Процедури примирення в цивільному судочинстві

Цей період відзначився появою Салічної правди Хлодвіга, першого християнського короля франків, Законів Етельберта, правителя Кент, першого християнського короля Англії, а також Руської Правди, перших християнських князів Київської Русі. Як вважають дослідники, ці документи містили точний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення і за заподіяння різного роду шкоди особистості і майну, які раніше було встановити складніше. Так, у Законах Етельберта встановлено розмір грошових санкцій за шкоду особистості, причому за пошкодження чи не кожної частини тіла окремо. Це полегшило проведення переговорів щодо врегулювання спорів [57, с. 60-61].

Наступні зміни у процедурах врегулювання спорів були пов'язані з тенденціями упорядкування правових норм і видання на підставі аналізу наявного різноманітного юридичного та судового матеріалу єдиного кодифікованого акта. Нормативні акти та бібліографія дослідження, що аналізуються дають вичерпне уявлення про те, якими були судові процеси середньовіччя і раннього часу, їх характерні риси та напрями розвитку. Хоча ось що в цьому зв'язку звертає на себе увагу. Високий ступінь спільності елементів судочинства в цей період на різних територіях і в різних народів як прояв схожості їх звичаїв, а також взаємопроникнення різних правових культур, а зрештою, їх вплив на сутність судових процедур.

Збережені письмові правові пам'ятки, хоча і не розрізняли процес кримінальний і цивільний, однак адекватно відобразили власні уявлення про провадження цивільних справ. У своєму розвитку такі уявлення подолали шлях від розуміння судової діяльності як суто примирної процедури, мета якої у підтримуванні соціальної рівноваги, до змагального процесу з більш або менш очевидними елементами розшуку.

Не позбавленим сенсу вбачається в цьому аспекті звернення до сутності судових процедур того часу. Раннє судочинство, як відомо, мало приватно-позовний характер. Стороною обвинувачення був позивач, а стороною захисту - відповідач (оригінально розглядає етимологію слова «позов» В. В. Момотов. Він пише, що в дійсності слово «шукати», «позов» не пов'язано з пошуком речі. У буквальному розумінні позивач - це особа, яка через суд досягає істини, правди, справедливості) [133, с. 341]. При цьому існувала певна презумпція рівності можливостей, які виявлялися зокрема й у питаннях вибору доказів, визначення предмету спору, строків явки до суду, особистості судді тощо.

Необхідно також вказати і на характерні для середньовічного процесу дії, спрямовані на виявлення правопорушника, або встановлення спірності відносин, які виникли між сторонами - звід і гоніння сліду. Обвинувально-змагальний тип судочинства, який панував тривалий час і з'явився, ймовірно, з давніх звичаїв вирішення спорів, передбачав активну діяльність сторін з доведення своєї правоти. Не випадково Г. П. Тимченко, досліджуючи принцип змагальності, зазначає, що історіографія цього принципу є прикладом постійного пошуку варіантів поєднання, а часом і переважання, активної діяльності самих сторін або суду. У діалектиці свого розвитку, теорія і практика пройшла шлях від чистої змагальності ранніх етапів державності до посилення ролі суду [192, с. 16].

У контексті постановки питання про поступовий характер формування цивільного судочинства ранніх етапів державності варто звернути увагу на види судових доказів. Значна джерелознавча спадщина дозволяє вибудувати таку систему судових доказів, що застосовувалися, а саме: власне визнання відповідачем справедливості претензій позивача; очевидні ознаки порушення права; показання свідків; суди Божі (найбільш часто можна знайти згадування про такі ордалії як: випробування холодною водою і розпеченим залізом, поєдинок, присяга та ін.); письмові документи і речові докази (ось як описує одну із процедур ордалій Польська Правда: «Обвинувачений повинен був «ідучи звичайним кроком», тричі ступати по розпеченому залізу, зробленому на зразок підошви «від п'ятки до середини ступні». Якщо ступить неправильно - то переможений; якщо обпечеться - то переможений, але «слід покрити йому опік воском до третього дня», після чого визначити, винен чи ні випробуваний. Якщо рана незначна і опік швидко гоїться - то невинний. Якщо ж рана серйозна і сліди опіків загоюються важко - то винен) [133, с. 356-363].

Завершальним етапом судового розгляду було винесення рішення. Як вважає О. В. Сокальська, судді під час винесення рішення керувалися писаним правом або власним почуттям справедливості [188, с. 12-14]. Цікаво, що на початку будь-яких процедур оскарження не існувало. Був можливий лише так званий закид судді, напевне, скарга сторони, що програла, на суддю, наприклад, якщо були сумніви в його неупередженості [238]. Апеляція як спосіб виправлення судових помилок з'являється дещо пізніше. За свідченням І. Бойка, апеляція як форма оскарження рішень у вищий суд, з'явилася в першій половині XVI ст. Зокрема, у Польщі була видана окрема привілея, яка дозволяла оскарження до королівського суду [20, с. 44]. Як бачимо, еволюція судочинства, хоч і проходила не так швидко, як судових інстанцій, при цьому в якісному відношенні завжди свідчила про відмінності у процесуальних формах [89, с. 13-14].

Поряд із формуванням правил судочинства зберігається тенденція щодо використання мирової угоди як примирної процедури врегулювання спору. Можна навіть сказати, що держава заохочувала застосування інституту мирової угоди сторонами спору. Згадуваний уже нами кодекс Етельберта встановлював, що якщо в людини є вибір між примиренням і правом, і вона вибере мирову угоду, то остання буде мати таку ж обов'язкову силу, що й судове рішення. Важливість цього положення пов'язана з тим, що, як вважали наші попередники, судове рішення може залишити незадоволеною одну зі сторін, яка замислить насильницький реванш. Такі мирові угоди часто досягалися завдяки сприянню посередників, якими звичайно були спільні друзі чи сусіди [57, с. 63].

Цікаво зазначити в межах проведеного нами дослідження, що в багатьох судах європейських держав регулярно проводилися так звані dies amori (дні примирення). Ці дні суди повністю присвячували вживанню заходів щодо примирення сторін [57, с. 63]. Очевидно, що вже в цей час було розуміння більшої користі примирення, ніж формалізованого судового розгляду.

За свідченням дослідників, паралельно в цей же період розвивалося посередництво під час врегулювання торговельних спорів. В Європі відбулося значне зростання торгівлі, з'явилася професія купців. Інтереси стабільного розвитку торгівлі вимагали як зрозумілих і чітких правил торгівлі, так і наявності механізмів оперативного вирішення та врегулювання спорів. Розвиток роз'їзних ярмарків сприяв збільшенню кількості торговельних спорів. Вироблення правил торгівлі та вирішення спорів відбувалося на ярмарках у великих торгових центрах (в Шампані, Ліоні, Анвере, Генуї). Самі комерсанти виступали арбітрами і примирювачами під час врегулювання торговельних спорів. Крім ярмарків, традиційним місцем для ведення переговорів щодо вирішення спорів, пов'язаних із веденням професійної діяльності, були гільдії і цехи [57, с. 65].

Під час аналізу етапів становлення процедур примирення привертають увагу також і Статути Великого князівства Литовського, які написані західноруською чи можливо білоруською мовою і являють собою не тільки історичні правові пам'ятки, що безпосередньо стосуються України, а й втілюють рівень розвитку всього європейського права в період зрілого Середньовіччя. Необхідно зазначити, що цей законодавчий акт містив норми різних галузей права, зокрема й положення, що стосуються форми (обряду) процесу і процедур врегулювання спорів шляхом укладення мирової угоди.

Статутам Великого князівства Литовського вже був відомий полюбовний суд як орган, що здійснює примирення сторін. Він складався з декількох суддів-комісарів, призначених із числа осіб одного зі сторонами стану і звання, які прагнули досягти примирення між сторонами, а при його недосягненні - виносили рішення. Рішення було остаточним, за винятком випадків, коли між комісарами не було повної згоди (тоді зберігалася можливість подати апеляцію до Трибуналу Великого князівства Литовського) [57, с. 66].

Статут Великого князівства Литовського передбачав у цілому змагальний тип процесу, за умовами якого потерпілий або його представник зобов'язані були самостійно збирати докази й надавати їх суду. При цьому справа, як і раніше, починалася зі скарги (чолобитної) позивача. Неявка відповідача до суду розцінювалася як визнання ним своєї провини. Відповідач уже мав право подати зустрічний позов, у судочинстві чітко простежуються елементи примирення сторін, причому укладення мирової угоди було можливим аж до початку поєдинку [193, с. 95]. Після його укладення позивач не тільки не міг подати тотожний позов, але ніс відповідальність за повторне його пред'явлення: передбачався його обов'язок сплатити відповідачу сім коп грошей, судді - дві копи грошей, а підсудку (помічнику судді) - одну копу грошей [57, с. 66].

Вивчаючи еволюцію процедур примирення, не можна оминути своєю увагою французький досвід урегулювання спорів і розвитку судових процедур. І справа тут не тільки у приналежності до однієї континентальної правової системи та важливості пізнання зарубіжного цивільного судочинства. Франція, напевне, порівняно з іншими країнами, мала досить вагомий вплив на формування вітчизняної теорії і практики судових процедур, уособлюючи собою ліберальну модель цивільного судочинства.

З усіх способів припинення спорів, писав французький юрист Биго-де-Преамене, породжуваних між людьми тими різноманітними до нескінченності відносинами, у яких вони перебувають один щодо одного, найщасливішою за своїми наслідками є мирова угода [142, с. 9].

За свідченням дослідників, у середньовічній Франції примирна процедура була головним способом врегулювання спорів. У містах, а особливо в селах, широко застосовувалося посередництво. Процедура була повністю усною. У ролі посередників могли виступати представники духовенства, у селах - парафіяльні священики, дворяни, нотаблі (нотаблі від фр. Notables, від лат. Notabilis - значний, видатний - у XIV-XVIII ст. члени особливого виду зборів, які скликалися королем для обговорення державних питань. Вони призначалися королем із числа найбільш видних представників дворянства, вищого духовенства, міських верхів). Відповідно до того, як посилювалося значення держави в суспільному житті, змінювалася і практика посередництва. У XVII ст. посередництво стало попередньою процедурою перед зверненням до суду. Воно мало найширшу сферу застосування. Зокрема, мирова угода за сприяння третіх осіб укладалася у спорах із заподіяння шкоди, насильницьких правопорушень (одна третина справ щодо тяжких злочинів урегулювалася в містах мировою угодою) [57].

Подальший розвиток процесу вирішення спорів був пов'язаний із Французькою революцією. Знаковою для Франції є Велика Французька революція, яка принесла ідеї свободи, рівності і братерства. Повне викорінення усталених засад, кардинальна зміна структури судової влади і судового процесу стали підставою для проведення судової реформи. У примиренні сторін вбачалося головне завдання судочинства, у зв'язку з чим запроваджувалися мирові суди і спеціальні примирні процедури. І хоча революційним надіям не судилося збутися, Франція досі розглядається як країна-зразок ліберальних підходів до моделі цивільного процесу, однією з характеристик якої є широке застосування примирних процедур.

Офіційне здійснення правосуддя, як зазначав Л. Кадьє, сильно нагадувало старий режим, у той час як арбітраж, примирна процедура і угоди, навпаки, здавалися інструментами простого, прямого правосуддя, відповідного ідеалам нової республіканської влади. Суспільство повинно сказати сторонам: щоб знайти храм правосуддя, ви повинні пройти храм згоди [81, с. 541].

Реформи судової влади і системи, проведені в цій сфері, зумовили заснування інституту мирових судів. Будь-який спір про цивільне право, перш ніж надійти на розгляд суду, повинен пройти через особливий примирний розгляд перед мировим суддею, так що розгляд справи може бути розпочатий у суді лише в тому випадку, якщо спроба щодо примирення за сприяння мирового судді виявиться безуспішною [142, с. 25]. Цікавий сам досвід функціонування системи мирових судів у Франції в період, що розглядається. Є. О. Нефедьєв так писав про події, що відбуваються: спочатку, одразу після появи мирових суддів, останні виявляли надмірне завзяття до схиляння сторін до миру. Прагнучи досягнути цієї мети, вони не соромилися навіть вживати такі засоби, які не сумісні з поняттям про примирника, що зобов'язаний шляхом переконання довести сторони до усвідомлення необхідності зробити взаємні поступки заради припинення спору. Навпаки, вони використовували у справі свій авторитет, свою владу, і впливаючи таким чином на сторони, змушували досить часто боязких і неосвічених осіб жертвувати своїми незаперечними правами [142, с. 30-31].

Незважаючи на невдалий досвід реалізації мирової юстиції, ідея попередження виникнення судових процесів, не була залишена французьким законодавцем і отримала свій розвиток в Code de Procedure civile 1806 року. Як писав М. Малінін, положення Code de procedure civile 1806 року в частині поєднання свободи процесуальних прав сторін та свободи процесуальних дій суду стали загальною теорією процесу і були покладені в основу законодавства російського [122, с. 14].

При цьому в XIX ст. відбулося усвідомлення того, що не слід прагнути врегулювати всі спори мировою угодою, оскільки є спори, які доцільніше вирішувати в судовому порядку. До цивільного процесуального законодавства були внесені істотні зміни, які, зокрема, стосуються того, що спроба примирення не була потрібна у провадженні у справі в суді другої інстанції; між сторонами, не здатними до мирової угоди; у справах, які не можуть бути припинені миром. Обов'язкова примирна процедура не застосовувалася у справах, що вимагають швидкого вирішення [57].

У подальшому Закон Франції про цивільний процес 1949 року надавав право члену суду, який здійснює нагляд за процесом, на будь-якому етапі розгляду справи, аж до початку судових дебатів, робити спроби примирення сторін і закінчення справи миром. При цьому протокол про закінчення справи миром, будучи наділеним виконавчої силою, підлягав виконанню без винесення попереднього судового рішення [57]. У ЦПК Франції 1975 року примирна процедура визначена як один із головних принципів судочинства, спільні позови були визнані засобом відкриття провадження, а також були затверджені повноваження судді щодо приведення сторін до згоди [81, с. 542].

На сьогодні, за словами Л. Кадьє, сфера застосування примирних процедур достатньо широка і стосується позасудового врегулювання спору і примирних процедур, що здійснюються в суді [81, с. 544-552].

Розглядаючи примирні процедури в контексті розвитку європейської правової традиції врегулювання спорів, неможливо не згадати про німецьку практику їх здійснення, яка мала деякі відмінності від уже охарактеризованої вище французької концепції примирення.

Як відомо, у Німеччині до середини XIX ст. взагалі не існувало єдиної форми цивільного судочинства. У середньовічній Німеччині феодальна роздробленість, що зберігалася до вказаного часу, перешкоджала формуванню єдиного судочинства. Проте, застосовувані в різних князівствах і державах процедури мали спільні розшукові риси [18]. Тому можна говорити про значний ступінь спільності перших примирних процедур, які існували в давньонімецькому цивільному процесі. З середини XIX ст. в Німеччині почався період процесуальних кодифікацій, в основі якого стало прийняття Ганноверського процесуального кодексу в 1850 році [2, с. 19].

Ганноверський статут 1850 року закріплював такі правила примирних процедур: вільний порядок примирення сторін; можливість звернення позивача до дільничного судді (аудитора, мера громади) з проханням про виклик відповідача для примирення; можливість примирення в період розгляду справи в суді; оголошення зізнань і поступок, зроблених під час спонукання сторін до миру, необов'язковими для них, якщо примирення не відбулося [235].

Дещо по-іншому, з цілком зрозумілих причин, складався розвиток ідеї примирення сторін у країнах сім'ї загального права. За свідченням І. В. Решетнікової, історично примирні процедури активніше розвивалися у країнах зі змагальним судочинством, оскільки дорогому, тривалому судочинству з обов'язковою участю дорогих представників протистояло декілька десятків різних альтернативних суду способів захисту. Так, у Великій Британії участь у судовому процесі вимагає витрат на солісіторів, і на барісторів. Крім того, бізнес і життя сімей вищого, середнього класів забезпечувалися правовим супроводом, де доходи юристів залежали не від тривалості судового розгляду, а від найбільш вигідного вирішення спору. Усе це в сукупності підштовхувало до пошуку альтернативних способів вирішення спорів, розвитку примирних процедур [27, с. 124].

Ми ще повернемося в межах здійснюваного нами дослідження до зарубіжних, зокрема й сучасних, законодавчих моделей урегулювання приватноправових спорів, однак зараз зазначимо, що французький та німецький досвід примирення сторін був сприйнятий і затребуваний і не тільки національною правовою системою розгляду цивільних справ. У зв'язку з цим звернемося до вітчизняної історії становлення і розвитку примирних процедур, простежимо за процесом їх еволюції з плином часу, виявимо найцінніше в законодавчому досвіді примирення, у підсумку, логіку та закономірності їх розвитку в широкому контексті.

Шлях розвитку процедур примирення на ґрунті вітчизняного правознавства в певному сенсі був співзвучний викладеним вище європейським правовим традиціям вирішення спорів. Проте, це не виключає і постановку питання про можливий самобутній характер національного цивільного судочинства та судових процедур [120, с. 213-229].

Процесуальні відносини тривалий час визначалися договорами між сторонами, які визначали предмет спору, суддю і строки явки сторін до суду. Дія такої угоди забезпечувалася за рахунок самих сторін [41, с. 64-65]. При цьому ґрунтовні дослідники зазначають, що навіть ті деякі вітчизняні правові пам'ятки, що дійшли до наших днів, дозволяють судити про те, що врегулювання спорів шляхом укладення мирової угоди (або, як її інакше називали в різні епохи, мирового ряду, мирової, миролюбної угоди, мирового запису, полюбовної казки) було найбільш давнім правовим звичаєм, широко відомим у Малороській державі [57, с. 74].

Безсумнівним є вплив стародавніх звичаїв на становлення правових процедур, зокрема й договірних форм ведення процесу і врегулювання спорів. Г. П. Тимченко, аналізуючи в ретроспективі цивільне судочинство, з посиланнями на історичні джерела, не без підстав наголошував, що роль судді в давньоруському процесі зводилася до неупередженої оцінки зібраних доказів, посередник приймав рішення про правоту або провину сторін за тими доказами, які були представлені, не звертаючи уваги на всі інші, забуті ними або навмисне не подані [193, с. 87].

Такі посередники на Русі зазвичай пов'язувалися з існуванням третейського суду. Як зазначає О. І. Зайцев, третейський суд є найстарішим і, напевне, найбільш демократично створюваним судом в історії суспільства. Основне призначення третейського суду полягало не в суворому й неухильному дотриманні букви закону, а в мирному і добровільному припиненні ворожнечі, конфлікту, спору, у пошуку шляхів їх врегулювання за обопільною згодою сторін, у збереженні духу співпраці, що створювало передумови продовження взаємовигідних відносин [68, с. 90].

Таким чином, історичні факти свідчать про прийнятність використання форм врегулювання конфліктів, заснованих на довірі, справедливості, рівноправ'ї. Наприклад, у сільській місцевості переважав третейський розгляд за сприяння старців і посередників. Іншим способом розгляду спорів служили сільські сходи, на яких судили за звичаями [144, с. 240].

Крім третейського і державного судів, за свідченням О. І. Носиревої, в Малоросії здавна існували особливі суди, призначення яких полягало у примирному і, принаймні, скороченому, позбавленому будь-якого формалізму, провадженню спірних справ [144, с. 240]. Так, примирний характер був важливою ознакою копного суду (XIV-XVIII ст.) [208, с. 284].

У 1775 році Указом Катерини Великої були засновані совісні суди, які розглядали цивільні справи в порядку примирної процедури. Під час їх створення враховувалася особливість правосвідомості: залагоджувати суперечки не за правом, а за совістю. «Цей суд не вирішить справу без згоди сторін: він тільки переконує їх до закінчення їх справи за совістю. Совісний суд відрізняється від інших судів тим, що в ньому поважається не обряд письмовий, або форма, а суть справи» [57, с. 76-77].

Совісний суд функціонував аж до відомої судової реформи середини XIX ст. Його змінили мирові суди, створення яких було обумовлено прагненням сприяти сторонам у врегулюванні наявних конфліктів.

Цікаво зазначити, що діяльність мирових судів регулювалася Статутом цивільного судочинства 1864 року (далі - СЦС), який задовольнив потреби суспільства в суді правому, швидкому і милостивому і став в один ряд із найкращими західноєвропейськими процесуальними кодексами щодо якості судових процедур. Як підкреслює М. П. Курило, на зміну дореформеному слідчому (інквізиційному) процесу прийшло цивільне судочинство, на підставі якого були сформовані європейські цінності права і процесу - превалювання начал змагальності й диспозитивності, усний і гласний характер судового розгляду, двоінстанційність розгляду справи і можливості суду щодо управління процесом. СЦС 1864 року, який закріпив таку модель цивільного судочинства, власне, і став першим, на ґрунті вітчизняного правознавства, вагомим проектом з європеїзації цивільного процесу, а також у відомому сенсі формально-юридичним джерелом, що передбачало єдність процесу [107, с. 106].

Нам ще належить осмислити вплив цього кодексу як спадщини цивілістичної процесуальної думки і законодавства, але видається абсолютно справедливим судження В. Микеленаса про недооціненість даного законодавчого акта та його значення у глобальному контексті розвитку цивільної правової процедури [130, с. 14-15]. Але повернемося до положень СЦС, що регламентують порядок провадження в мирових судах.

Стаття 70 СЦС передбачала, що під час попереднього з'ясування позицій сторін мировий суддя пропонує їм припинити справу миром, вказуючи дійсні, на його думку, для того способи. Заходи щодо схиляння сторін до примирення мировий суддя зобов'язаний вживати і під час провадження справи, і тільки в разі недосягнення примирення він переходить до винесення рішення. Згідно зі ст. 177 СЦС на голову в засіданні мирового З'їзду [10] також покладався обов'язок заохочувати сторони до миру. Ухилення від цього обов'язку було можливим тільки в тому випадку, якщо під час розгляду справи в першій інстанції мировий суддя вже пропонував сторонам примирення.

Крім того, норми щодо примирення сторін в окружному суді мали свої особливості. Схиляння сторін до миру вже не ставилося основною метою в усіх цивільних справах і залежало від обставин справи та від виду позовного провадження. За загальним правилом, голова суду схиляє сторони до примирення, якщо визнає це можливим. У разі примирення складається протокол, який підписується сторонами і має силу остаточного рішення (ст. 337 СЦС) [144, с. 312-313].

Як бачимо, з одного боку, мирова юстиція, діяльність якої була спрямована на врегулювання спору, з іншого, - питання про примирення сторін, що віддавалося на розсуд судді, який сам і здійснював таке примирення. При цьому, необхідно відзначити одну з істотних відмінностей вітчизняної конструкції схиляння сторін до миру від французької моделі примирних процедур. СЦС не допускав можливості примирення до початку виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

У цивільній процесуальній літературі того часу давалася вкрай негативна оцінка таким законодавчим рішенням. Є. О. Нефедьєв, аналізуючи практику примирення сторін у судах, так описував те, що відбувається: голова суду лише пропонує сторонам закінчити справу миром, не роблячи при цьому зі свого боку жодних спроб сприяти їх примиренню. У ситуації, коли в одній особі ми бачимо і суддю, і примирювача, не можна розраховувати на те, що сторони відверто будуть пояснювати справжні обставини справи. І далі, вчений зазначав, що невиконання суддями обов'язків схиляння сторін до миру не вважається суттєвим порушенням порядку провадження і не тягне за собою недійсності рішення [142, с. 80, 84].

Неефективність покладання на суддю функції примирювача сторін із плином часу знайшла підтвердження і в судовій практиці, яка виробила наступні правила:

закон не вимагає, щоб у рішенні з'їзду було сказано, що голова схиляв сторони до миру;

відсутність пропозиції від голови окружного суду або палати сторонам закінчити справу миром не є підставою для скасування рішення;

не становить касаційного приводу відсутність пропозиції голови з'їзду сторонам закінчити справу миром, якщо така пропозиція була зроблена ним під час розгляду справи в мирового судді, але вони не примирилися;

голови суду не зобов'язані робити пропозиції про мир, коли в засіданні присутня тільки одна сторона [235, с. 25].

Таким чином, сама ідея примирних процедур у цивільному судочинстві післяреформеного періоду отримала суперечливе втілення. У структурі цивільного процесу примирення сторін так і не отримало логічно завершеного нормативного регулювання, хоча і визнавалася необхідність його закріплення. Вихід із ситуації, що склалася, наші попередники вбачали в тому, щоб відокремити обов'язки суду і примирювачів сторін, передбачити обов'язкову можливість схиляння до миру до початку процесу. Тільки за цих умов, як зазначав Є. О. Нефедьєв, схиляння сторін до миру буде вельми дієвим засобом припинення ворожнечі і спорів між сторонами [142, с. 78].

Нами були розглянуті, передусім, положення СЦС, які регламентували поведінку суду щодо примирення в різних судових інстанціях, проте законодавець вважав за необхідне визнати самостійним і примирний розгляд, де встановив правила укладення мирових угод. Зупинимося більш детально на цих нормах.

Так, закон передбачав, що повідомлення суду про бажання закінчити справу примиренням і укладання мирових угод дозволяється на будь-якому етапі вирішення справи. Мирові угоди здійснюються за допомогою записів, засвідчених у нотаріуса, або в мирового судді, або поданням мирового прохання, або укладанням мирового протоколу.

На підтвердження мирових прохань тим, хто бажає примиритися, роблять допити для переконання в добровільній їх згоді на мир і для підтвердження зазначених у мировому проханні умов. До мирової угоди можна вдатися і в присутності суду, причому сторони можуть просити про угоду при закритих дверях. Про примирення, яке відбулося у присутності суду, складається протокол, який після прочитання сторонами спору підписується ними та членами суду і потім визнається рівносильним судовому рішенню, що набуло чинності й не підлягає оскарженню. Поступки сторін, зроблені при примиренні, не мають для них обов'язкової сили, якщо примирення чомусь не відбулося. Справа, припинена мировою угодою, вважається назавжди закінченою, і як сторони, які уклали мирову угоду, так і їхні спадкоємці не можуть поновлювати цієї справи [144, с. 316-317].

Як вважають дослідники, правова доктрина в цілому схилялася до думки, що умови чинності мирової угоди регулюються матеріальним правом (загальними положеннями про договори), а цивільним процесуальним правом воно регулюється лише настільки, наскільки впливає на хід процесу. Мировою угодою регулювалися матеріальні права, які були об'єктом вже поданого позову чи позову, який може бути поданий у майбутньому. Предметом мирової угоди не могли бути додаткові вимоги, які виникли у процесі, або процесуальні права сторін спору.

Проводячи певні паралелі можна відзначити, що інститут судової мирової угоди того часу мав такі відмінності від сучасної мирової угоди: його можна було оскаржувати так само, як інший договір, але не як судовий акт; на його підставі не можна було отримати виконавчого листа, а потрібно було подавати новий позов із мирової угоди; суд не затверджував мирової угоди, а лише приймав її, тобто припиняв провадження у справі, якщо з формальних підстав угоду вчинено правильно; у Статуті нічого не сказано про суперечність мирової угоди інтересам третіх осіб як підставу для визнання її недійсною [57, с. 81, 83].

Отже, з викладених вище норм можна стверджувати про спрямованість післяреформеного цивільного процесуального законодавства на врегулювання спорів та примирення сторін. І хоча практика його застосування виявила недоліки законодавчої концепції необхідно говорити про те, що вперше у вітчизняній теорії і практиці цивільного судочинства знайшла втілення ідея примирних процедур як спеціального порядку врегулювання спорів і укладення мирової угоди, а також визначення наслідків їх здійснення.

Ситуація кардинально змінилася у зв'язку з відомими подіями 1917 року. Слід було очікувати інших законодавчих рішень, і не тільки у сфері примирення сторін. Сьогодні здається очевидним, що був викреслений, або точніше сказати, занапащений весь позитивний досвід регулювання цивільних процесуальних відносин і здійснення цивільного судочинства. Натомість передбачалося створення особливого соціалістичного права і правосуддя.

О. Т. Боннер і Д. О. Фурсов правильно зазначили у своєму дослідженні, що радянський період розвитку цивілістичної процесуальної думки характеризується спробами наповнення новим, відмінним від класичного, змістом понятійно-категоріального апарату процесуальної науки, виявлення якісної своєрідності цивільних процесуальних правовідносин, які складають між радянським судом і особами, що беруть участь у справі, обґрунтування специфічної моделі правосуддя в цивільних справах. При цьому більш ніж 70-річний досвід розвитку науки радянського права показав, що створити принципово нову галузь науки соціалістичного цивільного процесу, як, власне, і радянського права в цілому, виявилося неможливим [107, с. 109].

Знаковою для автора в контексті логіки й закономірностей розвитку процедур примирення вбачається та обставина, що для радянського законодавця автономія сторін не мала важливого значення, на відміну від захисту публічних прав і правопорядку в цілому.

До цікавих висновків у даному контексті дійшов Г. П. Тимченко, аналізуючи еволюцію принципу диспозитивності в цивільному судочинстві. Учений, відновлюючи хронологію подій того часу, пише, що навіть за цих умов визнавалося, що повна відмова від диспозитивності та її впливу на хід процесу є неможливою, оскільки певні процесуальні права органічно з нею пов'язані. Перед процесуальною теорією була поставлено завдання по-новому сформулювати цей принцип, наповнити його новим змістом, відмінним від попереднього. Так отримав своє обґрунтування принцип радянської диспозитивності, сутність якого полягала в поєднанні ініціативи сторін і активності суду, прокуратури та окремих державних і громадських організацій [193, с. 99-100].

Природно, у розглянутий період навіть мови не могло бути про примирення сторін. Одним із нормативно-правових актів нової влади, що регулюють діяльність судів, стала прийнята у 1923 році тимчасова інструкція Народного комісаріату юстиції «Про основні правила цивільного процесу», яка не приділяла питанням врегулювання спорів, по суті, жодної уваги, проте яка визначила інші напрями цивільної процесуальної політики - активність суду на всіх етапах розгляду справи, відмова від апеляційного способу оскарження судових рішень, повноваження ex officio щодо захисту слабкої сторони та ін. Вельми показова в цьому плані позиція законодавця, що знайшла відображення в перших ЦПК УРСР, згідно з якою суд був зобов'язаний якнайбільше прагнути до з'ясування дійсних прав і взаємовідносин сторін, активно сприяючи особам, що звертаються до суду, в охороні їх прав та законних інтересів, щоб юридична необізнаність, малограмотність і подібні до того обставини не могли бути використані їм на шкоду.

ЦПК УРСР 1924 і 1929 років тільки продовжили обраний напрям розвитку цивільного судочинства. Досить сказати, що ці кодекси приблизно в п'ять разів менші за обсягом, ніж згадуваний нами СЦС. Звичайно, не варто було й думати, що примирення сторін стане обов'язком суду. Ідея схиляння сторін до миру була оголошена буржуазним пережитком [6, с. 281-282]. При цьому стало зрозуміло, що остаточно уникнути диспозитивних правомочностей сторін неможливо.

Проте цивільне процесуальне законодавство прямо не передбачало можливості укладення мирової угоди (необхідно зазначити, що обов'язок примирення сторін існував у справах, що виникають із сімейних правовідносин, а також був покладений на комісії з розгляду трудових спорів і державні арбітражі). Однак, через численні запити судів з приводу значення позасудових та судових мирових угод, а також дій суду при виявленні сторонами бажання вирішити спір миром, Верховний Суд роз'яснив, що мирові угоди, укладені поза судом, розглядаються останнім як один із видів письмових доказів. Їх достовірність та доказовість визначалися судом залежно від змісту документа, способу його засвідчення, обставин справи. Мирова угода, прийнята судом і занесена до протоколу судового засідання, прирівнювалася до беззаперечних документів, на підставі яких міг бути виданий судовий наказ. Приймаючи мирову угоду, суд зобов'язаний упевнитися, чи не шкодить ця угода явно інтересам держави і чи не спрямована вона явно на шкоду трудящим [235, с. 54-56].

Широка кодифікація радянського законодавства, що відбулася в середині XX ст., започаткувала новий етап розвитку цивільного судочинства. І хоча мирова угода залишалася єдиною відомою примирною процедурою в цивільному процесі, закінчення справи миром, за свідченням Р. Е. Гукасяна, стало більш частим явищем [235, с. 63].

Із прийняттям нового ЦПК 1963 року можливості для застосування мирової угоди були дещо розширені. Так, можливість укладення мирової угоди доповнювалася вказівкою на те, що суд не затверджує мирової угоди сторін, якщо вона суперечить закону або порушує права і охоронювані законом інтереси інших осіб. Крім того, порядок укладення і затвердження мирової угоди встановлювався щодо стадії судового розгляду і регулювався не самостійно, а разом із такими діями як відмова позивача від позову і визнання позову відповідачем.

Положення, що стосуються мирової угоди, зводилися до наступного. Умови мирової угоди заносяться до протоколу судового засідання і підписуються обома сторонами. Якщо мирова угода сторін адресована суду в письмовій заяві, вона долучається до справи, про що зазначається у протоколі судового засідання. До затвердження мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки цієї процесуальної дії. Про затвердження мирової угоди суд виносить ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови мирової угоди, що затверджується. У разі незатвердження мирової угоди суд виносить про це ухвалу і продовжує розгляд справи по суті. Винесення ухвали про затвердження мирової угоди зумовлювало не тільки неможливість продовження даного судового розгляду, але й неприпустимість виникнення нового провадження щодо тотожного спору [144, с. 322-323].

Узагальнюючи досвід законодавчого регулювання мирової угоди як примирної процедури в радянський період необхідно вказати на постійно зростаючу (з цілком зрозумілих причин) роль суду у здійсненні цієї процедури. Перевірка змісту мирової угоди, її затвердження, можливість виконання на тих же умовах, що й судового рішення, положення закону про неможливість повторного звернення до суду з такими ж позовними вимогами - усе це свідчить про навмисну доктрину втручання суду у примирення сторін. На другий план відходять питання правової природи мирової угоди, її змісту, меж застосування.

Як зазначають дослідники, у радянський період суди стали проводити перевірку відповідності її умов обставинам справи, що унеможливлювало прискорення вирішення спорів через примирення. Спроба досягти матеріальної істини також перешкоджала укладенню мирових угод на умовах, які відповідали інтересам сторін. Усе це було пов'язано з тим, що приватний інтерес мав другорядне значення порівняно з публічним. Разом із тим, ефективності мирових угод сприяв той факт, що їм було надано властивість виконуваності. Завдяки цьому стороні простіше і швидше було домогтися виконання угоди іншою стороною, без необхідності подавати новий позов із мирової угоди, а, значить, вдруге брати участь у судовому розгляді [57, с. 89-90].

Нами вже окреслено основні етапи становлення примирних процедур, розвиток яких пов'язувався з удосконаленням системи вирішення правових спорів і адекватних процесуальних форм захисту цивільних прав.

Європейські та вітчизняні правові традиції свідчать у певному сенсі про обмежене використання переваг примирення в цивільному судочинстві, єдино можливим способом прояву якого є мирова угода. Але це зауваження можна визнати лише частково правильним і тільки для тих періодів розвитку теорії та практики цивільного судочинства, як і в цілому правової системи, які були розглянуті вище.

Що стосується сучасної України, то її досвід схиляння сторін до миру, як відомо, незначний і навряд чи може бути визнаний успішним. Досить сказати, що перші медіативні технології прийшли до нас тільки в середині 90-х років минулого століття, а вперше медіаційні центри почали працювати лише у 1997 році в Одесі.

ЦПК України 2004 року передбачав лише право сторін укласти мирову угоду і мету проведення попереднього судового засідання, яка полягала у визначенні можливості врегулювати спір до судового засідання.

Сьогодні в Україні врегулювання спорів здійснюється багатьма медіаційними групами та окремими особами, серед яких Український центр медіації, створений при Києво-Могилянській бізнес-школі, Медіаційний центр, що функціонує на базі Постійно діючого Третейського суду при Українському національному комітеті Міжнародної торгової палати та інші. Проте так і не прийнятий жоден із представлених проектів Закону України «Про медіацію».

1.2 Поняття та класифікація процедур примирення у цивільному судочинстві

Сприйняття і затребуваність будь-яких правових конструкцій - і процедури примирення не є в цьому сенсі винятком - це здебільшого наслідок їх наукової розробленості, ступеня осмислення на такому високому рівні, який би дозволив говорити про логічно завершений характер дослідження явищ, що розглядаються. У цьому аспекті не видається помилковою постановка питання про власне поняття «примирні процедури» та можливі критерії класифікації, співвідношення з іншими правовими категоріями і поняттями.

Як вихідну формулюємо тезу про те, що не завжди суб'єкти спірних матеріальних правовідносин зацікавлені у примусовій реалізації належних їм прав. В інших випадках більш важливим є швидкість вирішення конфлікту, розуміння кінцевої вартості виходу зі спірної ситуації, збереження для майбутнього нормальних взаємин. У такому смислі очевидною є необхідність пошуку нових прийомів і способів впливу на суспільні відносини, і не тільки в межах наявної конструкції мирової угоди. Ці обставини свідчать про зростання актуальності аналізу судових (примирних) процедур у цивільному судочинстві [51, с. 11-13].

За свідченням Т. В. Сахнової, судовим процедурам у сучасному процесі належить провідне місце - не лише як головному критерію диференціації процесу, але й головному інструментарію його подальшого розвитку, набуття нової якості. Саме судові процедури здатні бути універсальним способом оптимального поєднання приватноправових і публічно-правових засад у методах судового захисту. За допомогою судових процедур забезпечується шлях до досягнення цивілістичним процесом внутрішньої гармонії [182, с. 26].

Не можна не погодитися з наведеною думкою. І справа навіть не стільки у важливості визначення нових об'єктів (зрізів) вивчення цивільної процесуальної теорії. Теоретичні проблеми цивілістичної доктрини, які раніше мали для неї фундаментальний і принциповий характер, уже отримали своє вирішення або перебувають на етапі свого подальшого осмислення. Судові процедури, як нам вбачається, і в цьому ми згодні з Т. В. Сахновою, відкривають можливості пошуку і належного обґрунтування і не тільки диференціації цивільної процесуальної форми. Судові процедури є визначальним базисом розвитку публічно або приватно-правових концептів реалізації судової влади в цивільному судочинстві. Спробуємо на прикладі примирних процедур розгорнути свої міркування в цьому напрямі та обґрунтувати свою позицію.

Сьогодні навряд чи можна ствердно говорити про наявність сформованої цілісної системи знань про процедури примирення. Швидше, йдеться про початок формування як понятійно-категоріального апарату, так і інших елементів цієї системи. Для підтвердження цієї тези звернемося до наявних досліджень проблематики, що розглядається.

І. Ю. Захар'ящева однією з перших у сучасній процесуальній науці порушила питання про сутність примирних процедур, акцентуючи увагу, насамперед, на узгоджувальній діяльності учасників спору. На думку автора, у процесі здійснення цієї діяльності відбувається застосування правових засобів і, як наслідок, остаточне або часткове врегулювання спору, що перебуває у провадженні суду. Результатом такої діяльності є досягнення взаємоприйнятної угоди між сторонами у встановленому законом порядку [72, с. 7].

Ю. С. Коляснікова також виходить із розуміння процедур примирення як діяльності суб'єктів конфлікту, а в необхідних випадках - і третьої особи, що сприяє примиренню, яка базується на законних і добровільних засадах і спрямована на мирне врегулювання конфлікту [94, с. 11].

На думку О. М. Здрок, сутність примирних процедур становить не вирішення спору сторін кимось третім (нехай навіть особою, яка обрана за взаємною згодою сторін) шляхом винесення обов'язкового для них рішення, а досягнення згоди. При цьому характерною особливістю примирних процедур є те, що у процесі їх застосування сторони повинні самі знайти взаємоприйнятний шлях вирішення конфлікту [75, с. 182].

Погляд на примирні процедури з точки зору процесуальної діяльності суду характерний для М. Л. Скуратівського. Учений-практик примирні процедури пов'язує з можливостями суду сприяти врегулюванню спору. Причому такі можливості повинні бути прямо передбачені процесуальним законодавством. До їх переліку дослідник відносить ті заходи, які спрямовані на закінчення справи миром і закриття провадження у справі [187, с. 301].

В юридичній літературі наявні й інші підходи до розуміння примирних процедур. Аналізуючи перспективи запровадження медіації у правову систему України, С. Я. Фурса вважає, що процедури примирення існують до виникнення цивільних процесуальних відносин, а в самому процесі виражені через можливість укладення мирової угоди [205, с. 5-7]. Д. Л. Давиденко примирним процедурам взагалі відводить досить невизначену сферу застосування, називаючи їх засобами врегулювання спорів на умовах, прийнятних для обох сторін [94, с. 20].

Низка авторів концентрує свої зусилля на характеристиці поняття «примирення». Зокрема, С. В. Лазарев визначає примирення як досягнуту при проведенні певних процедур ліквідацію спору (розбіжностей) сторін. Цей стан - результат або врегулювання спору самими сторонами, або вирішення юрисдикційним органом, або добровільного задоволення вимог чи відмови від претензій [113, с. 34].

А. Н. Кузбагаров у примиренні сторін вбачає соціально корисне правове явище, модель якого призначена для врегулювання приватноправових конфліктів як на досудовому етапі, так і тоді, коли порушено судове провадження щодо вирішення конфліктів. Метою застосування даної моделі є відновлення мирних, партнерських відносин через використання прийомів і способів, як правило, ініційованих сторонами конфлікту [102, с. 11].

Наведені визначення є досить показовими для оцінки сучасного стану наукової розробленості проблеми. Спільним у контексті цих суджень є деяке протиставлення чи навіть відокремлення примирних процедур і самого процесу розгляду та вирішення цивільних справ. Не змінює ситуації і розуміння мирової угоди як примирної процедури або надання суду нових процесуальних обов'язків.

На нашу думку, наведені вище характеристики примирних процедур відображають наявну й сьогодні відмінність у поглядах на сутність правової процедури та юридичного процесу. Виявлені розбіжності свого часу стали підставою для тривалої дискусії про так званий широкий предмет цивільного процесуального права. Вбачається, що в нас є всі підстави знову звернутися до надбань цивілістичної процесуальної думки, що значно вплинули на розвиток судових процедур і законодавства.

Уперше за межі традиційних для початку 1960-х років уявлень про сутність цивільного процесу вийшов М. Б. Зейдер. Автор так сформулював нове бачення предмету цивільного процесуального права: це діяльність державних органів і громадських організацій, спрямована на розгляд і вирішення спорів про право. Така теза дозволила вченому дійти висновку, що норми, які визначають порядок діяльності суду, арбітражу, товариських судів та інших державних органів і громадських організацій щодо розгляду і вирішення спорів про право, складають єдине цивільне процесуальне право [181, с. 33].

Важливо зазначити, що подібні підходи все ж мали під собою відоме нормативне підґрунтя. До компетенції несудових органів було віднесено розгляд цивільних справ. Спільність судової та іншої юрисдикційної діяльності вбачали в захисті цивільних прав, що, зрештою, й зумовило постановку питання про можливість об'єднання всіх правових процедур у поняття «юридичний процес» і необхідність перегляду предмету правового регулювання цивільного процесуального права.

Відкидаючи саму спробу надання правовим процедурам значення процесу, представники класичних процесуальних шкіл виступили проти вихолощення його змісту. Учені виходили з того постулату, що предметом цивільного процесуального права є діяльність суду і нічого більше. Причому автори справедливо звертали увагу на те, що суд, займаючи особливе місце в системі державних органів, є єдиним органом, що здійснює правосуддя. При цьому діяльність суду щодо розгляду і вирішення спорів є його основною діяльністю, на відміну від інших органів, які поряд із вирішенням спорів розв'язують і інші завдання. Діяльність суду має специфічний характер і зміст. Правовідносини, що виникають між судом і особами, які беруть участь у справі, та між іншими органами і особами, які беруть участь у вирішенні спору, розрізняються за місцем, часом виникнення, а також суб'єктним складом [94, с. 21-22].

І хоча полеміка, яка розгорнулася на сторінках юридичної літератури, засвідчила можливе різноманіття предмету цивільного процесуального права, однак, так і не було досягнуто розуміння того, що і судова діяльність часом пов'язана із вирішенням таких питань, які не охоплюються поняттям «цивільний процес». Підсумком наукових дискусій стала, щонайменше, відсутність яких-небудь розробок проблеми судових процедур у цивільному судочинстві.

Намагаючись знайти пояснення або переосмислити наявні напрацювання, ми знову змушені повертатися до моделі цивільного судочинства, що склалася історично в умовах вітчизняного досвіду законотворчості. Як підкреслюють дослідники, для вітчизняної правової традиції характерним є розуміння цивільного процесу як інституціонального явища. Інституціональність процесу передбачає пріоритет об'єктивно-публічного критерію - регулювання об'єктивним правом структури і впорядкованої послідовності процесуальних інститутів. Звідси - нормативістське розуміння судового захисту і правосуддя як виключно публічно-владної діяльності. У своєму крайньому вираженні це призводить до диверсифікації процесу, що ускладнює шлях до судового захисту і не дає можливості розвиватися новій якості цивілістичного процесу в нових суспільних і правових реаліях.

Навпаки, процедурний розвиток цивільного процесу передбачає акцентування приватноправових методів регулювання, що зовні виражається в різноманітті судових процедур всередині (та за межами) процесу, вибір яких здебільшого базується на пріоритеті волевиявлення заінтересованих осіб. Таким чином, критерієм внутрішнього розвитку процесу стає не публічний, а приватний компонент [182, с. 26].

Усе це не може не накладати відбиток на сприйняття процедур примирення. Треба зазначити, що найчастіше про примирні процедури йдеться в контексті несудових форм захисту цивільних прав. О. М. Здрок у цьому зв'язку небезпідставно зазначає, що, незважаючи на досить активне використання, термін «примирні процедури» залишається в науці невизначеним. Примирні процедури зазвичай розглядають як альтернативні способи вирішення спорів [75, с. 182].

Ми ще повернемося до проблеми співвідношення процедур примирення та альтернативних способів вирішення спорів. Зараз лише підкреслимо, що подібний підхід сьогодні може і повинен бути переглянутий. Правильно підкреслює Т. В. Сахнова, що процедура як спосіб внутрішнього розвитку процесу та взаємодії судової та несудової юрисдикції, судових і позасудових способів забезпечення прав і свобод - ось що набуває сьогодні першочергового значення [182, с. 27].

Усе це спонукає нас підійти до аналізу примирних процедур із наступних позицій. Зазначимо одразу, що результати загальнотеоретичних досліджень правових процедур будуть для нас малокорисними, оскільки, з одного боку, вони орієнтовані на широку сферу їх використання, при цьому, не враховують особливостей процесуальних галузей права. З іншого, і це досить суттєво, загальна теорія права так і не виробила скільки-небудь чіткого визначення сутності правової процедури. Термін «процедура» зазвичай вживається у двох значеннях: 1) як ознака (елемент) юридичного процесу; 2) як найбільш загальна категорія (щодо процесу), ототожнювана з порядком здійснення діяльності як таким; з будь-якою послідовністю вчинення цілеспрямованих дій [182, с. 27].

Перше, що характеризує процедури примирення - це те, що вони завжди складаються з послідовно здійснюваних дій суб'єктів права. У цьому виявляється їх деяка спільність з іншими правовими процедурами. Ці дії суть відносин, що складаються у процесі здійснення примирних процедур. Важливо зазначити, що дії учасників процесу щодо врегулювання спору повинні відбуватися в межах прав і обов'язків, що належать вказаним суб'єктам. Водночас права і обов'язки є формою, у якій існують правовідносини щодо врегулювання спору.