Процедури примирення в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В. М. КОРЕЦЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В. М. КОРЕЦЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ДИСЕРТАЦІЯ

12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

Процедури примирення в цивільному судочинстві

Горецький Олег Васильович

Науковий керівник:

Тимченко Геннадій Петрович,

доктор юридичних наук,

старший науковий співробітник

Київ - 2019



АНОТАЦІЯ

Горецький О. В. Процедури примирення в цивільному судочинстві. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право». - Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України; Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Київ, 2019.

Дисертаційне дослідження присвячене розробці теоретичних основ здійснення примирних процедур, узагальненню наявного досвіду примирення сторін, обґрунтуванню оптимальної конструкції процедур урегулювання спорів у вітчизняному цивільному судочинстві в контексті закономірностей і тенденцій його розвитку, важливості подальшої європейської інтеграції національної доктрини і практики цивільного процесу. примирення цивільний судочинство нормативний

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що ця робота є першим, в умовах формування нових напрямів наукового пошуку цивілістичної процесуальної науки й нової судової практики, дисертаційним дослідженням теоретичних проблем примирних процедур у контексті послідовної реалізації охоронної й примирної функції цивільного судочинства.

Автор вперше доводить, що виділення етапів становлення процедур примирення сприяє пізнанню їх складної правової природи як автономного способу вирішення правових конфліктів і методу, що підвищує ефективність цивільної процесуальної діяльності. В зв'язку з цим, періодизація розвитку примирних процедур включає:

дореформений період, починаючи від ранніх засобів захисту права, самостійного урегулювання спорів самими сторонами до процедур посередництва, мирової угоди, створення судових установ, що здійснювали примирення сторін;

період кодифікацій і судових реформ XIX ст., котрі визначили місце мирової юстиції та відособлених судових примирних процедур у структурі цивільної процесуальної діяльності;

радянський період розвитку нашої державності, для якого було характерним розуміння мирової угоди як єдино можливої примирної процедури;

період становлення альтернативних способів вирішення правових спорів як спроби подолання кризи правосуддя, що склалася в постіндустріальному суспільстві, і необхідності забезпечення його доступності;

сучасний етап, в якому процедури примирення як підсумок новелізації законодавства, відбивають основні тенденції оптимізації правосуддя у цивільних справах, уніфікації та гармонізації судових правил і процедур.

У роботі визначено, що процедури примирення - це урегульовані нормами цивільного процесуального законодавства послідовно здійснювані під контролем суду дії посередника та осіб, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках і самого суду, спрямовані на врегулювання спору мирним шляхом і закриття провадження у справі, а також досягнення цілей цивільного судочинства. Процедури примирення як елемент структури цивільної процесуальної діяльності ускладнюють доктринальну характеристику єдиних складних цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлено специфікою застосування методу правового регулювання цивільного процесуального права, суб'єктного складу, метою виділення і правовими наслідками;

Дослідник обґрунтовує, що ідеї примирення сторін не знайшли адекватного законодавчого відбиття на етапі підготовчого провадження, мета і завдання якого сформульовані тільки в контексті виконання особами, що беруть участь у справі обов'язків концентрації доказового матеріалу у цивільних справах.

У дисертації зазначається, що процедури примирення є базисом формування нових підходів до розуміння сутності цивільного судочинства, що обумовлено, передусім, характером реформування судових процедур, видозміною тих правових ідей, які складають основу цивільної процесуальної діяльності;

Автор вперше обґрунтовує, що цивільне процесуальне законодавство обмежує можливості сторін, передбачаючи тільки процедуру урегулювання спору за участю судді, а також не сприяє розвитку системи примирних процедур і умов їх здійснення, не має логічної завершеності в питаннях ініціації урегулювання спору, обов'язковості його проведення, забезпечення конфіденційності отриманої інформації та оформлення результатів примирення сторін.

Вперше аргументується, що принципи здійснення процедур примирення - це основні положення, що розкривають правову природу діяльності щодо врегулювання спору, визначають способи впливу на суспільні відносини, що виникають між судом і учасниками процесу в межах його проведення, послідовність здійснення, а також права і обов'язки її суб'єктів. Ці засади є процесуальними гарантіями проведення примирення сторін, належної процесуальної форми врегулювання спору, статусу її учасників тощо.

У роботі дістали подальшого розвитку положення, що розуміння мети цивільного процесу як захисту права не враховує необхідність реалізації судом примирної функції і не є системоутворювальною умовою для розвитку примирення сторін як складової цивільної процесуальної системи. Підтримується пропозиція доповнити ст. 2 ЦПК України словами: суд зобов'язаний сприяти сторонам у врегулюванні спору (примиренні) шляхом виконання процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Здійснено аналіз зарубіжної практики цивільного судочинства, яка свідчить про корисність заохочення та нормативної регламентації активності сторін у сфері здійснення примирних процедур, а також необхідність закріплення формальних або фактичних заходів примусу до їх використання.

В основу правового регулювання можуть бути покладені декілька підходів: 1) обов'язкове використання процедур примирення перед пред'явленням позову; 2) добровільне здійснення сторонами процедури примирення; 3) стимулювання сторін до використання досудових примирних процедур.

Автор доводить, що стадія підготовки цивільних справ до судового розгляду має розвиватися в аспекті вивчення обґрунтованості позову і заперечень на нього, контролю за рухом справи в цілях запобігання його можливої надмірної тривалості розгляду, недопущення здійснення необґрунтованих процесуальних дій, забезпечення правильності судового розгляду, створення умов для укладення мирової угоди. При цьому поєднання класичних форм концентрації доказового матеріалу і примирних процедур сприяє завершеності правового регулювання підготовки справи до судового розгляду, правильному визначенню місця примирення сторін в системі цивільного процесу, порядку і наслідків його здійснення.

Положення ЦПК України про врегулювання спору за участю судді - це лише частина процесу інституалізації процесуальної діяльності, що пов'язана з примиренням сторін, а також необхідна умова формування міжгалузевого і комплексного характеру інституту примирення сторін.

Дослідником удосконалено поняття «інститут врегулювання спору за участю судді» як відносно самостійної сукупності правових норм, відокремлених у межах цивільного процесуального права, які регулюють специфічну групу суспільних відносин. Дана сукупність правових норм підпадає під поняття міжгалузевого інституту з огляду на спільність правової природи примирення сторін, тотожність завдань, що стоять перед судом, засоби їх досягнення, порядок здійснення і однорідність змісту правових норм.

Автор обґрунтовує, що основними характеристиками підготовчого засідання є: обов'язковість проведення по кожній цивільній справі, яка розглядається в порядку загального позовного провадження; порядок проведення; підготовче засідання є завершальною формою виконання цілей і завдань підготовчого провадження.

Практичне значення отриманих результатів визначається актуальністю обраної теми, новизною положень і висновків. Викладені теоретичні положення, висновки, пропозиції й рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері - для подальших досліджень актуальних проблем науки цивільного процесуального права, а також для продовження наукової розробки теорії процедур примирення в цивільному судочинстві; у законопроектній роботі - під час укладання нових процесуальних кодексів, внесення змін і доповнень до чинного Цивільного процесуального кодексу України; у правозастосувальній практиці - для використання судом під час трактування цивільних процесуальних норм або під час обґрунтування судових рішень; у навчальному процесі - у процесі викладання навчальної дисципліни «Цивільний процес», під час підготовки навчальної літератури і навчально-методичних матеріалів до семінарів і практичних занять з указаної дисципліни.

Ключові слова: процедури примирення, врегулювання спору за участю судді, медіація, мета цивільного судочинства, підготовче провадження, оптимізація цивільної процесуальної діяльності.



SUMMARY

Goretskyy O. V. Procedures of reconciliation in civil proceedings. - Qualifying scientific work on he rights of manuscripts.

Thesis for a Candidate Degree in Law (PhD), specialty 12.00.03 «Civil Law and Civil Procedure; family law; international private law». - V. M. Koretsky Institute of State and Law; V. M. Koretsky Institute of State and Law, Kyiv, 2019.

The dissertation is devoted to the development of theoretical foundations for the implementation of conciliation procedures, the generalization of the existing experience of reconciling the parties, the substantiation of the optimal design of disputes settlement procedures in domestic civil justice in the context of regularities and trends of its development, the importance of further European integration of national doctrine and practices of the civil process.

The scientific novelty of the obtained results is that this work is the first dissertation research of theoretical problems of conciliation procedures in the context of the consistent implementation of the security and reconciliation functions of civil justice in the conditions of formation of new directions of scientific search of civil procedural science and new judicial practice.

The author for the first time argues that the allocation of stages of the formation of reconciliation procedures contributes to the recognition of their complex legal nature as an autonomous method of resolving legal conflicts and a method that increases the efficiency of civil procedural activities. In this regard, the periodization of the development of conciliation procedures includes:

pre-reform period, ranging from early remedies, independent settlement of disputes by parties themselves to mediation procedures, settlement agreements, establishment of judicial institutions that have reconciled the parties;

the period of codification and judicial reforms of the XIX century, which identified the place of the world justice and separated judicial reconciliation procedures in the structure of civil procedural activities;

the Soviet period of the development of our statehood, for which the understanding of the settlement agreement was the only possible conciliation procedure;

the period of the establishment of alternative ways of resolving legal disputes as an attempt to overcome the crisis of justice in the post-industrial society, and the need to ensure its accessibility;

the present stage in which reconciliation procedures as a summary of legislation modernization reflect the main tendencies of optimization of justice in civil cases, unification and harmonization of court rules and procedures.

The work stipulates that reconciliation procedures are regulated by the norms of civil procedural legislation, actions which are consistently implemented under the court control by the mediator and persons involved in the case, and, where necessary, by the court itself, aimed at resolving the dispute by peaceful means and closing the proceedings, as well as the achievement of the goals of civil justice. Procedures of reconciliation as an element of the structure of civil procedural activities complicate the doctrinal characteristic of the single complex civil procedural legal relations, which is due to the specific application of the method of legal regulation of civil procedural law, subject structure, purpose of allocation and legal consequences.

The researcher substantiates that the ideas of reconciliation of the parties did not find an adequate legislative reflection at the preparatory proceedings, the purpose and objectives of which are formulated only in the context of the execution of persons involved in the duties of concentration of evidence in civil cases.

The dissertation states that reconciliation procedures are the basis for the formation of new approaches to understanding the essence of civil proceedings, which is conditioned, first of all, by the nature of the reform of judicial procedures, the modification of those legal ideas that form the basis of civil procedural activities.

The author for the first time argues that civil procedural law limits the possibilities of the parties, providing only the procedure for settling the dispute with the participation of a judge, as well as not contributing to the development of the system of conciliation procedures and the conditions for their implementation, has no logical completeness in initiating the settlement of a dispute, ensuring the confidentiality of received information and drawing up the results of reconciliation of the parties.

It is argued for the first time that the principles of implementing reconciliation procedures are the main provisions that reveal the legal nature relationed to the settlement of a dispute, determine the ways of influencing social relations that arise between the court and the participants of the process within its framework, the sequence of exercise, and also the rights and obligations of its subjects. These principles are procedural guarantees of the parties' reconciliation, proper procedural form of dispute settlement, status of its participants, etc.

The work developed the provision that understanding the purpose of the civil process as protection of law does not take into account the need for the court to implement the reconciliation function and is not a system-creating condition for the development of reconciliation of the parties as a component of the civil procedural system. Supports the proposal to supplement Art. 2 of Civil Procedural Code of Ukraine with words: the court is obliged to assist the parties in resolving the dispute (reconciliation) by performing procedural actions provided for by this Code.

The analysis of foreign practice of civil justice is carried out, which shows the usefulness of encouraging and normative regulation of the parties' activity in the sphere of conciliation procedures implementation, as well as the need to consolidate formal or actual measures for their use.

The basis of legal regulation may be several approaches: 1) mandatory use of reconciliation procedures before the lawsuit; 2) the voluntary implementation by the parties of the reconciliation procedure; 3) encouraging parties to use pre-trial reconciliation procedures.

The author argues that the stage of preparation of civil cases in court should be developed in the aspect of studying the validity of the claim and objections to it, control over the movement of the case in order to prevent its possible excessive length of consideration, preventing the implementation of unreasonable procedural actions, ensuring the right of trial, creating conditions for conclusion of a settlement agreement. At the same time, the combination of classical forms of concentration of evidence and conciliatory procedures contributes to the completion of legal regulation of the preparation of the case for trial, the correct determination of the place of reconciliation of the parties in the system of civil procedure, the order and consequences of its implementation.

The provisions of the Civil Procedural Code of Ukraine about the settlement of a dispute with the participation of a judge is only part of the process of institutionalization of procedural activities related to the reconciliation of the parties, as well as the necessary condition for the formation of a cross-sectoral and integrated character of the institution of reconciliation of the parties.

The researcher improved the concept of «institute for settling a dispute with the participation of a judge» as a relatively independent set of legal norms, separated in the framework of civil procedural law, which regulate a specific group of social relations. This set of legal norms falls under the notion of an inter-branch institute in view of the commonality of the legal nature of the parties' reconciliation, the identity of the challenges facing the court, the means of their achievement, the order of implementation and homogeneity of the content of legal norms.

The author substantiates that the main characteristics of the preparatory meeting are: obligatory conduct on each civil case, which is considered in the general procedure of the proceeding; the order of conducting; the preparatory meeting is the final form of the fulfillment of the goals and objectives of the preparatory proceedings.

The practical significance of the results obtained is determined by the relevance of the chosen topic, the novelty of the provisions and conclusions. The presented theoretical positions, conclusions, suggestions and recommendations can be used in the research field - for further research of the actual problems of science of civil procedural law, as well as for the continuation of the scientific development of the theory of procedures of reconciliation in civil legal proceedings; in the draft law - during the conclusion of new procedural codes, amendments and additions to the current Civil Procedural Code of Ukraine; in law enforcement practice - for use by the court when interpreting civil procedural norms or substantiating court decisions; in the educational process - in the process of teaching the discipline “Civil process”, during the preparation of educational literature and teaching materials for seminars and practical classes on the specified discipline.

Key words: reconciliation procedures, settlement of a dispute with the participation of a judge, mediation, the purpose of civil proceeding, preparatory proceeding, optimization of civil procedural activity.



ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Еволюція цивільного процесу у глобальному контексті свого осмислення свідчить про постійний пошук найбільш ефективної моделі здійснення цивільної процесуальної діяльності. У різні періоди на території земель сучасної України були проведені реформи судової системи, які не тільки визначили особливості функціонування судової влади і цивільного судочинства, але й ознаменували собою кардинальну зміну основних ідей їх розвитку.

Національні правові пам'ятки в цьому сенсі персоніфікують європейський вибір українського народу, прагнення до формування правової держави, пріоритету прав, свобод та інтересів особистості. Оцінюючи пройдений шлях, можна констатувати, що знаковим для становлення вітчизняної державності стало впровадження європейських демократичних і правових цінностей - незалежного і безстороннього суду, змагального і гласного цивільного судочинства, розширення автономії волі сторін, раціональної судової юрисдикції, закріплення процесуальних можливостей щодо перевірки й перегляду судових постанов, розвиток альтернативних форм і методів вирішення правових конфліктів.

Продовженням обраного європейського напряму руху стали сучасні перетворення в державі. Серед зробленого вже зараз можна назвати назрілу реформу судової влади і судочинства, зокрема розробку фактично нового ЦПК України, в основі якого очікування і потреби суспільства в належному й доступному правосудді, розумних строках судового розгляду, ефективних судових процедурах, виконуваності прийнятих судових рішень.

Набуття чинності змінами до Цивільного процесуального кодексу України надає, з одного боку, нові можливості для осіб, що беруть участь у справі, щодо захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів, з іншого боку - можливість формування відмінної, порівняно з наявною, судової практики, новітніх підходів у правозастосуванні. Підставами для такої тези є численні новели цивільного процесуального законодавства, серед яких уперше із часів діяльності полюбовних судів і мирової юстиції нормативна регламентація процедур урегулювання спорів за участю судді. Безперечно, це тільки перші кроки на важливому шляху широкого законодавчого тлумачення примирних процедур і зміни основних концептів здійснення правосуддя у цивільних справах. Цивільне судочинство більше не обмежується тільки виконанням охоронної функції, усе відчутніше на його структуру впливає діяльність щодо примирення сторін, що давно і з чималим успіхом застосовується у країнах загального й континентального права.

Такі законодавчі рішення обумовлюють необхідність осмислення примирних процедур як новітньої і перспективної наукової проблематики цивільного судочинства. Не можна сказати, що розглянуті питання зовсім не одержали скільки-небудь серйозного висвітлення в доктринальній правовій літературі. Насамперед, це стосується аналізу закордонного досвіду здійснення примирення сторін, останніх тенденцій у сфері цивільного процесу, суміжних галузей наукового знання і практики, окремих інститутів цивільного процесуального права.

Роботи сучасних учених-процесуалістів Ю. В. Білоусова, Н. Л. Бондаренко-Зелінської, С. С. Бичкової, В. І. Бобрика, О. В. Гетманцева, О. В. Дем'янової, С. Ф. Демченка, К. В. Гусарова, С. І. Запари, О. С. Захарової, І. О. Ізарової, О. О. Кармази, В. В. Комарова, С. О. Короєда, В. А. Кройтора, Д. Д. Луспеника, Ю. В. Навроцької, Г. О. Огренчук, Н. Ю. Сакари, О. М. Спектор, М. П. Курила, М. Я. Поліщук, Ю. Д. Притики, В. І. Тертишнікова, О. С. Ткачука, Г. П. Тимченка, Т. А. Цувіної, С. Я. Фурси, М. М. Ясинка та ін. закладають необхідний фундамент для розуміння примирних процедур, можливого прогнозу розвитку теорії і практики цивільного судочинства.

Водночас справедливим вбачається і твердження, згідно з яким ще не склалися стійкі уявлення щодо сутності примирних процедур, їх видів, місця і значення такої діяльності у структурі цивільного процесу, припустимих моделей реалізації у вітчизняному цивільному судочинстві. Видається, що всебічний аналіз поставлених питань буде сприяти формуванню цілісної системи знання щодо примирних процедур, інтенсивному розвитку цього нового соціального і правового інституту, систематизації накопиченого досвіду щодо схиляння сторін до миру, визначення напрямів подальшого оновлення цивільного процесуального законодавства і практики його застосування.

Усе це підкреслює актуальність дисертаційного дослідження теоретико-прикладних проблем примирних процедур у цивільному судочинстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в межах планових тем відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України «Актуальні проблеми права власності і цивільних правовідносин у сучасній Україні» (номер державної реєстрації 0112U007721), «Проблеми гармонізації цивільного законодавства України із законодавством Європейського Союзу» (номер державної реєстрації 0115U002136).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичних основ здійснення примирних процедур, узагальнення наявного досвіду примирення сторін, обґрунтування оптимальної конструкції процедур урегулювання спорів у вітчизняному цивільному судочинстві в контексті закономірностей і тенденцій його розвитку, важливості подальшої європейської інтеграції національної доктрини і практики цивільного процесу.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення таких завдань:

проаналізувати основні етапи формування процедур примирення сторін у контексті діалектики розвитку цивільної процесуальної форми розгляду й вирішення цивільних справ;

узагальнити наявні теоретичні погляди і наукові підходи до розуміння примирних процедур як концептуальної правової категорії даного дослідження;

визначити, в умовах постійного зближення правових систем сучасності, характер впливу цілей цивільного судочинства на структуру примирних процедур;

виявити, враховуючи результати останніх змін цивільного процесуального законодавства, особливості реалізації принципів цивільного процесу під час здійснення діяльності щодо примирення сторін;

обґрунтувати характеристики усталених за кордоном моделей примирних процедур з урахуванням можливості їх імплементації у вітчизняне цивільне судочинство;

визначити, у межах традиційної структури цивільного процесу, переваги й недоліки правового регулювання підготовки цивільних справ до судового розгляду як основної стадії врегулювання спору за участю судді та здійснення інших примирних процедур;

виявити проблемні аспекти нормативної регламентації процедури вирішення спору за участю судді в цивільному судочинстві;

сформулювати пропозиції й рекомендації щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства і практики його застосування.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час здійснення правосуддя в цивільних справах.

Предметом дослідження є примирні процедури в цивільному судочинстві, норми національного й закордонного цивільного процесуального законодавства в цій сфері, практика їх застосування.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становить сукупність загальнонаукових і загальноправових засобів і прийомів пізнання явищ дійсності, а також спеціальні методи вивчення цивільного процесуального права.

Основним загальнонауковим методом цього дослідження є закони й категорії діалектики, які дозволили, в умовах постійного реформування судової системи, здійснити всебічний аналіз розглянутого предмета, визначити найбільш адекватні шляхи вирішення наявних проблем правозастосування, створити основу для формування належної судової практики. Зокрема, вивчити природу примирних процедур, дати об'єктивну оцінку процедурам урегулювання спору за участю судді як нормативній основі впровадження примирних процедур у цивільне судочинство, виявити спільність і відмінності законодавчих підходів до їх регламентації, сформулювати нові висновки і гіпотези щодо можливого розвитку цивільного судочинства в контексті його примирної функції.

Системний аналіз сприяв осмисленню примирних процедур як цілісного об'єкта наукового пізнання з характерними для нього внутрішніми зв'язками його елементів. Це дозволило висловити низку авторських суджень щодо специфічних рис структури цивільного процесу з позиції здійснення примирення сторін.

Застосування діяльнісного підходу сприяло вивченню примирних процедур з погляду динамічних властивостей цивільної процесуальної діяльності, виявленню особливостей здійснення таких процедур під час переходу з однієї стадії цивільного процесу до іншої.

Дисертаційне дослідження проводилося також із використанням загальнонаукових методів і принципів розвитку, загального зв'язку, тотожності діалектики, логіки й теорії пізнання, єдності логічного й історичного, об'єктивності і всебічності пізнання предмета, руху від абстрактного до конкретного й від конкретного до абстрактного, аналізу і синтезу, дедукції й індукції, порівняльного та історичного методів, а також інших відомих філософських прийомів, що надає можливість аналізу проблеми, яка розглядається, із загальнонаукових світоглядних позицій, визначити місце і значення нових теоретичних положень, які формулюються, у системі наукового знання про цивільне судочинство.

Специфіка даної роботи визначила використання як її методологічної основи загальноправових способів і прийомів вивчення дійсності. До них належать: формально-догматичний метод, застосування якого сприяло формуванню основних понять і категорій цього дослідження, виявленню сутності нормативної моделі примирних процедур у цивільному судочинстві, логіки її розвитку; історико-правовий аналіз був необхідний для розуміння ґенези становлення примирних процедур, їх особливостей у різні періоди часу, оцінки змін основоположних концептів здійснення правосуддя у цивільних справах; порівняльно-правовий метод служив пізнанню закордонних цивільних процесуальних норм і інститутів, моделей реалізації ідеї примирення сторін у цивільному судочинстві, спільного й відмінного у правовому регулюванні діяльності щодо примирення сторін.

Спеціальним методом дослідження примирних процедур у цивільному судочинстві був метод узагальнення й аналізу судової практики, що дозволив установити крізь призму правозастосування прогалини й недоліки чинного цивільного процесуального законодавства, визначити необхідні шляхи його вдосконалення, сформулювати основні положення й висновки дослідження, поєднуючи теорію і практику здійснення примирних процедур.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що ця робота є першим, в умовах формування нових напрямів наукового пошуку цивілістичної процесуальної науки й нової судової практики, дисертаційним дослідженням теоретичних проблем примирних процедур у контексті послідовної реалізації охоронної й примирної функції цивільного судочинства. Наукову новизну дисертації становлять такі основні положення, висновки і рекомендації:

вперше:

1) доведено, що виділення етапів становлення процедур примирення сприяє пізнанню їх складної правової природи як автономного способу вирішення правових конфліктів і методу, що підвищує ефективність цивільної процесуальної діяльності. В зв'язку з цим, періодизація розвитку примирних процедур включає:

дореформений період, починаючи від ранніх засобів захисту права, самостійного урегулювання спорів самими сторонами до процедур посередництва, мирової угоди, створення судових установ, що здійснювали примирення сторін;

період кодифікацій і судових реформ XIX ст., котрі визначили місце мирової юстиції та відособлених судових примирних процедур у структурі цивільної процесуальної діяльності;

радянський період розвитку нашої державності, для якого було характерним розуміння мирової угоди як єдино можливої примирної процедури;

період становлення альтернативних способів вирішення правових спорів як спроби подолання кризи правосуддя, що склалася в постіндустріальному суспільстві, і необхідності забезпечення його доступності;

сучасний етап, в якому процедури примирення як підсумок новелізації законодавства, відбивають основні тенденції оптимізації правосуддя у цивільних справах, уніфікації та гармонізації судових правил і процедур;

2) визначено, що процедури примирення - це урегульовані нормами цивільного процесуального законодавства послідовно здійснювані під контролем суду дії посередника та осіб, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках і самого суду, спрямовані на врегулювання спору мирним шляхом і закриття провадження у справі, а також досягнення цілей цивільного судочинства;

3) аргументовано, що процедури примирення як елемент структури цивільної процесуальної діяльності ускладнюють доктринальну характеристику єдиних складних цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлено специфікою застосування методу правового регулювання цивільного процесуального права, суб'єктного складу, метою виділення і правовими наслідками;

4) обґрунтовано, що концепти примирення сторін не знайшли адекватного законодавчого відбиття на етапі підготовчого провадження, мета і завдання якого сформульовані тільки в контексті виконання особами, що беруть участь у справі обов'язків концентрації доказового матеріалу у цивільних справах;

5) доведено, що процедури примирення є базисом формування нових підходів до розуміння сутності цивільного судочинства, що обумовлено, передусім, характером реформування судових процедур, видозміною тих правових ідей, які складають основу цивільної процесуальної діяльності;

6) обґрунтовано, що цивільне процесуальне законодавство обмежує можливості сторін, передбачаючи тільки процедуру урегулювання спору за участю судді, а також не сприяє розвитку системи примирних процедур і умов їх здійснення, не має логічної завершеності в питаннях ініціації урегулювання спору, обов'язковості його проведення, забезпечення конфіденційності отриманої інформації та оформлення результатів примирення сторін;

7) аргументовано, що принципи здійснення процедур примирення - це основні положення, що розкривають правову природу діяльності щодо врегулювання спору, визначають способи впливу на суспільні відносини, що виникають між судом і учасниками процесу в межах його проведення, послідовність здійснення, а також права і обов'язки її суб'єктів. Ці засади є процесуальними гарантіями проведення примирення сторін, належної процесуальної форми врегулювання спору, статусу її учасників тощо;

дістали подальшого розвитку положення щодо:

8) традиційне розуміння мети цивільного процесу як захисту права не враховує необхідність реалізації судом примирної функції і не є системоутворювальною умовою для розвитку примирення сторін як складової цивільної процесуальної системи. Пропонується доповнити ст. 2 ЦПК України словами: суд зобов'язаний сприяти сторонам у врегулюванні спору (примиренні) шляхом виконання процесуальних дій, передбачених цим Кодексом;

9) систематизація зарубіжної практики цивільного судочинства, яка свідчить про корисність заохочення та нормативної регламентації активності сторін у сфері здійснення примирних процедур, а також необхідність закріплення формальних або фактичних заходів примусу до їх використання.

В основу правового регулювання можуть бути покладені декілька підходів: 1) обов'язкове використання процедур примирення перед пред'явленням позову; 2) добровільне здійснення сторонами процедури примирення; 3) стимулювання сторін до використання досудових примирних процедур;

10) поєднання класичних форм концентрації доказового матеріалу і примирних процедур, що сприяє завершеності правового регулювання підготовки справи до судового розгляду, правильному визначенню місця примирення сторін в системі цивільного процесу, порядку і наслідків його здійснення;

11) норм ЦПК України про врегулювання спору за участю судді як лише частину процесу інституалізації процесуальної діяльності, що пов'язана з примиренням сторін, а також необхідну умову формування міжгалузевого і комплексного характеру інституту примирення сторін;

12) стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду, яка має розвиватися в аспекті вивчення обґрунтованості позову і заперечень на нього, контролю за рухом справи в цілях запобігання його можливої надмірної тривалості розгляду, недопущення здійснення необґрунтованих процесуальних дій, забезпечення правильності судового розгляду, створення умов для укладення мирової угоди;

13) ефективності нормативної регламентації можливості врегулювання спору за участю судді як одної із імовірних форм реалізації обов'язку суду сприяти врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами. Доцільно говорити не лише про врегулювання спору за участю судді, а й у цілому про примирні процедури як процедури досягнення примирення сторін у вже розпочатому спор;

удосконалено:

14) поняття «інститут врегулювання спору за участю судді» як відносно самостійної сукупності правових норм, відокремлених у межах цивільного процесуального права, які регулюють специфічну групу суспільних відносин. Дана сукупність правових норм підпадає під поняття міжгалузевого інституту з огляду на спільність правової природи примирення сторін, тотожність завдань, що стоять перед судом, засоби їх досягнення, порядок здійснення і однорідність змісту правових норм;

15) поняття «підготовче засідання», основними характеристиками якого є: обов'язковість проведення по кожній цивільній справі, яка розглядається в порядку загального позовного провадження; порядок проведення; підготовче засідання є завершальною формою виконання цілей і завдань підготовчого провадження.

Практичне значення отриманих результатів визначається актуальністю обраної теми, новизною положень і висновків. Викладені теоретичні положення, висновки, пропозиції й рекомендації можуть бути використані:

у науково-дослідницькій сфері - для подальших досліджень актуальних проблем науки цивільного процесуального права, а також для продовження наукової розробки теорії процедур примирення в цивільному судочинстві;

у законопроектній роботі - під час укладання нових процесуальних кодексів, внесення змін і доповнень до чинного Цивільного процесуального кодексу України;

у правозастосувальній практиці - для використання судом під час трактування цивільних процесуальних норм або під час обґрунтування судових рішень;

у навчальному процесі - у процесі викладання навчальної дисципліни «Цивільний процес», під час підготовки навчальної літератури і навчально-методичних матеріалів до семінарів і практичних занять з указаної дисципліни.

Апробація матеріалів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України.

Основні положення, висновки і рекомендації дисертації обговорювалися на наукових конференціях, круглих столах, семінарах, зокрема, на: Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Концепція розвитку правової держави в Україні» (м. Тернопіль, 29 вересня 2016 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Чотирнадцяті економіко-правові дискусії» (м. Львів, 05 жовтня 2016 р.). Тези наведених наукових зборів опубліковані.

Публікації. Основні результати й висновки дисертаційного дослідження опубліковані автором у шести наукових статтях у фахових виданнях з юридичних наук, одна з яких включена до міжнародних науково-метричних баз, а також у двох тезах доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, які поділені на сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел на 22 сторінках (239 найменувань) та додатків на 2 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 202 сторінки.



РОЗДІЛ 1. ПРОЦЕДУРИ ПРИМИРЕННЯ ТА ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО: ІСТОРИЧНИЙ НАРИС І СУЧАСНИЙ СТАН

1.1 Нарис становлення та розвитку процедур примирення у цивільному судочинстві

Протягом багатьох століть формувався порядок розгляду цивільно-правових спорів, подолавши непрості етапи свого становлення й розвитку. Історична ретроспектива дозволяє простежити за кожним новим витком удосконалення процесуальних форм, побачити в них спільне і відмінне на прикладі європейських країн і України, виявити переваги та недоліки того чи іншого законодавчого рішення, і в підсумку, визначити тенденції сучасного розвитку правосуддя в цивільних справах.

Разом з цим, можна говорити про важливість звернення до надбань цивільної процесуальної думки і законодавства, які дають уявлення про час появи як самостійної науки цивільного процесу, об'єкти і предмети її досліджень. У такому контексті все більше актуалізується необхідність переосмислення пройденого історичного шляху, усталених понять і категорій цивілістичної процесуальної доктрини, нового погляду на формування інститутів і стадій цивільного судочинства, а також інших аспектів і особливостей правового регулювання цивільної процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі.

Знаковою сьогодні вбачається та обставина, що одним із численних інструментаріїв пізнання цивільного судочинства стають процедури примирення як відносно новий напрям розвитку системи розгляду правових конфліктів. Але наскільки б новими і в певному сенсі унікальними за своєю природою й сутністю не були б сучасні процеси розвитку сфери цивільної юрисдикції та судових процедур у глобальному контексті, проте і вони мають витоки свого зародження, часові межі, хронологічна послідовність яких пов'язана з історією вітчизняної державності, форм судоустрою та цивільного судочинства, що мали місце в різні періоди [45, с. 286-297].

У контексті таких положень та обраного предмету дослідження видається значимим аналіз фактів минулого і мислене відтворення етапів еволюції цивільного судочинства, розуміння на цій основі логіки і закономірностей розвитку процедур примирення у структурі цивільного процесу або інші способи їх вираження.

Вихідним пунктом нашого дослідження є декілька загальних зауважень щодо примирних процедур. Ми вживаємо цей термін досить умовно, пам'ятаючи про найдавніший період нашої історії, для якого характерним було самоуправство або якісь інші методи (найчастіше пов'язані із застосуванням сили) врегулювання конфліктів, які виникали. При цьому, у суспільстві, що складалося з невеликих, тісно пов'язаних між собою громад, підтримання добросусідських відносин мало життєво важливе значення. За таких умов переговори і компенсація мали значно більше сенсу, ніж насильство [57, с. 53]. Будь-який конфлікт руйнує звичний порядок, примирення ж сторін не тільки відновлює порушений мир, але і є затребуваною формою його врегулювання.

Як відомо, давні народи вбачали у праві божественну природу. І. Є. Енгельман, здійснюючи історичний аналіз основних засад цивільного процесу, щодо процесуального права німців писав, що божество постійно керує долею людей, охороняючи добрих і караючи злих. Мінлива думка людей не в змозі своїм розумом знайти право у спірному випадку, воно пізнається лише одкровенням божества. Тому намагаються дізнаватися, на чийому боці у спірній справі божество. Звідси суди Божі: поле, випробування залізом і водою, присяга [229, с. 21-22]. Тісне переплетення правових та моральних норм стародавнього суспільства, вірування в божественне провидіння сформувало і уявлення про примирення як про найбільш прийнятний спосіб підтримки справедливості й миру у громаді.

У такому зв'язку, правомірною є постановка питання про зародження процедур, що досліджуються ще до появи власне права. Перші примирювачі, а ними були, як правило, старійшини роду, племені, громади, як зазначає Д. Л. Давиденко, передусім, виходили з нагальної необхідності відновити мир і стабільність у племені, і лише потім - зі своїх уявлень про належне і справедливе [57, с. 53]. Можна погодитися із припущенням цитованого автора, що внаслідок застосування примусу спори часто вдавалося закінчити миром, але не обов'язково на умовах, які повністю задовольняли сторони [57, с. 54].

Співзвучними сказаному вбачаються і слова В. О. Аболоніна, який, аналізуючи давньонімецький цивільний процес, пише, що важливою особливістю цивільного судочинства давніх німців є їх розуміння позову, котрий не являв собою засіб захисту якогось суб'єктивного права і не був підставою для суддівського пошуку його еквіваленту. Дія позову, у їх розумінні, була спрямована на захист публічного миру й порядку у громаді, які суд повинен був відновити. Саме слово «Klage», продовжує цей вчений, що позначає в сучасній німецькій мові позов, - також має значення «печаль, смуток, сумна подія», що дуже чітко відображає зміст цього поняття [2, с. 3-4].

Початок нового етапу розвитку і першого більш-менш завершеного осмислення процедур врегулювання спорів здебільшого був обумовлений появою римського права і процесу як незмінною і сьогодні історичною цінністю для законотворчості, юридичної освіти і культурної спадщини. На початку минулого століття І. Є. Енгельман не безпідставно писав: у римлян уперше зустрічається суворо визначений порядок провадження для вирішення спірних цивільних справ, що забезпечує застосування права до спірних фактів [229, с. 16].

Як відомо, тривалий час процесуальне право було позбавлене свого самостійного значення. Досить сказати, що римські юристи не знали спеціальної науки цивільного процесу. Слово «processus» ніколи не вживалося римлянами в тому значенні, яке воно має сьогодні (римляни називали процес judiciorum ordo, legis actio, а також per formulas litigatio) [180]. Проте, це жодним чином не завадило розробити з дивовижною глибиною і точністю основні інститути приватного права і постулати судового здійснення цивільних прав, які в тому чи іншому вигляді дійшли й до наших днів.

In iure і in iudicio були стадіями легісакційного (першої відомої форми) римського цивільного процесу. У стадії in iure сторони зустрічалися перед претором (або іншим магістратом) і з'ясовували сутність взаємних вимог. Після засвідчення предмету спору в особливій тристоронній угоді litis contestatio претор передавав спір на розгляд судді. У цей момент справа переходила у стадію in iudicio, де розглядалася по суті. Крім угоди про засвідчення спору, у стадії in iure сторони могли укласти мирової угоди. Закони ХІІ таблиць передбачали таку можливість перед початком судочинства: «Якщо (сторони) не дійдуть згоди, нехай (вони) до полудня зійдуться для тяжби» [113, с. 10].

Як бачимо, римське право вже знало поняття «transactio». М. Бартошек справедливо зазначає, що transactio (transigere, обговорювати, вести переговори) - мирова угода, позасудова неформальна угода (pactum), у якій сторони шляхом взаємних поступок припиняють взаємний спір або правову невизначеність. Transactio може стати правовою підставою для будь-яких майнових відшкодувань. Сторона, що порушила transactio, стає - infamis (така, що має недобру славу) [17, с. 151, 315]. Дослідники у зв'язку з цим підкреслюють, що мирова угода в римському праві розглядалася як спосіб припинення зобов'язань, що призводить до часткового задоволення кредитора. Transactio використовувалося сторонами, коли позивач відчував труднощі в доведенні своїх вимог, а відповідач також не був упевнений у сприятливому для себе судовому рішенні. Поряд із взаємними поступками істотною умовою мирової угоди була невизначеність юридичних прав, яка, як правило, полягала в спірності вимог: результат розгляду даної справи судом був сумнівний. Це могла бути невизначеність із приводу точного змісту права [57, с. 55].

Аналіз викладеного вище, а також правових і літературних джерел, що стосуються проблематики римського права, дозволяє висловити низку суджень і припущень. Зокрема, можна говорити про те, що римське право допускало в певних випадках можливість врегулювання спору самими сторонами. У цьому випадку мав значення час вчинення таких дій, а саме: до укладення litis contestatio і передачі справи на розгляд обраного судді, що явно свідчить про більше цивільно-правове значення і природу цієї дії, ніж процесуальне. Крім того, необхідно вказати і на передумови її укладення - можливі труднощі в доказуванні сторонами спору своїх вимог або заперечень.

Відповідно до подальшої хронології подій, звернемося до періоду раннього європейського Середньовіччя, який привніс, нехай і незначні, проте нові елементи у процедуру врегулювання конфлікту. Хоча процес формування примирних процедур не міг бути швидким і одномоментним, однаковим у всіх європейських народів [47, с. 101-107]. Так само спори між приватними особами вирішувалися, головним чином, за правом сильного і довільною владою вождя. Образа одного члена сім'ї розглядалася як образа всієї сім'ї і зумовлювала кровну помсту. Таким чином, учасниками спорів були, у першу чергу, сім'ї. Сім'ї вступали між собою в переговори щодо врегулювання спорів [57, с. 58]. Примирення здійснювалося, як правило, шляхом заподіяння різнозначної «несправедливості» відповідачу за принципом таліону [2, с. 3-4].

Важливим етапом у розвитку примирних форм вирішення спорів стало запровадження грошових санкцій за різні правопорушення, котрі підлягають сплаті родичами правопорушника родичам жертви і які сприяли не тільки залякуванню порушника і здійсненню відплати, але й полегшували можливість проведення результативних переговорів, спрямованих на мирне врегулювання спору. Підвищенню ефективності переговорів, спрямованих на врегулювання ворожнечі, яка виникала між сім'ями, сприяли також такі інститути, як поручительство, коли родич боржника зобов'язувався заплатити за нього, якщо в боржника поки немає всієї належної до сплати суми грошей; застава; заставництво: боржник для врегулювання спору або боргу віддавав будь-яку підвладну йому особу в заручники кредитору, у якого вона повинна була жити і працювати на нього до того часу, поки борг не буде повністю сплачено [57, с. 58-60].

Особливо слід звернути увагу на важливу роль церкви у зміні форм врегулювання спорів. Напевне, закономірною є та обставина, що церковне право ще більше посилило орієнтованість звичаєвого права на врегулювання спорів шляхом переговорів [57, с. 60]. Варто підкреслити, що церква взагалі мала значний вплив на розвиток державності окремих народів. Зокрема, початок становлення польської історіографії зазвичай пов'язують із прийняттям польським народом у 966 році християнства, що прискорило становлення польської держави [232, с. 649].

У подальшому на формування національних особливостей розгляду спорів, враховуючи розвиток державності і появу судових органів, які вирішували конфлікти, що виникали на основі звичайного права, значний вплив мала рецепція римського і канонічного права, яка відбувалася приблизно в один час і епоху в різних європейських державах.

Таке становище, звичайно ж, не було випадковим. Потреби життя і цивільного обороту того часу свідчили про необхідність пошуку нових форм їх задоволення [229, с. 28]. За словами О. В. Салогубової, уже з XI ст. римське право починає активно вивчатися в провідних європейських університетах, його застосовують у судах, запроваджують у національне законодавство [180, с. 13].

Однак не варто думати, що римське право, яке визначило, нехай і в глобальному масштабі, розвиток правової теорії та законодавства, було єдиною основою європейського права. Досить сказати, що із запровадженням писемності стали з'являтися зводи звичаїв стародавніх народів. У переліку таких правових джерел можна назвати Ельблонську книгу (Elblaska Ksiega), більше відому в історичній та іншій науковій літературі як Польська Правда, яка написана для хрестоносців старонімецькою мовою в середині XIII ст. і являла собою звід звичаєвого права [239]. До найважливіших історичних пам'яток, наприклад, польського права, можна віднести й перші судові книги 1322 року (за зауваженням дослідників, спочатку до книги заносилися тільки окремі и до того ж не найістотніші моменти процесу (строки, формула, присяги тощо), але з часом вони стають правильним відображенням усього перебігу процесу) [159], Статут Казимира Великого 1347 року, Вислицький статут Польщі 1347 року, Вартський статут 1423 року, судебник короля Казимира IV 1468 року. І це тільки частина тих правових актів, які вплинули певним чином (кожен по-своєму) на систему судоустрою та поступово створювану конструкцію цивільного судочинства.

...