Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Крістіан Вельцель, розглядаючи фактори, що пропонувалися для пояснення того коли, де і чому історично відбувається демократизація, поєднує їх в узагальнюючому підході, де провідну роль відіграє збільшення політичних та економічних можливостей громадян (англ. human empowerment): «розширення можливостей виступає як еволюційна сила, завдяки якій результати намірів і стратегій акторів знаходять демократичний характер» [19, с. 149]. Ставлячи собі за мету розробити теорію про взаємодію різних чинників у процесі становлення демократії, німецький політолог зосереджує свою увагу на причинах демократизації. І дійсно, щоб зрозуміти сутність демократизації, логіку становлення та розвитку, закономірностей дії та впливу на інші явища й процеси суспільства, необхідно, в першу чергу, прояснити її історичну природу.

Інтерпретаційна техніка фахівця з питань демократії наступна. Оскільки у своєму буквальному розумінні слова демократія означає «владу народу» та пов'язана з інституціоналізацією народної влади, то демократизація - це феномен, під час якого відбувається подібний процес. Влада народу інституціоналізується за допомогою громадянських свобод, які наділяють людей можливістю управляти своїми життями, тобто слідувати своїм особистим схильностям у приватному житті та впливати через свої політичні уподобання на життя громадське. В домодерній історії держав інституціоналізація «народної влади» була рідкісним досягненням. Як політичні суб'єкти, які максимізують свою владу, еліти мають зрозумілу схильність до того, щоб якомога менше цією владою ділитися з іншими акторами.

На думку видатного фінського вченого, доктора філософії з політології, Тату Ванханена: «Еліти природним чином протистоять поширенню в суспільстві громадянських свобод, оскільки останні обмежують їхню владу» [198, p. 18]. Аби набути громадянські свободи - як стверджують автори однієї з кращих книг про демократизацію з точки зору підходу, який вивчає суспільні рухи - пересічним громадянам необхідно було, зазвичай, боротися за них і долати опір еліт [111, p. 65]. Для домагання громадянських свобод необхідно, щоб великі групи населення були здатні чинити тиск на еліту та реалізовувати це прагнення. Як буде показано нижче, частка таких громадян у конкретних суспільствах еволюційно зростала ще з періоду Середньовіччя.

К. Вельцель пов'язує імовірність виникнення демократії саме з вищесказаними умовами, які повинні певним чином впливати на баланс сил між елітою й іншими громадянами, передаючи останнім контроль над владними ресурсами. Тільки коли даний контроль розподіляється серед вагомої частини суспільства, пересічні громадяни отримують можливість координувати свої дії та об'єднувати сили, до цього розрізнені, що здатні чинити тиск на еліти у громадські рухи [189]. За таких обставин саму можливість конкурувати з елітами знаходить все більша частина суспільства, оскільки еліти не отримують доступу до ресурсів, які є у населення, без згоди громадян. Якщо еліти намагаються роздобути ці ресурси, то їм доводиться поступатися у вигляді громадянських свобод. Саме це слугувало історичним джерелом, яке Браян М. Даунінг сформулював стосовно доіндустріального періоду розвитку капіталізму в Північній Америці та Західній Європі як принцип «немає податків без представництва» [106, p. 45].

«Всі без винятку зародки демократії - на думку К. Вельцеля - існували ще в аграрних економіках. Рушійним класом у цих суспільствах були вільні землевласники-феодали... Демократія, що зароджувалася, обмежувала участь класами власників. Однак, у порівнянні з іншими режимами доіндустріальної епохи, вона характеризувалася відносно широкими громадянськими свободами» [19, с. 97-98]. Тобто, як з'ясовується, суб'єктним джерелом післяафінської демократії в історії були далеко не іманентно демократичні сили, а ті, що в політичній думці прийнято називати аристократією. За рахунок володіння суспільно-політичними ресурсами, вони і впливали на демократизацію центрів влади. Знать плюралізувала носія традиційних владних повноважень, а це призводило буквально до полікратизації [70, с. 193] політичного правління у вигляді конкурентності, відтак - до більшої демократизації суспільства, ніж була. Така форма демократизації закріплювалася у конституційних актах. Водночас цей історичний різновид правління аж ніяк не був демократією сучасною.

Вислів «громадянські свободи» є перекладом латинського civis libertas, або більш уживане «права громадянина» (лат. ius civis). Римське населення поділялося на вільних (libertas) і рабів (servitus). Останні суб'єктами права не були, а свободи вільних інституціоналізовувалися приватною галуззю права. Римська правова доктрина була втрачена в Середні віки у більшості європейських народів, але вимоги загальних прав знаходили специфічний розвиток у релігійних доктринах, зокрема щодо свободи совісті. Однією з небагатьох країн, в якій демократичні інтенції втілювалися на конвенціональному рівні у цей період була Англія. В модерні часи за поняттям «громадянські права та свободи» поступово закріплювалося значення конституційних і юридичних гарантій, наданих державами своїм громадянам.

Громадянські свободи, як було сказано, інституціоналізуються в конституціях і Велика Британія є країною з найдавнішою конституційною історією. Проте, що стосується її «демократії», то тут все набагато заплутаніше. Її конституція як Основний закон і сьогодні перебуває в неписаній формі. Не менш важливу роль у суспільному житті відіграють неформалізовані політичні традиції. Особливо це проявляється на характері та структурі парламенту. Порівняно з іншими модерними демократичними системами, в країні проголошено суверенітет парламенту, а не народу. У той час, як римська традиція інституціоналізації громадянських свобод втратила свою тяглість, в середньовічній Англії демократичні практики збереглись у вигляді представництва у парламенті.

Репрезентативне (від фр. representant - представник) правління необхідне й навіть неминуче для демократії. З іншого боку, представництво - це історично перший елемент сучасних, недавньогрецьких, демократичних політичних систем. Передусім воно стало наслідком великих територій країн у пізньому Середньовіччі - в ранньомодерну добу, коли почалося становлення національних держав. Внаслідок інших причин утруднюється регулярна безпосередня участь громадян у прийнятті рішень, як це було в невеликих за розміром античних полісах, або середньовічних республіках. А також коли приймаються складні рішення, важкозрозумілі для пересічних осіб, які необізнані в прийнятті таких рішень, без спеціальних суспільно-політичних, управлінських знань.

Як спосіб надання правлінню нації-держави більш демократичного характеру, представництво може сприйматися водночас і як історичний феномен, і як об'єктивний розвиток логіки рівноправ'я (центральної ідеї демократії) у великомасштабній політичній системі. Перші успішні спроби демократизувати національну державу зазвичай здійснювалися в тих країнах, де вже були законодавчі органи, призначені для представництва окремих громадських інтересів: аристократів, різноманітних соціальних громад, землевласників, торгових кіл та ін. У міру того як рух до більшої демократизації набирав розмаху, образ «представницької» законодавчої влади не потрібно було виводити з абстрактних уявлень про демократію; вже існували справжні легіслатури та представницькі збори, хоча й недемократичні за своїм походженням.

У результаті, прихильники реформ, які спочатку навряд чи прагнули створення інклюзивних демократій, намагалися зробити наявні законодавчі органи більш «представницькими» шляхом розширення виборчих прав, впровадження виборчих систем, які б дозволили депутатам більшою мірою представляти електорат і забезпечувати вільний та справедливий характер виборів. До того ж вони намагалися переконатися, що вища посадова особа - чи то президент, прем'єр-міністр, уряд або губернатор - буде обраний більшістю легіслатури (народного представництва) або ж електоратом в цілому [18, с. 332-333].

Європейська середньовічна традиція вибору представників різних станів для дорадчого органу монархів призвели до відносно широкого ознайомлення з репрезентативними системи, натхнених багато в чому римським зразком управління. Сенат у Стародавньому Римі, давньоруські віча, альтінг в Ісландії, а більш функціонально споріднені в якості станово-представницьких органів - англійський Парламент, Генеральні штати у Франції, Кортеси в Іспанії та ін. - відігравали історичну роль репрезентативності інтересів громадян. Із часом такі органи все більше інституціоналізували законотворчі функції на противагу можливому законодавчому волюнтаризму монарха, а ще пізніше - стали контролювати діяльність уряду в парламентарних формах урядування.

Функціональним праобразом сучасного вищого представницького та законодавчого інституту був Парламент Англії. Він набув даного суспільно-рольового значення вже до кінця ХIV століття. Детермінантою цього процесу стало бажання представників вищих суспільних верств приборкати неконтрольовані амбіції монарха. Формуючись як «Велика рада» періоду норманських завоювань Англії, 25 баронів у 1215 році змусили короля Іоана Безземельного підписати компромісного характеру “Велику хартію вольностей”. Вона, хоч і не впорядковано, прописує деякі права й інтереси, а також обов'язки, як монарха, так і знаті, рицарів, фрігольдерів, мирян і кліриків, бюргерів, феодально-залежних селян та ін. Значну увагу було приділено діяльності місцевих судових і адміністративних органів, прагнучи обмежити сваволю королівської адміністрації. Також вказувався порядок скликання загальної ради королівства. По-суті Велика хартія вольностей вперше в історії прописує те, що сьогодні називається політичними (громадянськими) правами та свободами, причому доволі широкого кола верств населення. Ще в ХІІІ ст. право бути обраним до англійського парламенту поширилося також на представників графств і міст. У 1295 році, крім міщан, право обирати своїх представників до парламенту отримали сільські землевласники. Тодішній король Едуард І доклав зусиль і для розвитку й розширення судової системи. Тобто, політичні права, рівноправ'я поширювалися на вільних громадян.

З Британських островів пізніше колоністи перенесли принципи Хартії, англійського законодавства і правосвідомість, що ґрунтувалася на повазі до закону та суду, до Північної Америки. Те, до чого в Англії прийшли через два століття після громадянської війни, на північно-американських територіях з цього все починалося. Вже в XVII ст. американці відчували себе вільними підданими. Коли під час англійської революції парламент намагався визначити політичний лад колоній в Новій Англії, законодавчі збори Массачусетсу, зібравшись у Бостоні, опротестували перед магістром колонії: «Наказ, присланий із Англії, суперечить нашим правам, забезпеченим хартією ... Ваші рішення, як би ви не перевершували нас, бідних і виросших у дикості мужиків, неможливо застосувати й не придатні тут» [33, с. 22].

Таким чином, в Англії та її американських колоніях стали формуватися принципи правління, що правовим чином обмежували владу монарха й еліти на противагу громадянським правам і свободам інших верств населення. Специфікою англо-американської правової системи (англ. anglo-american legal system) є конституційно закріплені свободи громадян і процедурно-судовий захист їх прав. Окрім Хартії вольностей, інституціоналізація громадянських свобод уможливилась завдяки прийняттю хабеас корпусу, білям про права та першим конституціям.

Офіційно практика хабеас корпусу була закріплена в 1679 р., коли англійський парламент видав закон (“Habeas Corpus Act”) про процедуру перевірки судом правомірності арештів. Відтоді це найбільш надійна конституційна гарантія права на свободу й особисту недоторканність. Доповнення у британський Хабеас корпус акт вносилися в 1689, 1776 і 1816 роках. “Білем про права” спочатку називався законодавчий акт, прийнятий парламентом Англії в 1689 році. Це складова британської «конституції», що стала одним із перших документів, які юридично затверджували права людини. На підставі захисту «життя, свободи та власності людини» відштовхувалися в 1776 році автори Вірджинської декларації прав, а також Декларації про незалежність і Конституції США (1787 р.) в обґрунтуванні суверенного існування новоствореного федеративного державного утворення. Оскільки в тексті Конституції США спочатку були відсутніми статті, що безпосередньо гарантують громадянські права, першими десятьма поправками вперше на загальнодержавному рівні був визначений правовий статус громадянина країни, окреслені сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод [191].

Таким чином, розглянуто виникнення та становлення складової демократії (ліберальної демократії), що сукупно має історичну назву «ліберальний конституціоналізм» - система конституційного правління, котра ґрунтувалася на цінностях лібералізму. Він наголошував, що права та свободи кожної людини є найвищою соціальною вартістю та визначав їх правовою основою соціального порядку. При цьому можливості держави впливати на життя суспільства обмежуються конституційними принципами. Найважливішими свободами в сучасному лібералізмі визнаються свобода публічно висловлювати свої погляди, плюралізм ідей, свобода вибору релігії, свобода вибирати собі представників на чесних і вільних виборах тощо. В економічному відношенні принципами лібералізму є передусім недоторканність приватної власності, свобода торгівлі та підприємництва. В юридичному плані принципами лібералізму є верховенство права над волею правителів і рівність всіх громадян перед законом незалежно від їх багатства, положення та впливу [205].

Та хоча всі розвинені, найбільш стабільні й успішні держави є ліберальними (конституційними) демократіями, гарантії свобод автоматично не означали факт існування в країні демократії. Правом демократичного, тобто шляхом виборів, обрання урядів (там, де це функціонувало) володіли наприкінці ХVІІІ ст. лічені відсотки громадян своїх держав. Країни з конституційними конкурентно виборними урядами почали перетворюватися на сучасні демократії тільки з освоєнням обмеженого, а далі - загального, виборчого права для все більшої частини громадян. В цьому плані, історія демократизації - це в певній мірі процес розширення виборчого права для населення при умові плюралізму політичних акторів. Саме щодо даного демократичного атрибуту в 1888 році Д. Брайс вперше використав термін «демократизація», описуючи демократичні інтенції та практичне втілення цих потуг під час Французької революції. Демократією з тих пір все частіше називали країну, в якій правителі (урядовці, парламентарії) обиралися народом.

При населенні Франції на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. у 30 мільйонів осіб, правом голосу на «загальнонаціональних» виборах володіли бл. 100 тисяч дорослих чоловіків відповідного майнового положення [62, с. 231]. Така пропорція голосуючих з позиції ХХІ ст. важко вписується в сьогоднішнє розуміння демократії, проте тоді такою кількістю голосуючих могли похвалитися лічені країни. Іншими словами, Франція, з кінця XVIII ст., проголосивши рівноправність усіх громадян, стала на шлях демократичного розвитку [6, с. 10] і почала демократизуватися. Поступово виборче право розширилося на все доросле чоловіче населення (у 1848 р. з 35-мільйонного населення Франції кількість чоловіків, які почали користуватися виборчим правом зросла з 241 тисячі до 8,2 мільйонів), а майже через століття, ним почали володіти й жінки (1944 р.). Отже, Франція у цьому відношенні демократизувалася протягом більш як півтора століття, ставши демократією в сучасному розумінні.

Становлення загального виборчого права у Великій Британії тривало майже століття - з 1832 - по 1928 рр. Розпочавшись пізніше, ніж у Франції, рівноправ'я жінок і чоловіків, заможних і злиденних верств населення встановилося тут раніше. Промислові міста, що виросли на початку XIX ст., не мали представництва в парламенті. Водночас у країні існували так звані «кишенькові округи», виборці яких повністю залежали від землевласників. Існувало також багато «гнилих містечок», де виборчі округи припадали на неіснуючі поселення; власник таких земель міг сам себе висунути в парламент і сам за себе проголосувати. Були навіть виборчі округи, земля яких стала дном річки, але її господар, як і раніше, мав право надсилати депутата до Палати громад. Подібна виборча система постійно піддавалася критиці з боку буржуазії та міського населення.

У 1832 р. парламент прийняв білль про реформу, що завдала перший удар по застарілій системі представництва, проте її результати не слід переоцінювати, як це роблять деякі дослідники. Крім інших положень реформи, кількість голосуючих чоловіків тоді за різними даними зросла з 220-344 тис. - до 620-670 тисяч підданих, при загальній кількості населення близько 24 млн. осіб. Протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ століть політичний інститут виборчого права вдосконалювався. В результаті реформ 1867 і 1884-1885 рр. право голосу отримали 5/6 чоловічого населення Сполученого Королівства. В 1918 р. англійський парламент прийняв закон, який відкривав доступ до виборів жінкам старше 30 років, які були главою сімейства чи перебували в шлюбі з главою сім'ї, або закінчили університет. У 1928 р., коли був прийнятий черговий Акт “Про народне представництво”, жінки королівства були зрівняні у виборчих правах з чоловіками.

Встановити конкретну точку відліку демократизації США теж важко. Як і ціла історія незалежної країни, Американська революція та процеси, що її зумовили вже були наслідками процесу успішної демократизації. Згідно з конституцією 1776 р. штату Нью-Джерсі жінки наділялися виборчим правом поряд із чоловіками, де виборцями проголошувалися всі «мешканці» без зазначення статевої або расової належності. Проте майновий ценз у 50 фунтів [192, p. 349] і паралельно діючі інші законодавчі акти не дозволяли голосувати заміжнім жінкам, які не мали власності. Жіноче населення Нью-Джерсі, разом із «іноземцями, кольоровими чи неграми», втратили право голосу в 1807 р. під приводом боротьби з фальсифікацією виборів, після чого голосувати могли тільки білі чоловіки певного матеріального статку [128, p. 161]. Відтоді питання політичної участі жінок постійно піднімалося та, подекуди, реалізувалося на рівні окремих штатів протягом всього ХІХ століття, аж до початку ХХ ст.

США стали першою країною сучасної, масової демократії в багатьох аспектах. По-перше, з «епохи джексонівської демократії» (1828-1840 рр.) правом голосу почало володіти все чоловіче біле населення майже без прив'язки до майнового цензу (за винятком трьох штатів [59, с. 107]) та подекуди вільне чорношкіре. На відміну від більшості тогочасних держав, навіть розглянутих вище Франції та Британії, в політичному житті американської республіки з другої третини ХІХ ст. могли брати участь не сотні тисяч чоловіків, а мільйони вільних громадян: 2 млн. чоловіків серед 13 млн. населення [27, с. 116-117].

По-друге, складовою розширення реального змісту американської демократії, у зв'язку з залученням до політики широких мас, було врахування громадської думки. Політикам доводилося рахуватися з конституційними рамками реалізації влади та виробляти нові прийоми і форми роботи з виборцями, особливі методи впливу на формування громадської думки. Доктор історичних наук Тетяна Алєнтьєва вважає, що саме з періоду «джексонівської демократії» починається «боротьба за масового виборця з допомогою маніпулювання громадською думкою, політичної риторики, популістських демагогічних обіцянок, різноманітних піар-технологій, які створювалися засобами масової інформації» [3, с. 9; 4, с. 47-48].

По-третє, у 1828 р. в США з'являється перша у світовій історії сучасна «масова партія» (за типологією Моріса Дюверже [22, с. 116-123]) - Демократична партія, котра залишається найстарішою діючою нині. З-поміж інших, основними функціями сучасної партійної діяльності, що вже тоді практикувала Демократична партія, а з 1856 р. й Республіканська, були: вираження, обстоювання та захист інтересів великих соціальних груп і верств; інтеграція людей всередині соціальних груп на основі спільних цілей; мобілізація мас для вирішення суспільно-важливих завдань; розробка ідеології, формування громадської думки, поширення політичної культури, зокрема через політичну соціалізацію осіб; підготовка кадрів для політичних інститутів, участь у формуванні політичної еліти; боротьба за державну владу й участь в політичному управлінні тощо.

По-четверте, масові партії почали залучати до політичної участі все більшу частину населення. Саме в цей час партії стають основною політичною силою, що організовувала урбанізовані маси. Авторитетний історик Корнельського університету Джоел Сілбі відзначає зростаючу активність виборців і підкреслює їх прихильність саме до певної партії [56, с. 92-93]. Про надзвичайно високий стрибок у політичній активності виборців свідчать статистичні дані: в перших федеральних виборах 1788 і 1790 рр. брало участь відповідно 13% і 16% тих, хто мав право голосу, в 1824 р. у президентських виборах взяли участь 26,5%, а в 1828 р. - 56,6% виборців, у 1840 р - 78% електорату й у подальшому аж до початку 1900-х рр. становило в середньому 75%. В XX ст. цей рівень виборчої активності залишився теж чи не найвищим у Західному світі. Не випадково період «джексонівської демократії» визначається як початок ери масової політики [58, с. 164, 182; 3, с. 6].

Таким чином, на відміну від європейських держав, політична демократизація суспільного життя Сполучених Штатів майже два століття тому мала всеохоплюючий характер. Розширення загального виборчого права, політизація широких мас населення та підвищення рівня їхньої політичної участі, становлення сучасного типу політичних партій - все це може слугувати надійними індикаторами процесу демократизації як в окремій країні, так і загалом у світі. В інших країнах у ХІХ ст. теж відбувалися зрушення в демократизаційних суспільствах. Однак, на відміну від США вони мали або фрагментарні результати, швидше декларативний характер, або відбувалися пізніше, переважно вже в ХХ ст., або ж після певних успіхів втрачали демократичні здобутки.

Не був цей процес однозначним і в «першій великій і найбільш демократичній республіці». Конституція США не встановлювала виборчих обмежень, передаючи це питання на відкуп штатів [192]. Наприклад, однією з можливих категорій виборців, згідно з Основним законом США були вільні афро-американці, що складали бл. 8% чорного населення країни за переписом 1790 р., проте до сер. XIX ст. вони на рівні місцевого законодавства позбавлялися права голосу не лише в рабовласницьких південних штатах, але й у північних [193, с. 343; 37, с. 186].

Що стосується інших країн у ХІХ столітті, варто відзначити окремі, демократизація в яких відбувалася в різних формах, з різною динамікою та інтенсивністю. Зі здобуттям незалежності у 1830 р., виборче право в Бельгії поширювалося лише на чоловіків від 25-35 років (активне та пасивне) й було обмежене в доступі майновим цензом у 20 франків і місцем проживання. В підсумку, участь у виборах могло взяти трохи більше 46 тис. чоловіків, тобто майже 2% всього населення. Тільки у 1877 р. голосування стало таємним, а в 1893 році запроваджувалося загальне (для чоловіків) за принципом плюрального вотуму з цензом грамотності. Попри обмеження, на виборах наступного року могло взяти участь більш як 1,3 млн. чоловіків. У 1919 році для чоловіків голосування стало рівним, а виборчі права (тільки на муніципальному рівні) поширилися на частину жінок, які в повній чисельності змогли голосувати лише після 1948 р.

У німецькій Пруссії король Фрідріх Вільгельм ІV надзвичайним декретом 1849 року запровадив трикласове виборче право для нижньої палати парламенту. Голосуючі були розділені в залежності від доходу та сильно відрізнялися чисельністю груп, обираючи при цьому однакову кількість депутатів. Перший клас того року при населенні бл. 16 млн. осіб склав 4,7% підданих, другий - 12,7% і третій клас - 82,6%. Такий розподіл категорій населення означав, що співвідношення першого класу голосування і третього було 17,5 до 1. Трикласова система виборчого права також використовувалася для місцевих виборів в частині Пруссії, одним із результатів чого стало те, що промисловець Альфред Крупп був єдиною людиною з виборців у першому класі, здатною проголосувати в Ессені. Стаття 17-а Конституції Веймарської Німеччини проголошувала принцип пропорційного представництва й таємного голосування і рівного виборчого права для обох статей у віці старше 20 років [194]. Прийшовши до влади, Адольф Гітлер запровадив расову та гендерну дискримінацію в електоральному процесі. Конституція ФРН 1948 року скасовувала недемократичні обмеження в голосуванні.

Проголосивши незалежність Греція визнала виборчі права для чоловіків в 1830 році (фактично - в 1864 р.), а Швейцарія - після революції 1848 року для громадян-резидентів чоловічої статі. Після отримання незалежності в ХІХ столітті, в низці країн Латинської Америки (зокрема, Колумбія в період 1853-1886 рр.) спочатку надали виборче право для всіх дорослих чоловіків, але згодом обмежили його на засаді володіння власністю. У 1893 році Нова Зеландія стала першою незалежною країною, що на практиці реалізувала загальне (активне) виборче право [154, p. 14]. У 1906 році Фінляндія стала другою країною у світі та першою в Європі, що надала загальне активне виборче право всім своїм дорослим громадянам і першою у світі, котра реалізувала пасивне й активне виборче право, надавши жінкам повні політичні права [86].

Таким чином, Фінляндія стала першою країною у світі, що надала всім (дорослим) громадянам повне виборче право, іншими словами, право обирати й бути обраними на вищі державні посади в 1906 році. Нова Зеландія стала першою країною у світі, де було надано всім дорослим громадянам право голосу (в 1893 році), проте жінки не отримували право балотуватися в законодавчий орган Нової Зеландії до 1919 року. За цей час Австралія (1902 р.), Азербайджан (1918 р.), Білоруська Народна Республіка (1918 р.), Вірменія (1918 р.), Данія (1915 р.), Естонія (1918 р.), Ісландія в складі Данії (1915 р.), Латвія (1918 р.), Норвегія (1913 р.), Польща (1918 р.), Росія Тимчасового уряду (1917 р.), Угорщина (1918 р.) й Україна Центральної Ради (1918 р.) встигли випередити тихоокеанську країну в долучені до цього списку. Того ж року «повними демократіями» стали: Литва, Люксембург, Нідерланди, Швеція та згадувана Веймарська Німеччина. Наступного року - Австрія, Албанія, Чехо-Словаччина. Протягом кількох наступних років загальне виборче право прийняли Ірландія (1922 р.), Литва (1922 р.), кемалівська Туреччина (1923) й Еквадор (1924 р.).

Майже вся Європа й окремі незалежні держави на інших континентах у ХІХ і протягом першої чверті ХХ століть рухались за наступною моделлю демократизації: від обмеженого виборчого права, переважно для дорослих білих чоловіків певного майнового статку - через скорочення чи взагалі ліквідацію виборчих цензів - до поступового розповсюдження загального виборчого права на широке коло соціальних верств, зокрема жінок, представників різних рас, релігійних і / чи етнічних меншин у національних державах. Тобто, демократизація ХІХ - початку ХХ століть - це процес набуття і розвитку державами демократичних ознак, становлення їх сучасних політичних систем із демократичними інституціями. Вирішальною такою характеристикою, що асоціюється з демократією є виборче право як різновид права політичного. Таким чином, становлення сучасних демократій - процес інституціоналізації демократичних норм, принципів і практик та набуття відповідним суспільно-політичним устроєм системних рис функціонування згідно визначених правил.

Демократизація всіх вищезгаданих країн у сукупності отримала назву «першої хвилі» [65]. Тенденція розповсюдження демократичних режимів уповільнилась на зламі 20-30-х рр. та з початком ІІ світової війни. В 1928 році Велика Британія, нарешті, поширила виборчі права на решту жінок. У 1931 р. в Шрі-Ланці та республіканській Іспанії вибори перестали бути обмеженими. А в наступному році тільки Уругвай і Таїланд дозволили голосувати всьому дорослому населенню. Нових обертів набрало розповсюдження загального виборчого права вже в якості рушійної сили демократизації під час найбільшої Світової війни аж до утворення ООН та в наступне, після цього десятиліття.

У 1943 році демократичні рухи лібералізували Ліван (обмежена демократизація). У 1944 р. Франція та Ямайка запровадили загальне виборче право, а в 1945 - Індонезія, Сенегал і Того; Італія, Німеччина й Японія після поразки у війні були демілітаризовані й повністю демократизовані союзниками. У 1946 р. Венесуела, Джибуті, Італія, Камерун, Панама та Філіппіни провели всенародні голосування. В 1947 р. Аргентина, Мальта й Пакистан і Бельгія з Ізраїлем у 1948 р. також вперше провели вибори вищих органів державної влади на основі загального виборчого права. Того ж року Статут ООН проголосив демократичні цінності на міжнародному рівні, що змусило всіх країн-підписантів декларувати інституціоналізовані цією організацією принципи.

В 1949 р. Сирія приєдналась до кола держав із визнаним рівноправ'ям для всіх громадян, незалежно від статі. В 1950 році Конституція Індії закріпила відповідні права, ставши найбільшою демократією у світі. Гана та Непал (1951 р.), Греція, Болівія і Танзанія (1952 р.), Мексика (1953 р.) визнали загальне виборче право, а в 1954 році його відновлено в Колумбії. У 1956 р. Болівія, а 1957 р. Малайзія проголосили головні політичні права. 1958 року демократизація продовжила поступ Африкою (Гвінея). В 1959 р.: Мадагаскар і Сан-Маріно, в 1960 році - Гамбія, Кіпр, а також Канада для корінних народів, у 1961 р. Мавританія та Парагвай, а в 1962 р. Монако універсалізували виборчі й інші політичні права. Навіть у період т. зв. «другого відкату», США та Ботсавана (1965 р.) й Андора в 1970 р., нарешті, остаточно демократизувалися і, більше того, продовжили розвивати як громадянські свободи, так і політичні права, котрі в часи Третьої хвилі стали майже нероздільними. Згідно мінімалістському тлумаченню демократії, її поступ, а також динаміка розвитку інших режимів, виглядає так, як показано на рисунку 6.

Рис. 6. Демократизаційна динаміка у світі ХІХ - ХХІ ст. (складено автором на основі [19, с. 32; 116])

Опрацювавши історичний матеріал, було прослідковано становлення демократичних інститутів, які уможливлюють констатацію емпіричної демократії в тій, або іншій країні. Було з'ясовано, що стимулювали до демократизації традиційних суспільств малочисельні недемократичні політичні суб'єкти, спочатку - аристократія (Англія, ХІІІ ст.), пізніше - розпорошені по різних автономних спільнотах північно-американських колоній малочисельні народні збори (Північна Америка ХVІІ ст.), а згодом - народні представники штатів, які здобули незалежність США, й аристократичні та революційні кола Генеральних штатів Франції (кін. ХVІІІ ст.). До ХІХ ст. всі ці прояви демократизації здійснювалися під прапором проголошення суспільно-політичних свобод, які надавалися для обмежених груп населення. Тимчасово, під час Французької революції, діяла можливість обрання вищих посадовців для всього дорослого населення цієї країни. Тобто, до кінця ХVІІІ століття, головним рушієм демократизації були вільні люди, наділені громадянськими свободами, права яких закріплялися та гарантувалися законодавчо державою. У Великій Британії та Франції такі права та свободи, різні за обсягом, виборювалися в конкуренції з абсолютизмом, у США - в боротьбі з колоніальним правлінням. Але й у Британії, й у США, досягнувши принципу виборності уряду та обмеженого представництва у парламентах, поступово розширювався корпус тих верств і груп населення, які мали право голосувати. Тому з ХІХ ст. роль провідника демократизації переймає принцип загального виборчого права, що поширив принципи демократичного правління на широкі маси населення.

Вперше більшість чоловічого населення з гарантованими громадянськими свободами отримала політичне право масової участі в загальнонаціональних виборах наприкінці 1820-х рр. у США. Протягом ХІХ ст. розширювали виборчі права чоловіків із визначеними законом майновим та ін. цензами: Бельгія, Велика Британія, прусська Німеччина, Франція, Швейцарія, тимчасово - Греція та Колумбія. На зламі ХІХ-ХХ століть Австралія, Нова Зеландія та Фінляндія вперше включили велику частину жінок у виборчий процес. Під час і в перші роки по закінченню Першої Світової війни більше двох десятків країн, зокрема новостворених, майже виключно в Європі, небачено розширили політичні свободи та права для більшості свого населення, незалежно від статі.

Демократичні процеси даного періоду в майже століття, американський політолог Самюель Хантінгтон узагальнив метафорою «перша хвиля демократизації», пояснюючи взагалі цей термін наступним чином: «Хвиля демократизації - це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у певний період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів в протилежному напрямку в даний період. До цієї хвилі зазвичай відноситься також лібералізація або часткова демократизація в тих політичних системах, які не стають повністю демократичними» [65, с. 26]. Головна його перевага в тому, що як було показано вище, демократизація має наростаючий і тенденційний - але не прямолінійний - характер. Також завдяки хвилевому підходу, який традиційно поділяє режими на демократичні й недемократичні, зручно прослідкувати довготривалий поступ демократизації. Графічно це показано на рисунку 6.

2.2 Функціонування гібридних політичних систем в умовах третьої хвилі

Внаслідок першої хвилі демократизації, кількість демократичних країн, а точніше держав, які «запровадили у себе принаймні мінімальні загальнонаціональні демократичні інститути» [65, с. 27], дорівнювала близько трьом десяткам. Хоч вона й розпочалася в США, однак охопила за століття переважно Європу. Друга хвиля зачепила десятки країн усіх частин світу, проте тривала менше покоління, а в більшості країн приблизно десятиліття. Тим не менше, головне її досягнення полягало в тому, що стандарти демократії стали задекларованими на міжнародному рівні, переставши бути ознакою виключно Заходу. Третя хвиля демократизації (у класичному хантінгтонівському розумінні) триває вже більш як сорок років і стала глобальною за своїми масштабами.

«Хвилі» загалом відображають деякі загальні тренди розвитку політичних систем у Європі, Америці, Азії та Африці. І хвилі розвитку, і відкату демократії по суті утворюють цикли еволюційного ускладнення політичних систем, оскільки, незважаючи на всі відкати, ці системи ніколи не повертаються в початковий стан, а якісно та необоротно змінюються, еволюціонують. Більше того, відкати демократії також виконують свою необхідну роль у розвитку та вдосконаленні демократії: в періоди відкату відбувається відбір і розвиток найбільш перспективних і адаптованих до умов, що змінилися, демократичних інституцій, які після «доведення» поширюються в періоди «підйому» по всьому світу. Слід також зазначити, що «підйоми» й «відкати» («підвищувальні» та «знижувальні» хвилі) в дійсності є певними фазами еволюції і якісного перетворення як окремих політичних систем (окремих держав), так і міжнародної політичної системи в цілому, що виникають закономірно [50, с. 175-176].

Аби змістовніше вловити суть і природу третьої хвилі демократизації, варто з'ясувати в яких історичних умовах вона виникла та як намагалися обґрунтувати науково її причини. В інтелектуальних колах тоді точилася велика дискусія суспільствознавців щодо провідних чинників поширення демократії, при домінуванні структуралістських концепцій. Їхня евристична недостатність і грубість методології пізнання [175] зумовлювала потребу віднайти теоретичну парадигму пояснення, чим із часом стала транзитологія. На зламі 1950-1960-х рр. розпочався другий відкат, який не лише зумовив специфіку сучасних авторитарних режимів. Його особливості відбилися й на ознаках подальшої хвилі демократизації. Другий авторитарний відкат характеризувався наступними процесами:

· умови біполярного світу, в якому кожна з наддержав, переслідуючи власні інтереси та мотивуючи свої дії міркуваннями безпеки, підтримувала лояльні собі політичні сили у вже існуючих і новостворених державах;

· недостатня вкоріненість демократичних цінностей серед ключових груп еліти та широкої громадськості, а також відсутність (у тих державах, в яких відбувалися відкати) тривалого досвіду демократичних практик і крихкість або фасадність відповідних інститутів;

· чергова економічна криза в умовах капіталізму та намагання запропонувати «альтернативний шлях розвитку» йому ідеологами соцтабору. Це загострювало соціально-економічне становище, викликало політичні конфлікти та популяризувало жорсткі методи управління, що уможливлювалися передусім недемократичним управлінням;

· соціальне напруження та політична поляризація внаслідок втілення вкрай широких соціально-економічних реформ у занадто короткі терміни, які проводилися лівими урядами (від незбалансованої політики соціал-демократів - до відверто утопічних і популістських дій комуністичних партій);

· з іншого боку, рішучість консервативних і націоналістичних груп середнього класу й вищих соціальних прошарків усунути ліві сили, а також нижчі верстви від політичного управління. В умовах, коли скасувати загальне виборче право чи заборонити вибори вже було проблематично з багатьох причин, розроблялися нові різновиди авторитарного режиму;

· руйнування державних засад політичної влади через зникнення легітимного та правового підґрунтя управління внаслідок тривалих і широко розповсюджених повстань, громадянських воєн, терористичних актів;

· відверте втручання у внутрішні справи слабших країн з боку передусім КНР, СРСР та США. Військова інтервенція й економічна підтримка ворогуючих на національному рівні політичних сил. Завоювання авторитарною державою іншої завжди має наслідком встановлення в останній також недемократичного режиму;

· ефект «снігової кулі» у вигляді дії наслідування державних чи антиконституційних переворотів в демократичних і напівдемократичних системах, або повалення авторитарних правлінь та заміна їх на інші недемократичні режими [65, с. 310-312];

· зміцнення фундаменталістських організацій і рухів теж вивели загрозу релігійного тероризму на міжнародний рівень. Фанатизм і жорстокість методів їхніх адептів загрожує не лише демократії, але й будь-яким уявленням про гуманізм і досі;

· традиційно дестабілізували демократії - як ліберальні, так і нерозвинені - олігархізаційні тенденції, що породжують і сьогодні масове відчуття несправедливості демократичного порядку взагалі;

· нарешті, адаптуючись до нових міжнародних демократичних умов, авторитарні правлячі групи створювали подобу «імітаційної» демократії, залишаючись недемократичними за змістом. Це створювало головну теоретичну складність пояснення сучасного етапу демократизації, оскільки існуючі транзитологічні концепції почали суперечити самі собі. Об'єктивним фактором цього була еволюція сутності демократії як такої.

Переходячи до аналізу причин безпосередньо третьої хвилі демократизації, варто розкрити подвійне питання місця й часу її виникнення. Той самий С. Хантінгтон сформулював це наступним чином: «чому транзити третьої хвилі сталися саме в тих країнах, де вони відбулися, і в той час, коли відбулися?». Він виокремив п'ять контекстуальних змін, з якими, щодо початкової стадії третьої хвилі погодилися й інші авторитетні вчені сучасності:

(1) загострення проблеми легітимності авторитарних систем у світі там, де широко визнані демократичні цінності, залежність цих режимів від функціональної легітимності та знищення цієї легітимності військовими поразками, економічними невдачами й нафтовими кризами 1973-1974, 1978-1979 рр. [64, 68, 120, 146, 181];

(2) безпрецедентне глобальне економічне зростання у 1960-і рр., яке в багатьох країнах підняло життєвий рівень, підвищило рівень освіти й значно збільшило міський середній клас - соціальний провідник демократії в сучасному світі [5, 75, 140];

(3) разючі зміни в доктрині та діяльності католицької церкви, продемонстровані на Другому Ватиканському соборі в 1963-1965 рр. та перетворення національних церков на проповідників соціальних, економічних і політичних реформ [76, 78, 136, 144, 162, 196];

(4) зміни в зовнішній політиці ключових акторів, в тому числі нова позиція Європейського Співтовариства з питання про розширення членства в кінці 1960-х рр., великий зсув у політиці США в сторону пропаганди прав людини і демократії в інших країнах починаючи з 1974 р, драматичний переворот, здійснений наприкінці 1980-х рр. Горбачовим у радянській імперській політиці [81, 129, 188, 199, 202];

(5) ефект «снігової кулі», або демонстраційний ефект, вироблений першими переходами до демократії у «третю хвилю» й посилений засобами міжнародної комунікації, що стимулював подальші спроби зміни режиму в інших країнах і надавав їм зразки демократичних перетворень [65, с. 52, 56-57; 87; 110; 176; 186].

Теоретико-історичне обґрунтування «третьої хвилі» С.Хантінгтона є вдалою відправною точкою. Американський дослідник створив як емпірико-методологічний контекст історичного розуміння, так і сформулював теоретико-концептуальні засади хвилевого підходу демократизації. Завдяки його напрацюванням у 90-х роках минулого сторіччя стало зрозумілим, чому така «хвиля» пройшла у певному колі країн світу з 1974 по 1990 рр. Сам політолог, який своєю працею “Третя хвиля. Демократизація наприкінці XX століття” започаткував сучасний політико-режимний і демократизаційний дискурс, обґрунтовував задум роботи наступним чином: «У цій книзі мова йде про важливий - можливо, найважливіший - глобальний політичний процес кінця двадцятого століття: перехід приблизно тридцяти країн від недемократичних до демократичних політичних систем… зроблена спроба пояснити, чому і як виникла хвиля демократизації 1974-1990 рр., які її найближчі наслідки» [65, с. 8].

Закінчивши опис «оксамитовим» етапом останньої хвилі 1990 р., тим самим, учений вже теоретично не узагальнював подальший етап демократизації, автор дисертації, відштовхуючись від цього, продовжує далі. В епоху деколонізації та під час холодної війни загальна кількість демократичних країн у світі або неухильно зростала (хвилі), або - не зважаючи на згадані підйоми і спади - поглиблювалася в уже існуючих демократіях (Канада, США в 1960-х рр.). Продовжуючи вимірювати демократичність країн запровадженням загального виборчого права, вимальовується наступна картина. До демократій третьої хвилі демократизації за даним принципом у цілому повинні прираховуватися: Ангола (1975 р.), Португалія (1976 р.), Перу (1979 р.), Ліхтенштейн (1984 р.), Бразилія (1988 р.), Намібія (1989 р.), посткомуністичні держави (1990-1991 рр.), Південна Африка (1994 р.), Тайвань (1996 р.), Кувейт (2005 р.), Об'єднані Арабські Емірати (2006 р.), Бутан (2008 р.), Катар (2013 р.), М'янма (2015 р.). Але цього показника стає вже й теоретично, й емпірико-історично недостатньо для адекватного розуміння повноцінного демократизаційного процесу, оскільки більшість «нових демократій» кінця першої хвилі, а також другої й третьої - в цілому можна віднести до т. зв. електоральних демократій.

За С. Хантінгтоном з середини - до кінця 1970-х років демократія встановилась у: Греції, Еквадорі, Іспанії, Нігерії та Португалії, а також почалася лібералізація Сенегалу і Таїланду. За І пол. 1980-х рр. перестали бути авторитарними переважно латиноамериканські режими в Аргентині, Болівії, Бразилії, Перу й Уругваї; лібералізацію розпочали Пакистан і Філіппіни. Найголовнішим демократичним перетворенням ІІ пол. 1980-х стала Південна Корея; дещо лібералізованими стали Алжир і Парагвай, більше - Гамбія, посткомуністичні режими в Польщі й Угорщині, Тайвань і Чилі. Неможливо говорити про абсолютність даного процесу, його прямолінійність і жорстку одновекторність навіть серед вказаних держав. Наприклад, Нігерія в 1983 році знову переживши військовий переворот, стала авторитарною, що вкотре підтверджує доцільність використання хвилевого підходу.

Суспільно-цивілізаційне буття на зламі тисячоліть ускладнювалося й набір із вказаних п'яти чинників перестав бути спроможним пояснювати повноту, складність і різноманітність обставин у появі нових демократичних режимів. Підсумовуючи процес демократизації до 1990 року, результати можна викласти нижче в таблиці. В ній кількісно відображується число незалежних країн із населенням більше одного мільйона осіб згідно висхідним і спадним циклам демократизації за С. Хантінгтоном. Підрахована загальна кількість недемократичних і демократичних держав, а також відсоток останніх. Головний висновок, який слідує з емпіричних показників щодо характеру розвитку демократизації до 1990-го року - це її циклічність із висхідною динамікою.

Таблиця 1

Результати хвиль демократизації до 1989 р. [65]

У наступні кілька років відбувся справжній «прорив демократії». Першу половину 1990-х років варто розглянути уважніше. Далі, використовуючи більш сучасні емпіричні системи підрахунку, що враховують усі незалежні держави без врахування порогу населення, варто узагальнити результати демократизації в таблиці 2.

Таблиця 2

Результати демократизації 1990-1995 рр. [99]

Падіння Берлінської стіни викликало новий, найпотужніший імпульс демократизації, небачений досі за наслідками, в усіх без винятку регіонах. В одних частинах світу рівень демократизації суспільно-політичного життя досягав колосальних результатів (Центральна Європа), в інших - демократія поширювалася ледь помітно (Північна Африка та Близький Схід), проте зростаючий потенціал глобального масштабу був беззаперечним. Також варто наголосити на значенні конференції в Ла Боле влітку 1990 року та підписаних тоді угод - історичному факті, що мало ким згадується в демократизаційній літературі. Згідно з домовленостями, взамін грошовим грантам (замість кредитів із високою ставкою) Франції, державні лідери 34 франкомовних держав Африки зобов'язувалися розвивати представницьку систему, вільні вибори, багатопартійність, свободу преси, незалежність судової системи, а також скасувати цензуру в засобах масової інформації [160, с. 37].

Крім особливостей причин третьої хвилі, її відмінними рисами, порівняно з іншими, також можна вважати специфіку періодизації. Критерієм класифікації етапів цієї хвилі демократизації слугують як кількісні показники поширення демократії, так і якісні характеристики останньої. С. Хантінгтоном була описана лише перша стадія розгортання нової - на той час - хвилі до 1990 р., що характеризувалася виникненням трьох десятків демократій і відносно стабільним їх функціонуванням. Наступне п'ятиліття відзначилося збільшенням чисельності «нових демократій» більш як удвічі, що виокремлює цей короткий період у самостійний історичний етап і науково-дискурсивний об'єкт дослідження. ІІ половина 1990-х рр., її контраст, порівняно з першою, і суперечливість лише підтвердили окремішню специфіку початку 90-х років. ХХ століття. Водночас, середина 1990-х рр. принесла перші кризові прояви в інтелектуальному осмисленні того, як відбуваються режимні переходи.

З середини 1970-х - до початку 1990-х рр. авторитетність у демократизаційних студіях монополізувала транзитологічна парадигма дослідження трансформаційних процесів. Транзитологія спиралася на теоретичні розробки всіх цих і подібних напрямів, однак за рахунок включення до своєї методології досягнень неполітичних наук, набувала статусу галузі міждисциплінарних досліджень. З іншого боку, вона стала тематичним майданчиком для політологів, які в контексті переходів від одних режимів до інших, отримали змогу дискурсивно перевіряти і свої теоретичні концепції. Багато в чому, це стало можливим завдяки процесуальності аналізу різних типів політичних систем і погляд на них через призму динаміки розвитку, в даному випадку - завдяки демократизаційному контексту.

Після появи протягом 1990-х рр. на політичній мапі так званих «нових демократій», відмінних від тих, які з'явилися під час третьої хвилі в 1970-1980-і роки, суспільствознавці, зокрема транзитологи, почали перегляд наукових засад осмислення феномену демократії. Попереднього набору демократичних інститутів, наявність яких у політичній системі давала підстави стверджувати, що в країні функціонує демократія, вже не вистачало, щоб адекватно відобразити сучасний стан справ. Звідси й розпочався сучасний етап (слабовиражений, але теж внутрішньо диференційований) політологічних дискусій щодо стану й характеру протікання демократизаційного процесу. З новою силою відбувалася рефлексія історії поширення демократій у світі, що частково відображено й у попередній частині дисертації стосовно періоду ХІХ - сер. ХХ ст.

Провідним підходом протягом ІІ половини ХХ ст. у з'ясуванні того чи є та чи інша політична система демократичною, був синтез поглядів Р. Даля, Й. Шумпетера та С. Хантінгтона. Якщо в країні регулярно проводилися вибори вищих органів виконавчої та законодавчої гілок влади при плюралізмі політичних акторів, майже все доросле населення володіло виборчим правом, а також були конституційно закріплені основні громадянські свободи і права, то режим вважався демократичним. Однак, у часи «третьої хвилі» виборчий атрибут демократії став іманентною складовою майже всіх типів політичних режимів. Більше того, він став елементом великої частини авторитарних систем, що дало підстави Андресу Шедлеру ввести в обіг термін «електоральний авторитаризм» (про це більш докладно мовилося в попередньому розділі), а Люкану Вею та Стівену Левіцкі й Ларрі Даймонду - розрізняти конкурентний і закритий, гегемоністський електоральний авторитарні режими [102, p. 32; 132, p. 13-15].

Але раніше Л. Даймонд чи не вперше в сучасних умовах критично переглянув концепт «демократія» і запропонував розрізняти в ньому «електоральний» і «ліберальний» різновиди. «Сучасні мінімалістські концепції демократії - далі я буду називати їх електоральною демократією (на відміну від демократії ліберальної) - зазвичай визнають потребу в певному наборі громадянських свобод, необхідних, щоб змагальність і участь мали реальний сенс. Разом із тим, як правило, вони не приділяють достатньої уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до числа реальних критеріїв демократії». У свою чергу, під «ліберальною» демократією американський політолог мав на увазі «політичний режим з добре розвиненими та міцно захищеними особистими й груповими свободами» [17, с. 12-13]. Гіперболізоване ставлення до виборів як головної підстави ідентифікації демократії не лише в наукових колах, але й серед вищих посадовців західного світу, котрі намагаються поширити демократію, зумовило ефект т. зв. «електоралістської омани» [125].