Процедури примирення в цивільному судочинстві

Мета виділення стадії обумовлює необхідні прийоми, засоби та методи її досягнення. Очевидно, що в такому смисловому ряду важливим є законодавче бачення цілей і завдань підготовчого провадження. У доктринальній юридичній літературі підкреслюється, що неточне визначення мети негативно впливає на якість підготовки, ускладнює і подовжує надалі розгляд справи [218, с. 65-70; 219, с. 59-65].

У попередньому ЦПК України законодавець пішов шляхом закріплення мети тільки попереднього судового засідання, передбачивши, що воно проводиться з метою визначення можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. У новому ЦПК України мета підготовки формулюється також досить опосередковано. У п. 6 ч. 1 ст. 189 ЦПК України, яка присвячена завданням і строкам підготовчого провадження, йдеться також і про вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Як бачимо, законодавець все ж не зміг обійтися без вказівки на мету підготовки, уточнивши, що такою метою є правильний, своєчасний (на наш погляд, це більш точний термін, ніж швидкий) і безперешкодний розгляд справи. Слід зазначити, що подібне бачення мети підготовки справи до судового розгляду характерно в цілому і для теорії цивільного процесу [209, с. 144].

При цьому дослідники вже звертали увагу, що неналежне здійснення підготовки справи не завжди призводить до неправильного і несвоєчасного розгляду справи [194, с. 149]. У зв'язку з цим, вчені-процесуалісти запропонували вважати метою даної стадії забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи в одному, бажано, першому судовому засіданні [231, с. 4-5; 115, с. 13; 166, с. 4; 90, с. 6; 187, с. 14-16].

Звісно ж, що таке трактування мети підготовки справи до судового розгляду навряд чи досяжне сьогодні. Швидше за все, це свого роду орієнтир для законодавця і судової практики. У цивілістичній науці, мабуть, не випадково звертається увага на тенденції фундаменталізації підготовки справи до судового розгляду та зростаюче значення цього етапу в структурі цивільної процесуальної діяльності [134, с. 82].

З огляду на результати новеллізаціі цивільного процесуального законодавства, вважаємо, що мета підготовки може бути сформульована дещо в іншому аспекті. Йдеться про те, що положення закону про правильність, своєчасність та безперешкодність розгляду справи не можуть бути прийняті за мету підготовки. Мета підготовки повинна бути відчутною при її завершенні, як для суду, так і для осіб, які беруть участь у справі. Як можна перевірити результат підготовчих дій, тим більше, в умовах, коли одні заяви по суті справи подаються не пізніше першого підготовчого засідання, а інші - до початку розгляду справи по суті? Крім того, хіба на наступній стадії, стадії судового розгляду існує інша мета, ніж правильний, своєчасний і безперешкодний розгляд справи? Г. П. Тимченко обґрунтовано помітив, що прийняття цієї тези законодавця до дії веде до розширення як тимчасових рамок самої підготовки, так і неможливості оцінки її ефективності [192, с. 21].

Мета підготовки вбачається у здійсненні дій, котрі спрямовані на концентрацію доказового матеріалу, тобто діяльності, яка за своєю природою є підготовчою. Подібний висновок побічно підтверджує і законодавець, називаючи завданням розгляду справи по суті розгляд і вирішення спору на основі зібраних в підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат (ст. 209 ЦПК України). Тому можна погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що метою підготовки справи до судового розгляду є своєчасне і послідовне здійснення необхідних процесуальних дій, спрямованих на з'ясування всіх фактичних обставин у справі та підкріплення встановлених фактів доказами [69, с. 77-82; 193, с. 187].

При цьому, таке бачення мети підготовки справи до судового розгляду не виключає, а навпаки, тільки актуалізує постановку питання про місце примирних процедур в структурі цивільної процесуальної діяльності.

Законодавство в даному контексті не є послідовним. Глава «Врегулювання спору за участю судді» взагалі виведена за рамки підготовчого провадження. Хоча правильно підкреслював Д. Г. Фільченко, що саме на стадії підготовки, коли ще справа не розглянута по суті, конфліктуючим особам найбільш зручно і вигідно припинити суперечку, не доводячи весь процес до повноцінного судового розгляду. Зрештою, елементарна економія в часі і матеріальних засобах є тією непорушною перевагою примирення сторін в стадії підготовки, більш-менш істотний контраргумент якому практично неможливо підібрати [204]. Але це все до питання про рівень законодавчої техніки нового цивільного процесуального кодексу, незважаючи на те, що ідея відокремлених судових засідань, спрямованих виключно на примирення сторін отримала певний законодавчий розвиток [214, с. 48; 215, с. 11; 30, с. 38; 203, с. 139, 145].

Лише в ст. 197 ЦПК України згадується про можливість врегулювання спору за участю судді. Згідно п. 14 ч. 2 даної статті, суд в підготовчому засіданні визначає терміни і порядок врегулювання спору за участю судді при наявності згоди сторін на його проведення. Тобто, примирення сторін не називається як першочергова мета та завдання підготовчого провадження. Важко погодитися з думкою Н. Л. Бондаренко-Зелінської, що врегулювання спору повинно відбуватися в попередньому судовому засіданні після виконання всіх інших завдань підготовки справи до судового розгляду [22, с. 60]. Примирення сторін передує всім іншим завданням підготовчого провадження. Свого часу В. О. Рязановський точно підмітив, що укладення мирових угод цілком заохочується законодавцем, що обумовлено бажанням припинити суперечку і сприяти утвердженню соціального миру. Тому на суд покладається обов'язок схиляння сторін до миру [177, с. 33].

Вважаємо, що законодавцю необхідно акцентувати увагу на примиренні сторін як однієї з цілей підготовчого провадження в цивільному процесі. У цьому контексті ст. 189 ЦПК України може бути доповнена положенням про обов'язок суду сприяти примиренню сторін, що передбачає активну участь судді з метою полегшення, допомоги, підтримки сторін при здійсненні процедури врегулювання спору.

Нормативна регламентація цілей підготовки справи до судового розгляду є особливо важливим, оскільки саме цілі задають основні напрямки діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі. У свою чергу, завдання підготовчого провадження визначають, які процесуальні дії необхідно здійснити, щоб домогтися досягнення поставлених цілей.

У цивілістичній доктрині, як правило, перше завдання стадії підготовки формулюється як визначення характеру спірних правовідносин. Про це прямо вказується і в цивільному процесуальному законі. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК України, завданням підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору і характеру спірних правовідносин, позовних вимог і складу учасників судового процесу. Законодавець виходить з того, що вже в ході підготовки справи остаточно визначається характер спірних правовідносин. При цьому даний термін залишається не розкритим.

Напевно, слід говорити про особливості спірних правовідносин. Але тим більше, їх остаточне визначення навіть на етапі підготовки справи навряд чи представляється можливим. Правильно вважають дослідники, що на стадії, що розглядається правомірно ставити питання тільки про встановлення галузевої приналежності спірних правовідносин і на цій основі визначення законодавства, яке підлягає застосуванню [187, с. 23].

Крім того, в даній нормі, обґрунтовано, на нашу думку, розмежовуються поняття «предмет спору» і «предмет позову». Зазвичай під предметом спору розуміється той матеріальний об'єкт (благо), з приводу якого ведеться спір між позивачем та відповідачем, а предметом позову - матеріально-правові вимоги позивача до відповідача щодо об'єкта (блага), що є предметом спору. Водночас теорія і практика цивільного судочинства одні права і обов'язки сторін пов'язує з предметом спору, а інші - виключно з предметом позову.

Друге завдання підготовки справи до судового розгляду обумовлене необхідністю визначення норми матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Звичайно, йдеться не про розгляд справи по суті, а про попередню кваліфікацію спірних правовідносин, що сприятиме точному встановленню складу учасників судового процесу, а також визначенню кола необхідних доказів [187, с. 26].

Третє завдання пов'язана з визначенням тих обставин, які мають значення для правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільної справи. Складно переоцінити значення цього завдання. Без з'ясування всіх обставин у справі неможливо правильно кваліфікувати спірні правовідносини, і як наслідок, винести законне і обґрунтоване судове рішення. Не випадково, В. Ф. Ковин, аналізуючи причини скасування судових рішень, писав у своїй дисертаційній роботі, що більшість таких скасувань відбувається тому, що при підготовці справи до судового розгляду не було точно визначено коло фактів, що входять до предмету доказування у справі [90, с. 12].

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 189 ЦПК України одним із завдань підготовчого провадження є визначення обставин справи, які підлягають встановленню, а також зібрання відповідних доказів. Здається, що було б логічним, якби положення про остаточне визначення позовних вимог містилося в п. 3, а не в п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК України. Неможливо визначити обставини у справі, не звертаючись до категорії «позовні вимоги». Раніше, в п. 1 ч. 6 ст. 130 попереднього ЦПК України йшлося про уточнення позовних вимог або заперечень відповідача проти позову. Нинішня редакція, на наш погляд, більш правильна. Слід вести мову на стадії підготовки справи не про підтвердження позовних вимог, а про їх визначення.

Крім того, в продовження аналізу даного завдання звертає на себе увагу формулювання п. 2 ч. 1 ст. 189 ЦПК України, де окремо передбачено в якості завдання підготовчого провадження з'ясування заперечень проти позовних вимог. Остаточно визначаючи позовні вимоги обґрунтовано припустити, що необхідно з'ясувати і можливі заперечення проти них. При цьому в п. 2 цієї статті не йдеться про остаточність з'ясування таких заперечень. Хоча в ч. 7 ст. 178 ЦПК України вказується, що відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути менше 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.

Закон не згадує також і про можливість позивача відповісти на заперечення відповідача (ст. 179 ЦПК України). Правомірність виділення окремого завдання щодо з'ясування заперечень проти позовних вимог може бути поставлена під сумнів і в силу того, що подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Колись М. А. Гурвич писав, що в цивільному судочинстві немає необхідності надавати всієї діяльності сторін і третіх осіб характер юридичних обов'язків, які були б санкціонованими примусовими заходами [55, с. 113-114].

Виходячи зі змісту норм, що розглядаються, законодавець дотримується такої ж позиції, не обтяжуючи сторони необхідністю подання змагальних паперів. Вважаємо, що важливо знайти розумне поєднання змагальних і диспозитивних прав учасників судового процесу, з одного боку, і цивільних процесуальних обов'язків, з іншого. Це сприятиме формуванню у сторін певної лінії поведінки, і виконання судом обов'язку по керівництву судовим процесом і забезпечення справедливості судового розгляду. В кінцевому підсумку, цивільне судочинство - це не та сфера, в якій виправдано просто розраховувати на сумлінність осіб, які беруть участь у справі, через наявність особистої зацікавленості у якнайшвидшому вирішенні конфліктної ситуації на свою користь [124, с. 130].

Таким чином, цивільне процесуальне законодавство потребує куди більшої кількості цивільних процесуальних обов'язків. При цьому, відчутний ефект такий захід дасть тільки в разі встановлення санкцій за їх невиконання. Така загальносвітова практика. Вивчення запропонованих підходів дозволяє висловити думку про те, що загальним підсумком реформування цивільного судочинства в багатьох європейських країнах стала регламентація несприятливих наслідків за порушення порядку реалізації змагальних і диспозитивних начал.

Наприклад, в ЦПК Латвії закріплені штрафи за кожну дію (бездіяльність) учасника судового процесу.

За цивільним процесуальним законодавством Республіки Литви невиконання сторонами цивільних процесуальних обов'язків розглядається судом як порушення загального обов'язку сприяння процесу, що дає право суду покласти на правопорушника заходи цивільної процесуальної відповідальності у вигляді штрафів, відмови у вчиненні процесуальних дій, а також винести заочне рішення.

ЦПК Німеччини передбачає, що засоби здійснення вимог і засоби захисту, які не представлені своєчасно можуть бути відхилені, якщо їх допуск згідно вільного переконання суду затримає вирішення спору і порушення терміну є результатом грубої необережності.

Французький законодавець визначив, що в разі невиконання належних процесуальних дій суду може, крім встановлення астрента, своєю ухвалою виключити справу з судового реєстру. Виключення справи з судового реєстру є мірою з управління судом [69, с. 120-121].

Новий ЦПК України також передбачає можливість застосування штрафів. Відповідно до ст. 148 ЦПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в доход Державного бюджету України з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,5 до п'яти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках:

1) невиконання процесуальних обов'язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу;

2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству;

3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк;

5) порушення заборон, встановлених частиною дев'ятою статті 203 цього Кодексу.

Крім того, законодавець вводить і певні несприятливі наслідки за недотримання порядку здійснення цивільних процесуальних дій. Хоча не можна сказати, що правове регулювання в цій частині має логічно завершений характер. Так, в силу ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. При цьому, в ч. 2 ст. 191 ЦПК України йдеться чомусь вже не про обов'язок, а право суду вирішити справу на підставі наявних матеріалів у разі ненадання відповідачем у встановлений судом строк відзиву без поважних причин. Відповідно до ч. 3 ст. 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Але повторимося. Подання заяв по суті справи є або залишається правом учасників судового процесу.

Звернемося до аналізу інших завдань підготовчого провадження в цивільному процесі України.

Пункт 3 ч. 1 ст. 189 ЦПК України говорить про зібрання відповідних доказів. Свого часу К. С. Юдельсон писав про відповідальність суду за повноту доказового матеріалу і переконливість судового рішення [230, с. 451]. Сьогодні судові процедури більше не ґрунтуються на слідчих засадах. Тягар доказування своїх вимог або заперечень покладено на осіб, які беруть участь у справі. Виходячи зі змісту закону, суд сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених кодексом. При цьому, як вважають дослідники, закріплення можливості суду уточнити обов'язки сторін подавати докази доповнює їх змагальні правомочності [138, с. 315-316]. Ця ідея отримала свій розвиток і в ЦПК України. Пункт 5 ч. 2 ст. 197 передбачає право суду роз'яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи.

Як бачимо, законодавець не розглядає примирення сторін як мету та завдання підготовчого провадження. Увага акцентується на визначенні предмета судової діяльності та обсягу необхідного доказового матеріалу. Не можна назвати такий стан речей задовільним. Знову підкреслимо, що про врегулювання спору згадується тільки стосовно підготовчого засідання. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 197 ЦПК України суд у підготовчому засіданні з'ясовує, чи бажають сторони укласти мирову угоду, передати справу на розгляд третейського суду або звернутися до суду для проведення врегулювання спору за участю судді. Попередня редакція ЦПК України також містила положення про з'ясування судом можливості врегулювання спору до судового розгляду. За свідченням Д. Д. Луспеника, судді настільки пасивно слідували цим нормам, ставлячи тільки зазначені в законі запитання і не розкриваючи їх зміст, щоб у сторін не виникло будь-яких підозр щодо їх неупередженості та бажання розглядати справу і вважають своїм обов'язком дотримуватися нейтралітету [117, с. 153].

Взагалі, за змістом закону вся підготовка цивільної справи до судового розгляду здійснюється в підготовчому засіданні. Про це прямо зазначено в ст. 196 ЦПК України: для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.

Тобто, від самого початку мета врегулювання спору і примирення сторін не ставиться. Про примирення сторін можна говорити тільки в одному з контекстів проведення підготовчого засідання. Це дає підставу припустити, що підготовка справи до судового розгляду може проходити в кілька етапів: починаючи від здійснення примирних процедур і концентрації доказового матеріалу і закінчуючи проведенням підготовчого засідання. У зв'язку з цим викликає інтерес процесуальна конструкція підготовчого засідання.

Ця конструкція не є абсолютно новою як для зарубіжного, так і для вітчизняного законодавця. Дослідження цивільного процесу в його історичній ретроспективі дає підстави стверджувати, що цивільному процесуальному законодавству раніше були відомі процедури досудових засідань. Зокрема, Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 року, який діяв на території частини земель сучасної Західної України, передбачав проведення першого засідання.

Як зазначалося в цьому кодексі, в першому засіданні присутній тільки головуючий або один з членів суду по призначенню головуючого.

Перше засідання призначається для спроби схилити позовників до примирення і для заяви відводів про непідвідомчість справи судовим установам, про непідсудність справи даному суду, про знаходження того ж позову в розгляді іншого суду і про вирішення того ж позову попереднім рішенням, що набрали законної сили. Далі в першому засіданні повинно бути заявлене прохання про витребування забезпечення судових витрат. У першому засіданні може бути постановлено рішення внаслідок визнання відповідачем позову або відмовою позивача від позову або внаслідок неявки відповідача. У тому ж засіданні позивач може просити про дозвіл змінити позовні вимоги. Всякі інші прохання і вимоги не можуть бути заявлені в першому засіданні [7, с. 141-142].

Схожі правові конструкції закріплені і в цивільному процесуальному законодавстві інших країн. Наприклад, Федеральні правила цивільного процесу США регламентують процедуру досудової наради у справі, основними цілями проведення якої є визначення ходу судового розгляду, забезпечення більш швидкого розгляду справи, виключення зайвих процесуальних дій, забезпечення більш високого рівня підготовки цивільної справи до судового розгляду, спонукання сторін до мирного врегулювання спору [5, с. 196].

У цивілістичній процесуальній літературі такі процедури вже отримали назву досудової конференції [169, с. 174].

На наш погляд, окремої уваги заслуговують питання, пов'язані з укладенням мирової угоди в цивільному процесі США. За свідченням дослідників, мирова угода укладається в порядку переговорів, у ході яких представники сторін намагаються в інтересах своїх клієнтів домогтися прийняття іншою стороною висунутих ними умов. Як правило, для укладення мирової угоди присутність самих сторін, не є необхідним. У деяких випадках присутність сторін бажано, наприклад, коли вони можуть бути не згодні з окремими умовами мирової угоди та адвокатам необхідно знати їх думку з даного питання. Іноді суддя вправі рекомендувати сторонам укласти мирову угоду у справі, проте, в більшості випадків, це питання віднесено на розсуд сторін. Суддя, що бере участь в переговорах щодо укладення мирової угоди, не може брати участі у розгляді цивільної справи по суті, якщо мирову угоду так і не було укладено.

У деяких штатах застосовується також процедура направлення пропозиції про укладення мирової угоди. Відповідно до цієї процедури, сторони мають право на стадії досудової підготовки справи до розгляду в письмовій формі запропонувати іншій стороні укласти мирову угоду на певних умовах. У разі, якщо така пропозиція приймається іншою стороною, воно визнається укладеним. Якщо сторона відмовилася від укладення мирової угоди, вона відповідно до правил цивільного процесу штату зобов'язана відшкодувати другій стороні всі витрати, пов'язані з безпідставним судовим розглядом у справі, включаючи суму адвокатських гонорарів, за винятком тих випадків, коли сторона, що відмовилася від укладення мирової угоди зможе домогтися від суду прийняття рішення на свою користь [5, с. 203-204].

У країнах романо-германської правової сім'ї ідея проведення досудових засідань також отримала певний розвиток. У ЦПК Німеччини закріплено положення про проведення попереднього судового розгляду, котрий здійснюється у формі судових засідань після пред'явлення позову, а цивільне процесуальне законодавство Швеції передбачає право судді не повторювати сторонам те, що вже було сказано під час підготовчої процедури [25, с. 12-13].

Схожі процесуальні конструкції відомі і вітчизняній правовій системі. ЦПК України 2004 року містив положення про попереднє судове засідання. І хоча, в результаті багатьох несистемних змін цивільного процесуального законодавства, з важливого етапу провадження у справі до судового розгляду, попереднє судове засідання перетворилося в необов'язкову процедуру, проведення якої було віддано на розсуд суду, це був крок вперед в плані надання підготовчим діям суду і осіб, що беруть участь у справі певної логічної завершеності.

Думається, що сьогодні важливість проведення підготовчого засідання не повинна викликати сумнівів. Накопичений досвід їх проведення в широкому контексті свідчить про те, що ці судові процедури є невід'ємною характеристикою підготовки справи до судового розгляду. Л. Неваї свого часу не без підстав писав, що підготовчі заходи вживаються зовсім не для того, щоб зробити судовий розгляд зайвим, а для того, щоб забезпечити його успіх [137, с. 102]. Ефективність судового розгляду залежить від належної проведеної підготовки. На це якраз і спрямовані правила статті 196 і 197 ЦПК України. Але висловимо зауваження, що нормативна регламентація мети підготовчого засідання і зміст його дій не підтримує розвиток примирних процедур. Врегулювання спору і примирення сторін не розглядається законодавцем в числі необхідних цілей і завдань підготовчого провадження. Саме в цьому криються витоки саме таких редакцій цих статей.

Аналіз цивільного процесуального законодавства дозволяє виділяти такі основні характеристики підготовчого засідання, що, на нашу думку, сприятиме осмисленню сутності даної процесуальної конструкції.

Перше - обов'язковість проведення по кожній цивільній справі, яка розглядається в порядку загального позовного провадження.

Друге - порядок проведення підготовчого засідання. Підготовче засідання проводиться за правилами, встановленими для розгляду справи по суті, з урахуванням особливостей, передбачених ЦПК України.

Третє - підготовче засідання є завершальною формою виконання цілей і завдань підготовчого провадження. Тобто, в підготовчому засіданні повинна завершитися підготовка справи до судового розгляду.

У зв'язку з цим, не позбавленими сенсу є пропозиції М. Л. Скуратовського про те, що попереднє судове засідання необхідно призначати тільки після виконання судом і учасниками процесу всіх необхідних процесуальних дій, що дасть підстави вважати, що підготовка справи до судового розгляду завершиться в цьому засіданні [187, с. 95].

Свого часу Основи цивільного судочинства 1961 року передбачали, що суд призначає дату судового розгляду тільки при впевненості в тому, що справа належним чином до нього підготовлено.

Сьогодні законодавець закріплює в ч. 2 ст. 197 ЦПК України, що дата і час підготовчого засідання призначається суддею з урахуванням обставин справи і необхідності вчинення відповідних процесуальних дій. Підготовче засідання має бути розпочате не пізніше ніж через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі. При цьому, в ч. 7 ст. 178 ЦПК України, де вказано на термін подачі відзиву, згадується перше підготовче засідання. Тобто, не виключається можливість проведення не одного підготовчого засідання, чим нівелюється сама ідея належної підготовки справи до судового розгляду. Правильно підкреслював Г. П. Тимченко, що в попередньому судовому засіданні повинні підбиватися підсумки проведеної підготовки справи [194, с. 171].

Це свідчить про необхідність більш чіткого визначення цілей і завдань підготовчого провадження, як наслідок, змісту процесуальних дій, що виконуються судом і особами, які беруть участь у справі та послідовності їх здійснення. Очевидно, що стадія підготовки має фундаментальне значення в аспекті вивчення обґрунтованості позову і заперечень на нього, контролю за рухом справи в цілях запобігання його можливої надмірної тривалості розгляду, недопущення здійснення необґрунтованих процесуальних дій, забезпечення правильності судового розгляду, створення умов для укладення мирової угоди.

Нова редакція ЦПК України, виділяючи главу про врегулювання спору за участю судді, тільки загострює проблему використання потенціалу примирних процедур в цивільному судочинстві. У зв'язку з цим, актуальним є аналіз нормативної моделі врегулювання спору за участю судді як відомої нашій правовій системі примирної процедури та новели цивільного процесуального законодавства.

2.3 Теоретико-правова та нормативна модель процедур примирення у цивільному судочинстві

Одним із підсумків реформування судової влади і судочинства стало закріплення в Цивільному процесуальному кодексі України положень щодо врегулювання спору за участю судді. Очевидно, що це не було спонтанним рішенням законодавця. Йому передував тривалий етап вивчення і обговорення наявних моделей примирення сторін, їх переваг і недоліків, можливостей інтеграції в судовий процес альтернативних форм вирішення правових спорів. Проте тенденції розвитку цивільного процесуального права сьогодні такі, що вже неможливо, та, напевне, і методологічно неправильно розглядати цивільний процес тільки крізь призму виконання ним охоронної функції. Проблема пошуку ефективних способів врегулювання спору і визначення їх місця у складі цивільної процесуальної діяльності, характерна останніми десятиліттями для країн континентального права, стала причиною появи неабиякого інтересу до теорії і практики примирних процедур у цивільному судочинстві.

У зв'язку з цим, вбачалося, що завдання вітчизняного законодавця полягало в поєднанні теоретичних і практичних аспектів примирення сторін, і як наслідок, створенні цілісної та адекватної сучасним реаліям і потребам системи правових відносин, обумовлених реалізацією численних концептів примирення сторін у судовому процесі. Наскільки вдалося розробити дієву конструкцію судового примирення, покаже перша емпірична база застосування нового цивільного процесуального законодавства. У єдиному державному реєстрі судових рішень уже можна знайти ухвали, у яких суд, призначаючи підготовче засідання, інформує сторони про необхідність письмово повідомити суду про бажання врегулювати спір за участю судді. Чи ухвали, у яких суд, оголошуючи перерву в підготовчому засіданні, зобов'язує сторони у встановлений термін визначитися з можливістю проведення процедури врегулювання спору за участю судді.

У будь-якому разі, під час оцінки новел законодавства і практики їх застосування важливо, щоб теорія і практика не лише не були відокремлені, або випереджали одна одну, а, навпаки, розвивалися в єдиному напрямі - вдосконалення правового регулювання процесуальної діяльності суду і осіб, що беруть участь у справі.

Не претендуючи на остаточність осмислення цієї проблеми, дозволимо собі висловити низку зауважень щодо пропонованої в цивільному процесуальному законодавстві України моделі примирних процедур.

Перше, на що вважаємо за необхідне звернути увагу. Поява у структурі ЦПК України глави, у якій йдеться про врегулювання спору за участю судді, свідчить про спроби формування нового інституту цивільного процесуального права. Хоча варто зазначити, що використання терміна «інститут» щодо примирних процедур не є чимось абсолютно новим для цивілістичної доктрини. Звертаючись до післяреформеної процесуальної літератури, знаходимо у Є. О. Нефедьєва слова про те, що поява інституту схиляння сторін до миру стала результатом прагнення, можливо, більше попереджати виникнення цивільних процесів і в основі його лежало переконання, що сторони - кращі судді у своїй справі [142, с. 28].

У сучасних умовах правомірною є постановка питання щодо інституалізації цивільної процесуальної діяльності, пов'язаної з врегулюванням спору, тобто необхідності надання цій діяльності певного впорядкування і формалізації. Витоки такого законодавчого рішення, на наш погляд, необхідно шукати в потребах самого суспільства, яке зацікавлене не лише в ефективній роботі судової системи, але і в широкому виборі засобів і способів вирішення правових конфліктів. Продовжуючи міркування в цьому напрямі, можна дійти висновку і про те, що закріплення можливостей врегулювання спору за участю судді обумовлює становлення певної правової культури і середовища, а також формування правил поведінки суду і сторін у цивільному процесі.

Говорячи про передумови або все ж поки ще про підстави створення інституту врегулювання спору за участю судді в цивільному судочинстві, ми маємо на увазі відносно самостійну сукупність правових норм, відокремлених у межах цивільного процесуального права, які регулюють специфічну групу суспільних відносин. Ці суспільні відносини виникають у зв'язку із проведенням процедури врегулювання спору за участю судді. Хрестоматійною у правовій доктрині стала теза про те, що норми права, які утворюють у своїй сукупності правовий інститут, є об'єктивним правом, тобто системою загальнообов'язкових правил поведінки. У конкретних же правовідносинах це об'єктивне право перетвориться на суб'єктивне як передбачену законом можливість особи мати певне благо або діяти певним чином [37, с. 467]. Можна припустити, що до такого суб'єктивного права належить і право на звернення до судді для проведення ним процедури врегулювання спору.

Аналізуючи сутність змін і доповнень до процесуальних кодексів як концептуальну основу передбачуваних реформ, вважаємо, що дана сукупність правових норм підпадає також під поняття міжгалузевого інституту. У юридичній літературі вже небезпідставно зазначалося, що одним із результатів диференціації стало утворення нових галузей права. У свою чергу, виокремлення міжгалузевих інститутів обумовлено процесами інтеграції структурних елементів у системі права. Наявність міжгалузевих утворень не суперечить визнаній системі поділу права на галузі та інститути, це лише інша площина вивчення одного і того ж явища - права. У цьому зв'язку завданням дослідників є аналіз зовнішніх і внутрішніх проявів схожості в регулюванні того або іншого явища в різних галузях права [170, с. 22].

Значним ступенем спільності характеризується сьогодні правова регламентація врегулювання спору за участю судді в цивільному, господарському і адміністративному судочинстві. Зрозумілою є теза законодавця. Здійснення процедури врегулювання спору можливе як у приватноправових спорах, так і у спорах, що мають яскраво виражену публічно-правову природу. У зв'язку з цим, неминучі спільні риси правового регулювання примирних процедур. Спільність, яка розглядається, може виявлятися, як відомо, у зовнішніх і внутрішніх ознаках. Зовнішніми ознаками значної схожості в регулюванні примирення сторін є наявність однойменних правових норм. Внутрішніми ознаками - спільність їх змісту. Усебічно досліджуючи проблеми цивілістичного процесу, М. П. Курило точно зазначив, що вихідним елементом єдності процесу є використання загального логічного алгоритму розгляду і вирішення правового спору, в основі якого стадійність правозастосування, що має незмінне змістове наповнення, і, зрештою, обумовлює конструкції таких процесуальних форм, які характеризуються високим ступенем спільності [106].

Таким чином, з огляду на спільність правової природи примирення сторін, тотожність завдань, що стоять перед судом, засоби їх досягнення, порядок здійснення і однорідність змісту правових норм, на нашу думку, є всі підстави говорити про врегулювання спору за участю судді як міжгалузевий інститут.

Чи є цей інститут комплексним? На це питання, виходячи із пропонованої законодавцем нормативної моделі примирних процедур, ми поки ствердно відповісти не можемо. Хоча вважаємо, що в перспективі інститут врегулювання спору може набути рис комплексного правового явища. З огляду на це, важливим видається виокремлення правових норм загального і спеціального характеру в даній сфері.

Норми загального характеру, як правило, закріплюються в розділі ЦПК України «Загальні положення», куди включаються тільки ті інститути і норми, дія яких поширюється на всі види проваджень і будь-які стадії процесу. Що стосується інституту врегулювання спору, то до його загальних норм слід було б віднести такі процесуальні правила, які були б застосовані під час розгляду будь-якої цивільної справи і на будь-якій стадії цивільного процесу. Норми ж спеціального характеру, як відомо, визначають особливості здійснення процесуальних дій у різних видах цивільного судочинства, на різних стадіях процесу, а також під час розгляду конкретних категорій цивільних справ.

У зв'язку з цим підвищений науково-практичний інтерес становить розгляд змісту норм щодо примирення сторін, які мають загальний характер. Незаперечною нам вбачається теза, згідно з якою через закріплення загальних норм відбувається формування концептуальних засад цивільного судочинства. У цьому аспекті логічним було б припущення, що проведення примирних процедур допускається на будь-якому етапі процесуальної діяльності, включаючи навіть і виконання судового рішення, тобто застосування судом заходів, спрямованих на примирення сторін і врегулювання спору, є цілком можливим на всіх стадіях цивільного процесу. З метою більш ґрунтовного аналізу зазначених питань звернемося до норм національного цивільного процесуального законодавства.

У п. 2 ч. 5 ст. 12 ЦПК України законодавець, закріплюючи положення щодо змагальності сторін, вказує на обов'язок суду сприяти врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами. При цьому ч. 1 ст. 201 ЦПК України встановлює, що врегулювання спору за участю судді проводиться за згодою сторін до початку розгляду справи по суті. А ч. 5 ст. 211 ЦПК України передбачає, що під час розгляду справи по суті суд сприяє примиренню сторін.

Як видно із наведених норм, законодавець не лише використовує різну термінологію щодо опису одного і того ж правового явища. В одних випадках, йдеться про врегулювання спору за участю судді, в інших - про сприяння примиренню сторін. Виходячи зі змісту закону, врегулювання спору за участю судді може бути проведено до початку розгляду справи по суті, а сприяння примиренню сторін може мати місце і під час судового розгляду. Можливість здійснення процедури примирення сторін під час інстанційного перегляду судових рішень законодавство взагалі не передбачає.

Отже, загальна норма в цивільному процесуальному законодавстві тільки одна - суд сприяє врегулюванню спору через досягнення згоди між сторонами. Є також норма ст. 16 ЦПК України, проте вона регламентує лише основні положення досудового врегулювання спору. Ще раз зазначимо, що правило щодо можливості проведення процедури примирення сторін на будь-якій стадії цивільного процесу в законодавстві відсутнє.

Крім того, у такій редакції ЦПК України навряд чи можна також ототожнювати врегулювання спору і сприяння у примиренні сторін. Очевидні різні змістові відтінки використовуваної термінології. Проблема такого різночитання полягає ще й у тому, що примирення сторін, як ми вже зазначали, не розглядається вітчизняним законодавцем як одне із завдань цивільного судочинства. Хоча, за свідченням В. Некрошюса, примирення сторін усе частіше посідає перше місце в ієрархії цілей цивільного процесуального права. У Республіці Литва метою цивільного процесу, за словами автора, є захист порушеного матеріального суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу осіб, правильне застосування чинного права під час вирішення справ і виконання прийнятих рішень та якнайшвидше відновлення правового миру між сторонами; гарантування тлумачення законів [139, с. 7, 10].

Зарубіжний досвід, що поєднує захист порушеного суб'єктивного права і мирне врегулювання спору як завдання правосуддя в цивільних справах, вбачається нам досить корисним. Він може бути затребуваний і на вітчизняній ниві правознавства, оскільки усунення конфлікту всередині суспільства є основною метою існування судової влади в усіх її проявах [59, с. 13]. Протягом усього судового процесу бажано демонструвати прагнення схилити сторони до мирного врегулювання. О. І. Носирєва щодо застосування медіації в цивільному судочинстві писала, що обмеження в законі можливості використати процедуру медіації до прийняття судом рішення, тобто тільки в суді першої інстанції, є неправильним. І далі учений робить висновок, що примирення сторін можливе на будь-якій стадії цивільного процесу [147, с. 12].

У вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві недостатньо таких норм, які, передусім, мали б загальний характер. При цьому деякі дослідники вважають, що інформація про примирення сторін доречна і, наприклад, в деяких ухвалах про залишення позовної заяви без руху, про повернення позовної заяви або про залишення заяви без розгляду (залежно від підстав) [148, с. 118]. Вбачається, що вітчизняне цивільне процесуальне законодавство і в цій частині може бути вдосконалено.

Продовжуючи роздуми про зміст загальних норм щодо примирення сторін, необхідно звернути увагу на ще один момент. Закріплення в ЦПК України обов'язку суду сприяти врегулюванню спору шляхом досягнення згоди між сторонами передбачає надання йому певних повноважень. Який же обсяг повноважень має суд для реалізації даного обов'язку?

Є. О. Трещева правильно підкреслює, що дії суду зі сприяння примиренню сторін абсолютно неконкретні [196, с. 107]. Розвиваючи думку автора можна дійти висновку, що конкретними обов'язками суду є тільки: роз'яснення в разі потреби учасникам судового процесу їх процесуальних прав і обов'язків, наслідків здійснення або невиконання процесуальних дій (п. 3 ч. 5 ст. 12 ЦПК України); роз'яснення сторонам мети, порядку проведення врегулювання спору за участю судді, прав і обов'язків сторін; з'ясування предмету та основи позову, підстав заперечень, роз'яснення сторонам предмету доказування в даній категорії справ, пропозиція сторонам визначити можливі шляхи мирного врегулювання спору (частини 3 та 4 ст. 203 ЦПК України).

Усі інші дії суду, що здійснюються у процесі врегулювання спору, а саме: пропозиція можливого шляху мирного врегулювання спору, звернення уваги сторін на судову практику в аналогічних справах не мають для суду характеру юридичного обов'язку (частини 4 та 5 ст. 203 ЦПК України).

У зв'язку з цим виникає питання: чи охоплюються подібні дії суду поняттям «примирні процедури» або «врегулювання спору»? Вбачається, що здебільшого - ні. Як зазначає К. А. Царегородцева, найчастіше судді обмежуються роз'ясненням сторонам їх права на укладення мирової угоди, її наслідків і переваг. Проте примирення - це складний процес, що вимагає знання не лише права, але й психології, володіння навичками ведення переговорів тощо [206, с. 308].

Аналізуючи редакції статей ЦПК України щодо врегулювання спору і сприяння примиренню сторін, можна дійти висновку, що обов'язкам суду сприяти врегулюванню спору жодним чином не кореспондуються відповідні права сторін.

ЦПК України прямо не передбачає права сторін звернутися до суду або якого-небудь іншого посередника з метою проведення процедури врегулювання спору. Стаття 4 ЦПК України лише закріплює право на звернення до суду за захистом. Особливих новел у цій статті немає. Вона практично дослівно повторює положення попереднього цивільного процесуального кодексу про право особи на захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів, а також право інших осіб і органів, у випадках, установлених законом, звертатися до суду в інтересах такої особи або державних і суспільних інтересах, а також недійсність відмови від права на звернення до суду за захистом. Структурно згадана стаття розширилася тільки через вказівку на допущення угод сторін щодо передачі справи на розгляд третейського суду і юрисдикції цього суду.

Вважаємо, що ЦПК України слід доповнити нормою, згідно з якою сторони мають право звернутися до суду або іншого посередника з метою проведення процедури врегулювання спору на будь-якій стадії цивільного процесу. Згадка про право ініціювати примирні процедури видається важливою не лише в контексті закріплення активної ролі сторін у виборі судових процедур і перебігу цивільного процесу, але і концептуального розвитку способів врегулювання спору. Розмірковуючи про модель плюралістичного правосуддя, у якій тісно переплітаються процедури врегулювання і вирішення спорів, Л. Кадьє не забув зауважити, що потрібне не лише право на справедливе правосуддя, але і право на справедливе примирення [81, с. 552]. Важко з цим не погодитися. Поки що, виходячи з цивільного процесуального законодавства України, можна констатувати вузьку спрямованість норм щодо врегулювання спору, обмежену тільки процесуальними діями суду.

Наступне, на що необхідно звернути увагу. Місце норм про примирення сторін у структурі цивільної процесуальної діяльності.

Вбачається, що ця проблема має не лише теоретичне значення. ЦПК України містить главу, спеціально присвячену питанням врегулювання спору за участю судді. Вважаємо такий підхід законодавця в цій частині правильним. Зосередження норм, що безпосередньо визначають порядок врегулювання спору в межах окремої глави, сприяє концептуальній завершеності правової регламентації примирних процедур. При цьому закладені законодавцем основи правового регулювання схиляння сторін до миру, на нашу думку, потребують критичного осмислення і певної зміни.

У структурі ЦПК України врегулюванню спору за участю судді відведено місце в розділі «Позовне провадження», де дана глава розташовується між главами про підготовче провадження і відмову від позову, мирову угоду. Далі структурно розміщені положення про розгляд справи по суті. Тобто фактично йдеться про порядок розгляду справи в суді першої інстанції, у якому врегулювання спору є проміжним етапом між підготовкою справи і судовим розглядом.

Вважаємо, що це далеко не оптимальне законодавче рішення. У доктринальній правовій літературі вже все частіше можна знайти твердження про те, що визнання примирення сторін однією із функцій суду обумовлює постановку новітньої проблематики щодо місця примирних процедур у системі цивільного процесу [103, с. 91]. Зокрема, О. М. Здрок зазначає, що в межах цивілістичних регламентів з'являються нові, спеціально врегульовані процедури, метою яких є реалізація однієї із функцій суду щодо примирення сторін. У зв'язку із цим, не можна не порушувати питання про те, що ці процедури являють собою з погляду їх місця у структурі цивілістичного процесу: чи є вони складовою частиною якої-небудь стадії (наприклад, стадії підготовки справи до судового розгляду), чи є самостійною стадією процесу, чи є видом судочинства [76, с. 82-82].

Закріплення норм щодо врегулювання спору за участю судді в розділі «Позовне провадження» не надає можливості однозначно вирішити питання про місце примирних процедур у цивільному судочинстві. Не випадково, О. І. Носирєва говорить, що правова природа судових примирних процедур як процесуальна діяльність суду не може бути пізнана в межах функції суду з вирішення справи, це самостійний напрям судової діяльності. Розвиваючи тезу щодо різноманітності змісту судової діяльності, автор робить висновок, що як допоміжну функцію для суду доцільно виділити функцію регулятора конфліктних відносин або функцію сприяння примиренню сторін. Саме в аспекті цієї функції, а не функції правосуддя, повинно розроблятися і розвиватися примирне провадження в межах цивільного судочинства [146, с. 134, 140].

Продовжуючи міркування в заданому напрямі, О. М. Здрок висловлює погляд, згідно з яким необхідним є ускладнення традиційної класифікації стадій процесу і перехід від двох рівнів опису схеми організації процесу (стадії вирішення і розгляду справи) до трьох, виокремлюючи також рівень реалізації функцій суду та відповідні йому стадії примирення і правозастосування. Примирні процедури можуть бути охарактеризовані як стадія цивільного процесу, що передує традиційним стадіям правозастосування, у межах яких процес класично поділяється на стадії вирішення і розгляду справи [76, с. 90].

Вважаємо, що подібні зауваження заслуговують на ретельну увагу. Тільки відхід від теоретичних усталених поглядів на стадійність процесу, обмежену розглядом і вирішенням цивільної справи, їх переосмислення з урахуванням нових функцій суду дозволять вирішити питання щодо місця примирних процедур і вийти на новий рівень знання щодо системи цивільних процесуальних дій і їх класифікації.

Проте це не єдиний зріз такого дослідження. Закріплення норм щодо врегулювання спору за участю судді усередині розділу «Позовне провадження» може створити хибне уявлення про те, що це всього лише один із етапів цивільної процесуальної діяльності, причому далеко не найважливіший. У зазначеному розділі зосереджені норми про письмові заяви учасників справи, про відкриття провадження у справі, підготовче провадження, відмову позивача від позову, мирову угоду, розгляд справи по суті, фіксацію судового процесу, зупинення і закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, судове рішення, розгляд справи в порядку спрощеного провадження, заочний розгляд справи, особливість позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів і їх витребування. Отже, правила позовного провадження спрямовані, передусім, на визначення порядку розгляду цивільних справ. І це, безумовно, правильно. Яке ж значення надає врегулюванню спору за участю судді законодавець, відводячи цій процедурі місце між стадіями цивільного процесу, залишається не до кінця зрозумілим.

На наш погляд, примирні процедури не мають бути прив'язані до позовного провадження, якщо ми говоримо про те, що примирення сторін можливе на будь-якій стадії цивільного процесу. Ураховуючи правову природу інституту врегулювання спору за участю судді, вважаємо, що він все ж більш близький до інститутів, що мають загальне значення для всього цивільного судочинства. Такі інститути традиційно розташовані в розділі ЦПК України «Загальні положення», куди включені положення про цивільну юрисдикцію, склад суду, учасників процесу, докази і доказування, процесуальні строки, судові повідомлення, судові витрати, заходи процесуального примусу, забезпечення позову.

У цивілістичній процесуальній доктрині вже було акцентовано увагу на тому, що включення загальних положень щодо примирення сторін до першого розділу процесуального кодексу дозволить забезпечити послідовність, внутрішню узгодженість і цілісність правового регулювання. Зокрема, ця глава відповідатиме завданню цивільного судочинства щодо сприяння примиренню сторін і реалізації права сторін на використання примирних процедур на будь-якій стадії цивільного процесу. Окрім цього, таке розташування глави сприятиме органічному поєднанню її деяких норм із відповідними нормами загальних положень кодексу, наприклад, про процесуальні строки, у зв'язку із проведенням примирних процедур, про осіб, які беруть участь у справі, і правомочність їх щодо участі у примиренні, про результати примирення. Нарешті, пропонованій логіці загалом відповідає норма, що спрямовує до особливостей примирення сторін в окремих категоріях цивільних справ. Таким чином, буде досягнуто внутрішнє узгодження загального і особливого регулювання в інституті примирення сторін.

Окрім структурного значення, переваги пропонованого місця закріплення полягають ще і в тому, що ці норми, попереджаючи пред'явлення позову, можливо, сприятимуть не лише примиренню сторін у ході судочинства, але й використанню примирних процедур у досудовому порядку [148, с. 120-121].

Ще одне питання, яке вимагає, на нашу думку, пильної уваги, - питання назви глави і, відповідно, її змістового наповнення. Вітчизняний законодавець пішов шляхом закріплення тільки однієї примирної процедури - врегулювання спору за участю судді. У такому разі логічно, що дана глава має однойменну назву. Але чи є така форма врегулювання спору єдино можливою, у якій разом зі сторонами виступає і посередник, сприяючи пошуку оптимального варіанту вирішення спірної ситуації? Навіть на перший погляд, очевидно, що ні.

Сьогодні напрацьовані різні процедури врегулювання спорів, серед яких прийнято виокремлювати переговори, посередництво, судову медіацію, незалежний експертний висновок, спрощений розгляд судом присяжних, що має рекомендаційний характер, незалежну оцінку на ранніх стадіях, рекомендаційний арбітраж, оцінювальне посередництво, розгляд спору керівництвом компаній, що сперечаються, та інші. Зрозуміло, що в межах цивільного судочинства не всі заявлені види примирних процедур можуть знайти своє застосування. Деякі з них все ж більше характеризують сферу альтернативного вирішення правових спорів. Проте вбачається, що об'єднання традиційного правосуддя і процедур досліджуваної сфери сприятиме розширенню можливостей сторін щодо врегулювання спору. Особи, що беруть участь у справі, повинні мати певний набір засобів і методів досягнення примирення.