Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

У підсумку зазначимо, що категорія «юрисдикція» займає важливе місце в сучасній системі правового регулювання, тому існує необхідність в однаковому тлумаченні цього терміна, що повинно стати основою послідовного його застосування в різних нормативних актах і наукових працях. Належна організація судової юрисдикції створює передумови для більш результативного й менш витратного судочинства, що надає їй значення передумови ефективності цивільного судочинства.

Для нашої держави актуальним і проблемним питанням залишається розмежування юрисдикції спеціалізованих судів і судів загальної юрисдикції. Норми, що регулюють різні судові юрисдикції, достатньо значні за обсягом і дещо казуїстичні. За час їх функціонування вони зазнали безлічі змін і доповнень. Застосування цих норм у судовій практиці викликає питання, що зумовлює формування безлічі судових позицій тощо. Таким чином, практика розмежування юрисдикції судів свідчить про те, що це питання характеризується відсутністю прямолінійних рішень, наявністю винятків і ситуацій, що потребують особливого підходу. Незважаючи на спроби оптимізації законодавства, постійну діяльність вищих судів щодо формування єдиних підходів до розмежування судових юрисдикцій, слід визнати, що на сьогодні ще існує чимало проблем у даній сфері. Тому, у зв'язку із прийняттям основних процесуальних кодексів у новій редакції у 2017 році одним із перших очікувань правового співтовариства є вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій.

Звернемося до доктринальних засад розмежування судових юрисдикцій. У науці обговорюється кілька критеріїв, використовуваних для розмежування судових юрисдикцій. Насамперед, виділяють предметний і суб'єктний критерії, також мова йде про такий критерій, як пряма вказівка в законі [386, с. 198-199]. Говорять учені і про наявність загальних та спеціальних критеріїв [446, с. 6]; про галузевий критерій, до якого належать предметний і суб'єктний [36, с. 5] тощо. При цьому під критеріями розмежування юрисдикції судів у науці пропонується розуміти певні ознаки підсудних їм справ, які визначають потребу розглядати ці справи за правилами певного виду судочинства і їх віднесення до сфери реалізації юрисдикційних повноважень суду певної юрисдикції [222, с. 14].

Учені не тільки виділяють різні критерії розмежування юрисдикцій, але й приділяють увагу їх взаємному співвідношенню.

Наприклад, Н. М. Бесараб пропонує здійснювати розмежування юрисдикцій на підставі галузевого критерію, однак у тих випадках, коли виникають труднощі через комплексний характер окремих галузей законодавства (земельного, господарського, фінансового тощо) використовувати суб'єктний критерій. Крім того, виділяє ще три критерії: визначення конкретного переліку справ, що підлягають розгляду судами того або іншого виду юрисдикції; визначення конкретного переліку справ, що не підлягають розгляду судами того або іншого виду юрисдикції; «залишковий» критерій, тобто віднесення до певного виду юрисдикції справ, які не підлягають розгляду за правилами інших видів судочинства [36, с. 9].

Н. Ю. Сакара стверджує, що під час визначення критеріїв розмежування юрисдикцій між загальними та спеціалізованими судами слід використовувати диференційований підхід. Так, для розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції й господарськими судами доцільно використовувати суб'єктний склад як критерій розмежування повноважень. Що стосується розмежування юрисдикції адміністративних судів із судами загальної юрисдикції й господарськими судами, то можна запропонувати використовувати як критерій характер спірних відносин: приватноправовий або публічно-правовий [414, с. 80-81].

Нами наведені лише деякі позиції з висловлених у літературі. Без сумніву, предмет відрізняється складністю, а поставлені питання навряд чи можуть бути вирішені лінійно. Досягненню цілей судочинства сприяє максимальна відповідність між видом провадження і правовою природою справи. Спір господарський повинен вирішуватися господарським судом за правилами господарського судочинства. Спір адміністративний (публічно-правовий) - адміністративним судом за правилами адміністративного судочинства. Тому закономірно, що підставою розмежування судових юрисдикцій повинна бути правова природа справи, а саме її належність до категорії господарських або публічно-правових спорів.

Проте правова природа справи досить неочевидна. Так, Д. М. Шадура говорить про принципову неможливість визначення поняття «публічно-правовий спір» [549, с. 7]. Учені підкреслюють, що господарський спір - складна правова категорія, поняття якої має узагальнювальний характер і може розглядатися в етимологічному, економічному, юридичному й філософському аспектах [365, с. 7]. О. М. Гребенцов пов'язує складність визначення господарської юрисдикції з комплексною природою господарської (підприємницької, комерційної) діяльності, яка опосередковує найрізноманітніші відносини як у сфері приватного (цивільного, трудового тощо), так і в сфері публічного (податкового, адміністративного тощо) права [116, с. 18].

Тому для реалізації практичної потреби у встановленні правової природи кожного конкретного спору законодавець пропонує різні зовнішні й більш очевидні критерії. Та характеристика, яка в науковій літературі одержала назву предметного критерію розмежування судових юрисдикцій, найбільш точно відображає правову сутність конфлікту. Не дивно, що такий критерій видається більш доцільним багатьом авторам, і вчені переконливо висловлюються за те, що основним критерієм розмежування судових юрисдикцій повинен бути не суб'єктний склад спору, а його предмет, зміст спірних відносин [131, с. 22-28]. Аналогічно, оцінюючи сьогодні ЦПК, багато правознавців говорять про те, що формування юрисдикції господарських судів на підставі критерію предметної приналежності є більш раціональним [35].

Водночас визначення характеристики предмета спору як господарського або публічно-правового не є очевидним і тому вимагає використання більш простих критеріїв. Це може бути пряма вказівка в законі на те, що ті або інші категорії справ є господарськими або публічно-правовими (як те має місце щодо корпоративних спорів); пряма вказівка в законі на те, що певні категорії справ не є господарськими або публічно-правовими (сімейні, житлові спори). І навіть суб'єктний критерій, який у деяких публікаціях намагаються протиставити предметному, за своєю сутністю здебільшого спрямований на встановлення правової природи (характеру, предмета) спору. Між суб'єктним і предметним критерієм немає повного збігу, однак відмінності не настільки вже й значні. Саме суб'єктний критерій у більшості випадків допомагає вірогідно й необтяжливо виявити правову природу справи.

Тому ми вважаємо, що слова сучасних вітчизняних правознавців про намагання законодавця змінити суб'єктний критерій розмежування судових юрисдикцій на предметний не зовсім точно відображають тенденцію розвитку законодавства. Суб'єктний і предметний критерій у практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї й тієї ж мети - визначення правової природи справи. Як показала практика, деякі справи повинні були дійти до Верховного Суду, щоб була визначена їх правова природа. При цьому закріплення в законодавстві предметного критерію жодним чином не скасує затребуваності суб'єктного критерію.

Водночас значним позитивом нової редакції процесуальних кодексів є визначення ієрархії критеріїв розмежування судових юрисдикцій. Пріоритет предметного критерію буде означати лише остаточне підтвердження того, що суб'єктний критерій не є єдиним індикатором правової природи спору і в деяких випадках через пряму вказівку закону характеристика спірних відносин, зроблена на підставі його суб'єктного складу, може не збігатися з його правовою природою. Зазначимо, що завжди в таких випадках мова йде про відносини складної, комплексної правової природи, тому під час з'ясування належності таких категорій справ до тієї або іншої судової юрисдикції, визначається їх домінуюча властивість.

За час існування господарських і адміністративних судів в Україні напрацьована значна практика з питання розмежування юрисдикцій [381]. Багато в чому практичні рекомендації знайшли свою реалізацію в законодавстві. Тому, зважуючи за й проти, ми доходимо висновку, що найгіршим варіантом розвитку процесуального права буде спроба кардинальної зміни наявних нині критеріїв. Вважаємо, що загальний підхід до розмежування юрисдикцій слід зберегти, виправляючи й удосконалюючи лише ті окремі моменти, щодо яких виникають питання.

Не претендуючи на вичерпний аналіз позицій та аргументів і беручи до уваги положення, безпосередньо пов'язані з ефективністю судочинства, зазначимо, що, на нашу думку, проблему розмежування судових юрисдикцій слід вирішувати з огляду на причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. Адже під час вирішення питання щодо розмежування судових юрисдикцій мова йде не тільки про вибір між судовими установами, але й про вибір між видами судочинства, для яких характерна наявність істотних відмінностей: обсяг активних повноважень суду, відмінність у засобах доказування, різноманітність у правилах розподілу тягаря доказування, розмір судових витрат, тривалість процесуальних строків тощо.

Причини відокремлення господарського судочинства й адміністративного судочинства в чомусь схожі, проте мають і відмінності. Диференціація судочинства на види зумовлена, насамперед, намаганням законодавця оптимізувати процесуальну форму розгляду й вирішення справ, максимально адаптувавши її до суттєвих рис і особливостей основних категорій справ. При цьому господарське судочинство повинно врахувати особливості господарських відносин і їх суб'єктів. Цей фактор визначає встановлення скорочених строків розгляду справ, розширення сфери застосування досудового врегулювання спорів, особливості засобів доказування тощо. Разом із тим для господарського судочинства встановлені більш високі ставки судового збору, а практика, що досить суворо ставиться до виконання процесуальних обов'язків і реалізації процесуальних прав, значною мірою обумовлює необхідність ведення справи в господарському суді через представника-професіонала.

Водночас адміністративне судочинство повинно підсилити захист прав фізичних і юридичних осіб у публічних відносинах, усунути наявну нерівність, що виникає через володіння владою державним органом (посадовою особою). Тому адміністративне судочинство характеризується як більш ліберальне для користувача судової системи, у ньому суд має значну частку ініціативних повноважень, установлені пільгові для фізичної (юридичної) особи правила розподілу тягаря доказування тощо. Ставки судового збору суттєво знижені. У такому контексті ми доходимо висновку про те, що адміністративне судочинство є кращим для позивача.

Досить раціонально визначено Н. Ю. Сакарою відмінність у підходах до розмежування цивільної і господарської та цивільної й адміністративної юрисдикцій. Проте мотив, на підставі якого повинна дотримуватися диференціація, нам видається дещо іншим. Вбачається, що треба виходити з того, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок із трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний. Тому юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено. Отже, участь у спорі суб'єкта владних повноважень повинна розглядатися як достатня підстава для віднесення спору до адміністративної юрисдикції, навіть якщо є сумніви в тому, наскільки точно суб'єктний критерій відображає правову природу справи. У свою чергу, у випадку, коли спір суб'єктів господарювання має комплексну правову природу, більш раціональним буде рішення щодо віднесення його до цивільної юрисдикції.

Особливий випадок становлять господарські за своєю правовою природою справи, що виникають між особами, які не є суб'єктами господарювання. З огляду на те, що віднесення цих справ до сфери господарської юрисдикції буде дещо обтяжливим для учасників справи, вважаємо, що такий підхід повинен супроводжуватися низкою гарантій. Насамперед, перелік таких справ у повному обсязі повинен бути встановлений у законодавстві, а господарська природа таких спорів не має викликати сумнівів.

Для цивільної юрисдикції важливим є те, що вона формується за залишковим принципом: до неї належать усі справи, не віднесені до юрисдикції спеціалізованих судів. Це положення традиційно підкреслюється в науці. Так, наприклад, Д. М. Шадура пропонує визначати критерії розмежування приватних і публічних інтересів з огляду на концепцію пріоритету цивільної юрисдикції та тлумачення Європейським судом з прав людини поняття спору про цивільні права і обов'язки, закріпленого у ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод [549, с. 15]. М. В. Боровский указує, що суди загальної юрисдикції відіграють центральну роль у механізмі судового захисту прав і свобод людини, оскільки саме до їхньої компетенції належать будь-які підвідомчі судам справи, крім тих, які прямо віднесені до компетенції спеціалізованих судів [57, с. 6]. До того ж цивільне судочинство являє собою універсальний порядок розгляду й вирішення спорів, який історично склався. Тому не викликає сумнівів доцільність визначення цивільної юрисдикції як загального правила, а адміністративної й господарської - як винятку.

Разом із тим, різноманітність правовідносин настільки значна, що повністю виключити які-небудь розбіжності в питанні розмежування судових юрисдикцій не вбачається можливим. У цьому контексті найважливішим елементом раціональної судової юрисдикції є механізм вирішення колізій. Ефективний спосіб вирішення спорів про належність справи до тієї або іншої судової юрисдикції вкрай необхідний, тому що різноманітність правовідносин навряд чи можна укласти в точні рамки розмежування юрисдикцій. Поряд із обґрунтованістю загальних правил регламентація механізму вирішення колізій безпосередньо відображає зрілість судово-правової системи і здатність держави передбачливо реагувати на реальні проблеми правозастосування.

У літературі обговорюються різні варіанти вирішення проблеми.

Наприклад, Є. В. Катаєвою запропоновано обов'язок правильно визначити юрисдикцію та підсудність спору перекласти з позивачів на суди. Для цього необхідно закріпити в чинному законодавстві механізм, який не дасть суду можливості повернути заяву через непідсудність або неналежність до юрисдикції суду - суд, що одержав заяву, повинен буде сам передати її за підвідомчістю [222, с. 14]. Проте з такими пропозиціями ми не згодні. Різні види судочинства, як ми вже раніше зазначали, мають істотну відмінність. Позивач може не виявити бажання розглядати спір за правилами іншого виду судочинства. Наприклад, в адміністративному судочинстві через спеціальне правило розподілу тягаря доказування позивач буде бачити шанс на позитивне вирішення, а в цивільному - ні. На нашу думку, наведені вище положення порушують принцип диспозитивності. Більш прийнятними виглядають пропозиції тих авторів, які підкреслюють значення згоди позивача на передачу справи до іншого суду [416, с. 122]. Водночас, хотілося б звернути увагу на наступні моменти. Навіть якщо позивач висловить згоду на передачу справи до суду іншої юрисдикції, виникнуть питання щодо повернення судового збору за старою заявою і сплати нового судового збору, тому що судовий збір сплачується на різні рахунки. Також необхідно буде привести позовну заява у відповідність із процесуальним законодавством, хоча б у частині посилання на норми процесуального законодавства тощо. Тому більш доцільним вбачається все-таки повернення позовної заяви. Як положення, що збільшує ступінь відповідальності суду за ухвалене рішення, на наш погляд, слід установити обов'язок суду вказувати в ухвалі щодо повернення позовної заяви, якому конкретно суду подвідомча справа.

Деякі автори пропонують вирішувати проблеми колізії судових юрисдикцій шляхом запровадження альтернативної юрисдикції [449, с. 41-53]. З такими пропозиціями ми також погодитися не можемо. Обираючи юрисдикцію на свій розсуд, позивач у такому випадку також обирає і процесуальну форму. Альтернативність юрисдикції перекреслить позитив спеціалізації судів і диференціації видів судочинства. Порушиться ідея відповідності характеру спору і виду судочинства. Крім того, процесуальна форма розгляду спору буде визначатися позивачем одноосібно, що пов'язано із небезпекою необґрунтованого обмеження прав і інтересів відповідача, оскільки його правове становище суттєво відрізняється в різних видах судочинства.

Серед способів вирішення конфлікту юрисдикцій учені називають також впровадження «м'якої» юрисдикції, яка пов'язується з тим, що рішення суду, яке набуло чинності, не може бути скасовано з мотиву непідвідомчості справи суду, а також з тим, що суд першої інстанції не має права закривати провадження у справі, якщо жодна зі сторін не вимагає цього, тобто за своєю ініціативою [259, с. 50-56]. Ця пропозиція відрізняється тим, що пов'язує легітимність рішення, винесеного судом спірної юрисдикції, зі згодою обох сторін процесу. У такому вигляді запропонований спосіб вирішення юрисдикційних колізій вбачається нам прийнятним, однак вимагає деталізації його умов.

Також учені пропонують установити порядок вирішення спорів щодо належності справи до тієї або іншої юрисдикції. Так, Г. П. Тимченко обґрунтовує ідею створення спеціальних органів, які повинні вирішувати спори про підвідомчість [486, с. 137-138]. Є. Е. Сілантьєва з метою вдосконалення процедури вирішення колізій предметної юрисдикції спеціалізованих судів пропонує надати повноваження щодо розв'язання цього питання Верховному Суду як найвищому судовому органу в судовій системі держави [437, с. 18].

Цей підхід видається нам у цілому правильним. Проте, на нашу думку, немає необхідності у створенні спеціальних органів. Ми схильні підтримати тих авторів, які говорять про можливість віднести вирішення подібних спорів до компетенції однієї із судових інстанцій. Відповідно, якщо мова йде про спір між цивільною та адміністративною (господарською) юрисдикцією, вирішувати його повинен Верховний Суд.

Подібний підхід слід реалізувати і за умови наявності спору про підсудність справи між судами першої інстанції, вирішення якого слід віднести до компетенції вищої інстанції. Водночас одного лише декларування зазначеної ідеї явно недостатньо для вирішення проблеми. У законодавстві слід передбачити процесуальний механізм, що діє як окрема процесуальна процедура. На нашу думку, основними рисами такої процедури повинні бути: можливість порушення клопотання про визначення підвідомчості справи як учасниками справи, так і судом першої інстанції; визначення інстанції, компетентної розглядати клопотання і колегіального складу суду у складі трьох суддів; зупинення розгляду справи до вирішення клопотання; установлення коротких строків розгляду клопотання; регламентація процесуальних прав учасників справи, пов'язаних із розглядом клопотання: подавати зауваження, клопотання, докази; бути поінформованим про час і місце слухання; брати участь у розгляді судом клопотання щодо визначення підсудності; можливість відмовитися від клопотання, поданого учасником справи, що зумовлює закриття провадження, якщо інші учасники справи не наполягають на його розгляді; неможливість оскарження ухвали про визначення підвідомчості (підсудності) справи та неприпустимість повторного порушення клопотання про визначення підвідомчості (підсудності) за тими ж підставами; у випадку, якщо в результаті вирішення клопотання про визначення підвідомчості справи, буде ухвалено рішення про непідвідомчість справи тому суду, у якому було відкрито провадження, в ухвалі повинно бути зазначено про закриття справи та визначений суд, якому справа підвідомча [142, с. 122-126].

Нами пропонується наступний процесуальний алгоритм дій суду першої інстанції під час виникнення питання про те, що справа є непідвідомчою суду цивільної юрисдикції. Визначивши, що позовна заява не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, суд повинен винести це питання на обговорення. Вбачається, що зазначене питання повинно вирішуватися в судовому засіданні (попередньому, якщо непідвідомчість установлена під час прийняття позовної заяви) після того, як судом буде заслухана думка учасників справи. Крім того, питання про непідвідомчість справи суду повинно також бути розглянуто з ініціативи кого-небудь із учасників справи.

Якщо учасники справи не згодні з позицією суду, суд повинен додатково роз'яснити їм їх процесуальні права: позивачеві - право залишити заяву без розгляду, а всім учасникам справи - право заявити клопотання щодо визначення підвідомчості справи. У випадку подання такого клопотання ким-небудь із учасників справи провадження у справі зупиняеться і передається до суду вищої інстанції, який компетентний розглядати зазначене клопотання.

Якщо учасники справи не скористалися своїми процесуальними правами, суд має право винести на обговорення питання щодо звернення до відповідної інстанції для визначення підвідомчості справи за ініціативою суду, за підсумками якого має право прийняти одне із трьох рішень: про спрямування справи до відповідної інстанції для визначення підвідомчості, про повернення позовної заяви або про продовження розгляду справи.

Якщо ж суд не має сумнівів у правильності його позиції про непідвідомчість даної справи суду цивільної юрисдикції, він має право винести ухвалу про закриття провадження у справі у зв'язку з її непідвідомчістю суду цивільної юрисдикції і без обговорення питання про необхідність звернення до відповідної інстанції для визначення підвідомчості справи за ініціативою суду.

У випадку ж, якщо учасники справи підтримають думку суду про непідвідомчість даної справи суду цивільної юрисдикції, суд виносить ухвалу про повернення позовної заяви. Учасники справи мають право оскаржити ухвалу про повернення позовної заяви у зв'язку з її непідвідомчістю суду цивільної юрисдикції до апеляційної інстанції. Інші ухвали, що виносяться судом першої інстанції під час розгляду питань підвідомчості, апеляційному оскарженню не підлягають.

На нашу думку, запропонований механізм дозволить розглянути питання непідвідомчості справи суду цивільної юрисдикції за правилами змагальної процедури, що надасть можливість учасникам справи повноцінно реалізувати свої процесуальні права та інтереси, подати аргументи й докази на користь своєї позиції.

Підбиваючи підсумок розглянутим питанням, ми доходимо наступних висновків. Підставою розмежування судових юрисдикцій повинна бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових спорів. Суб'єктний і предметний критерії розмежування судових юрисдикцій у практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї й тієї ж мети - визначення правової природи справи. При цьому закріплення в перспективному законодавстві предметного критерію як пріоритетного жодним чином не позбавить затребуваності суб'єктний критерій. Також під час вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. Враховуючи, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок із трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, вважаємо, що юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено. Водночас об'єктивна різноманітність правовідносин свідчить, що будь-яка якість процесуального регулювання судових юрисдикцій не дозволить повністю усунути розбіжності в питанні їх розмежування. Тому цивільне процесуальне законодавство потребує закріплення спеціальної процедури, предметом якої буде вирішення питання про непідвідомчість справи суду цивільної юрисдикції.

3.3 Підсудність: поняття, види, нормативне регулювання

Проблематика формування оптимальних правил цивільного судочинства не втрачає своєї актуальності. Серед багатьох тем, що цікавлять юристів, важливе місце займає раціоналізація правил визначення підсудності цивільних справ. Саме в інституті підсудності знаходять безпосереднє втілення питання ефективності й доступності судочинства. Через те, що інститут підсудності діє на початкових стадіях судочинства, удосконалення правил підсудності цивільних справ здатне вплинути на рівень реалізації цілей судочинства, зменшення його затратності як для окремих користувачів, так і для держави в цілому.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на який-небудь юридичний спір і яке-небудь кримінальне обвинувачення [246].

Стаття 8 Закону України « Про судоустрій і статус суддів» гарантує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом [383].

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 376 ЦПК України розгляд справи неповноважним судом є підставою для скасування судового рішення судом апеляційної інстанції.

Таким чином, норми законодавства дають підстави стверджувати, що підсудність являє собою комплекс найважливіших процесуальних правил, дотримання яких є неодмінною умовою правосудності судового рішення. Значущість даного інституту підкреслює актуальність визначення найбільш раціональних процесуальних правил підсудності.

Питання підсудності цивільних справ розглядаються в роботах таких авторів, як Н. М. Бессараб, Т. І. Дузинкевич, Т. П. Єрохіна, О. М. Єфімов, А. П. Задорожна, О. В. Кузнєцова, Н. В. Михальська та інших учених. Водночас не всі проблеми знайшли остаточне вирішення. Так, досить дискусійним залишається питання співвідношення категорій «підсудність», «підвідомчість» і «юрисдикція». Відсутня в науці єдність щодо видів підсудності. Відрізняються оцінки тих або інших правил визначення підсудності.

Визначення змісту поняття «підсудність» неможливе без звернення до суміжних категорій, таких як «юрисдикція» і «підвідомчість». Загальною рисою правових явищ, охоплюваних поняттями юрисдикції, підвідомчості й підсудності є те, що вони мають своєрідне організаційно-розподільне функціональне призначення. У найбільш загальному вигляді ці категорії виконують функції встановлення меж можливої реалізації судової влади. Їх зміст являє собою безпосередню єдність зовнішніх і внутрішніх моментів. Зовнішній аспект спрямований на розмежування предмета відання одного суду (компетентного органу) від предмета відання іншого суду (компетентного органу). Внутрішній же передбачає визначення підстави правових відносин належності, зв'язку між судом і колом справ, віднесених до його відання. Таким чином, зазначені поняття безпосередньо відображають багаторівневу структуру судової влади, тому вони є затребуваними на всіх рівнях її організації.

У науковій літературі на зв'язок категорій «юрисдикція», «підсудність» і «підвідомчість» вказується постійно.

Актуальна думка Ю. К. Осипова, згідно з якою підсудність і підвідомчість - однопорядкові явища [337, с. 817].

Т. І. Дузинкевич, досліджуючи історію становлення понять «підвідомчість» і «підсудність», зазначає синонімічність їх тлумачення в дореволюційній науці й підкреслює, що їх розмежування стало надбанням більш пізніх етапів розвитку процесуальної доктрини [173, с. 13-14].

Разом з тим, співвідношення зазначених категорій достатньо суперечливе. Учені пропонують різні підходи до їх синхронізації.

Здебільшого правознавці розглядають підсудність як більш вузьке поняття щодо підвідомчості. Наприклад, Т. П. Єрохіна виходить із того, що підсудність являє собою подальший розвиток підвідомчості, її конкретизацію щодо до інших відносин, що складаються за участю органів правосуддя. Норми права про підсудність походять від норм, що регламентують підвідомчість і разом утворюють органічно пов'язану внутрішню єдність [184, с. 6]. На думку Н. В. Михальської, цивільна юрисдикція суду відображає цивільно-правову природу підвідомчості - компетенцію суду як установи, на яку покладена функція здійснення правосуддя щодо певного кола цивільних справ [308]. О. В. Норкіна розглядає інститут підсудності як окремий підінститут міжгалузевого комплексного інституту підвідомчості і вважає, що категорія «підсудність» є вузькоспеціальним вираженням загальноправової категорії «підвідомчість» [331, с. 9].

Водночас представлений у науці і протилежний підхід. Так, деякі автори пропонують використовувати саме інститут підсудності для розмежування предметів відання різних судів, що входять у судову систему України [36, с. 5].

Також серед сучасних учених представлений і досить широкий погляд на поняття юрисдикції, який значно звужує сферу застосування категорій підвідомчості і підсудності. Наприклад, Є. Е. Силантьєва вважає, що судова юрисдикція відрізняється структурно-функціональним характером судової влади й диференціює повноваження судів у таких вимірах, як предмет судового розгляду і судової діяльності та інстанційна будова судової системи і її територіальність. З одного боку, юрисдикція визначає діяльність судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій, з іншого боку - предмет відання загальних і спеціалізованих судів. Тому в межах окремих судових юрисдикцій можна вести мову про певні юрисдикційні повноваження. Складовими частинами судової юрисдикції є юрисдикція предметна, функціональна й територіальна [437, с. 12, 17]. Зазначимо, що саме такий підхід до розуміння співвідношення понять «юрисдикція», «підсудність» і «підвідомчість» був прийнятий за основу в новій редакції процесуальних кодексів.

Без сумніву, проблеми понятійно-категоріального апарату науки цивільного процесуального права взагалі і точного розмежування термінів, які мають опосередковувати судову структуру судової влади, досить значні й вимагають пильної уваги. Повноцінний розгляд поставленого вище питання в межах нашої роботи неможливий, тому що вимагає глибокого зосередження власне на ньому. Водночас висловимо в найбільш загальному вигляді своє бачення того напряму, у якому слід вирішувати питання співвідношення понять «підсудність», «підвідомчість» і «юрисдикція».

Судова юрисдикція вбачається нам найбільш загальним поняттям, що охоплює багато інших, у тому числі категорії підсудності й підвідомчості. При цьому судова юрисдикція є не тільки більш загальним за рівнем узагальнення поняттям, але й більш значним за змістом. Воно формується двома складовими: компетенцією юрисдикційного органу і колом справ, які належать до його відання. Саме другу складову - коло справ, які належать до відання юрисдикційного органу - повинні відобразити поняття підвідомчості й підсудності. При цьому категорії «підвідомчість» і «підсудність» мають подібне функціональне призначення, яке, однак, реалізується в системах різних масштабів. Підвідомчість охоплює питання розмежування предметів відання різних відомств (у сучасних вітчизняних реаліях - різних галузей судової системи), а підсудність - різних судів у межах однієї судової системи. Відмінність цих понять не стільки якісна, скільки кількісна, масштабна. Використання обох цих понять характерне для вітчизняної науки, хоча й не є суворо детермінованим об'єктивними обставинами. Тому найбільш раціональним підходом до їх розмежування, на нашу думку, є дотримання традиційного погляду на сферу їх застосування.

Беручи до уваги викладену вище в роботі позицію щодо поняття і структури судової юрисдикції, а також продовжуючи і розвиваючи її, ми пропонуємо розглядати підсудність як елемент формування галузевої структури судової юрисдикції, покликаний відобразити правила визначення кола правових питань, які належать до відання того або іншого суду в межах окремої галузі судової системи.

У науці немає єдності щодо визначення поняття підсудності. Деякі автори, визначаючи значення цього терміна, беруть за основу категорію компетенції [110, с. 114; 508, с. 369].

Інші розкривають підсудність як властивість самої судової справи [520, с. 105; 483, с. 88; 109, с. 201].

Треті підкреслюють його спрямованість на розмежування компетенції між судами [526, с. 48; 561, с. 227; 184].

Наявний також погляд, що розкриває поняття підсудності через сукупність судових справ, належність справи суду [543, с. 110; 292, с. 192].

Є визначення, що виходять із того, що підсудність - це відношення між юридичною справою і судом [524, с. 130].

З усього різноманіття запропонованих у науці визначень ми вважаємо за потрібне підтримати тих авторів, які вказують на комплексний характер поняття «підсудність». Наприклад, Г. П. Тимченко підкреслює, що розмежування як дія пов'язано з підсудністю, однак воно не дозволяє побачити її сутність. Крім того, властивість справ є ознакою незмінною, підсудність же може зазнавати змін, а розгляд підсудності як віднесення справ до компетенції того або іншого суду навряд чи може пояснити, чому саме даний, конкретний суд повинен розглядати справу у першій інстанції, а не який-небудь інший суд [486, с. 149].

Аналізуючи в подібному контексті навні в літературі погляди на підсудність, Т. І. Дузинкевич зазначає, що між справою і судом існує двосторонній зв'язок під час визначення підсудності. Підсудність залежить не тільки від самої справи, але й від суду, який її може розглядати [173, с. 16].

На думку О. В. Кузнецової, поняття підсудності цивільних справ визначається не тільки колом справ, віднесених законом до розгляду по першій інстанції того або іншого суду загальної юрисдикції, але й обсягом прав і обов'язків конкретного суду щодо розгляду й вирішення справ, а також обов'язком сторін підкоритися діяльності суду, що прийняв справу до свого провадження. В іншому випадку під час визначення підсудності її зміст у повному обсязі розкрито бути не може [265, с. 7].

Доречним також вбачається нам зауваження, за яким правомірно розрізняти підсудність судового органу і підсудність цивільної справи [424, с. 104].

Подібні погляди, що відображають значне за обсягом поняття підсудності, вбачаються нам більш відповідними його дійсному змісту через багатофункціональність його призначення. Підсудність відображає низку взаємозалежних аспектів: коло справ, які належать до відання певного суду; компетенцію певного суду щодо розгляду й вирішення тих або інших питань; розподіл усього різноманіття судових функцій, що мають місце в ході провадження у справі, між судами різних інстанцій; визначення відповідності між правовим питанням і судом, уповноваженим його вирішувати; організацію роботи судової системи; формування територіальних судових округів тощо.

Досліджуючи підсудність у взаємозв'язку із суміжними категоріями і визнаючи її підпорядковане значення щодо категорії «судова юрисдикція», зазначимо, що важливою рисою, яка формує зміст підсудності, є сфера реалізації цього поняття.

Деякі вчені вважають за можливе застосовувати термін «підсудність» виключно до судів першої інстанції [450, с. 107; 525, с. 177-178; 563, с. 101; 212, с. 76; 184, с. 6-7; 265, с. 7]. Законодавство не дає однозначних підстав для підтвердження зазначеного підходу, тому що не містить визначення терміна «підсудність», а також через те, що відповідні норми розосереджені в ЦПК України. Водночас подібне тлумачення наявне й у Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01 березня 2013 р. У пункті 2 зазначеної Постанови серед іншого говориться про те, що підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108-114 ЦПК) [381].

Інші ж автори використовують поняття підсудності також і для визначення кола справ, віднесених до відання судів вищих інстанцій. Критикуючи обмеження сфери застосування поняття «підсудність» судами першої інстанції, М. С. Галієв підкреслює, що такий підхід не повною мірою розкриває сутність підсудності в цивільному процесі і, більше того, її роль і місце в цивільному процесуальному праві та тим самим обмежує право на судовий захист [87, с. 45].

Щоб сформувати свою позицію в цьому питанні, звернемося до питання видів підсудності, тому що обсяг поняття підсудність здебільшого розкривається у процесуальній доктрині через виокремлення її видів.

Так, на думку Г. П. Тимченка, поділ підсудності на два види - родову й територіальну став у науці традиційним [486, с. 150]. Інші автори стверджують наявність поряд із родовою та територіальною такого виду підсудності як функціональна підсудність [111, с. 167; 546, с. 98].

Т. П. Єрохіною пропонується класифікацію підсудності цивільних справ на види здійснювати за суб'єктивним (за особами, що звертаються за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу) і об'єктивним критерієм (за об'єктом захисту), відповідно до яких виділено два основні види підсудності - суб'єктивна й об'єктивна [184, с. 7].

Деякі вчені говорять про існування предметної підсудності. Наприклад, Н. М Бессараб обґрунтовує твердження про необхідність виокремлення щодо цивільних справ окремого виду підсудності - предметної підсудності [36, с. 4]. При цьому автор зазначеного дослідження серед видів підсудності не згадує родову підсудність.

Для визначення сфери поширення поняття підсудності і її видів звернемося до різноманітності тих явищ, які повинно відобразити це поняття. Так, не підлягає сумніву, що необхідно визначити правила, у яких розгляд справи по першій інстанції належить до предмета відання одного з декількох судів тієї самої ланки, що відрізняється територією дії. Відповідні правила повинні обмежити судові округи. Цей вид підсудності одержав назву територіальної. Доцільність його відокремлення не викликає сумнівів. Проте наявні в науці й достатньо радикальні погляди, що пропонують ототожнювати підсудність і територіальну підсудність. Зокрема, В. Ф. Попондопуло і О. В. Слепченко, апелюючи до Є. В. Васьковського, вважають, що поняттю «підсудність» слід повернути його первинний зміст: підсудність у власному розумінні слова - це просторова компетенція однорідних судів першої інстанції [370, с. 5-24; 70, с. 146].

Також існує об'єктивна необхідність розподілу компетенції щодо розгляду й вирішення різноманітних правових питань, які виникають у процесі розвитку процесуальних правовідносин між судами різного рівня. Сучасне судочинство передбачає різні види перегляду судових актів. Відповідно, у процесі судового розгляду однієї справи на судову систему покладаються різні функції: вирішення по суті; різні способи перегляду; вирішення побічних питань, що виникають у процесі розгляду справи і після остаточного її вирішення (наприклад, у процесі виконавчого провадження). Для повноцінного забезпечення правосудності судової діяльності створюється інстанційна система судових установ. Розподіл між ними правових питань, установлення зв'язку між судом і тим або іншим питанням, що виникають у процесі розвитку процесуальних правовідносин, також належить до поняття підсудності і потребує відповідного виокремлення.

На нашу думку, у цьому випадку мова йде про встановлення зв'язку між рівнем суду й реалізацією різних судових функцій у процесі здійснення правосуддя. Тому найбільш прийнятним для цього виду підсудності вбачається нам назва «функціональна підсудність».

Однак деякі автори виділяють такий вид підсудності як інстанційна підсудність. Наприклад, Н. Є. Керноз і Т. В. Бердник вважають, що інстанційна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними інстанцій [225, с. 161]. Нам же виокремлення цього виду підсудності вбачається зайвим і суперечливим. Незважаючи на те, що функціональна підсудність безпосередньо стосується функцій різних судових інстанцій, заміна її поняттям інстанційної підсудності видається недоречною. Судова інстанція характеризується компетенцією, а не підсудністю. Так, наприклад, до компетенції місцевого суду належить розгляд і вирішення низки питань, що виникають у процесі виконання судових рішень. Саме функція, а не судова інстанція, є підставою визначення підсудності правового питання (справи) суду тієї або іншої інстанції.

Здебільшого ототожнення інстанційної та функціональної підсудності обумовлено чіткою відповідністю між судовою інстанцією і реалізованими нею функціями у вітчизняному цивільному процесі. Якщо ж звернутися до досвіду інших держав, для яких така єдність не характерна, неважко переконатися в тому, що інстанційна будова судової системи і реалізація різних судових функцій може суттєво відрізнятися.

Щодо співвідношення предметної і родової підсудності, то ми вважаємо, що мова йде про використання різних термінів для відображення кола справ, які становлять предмет відання конкретного суду з розгляду справ у першій інстанції. Зазначимо, що на даний момент відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства проблема визначення суду, компетентного розглядати ту або іншу справу по першій інстанції, вирішена досить вдало, тому що розгляд усіх цивільних справ по першій інстанції належить до компетенції місцевих судів. У такому випадку практичної необхідності в родовій підсудності (або предметній) немає. Проте це зовсім не означає, що поняття родової підсудності є зайвим. Так, у багатьох державах діє більш складна судова система і розгляд різних категорій цивільних справ по першій інстанції залежно від їхнього роду, предмета належить до підсудності різних судових органів. Аналогічна ситуація має місце в адміністративному судочинстві України.

Для відображення відповідного виду підсудності, на нашу думку, краще використовувати усталений у науці термін «родова підсудність», заміна якого на предметну підсудність не додає нічого, крім термінологічної невизначеності.

Родова підсудність одержує в науці безліч зауважень. При цьому в критиці родової підсудності слід розрізняти два аспекти. Перший, пов'язаний зі вказівкою на недоцільність родової підсудності як такої, вбачається нам неконструктивним, тому що в цьому випадку виокремлення видового поняття відбувається на підставі своєрідного критерію, що не збігається з підставами відокремлення предметної і функціональної підсудності.

Другий же аспект, пов'язаний із критикою конкретних правил визначення родової підсудності, їх складністю і заплутаністю в деяких правових порядках, заслуговує на пильну увагу. Наявний на даний момент у законодавстві України підхід, відповідно до якого правило родової підсудності максимально спрощено і стандартизовано, вбачається оптимальним.

Таким чином, серед усього різноманіття наявних у науці думок щодо видів підсудності, ми вважаємо найбільш обґрунтованим погляд, згідно з яким виокремлюють територіальну, функціональну й родову підсудність. При цьому в сучасному вітчизняному законодавстві актуальні такі види як територіальна і функціональна підсудність. Правила ж родової підсудності максимально спрощені та об'єднані з функціональною підсудністю, що робить їх практично незатребуваними на даному етапі розвитку вітчизняного цивільного процесуального права. Відповідно, на нашу думку, сфера застосування поняття «підсудність» не обмежується судами першої інстанції. Використання цієї категорії доцільно і для визначення кола правових питань, які належать до відання судів різного рівня, тому що необхідність у цьому існує.

У ЦПК у редакції 2017 року інститут підсудності кардинально реформований. ЦПК містить главу 2 Загальної частини кодексу, що об'єднує в собі більшість норм, які регулюють питання підсудності. Проте термін «підсудність» використовується в ЦПК досить обмежено. Водночас широко використовується категорія «юрисдикція». Поняття «підсудність» відповідно до буквального тлумачення чинного нині законодавства поширюється тільки на територіальну юрисдикцію (підсудність).

Стаття 19 ЦПК передбачає загальний обсяг цивільної юрисдикції та визначає види проваджень, установлюючи правила віднесення цивільної справи до того чи іншого виду провадження. Очевидно, власне в розподілі всього масиву цивільних справ, підвідомчих суду загальної юрисдикції, за видами провадження і вбачається предметна юрисдикція. При цьому вказівка на види судочинства досить схематична і вимагає конкретизації, яка і здійснюється в подальшому у відповідних статтях ЦПК, що визначають сферу застосування наказного, спрощеного та окремого проваджень.

Подібний підхід не вбачається нам досить конструктивним, тому що проблема поділу судочинства на види являє собою якісно інше питання, ніж підсудність цивільних справ. Не встановлюючи зв'язку між певним колом справ і конкретним судом, поділ цивільного судочинства на види безпосередньо пов'язано з визначенням того або іншого порядку судочинства.

Далі визначена підсудність судам справ про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду. Також у контексті предметної і суб'єктної юрисдикції мова йде про розгляд декількох пов'язаних між собою вимог: про право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду, право сторін на передачу спору на розгляд іноземного суду. Таким чином, аналіз норм, віднесених ЦПК до параграфу «Предметна і суб'єктна юрисдикція», дозволяє нам зробити висновок про те, що вони регулюють те правове явище, яке традиційно у вітчизняній науці цивільного процесу позначалося поняттям підвідомчості судів загальної юрисдикції.

Параграф 2 глави 2 ЦПК присвячений інстанційній юрисдикції. Встановлено загальне правило, відповідно до якого всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції. Також передбачений перелік справ, які розглядаються апеляційними судами як судами першої інстанції. Функції апеляційного перегляду розділені між апеляційними судами і Верховним Судом, у той час як касаційним судом названий тільки Верховний Суд.

Таким чином, ЦПК об'єднав функціональну і родову підсудність під назвою інстанційної юрисдикції. Під час визначення таких правил актуалізується проблема родової підсудності, тому що пропонується відійти від чинного на сьогоднішній день правила віднесення функції розгляду всіх без винятку цивільних справ по першій інстанції до відання місцевих судів. Руйнується наявна повна відповідність між судовими функціями та нстанційною будовою судової системи.

Оцінюючи законодавчі новели, ми не можемо підтримати використання категорії «юрисдикція» для відображення функціональної підсудності. Як уже було сказано раніше, юрисдикція є, на нашу думку, більш значним за обсягом поняттям, яке формується як поєднання компетенції юрисдикційного органу і кола справ, які належать до його відання (підвідомчості, підсудності). За суттю ж своєю норми статей 19-32 ЦПК відображають саме підсудність цивільних справ судам різного рівня в межах системи загальних судів. Також ми не вбачаємо підстав для того, щоб надати перевагу терміну «інстанційна юрисдикція (підсудність)» перед терміном «функціональна підсудність», який, на нашу думку, є більш точним і коректним.

Щодо конкретних правил підсудності, визначених ЦПК у редакції 2017 року, то вони неоднозначні. Позитивно слід оцінити прагнення відокремити інститут цивільної юрисдикції (підсудності) і зібрати відповідні норми в одному розділі. Водночас відмова від простоти і єдності наявних правил родової і функціональної підсудності убік ускладнення, об'єднання різних функцій у межах однієї інстанції вбачається вкрай недоречним кроком. Відповідні зміни можуть мати досить несприятливий вплив на ефективність і доступність судочинства.

Також недоцільним вбачається зловживання поняттям юрисдикції та необґрунтоване звуження сфери застосування терміна «підсудність». Норми, що містяться в ЦПК, повністю відкидають усталені у вітчизняній науці правила використання понять «юрисдикція», «підвідомчість», «підсудність» без достатніх на те підстав. Практична користь від зміни понятійної парадигми ефемерна, а незручності, заподіювані доктрині цивільного процесу, очевидні. З огляду на це, в цілому ми не можемо підтримати той підхід до регулювання підсудності цивільних справ, який закладений у новій редакції ЦПК, і повинні визнати, що недоліків у ньому більше, ніж переваг [156, с. 137-144].

Таким чином, у результаті проведеного дослідження ми можемо зробити наступні висновки. Створення раціональних правил судової юрисдикції вимагає визначеності й послідовності у використанні правових термінів. Відповідно до функціонального призначення, історії становлення, взаємних співвідношень з іншими правовими категоріями, підсудність слід розглядати як елемент формування галузевої структури судової юрисдикції, який повинен відобразити правила визначення кола правових питань, що належать до відання того або іншого суду в межах окремої галузі судової системи. Поняття «підсудність» поширюється не тільки на суди першої інстанції, але й для визначення кола правових питань, які належать до відання вищих судів. Внутрішня структура підсудності представлена територіальною, функціональною і родовою підсудністю. Установлення в чинному законодавстві єдиної родової підсудності для всіх цивільних справ сприяє простоті, доступності й ефективності цивільного судочинства, тому повинно бути збережене. Функціональною підсудністю охоплюються правила, що встановлюють зв'язок між рівнем суду й реалізацією різних судових функцій у процесі здійснення правосуддя. Послідовна відповідність між рівнем суду і покладеними на нього функціями також повинна розглядатися як пріоритет нормативно-правового регулювання. Тому варіант нормативного регулювання інституту підсудності, що міститься в ЦПК у редакції 2017 року, на нашу думку, не є досить раціональним і потребує суттєвого доопрацювання.

Продовжуючи дослідження теми, звернемося до аналізу конкретних правил визначення територіальної підсудності.

У теорії виділяються різні види територіальної підсудності: загальна, альтернативна, виключна, за зв'язком справ, за ухвалою суду, договірна [185, с. 29-39; 560, с. 203; 542, с. 95].

Традиційно за загальним правилом установлена підсудність справ за місцем проживання (перебування, реєстрації) відповідача (ст. 27 ЦПК України). Ще дореволюційні автори вказували на те, що підсудність за місцем проживання відповідача виправдовується міркуваннями справедливості: не можна дозволити позивачеві викликати відповідача до суду, який йому більше подобається. Цим самим закон надавав би йому спосіб зганяти свою злість на відповідачі: позивач змусив би відповідача їздити за собою з одного міста до іншого [102, с. 74]. Було б несправедливо одразу ставити у процесі відповідача в невигідне становище, викликаючи його до суду чужого, суду іншої місцевості. тим більше що, можливо, претензія позивача виявиться безпідставною. Якщо ж вона, навпаки, виявиться обгрунтованою, то й у такому випадку визначення підсудності за місцем проживання виправдовує себе: у місці проживання відповідача швидше й точніше можна перевірити його неправоту [197, с. 56].