Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Обґрунтування вибору теми дослідження. Ефективність цивільного судочинства належить до кола найбільш проблемних питань правової системи України. Цивільне судочинство покликане забезпечити розгляд і вирішення спорів і інших справ з метою захисту порушених і оспорених прав фізичних і юридичних осіб. Без судового втручання значна кількість правових питань залишиться неврегульованою. Вирішення цивільних справ створює останній етап в застосуванні норм матеріального права, встановлюючи і підтверджуючи волею держави відповідність праву тієї або іншої поведінки. Тому справедливість і ефективність цивільного судочинства - характеристики, що поширюють свій вплив не лише на окремо взяту галузь цивільного процесуального права, але і на усі сфери громадського життя, спори в яких віднесені до юрисдикції цивільного суду.

Вельми показово і актуально сформульовано Конституційним Судом України твердження про те, що правосуддя визнається таким тільки якщо воно забезпечує ефективне відновлення в правах. Ефективність цивільного судочинства - це не бажаний ідеальний стан, це нагальна необхідність сьогоднішнього дня. Ефективність цивільного судочинства є найважливішою його характеристикою, що відображає його функціональність, затребуваність, здатність досягати тих цілей і завдань, для вирішення яких воно діє.

Цивільне судочинство є видом державно-владної діяльності. Для відправлення правосуддя в цивільних справах створюється розгалужена судово-правова система, функціонує численний апарат. Утримання судово-правової системи тяжким тягарем лягає на платників податків. На жаль, все частіше створюється враження про те, що система не забезпечує правосудного вирішення спорів, проте вимагає значних фінансових і часових витрат. Судові рішення у багатьох випадках залишаються декларативними, фізичні і юридичні особи не знаходять реального захисту своїх прав. Правосуддя стає випадковим і украй дорогим результатом судочинства. Така ситуація неприпустима в демократичному суспільстві, що дотримується пріоритету прав людини.

Тому ефективність цивільного судочинства знаходиться в центрі уваги законодавця, юристів-практиків і вчених. На підвищення ефективності цивільного судочинства спрямована постійна нормотворча робота. Зокрема, найважливіше значення має прийняття у 2017 році Цивільного процесуального кодексу України в новій редакції. Значна кількість його новел безпосередньо має у своїй основі прагнення підвищити ефективність цивільного судочинства.

Водночас досягнення поставленої мети вимагає створення глибокої науково і практично обґрунтованої доктрини ефективності. Тому проблема ефективності цивільного судочинства викликає значний інтерес в науці цивільного процесу.

Проблема ефективності цивільного судочинства досліджувалась у працях С. О. Короєда, А. В. Цихоцького, М. А. Плюхіної. Крім того, окремі аспекти ефективності цивільного судочинства були предметом уваги таких вчених як: В. Д. Андрійцьо, Ю. В. Білоусов, В. І. Бобрик, С. С. Бичкова, О. В. Гетманцев, О. О. Грабовська, К. В. Гусаров, С. Ф. Демченко, О. С. Захарова, І. О. Ізарова, О. О. Кармаза, В. В. Комаров, В. А. Кройтор, М. П. Курило, Ю. В. Навроцька, Н. Ю. Сакара, Ю. Д. Притика, В. І. Тертишніков, Г. П. Тимченко, С. Я. Фурса, М. Й. Штефан, М. М. Ясинок та інших. Однак, тема ефективності цивільного судочинства є вельми об'ємною, і багато її аспектів залишаються недостатньо дослідженими. Наявні напрацювання вимагають систематизації, узгодження і впорядковування в єдиному підході, розробки практичних аспектів їх реалізації. Крім того, реформа цивільного процесуального законодавства також додає нові акценти в наукових дослідженнях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планових тем відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Актуальні проблеми права власності і цивільних правовідносин в сучасній Україні» (номер державної реєстрації 0112U007721), «Проблеми гармонізації цивільного законодавства України із законодавством Європейського Союзу» (номер державної реєстрації 0115U002136).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є створення концепції ефективності цивільного судочинства. Реалізація наміченої мети відбувається через ряд завдань:

- визначення поняття і суті ефективності цивільного судочинства;

- виявлення основних властивостей і характеристик ефективності судочинства;

- дослідження елементів, що формують ефективність судочинства;

- встановлення критеріїв оцінки ефективності судочинства;

- розгляд ефективності системи цивільної юрисдикції;

- формування умов ефективності попередніх стадій судового розгляду;

- аналіз ефективності розгляду справи по суті;

- формування пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства для підвищення його ефективності.

Дослідження проведене з використанням ряду наукових методів і підходів, обумовлених характером поставлених завдань.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при здійсненні діяльності з розгляду і вирішення цивільних справ.

Предметом дослідження є діяльність по захисту прав і інтересів у порядку цивільного судочинства, норми цивільного процесуального законодавства, практика їх застосування, вітчизняний і зарубіжний досвід здійснення правосуддя у цивільних справах.

Методи дослідження. Методологічну основу цього дослідження складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання правових явищ.

Системно структурний метод став основою виявлення змісту поняття ефективності, встановлення основних елементів її формування. За допомогою історичного методу досліджувалися закономірності розвитку використання категорії ефективності в цивільному судочинстві України і зарубіжних держав. Використання порівняльно-правового методу дозволило виявити позитивні риси і недоліки законодавства і судової практики в аспекті ефективності цивільного судочинства. На підставі діалектичного методу встановлені характеристики, співвідношення яких формує характеристику ефективності, їх зміст і структуру. Методом абстрагування в роботі отримані визначення ряду основних понять і категорій. Формально-логічний і аналітико-синтетичний методи використовувалися для аналізу нормативної бази і судової практики, вироблення пропозицій, для їх удосконалення. У роботі також були використані інші загальнотеоретичні і спеціальні наукові методи юридичного пізнання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що ця робота вирішує важливу наукову і практичну проблему ефективності цивільного судочинства.

Наукову новизну дисертації складають такі основні положення, висновки і рекомендації:

Вперше:

1) створено концепцію ефективності цивільного судочинства як систему положень щодо її сутності, поняття, елементів та критеріїв визначення, чинників детермінації, механізму реалізації. Доктринальний рівень розбудови концепції передбачає визначення місця поняття «ефективність» в системі понять і категорій цивільного судочинства; аналіз виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування; з'ясування істотних рис його змісту, особливостей застосування цієї загальної характеристики до специфіки цивільної процесуальної діяльності; виокремлення елементів, порівняння яких дозволить встановити ефективність цивільного судочинства; виявлення та систематизацію критеріїв ефективності цивільного судочинства. Практичний рівень включає в себе оцінку діючого законодавства та практики його застосування в контексті дотримання критеріїв ефективності, виявлення проблем і перешкод ефективному судочинству, вироблення пропозицій щодо їх усунення;

2) запропоновано визначення ефективності цивільного судочинства: ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів;

3) виявлено передумови сприйняття юридичною наукою категорії ефективності: унікальні сутнісні властивості цієї категорії, котрі полягають в спрямованості на відображення критичного сприйняття певної діяльності крізь призму «вартісного», прагматичного, утилітарного підходу, та формування її характеристики з огляду на динаміку перетворення залучених до неї цінностей; відсутність в юриспруденції категорії подібного функціонального призначення, наряду з практичною необхідністю в її застосуванні, що отримувала спочатку лише фрагментарне доктринальне оформлення; розвиток теорії пізнання, науки взагалі та юриспруденції зокрема, взаємне зближення та проникнення окремих сфер знань, диференціація методів дослідження різних типів суспільних відносин;

4) доведено, що вплив предмета і мети дослідження ефективності цивільного судочинства обумовлює пріоритет наступних чинників формування методології ефективності цивільного судочинства: звернення окрім нормативних також і до природноправових, соціологічних, психологічних контекстів праворозуміння; використання системно-динамічного підходу в дослідженні судочинства; використання функціонально-цільового підходу в дослідженні сутнісної детермінації процесуальних феноменів; використання математичних, економічних, гуманітарно-духовних понять та відповідних закономірностей при дослідженні судочинства; використання методів прогнозування і моделювання для вирішення завдань практичного характеру;

5) доведено, що ефективність цивільного судочинства передбачає, що пасивне становище суду врівноважується наявністю правотворчих повноважень. У свою чергу, пасивність суду в процесі без нормотворчих повноважень істотно послабляє статус суду в системі соціального регулювання, знижує ефективність судового впливу на суспільні відносини, дестабілізує структуру соціально-правового регулювання в контексті статусу державних органів;

6) обґрунтовано алгоритм формування характеристики ефективності цивільного судочинства. Запропоновано вважати основним критерієм ефективності відповідність отриманих результатів меті цивільного судочинства. Другий етап встановлення ефективності цивільного судочинства пов'язаний із оцінкою витрачених засобів - коштів і часу. Критеріями ефективності в даному випадку є тривалість провадження та розмір судових витрат. Третій етап охоплює оцінку розгляду і вирішення справи в контексті дотримання належної судової процедури;

7) доведено потенційну неефективність правил спрощеного провадження, закріплених в главі 10 ЦПК з огляду на наявність таких проблем: незбалансоване визначення сфери застосування спрощеного провадження, яка включає деякі справи, що за своєю природою явно не відносяться до категорій нескладних і малозначних; відсутність дійсного спрощення в громіздкому і тривалому обміні змагальними паперами; знецінення стадії підготовки справи до розгляду через виключення підготовчого засідання, що робить неможливою дієву взаємодію сторін і суду, позбавляє сторін можливості звернутися до примирної процедури, знижує можливості суду створювати умови для захисту прав і інтересів сторін; наявність у суду права розглянути і вирішити справу, не надавши сторонам жодного шансу взяти участь в усній змагальній процедурі; неконкретність умов розгляду справи без проведення судового засідання; незбалансованість правил переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку;

8) запропоновано зміни в законодавство, спрямовані на вдосконалення спрощеного провадження, а саме: встановлення адекватного і недвозначного тлумачення поняття малозначної справи; виключення справ, що виникають з трудових відносин, зі сфери виключного застосування спрощеного провадження; затвердження детальних стандартних бланків змагальних паперів, шо підлягають використанню у спрощеному провадженні; скорочення об'єму обміну змагальними паперами; проведення підготовчого судового засідання, що передбачає можливість застосування примирної процедури і негайного переходу до розгляду справи по суті; встановлення чіткого зв'язку між особливостями доказування у справі і необхідністю проведення судового засідання незалежно від ціни позову і характеру суперечки; регламентацію умов і порядку переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку після початку розгляду справи по суті, зокрема, у разі виникнення необхідності призначення експертизи;

Удосконалено:

9) діяльнісну концепцію цивільного процесу в аспекті дослідження взаємодії нормативної основи (цивільного процесуального права) та практичної діяльності по її реалізації (цивільне судочинство), що стало підставою для висновку про те, що передумовою застосування характеристики ефективності в царині цивільного процесу є достатнє відображення при формуванні понятійно-категоріального апарату цивільного процесу як уявлень про ідеал (стандарт, модель) судової діяльності, так і реальної фактичної поведінки учасників судового розгляду;

10) співвідношення понять «правосуддя» і «судочинство» як ідеальних уявлень і фактичної діяльності у сфері цивільного процесу та виявлено місце категорії «ефективність» в системі понятійно-категоріального апарату цивільного процесу як характеристики, призначеної для оцінки судочинства з позицій того, чи відбулось реальне відправлення правосуддя;

11) положення про те, що основою розмежування цивільної юрисдикції й інших видів судових юрисдикцій має бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових. Зокрема, доведено, що суб'єктний і предметний критерій розмежування судових юрисдикцій в практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї і тієї же меті - встановлення правової природи справи. Аргументовано, що при вирішенні проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. З огляду на те, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок з трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено;

12) вчення про вплив строків судового розгляду на ефективність цивільного судочинства та запропоновано систему заходів, спрямованих забезпечення оптимальних строків судового розгляду: закріплення в цивільному процесуальному законодавстві збалансованих, науково і практично обґрунтованих розмірів конкретних процесуальних строків; послідовне втілення відповідних результатів в системі норм, що передбачають не лише встановлення процесуальних строків, але і гарантій їх дотримання; узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому;

13) правила використання відеоконференцзв'язку в цивільному судочинстві, шляхом обґрунтування необхідності вирішення таких проблем: конкретизація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, встановлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує визначення про відеоконференцію; вирішення проблем електронного обміну документами, якості відеоконференцзв'язку, спеціальних технічних можливостей для дослідження речових, письмових і електронних доказів тощо;

14) положення про судові акти в контексті їх впливу на ефективність цивільного судочинства та виявлення проблем, що створюють перешкоди на шляху досягнення ефективності цивільного судочинства: впорядковування термінології (застосування понять «судове рішення», «рішення суду», «постанова», «судовий акт» тощо); конкретизація змісту принципу верховенства права стосовно вимог до судового рішення; регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду; реалізація вимоги вмотивованості судових рішень; деталізація умов і порядку винесення часткової ухвали; запровадження інституту проміжних рішень; регламентація в законодавстві випадків, за яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документу є обов'язковим; кваліфікація судового наказу в якості особливого виду рішення суду;

Дістало подальшого розвитку:

15) вчення про цілі цивільного судочинства, а саме: додатково аргументована необхідність закріплення в законодавстві та реалізації на практиці не тільки індивідуальної, але і загальної мети цивільного судочинства з огляду на те, що значну кількість процесуальних положень складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства (єдність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності тощо); конкретизовано пріоритети формування загальної мети цивільного судочинства: забезпечення стабільності цивільно-правового обороту; підтримка соціально пріоритетних інтересів, зміцнення приватноправових стосунків; зниження рівня конфліктів в суспільстві, розвиток добросовісного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин; додатково аргументовано тезу про те, що індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ, з огляду на те, що таке визначення мети повністю відповідає функціональному призначенню цивільного судочинства в механізмі надання державного захисту порушених або оспорюваних прав (інтересів), котре полягає в застосуванні від імені держави абстрактних правових норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів і вирішенні конфліктів, перебуває у сфері регулювання цивільного процесу;

16) вчення про результати цивільного судочинства за рахунок обґрунтування таких положень: цивільне судочинство створює вплив на правову реальність, що відображається в системі безпосередніх та опосередкованих результатів; безпосередніми результатами розгляду і вирішення цивільної справи, котрі реалізуються на індивідуальному рівні, є втілені в системі судових актів кінцеві та проміжні висновки суду з приводу встановлення фактів, застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішення конфлікту правових позицій; загальним результатом цивільного судочинства, котрий реалізується в масштабі усієї правової системи, є завершення процесу правового регулювання приватно-правових відносин;

17) положення про питання вручення судової кореспонденції, в результаті чого запропоновано підхід до оптимізації практики вручення копії позовної заяви відповідачеві і іншим учасникам справи, заснований на використанні процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства та посиленні їх процесуальної відповідальності, елементами якого є: встановлення правил, за якими в разі, якщо копія позовної заяви фактично не вручена відповідачеві (в тому числі і у випадку застосування фікції належного повідомлення), справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене в ній рішення підлягати скасуванню за заявою відповідача, який не отримав і не міг отримати копію позовної заяви; встановлення обов'язку відповідача та інших учасників справи вжити необхідних заходів до отримання копії позовної заяви у разі отримання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела; встановлення обов'язку суду вжити усі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у разі неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи поряд з істотним обмеженням можливості використання правил, за якими особа вважається повідомленою про час і місце розгляду справи; використання електронної пошти як додаткового і допоміжного засобу комунікації між судом і учасниками справи на протязі перехідного періоду поряд із використанням особистого і поштового вручення як основних способів; участь судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції;

18) положення щодо залучення до участі в справі осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення шляхом внесення ряду змін в законодавство: встановити обов'язок учасників справи повідомити суд про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно у позовній заяві і відзиві на позовну заяву; передбачити несприятливі наслідки приховування інформації про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, у вигляді заборони для сторін притягувати за своєю ініціативою таку особу після проведення попереднього судового засідання, а також заборони сторонам після винесення судової ухвали пред'являти регресний позов до особи, про яку не було повідомлено суд; конкретизувати механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити в справу; розповсюдити преюдиціальну силу судового рішення на усіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь, незалежно від їх фактичного вступу в справу;

19) положення щодо встановлення позиції відповідача з приводу заявленого позову в частині аргументації висновку про те, що реалізований в чинному законодавстві підхід до забезпечення обов'язку відповідача надати відзив за рахунок штрафних санкцій не може вважатися успішним, оскільки природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються в площині спірних стосунків між сторонами. Запропоновано оцінювати непредставлення відповідачем відзиву на позов в якості визнання відповідачем позову.

Практичне значення отриманих результатів визначається актуальністю вибраної теми, новизною положень і висновків. Викладені теоретичні положення, висновки, пропозиції і рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері - для подальших досліджень актуальних проблем науки цивільного процесуального права, а також для продовження наукової розробки доктрини ефективності цивільного судочинства; у законопроектній роботі - при складанні нових процесуальних кодексів, внесенні змін і доповнень у діючий Цивільний процесуальний кодекс України; у правозастосувальній практиці - для використання судом при трактуванні цивільних процесуальних норм або при обґрунтуванні судових рішень; у навчальному процесі - в ході викладання учбових дисциплін «Цивільний процес», при підготовці навчальної літератури і учбово-методичних матеріалів до семінарів і практичних занять з указаної дисципліни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки і рекомендації доповідались автором у виступах (доповідях, повідомленнях, обговореннях) на наукових конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальні питання права в контексті законодавчих реформ» (м. Тернопіль, 25 лютого 2015 р.), Міжнародній юридичній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція» (м. Київ, 3 березня 2015 р.), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Шості економіко-правові дискусії», (м. Львів, 3 березня 2015 р.), V Всеукраїнській з міжнародною участю науково-практичній заочній конференції «Наукова дискусія: теорія, практика, інновації», (м. Київ, 27-28 березня 2015 р.), Международной научно-практической конференции, посвященной 92-летию со дня рождения общенационального лидера азербайджанского народа Гейдара Алиева, на тему: «Роль Гейдара Алиева в развитии юридической науки и образования Азербайджанской Республики, (г. Баку, 5 мая 2015), Міжнародній юридичній науково-практичній Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція», (м. Київ, 17 вересня 2015), Міжнародній науково-практичній інтернет конференції «Концепція розвитку правової держави в Україні», (м. Тернопіль, 29 вересня 2016), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Чотирнадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 5 жовтня 2016), Міжнародній юридичній науково-практичній конференції «Актуальна юриспруденція» (м. Київ, 6 жовтня 2016), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Вісімнадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 30 травня 2017 р.), Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Проблеми законотворчості у світлі сучасних реформаційних процесів», (Тернопіль, 2017), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Двадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 29 вересня 2017 р.).

Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції, що сформульовано в дисертації відображено у 37 наукових публікаціях, серед яких одна індивідуальна монографія, 20 статті, опубліковані у наукових фахових виданнях України з юридичних наук, 4 статті - у наукових періодичних виданнях інших держав, 12 праць апробаційного характеру.

1. Концептуальні проблеми доктрини ефективності цивільного судочинства

1.1 Основні поняття і категорії ефективності цивільного судочинства

Дослідник цивільного процесу, втім, як і будь-якої іншої правової тематики, неминуче стикається із проблемою понятійно-категоріального апарату. Необхідність спиратися на певні позиції, які не підлягають сумніву, є неодмінною умовою сучасних правових розробок. На жаль, лише незначні сфери правового життя характеризуються стабільністю і визначеністю понятійного ряду, і про цивільний процес цього сказати не можна. Так, звертаючись до історії цивільного процесу, В. В. Захаров як одну із проблем називає нестачу конвенціонального знання про понятійно-категоріальний апарат і в цілому - відсутність сучасного інструментарію [202]. Не втрачають значення висновки вчених щодо того, що надмірна гнучкість юридичних понять негативно відображається на застосуванні права [223, с. 36-37]. Зважаючи на це, тема понять і категорій цивільного процесу є традиційно актуальною, а з урахуванням ускладнення процесуальної матерії, загострення соціальних завдань правосуддя в цивільних справах, посилення ролі суду в суспільстві й державі вимагає посиленої уваги.

Процесуалісти, визначаючи роль понятійно-категоріального апарату, стверджують, що в синтезі з методами наукового пізнання наукові категорії й поняття допомагають дослідникові досягнути нових знань [304, с. 96]. Додамо, що основні поняття цивільного процесу формують аксіоматичну систему його положень, створюють той «наріжний камінь», який служить базою наукових розробок, критерієм їх істинності. За справедливим зауваженням одного з авторів, судова реформа «буксує», оскільки не піддається реформуванню явище, щодо природи якого ми не маємо уявлення [226, с. 2]. Визначеність понятійно-категоріального апарату є основою стабільності процесуальних положень, підставою (запорукою) єдності нормативних приписів, практики і наукових теорій, передумовою виявлення й усунення прогалин і суперечностей.

На думку Л. А. Прокудіної, необхідність аналізу всієї судової діяльності щодо визначення сутнісних характеристик викликана, у першу чергу тим, щоб в умовах постійного збільшення кількості заяв і скарг, які надходять до судів, накреслити шляхи подальшої оптимізації роботи судової системи в цілому й окремих її галузей і ланок зокрема [388, с. 59]. Тлумачення основних понять цивільного процесу багато в чому є визначальним чинником формування методології теорії процесуального права. Виокремлення тих понять, які називаються основними, визначення їх обсягу і змісту, установлення їх співвідношення і взаємозв'язку формує домінуючі підходи до розвитку картини процесуального буття, визначає напрями і закономірності процесу і результатів досліджень. Використання викривлених понять принципово не в змозі дати правильне знання і зумовити досягнення позитивного ефекту, а навпаки, додає непорозумінь і дезорієнтації до правової науки і практики. До того ж сумнівними видаються спроби на підставі понятійно-термінологічної невизначеності вибудовувати перспективи розвитку цивільного процесу.

У науці цивільного процесу проблеми основних понять і категорій були предметом уваги багатьох авторів. Зокрема, необхідно зазначити праці таких учених, як Н. А. Громошина, С. Л. Дегтярьов, С. К. Загайнова, Л. А. Прокудіна, Т. О. Савельєва, В. Ю. Тарасов, Д. О. Фурсов, І. В. Харламова, А. В. Цихоцький і багатьох інших. Проте деякі питання залишилися недостатньо розробленими, а низка наукових положень має дискусійний характер. Оскільки основним об'єктом наукових інтересів автора є ефективність розгляду й вирішення судом цивільних справ, звернення до понятійно-категоріального апарату обумовлене, серед іншого, і необхідністю встановлення вихідних позицій для більш спеціальних досліджень, визначення меж і основних властивостей сфери реалізації, вибудовування канви існування і розвитку цивільних процесуальних відносин.

Першочерговим завданням на шляху реалізації поставленої мети є визначення кола понять, що вважаються основними. Безсумнівно, до основних понять цивільного процесу належать такі, як «правосуддя», «судочинство», «судова влада». Їх ключова роль для теорії цивільного процесу не викликає сумнівів, що, серед іншого, підтверджується й активізацією інтересу вчених. Саме на названих явищах буде акцентована увага автора, що свідчить не про обмеження кола основних понять, а про обрані пріоритети дослідження.

Питання щодо співвідношення судової влади, судочинства і правосуддя належить до суперечливих, і, як підкреслюється в науці, вимагає глибокого вивчення та пошуку однозначних відповідей [82, с. 5].

Зокрема, існує позиція, згідно з якою правосуддя й судочинство визнаються більш спеціальними поняттями порівняно з судовою владою [8, с. 69].

Заслуговує на увагу думка Б. В. Сангаджієва, який вважає, що судова влада - поняття більш широке, а правосуддя - це найважливіша (але не єдина) функція і форма здійснення судової влади. На відміну від судової влади, що являє собою поняття загальнодержавне, правосуддя - поняття багато в чому внутрішньосудове, яке виражає особливу якість цього напряму державної діяльності [419, с. 219]. Критерієм виокремлення правосуддя зі сфери діяльності суду низка авторів визнає процесуальну форму [388; 443, с. 8].

Однак, можна спостерігати погляди, що ототожнюють правосуддя і судочинство, правосуддя і судову владу [460, с. 18; 369, с. 75-84].

На нашу думку, вихідні позиції пояснення відносин, пов'язаних із цивільним процесом, і, відповідно, формуванням його понятійно-категоріального апарату, безпосередньо випливають із поняття правосуддя. Диференціація понять, розробка термінів «судова влада», «судочинство» і багатьох інших відбувається трохи пізніше оформлення ідеї правосуддя, яка є однією з основних у сфері філолофсько-правової думки. Поняття «правосуддя» традиційно привертає увагу правознавців, філософів і політиків, має досить багату історію і тому є більш розробленим не тільки у своєму правовому значенні, але й у загальнофілософському контексті. Тому вбачається, що правосуддя є базисною категорією цивільного процесу і через це виступає основою формування його понятійного ряду.

Погляди на сутність поняття «правосуддя» далекі від єдності. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах нашого дослідження охопити всю різноманітність представлених у великій науковій спадщині позицій, зупинимося на тих, які, на нашу думку, відображають ключові моменти, що мають важливе значення для формування понятійно-категоріального апарату цивільного процесу.

Так, у науці трапляються підходи до поняття правосуддя, засновані на досить широкому тлумаченні. Наприклад, на думку В. В. Захарова, поняття «правосуддя» містить у собі всі аспекти організації й діяльності судової влади - як судочинство, так і питання судоустрою, статусу судді, взаємодії з іншими інститутами держави і суспільства [202]. У свою чергу В. Ю. Тарасов вважає, що правосуддя являє собою елемент системи поділу влади, комплексний інститут державної влади, що містить як основні структурні елементи систему судових органів, нормативно-правову базу, які регламентують як порядок формування органів судочинства, так і суспільні відносини, що виникають у сфері вирішення юридичних колізій, спорів, конфліктних ситуацій, а також загальноправові та спеціально юридичні принципи судової діяльності (принципи правосуддя) [472, с. 6].

Незважаючи на допущене процитованими авторами істотне розширення змісту поняття «правосуддя», позитивом наведених розробок є акцент на ролі і значущості правосуддя, що виходять за межі системи окремої процесуальної галузі, та і правової сфери взагалі. Правосуддя відіграє відчутну роль і в більш глобальній сфері суспільного устрою і регулювання соціуму.

Проте роль правосуддя в державному (суспільному) механізмі більшість сучасних учених намагаються враховувати, формуючи поняття «правосуддя» на основі категорії судової влади.

Так, поширеною є думка, згідно з якою правосуддя розуміється як форма здійснення судової влади [47, с. 7-8].

Інші автори вважають, що правосуддя є функцією судової влади [566, с. 4-6, 15-16].

Існує й погляд, який об'єднує дві названі позиції і полягає в тому, що правосуддя не тільки форма реалізації судової влади, але і її функція [411, с. 15].

Окремі вчені тлумачать правосуддя як суть і зміст судово-владних відносин, включаючи не тільки вирішення справи по суті, але й нові контрольні повноваження суду [82, с. 14].

Визнаючи справедливість позиції авторів, що акцентують увагу на наявності безпосереднього взаємозв'язку між правосуддям і судовою владою, ми не можемо погодитися із тим, що перше випливає із другого. Крім того, поняття судової влади, що складається в сучасній правовій науці, далеке від стабільності й визначеності і саме по собі найчастіше формується вченими на підставі категорій правосуддя і судочинства (очевидно або опосередковано). Отже, найчастіше має місце формування понять взаємного характеру, які визначаються одне через одне.

Сутність, значення, історія становлення і розвитку понять «правосуддя» і «судова влада» виходять за межі винятково правового впливу, реалізуючись у державній, політичній, ідеологічній, моральній та інших сферах суспільного життя. Ці тісно пов'язані між собою категорії, які часто перетинаються, тим не менше за своєю суттю охоплюють самостійні сфери суспільного життя. Визначення категорії «правосуддя» на підставі поняття судової влади не вбачається перспективним, оскільки зумовлює обопільну втрату специфіки. Взаємне перетинання розглянутих понять не може бути адекватно відображено через використання лінійних співвідношень типу «форма», «функція» тощо.

Разом із тим, поняття «судова влада» і «правосуддя» мають спільний корінь, пов'язаний із таким інститутом, як «суд». Вони мають охопити різні сфери, що виокремилися у процесі функціонування суду. Сутність суду як суспільного інституту становить ядро цих понять і надає їм низку характеристик, які, трансформуючись у контексті виокремлення того або іншого елемента реалізації, беруть участь у формуванні суміжних категорій. До таких істотних рис, властивих суду, на нашу думку, належать наступні:

спосіб функціонування - вирішення, як правило, спірного питання на підставі розгляду його обставин;

галузь застосування - індивідуально визначені ситуації;

режим функціонування, який залежить від ініціативи й поведінки заявника (сторін);

суб'єкт - автономний від сторін, що діє систематично і професійно.

Зазначені риси з певною часткою абстракції можуть бути узагальнені під назвою судового методу регулювання суспільних відносин.

Повертаючись до поняття «судова влада», зазначимо, що галузь його застосування включає сукупність державно-політичних аспектів реалізації судового методу, заснованих на виконанні судом ролі інструменту державного управління. На нашу думку, у категорії «судова влада» домінує саме слово «влада», і це поняття має державно-політичну природу. На користь висунутої тези свідчить її збірний характер, що відображає узагальнений сукупний вплив судової системи, формування в умовах взаємодії з іншими галузями (органами) влади. Показовим є твердження Л. О. Воскобитової, згідно з яким традиційні поняття правосуддя і судочинства (мова йде про кримінальний процес. - Авт.) не дозволяють розкрити державно-владний характер діяльності суду в сучасних умовах [82, с. 14]. Державно-політична сутність поняття «судова влада» обумовлює його специфіку і визначає співвідношення з іншими категоріями цивільного процесу. Тому використання поняття «судова влада» у сфері цивільного процесу покликано відображати державно-політичний вплив судової системи на суспільство.

У свою чергу поняття «правосуддя» містить у собі характеристику вчинених судом дій і прийнятих рішень (остаточних і проміжних) з позицій їх підстав. Це дія судового методу, що відбувається на основі права. У понятті «правосуддя» право - це синонім правді, істині, справедливості та іншим прийнятим у суспільстві цінностям, а не тільки нормативним установкам. Специфіка правосуддя як регулятора суспільних відносин полягає в постійному пошуку відповіді на соціальний запит щодо того, як слід вчинити в тому або іншому випадку, хто зі сторін конфлікту правий, у чому ж полягає правда (істина) тощо. Воно поєднує моменти тлумачення норм, адаптації абстрактних правил до конкретних життєвих обставин, заповнення прогалин у правових нормах, коригування приписів закону в контексті відповідності моралі і справедливості тощо. Таким чином, поняття правосуддя стосується діяльності суду як регулятора суспільних відносин на підставі прийнятих у суспільстві цінностей [141, с. 273-280].

Для розмежування понять «судова влада» і «правосуддя» істотним є наступне. У той час як судова влада охоплює моменти управління, примусу, домінування, змістом правосуддя є досягнення правди, істини, справедливості. Судова влада виникає зі статусу суду як державно-владної установи, політичної сили. Водночас правосуддя ґрунтується на дії інституту суду як інструменту втілення в життя соціальних цінностей. Зауважимо, що конкретизація тих соціальних цінностей, досягнення яких є метою правосуддя, являє собою окреме досить складне питання, що заслуговує самостійної уваги. Історія процесуального права і наукової думки свідчить про істотні зміни і суперечки в зазначеному питанні. Не вдаючись зараз у деталізацію, вкажемо лише на наявну диференціацію змістового наповнення соціальних цінностей залежно від ступеня розвитку, економічного укладу, моральних засад, якості правової системи суспільства.

Продовжуючи розгляд наявних у науці поглядів, необхідно звернути увагу на ті думки, які розкривають поняття «правосуддя» на підставі категорії «судова діяльність». Наприклад, С. В. Бурмагін вважає правосуддя єдиною системою процесуальної діяльності в межах судочинства [66, с. 9].

Пояснення правосуддя через судову діяльність, на нашу думку, пов'язано як з позитивними моментами, так і з недоліками. Серед недоліків запропонованих визначень необхідно назвати нівелювання найважливіших моментів, що характеризують правосуддя як суспільну цінність, а також сутнісних ознак, що відрізняють правосуддя від безлічі понять, похідних від категорії «суд». Категорія «судова діяльність» є до певної міри технічною й допоміжною. Зокрема, відповідно до одного із запропонованих у науці визначень судова діяльність - це публічна (владна) правозастосовна діяльність, здійснювана судом у процесуальній формі, тобто в межах спеціальної юридичної процедури, що відрізняється детальною законодавчою регламентацією всієї послідовності дій суду і осіб, що беруть участь у юридичному процесі [443, с. 8]. Інакше кажучи, судова діяльність - це діяльність суду.

Тому найціннішим моментом коментованого підходу нам вбачається тлумачення правосуддя як діяльнісної, динамічної матерії. Динамізм цивільного процесу (втім, як і будь-якого іншого судового процесу) є його істотною якістю. У науці зазначається, що виокремлення в понятті, що розглядається такого компоненту, як діяльність передбачає необхідність надання фактичним правовідносинам властивості динамічної системи, що реалізується через прийняття процесуальних норм [226, с. 3]. Побудова понятійно-категоріального апарату цивільного процесу з урахуванням специфіки відносин, які полягають у їхньому постійному русі, є істотною умовою адекватності відображення процесуальних явищ.

Серед інших моментів, які визначаються динамічними властивостями цивільного процесу, має значення співвідношення моментів статики й динаміки, зокрема процесу і його результатів. Між цими двома складовими існує непростий зв'язок, що безпосередньо обумовлює значну частку двозначності в розумінні, регулюванні, визначенні тощо. Показовим у цьому плані видається висновок щодо наявності у предметі судового права трьох видів суспільних відносин: 1) організаційних; 2) функціональних (судочинних), 3) відносин, що складаються у зв'язку з винесенням судових актів і судовою нормотворчістю [226, с. 2]. Незважаючи на те, що наведена теза не є безперечною, дослідження цивільного процесу в аспекті виокремлення моментів статики і динаміки є конструктивним напрямом, що підлягає подальшій розробці. Зокрема, поняття «правосуддя» вимагає врахування особливостей реалізації, що мають місце як у контексті процесу його здійснення, так і в частині його результату. Погляди авторів, що розкривають зміст поняття «правосуддя» через категорію діяльності, треба взяти до уваги у світлі акценту на динамічних властивостях процесу. У свою чергу понятійно-категоріальний апарат цивільного процесу повинен будуватися і розвиватися як система, що має своїм об'єктом діяльність.

Виходячи з викладеного вище, ми не можемо підтримати тих учених, які вважають правосуддя актом судового правозастосування, тобто результатом судової діяльності [8, с. 67-71; 311; 388, с. 48].

На нашу думку, поділ процесу і результату здійснення правосуддя має штучний характер, а понятійне виокремлення статичних моментів (судових рішень) із загального контексту процесуальної діяльності є невиправданим. Адже результат процесу (остаточний або проміжний) являє собою інтегроване відображення всієї судової діяльності. Порушення порядку судової діяльності позначається на результаті, зумовлюючи його дефектність або навіть нікчемність. Розгляд обставин судової справи, як уже було зазначено вище, є невід'ємною рисою судового методу і не може бути «втрачений» без шкоди для сутності правосуддя. Правосуддя, яке міститься в результаті та ігнорує процес, має загрозливу тенденцію нівелювання значення точного й неухильного дотримання процесуальних норм судом та іншими учасниками процесу. Виокремлення з послідовного процесу лише статичних моментів, що фіксують зміст судового рішення, неминуче призводить до поділу судової діяльності на перший і другий сорт, правосуддя і просто судову діяльність, зумовлюючи знецінювання останньої. Заперечення правосудного характеру діяльності щодо розгляду справи суперечить тому значенню, яке надається зазначеній діяльності в контексті реалізації права на суд і судовий захист.

Також учені вказують на концептуальну непослідовність висновку про те, що не всі процесуальні дії належать до здійснення правосуддя [511, с. 118]. Додамо, що усунення яких-небудь процесуальних дій з обсягу правосуддя порушує логічну і правову обґрунтованість твердження про те, що результат вирішення справи є правосудним. Адже неправильний шлях не дозволить дійти правильного висновку. Правосудне вирішення цивільної справи є закономірним результатом належного процесу розгляду і містить у собі підсумки всіх, навіть найменш значних процесуальних дій. З огляду на це ми вважаємо, що поняттям «правосуддя» охоплюється не тільки результат у вигляді рішення, але й увесь процес розгляду цивільної справи судом.

Разом із тим, іншою крайністю є теза щодо тотожності судової діяльності та правосуддя. Окреме місце в науці належить позиціям, заснованим на тому, що правосуддя визначається таким через наявність певних якостей, що обумовлюють його роль і значення в суспільстві.

Так, в одній із наукових праць правосуддя розглядається як реалізація права на суд, що включає незалежність і неупередженість суду, створеного на підставі закону; доступ до суду і справедливий судовий розгляд [289, с. 8].

В українській правовій науці одержала поширення думка [41, с. 356-361], узагальнена в позиції Конституційного Суду України: «Правосуддя за своєю сутністю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне відновлення у правах» [401].

Подібний напрям наукової думки в цілому правильно відображає виключно позитивну змістову наповненість правосуддя як категорії, його роль як орієнтира і суспільної цінності. У такий спосіб розкривається ще один істотний аспект формування понятійно-категоріального апарату цивільного процесу: необхідність адекватного відображення як уявлень про ідеал (стандарт, модель) судової діяльності, так і про реальну фактичну поведінку учасників судового розгляду. Як елемент науки понятійно-категоріальний апарат має вирішувати завдання, пов'язані не тільки з відображенням дійсності, але й з її вдосконаленням. Взаємодія двох зрізів розгляду цивільного процесу - «ідеального» і «реального» - найчастіше ігнорується, що зумовлює змішування явищ різної сфери реалізації.

Внутрішні суперечності двох окреслених площин реалізації цивільного процесу є одним із потенційних джерел його розвитку, демонструючи на практиці недосконалість нормативного моделювання. Крім того, процесуальні норми можуть бути застосовані неправильно, із грубими порушеннями, або можуть мати місце незначні відхилення. Через різні об'єктивні і суб'єктивні фактори реальний розгляд і вирішення цивільної справи може не відповідати тому, що передбачають процесуальні правила. При цьому суспільні цінності залишаться не реалізованими, судова діяльність не призведе до очікуваного соціального результату, і такий процес не зможе вважатися правосуддям. Тому правосуддя - це належна діяльність і необхідний її результат, що відповідає критеріям і вимогам, які склалися в суспільстві. Таким чином, правосуддя вбачається нам поняттям, в основі якого - уявлення про діяльність суду і її результат, що відповідають цінностям, усталеним у суспільстві. З огляду на сказане не вважаємо за можливе говорити про ефективність правосуддя, тому що фактично завжди воно є ефективним. Зворотне призводить до втрати правосуддям своєї сутності та підміни понять [140, с. 178-182].

Неоднозначно сприймається в науці й обсяг поняття «правосуддя».

Так, низка авторів відносять до обсягу поняття «правосуддя» усю діяльність, наявну під час розгляду і вирішення підвідомчих суду справ. Деякі автори вважають правосуддям будь-яку процесуальну діяльність суду, спрямовану на вирішення питань, які входять до його компетенції [66, с. 18-19; 195, с. 9].

Інші не вважають правосуддям окремі види процесуальної діяльності, як-от: діяльність суду щодо винесення судового наказу; встановлення фактів, що мають юридичне значення; у справах про оскарження рішень третейських судів і про видачу виконавчих листів на примусове виконання їх рішень; у справах про визнання і приведення у виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних рішень [53, с. 189-206; 120, с. 181-186; 332, с. 126-130; 341, с. 69-74; 421, с. 407].

Треті, дотримуючись суб'єктивного критерію, визначають як правосуддя діяльність суду, відокремлюючи її від діяльності інших учасників процесу, яка за такого підходу до обсягу поняття «правосуддя» не належить [127, с. 163].

Четверті називають правосуддям тільки діяльність суду щодо розгляду й вирішення спорів про право (конфліктів) [66, с. 9; 236, с. 473].

Аналіз наукової літератури дозволяє нам зробити висновок, що для встановлення обсягу поняття «правосуддя» необхідно звернути увагу на категорію судочинства. Хоча, як і багато інших, вона не має однозначного тлумачення.

Значна частина вчених називає судочинство засобом реалізації судової влади [82, с. 15-16]. Інші стверджують, що судочинство - форма правосуддя [512]. При цьому в більшості досліджень безпосередньо не вирішується питання щодо встановлення принципових відмінностей між формою і засобами реалізації. Представлені досить складні конструкції взаємовідносин. Зокрема, на думку В. В. Кутько, судочинство - це форма існування юридичного процесу як засобу здійснення судової влади [270, с. 11].

Існують також інші думки. Наприклад, І. Л. Петрухін ставить знак рівності між правосуддям і судочинством [460, с. 18]. Аналогічно С. О. Короєд вважає правосуддя і судочинство синонімами [250, с. 11].

Низка авторів, як уже згадувалося вище, окремі види проваджень і процесуальні дії, що відносяться ними до обсягу поняття судочинства, не вважають правосуддям. Водночас Ю. О. Попова робить висновок про те, що процедура видачі судового наказу і стадія підготовки справи до судового розгляду не належать до здійснення правосуддя та судочинства [369, с. 80].

Судочинство вбачається тією категорією, призначення якої - охопити процесуальну діяльність у максимальному обсязі її фактичної різноманітності. Порівняно із правосуддям судочинство, насамперед, технічна, тільки правова категорія, позбавлена ідеологічного навантаження. Судочинство є завжди, коли має місце процесуальна діяльність. А правосуддя - лише в тому випадку, коли ця діяльність (тобто судочинство) є правильною (тобто правосудною).

У наявній у науці дискусії щодо співвідношення правосуддя і судочинства ми дотримуємося тієї позиції, що виокремлення правосуддя на підставі формальних характеристик не є виправданим. Окремі процедури (провадження), зокрема процедуру видачі судового наказу й підвідомчість, слід, на нашу думку, кваліфікувати з огляду на їх суспільну роль і значення.

Законодавче рішення щодо розширення судової компетенції свідчить про те, що значення відповідних справ для суспільства настільки вагоме, що вони прирівняні до правових спорів. При цьому встановлюваний процесуальним законом порядок судочинства диференціюється з урахуванням наявності такої кількості процедурних формальностей, які є необхідними й достатніми для кожної категорії справ. Заперечення здійснення правосуддя, мотивоване недостатньою деталізацією процедури і подібного роду аргументами, призводять до домінування форми над змістом, що не може вважатися правильним. Тому, на нашу думку, справедливий розгляд і вирішення всіх без винятку справ, які належать до компетенції суду, являє собою правосуддя незалежно від виду провадження і складності його процесуальної форми. Наявні питання повинні вирішуватися у площині відповідності запропонованої законодавцем процедури характеру справ, які підлягають розгляду.

Таким чином, говорячи про формування понятійно-категоріального апарату цивільного процесу, автор вважає за необхідне акцентувати увагу на наступних моментах, які вбачаються суттєвими.