Особливості розвитку гібридного політичного режиму в умовах демократизації

Отже, досягненням останніх півтора десятка років є, нарешті, визнання гібридного політичного режиму на аналітичній і політико-режимній мапах світу. Проте, на сьогодні в науковому співтоваристві ще й досі не вироблено загальної позиції щодо трактування природи та сутності гібридного режиму, спільних комплексних характеристик різних його форм, а також особливостей функціонування, порівняно з іншими типами політичних режимів. Більше того, не розроблено відносно однозначного смислового поля в інтерпретації самого концепту «гібридний політичний режим».

В даному підрозділі дисертації автор намагався проаналізувати якомога більше число студій, що стосуються гібридних режимів, аби показати їхню різноманітність, тим самим, висвітлити стан наукової розробленості теми дослідження. Охопивши чималу кількість наукових розвідок, їх було систематизовано як у порядку хронологічної послідовності виникнення, так і за концептуально-смисловим і теоретичним критерієм. У підсумку, з'ясовано, що й досі не розкрито головного й фундаментального питання ідентифікації гібридного режиму в якості окремого типу політичного режиму з тільки йому притаманною специфікою функціонування.

1.2 Методологія дослідження гібридних політичних режимів

Загалом оптимально, щоб методологія політологічного дослідження вибудовувалася, балансуючи на межі достатності між теоретичними й емпіричними рівнями пізнання. З одного боку, політичне мислення суб'єкта пізнання не повинне занурюватись у «теоретичні хащі», а з іншого - не вдаватись до «квантофренії» в сорокінському значенні цього слова, тоді можливе досягнення найбільшого евристичного потенціалу в розкритті певної наукової проблеми. В даному випадку, поряд із випереджаючим накопиченням кількісних даних щодо конкретних різновидів «дефектних демократій» і різноманітних «пом'якшених форм авторитаризму», постала нагальна потреба узагальнення та критичного осмислення вже існуючих концепцій, вироблення теоретико-методологічного підґрунтя розкриття змісту гібридного типу політичного режиму.

Головними теоретичними недоліками більшості існуючих на сьогодні концепцій, що в якості предмета своїх досліджень вивчають різні аспекти функціонування гібридного політичного режиму, є однобічність і поверхневість їхнього аналізу. Однобічність полягає в односторонньому підході пізнання «сірої зони» з позиції чи демократичного, чи авторитарного ракурсу, що зводить нанівець евристичність категорії «гібридний політичний режим». «Більшість «трансформаційних країн» не є ні диктатурами, ні «молодими демократіями». Вони належать до політичної сірої зони» [93, p. 9]. Цей термін отримав бнльше поширення, ніж близька до нього даймондівська дефініція «cутінкова зона» (англ. twilight zone), як характеристика «електоральних демократій (курсив авт. - К. С.), які продовжують існувати без легітимації чи інституціоналізації»» [102, p. 22].

Відповідно, поняття режиму сірої зони є семіотично нейтральним та концептуально охоплює як політико-режимні гібриди демократичної спрямованості, так і ті, що схильні до використання переважно авторитарних методів й засобів здійснення політичної влади. Іншими словами, семантика концепту «сіра зона» інтенціює двоїстість гібридного режиму, що включає в себе поєднання демократичних і недемократичних рис. Одначе, повністю зміст «сірої зони» розкривається саме через категорію «гібридний режим», яка не тільки окреслює коло двоаспектних за змістом режимів, скільки вказує на те, що подібні політичні системи містять у собі сфери гібридизації політичних процедур, практик, інституцій тощо. Тобто, гібридний режим у цілому з ролі об'єкта пізнання перетворюється на гносеологічний інструмент своєї концептуальної самоактуалізації. З однобічністю наукових студій пов'язана поверхневість досліджень даного типу режиму, незаглибленість у пізнання атрибутивних ознак. Натомість розповсюджене розкриття переважно модальних особливостей гібридних систем.

Науковці досліджували режими передусім одного зі спектрів гібридних режимів - демократичного чи авторитарного субтипів гібридного типу режиму, систематизуючи або пропонуючи свою термінологію, яка б номінувала відповідні підтипи. Проте, ще й досі в політичній науці не існує методологічних рекомандацій щодо синтетичного характеру поєднання даних концепцій обох спектрів гібридного режиму в одну цілісну, системну та послідовну політологічну «метаконцепцію». Тому в даній частині першого розділу автор поставив перед собою низку теоретичних завдань, зокрема: проаналізувати здобутки системно-функціонального та неоінституціонального підходів у дослідженні певних аспектів демократій (включно з «пошкодженими» її формами); спираючись на отримані дані вивести певні конструктивні положення, які слугували б складовими подальших теоретичних і методологічних засад вивчення гібридних режимів; тим самим посприяти створенню теоретичного підґрунтя поєднання у двополюсну модель гібридного політичного режиму окремих евристично потенційних розробок із обох спектрів даного об'єкту пізнання в єдину стратегію дослідження. Конструювання чистих типів гібридного режиму як такого сприяє ґрунтовнішому та системному розумінню його двоаспектної та поліморфної сутності. А розробка несуперечливої класифікації гібридних режимів слугує основою їхнього інтегративного комплексного розуміння сучасної політико-режимної мапи країн світу й у її історико-демократизаційній перспективі.

Поточний розділ у своєму філософсько-теоретичному аспекті ґрунтується в першу чергу на ідеально-типологічному підході. Зважаючи на смислове перевантаження значень основних термінів теорії політичних режимів, а також на неузгодженість змісту більшості основних понять некласичних політико-режимних концепцій, у дворівневому конструюванні «чистих» типів вбачається «розвантаження» шляхом ідеалізації (у веберівському розумінні) підтипів гібридних режимів - синтезуючи вже існуючі типології «пом'якшених» форм авторитаризму та «дефектних демократій» / «демократій із прикметниками» - не підміняючи це універсалізацією. В даному випадку дисертант розпочинає конструювання комплексної методології з т. зв. демократичного субтипу гібридного політичного режиму і його підтипів.

Проблемність типології гібридних режимів полягає в тому, що для змістовного означення та концептуального визначення такого типу політичного режиму в сучасній політологічній літературі вживається велика кількість категорій, які не виключають одне одного, проте створюють певний термінологічний хаос. Це передусім перешкоджає подальшому виробленню універсальної класифікації та розробці методологічно виважених типологій даного явища. Результатом цього є те, що одна країна може асоціюватися з більш ніж одним підтипом / різновидом гібридного режиму.

Однією з центральних категорій теорії політичних режимів і чи не найбільш аналізованою в політології є концепт «демократія». У транзитології, консолідології та різноманітних наукових студіях із дослідження «демократій з прикметниками», зазвичай цей термін уточнюють і означують дескрипторами: «західна», «консолідована», «конституційна», «конституційно-правова», «ліберальна» тощо. Це робиться зовсім не для позначення її «ідеальної», «вищої» чи «досконалої» форми, проте з метою характеристики політичної системи, що максимально повно увібрала як процедурні, так і нормативні (змістовні) риси інституціоналізації «народовладдя» в суспільному устрої й відповідає критеріям демократичної форми організації публічної влади.

У плані проліферації понять, відповідно поставленим завданням, в якості еквівалента ліберальної демократії в дисертації використовується, зокрема, категорія «функціональна демократія», що набула поширення передусім у німецькій традиції системного підходу дослідження феномену політичного режиму. Професор Вюрцбурґського університету фахівець із порівняльної політології Ганс-Йоахім Лаут у своїх працях обґрунтовує доцільність використання в контексті типології демократії саме зазначеного терміна. Адже важко не погодитись із тим, що відмінність більшості режимів ґрунтується на підставі різниці характеру функціонування інституцій політичної системи суспільства, а не формальної структури політико-інституційної підсистеми останньої, що в сучасному світі у більшості демократичних і авторитарних режимах майже не відрізняється.

Підхід Г.-Й. Лаута оригінальний і ще не проаналізований у вітчизняних наукових оглядах з питань демократизації й типології політичних режимів. Він ставить перед собою завдання розробки функціональної міри демократії, яка теоретично обґрунтована й операціонально охоплює відмінності між справно функціонуючою демократією, а також політичними системами, які, по-перше, не є нормативно цілком демократичними, по-друге, не є навіть процедурно-мінімальними демократіями [201].

Наслідуючи Роберта Даля, Г.-Й. Лаут розуміє демократію не в якості самоцінності, а як комбінацію інших певних суспільно-політичних цінностей. Німецький дослідник вважає, що вирішальні критерії для визначення демократичності режиму проявляються у трьох вимірах (він називає їх ще «центральними нормами демократії»): свобода, рівність і обмеження публічної влади. Включення контролю як повноцінного виміру демократії, поряд зі свободою та рівністю, виокремлює підхід Г.-Й. Лаута з-поміж більшості інших теорій демократії, хоча питання про горизонтальну підзвітність і громадянський контроль влади отримують останніми роками все більше уваги [184]. Для належного функціонування демократії всі три виміри вважаються однаково важливими й повинні бути збалансованими. У випадку, наприклад, державної влади, її поділ має відбуватися не лише горизонтально, він повинен ґрунтуватися на організаційному та діяльнісно-практичному розподілі функцій даного виду політичної влади.

Звідси, щоб бути функціонально спроможною демократія повинна виконувати щонайменше три функції: задовільняти й гарантувати громадянські свободи (умовно можна назвати цю функцію ліберальною), забезпечувати «політичну та правову» рівність (егалітарна функція), здійснювати самообмеження державної влади шляхом взаємоконтролю гілок влади та через підзвітність (функція контролю) [131]. Порушуючи хоча б одну вимогу, демократія вже не може вважатися функціональною. Залежно від типу порушення та невиконання конкретної функції Г.-Й. Лаут виокремлює підтипи дефектних демократій: «неліберальна демократія» (відсутність свободи), «неегалітарна демократія» (відсутність рівності) та неконтрольована демократія» (відсутність контролю) [цит. за: 82, p. 402]. На жаль, вчений не проводить паралелі з емпіричними підтвердженнями його теоретичної схеми, хоча логіка побудови ідеальних типів цього і не вимагає. Даний недолік компенсує теорія дефектної демократії іншого німецького фахівця - Вольфґанґа Меркеля.

За подібною лаутівській теоретичною схемою вивчають демократію В. Меркель і його співавтори (А. Круасан, Г.-Ю. Пуле, П. Т'єрі та ін.). Його система обґрунтувань ідеї дефектної демократії концептуально цікавить починаючи із того місця загальної стратегії дослідження субтипу демократії, де Г.-Й. Лаут зупиняється. Методологія дослідження дефектних демократій традиційно для німецької політології складна й амбітна. Доповнюючи визначальні для далевської поліархії виміри політичної участі та політичної конкуренції третім - конституційно-правовим - В. Меркель окреслює контури розуміння демократії як такої. Дані три виміри конкретизуються у шістьох параметрах функціонування влади (легітимація, доступ, монополія, структура, обсяг і спосіб), які уточнюються, своєю чергою, завдяки п'ятьом «частковим режимам» (критеріям) [44, с. 7-9]. В пізніше опублікованих працях В. Меркель дробить останні вже на десять критеріїв і вводить у дію за допомогою 34 показників, однак ці два етапи аналізу, через обсяг, який необхідний для їх пояснення, не розглядатиметься.

Вольфґанґ Меркель - фактично перший, хто системно підійшов до аналізу кратологічних джерел та чинників такого вкрай мінливого феномену як політичний режим загалом і демократії й її дефектності (від лат. dзfectus - зменшення, недолік), зокрема. У спільній з А. Круассаном статті, розвиваючи сказане в попередній частині, вводять шість базових параметрів, на основі яких можна визначити політичні режими різних типів. До них відносяться: легітимація влади, доступ до публічної влади, монополія на неї, обмеження, структура, спосіб здійснення політичної влади. Варто коротко охарактеризувати вищезгадувані параметри.

1) «легітимація панування». Даний критерій показує як і в якому обсязі легітимована політична влада в тій чи іншій системі. Демократії легітимізуються через принцип свободи та рівності реалізованого суверенітету народу. Передусім демократичний тип легітимності закріплює та гарантує втілення на практиці положення про народ як джерело влади. Авторитарні режими легітимуються через «ментальності» [44], тоталітарні - через догматичні закриті світогляди;

2) «доступ до панування» - показник того, яким чином інституційно регулюється доступ до політичного панування. В демократичних режимах можливість «входу» до політичної влади відкритий та інституціоналізований через надійні гарантії загального, рівного, таємного, вільного (пасивного й активного) виборчого права. В авторитарних режимах, навпаки, існує формальне або фактичне обмеження виборчого права, що базується на ідеологічній, релігійній, расовій, етнічній або гендерній дискримінаціях;

3) «монополія на панування» - показує ким приймаються або легітимізуються політичні рішення. У ліберально-конституційних демократіях такі рішення приймаються виключно представниками народу, прямо чи опосоредковано легітимізованими демократичним чином, через вибори. Не існує таких сфер, в яких бктори, котрі не володіють демократичною легітимністю, могли б приймати і здійснювати позаконституційні публічні рішення;

4) «домагання на панування». Мова йде про проблему поширення державної влади на публічну та приватну сторони суспільного життя. У демократіях між даними сферами існує конституційно встановлена та захищена правовим законом межа. Тому обсяг владних повноважень правлячого класу лімітований і не має всеохоплюючого характеру. В автократіях така межа є випадковою: вона переноситься, порушується тими хто володіє владою, залежно від політичної кон'юктури, як наслідок влада стає необмеженою;

5) «структура панування». У демократичних політичних системах три гілки влади розведені інституційно, а механізм стримування і противаг діє таким чином, що відповідні державні органи, які формують ці гілки, здатні ефективно контролювати функціонування одне одного. Це стосується насамперед відокремлення судової влади від виконавчої та законодавчої. В автократичних режимах таке розмежування та взаємоконтроль гілок влади або суттєво обмежений у бік виконавчої влади, або взагалі повністю відсутній;

6) «спосіб здійснення панування» - параметр, що показує яким чином регулюється здійснення публічної влади та стосується сфери конституційно-правового стримування політичного панування. В демократіях політична влада реалізується відповідно до конституційно легітимованих принципів і підлягає обмеженню та контролю. В автократіях вона в принципі не підконтрольна та заснована на невизначеному в правовому відношенні або необмеженому свавіллі [44, с. 8-10]. Надійнім показником сфери конституційно-правового стримування будь-якої влади та критерієм її демократичності у підсумку слугує система показників (ступінь дотримання політичних прав і громадянських свобод, ефективність уряду та знову ж таки рівень її легітимності тощо). Найбільш повно цей параметр матеріалізується в політико-правовій системі дієвого конституціоналізму.

Тільки перші два показники - легітимація політичної влади через суверенітет народу та необмежений доступ до владних позицій - повинні розумітися як базові ключові критерії демократії. Інші показники не є демократичними у «вузькому розумінні». Вони є додатковими критеріями з конституційно-правової сфери. Парадоксальним чином вони обмежують владу демократичного суверену, але шляхом цього обмеження захищають його довготривалість і претензію на дієвість.

Виходячи з двох останніх параметрів, які належать до конституціонального виміру демократії, можна встановити стійке каузальне відношення: чим більш справно функціонують ліберально-конституційні інституції політичної влади, тим більш демократичним є режим. І навпаки: чим менше пошкоджується конституціональний механізм функціонування політичної влади, тим менш дефектним може бути демократичний режим, або демократичний субтип гібридного режиму. При цьому, варто зазначити, що дана закономірність ґрунтується лише на одному з трьох - ліберально-конституціоналістському - параметрі. Відповідно до нього режими можуть бути поділені за шкалою: ліберальна демократія - неліберальна демократія (як підтип гібридного політичного режиму), із перспективою теоретичного обґрунтування виокремлення ліберального авторитаризму. Аналізований параметр кристалізує право як головний політичний засіб у демократії як такій, а відтак - його елімінації й на демократичний спектр гібридного типу режиму. Зокрема, він закріплює інституційно-правовий характер правил гри у боротьбі за політичну владу в демократичному режимі та витісняє на другий план примусові методи. В дефектних демократіях правова форма політичних змагань пошкоджується.

Типологія демократії, запропонована німецьким політологом, складається з п'яти підтипів: один функціональний (вчений називає його по-різному: конституційна, конституційно-правова, ліберальна демократія) та чотири дефектних підтипів демократії. Конституційно-правову демократію В. Меркель із колегами відносять теж до категорії «демократії з прикметниками», інші ж підтипи за своєю сутністю, коректніше зараховувати вже до інтегральної категорії «гібридний політичний режим», а не до демократії у «генетично-чистому» розумінні, хоч, навіть, і в її «пошкодженому» (дефектному, дисфункціональному) варіанті.

Усі підтипи, що згадувалися раніше є «чистими» з позиції ідеально-типологічного підходу, а в реальному політичному житті, вони реалізуються у змішаних формах. Запропоновані шість критеріїв демократії можуть бути зведені до трьох вимірів: загальне виборче право; ефективна монополія на панування з боку демократично легітимованих урядів; ліберальне правове та конституційне панування [44, c. 10]. Якщо один з трьох вимірів не діє, неможливо говорити про конституційно-правову демократію, вона є дефектною. В залежності від того, який із критеріїв трьох фундаментальних вимірів конституційно-правової демократії є «пошкодженим» виявляється тип дефектної демократії.

Для досягнення завдань, поставлених у роботі, звертається увага, передусім, на початковий етап його громіздкого дослідження - конструювання «чистих» типів (а сбме параметри на підставі яких В. Меркель виокремлює підтипи дефектних демократій і результат, зокрема номінативний аспект). В ранніх своїх статтях дослідник виокремлював три підтипи дефектних демократій: ексклюзивну демократію, неліберальну демократію та демократію з зарезервованими доменами (останній підтип А. Круасан і В. Меркель ще називають: «анклавною демократією», «опікунською демократією» чи «демократією з “групами вето”») [44, с. 6-17]. Здійснюють це німецькі політологи відповідно зазначеним вище критеріям і корелюючи їх із параметрами трьох згадуваних вище вимірів, точніше на підставі домінуючого в тому чи тому підтипі демократії дефекту. Іншими словами: демократія характеризується певним інституційним мінімумом в їхньому характері функціонування; набір цих політичних інституцій відповідає сутнісним вимірам, а порушення конкретного виміру й визначає підтип демократії та властивий їм інституційний дефект.

Конституційно-правова демократія «створює інституційний мінімум для реалізації демократичних критеріїв панування» [44, с. 10] і забезпечує належну «логіку функціонування» в усіх трьох вимірах. Крім неї В. Меркель виокремлює: підтип ексклюзивної демократії (на підставі порушення демократичності виборчих процедур або обмеження виборчого права чи суверенітету народу стосовно доступу до влади), неліберальний підтип демократії (часткове недотримання / відсутність гарантій громадянських прав і свобод), демократію з зарезервованими доменами (функціонально-інституційна неефективність уряду, пов'язана з порушенням конституційних гарантій «права» та монополії на владу) [44, с. 6-17.].

В пізніших публікаціях дослідник виокремив із останнього виміру ще один дефект і запропонував розглядати поняття делегативної демократії в якості окремого підтипу дефектної демократії (на підставі порушення горизонтальної підзвітності уряду) [149, p. 50]. До цього В. Меркель сумнівався в послідовності Г. О'Донелом «обґрунтування цього поняття через “пошкодження” ліберальної конституційно-правової демократії» [44, с. 12]. Усі підтипи, що згадувалися раніше є «чистими» з позиції ідеально-типологічного підходу, а в реальному політичному житті, вони реалізуються у змішаних формах.

В підсумку, група дефектних підтипів демократичного гібридного режиму характеризується «значною мірою функціонування демократичного виборчого режиму для вибору правителів, які, однак, через перебої в операційній логіці («functional logic») одного чи більше компонентів, втрачають додаткові контрфорси, що у функціональній демократії є необхідним для забезпечення свободи, рівності й контролю (курсив авт. - К. С.)» [148, p. 43]. Тобто, неоінституціональний підхід, на який спираються дослідники, по-перше, не суперечить функціональному Г.-Й. Лаута; по-друге, в деяких принципах логічно випливає з нього; і, по-третє, в багатьох аспектах вони доповнюють один одного.

З'ясування сутнісних вимірів функціонування дефектних демократій (потенційних сфер гібридизації демократичного субтипу чи «арен демократичного суперництва в автократіях» [134]) - один із провідних теоретичних напрямів дослідження, котрий видається найбільш перспективним на початковому етапі пізнання двоаспектних властивостей гібридного режиму. На підставі виявлення основного дефекту (дисфункції) у конкретному вимірі, стає можливим спрощення й ідеалізація складності та багатоманіття даного політико-режимного явища з подальшим конструюванням «ідеального» типу (його демократичного субтипу). Відповідно, уможливлюється конкретизація невідповідності характеру діяльності політичних інституцій їхньому функціональному призначенню, ступінь інституціоналізації та міра демократичності.

Вимірювання «міри демократії» (Г.-Й. Лаут) можна продовжити методом шкалювання й на авторитарний спектр гібридного типу режиму, з'ясовуючи ступінь жорсткості застосування способів реалізації політичної влади та рівень її монополізації конкретним різновидом авторитаризму. Вимірювання авторитарності недемократичного спектру гібридного режиму - перша перспектива, яку відкриває типологія його демократичного субтипу. В підсумку, конструюється лінійна площина двополюсної моделі гібридного режиму. Таким чином, наступний крок на шляху створення когнітивної моделі даного режиму вбачається в її об'ємному наповненні змісту, ґрунтуючись на багатомірному методі шкалювання.

Друга перспектива, яка відкривається типологією «дефектних демократій», полягає в тому, що з'являється когнітивний зразок, за симетрією із яким, принаймні на перший погляд, можна сконструювати недемократичні підтипи гібридного режиму, з подальшою розробкою системної типології вже авторитарного спектру гібридних режимів, при вдалій його верифікації. Адже існуючі концепції з цим завданням не справляються. Видається можливою побудова цілісної типології авторитарного спектру гібридного типу режиму шляхом розробки багатофакторної типологізації та полівимірного спектрального моделювання.

Логіка конструювання авторитарного субтипу гібридного політичного режиму теоретично може ґрунтуватися для початку на асиметричних принципах до тих, які застосовуються в концепції дефектної демократії. Розрізненню підтипів авторитарного спектру гібриду сприяє, зокрема з'ясування демократичних інститутів або функцій, які інкорпоруються («привносяться») до авторитаризму. Методологічна діаметральність полягає у тому, що в дефектних демократіях відповідні параметри навпаки пошкоджуються («відіймаються»). Проте, тоді виникає для всієї теорії політичних режимів проблема межі між «пошкодженими» різновидами демократії та «пом'якшеними» формами авторитаризму.

При всій різноманітності видів демократії [98] варто визнати, що світ авторитаризмів не менш різнобарвний. Аналізуючи такі відмінні одне від одного персоналістські, султаністські, диктаторські, військові тощо режими, виникає потреба виокремлення родової ознаки, яка об'єднувала б авторитарні системи в один тип. На думку автора, цією характеристикою може слугувати функціональна монополізація політичної влади. На відміну від авторитарного, чинний демократичний режим характеризується плюралістичністю всіх сфер суспільного життя і правовою формою правил політичної боротьби. Головна ж функціональна відмінність тоталітарного режиму від авторитаризму полягає в тому, що тоталітаризм є системою загального монополізму єдиної (або ж гегемонної) партії в усіх сферах життя суспільства через тотальний контроль держави [113].

На шляху побудови двополюсної моделі - це один із наріжних моментів. Оскільки крім загального моделювання буде здійснена спроба підібрати спільну для обох спектрів гібридного типу політичного режиму епістемологічну шкалу, що ґрунтувалася б на єдиному й еквівалентному, як для демократії, так і для авторитаризму, критерії. В даному випадку таким надійним методологічним знаряддям дослідження є двомірна шкала «монополізм-плюралізм» політичної влади в суспільстві. Він якісно та надійно проводить демаркаційну лінію між «мінімальними» демократіями (не кажучи вже про консолідовані) та недемократичними режимами.

Виведений загальнорежимний критерій релевантний також і для його застосування в аналізі авторитарного субтипу гібридного режиму. В даному випадку найбільш корисною концепцією, що органічно може бути синтезована з дефектною демократією є обґрунтований С. Левіцкі та Л. Веєм концепт конкурентного авторитаризму. Саме він, а не аналізований М. Боґаардсом шедлерівський «виборчий авторитаризм», сприяє побудові послідовної та системної двополюсної моделі гібридного режиму, оскільки стосується сутнісних властивостей різних типів політичних систем, а не лише їх електорального атрибуту. Останній у третю хвилю демократизації перестає бути визначальною особливістю для розрізнення режимів, що обґрунтовуватиметься в наступному розділі. Навіть жорсткі авторитарні системи, адаптуючись до демократизаційної тенденції сучасного світу, використовують вибори як чинник своєї легітимації, не перестаючи бути недемократичними за змістом.

Передусім те, яким чином недемократичні управителі намагаються втримати монополію реалізації влади в змагальницьких умовах суспільно-політичного середовища змушує зараховувати конкурентний авторитаризм вже не до авторитарного типу, а до гібридного політичного режиму. Причому в аспекті, що в певному відношенні протилежний його демократичному субтипу. Політична боротьба в них характеризується «конкурентоспроможністю», ступінь якої чим більше, тим менш авторитарним (і далі - більш демократичнішим у своєму евентуальному розвитку) є режим. Опозиційні сили використовують демократичні інституції в змаганні за політичну владу, але останні не є змістовно-демократичними та функціонують недосконало й часто несправно через те, що правила гри викривлені на користь тих, хто цією владою володіє.

Внаслідок збереження основних демократичних інституцій у конкурентних авторитарних режимах, існує декілька сфер політичного суперництва, через які опозиційні сили можуть періодично кидати виклик владі, послаблювати її, а іноді навіть перемагати. Таких «арен можливого протиборства» в умовах конкурентного авторитаризму С. Левіцкі та Л. Вей виокремлюють чотири: 1) виборчий процес, 2) боротьба із законодавчим органом; 3) функціональна спроможність судової гілки влади; і 4) вплив засобів масової інформації. Вони перегукуються з окремими параметрами, на основі яких В. Меркель і А. Круасан розрізняють підтипи дефектної демократії: перший еквівалентний «доступу до панування», другий і третій корелюються зі «структурою панування», четвертий - із аспектом «домагання на панування».

Першою ареною суперництва, на думку американських дослідників, є виборчі процедури. В закритих політичних системах вибори або не проводяться взагалі, або існують як формальність: є фіктивними за змістом та імітаційними за формою. Електоральна конкуренція усувається де-факто, як у Казахстані й Узбекистані, або навіть де-юре, як на Кубі та в Китаї. В Узбекистані взагалі заборонені опозиційні партії, а лідерів опозиції, якщо вони й наважуються з'явитися на політичному полі, регулярно репресують. Окрім того, незалежні спостерігачі не мають можливості перевірки результатів виборчого процесу через паралельний підрахунок голосів, що створює підґрунтя фальсифікації виборів. У результаті, опозиційні сили не становлять серйозної загрози для влади, а самі вибори є неконкурентними.

Наприклад, казахський президент Н. Назарбаєв чверть століття регулярно та безперервно обирається на посаду очільника країни: у 1991 р. (вперше обрано) він «здобув» 98,8% голосів, 1999 р. - 81%, 2005 р. - 91%, 2011 р. - 95,55%, а на останніх позачергових виборах 26 квітня позаминулого року - 97,7%. Місія спостерігачів ОБСЄ у своїй доповіді зазначила, що у зв'язку з відсутністю реальної опозиції виборці не мали можливості вибору політичної альтернативи правлячої партії, а свобода слова та діяльність ЗМІ була обмежена. Велика кількість членів і практично всі голови виборчих комісій виявилися пов'язаними з назарбаєвською партією “Нур Отан” [77]. При цьому, вибори у країнах, в яких президенти обираються з більше, ніж із 70 відсотками голосів, у цілому можна вважати неконкурентоспроможними. [134, p. 55].

Друга і третя сфери суперництва пов'язані з горизонтальним протиборством гілок державної влади, передусім президента з національною легіслатурою. Політичні змагання глави виконавчої влади та вищого органу законодавчої гілки влади в Україні та Російській Федерації 1990-х рр. яскравий тому приклад. Іншою сферою потенційного суперництва, що функціонально й організаційно пов'язана із попередньою, є протистояння з боку судової системи неправовим рішенням виконавчої влади, при потуранні останній парламенту. Наприклад, неконтрольований ані виборним монархом, ані прем'єр-міністром суддя Верховного суду Малайзії в 2001 р. звільнив з-під варти двох дисидентів, які були ув'язнені відповідно до “Закону про внутрішню безпеку” (1960-2012 рр.) та публічно поставив під сумнів узагалі доцільність такого драконівського нормативно-правового акту. Схожі ситуації щодо опозиції трапляються в сусідньому Сингапурі.

Нарешті, засоби масової інформації є однією з центральних точок розбрату в конкурентних авторитарних режимах. У більшості повноцінних автократіях ЗМІ повністю під контролем держави чи жорстко цензуруються, або вони систематично піддаються репресіям. Правителі у конкурентних авторитаризмах намагаються постійно придушити вільнодумство мас-медіа, проте, використовують «більш тонкі механізми репресії», ніж їхні колеги в автократіях. Ці методи часто включають у себе хабарництво, контроль за розподілом державної реклами, маніпуляції боргами та податками щодо ЗМІ, розпалювання конфліктів між акціонерами й обмеження законами щодо преси, судові переслідування незалежних і опозиційних журналістів та ін. [134, p. 54-58].

Таким чином, відмітною особливістю конкурентного авторитаризму можна вважати те, що політична конкуренція має факт реального існування і не є властивою для авторитарного типу режиму характеристикою, оскільки загрожує монополії на владу правлячій групі (особі), але яку не усувають через силові репресії. При цьому, автократ прагне зберегти контроль передусім за результатами виборів («електоральні процедури конкурентні, проте несправедливі»). Якщо ж це здійснити не вдається, владарююча сила намагається всіляко позбавити опозицію владних ресурсів і дієвих публічних механізмів впливу на прийняття політичних рішень різними «примусовими способами низької інтенсивності: «юридичні» переслідування, селективні розслідування податкових або контрольних органів, дифамація судових позовів проти незалежних ЗМІ, публічний наклеп проти опозиції, шантаж тощо» [132, p. 48]. Також подібним режимам властиві спроби контролювати інші гілки влади та вертикально підпорядкувати бюрократичний апарат.

Зважаючи на це, лінією розмежування між конкурентним авторитаризмом і жорсткою авторитарною системою влади, на погляд автора, може слугувати ступінь використання неправового примусу в якості головного чи регулярного політичного засобу в боротьбі за утримання влади. Змагальницький авторитаризм (інша поширена назва досліджуваного тут підтипу гібридного режиму) використовує примусові політичні засоби низької інтенсивності, що сприяє виникненню конкурентного підґрунтя публічної боротьби, жорсткий авторитаризм - примус високої інтенсивності, силові та репресивні методи. Ці умови сприяють туму, що множинні суб'єкти владних відносин наважуються з'явитися на політичному полі, тим самим плюралізуючи режим. Дане «пом'якшення» авторитаризму уможливлюється на фоні недооцінки автократичними правителями всієї ризикованості електоральних процедур, для збереження своєї владної монополії, коли вони розширюють виборчі права і допускають до політичної участі все більшу частку населення.

Варто додати, що параметр електоралізму для режимів сірої зони, на якому зосереджувалася велика кількість вчених (від С. Хантінгтона до Л. Даймонда й А. Шедлера), є евристично малопотенційним у розробці системних теоретичних засад і виробленні надійної методології дослідження гібридного типу режиму. Куди більш корисними в даному напрямі є комплементарність концепцій В. Меркеля і А. Круасана та С. Левіцкі й Л. Вея, завдяки певній відповідності критеріїв обох концепцій. Це, зокрема, дозволяє, при спектральному аналізі та ретельному підборі параметрів шкалювання, вибудувати подану нижче двополюсну модель гібридного політичного режиму, в якій поєднані характеристики дефектної демократії та конкурентного авторитаризму.

Рис. 2. Двополюсна модель гібридного політичного режиму

(складено автором)

Отже, двохспектральність плюралізм-монополізм слугує показником розрізнення та міри (від центру до «полюсів») демократичності / авторитарності типів режимів, або субтипів гібридного режиму. При цьому гібридний режим традиційно інтерпретується як форма режиму, що поєднує ознаки демократії й авторитаризму. Даний критерій ґрунтується на бінарному принципі організації та функціонування в системі суспільства політичних бкторів. У демократичному режимі діє принцип множинності, багатоманітності, в авторитаризмі - монізму та, відповідно - принцип концентрації політико-владних повноважень в руках одного такого суб'єкта (монополія на владу). Однак, це лише узагальнена характеристика двох типів режимів і двох субтипів гібрида, котра цінна тим, що проводить межу між «демократіями з прикметниками» й «авторитаризмами з прикметниками».

Дана позиція ускладнюється та вдосконалюється завдяки фіксації обсягу використання протилежних, але не взаємовиключних, засобів і методів реалізації політичної влади в системі. В будь-яких недемократичних режимах домінуючим є використання примусових політичних, або насильницьких, знарядь на неправовій основі, хоч воно може бути і легальним юридично. В разі розгортання правлячою групою примусу високої інтенсивності й у великих обсягах (але не тотально), а також регулярної періодичності, режим слід типологізувати як авторитарний. Якщо режим користується протиправним примусом низької інтенсивності, дозовано та вибірково, то такий авторитаризм можна вважати «пом'якшеним». У випадку якщо в останньому ще й існують конкуруючі групи та вони здатні загрожувати монополії на владу, такий режим слід називати конкурентним авторитаризмом. Конкурентоспроможність - це той параметр, здатний поєднати однією шкалою обидва спектри режимних типів і субтипів гібридного політичного режиму. Слабко вираженою політично-владна конкуренція починає діяти лише в конкурентному авторитаризмі, розширюється і у певній мірі гарантується правовими контрфорсами в дефектних демократіях й у значних обсягах функціонує при демократіях. За демократичної регресії режиму в дефектних демократіях політичний плюралізм і конкурентність за владу стають дисфункціональними.

Допущення через участь у виборах до політичного процесу широких мас населення не передбачає те, що авторитаризм автоматично стає конкурентним. Якщо він таким і починає бути, тоді відпадає потреба обмежуватися концептом електорального авторитаризму з визначальним для нього виборчим критерієм у комплексному дослідженні гібридного типу режиму. В електоральних демократіях починає конституюватися правова форма правил гри, проте дані гарантії є не- чи малодієвими за рахунок своєї нормативності. Та ж сама ситуація з цим в електоральному авторитаризмі. Тому, оскільки дані категорії не характеризують принципових відмінностей, автор намагався не оперувати ними. Їхнім зображенням в моделі дисертант спробував унаочнити те, що ці обидві форми гібридного режиму не функціонують «дзеркально» у відповідних до своїх денотатів субтипах гібриду, а посідають певне місце в схемі, залежно від мірності різних шкал.

Що ж стосується емпіричної системи підрахунків, то тут використовуватимуться різні відомі кількісні індекси, що перебувають у відкритому доступі. Головне методологічне завдання - перевести з'ясовані теоретичні способи концептуалізації політичних режимів, зокрема гібридного, в чисельні показники. Для цього автором застосовані як агреговані системи підрахунку, так і проведене дезагрегування окремих індексів із метою виокремлення з кількісного оцінювання індикторів і їх компонентів.

Щоб виміряти політичні режими, потрібно мати їхні операціоналізовані поняття. У випадку гібридного режиму проблема ускладнюється тим, аби розробити комплексну методику вимірювання не окремих типів політичних режимів, а виокремити шкали, за якими можливе з'ясування ознак, спільних, у тій або іншій мірі, для всіх режимів. Ще одне методологічне застереження - критично переосмислити малоевристичні параметри підрахунку, проте які традиційно використовуються дослідниками, задля того, щоб відкинути ті індикатори, якими можна досягнути занадто поверхневих показників ідентифікації політичних режимів.

Загальними вимірами, в яких відбуватиметься кількісне вирахування політичних режимів у цілому, будуть слугувати т. зв. «електоралізм» і «конституціоналізм». Це критерії, які теоретично апробовані фінським політологом М. Віґелем, коли той намагався побудувати системну двомірну класифікацію гібридного режиму [203]. Головна ж ознака електоралізму - не стільки політична участь, як конкурентний плюралізм суб'єктів електорального та взагалі політичного процесів. Для цього з “Індексу демократії” від аналітично-дослідницької служби британського щотижневика “Екуноміст” із минулорічних показників (дані щодо цього року ще не опубліковані), буде виокремлений індикатор «електоральний процес і плюралізм». Наявність і, що набагато важливіше - рівень цього критерію в політичних системах куди більш повно характеризує одну з комплексних складових демократичності режиму.

У додатку А представлене цілісне ранжування існуючих країн станом на кінець 2015 року за параметром демократичності електорального процесу та політичного плюралізму. Тут представлене схематичне розташування вибіркових держав за цим критерієм. Чим вище бал на зображенні, тим демократичнішим у країні є виборчий процес і більш плюралістичним є політичне поле для все більшої кількості акторів безперешкодно проводити свою діяльність. Нижче подано схематичний принцип дії даного параметру на прикладі довільно й вибірково взятих країн.

Рис 3. Шкала демократичності виборчого процесу та рівень політичного плюралізму в країні (складено автором на основі [101])

З іншого боку, параметр «конституціоналізму» багато в чому тотожний за своїми маркерами індикатору «верховенство права» “Індексу Трансформації Бертельсманна”. В опублікованому минулого року рейтингу так само дані за попередній рік, що дозволяє органічно поєднати результати з даними попереднього індексу. Верховенство права - теж комплексна характеристика передусім демократичних систем, а його ступінь - відображає як реальність громадянських і політичних свобод, дійсність поділу державної влади, так і характеризує якісний параметр проведення в країні вільних виборів - їх чесність. При цьому обидва показника разом виражають рівень підзвітності виборцям урядовців. Останнє - не лише риса демократії, але й ознака лібералізованих авторитаризмів із прикметниками та інших гібридних режимів, яка відокремлює їх від авторитарного типу політичного режиму. Перелік держав за рейтингом дієвості верховенства права за 2015 рік подані у додатку Б.

Накладаючи ранжовані країни за обома показниками на вісь координат із двома відповідними змінними, виходить схематично наступне зображення:

1. Білорусь

2. Індонезія

3. М'янма

4. Нігерія

5. Південна Корея

6. Північна Корея

7. Польща

8. Росія

9. Руанда

10. Сінгапур

11. Україна

12. Уругвай

Рис. 4. Графік розміщення країн за вісями виборчого процесу та політичного плюралізму і верховенства права (складено автором на основі [101, 195])

Оскільки предметом вивчення є функціональні особливості гібридних політичних режимів, які характеризується сполученням демократичних і авторитарних ознак, головна увага в дослідженні звертається на показники в середині як шкали, так і посередині двомірного графіка. Згадувані вище країни, що визначені як гібридні режими, перебувають саме в центрі. Якщо накласти дані відповідних держав на систему вимірювання рівня «свободи» у країнах світу (“Свобода у світі”), запропонованої некомерційною організацією “Дім свободи” (англ. “Freedom House”), виходить приблизно такі ж самі результати. Вона ставить за мету з'ясування рейтингу всіх країн за рівнем забезпечення політичних прав і громадянських свобод їхніх громадян [150].

1. Білорусь

2. Індонезія

3. М'янма

4. Нігерія

5. Південна Корея

6. Північна Корея

7. Польща

8. Росія

9. Руанда

10. Сінгапур

11. Україна

12. Уругвай

Рис. 5. Графік розміщення країн за вісями рівня політичних прав і громадянських свобод (складено автором на основі [99])

Врешті-решт, аналізуючи траєкторію розвитку кожного зазначеного гібридного режиму в системі підрахунку ще одного популярного проекту “Політія IV”, можна так само отримати в підсумку схожі результати. Таким чином, операціоналізувавши поняття демократії, авторитарного та гібридного режимів, уможливлюється визначення вказаних параметрів у більшості країн світу. При цьому, важливо співвідносити теоретичні типології та емпіричні класифікації режимів, як одномірними шкалами, так і за допомогою двомірних систем підрахунку.

Висновки до розділу 1.

Отже, у першому розділі критично осмислюється досвід застосування наукових підходів до інтерпретації гібридного режиму та конструюється методологія системного дослідження даного феномена. Дисертант структуризує основні наукові підходи до тлумачення гібридних режимів. Виокремлено шість напрямів інтерпретації. 1. Гібридний режим - це перехідний стан / етап на шляху від деконсолідації авторитаризму до становлення повноцінної демократії; 2. Гібридний режим ототожнюється з демократією з прикметниками; 3. Гібридний режим ідентифікується як авторитаризм із прикметниками; 4. Гібридний режим розглядається в якості нового авторитаризму; 5. Гібридний режим як субтип авторитаризму; 6. Гібридний режим представлений третім, проміжним типом політичного режиму. Всі зазначені теоретичні підходи розкривають лише певні аспекти сутності гібридного режиму, не зіставляючи його з демократією та авторитаризмом одночасно й не заглиблюючись у двоїсту природу гібриду.

Для побудови комплексної методології проаналізовані основні методологічні напрями дослідження гібридних режимів і визначені дві найбільш комплементарні й універсальні концепції - дефектної демократії та конкурентного авторитаризму. Автор окреслює спільні для всіх політичних режимів параметри та проводить лінії розмежування гібридного режиму, з одного боку, щодо демократії, а з іншого - щодо авторитаризму. На основі цього вибудовується двополюсна модель гібридного політичного режиму, в якій поєднані характеристики дефектної демократії та конкурентного авторитаризму.

Теоретичні узагальнення дисертант доповнює емпіричними даними, для чого використовуються різні кількісні індекси. При цьому розв'язується важливе методологічне завдання - концептуалізація політичних режимів, зокрема гібридного, та переведення їх у чисельні показники. Для цього автором застосовані як агреговані системи підрахунку, так і дезагрегування окремих індексів із метою виокремлення індикаторів кількісного оцінювання. Найбільш прийнятними комплексними критеріями, на основі яких підтверджується типологічне розрізнення режимів, є параметри «електоралізму» (конкурентність політико-владного плюралізму) та «конституціоналізму» (верховенство права й рівень забезпечення громадянських свобод). Для вимірювання в країнах світу вказаних параметрів використовуються показники «електорального процесу та плюралізму» від «Індексу демократії» відомого журналу «Екуноміст» й індикатор «верховенства права» «Індексу трансформації Бертельсманна». Для наочності були побудовані графіки за цими двома вісями. Отримані дані корелюються з результатами дослідження «Свободи у світі» від «Дому Свободи», що підтверджує достовірність теоретичних висновків як щодо ідентифікації гібридних систем на політико-режимній мапі світу, так і демократизаційного поступу країн у добу третьої хвилі.

РОЗДІЛ 2

Демократизація як передумова становлення гібридних політичних режимів

2.1 Тенденції демократизації у розвитку політичних режимів

Серед основних чинників світового масштабу, що відіграють роль історичних рушіїв і водночас дороговказів поступу людської цивілізації та становлення її нинішнього образу, глобалісти найчастіше виокремлюють: глобалізацію, демократизацію, інформатизацію, модернізацію й урбанізацію сучасних соціальних процесів. Всі зазначені «мегатренди» (термін запропонований американським футурологом Джоном Нейсбіттом [46]) тісно пов'язані один із одним і є напрямами руху, що пояснюють минуле, в якому були зумовлені причини сьогодення, та здатні змалювати образ майбутнього. Тенденцією (пізньолат. tendentia - спрямованість, від лат. tendere - прагнути чого-небудь) безпосередньо політичного характеру розвитку близько двох століть залишається демократизація. Саме вона породила одну [65, с. 20] з універсальних цінностей людства - демократію та розкриває потенційні вектори еволюції для всіх різновидів політичних систем, незалежно від ступеня їх демократичності / авторитарності.

Демократизацію традиційно розглядають як перехід від недемократичних (англ. nondemocratic) характеристик суспільств до демократичних. Її розуміють в якості переходу до політичного режиму більш демократичного, ніж він був досі. В цілому це форма політичного процесу, що передбачає впровадження демократичних інституцій (від лат. institutio - установа) і практик у суспільне життя. Проте, демократизація може передбачати не лише впровадження суто демократичних у вузькому сенсі цього слова процедур, але й лібералізацію старого політичного порядку [65, с. 19, 32, 133, 167, 317]. Іншими словами, як визначає демократизацію автор одного з найбільш популярних фахових американських підручників: «це перехід на шлях ліберально-демократичних реформ, що проявляється, зокрема, в наданні громадянам основних свобод, можливості мати політичний вибір, а також у розширенні участі громадськості» [67, с. 512].

Як пише російський політолог Андрій Мельвіль: «Історія становлення та розвитку демократичних норм і практик говорить про те, що демократія - це процес, процес розвитку, розширення та оновлення ідей та принципів, інститутів і процедур» [43, с. 17]. Терміни демократія і демократизація (як процес досягнення більшої демократичності соціуму, демократії як такої), можна розглядати взаємозалежними, оскільки демократизацію в певному сенсі представляють процесом суспільно-політичних змін, спрямованого на встановлення демократичного порядку. При цій смисловій конотації, слово «демократія» може використовуватися і як ідеал, який необхідно досягнути [24, с. 15].

Водночас демократія вказує на вже реалізовану політичну практику, що була досягнута розвиненими західними країнами [30, с. 86]. Під певним кутом зору вона є процесом демократизації, що триває відносно безперестанно, оскільки в тих державах, де демократія функціонує - вона продовжує вдосконалюватися, а в тих, де її, як цілісної системи, немає - модернізація штовхає суспільства до встановлення сучасних, демократичних інституцій, що в перспективі може спонукати суспільний вибір до встановлення демократичного устрою. Тому, автори відповідної статті у Політологічному словнику-довіднику визначають демократизацію як «вид зміни (модернізації) політичної системи; політичний процес, який характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного й ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу поділу влади, розбудовою громадянського суспільства» [47, с. 83].

Хоча термін «демократизація» є похідним від давньогрецького поняття «дзмпксбфЯб» - «влада народу» (від поєднання слів д?мпт - народ і ксЬфпт - влада), розкрити повноцінно сучасний зміст останнього можливо тільки через перший, тобто через дослідження становлення визначальних демократичних інституцій-індикаторів, а це - своєю чергою - один із головних ключів цілісного компаративного аналізу політичних режимів узагалі. Проте, всеохоплююче дослідження всієї еволюції феномену демократії, аналіз її двох із половиною тисячолітньої історії - завдання, що виходить за межі даної роботи й потребує самостійного вивчення. Тому в першій частині другого розділу автор обмежився розкриттям становлення тих політичних інституцій, які вважаються невід'ємними складовими демократії, та на підставі вироблення / вживлення яких у суспільства, системи демократизуються.