Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Треті вказують на значення судових рішень князя як основи правових норм, що склали в підсумку Руську Правду. В одному з підручників підкреслюється, що у формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми [217, с. 45]. В. Л. Янін говорить про можливу прецедентність «статуту» Ярослава Мудрого [570].

Імовірно, що в реальності мала місце сукупність причин і механізмів формування Руської Правди. Не вдаючись у детальний аналіз проблеми, звернемо увагу на ту обставина, що Руська Правда - це приклад кодифікації правових норм. Незалежно від домінування тих або інших механізмів формування, правова система Київської Русі розвивалася шляхом формування загальних норм на основі звичаїв, найбільш авторитетних судових рішень і правотворчої діяльності князів. На нашу думку, приклад Київської Русі підтверджує тезу про типовість формування нормативного способу регулювання через його більш високу потенційну ефективність як інструменту соціального регулювання [155, с. 137-140].

З огляду на це, початкові етапи становлення цивільного судочинства України, безпосередньо пов'язані з державно-правовим ладом Київської Русі, розвивалися в типовому для континентальної Європи руслі. Важливе значення мало функціонування Київської Русі в загальноєвропейському правовому просторі, а також тісні зв'язки з іншими державами і правовими порядками. На цій підставі створюються об'єктивні передумови для формування в судочинства Київської Русі рис, властивих раннім етапам розвитку процесуальних систем, які належать до романо-германського типу: поєднання судової влади з адміністративною, відсутність поділу на кримінальне й цивільне судочинство, подібність доказів, активна участь сторін спору тощо. Однак, має місце тенденція поступового закріплення ролі творця правових норм за верховною владою і обмеження судів функціями застосування права.

Надалі традиції державності були підтримані Галицько-Волинським князівством, судочинство в якому збереглося без істотних змін.

Наступний етап розвитку української правової традиції пов'язаний із перебуванням значної частини українських земель у складі Великого князівства Литовського й Речі Посполитої. Дослідники державно-правової історії України говорять про те, що судовий процес часів Великого князівства Литовського мало відрізнявся від того, що мав місце в Київській Русі [482, с. 126]. Зазначимо, що відбувається розвиток системи судів та ускладнення джерел права. Основним джерелом права стають нормативні акти, серед яких слід назвати Судебник і Статути Великого князівства Литовського. Однак, звичаєве право застосовується судом субсидіарно [217, с. 111-112]. Процесуальне регулювання ускладнюється, зокрема деталізуються правила виклику сторін, допускається представництво, формується система доказів. Сторони мали широкі процесуальні права. На будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця [316, с. 127]. Водночас мала місце нерівність прав і обов'язків учасників процесу залежно від стану, національності, статі, місця проживання; існування станової підсудності, формалізм, дуалізм - співіснування загального і звичаєвого процесу [452, с. 5]. Треба погодитися з тим, що еволюція судоустрою й судочинства в Литовсько-руській державі була обумовлена еволюцією суспільного й державного життя князівства [231, с. 9]. Вбачається, що судочинство, розглянутого періоду, не зробило значного якісного розвитку й перебувало на початкових етапах становлення.

Надалі розвиток цивільного судочинства був обумовлений українським національно-визвольним рухом, у результаті якого сформувалася Гетьманщина - відновлена українська національна держава, що існувала протягом 1648-1782 років. Домінуючим фактором розвитку української державності цього й наступних періодів став політичний вектор у бік зближення з Росією. У 1654 році Б. Хмельницький укладає військово-політичний союз із Росією, який розвивався в напрямі поступового звуження прав автономії. Звертає на себе увагу той момент, що в домовленостях особливо було обумовлено незалежність України від царського уряду у сфері судочинства [217, с. 135]. Таким чином, суспільно-політичний статус суду досягає того ступеня розвитку, який дозволяв оцінювати його як істотний фактор державності й відстоювати поряд зі збройними силами і зовнішньополітичними зв'язками.

Судову систему України у 1648-1657 роках складали: вищі органі судової влади: суд Гетьмана, суд Ради генеральної старшини, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія; судові установи середньої ланки в особі полкових судів; судові органі нижчої ланки: сотенні, магістратські, ратушні, копні й сільські суди, а також доменіальні суди; спеціалізовані суди: духовні, цехові, ярмаркові, митні, третейські і суд грецького Ніжинського братства. Недоліком наявної судової системи було об'єднання адміністративної й судової влади та велика кількість судових установ [37, с. 6].

Серед джерел домінувало звичайне козацьке право. Також застосовувалися акти козацької старшини, міжнародні договори. Була відновлена дія Статуту Великого князівства Литовського 1588 року і збірників магдебурзького права, до яких належать «Саксон» у переробці П. Щербича, «Порядок» Б. Троїцького, а також «Право Холмське» в обробці П. Кушевича. О. І. Биркович стверджує, що дані правові джерела використовувалися у процесі судочинства лише тоді, коли ту або іншу судову справу неможливо було вирішити звичаєвим правом [37, с. 12]. Л. С. Гамбург говорить про застосування судом грецького Ніжинського братства, поряд з нормами українського права, принципів і норм римського права згідно з конституціями візантійських імператорів [89, с. 5].

Таким чином, правова система Гетьманщини поєднувала строкату різноманітність джерел, створених у різний час і під впливом різних соціально-економічних умов. Учені стверджують, що відсутність кодифікованих законодавчих актів значно ускладнювала процес судочинства, призводила до суб'єктивізму в наданні судами правової оцінки тих або інших правопорушень, а також породжувала такі негативні явища, як корупція й хабарництво [37, с. 11]. Різноманітність законів і суперечності між ними, відхід від права з боку суддів послужили поштовхом ініціації судово-правових реформ [351, с. 53]. Разом із тим, спосіб узгодження різноманітних правових джерел дає підстави для висновку про рух у напрямі подальшого зміцнення нормативного способу регулювання, тому що вирішення проблеми невпорядкованості правових норм убачалося в їхній кодифікації, а не в судовому ранжируванні.

Реформи, зокрема здійснювані П. Л. Полуботком (1722-1723 рр.), Д. П. Апостолом (1727-1734 рр.), дещо оптимізували судову систему. Водночас у кодифікації права успіху досягти не вдалося: підготовлений збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» так і не набув чинності. У науці висловлена думка, що «Права, за якими судиться малоросійський народ» - це Кодекс українського права першої половини XVІІІ ст. [51, с. 6]. Активна робота в цьому напрямі підкреслює назрілу гостру потребу в систематизації правових норм і прагнення до оптимізації правової системи. Необхідно зауважити, що надалі кодифікація була здійснена в руслі уніфікації українського і російського права з домінуванням останнього, що стало одним із аспектів обмеження автономії України й імплементації її в правовий простір Російської імперії. Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд був скасований, у кожній губернії замість гродських судів були створені повітові суди [316, с. 190].

На фоні наявної правової різноманітності, політичної нестабільності судочинство не могло відрізнятися єдністю. Дослідники стверджують, що суди всіх інстанцій мали можливість широкого вибору порядку ведення процесу, судова практика другої половини XVІІ ст. знала часті відхилення суддів від писаних процесуальних норм [217, с. 157].

Помітною стає тенденція до відокремлення цивільного і кримінального судочинства і, відповідно, об'єднання двох протилежних тенденцій - слідчості й змагальності. При цьому вчені говорять, що судовий процес Гетьманщини був заснований на демократичних засадах змагальності, диспозитивності, виборності суддів, гласного й відкритого судового розгляду, колегіального вирішення справ і доступності судових засобів. Зазначено, що в судовому процесі завжди беруть участь дві сторони: обвинувачення й захист [37, с. 6]. Розвивається інститут представництва [323, с. 20-22]. Учені доходять висновку, що судочинство Гетьманщини було здебільшого змагальним, у той час як у справах, пов'язаних із державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, застосовувався слідчий (інквізиційний) процес [217, с. 156].

Правова система Гетьманщини відчувала дію значного масиву правових норм, часто суперечливих, створених у різних правових порядках, неузгодженість яких була перешкодою для подальшого розвитку суспільства. Фрагментарність, суперечливість, непослідовність правових норм не відповідала соціокультурному рівню розвитку суспільства, що зумовило неефективність правового регулювання взагалі й судочинства зокрема. Серед інших сфер правового життя і судочинство вимагало уніфікації правил, деталізації процедури ( зокрема, поділу цивільного і кримінального процесу). Умовою ефективного правового регулювання в суспільстві було упорядкування норм і процедур. Із цим завданням не могли впоратися суди, тому що судова влада в Гетьманщині як така не склалася. Через тривалу роз'єднаність територій, постійні військові конфлікти і зовнішньополітичні загрози, пригноблене становища корінного населення на значній частині держави, судові установи були розрізнені й недостатньо сильні в суспільстві. Суди не змогли стати тією рушійною силою, яка б засвоїла процес переробки наявних норм, консолідації правової системи і її відновлення в контексті відповідності потребам суспільства. Судова діяльність виявилася недостатньо ефективною в питанні уніфікації й відновлення права [139, с. 63-66].

На прикладі Гетьманщини очевидна роль судочинства як фактору єдності й незалежності держави. Так, розбіжності між козацькими й міщанськими судово-адміністративними органами використовувалися самодержавством для послаблення державного суверенітету Гетьманщини [89, с. 5]. Нездатність до ефективного вирішення правових колізій і проблем внутрішніми засобами, призвела до того, що оптимізація системи судів і судочинства відчула значний вплив російського правового порядку.

Відповідно до загальних тенденцій розвитку судочинства слід підтримати висновок І. Й. Бойка, який говорить про формування системи українського права того часу згідно з романо-германським типом правових систем [51, с. 6]. Вибір на користь нормативного акта як основного джерела права, кодифікація правових норм, обмеження ролі суду правозастосуванням - ці й інші риси переконливо вказують на те, що розвиток судочинства України відбувався в типовому для романо-германського типу процесу порядку.

Унаслідок визвольної війни Українські землі виявилися поділеними. Західноукраїнські землі залишалися у складі різних держав. Галичина входила до складу Польської держави під назвою Руського воєводства. Північна Буковина з початку XІV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, яке у 1564 році визнало свою васальну залежність від османської Туреччини. Закарпаття ще наприкінці XІ ст. захопила Угорщина, яка наприкінці XІІІ - на початку XІV ст. розпалася на кілька самостійних князівств. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, яке теж перебувало під протекторатом Туреччини. Наприкінці XVІІ ст. угорські землі повністю виявилися під владою австрійських Габсбургів [217, с. 188].

Із часом Лівобережжя зазнавало все більшого впливу Російської імперії. Автономія була ліквідована, і українські землі поступово стали частиною Російської імперії. Мала місце і правова інтервенція.

Судові реформи, що давно назрівали в суспільстві, були здійснені Петром І, а їх результат поширився і на українських землях. Найбільш значущими є укази «Про скасування у судних справах очних ставок, про проведення замість них розпитування й розшуку, про свідків, присягу, покарання лжесвідків і про митні гроші» 1697 року, «Коротке зображення процесів або судових тяжб» 1715 року, « Про форму суду» 1723 року. Реформи стосувалися як судових установ, так і порядку судочинства.

Учені вважають, що політико-правовою підставою реформи стала концепція «поліцейської» держави, мета якої полягала в тому, щоб забезпечити підданим досягнення «загального блага» - salus publica. Досягтися такого « загального блага» можна було в тому єдиному випадку, коли «поліцейська» держава, з одного боку, всебічно регламентує життя підданих за допомогою видання «правильних» законів і розпоряджень, а з іншого - забезпечить їх неухильне виконання [430, с. 815]. Висловлена думка щодо суперечливості реформ Петра І, пошуку механізмів узгодження абсолютизму влади з демократичними спробами виокремлення судів із загальної системи органів державного управління, формування професійного суддівського корпусу із наданням йому певної незалежності, поділу цивільного і кримінального процесу [100, с. 8].

Спочатку реформи Петра І були спрямовані на посилення слідчих засад судочинства, «щоб знайти істину збиранням доказів, розглядом і дослідженням справи» [22, с. 180; 80, с. 71]. Основними ознаками слідчого процесу розглянутого періоду було таємне судочинство, застосування катувань, важливе значення письмових доказів [269, с. 298]. На думку Л. О. Хрусталева, в ситуації посилення внутрішніх суперечностей між різними соціальними групами, які були характерні для Російської держави кінця XVII ст., слідчий порядок судочинства більш ефективно, порівно зі змагальним, міг сприяти державі вирішувати соціальні конфлікти в судах [516, с. 11].

У літературі висловлена думка, що «Коротке зображення процесів або судових тяжб» від 30 березня 1716 р. є першим законодавчим актом, присвяченим виключно питанням судоустрою і процесу, що чітко регламентують основні стадії судочинства, які викладені в ньому систематично. Це дозволяє зробити висновки, що остаточне відокремлення процесуального права від матеріального відбулося саме в першій чверті XVIII ст., а «Коротке зображення» є першим процесуальним кодексом в історії російського права [516, с. 5].

Таким чином, нездатність політичного керівництва Гетьманщини провести автономну судово-правову реформу зумовила той факт, що зміни були здійснені з ініціативи і за правилами імперського уряду Росії. Політична ситуація, що змінилася, абсолютизація царської влади, особистісні якості Петра І як тоталітарного владного монарха призвели до інтенсивної політики поширення російського правового поля. Однак, незважаючи на негатив такого впливу для суспільно-політичної ситуації України, реформи судових інстанцій і судочинства були значним якісним кроком уперед. Саме з реформами Петра І можна обґрунтовано пов'язувати оформлення цивільного процесу як галузі права і цивільного судочинства як самостійної сфери діяльності. Неминучі проблеми і суперечності реформ не затьмарили їхнього позитиву. Тому ми підтримуємо авторів, що підкреслюють значення реформ Петра І, зауважуючи, що їх зміст відповідав тенденціям розвитку судочинства, і тому узгоджувався як зі старими процесуальними нормами, так і новелами, які диктував процес суспільного розвитку [100, с. 8]. Справедливим вбачається і те, що процесуальне право Росії наприкінці XVII - першої чверті XVIII ст. зробило стрімкий ривок у своєму розвитку [516, с. 10].

Зміст реформ свідчить про пошук ефективної моделі судочинства, насамперед, через призму слідчого і змагального начал. У процесі реформ пройдено шлях від різко слідчого процесу в Указі « Про скасування в судних справах очних ставок…» до його досить стриманого типу в Указі «Про форму суду». Питання щодо характеру судочинства, що сформувалося в результаті реформ Петра І, є дискусійним. Так, О. В. Шутенко вважає, що в період до реформ Олександра ІІ принципи змагальності й диспозитивності майже не виявлялися під час здійснення правосуддя в цивільних справах, інтереси осіб, що брали участь у справі, практично не враховувалися, і держава брала на себе не тільки судові функції, але і своєю волею фактично заповнювала волю зазначених осіб, позбавляючи їх можливості розпоряджатися правами у процесі [565, с. 42]. М. О. Акішин стверджує, що законодавець повернувся до змагальної форми процесу як основної у здійсненні правосуддя цивільними судами, що Указ « Про форму суду» був спрямований на посилення приватно-позовних засад і запозичення деяких принципів інквізиційного процесу. Щодо особливо небезпечних кримінальних злочинів і всіх правопорушень, підсудних військовим судам, зберігався інквізиційний процес [5, с. 14]. Водночас А. Б. Голубицький вважає, що в Указі 1723 року «Про форму суду» була створена нова «форма суду» на основі специфічного варіанта слідчого судочинства, доповнена елементами зі змагального процесу, яка являла собою єдину схему для всіх форм і різновидів судочинства [100, с. 8]. Л. О. Хрусталев доходить висновку, що запроваджений Указом «Про форму суду» порядок судочинства є змішаним, тобто має характерні риси обох видів судочинства [516, с. 5].

Саме останній погляд вбачається нам найбільш обґрунтованим. Наявна до реформ модель судочинства мала низьку ефективність внаслідок явної невідповідності соціокультурним умовам. Зазначимо, що з самого початку моментом поділу змагального й слідчого начал був не характер конфлікту, а інтерес, у ньому задіяний. Слідчі елементи були спрямовані на захист більш значущих державних і суспільних інтересів. Ці елементи не були новими, реформа лише впорядковувала й удосконалювала їх, розширювала сферу застосування.

Реформи Петра І звертають увагу на ще один момент, пов'язаний із правовою культурою суспільства - відсутність кваліфікованих суддів і спеціальної підготовки юристів. Рівень правової освіти суб'єктів правозастосування бажав кращого. Водночас суспільний розвиток досягнув такого рівня, коли ефективне правозастосування вимагало спеціальних знань і кваліфікації. Не дивно, що в таких умовах суд не сформувався як авторитетний соціальний інститут, як то мало місце в Англії. Необхідне з огляду на суспільні зміни упорядкування нормативного регулювання не могло відбуватися через судову практику внаслідок нездатності суду Росії того часу до самостійної ініціативної діяльності. У свою чергу сила центральної влади підтвердила неминучість кодифікаційного шляху розвитку правового регулювання.

Розглядаючи історію становлення цивільного процесу в контексті формування його певного типу, слід визначити початок реформ Петра І як момент остаточного утвердження романо-германського варіанту розвитку. Вибір цей був жорстко детермінований характером абсолютної влади монарха, масштабами держави, несформованістю суду як соціального інституту, низкою загальною правовою культурою суспільства [165, с. 277-279].

Тривалий час судочинство розвивалося на засадах, установлених реформами Петра І. Учені говорять, що до істотних недоліків цивільного процесуального порядку дореформеного періоду належали: повільність розгляду справ; формалізм і писемність; неточність і неповнота правил щодо доказів; право суду призначити присягу; розумовий і моральний рівень особового складу суду; злиденно низька платня, що породжувало непомірне хабарництво практично у всіх судових місцях [320, с. 10]. Однак, із плином часу зміна суспільних відносин зумовила необхідність кардинального переформатування цивільного процесу і приведення його у відповідність із потребами суспільства. Тому у другій половині ХІХ ст. в Російській імперії було проведено низку реформ, що докорінно змінили державно-правовий лад. Основним актом у сфері цивільного процесу став Статут цивільного судочинства, прийнятий у 1864 році (далі - СЦС).

На думку дослідників, процес проведення Судової реформи 1864 року визначив найбільш загальні проблеми концептуального плану: з'ясування статусу суддів у державі; визначення місця й ролі мирової юстиції в судовій системі; відокремлення суду від адміністрації, досягнення його незалежності; розмежування функцій мирового суду, поліції й судових слідчих; прийняття презумпції невинуватості як невід'ємного атрибуту цивільних прав; установлення рівності сторін у процесі й інші [40, с. 8].

Таким чином, перешкодою для подальшого розвитку суспільства й держави стала неефективність судочинства. Показово, що вагомим фактором необхідності реформ стала культурна потреба суспільства, уже досить розвиненого у плані правових поглядів і устремлінь, а також відображення в масовій свідомості еліти значення суду як одного з основних механізмів демократизації суспільного устрою. Л. С. Нестеренко також підкреслює, що завдання влади в досліджуваний період полягали в узгодженні ціннісних орієнтирів різних верств населення щодо проведеної реформи, у здійсненні послідовних дій щодо її втілення в життя для того, щоб не допустити поширення соціокультурних суперечностей у суспільстві [327, с. 8]. Суспільні цінності поступово одержують визнання як фактори оптимізації розвитку державно-правових інститутів, сприймаються як орієнтири нормативних змін і організаційних заходів.

СЦС докорінно змінив уявлення про роль суду в суспільстві. На думку вчених, замість суду, що виконує каральні функції, виникла потреба в суді, діяльність якого, у першу чергу, спрямована на захист прав і свобод людей, законних інтересів, вирішення на основі права спорів і конфліктів [368, с. 7]. У свою чергу, результати реформ призвели до того, що цивільне судочинство Росії у другій половині ХIХ - початку ХХ ст. розумілося як законний порядок судового захисту цивільних прав особистості [320, с. 9].

Статутом була реалізована модель гласного й усного судочинства. Рішення суду повинно було ґрунтуватися на документах і інших письмових актах, наданих сторонами, а також на доказах, висловлених у процесі усного змагання (ст. 339 СЦС). Передбачався обов'язковий обмін між сторонами змагальними паперами. Усне змагання сторін відбувалося у відкритому судовому засіданні (ст. 324 СЦС). Статут виходив з того, що провадження можливе тільки внаслідок прохання зацікавлених осіб, оформленого відповідно до встановлених правил (статті 4, 256-257 СЦС). Суд розглядав спір у межах заявлених вимог (ст. 706 СЦС). За позивачем закріплювалося право зменшувати свої вимоги, але не збільшувати їх, змінювати по суті або висувати нові вимоги (статті 332-333 СЦС). У свою чергу, відповідач мав право пред'явити зустрічний позов (ст. 340 СЦС). Обов'язком суду визнавалося вживання заходів щодо примирення сторін (ст. 337 СЦС). Регламентувалося право оскарження в порядку апеляції, касації, перегляду рішень за нововиявленими обставинами, скасування рішень за проханням третіх осіб (розділ ІІ книги 2 СЦС).

Судова реформа являла собою комплекс широких послідовних узгоджених заходів, у яких нормативні зміни були основною, але далеко не єдиною складовою. Серед факторів, що сприяли успіху перетворень, А. В. Кисельова згадує забезпечення грамотними кадрами й чіткою структурою судових установ, високий рівень правової культури мирових суддів і суворе дотримання ними принципів законності і справедливості, належне фінансування реформи [227, с. 12]. Організатори Судової реформи достатньо повно усвідомлювали та обставину, що самі по собі норми, якими б ідеальними вони не були, не матимуть ефективного впливу без їхнього належного виконання, яке, у першу чергу, залежить від виконавців. Нове законодавство й судоустрій супроводжувався якісним переглядом статусу суду, що було досягнуто за допомогою фінансування, стимулювання правової освіти, загального зростання правової культури, широкого залучення найбільш здібних членів суспільства до справи правосуддя.

Серед досягнень Судової реформи в літературі називають: відокремлення судових органів від адміністративних і законодавчих; запровадження справжньої адвокатури, до складу якої входили досить освічені й талановиті юристи свого часу [362, с. 3]; зміна правового статусу суддів, що було важливо для підвищення рівня їх незалежності; поліпшення фінансування судової системи; пришвидшення судочинства; зміцнення змагальності процесу; розширення кола питань, які вирішувалися в судовому порядку [368, с. 8]. Вітчизняні дослідники особливо зазначають ефективність інституту мирових суддів, запровадженого Судовою реформою 1864 року на території України [557, с. 6]. На окрему увагу заслуговує практика організації судових округів, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом Росії, спрямована на досягнення мети відокремлення суду від адміністрації [327, с. 8].

У цілому вчені оцінюють Статут цивільного судочинства як перший в історії російського законодавства процесуальний кодекс, створений за кращими західноєвропейськими зразками, що цілком відповідає тогочасним поглядам юридичної науки [320, с. 10]. С. Ю. Серебренніков вказує на спільність рис судочинства за СЦС і судочинства країн із класичним змагальним типом судочинства (Велика Британія, США та ін.) [429, с. 11]. Підтримуючи позитивні оцінки СЦС, зазначимо, що умови його створення забезпечили можливість використати позитивний досвід інших держав, наукові розробки у сфері цивільного судочинства. Відповідно, мала місце оцінка можливості адаптації тих або інших процесуальних механізмів до російського суспільства ХІХ ст. Закономірно, що розробники СЦС підтвердили напрям у руслі розвитку романо-германського типу процесу.

Учені подібні в оцінках результатів Судової реформи 1864 року як таких, що виходять за суто правові межі. Так, соціально-політичними, культурно-моральними наслідками судової реформи 1864 року Н. І. Биюшкіна називає зародження елементів правової держави і громадянського суспільства, незворотні зміни у правосвідомості мислячої частини соціуму [40, с. 8]. На думку А. Д. Попової реформи суттєво вплинули на трансформацію політичної, економічної, соціальних систем, сприяли послабленню правового нігілізму, підвищенню рівня поваги до закону й довіри до судів [368, с. 8]. Разом із тим становлення судової системи супроводжувалося значними проблемами, що мали формально-юридичний, економічний, кадровий, морально-етичний характер [40, с. 14], необхідністю створення не тільки юридичної, але й фінансової основи, а також вирішення кадрового питання [362, с. 20]. Зокрема, в Україні під впливом русифікаторської політики виникали й розвивалися загострені національні інтереси й почуття [418, с. 26].

Вбачається, що одним із недоліків Судової реформи 1864 року також було те, що, незважаючи на значні позитивні зміни в статусі суду, вона не створила достатніх передумов для формування суду як потужного соціального інституту, дійсного становлення як окремої гілки влади. Одним із істотних факторів цього, на нашу думку, стала відсутність у суду правотворчих повноважень. В умовах відокремлення суду від адміністративної влади і переваги змагальних засад процесу правотворчі функції є необхідною підставою розвитку суду як реальної державно-правової сили в суспільстві.

Таким чином, СЦС 1864 року остаточно й однозначно визначив розвиток цивільного судочинства в руслі романо-германського типу. Формування моделі судочинства не було запозиченням того або іншого правового порядку, а здійснювалося на підставі національної правової традиції. Однак істотний вплив європейського законодавства і правової думки був достатньо обґрунтованим через його більш прогресивний характер. На фоні глибоко позитивної оцінки реформи 1864 року вбачається суттєвим недоліком слабка позиція суду у структурі суспільного регулювання через відсутність у нього правотворчих функцій.

Слід звернути увагу на ще один момент у розвитку судочинства на українських землях. Мова йде про цивільний процес Австро-Угорщини, у складі якої перебували Галичина й Буковина.

Початком відліку демократичних перетворень стала революція 1848 року. Спочатку реформ зазнала судова система. Після виходу конституційних законів від 21 грудня 1867 р. про судову владу і про організацію імперського суду правосуддя було відокремлено від адміністрації в усіх інстанціях. Судові органи проголошувалися незалежними і самостійними у здійсненні своєї судової влади [328, с. 21].

Значну увагу було приділено регулюванню процесу здійснення правосуддя, що виявилося в ретельній розробці нормативних актів на підставі глибоких наукових досліджень і широкого використання світового досвіду. У підсумку правовою підставою здійснення цивільного судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини став новий Цивільний процесуальний кодекс, який було затверджено за проектом відомого процесуаліста Ф. Кляйна 1895 року і введено в дію у 1898 рлці [244, с. 12].

Кодекс відрізнявся цілісністю й послідовністю регулювання, закріпленням демократичних засад судочинства, повнотою охоплення сфери цивільної юрисдикції, детальністю встановлення правового статусу учасників справи. Визначалася підсудність усіх цивільних справ суду. Цивільно-процесуальний порядок ґрунтувався на принципах усності, гласності, відкритості, безпосередності і свободи доказів [328, с. 25]. Кожна сторона судового процесу незалежно від того, чи мала вона адвоката, чи ні повинна була з'явитися до суду особисто [104, с. 11]. Передбачалося право на оскарження судових актів, а також особливості розгляду окремих категорій справ.

Разом із тим учені вказують на низку недоліків процесу реформування цивільного судочинства на українських землях у складі Австро-Угорщини досліджуваного періоду. Так, на думку О. В. Кондратюка цивільний процес мав фіскальний характер, а високі судові витрати, обов'язковість адвокатського захисту позбавляли частину населення можливості вирішувати спори в судовому порядку. На практиці цивільне судочинство в Галичині здійснювалося досить повільно. Головними причинами цього, як свідчить практика судів, були порушення в застосуванні норм австрійського Цивільного процесуального кодексу 1895 року, збільшення кількості справ, неукомплектованість судів суддівськими кадрами, недостатня професійна підготовка суддів, перевантаження суддів, суттєві помилки суддів на стадії підготовки справи до розгляду, недостатнє використання норм кодексу, які надавали можливість прискорити цивільний процес, неефективна робота секретаріатів, низький рівень матеріального забезпечення [244, с. 12].

Очевидно, що проблеми, які виникли під час здійснення судової реформи в Австро-Угорщині, подібні до тих, які мали місце під час реалізації СЦС 1864 року в Російській імперії. Особливої уваги, на нашу думку, заслуговують аналогічні акценти на фінансово-організаційних аспектах забезпечення судочинства і проблемі суб'єктивного фактору - підготовці, кваліфікації, культурі суддівського корпусу. Правова культура як Австро-Угорщини, так і Росії демонструє своєрідну невідповідність доктринальної і правозастосовної сфер. Правова еліта довела здатність до створення достатньо досконалих норм і переконливого обґрунтування необхідності їх прийняття, що свідчить про високий розвиток правової думки, авторитет теоретиків права в суспільстві й державі. Водночас судді-правозастосовники у своїй загальній масі виявили явну невідповідність рівню запропонованих механізмів. Розвиток права відбувався переважно в теоретичній площині, створюючи й збільшуючи розрив з якістю правозастосування.

Повертаючись до кодексу 1895 року, зазначимо, що в цілому він закріплював зразок сучасного, науково й практично обґрунтованого, логічно збалансованого цивільного судочинства. Проте головною характерною рисою досліджуваного нормативного акта була втілена в ньому модель правового статусу суду, наділеного широкими повноваженнями щодо керівництва процесом і встановлення істини.

Сучасні вчені, характеризуючи роль правових поглядів Ф. Кляйна, підкреслюють спрямованість на те, що процес повинен усувати «соціальне зло» у вигляді порушення правопорядку наскільки можливо швидко й благополучно [299, с. 21]. На думку В. О. Аболоніна в нормативному регулюванні знайшли втілення уявлення Ф. Кляйна про сутність, цілі цивільного судочинства, його роль у суспільному і правовому регулюванні. Кляйн презентував процес не тільки як абстрактний індиферентний для суспільства конфлікт двох індивідуальних суб'єктів права, але зміг побачити за цим конфліктом явище масового порядку, що має величезне суспільне значення. Суд як інститут подолання цієї властивої суспільству проблеми являє собою «соціально-корисну установу», що утримується за рахунок суспільства і тим самим служить загальній користі й загальному миру й добробуту, тобто фактично суспільним інтересам. Кляйн проголосив головним завданням суду захист правопорядку і інтересів, спільних для всього соціуму, які він визнавав вищими за приватні інтереси сторін, які сприймалися ним лише як рефлекторне похідне від суспільних інтересів [2, с. 27-28]. Також мова йде про те, що найважливішим засобом повного і всебічного дослідження обставин справи є надання суду повноважень щодо керування процесом, причому не тільки щодо керування процесуальними діями і організаційним забезпеченням, але й щодо активної участі у збиранні доказів у конкретній справі [206, с. 252].

Австрійські вчені визнають, що процесуальна ідеологія Франца Кляйна мала сильний вплив на теорії про цілі цивільного судочинства. Цивільне судочинство реалізує «соціальну функцію». Вирішення конкретних питань у зв'язку із цим не є єдиною метою цивільного процесу, він також достатньо служить (і стимулює) суспільному добробуту [107, с. 170-171]. Значення реалізованої в Австрії моделі цивільного судочинства вийшло за межі національного права й одержало міжнародне визнання. Так, Т. В. Сахнова говорить про публічно-правовий концепт процесу, що запанував - «з легкої руки» Франца Кляйна - у німецько-австрійській моделі, яка передбачає пріоритет публічно-правового в методах, і, відповідно, - у меті процесу [422, с. 30].

Обґрунтована Ф. Кляйном модель активного суду історично довела свою спроможність. Австрійський ЦПК 1895 року без серйозних змін діяв майже 100 років. Найбільш значна новація за цей період - запровадження одноособового розгляду справ. Принципові зміни починаються з 1983 року [180, с. 37]. Еволюція цивільного процесу в Європі не тільки не відкинула концепцію активного судді, але й досить широко сприйняла її. Так, О. М. Здрок говорить про повсюдну тенденцію до розширення процесуальних повноважень суду [206, с. 250-270].

Таким чином, кодекс 1895 року підтверджує, що незважаючи на перебування в різних державах, на українських землях мало місце цивільне судочинство романо-германського типу. Подібність тенденцій розвитку правових систем Росії й Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст. дозволяє говорити про реалізовані об'єктивні тенденції, властиві соціокультурному розвитку суспільства. Це рубіж усвідомлення значення процесуальної форми як найважливішої правової цінності, інструменту соціального регулювання. Паралельно приходить розуміння того, що суд є однією з інституційно-правових основ державності.

Проводячи паралель між СЦС 1864 року і ЦПК Австро-Угорщини 1895 року можна помітити їх значну подібність. За твердженням Є. В. Васьковского, ті начала, які лежать в основі судових статутів, отримали застосування і в Австрії [70, с. 9]. Обидві держави мали проблему неефективності судочинства і слабкості судового правозастосування. Структура суспільних відносин, що передують реформам, була така, що суд у динаміці правових змін був керованим, а не керівним суб'єктом. При цьому Росією був обраний шлях змагальності сторін при пасивності судді, а Австро-Угорщиною - судової активності, що характеризує дві різні моделі сучасного, демократичного судочинства [168, с. 13-17].

Історичний пошук ефективних форм судочинства пропонує різноманітні підходи до вирішення проблеми оптимізації процедури здійснення правосуддя. Вбачається, що модель змагального процесу при пасивному судді потенційно послаблює суд, роблячи його заручником поведінки інших суб'єктів і зовнішніх обставин. Другою найважливішою складовою статусу суду є його правотворчі повноваження. При цьому суд, позбавлений як активності в процесі, так і правотворчих функцій, не здатний стати реальною владою, тому що його компетенція не дозволяє впливати на суспільне регулювання, на відміну від законодавчої і виконавчої гілок влади. Залежне становище суду знижує якість правосуддя, поглиблює розрив між доктринальним і практичним рівнями правової культури, примітивізує судове правозастосування, шкодить авторитету судової влади, порушує баланс правого регулювання.

Революційні події початку ХХ ст. об'єднали значну частину України у складі СРСР, залучивши її до орбіти впливу радянського права. Зазнав значних змін і цивільний процес.

Спочатку в непростий час становлення радянської державності цивільне судочинство відійшло на задній план. Поступово законодавче регулювання відновлювалося, були запроваджені кодифіковані акти 1924 і 1929 років. Проте регламентація процесуальних відносин була фрагментарною й недостатньо послідовною. О. В. Гетьманцев зазначає, що в ЦПК 1924 року не знайшли закріплення завдання цивільного судочинства, низка принципів не зафіксовані у змісті процесуальних норм, були відсутні деякі стадії судочинства, більшість процесуальних дій суду не обмежувалися строками, посилювалася активність суду тощо. Згодом у ЦПК УРСР була внесена велика кількість змін і доповнень [94, с. 85].

Наступна кодифікація була здійснена в другій половині ХХ ст., і її результатом став ЦПК УРСР 1963 року. На його підставі сформувалася достатньо цілісна система процесуального регулювання. Серед основних рис радянського цивільного процесуального права Д. Я. Малешин називає наступні характеристики: суд був наділений значними повноваженнями, його роль була надмірно активною, він не обмежувався наданими доказами, а витребовував їх за власною ініціативою; на захист суспільних інтересів була спрямована діяльність прокурора, який мав значні повноваження; активними учасниками цивільного процесу були також органі державного управління і громадські організації; поширення одержала така форма несудового вирішення спорів як товариські суди [295, с. 162-163]; діяла виборність суддів, участь народних засідателів у розгляді справи тощо [295, с. 350].

О. В. Гетьманцев говорить про формування судових інстанцій відповідно до трирівневої системи суддів, що повторює адміністративно-територіальний устрій; створення єдиного процесу в першій інстанції; запровадження інституту народних засідателів; активну участь прокурора в цивільному процесі; відсування на другорядний план діяльності адвоката; надмірну активність суду й недостатність розпорядчих прав сторін; впровадження принципу розгляду цивільних справ в інтересах з'ясування правди (об'єктивної істини); створення одноступеневої системи оскарження; запровадження інституту протесту на предмет законності судових рішень [94, с. 85].

Значна увага приділялася принципам судочинства. Серед них проголошувалися принципи, штучно створені для демонстрації переваг радянської держави й суспільства, навіяні комуністичною ідеологією: планування, єдності особистих і суспільних інтересів; влади народу при керівній ролі робітничого класу; соціалістичної законності; пролетарського інтернаціоналізму; повноти й реальності прав і свобод радянських громадян та інші [486, с. 26]. Важливою рисою радянського цивільного процесу був принцип об'єктивної істини [229, с. 45].

На думку низки авторів, специфіка цивільного процесу за ЦПК 1963 року особливо виявляється в принципах диспозитивності і змагальності, закріплених у ньому особливим чином, виходячи з єдності інтересів особистості, держави й суспільства, а також вимог об'єктивної істини як мети цивільного судочинства [239, с. 25]. Мова йшла про існування специфічного принципу - радянської диспозитивності, що має подвійну основу - ініціативу сторін у єдності з активністю суду, прокуратури й окремих державних і громадських організацій [420, с. 67].

Оцінюючи цивільне судочинство радянського періоду, доречно погодитися з тим що його очевидною ознакою є ідеологічний фактор [295, с. 105; 486, с. 24]. Партійний ценз, спосіб формування судового корпусу, контроль і нагляд за законністю судочинства, дисциплінарна відповідальність суддів - ці й багато інших фактори робили проголошувану незалежність суду лише декларативною. Функціонування радянського цивільного судочинства багато в чому було засновано на використанні значної кількості традиційних механізмів, які склалися у процесі становлення цивільного процесу в руслі романо-германського типу, однак в умовах домінування соціалістичної ідеології вони набували достатньо своєрідного змістового наповнення. Тому ми підтримуємо Д. Я. Малешина у висновку з приводу того, що різниця між радянським і романо-германським процесом була очевидною [295, с. 105].

Зі здобуттям Україною незалежності суттєво змінилися основи правової системи, що відобразилося й у сфері цивільного судочинства. Загальна демократизація державно-правового життя, сприйняття світових цінностей і стандартів, європейські орієнтири розвитку визначили домінанти реформування судочинства: становлення незалежної судової системи, посилення змагальних і диспозитивних начал, зростання значення справедливості і своєчасності судового розгляду. ЦПК України 2004 року не поступався європейським аналогам. Разом із тим для України, як і для будь-якої іншої держави, проблема ефективності цивільного провадження є постійно актуальною. І її вирішення не визначається готовими закордонними рецептами, а вимагає звернення до джерел процесуальної традиції, сприйняття досвіду її становлення, умов, способів і результатів розвитку.

Складна історія становлення української державності, перебування українських земель у складі різних державних утворень і під дією різних правових порядків сформували своєрідний державно-правовий клімат. Становлення правової системи України на ранніх етапах відбувалося в контексті єдиного європейського соціокультурного простору, що призвело до сприйняття різних правових елементів інших народів, активному взаємному впливу, конкуренції правових механізмів. Еволюційний шлях розвитку обумовив запровадження найбільш ефективних для свого часу регуляторів, поступово вдосконалюючи судочинство відповідно до посилення його впливу в суспільстві. Оцінюючи весь шлях розвитку українського цивільного судочинства, ми вважаємо його типовим для європейських держав романо-германського типу. Вбачається, що остаточне затвердження нормативного способу організації правового регулювання оформилося ще у XVII ст. Саме ця часова межа видається нам періодом становлення права як найбільш значущого суспільного регулятора і нормативного акта як способу його об'єктивації. Одночасно судочинство набуває організованих і уніфікованих форм, закріплюючись як інструмент правозастосування, але ніяк не правовстановлення. Подальше зростання значущості судочинства спонукає до пошуку найбільш ефективних його форм, ключовим моментом яких є статус суду, що визначає його повноваження, права й обов'язки у процесі. Історія надає приклади радикальних переходів від активності до пасивності суду, однак свідчить, що жодна з моделей, які склалися, не була достатньо ефективною. Історичний досвід цивільного судочинства доводить нераціональність радикальних рішень і примушує звернутися до пошуку компромісних і проміжних варіантів.

Вітчизняне судочинство за всіх часів стикається із проблемою відсутності традицій суду, судової культури й авторитету. Низька якість правозастосування, відсутність ініціативи і професійного росту суддівського середовища, відсталість судового корпусу супроводжують історію. Не зникли ці проблеми й сьогодні, одержавши додаткову актуальність. Історичний досвід справедливо переконує в тому, що найкращі за якістю норми в руках непрофесійного судді втрачають свою ефективність. Тому однією із проблем соціокультурного контексту сучасної України є становлення й зміцнення суду як правового, соціального, культурного інституту. Нормативна складова вирішення окресленої проблеми актуалізує питання судової компетенції і, насамперед, суддівської активності та правотворчих повноважень.

1. Аналіз змісту характеристики «ефективність», історії її формування та традицій використання в різних галузях суспільної діяльності дає підстави прийти до висновку про те, що це поняття використовується для оцінки динамічних процесів та не є придатним для оцінки суспільних явищ в їх статичних аспектах. Цей висновок є додатковим аргументом на користь переваг висловленої в науці діяльнісної концепції цивільного процесу, оскільки розширює її доктринальне і практичне значення.

2. Подальший розвиток в роботі діяльнісної концепції цивільного процесу та дослідження її в контексті взаємодії нормативної основи (цивільного процесуального права) та практичної діяльності по її реалізації (цивільне судочинство) дають підстави для формування положень щодо систематизації основних понять і категорій цивільного процесу. Зокрема, передумовою застосування такої характеристики як «ефективність» в царині цивільного процесу є достатнє відображення при формуванні понятійно-категоріального апарату цивільного процесу як уявлень про ідеал (стандарт, модель) судової діяльності, так і реальної фактичної поведінки учасників судового розгляду. Адже недостатність понять і термінів, змішування категорій, нечіткість їх змісту, ігнорування істотних змістовних аспектів та інші недоліки шкодять доктрині процесу, розмиваючи її положення, та не задовольняють потреб практики цивільного судочинства з огляду на те, що дозволяють правовим приписам залишатись декларативними, приховують дійсні порушення права, маскують недоліки, видають бажане за дійсне. Ігнорування або недостатнє відображення обидвох площин цивільного процесу стає істотною перешкодою не тільки теоретичному дослідженню ефективності, але і практичному досягненню цієї характеристики в цивільному судочинстві.

3. В результаті розвитку цих положень, автором доводиться, що співвідношення ідеальних уявлень і фактичної діяльності у сфері цивільного процесу відбивається через дихотомію понять «правосуддя» - «судочинство». Правосуддя акумулює уявлення про належний розгляд і вирішення цивільних справ та втілення в життя суспільних цінностей, і включає в себе не лише результат у вигляді вирішення цивільної справи судом, але і процес її розгляду. У свою чергу, поняття «судочинство» покликане охопити собою усе різноманіття судової діяльності. Оцінка судочинства з позицій відправлення правосуддя має місце через ефективність, що відображає співвідношення бажаного і дійсного.

4. Звернення до витоків виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування дає підстави для виявлення передумов, завдяки яким характеристика «ефективність», початково невластива юриспруденції, стає потрібною і практично затребуваною в правовій науці. До них автор відносить:

- унікальні сутнісні властивості цієї категорії, котрі полягають в спрямованості на відображення критичного сприйняття певної діяльності крізь призму «вартісного», прагматичного, утилітарного підходу, та формування її характеристики з огляду на динаміку перетворення залучених до неї цінностей;

- відсутність в юриспруденції категорії подібного функціонального призначення, наряду з практичною необхідністю в її застосуванні, що отримувала спочатку лише фрагментарне доктринальне оформлення;

- розвиток теорії пізнання, науки взагалі та юриспруденції зокрема, взаємне зближення та проникнення окремих сфер знань, диференціація методів дослідження різних типів суспільних відносин, що зробили можливим сприйняття юридичною наукою традиційно неюридичної категорії ефективності з метою охопити, систематизувати, узагальнити та уніфікувати уявлення про значущість і корисність правової діяльності.

5. Методологія науки цивільного процесу втілюється в структуру наукового знання, котра забезпечує його організацію і розвиток. У свою чергу методологія дослідження ефективності цивільного судочинства спрямована на аналіз його здатності задовольняти наявні в суспільстві потреби і відповідати очікуванням, досягати поставлених цілей і виконувати завдання, відповідності витрат і одержаних результатів. Актуалізуються питання про те, наскільки корисним є судочинство для різних суб'єктів, чи виконує воно покладені на нього функції, що коштує суспільству, державі і конкретному користувачеві. Дослідження також спрямоване на виявлення тих чинників, які впливають на ефективність цивільного судочинства.

6. Звернення до конкретизації методології юридичних досліджень доводить, що основними аспектами впливу особливостей правової реальності як об'єкту дослідження на методологію юриспруденції, є:

потенційна можливість повного пізнання фактів соціальної реальності;

домінування функціонально-цільового підходу в дослідженні причин виникнення, динаміки розвитку правових феноменів;

урахування не тільки об'єктивних обставин, але і суб'єктивних факторів формування правових явищ.

7. Вплив предмета і мети дослідження ефективності цивільного судочинства обумовлює пріоритет наступних чинників формування методології ефективності цивільного судочинства:

- звернення окрім нормативних також і до природноправових, соціологічних, психологічних контекстів праворозуміння;

- використання системно-динамічного підходу в дослідженні судочинства;

- використання функціонально-цільового підходу в дослідженні сутнісної детермінації процесуальних феноменів;

- використання математичних, економічних, гуманітарно-духовних понять та відповідних закономірностей при дослідженні судочинства;

- використання методів прогнозування і моделювання для вирішення завдань практичного характеру.

8. Проблеми ефективності цивільного судочинства тісно пов'язані з типологією цивільного процесу. Процеси уніфікації процесуальних систем, що набирають оберти, заслуговують на загальну підтримку, проте, слід вибірково підходити до потенційної сфери їх застосування. Досвід побудови різних моделей і способів регулювання є багатим джерелом виявлення найбільш ефективних процесуальних механізмів, створюючи основу уніфікації процесуальних систем. Водночас конкретні соціокультурні умови суспільства вимагають максимальної відповідності процесуального регулювання, відштовхуючи невластиві елементи. Запорукою ефективності цивільного судочинства є відповідність між соціокультурним контекстом і процесуальними механізмами. Підвищення якості застосування процесуальних норм, залежне, передусім, від суддів, є потужним чинником підвищення ефективності цивільного судочинства, здатним істотно згладити недоліки правових норм, забезпечити своєчасний розвиток права.