Процедури примирення в цивільному судочинстві

Цивільний процесуальний кодекс Франції приділяє досить багато уваги питанням примирення сторін. Відповідно до ст. 830 ЦПК позивач має право звернутися до суду із заявою про проведення попередньої спроби примирення. Форма звернення позивача може бути як усною, так і письмовою. У другому випадку заява подається до секретаріату-канцелярії. Попередня спроба примирення може проводитися суддею або призначеним для цієї мети примирювачем. Друга форма має альтернативний характер і застосовується тільки за наявності згоди обох сторін. В іншому випадку спроба примирення проводиться суддею, на що згода відповідача не вимагається.

Закон обмежує термін примирної процедури за участю примирювача одним місяцем із можливістю його продовження на такий же період за клопотанням останнього. Спроба примирення за участю примирювача може бути припинена судом у будь-який момент за клопотанням хоча б однієї зі сторін або примирювача. Також припинення може мати місце за ініціативою суду, якщо виявиться, що належне здійснення примирення опиняється під загрозою. Встановлено обов'язковість особистої явки сторін для примирення. За підсумками спроби примирення примирювач повідомляє суд про її результати. У разі позитивного закінчення (зокрема й часткового) складається акт, який підписується сторонами і підлягає затвердженню судом у порядку окремого провадження. В іншому випадку суд просто інформує сторони про наявність у них права на звернення до суду за вирішенням спору. Отже, автоматичної трансформації примирної процедури в позовне провадження не відбувається, для цього потрібне окреме волевиявлення позивача.

Законом встановлено гарантії для сторін, які забезпечують невикористання сторонами інформації, повідомленої їм у межах спроби примирення за участю примирювача, проти їх інтересів у подальшому, якщо справа все-таки буде розглядатися судом по суті. Сутність гарантій зводиться до того, що без згоди сторін у подальшому процесі у цій справі встановлені примирювачем дані і відібрані пояснення надаватися або використовуватися як обґрунтування не можуть, а у процесі в іншій справі вони не допускаються на жодній із його стадій. Також існують певні правові обмеження, що сприяють тому, щоб спроба примирення дійсно робилася, а саме мова йде про заборону на оскарження судової постанови про проведення або відновлення процедури примирення. Поряд із цим діє і механізм, що не дозволяє зловживати примирною спробою, зокрема це заборона на оскарження постанови про припинення процедури.

ЦПК менш детально регламентує процес і результати здійснення спроби примирення, коли замість примирювача діє безпосередньо суд. Крім того, майже однакові за змістом норми про те, що суддя зобов'язаний прагнути до примирення сторін, містяться у відповідних розділах, присвячених позовному провадженню в місцевому суді і в суді малої інстанції залежно від способу ініціювання процесу (під час виклику відповідача до суду універсальною судовою повісткою ст. 840 ЦПК; при спільній заяві і добровільній явці сторін до суду ст. 847 ЦПК; при поданні заяви через канцелярію суду ст. 847-3 ЦПК). В обох випадках, тобто і в межах попередньої спроби примирення, і в межах здійснення примирення безпосередньо під час розгляду справи судом, ЦПК не визначає, які конкретні дії щодо примирення можна або потрібно здійснювати, повністю залишаючи цю сферу діяльності на розсуд суду або примирювача [11, с. 166-168; 127, с. 210].

Як бачимо, практикою були створені різні підходи до регламентації примирних процедур у цивільному судочинстві. При цьому перелік таких процедур і ступінь формальних і фактичних заходів примусу до їх використання можуть відрізнятися від країни до країни. Проте, і вони можуть бути систематизовані. Виділяються країни з обов'язковим застосуванням примирних процедур до подання позову, країни, законодавство яких передбачає добровільне проходження сторонами примирних процедур, і держави, які надають перевагу непрямому стимулюванню сторін до проходження досудових примирних процедур. Але всі ці підходи об'єднує одна загальна закономірність - схвалюється і часто нормативно врегульовується активність сторін у сфері застосування досудових примирних процедур [121, с. 113-115].

Усе це свідчить про значну увагу до примирних процедур. Напевне, саме зараз відбулося усвідомлення не тільки того, що примирні процедури сприяють розвитку автономії волі і диспозитивних начал у правовому регулюванні. У підсумку, це дозволить, з урахуванням всього різноманіття використовуваних методів і засобів вирішення спорів і властивостей цивільної процесуальної форми, забезпечити ефективність і справедливість діяльності з розгляду і вирішення спорів, високий ступінь можливості виконання прийнятих рішень.

1. Для найдавнішого періоду історії характерним було самоуправство або інші методи (найчастіше пов'язані із застосуванням сили) врегулювання конфліктів, які виникали. При цьому, у суспільстві, що складалося з невеликих, тісно пов'язаних між собою громад, підтримання добросусідських відносин мало життєво важливе значення. У цьому зв'язку, правомірною є постановка питання про зародження процедур, що досліджуються ще до появи власне права.

2. Початок нового етапу розвитку і першого більш-менш завершеного осмислення процедур врегулювання спорів здебільшого був обумовлений появою римського права. Римське право допускало в певних випадках можливість врегулювання спору самими сторонами. У цьому випадку мав значення час вчинення таких дій, а саме: до укладення litis contestatio і передачі справи на розгляд обраного судді.

3. Важливим етапом у розвитку примирних форм вирішення спорів стало запровадження грошових санкцій за різні правопорушення, котрі підлягають сплаті родичами правопорушника родичам жертви і які сприяли не тільки залякуванню порушника і здійсненню відплати, але й полегшували можливість проведення результативних переговорів, спрямованих на мирне врегулювання спору.

4. Наступні зміни у процедурах врегулювання спорів були пов'язані з тенденціями упорядкування правових норм і видання на підставі аналізу наявного різноманітного юридичного та судового матеріалу єдиного кодифікованого акта. Збережені письмові правові пам'ятки, хоча і не розрізняли процес кримінальний і цивільний, однак адекватно відобразили власні уявлення про провадження цивільних справ. У своєму розвитку такі уявлення подолали шлях від розуміння судової діяльності як суто примирної процедури, мета якої у підтримуванні соціальної рівноваги, до змагального процесу з більш або менш очевидними елементами розшуку.

5. Поряд із формуванням правил судочинства зберігається тенденція щодо використання мирової угоди як примирної процедури врегулювання спору. Можна навіть сказати, що держава заохочувала застосування інституту мирової угоди сторонами спору. В багатьох судах європейських держав регулярно проводилися так звані дні примирення. Ці дні суди повністю присвячували вживанню заходів щодо примирення сторін.

6. Статутам Великого князівства Литовського вже був відомий полюбовний суд як орган, що здійснює примирення сторін. Він складався з декількох суддів-комісарів, призначених із числа осіб одного зі сторонами стану і звання, які прагнули досягти примирення між сторонами, а при його недосягненні - виносили рішення. Рішення було остаточним, за винятком випадків, коли між комісарами не було повної згоди (тоді зберігалася можливість подати апеляцію до Трибуналу Великого князівства Литовського).

7. Процесуальні відносини на ниві вітчизняного правознавства тривалий час визначалися договорами між сторонами, які визначали предмет спору, суддю і строки явки сторін до суду. Дія такої угоди забезпечувалася за рахунок самих сторін. При цьому врегулювання спорів шляхом укладення мирової угоди було найбільш давнім правовим звичаєм, широко відомим у нашій державі.

Посередники на Русі зазвичай пов'язувалися з існуванням третейського суду. Наприклад, у сільській місцевості переважав третейський розгляд за сприяння старців і посередників. Іншим способом розгляду спорів служили сільські сходи, на яких судили за звичаями. Здавна існували особливі суди, призначення яких полягало у примирному і, принаймні, скороченому, позбавленому будь-якого формалізму, провадженню спірних справ. Так, примирний характер був важливою ознакою копного суду (XIV-XVIII ст.).

8. Значний ступінь спільності можна спостерігати у традиціях примирення європейських країн. Тісне переплетення правових та моральних норм стародавнього суспільства, вірування в божественне провидіння сформувало і уявлення про примирення як про найбільш прийнятний спосіб підтримки справедливості й миру у громаді.

У середньовічній Німеччині феодальна роздробленість, що зберігалася до вказаного часу, перешкоджала формуванню єдиного судочинства. Проте, застосовувані в різних князівствах і державах процедури мали спільні розшукові риси. З середини XIX ст. в Німеччині почався період процесуальних кодифікацій, в основі якого стало прийняття Ганноверського процесуального кодексу у 1850 році. Цей статут закріплював такі правила примирних процедур: вільний порядок примирення сторін; можливість звернення позивача до дільничного судді (аудитора, мера громади) з проханням про виклик відповідача для примирення; можливість примирення в період розгляду справи в суді; оголошення зізнань і поступок, зроблених під час спонукання сторін до миру, необов'язковими для них, якщо примирення не відбулося.

Здійснення примирення сторін є характерним і для цивільної процесуальної традиції Франції. У середньовічній Франції примирна процедура була головним способом врегулювання спорів. У містах, а особливо в селах, широко застосовувалося посередництво. Процедура була повністю усною. У ролі посередників могли виступати представники духовенства, у селах - парафіяльні священики, дворяни, нотаблі.

Відповідно до того, як посилювалося значення держави в суспільному житті, змінювалася і практика посередництва. У XVII ст. посередництво стало попередньою процедурою перед зверненням до суду. Воно мало найширшу сферу застосування. Зокрема, мирова угода за сприяння третіх осіб укладалася у спорах із заподіяння шкоди, насильницьких правопорушень (одна третина справ щодо тяжких злочинів урегулювалася в містах мировою угодою).

9. Ідея примирних процедур у вітчизняному цивільному судочинстві післяреформеного періоду отримала суперечливе втілення. У структурі цивільного процесу примирення сторін так і не отримало логічно завершеного нормативного регулювання, хоча і визнавалася необхідність його закріплення. Вихід із ситуації, що склалася, наші попередники вбачали в тому, щоб відокремити обов'язки суду і примирювачів сторін, передбачити обов'язкову можливість схиляння до миру до початку процесу.

10. У перші роки радянської влади були визначені такі напрями цивільної процесуальної політики - активність суду на всіх етапах розгляду справи, відмова від апеляційного способу оскарження судових рішень, повноваження ex officio щодо захисту слабкої сторони та ін. ЦПК УРСР 1924 і 1929 років тільки продовжили обраний напрям розвитку цивільного судочинства.

11. Узагальнюючи досвід законодавчого регулювання мирової угоди як єдино можливої примирної процедури в радянський період необхідно вказати на постійно зростаючу роль суду у здійсненні цієї процедури. На другий план відходять питання правової природи мирової угоди, її змісту, меж застосування.

12. Досвід схиляння сторін до миру в сучасній Україні незначний і навряд чи може бути визнаний успішним. Перші медіативні технології прийшли до нас тільки в середині 90-х років минулого століття, а вперше медіаційні центри почали працювати лише у 1997 році в Одесі.

13. В особливостях предмету та методу правового регулювання, суб'єктного складу, мети виділення і правових наслідків здійснення необхідно шукати характерні ознаки процедур примирення. Правові відносини, які виникають у процесі примирення сторін, дозволяють розглядати їх як систему, яка хоча й існує в межах єдиних складних цивільних процесуальних відносин.

14. Примирні процедури - це урегульовані нормами цивільного процесуального законодавства послідовно здійснювані під контролем суду дії посередника та осіб, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках і самого суду, спрямовані на врегулювання спору мирним шляхом і закриття провадження у справі, а також досягнення цілей цивільного судочинства.

15. Становлення процесуальної доктрини пов'язують з О. Бюловим, який, продовжуючи розроблену німецькими теоретиками права категорію «суб'єктивне право», звернув увагу на процесуальне здійснення матеріального права суддею. Новелою того часу став вихід за межі опису процесуальних дій, розгляд цивільного процесу як правових відносин, зміст яких не з самого початку визначений, а розвивається поступово протягом процесу за сприяння окремих його учасників.

Обґрунтування важливості примусової реалізації матеріального цивільного права, запропоноване О. Бюловим, сприяло не тільки появі нової доктрини цивільних процесуальних правовідносин, а й самому розумінню цивільного процесу, його ролі у здійсненні та захисті суб'єктивного права. Поставивши на чільне місце категорію суб'єктивного права, вчені-процесуалісти сконцентрували свою увагу на питаннях, пов'язаних із визначенням порядку і меж його здійснення та захисту. Полярність запропонованих підходів стала визначальною, зокрема, і для розвитку протилежних за своєю природою концептів ліберального і соціального цивільного процесу.

16. Наступні концептуальні зміни засад цивільного судочинства датуються серединою XX ст. і були зумовлені, здебільшого, відомими подіями та політичними причинами. Природно, що категорія суб'єктивного права, яка тривалий час була базисом відносин особистості і суспільства, вже не могла визначати розвиток правової системи. Підсумком кардинального переосмислення сутності права стало формування нових фундаментальних концептів - прав і свобод людини, які отримали свій подальший розвиток у низці міжнародно-правових документів, і передусім, у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

17. Період, який розглядається, став відправною точкою появи і так званого всесвітнього руху доступу до правосуддя. Відкривши широкі можливості для доступу до правосуддя, сама судова система зіткнулася з проблемами вже іншого характеру. Колосальний обсяг судових спорів не міг не відбитися на якості правосуддя і термінах його здійснення, у підсумку поставивши під загрозу довіру до судової влади і можливість ефективного захисту порушеного права. Це зумовило необхідність модернізації всієї системи розгляду і вирішення правових конфліктів. Так поступово відбулося формування цілого напряму в науці і практиці, який отримав назву «альтернативне вирішення спорів» і сьогодні широко представлений у багатьох країнах.

18. Прагнення впоратися зі значною кількістю цивільних справ, які надходять, і при цьому забезпечити високу ефективність правосуддя в цивільних справах актуалізувало пошук нових методів і способів вирішення правових спорів. Помітними результатами такого пошуку став розвиток примирних процедур як частини більш загального процесу оптимізації розгляду і вирішення цивільної справи.

19. Світовою практикою були створені різні підходи до регламентації примирних процедур у цивільному судочинстві. При цьому перелік таких процедур і ступінь формальних і фактичних заходів примусу до їх використання можуть відрізнятися від країни до країни. Проте, і вони можуть бути систематизовані. Виділяються країни з обов'язковим застосуванням примирних процедур до подання позову, країни, законодавство яких передбачає добровільне проходження сторонами примирних процедур, і держави, які надають перевагу непрямому стимулюванню сторін до проходження досудових примирних процедур.

20. Принципи примирних процедур як основні положення, що розкривають правову природу діяльності щодо врегулювання спору, визначають способи впливу на суспільні відносини, що виникають між судом і учасниками процесу в межах його проведення, послідовність здійснення, а також права і обов'язки її суб'єктів. Ці засади є процесуальними гарантіями проведення примирення сторін, належної процесуальної форми врегулювання спору, статусу її учасників тощо.

21. Необхідно звернути увагу на п. 2 ч. 5 ст. 12, відповідно до якого суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами. Видається помилковим включення такого положення до статті, присвяченій змагальності сторін. Більш доцільним є виокремлення повноважень суду щодо керівництва процесом в окрему статтю або закріплення їх у процесі розвитку цивільних процесуальних правовідносин.

22. Новий ЦПК України не привніс будь-яких істотних новел у розуміння диспозитивності. Теорія розпорядження продовжує залишатися пріоритетною для вітчизняного законодавця. Принцип диспозитивності знаходить свій вияв у можливості сторін звернутися за проведенням врегулювання спору за участю судді, добровільній участі у примирній процедурі і виконанні прийнятого за результатами примирення рішення.

23. ЦПК України в новій редакції, фактично, наслідуючи попередників, закріплює загальну гласність і встановлює, що розгляд справ у судах відбувається усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Розуміючи гласність у широкому сенсі, законодавець допускає певні її обмеження. Найчастіше забезпеченню конфіденційності інформації, отриманої під час проведення примирних процедур, сприяють правила щодо імунітету свідків, неприпустимості використання такої інформації як доказу, а також неможливості участі судді, який проводив врегулювання спору, у подальшому розгляді цивільної справи.

24. Проявом принципу процесуального рівноправ'я сторін можна вважати закріплення такого статусу сторін, який передбачає рівне становище і рівні можливості участі у примирній процедурі, зокрема, під час обґрунтування свого бачення шляхів вирішення правового конфлікту, визначенні можливих умов мирової угоди чи інших результатів примирення сторін.

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МОДЕЛІ ПРИМИРЕННЯ СТОРІН У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2.1 Мета цивільного судочинства з огляду на процедури примирення

Проведене нами історико-правове дослідження показало не тільки численні аспекти становлення та етапи діалектичного розвитку примирних процедур у широкому контексті. Воно дозволило виявити витоки моделей примирення сторін у цивільному судочинстві, які складаються сьогодні, дати об'єктивну оцінку сучасному стану законодавства, накреслити необхідні в майбутньому напрями вивчення цивілістичної процесуальної доктрини і вдосконалення юридичної практики.

Пропоновані підходи, на нашу думку, створюють фундамент для пошуку найбільш доцільних і водночас ефективних шляхів вирішення накопичених проблем у національному правосудді і правозастосуванні. Можливою підставою будь-яких перетворень може служити, насамперед, європейський досвід запровадження цивільного судочинства, критичний аналіз якого сприяє всебічному осмисленню переваг і недоліків судових систем, відмінностей в їх організації та функціонуванні, тенденцій розвитку сфери реалізації права на суд і належні судові процедури. У цьому зв'язку не буде перебільшенням вважати, що на вітчизняному ґрунті правознавства зростає актуальність розробки нової концепції здійснення правосуддя в цивільних справах, і в першу чергу, з урахуванням важливості сприйняття і подальшої нормативної регламентації примирних судових процедур.

Така концепція як система фундаментальних теоретичних положень і поглядів повинна відобразити цінність самого процесу як унікального правового явища, стадійність здійснення цивільної процесуальної діяльності, відповідно, необхідність поетапного вирішення конфліктів і врегулювання правових спорів, створюючи логічну завершеність правового регулювання відносин, що складаються між судом і особами, які беруть участь у справі. Очевидно, що її втілення пов'язано не тільки з уявленнями про сутність самого цивільного процесу та примирних процедур як одного з можливих інструментаріїв його пізнання.

Першочергове значення має правильне визначення цілей і завдань цивільного судочинства, що безпосередньо впливає на зміст цивільної процесуальної діяльності і структуру цивільного процесу [46. с. 112-119]. Уже стала, напевне, хрестоматійною теза про те, що саме мета судочинства виступає системоутворювальним фактором для різних елементів цивільної процесуальної системи. Важко переоцінити в цьому аспекті практичну значущість дослідження категорії «цілі судочинства».

Правомірною є постановка питання про вплив цієї категорії на зміст стадій та основних інститутів і принципів цивільного процесуального права. Не випадково, багато авторів помічають істотні відмінності між відомими процесуальними системами, що викликається розбіжністю поглядів і законодавчих підходів до визначення цілей цивільного судочинства. Небезпідставними щодо такого зв'язку вбачаються слова Д. Я. Малешина про те, що мета обумовлює ступінь активності суду у збиранні доказів, необхідність досягнення об'єктивної або формальної істини, місце виконання в системі цивільного процесу, роль суду у виконавчому провадженні та інші аспекти цивільного процесу [119, с. 168].

І це один із можливих зрізів вивчення цілей цивільного судочинства. Напевно, ще чекає свого дослідника проблема формування належного понятійно-категоріального апарату науки цивільного процесу. Нас же, з огляду на обраний предмет дослідження, цікавить наскільки співвідноситься (кореспондується) заявлена законодавцем у ст. 2 ЦПК України мета цивільного судочинства з розвитком примирних процедур. Можна навіть сформулювати проблему дещо ширше. Чи є необхідна підстава для запровадження примирних процедур, яка загальна спрямованість цивільного процесуального законодавства? Без відповіді на ці питання навряд чи можливо досягти результату реформ, які проводяться сьогодні, - усунути недоліки, які не дозволяють ефективно здійснювати захист цивільних прав, підвищити якість судових процедур, прискорити цивільний процес, знизити витрати на утримання судової влади і зменшити навантаження на окремі ланки судової системи.

Вбачається, що порушена проблематика певним чином стосується питань типологізації цивільного судочинства і виділення цивільних процесуальних систем розгляду та вирішення правових спорів.

У сучасному порівняльному правознавстві склалася розгорнута класифікація як власне правових систем, так і процесуальних систем розгляду та вирішення правових спорів. Не висуваючи перед собою завдання дати вичерпну характеристику кожної з них, тільки зазначимо, що основою систематизації правових систем, як правило, є спільність таких елементів, як історичний розвиток; джерела права і принципи правового регулювання суспільних відносин; єдність юридичної термінології та юридичної техніки викладу норм права і низка інших.

Унаслідок такого поділу сформувалися дві основні процесуальні системи - англосаксонська (або, як її ще називають, класична модель цивільного судочинства) і романо-германська (континентальна). Відповідно, у цивільній процесуальній науці прийнято виділяти країни з інституційною (США, Канада, Велика Британія, Австралія, Індія, Нова Зеландія, Сінгапур та інші) та романською традицією здійснення цивільного судочинства (європейські країни, а також деякі держави Латинської Америки, Африки, Азії).

Головною відмінною особливістю англосаксонської моделі цивільного судочинства зазвичай вважається пасивність суду. Інші ознаки даної моделі обумовлені наявністю суду присяжних; конструкції попереднього судового засідання; перехресного допиту свідків і процесуальної форми проведення експертизи; можливістю розгляду групових та непрямих позовів; широким використанням судового прецеденту [168, с. 20-28].

Спочатку протилежні характеристики були закладені в основу континентальної моделі цивільного процесу. Посилення ролі судді щодо керівництва процесом, надання йому широких повноважень у сфері здійснення доказової діяльності в сукупності із закритим, письмовим характером розгляду цивільних справ, недопущенням процесуального представництва, формальною оцінкою доказів призводить до формування даної моделі цивільного процесу. Її поява - це здебільшого підсумок втручання держави в суспільне життя і надання тим чи іншим приватним інтересам публічного характеру [18, с. 107].

Однак повернімося все ж до поділу процесуальних систем, які цікаві для нас насамперед із позицій регламентації цілей цивільного судочинства. Як підкреслюють дослідники, незважаючи на багатоваріантність і іноді на унікальність вирішення різних процесуальних питань, кожному відомому типу цивільного процесу властиві достатньо визначені мета і завдання, принципи, система [18, с. 105].

Якими б не були сьогодні відмінності або вже помітні спільності двох зазначених систем розгляду та вирішення правових спорів, їх буде об'єднувати прагнення створити процедуру, здатну забезпечити доступність правосуддя, законність та справедливість судових рішень.

Певні кроки в цих напрямах або вже зроблені, або робляться. Досить згадати ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд у розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону, а також Стокгольмську програму ЄС на 2010-2015 роки, яка передбачала план дій щодо уніфікації у сфері цивільного судочинства, ідею створення Модельного кодексу цивільного судочинства і багато іншого. Знаковою сьогодні вбачається та обставина, що питання примирення сторін були виділені відомою робочою групою М. Сторма як такі, що мають значний потенціал для зближення.

Таке бачення розвитку цивільного процесу, однак, не виключає постановку питання про схожість і відмінності практичної реалізації мети забезпечення справедливості правосуддя в цивільних справах в англо-саксонській та континентальній процесуальних системах. Або, навпаки, досліджуючи історичний досвід та особливості правової культури, менталітету того чи іншого суспільства констатувати пріоритет у ньому індивідуального або колективного інтересу. Очевидно, що закріплення мети цивільного судочинства буде суттєво відрізнятися залежно від обраного критерію.

Ми вже підкреслювали, що для вказаних процесуальних систем відмінність у характеристиці цілей цивільного судочинства має принципове значення. У зв'язку з цим звернемося до зарубіжного процесуального законодавства, що відбиває різні наукові концепти функціонування цивільного процесу.

Правила цивільного судочинства Англії 1998 року визначають цілі цивільного процесу через термін «over riding objectives». Спочатку правило 1.1 (1) Civil Procedure Rules визначало як першочергове завдання цивільного судочинства - справедливе здійснення правосуддя. Справедлива робота зі справою, якщо можливо, повинна включати забезпечення рівних умов участі для сторін спору і економію судових витрат. Розгляд справи має здійснюватися шляхами, які пропорційні ціні позову, важливості і складності справи, фінансовому стану кожної сторони. Розгляд справи має бути швидким і неупередженим, здійснюватися з виділенням відповідної частки судових ресурсів, беручи до уваги необхідність розгляду та інших цивільних справ, які перебувають у провадженні суду.

У 2013 році overriding objectives була розширена шляхом включення додаткових завдань - забезпечення розгляду справ пропорційно вартості, а також дотримання нормативних правил, практичних вказівок та постанов (r. 1.1.2 CPR) [105, с. 115-116].

Співзвучне в цілому визначення притаманне і правовій теорії та практиці США, де тривалий час не було чіткого уявлення про мету цивільного судочинства. Як вважають дослідники, швидше за все, причиною тому послужила роль, яку відігравала судова влада в системі загального права. Роль суддів у житті американського суспільства та розвитку права була настільки значна й різноманітна, що тривалий час ніхто не замислювався над встановленням меж їх діяльності у вигляді цілей цивільного судочинства. Зі зміцненням і розвитком в американській правовій системі позиції статутного права виникає необхідність переосмислення ролі судочинства і визначення сфери його застосування.

Федеральні правила цивільного процесу для районних судів США, прийняті у 1937 році, у першій редакції не визначали цілі судочинства в цивільних справах. На сьогодні зі змісту правила 1 ФПЦП можна визначити цілі, яких має дотримуватися будь-яке провадження - справедливе, швидке і недороге вирішення кожного позову [105, с. 117].

Як бачимо, для моделі правосуддя в цивільних справах країн загального права більш значущим є акцент на процедурності розгляду спору. Звідси і основна теза законодавця - важливим є сам процес вирішення спору, а не його кінцевий результат. Витоки такого підходу містяться, напевно, у концепціях класичної змагальності та належних правових процедур цивільного судочинства, вперше розроблених саме американською юридичною доктриною, які, на думку її прихильників, тільки й здатні забезпечити справедливість і ефективність цивільної процесуальної діяльності [87, с. 3-8].

Зовсім інші правила характерні для країн континентальної правової сім'ї. Для нас, через належність до даного типу правових систем, вбачається особливо важливим порівняльно-правовий аналіз категорії «цілі цивільного судочинства».

Цікаво зазначити, що на відміну від раніше розглянутих країн, наприклад, у Німеччині, цілі цивільного судочинства не отримали нормативної регламентації, проте, виходячи з аналізу норм Цивільного процесуального уложення, сформованих наукових поглядів, ними зазвичай називається ефективний захист прав та інтересів суб'єктів спору, а також забезпечення правопорядку в цілому за допомогою правильного розгляду й вирішення цивільних справ [105, с. 120].

Це положення, як нам видається, потребує найпильнішої уваги. Такі відмінності в цілях цивільного судочинства, звичайно ж, не можуть бути випадковими. Пояснення цього слід шукати в первинних підходах до розуміння природи цивільного процесу, протиборства ліберальної і соціальної моделі правосуддя в цивільних справах, що мало місце в середині XIX ст. і певним чином відобразилося у процесуальних кодифікаціях минулого, та й, напевне, нинішнього століття.

Як відомо, період, що розглядається, ознаменувався зміною поглядів на сутність цивільного процесу. Ліберальна французька модель цивільного процесу, в основі якої визнання найвищою цінністю природних прав і свобод людини і, як наслідок, надання сторонам широкої автономії в цивільному процесі, уже не відповідала суспільним потребам, не відображала соціально-економічні можливості держави.

На противагу їй була проголошена ідея соціальної функції цивільного процесу (соціалізації процесу). З обґрунтуванням основних постулатів нової теорії сутності цивільного судочинства виступили тоді німецькі та австрійські вчені-процесуалісти. Вони представили цивільний процес не тільки як абстрактний, індиферентний для суспільства конфлікт двох індивідуальних суб'єктів права, але змогли побачити за цим конфліктом явище масового порядку, яке має величезне суспільне значення. Суд як інститут подолання цієї властивої всьому суспільству проблеми являє собою, писав Ф. Кляйн, соціально-корисну установу, яка утримується за рахунок держави і тим самим служить загальній користі, миру й добробуту, тобто фактично - суспільним інтересам. Важливо також те, що головним завданням суду правознавці того часу проголошували захист правопорядку та спільних для всього соціуму інтересів, які вони ставили вище захисту приватних інтересів, що сприймалися ними лише як рефлекторне похідне від суспільних інтересів [2, с. 27-28].

Запропоноване Ф. Клейном бачення цивільного процесу було спрямовано, головним чином, на загальну «соціалізацію» цивільного процесу, і, разом з тим, на посилення ролі судді, обмеження свавілля сторін [3, с. 13].

Цікаво нагадати, що Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 року, який діяв на території частини земель сучасної Західної України, був якраз і складений за проектом тодішнього міністра юстиції Австро-Угорщини Франца Кляйна. Відмінною особливістю цього кодексу було правове становище суду, широкі повноваження щодо керівництва процесом і встановлення об'єктивної істини у справі. На тривалий період концепція діяльності суду, запропонована Ф. Клейном, стала базисом публічно-правових концептів розвитку цивільного процесу [63, с. 8].

Таким чином, для країн континентального права розуміння мети цивільного судочинства як захисту права є багато в чому визначальним. Очевидно, у такому контексті, що поняття «захист права» набагато ширше за своїм змістом, ніж вирішення справи по суті.

Знаковим вбачається і ставлення до встановлення істини в цивільному судочинстві. Проблема, що має давнє коріння, однак і сьогодні ще не отримала свого остаточного вирішення. Залишаючи осторонь філософську основу істини і пройдені етапи її історичного осмислення, зауважимо, що сьогодні правосуддя як ніколи потребує всебічно розробленої концепції істини, за допомогою якої вдалося б вирішити основні суперечності сучасного цивільного процесу, пов'язані з необхідністю гармонійного поєднання активності суду та змагальності осіб, які беруть участь у справі (це поєднання спрямовано на справжній, неформальний захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів) [13, с. 207].

Питання цілей цивільного судочинства актуальні не тільки для законодавця, але й для цивілістичної процесуальної науки, причому на всіх етапах розвитку наукового знання. Для підтвердження цієї тези достатньо звернутися до перших самостійних вітчизняних робіт із цивільного процесуального права.

Вихідною тезою наукового аналізу є твердження про те, що національна доктрина однаково сприйняла обидва підходи до визначення мети цивільного судочинства. Поряд із розумінням судової діяльності як інтелектуальної чи пізнавальної дореволюційні дослідники вбачали мету цивільного процесу в захисті, а іноді й охороні порушених прав. В. О. Рязановський писав: «Безумовно, розпізнавання або встановлення права - основне завдання суду, але суд не завжди обмежується конкретним встановленням права, а нерідко повинен вжити заходів щодо його охорони та здійснення». Такий погляд був поширений у наукових колах післяреформеного часу [119, с. 177-179].

У радянський період завдання суду формувалися з урахуванням важливості поєднання інтересів соціалістичного суспільства і радянських громадян. З огляду на це, зрозумілим є зроблений вченими висновок щодо того, що, вирішуючи цивільну справу, завданням суду в цивільному процесі є захист суспільної соціалістичної власності і соціалістичних відносин [119, с. 163-164]. Сьогодні відбувся відхід від примату колективного інтересу, широкий вибір правових можливостей дозволяє висловити припущення про істотні зміни як правової системи, так і світогляду всього суспільства. Звернемося до вітчизняного законодавства та правової думки.

У ст. 2 ЦПК України закріплено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією України та законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (ст. 2).

Як бачимо, вітчизняний законодавець широко використовує категорії «справедливий розгляд і вирішення цивільних справ», «захист права», «право на справедливий суд». Полярності пропонованих підходів сприяє і відсутність необхідної єдності в цивілістичній доктрині щодо цілей цивільного судочинства.

А. Узелач, у своїй основній доповіді на конференції Міжнародної асоціації процесуального права, що проходила вперше в Москві у 2012 році, зазначив: цілі цивільного судочинства - це тема, яка потребує перегляду. Цивільне судочинство повинно відповідати інтересам суспільства XXI ст., і новий соціальний контекст вимагає істотних змін. Ці зміни потребують правильного визначення вихідної точки. Без визначення цілей важко скласти ґрунтовний і послідовний план, виробити ознаки успіху і підтримати реформи. Дослідження відмінностей у цілях різних систем правосуддя допомагає нам порівняти і зрозуміти відмінності у процесах і правових інститутах. Можливо, якщо ми зрозуміємо, що деякі наші цілі схожі, це також допоможе нам зменшити порівняльні відмінності і покращити нашу судову владу навіть у тих країнах, де, як вважають, будь-яка реформа приречена на невдачу [199, с. 167].

І далі, автор так визначив основні тенденції розвитку науки і законодавства: у найширшому сенсі цілями цивільного судочинства є вирішення індивідуальних спорів системою державних судів і реалізація соціальних цілей, функцій і стратегій [199, с. 143].

Вважаємо, що найближчим часом тільки продовжиться пошук оптимального поєднання індивідуального й соціального як відображення якісних відмінностей у визначенні мети цивільного судочинства і необхідності їх зближення. Повторимося, що важливо визначити основний інтерес, який стане базовим для визначення цілей, і як наслідок, для формування системи цивільного судочинства, вибору прийомів і способів впливу на суспільні відносини [110, с. 71].

У самому понятті «захист права», «судовий захист» закладено неправильний напрям його розуміння. Якщо уявити, що цивільний процес є ні що інше як діяльність щодо захисту права, то підсумок такої діяльності повинен визначатися як повна захищеність суб'єкта, чиї права були порушені, оспорені або невизнані. Очевидно, що захист права в такому контексті перебуває поза регулятивним впливом цивільних процесуальних норм. Іншими словами, цивільне судочинство далеко не завжди захищає право, що демонструють, зокрема, і жваві дискусії щодо сутності й місця виконавчого провадження у структурі цивільного процесу. Мають рацію ті автори, які пишуть, що захист порушених і оспорених прав та інтересів громадян як мета правосуддя в цивільних справах може бути досягнутий лише реальним виконанням судового рішення [178, с. 19].

Крім того, якщо розглядати захист права як мету цивільного судочинства, то суд стає захисником учасників цивільної справи, що вже суперечить принципам незалежності суддів і змагальності цивільного процесу. Слід враховувати і ту обставину, що суд, розглядаючи цивільні справи, виступає в ролі правозастосовувача, хоча при цьому не виключено, що суд застосовує норми права, які не забезпечують повною мірою захист прав і законних інтересів громадян. Більш того, при такому підході до закріплення цілей цивільного судочинства взагалі складно конкретизувати дії суду для виконання цієї мети. Тільки в аспекті розгляду й вирішення цивільних справ можна говорити про процесуальну діяльність суду. Що ж до діяльності сторін використання терміна «захист права» також досить умовне, оскільки у своїй діяльності сторони нерідко повинні виконувати процесуальні обов'язки, що не зовсім збігається зі змістом терміна, який розглядається. І нарешті, захист права або розгляд спору в суді є лише одним із правових способів вирішення правового конфлікту.

На нашу думку, говорячи про цілі цивільного судочинства, необхідно мати на увазі наступне. Розгляд і вирішення спору і захист права не виключають одне одного. Швидше мова йде про різне розуміння мети як з позиції інтересів учасників процесу, так і з погляду інтересів суспільства [59, с. 59-62].

Не випадково, у цивілістичній доктрині все частіше висловлюється думка, що цивільне судочинство служить вирішенню соціальних конфліктів і у зв'язку з цим виконує завдання підтримання громадського добробуту [91, с. 188]. Однак навряд чи цим вичерпуються можливості судових процедур. Ми в попередньому підрозділі дослідження зверталися до зарубіжного і вітчизняного досвіду здійснення правосуддя в цивільних справах, який свідчить про все більш важливе значення пошуку прийнятного для обох сторін виходу зі стану правового спору і не завжди шляхом ухвалення судового рішення. Як показує європейська практика, можливі різні варіанти примирення сторін, у тому числі й надання суду повноважень для схиляння сторін до миру. Вибір форми закріплення таких повноважень ex officio, або на розсуд суду, або з допомогою інших учасників процесу не настільки важливий зараз. Більш значущим є розуміння того, що на будь-якій стадії судового процесу сприяння мирному врегулюванню спору має вагоме значення. При цьому, мова не йде про пріоритетність примирення сторін як мету цивільного судочинства, про поєднання швидкого розгляду та інтересів сторін.

Поки що можна констатувати лише окремі спроби визнати важливість примирних процедур. Вітчизняний правозастосовувач через закладені нормативні підходи також не показує приклади дійсно ефективної процесуальної діяльності суду щодо врегулювання правових конфліктів. У судовій практиці можна знайти лише поодинокі приклади того, як суддя своїми активними діями сприяв досягненню згоди між сторонами та укладання ними мирової угоди. В Оболонському районному суді м. Києва кілька років тому розглядалася цивільна справа про розподіл спадкового майна. Було проведено багато судових засідань, відповідач навіть подав зустрічний позов, який мав непогані перспективи для задоволення, але суддя весь час і на всіх етапах розгляду наполягала на вирішенні справи про спадщину через мирову угоду і домоглася примирення сторін [131].

Сьогодні необхідна модернізація цивільного процесуального законодавства, належний розвиток у ньому концептів примирення сторін, їх сприйняття і затребуваність практикою застосування. Варто зазначити, що в різний час ученими висловлювалися найрізноманітніші пропозиції щодо зміни цивільного процесуального законодавства. Зокрема, пропонувалося запровадити в усіх справах обов'язкову стадію, у ході якої суддя виявляв би наявність спору між сторонами і схиляв би порушника права до відмови від порушення або оспорювання права. Така відмова могла б бути оформлена ухвалою про затвердження мирової угоди.

Крім того, обґрунтовувалася необхідність запровадження спеціальних розпорядчих засідань у стадії підготовки справи, у яких могло б вирішуватися питання про мирові угоди сторін, або підготовчих засідань за участю сторін, спрямованих на спільну оцінку доказів суду зі сторонами, примирення сторін, затвердження мирових угод [204, с. 64-65]. Тобто ідеї примирення сторін до початку судового розгляду далеко не нові. Ми вважаємо, що акцент повинен бути зроблений, насамперед, на зміні мети цивільного судочинства. Це буде сприяти визначенню місця примирних процедур у структурі цивільного процесу. На підставі вищевикладеного пропонуємо внести зміни до ст. 2 ЦПК України, доповнивши її такими словами: «Суд зобов'язаний сприяти сторонам у врегулюванні спору (примиренні) шляхом виконання процесуальних дій, передбачених цим Кодексом» [193, с. 193].

2.2 Підготовче провадження як можлива основа втілення процедур примирення у цивільному судочинстві

У попередніх підрозділах роботи ми вже аналізували принципи здійснення процедур примирення та зарубіжний досвід їх правового регулювання в цивільному судочинстві. Вивчена емпірична база дала наочні приклади, а також вагомі причини стверджувати, що найбільша корисність і ефективність таких процедур виявляється в ході підготовки справи до судового розгляду.

В зв'язку з цим, думається, що буде небезпідставним звернення до підготовчого провадження у вітчизняному цивільному процесі, котре відобразило не лише концептуальні засади реформування цивільного процесуального законодавства, але й останні тенденції руху цивільного процесуального права в глобальному контексті. При цьому, варто відзначити, що зміни, які відбуваються у сфері цивільної юрисдикції, неможливо, та й недоцільно розглядати у відриві від історичних передумов становлення і розвитку будь-якого правового інституту. Тому осмислення сучасного змісту підготовки справи до судового розгляду та проблеми примирних процедур буде проходити в руслі аналізу основних віх її розвитку.

Перші прообрази багатьох правових конструкцій, як відомо, прийнято знаходити в пам'ятках римської правової думки. Звичайно, римське право ще не знало такого терміну як «підготовка справи до судового розгляду», але з упевненістю можна говорити, що окремі дії, що характеризують сьогодні етап від подачі позову до судового його розгляду, з'явилися саме в цей час. Позивач повинен був ознайомити відповідача з поданим позовом, а претор не лише складав формулу розгляду справи, але й міг проводити попередню бесіду із сторонами. У разі пред'явлення вимог, що не відповідає закону, звичаям або справедливості претор мав можливість сам завершити дану справу [172, с. 55-56].

Втім, на ниві вітчизняного правознавства правила про підготовку справи до судового розгляду з'явилися не відразу. Довгий час відсутність поділу на кримінальний і цивільний процес, неувага до судової процедури була ключовою характеристикою правової системи. У «Короткому зображенні процесів або судових тяжб» 1715 року зустрічаємо правила про сповіщення відповідача про порушення справи та його явку до суду, а також вирішення попередніх прохань сторін [70, с. 17-18].

Детальнішу характеристику підготовчих дій можна побачити в Указі «Про форму суду» 1723 року, що закріпив за судом обов'язок не пізніше, чим за сім днів до початку судового розгляду справи надати відповідачеві копію чолобитної. Крім того, Указом передбачалася необхідність проставляння на копії позначки про час і місце судового розгляду і підпису відповідача. У виняткових випадках міг бути накладений арешт на майно відповідача, або проведений арешт його самого. У обов'язки позивача входив збір всіх необхідних у справі доказів [70, с. 18].

Така процедура підготовки проіснувала аж до судової реформи XIX ст. Водночас, порівнюючи окремі законодавчі акти того періоду слід звернути увагу, що Статут комерційного судочинства 1832 року, який регулював діяльність комерційних судів пішов дещо далі в питаннях підготовчих судових процедур. Крім уже традиційних дій щодо оповіщення відповідача про поданий позов, статут містив і норми про те, що в разі, коли справа достатньо підготовлена, складається коротка записка про подані змагальні папери та докази. Ця записка, власне, завершувала собою процедуру підготовки справи до судового розгляду [221, с. 26].

Відтворюючи логічний ланцюжок подій минулого, звернемося до положень Статуту цивільного судочинства 1864 року, який, хоча і не знав такого поняття як «підготовка цивільних справ до судового розгляду», проте, містив правила щодо попередньої письмової підготовки справи. Йшлося про право сторін обмінюватися змагальними паперами. Є. В. Васьковський, в зв'язку з цим писав про право суду у випадках складності справи визначити термін виконання процесуальних дій щодо письмової підготовки справи [35, с. 223]. По суті, законодавець віддав перевагу активним діям сторін. Відсутність у сторін будь-яких несприятливих наслідків при нездійсненні підготовчих дій в поєднанні з широкими дискреційними повноваженнями суду призвело до того, що обставини справи, за свідченням сучасників, могли залишитися недостатньо дослідженими, а сама справа могла бути неправильно розглянута судом [35, с. 315].

ЦПК УРСР 1924 і 1929 років також не виділяли підготовку справи до судового розгляду як окрему стадію цивільного процесу. Досить сказати, що правові норми, що передбачали можливість проведення підготовки цивільної справи містилися в розділі «Пред'явлення позову». Хоча і в цьому випадку здійснення підготовчих дій продовжувало залишатися на розсуд суду. При цьому, визнаючи необхідність її проведення, суддя міг вирішити питання виклику свідків в судове засідання, провести огляд на місці і експертизу, витребувати докази, опитати позивача, викликати відповідача для попередньої бесіди, оповістити заінтересовані особи, установи і організації про місце і час майбутнього судового розгляду.

Як бачимо, у суду були достатні процесуальні засоби для належної підготовки цивільної справи до судового розгляду. Але їх використання цілком залежало від волі судді. Думається, що таке законодавче регулювання, звичайно, не могло бути випадковим. Формувався новий порядок здійснення правосуддя у цивільних справах, відмітними ознаками якого були активність суду і його необмежені процесуальні можливості. Певною мірою, цими процесами і було обумовлено в подальшому виділення в структурі цивільної процесуальної діяльності підготовки справи як самостійної стадії.

Своє нормативне закріплення стадія підготовки справи до судового розгляду отримала на хвилі широкої кодифікація радянського законодавства, що пройшла в середині XX ст. ЦПК УРСР 1963 року передбачив окрему главу «Підготовка цивільних справ до судового розгляду», в якій нормативно регламентував строки проведення підготовчих дій та їх зміст. З цього часу підготовка справ до судового розгляду стала невід'ємним атрибутом правосуддя у цивільних справах.

ЦПК України 2004 року розширив можливості сторін, посилив змагальні та диспозитивні засади регулювання цивільної процесуальної діяльності, закріплюючи послідовність дій суду і осіб, які беруть участь у справі при здійсненні провадження у справі до судового розгляду. Як відзначав Д. Д. Луспеник, помилки і прорахунки суддів, так само, як і недооцінка цієї стадії процесу, ставлять вже з самого початку неправильний напрямок судового розгляду, нерідко є причинами скасування судових рішень [117, с. 146].

Системна криза судової влади та існуюча практика застосування матеріального і процесуального законодавства стали основними факторами реформування сфери цивільної юрисдикції. Вважаємо, що зменшення завантаженості судової системи, термінів розгляду цивільних справ, позбавлення від нераціональних судових процедур, наявність таких процесуальних засобів, котрі забезпечать ефективний захист суб'єктивного права, дозволить відбутися сучасній судовій реформі.

У зв'язку з цим, перед законодавцем постає важливе завдання щодо формування нових підходів до нормативної регламентації цивільних процесуальних дій, стадій цивільного процесу та циклів правозастосування. Передусім, це стосується підготовки справи до судового розгляду як процесуальної основи оптимізації цивільної процесуальної діяльності та впровадження новітніх процесуальних конструкцій.

Наскільки вдалося розробити оптимальну модель цивільного процесу та поєднати інтереси суддівського корпусу і споживачів судової системи покаже перша практика застосування нового цивільного процесуального законодавства. Ми ж дозволимо собі висловити деякі зауваження щодо змісту підготовчого провадження в світлі дослідження проблеми процедур примирення в цивільному судочинстві.