Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Невизначеність у гносеології із приводу розмежування об'єкта й предмета науки відобразилася й у сфері цивільного процесуального права. Учені єдині у визнанні належності до предмета науки норм цивільного процесуального права, але при цьому деякі доповнюють предмет також іншими елементами: процесуальної діяльності (О. П. Клейнман, М. А. Гурвич), економічних відносин, опосередкованих процесуальними зв'язками науки із судовою практикою (Н. І. Авдеєнко) принципів процесуального права, досвіду закордонних фахівців (В. Н. Щеглов), історії й перспектив (Н. О. Чечина) інших суспільних явищ, що обумовлюють виникнення, здійснення і розвиток галузі цивільного процесуального права (І. В. Решетникова), усіх аспектів досліджень, які мають значення для розуміння галузі (Д. О. Фурсов).

Враховуючи наявність різних поглядів і підходів, ми виходимо з того, що предмет наукового дослідження формується внаслідок творчого підходу дослідника до деяких аспектів об'єкта. Визначення предмета дослідження відбувається в контексті усвідомленої дослідником проблеми, яка вбачається органічною єдністю предмета й мети дослідження. Предмет будь-якого наукового дослідження характеризується якісною своєрідністю, яка й виступає фактором подальшого формування його методології у світлі найбільшої відповідності [135, с. 128-137].

Необхідно звернути увагу на те, що предмет науки цивільного процесуального права складається із сукупності окремих наукових досліджень, постійно перебуває у стані уточнення. Як приклад можна навести відсутність єдиних поглядів на те загальне поняття, у якому поєднуються всі правові явища. Зокрема, деякі вчені говорять про правову реальність [260, с. 7-8; 445, с. 345-347], інші - про правову систему [537, с. 11]. Нестабільним є обсяг поняття цивільний процес, оцінний характер має інтенсивність зв'язку явища із цивільним судочинством, необхідна для його віднесення до предмета науки цивільного процесуального права. Про це, зокрема, говорить І. В. Решетникова: виходячи з неможливості раз і назавжди дати визначення предмета науки, осьову значущість отримує обґрунтування критеріїв розуміння предмета науки: елементами предмета науки можуть бути явища, взаємопов'язані з цивільним процесуальним правом, які відображені у змісті науки і мають відносну самостійність щодо зазначеної галузі права та інших елементів [397, с. 3].

Тому межі науки цивільного процесуального права досить розпливчасті. Наука - категорія збірна, яка складається з безлічі окремих досліджень. У ній, безсумнівно, є ядро - найбільш усталена частина, а є й галузі, що розвиваються. Не всі спроби й пошуки роблять конструктивний внесок у науку, наявні й невдалі спроби, теорії, які не виправдали себе, суперечливі питання, дослідження комплексного та інтегративного характеру тощо Тому як фактор формування методології окремого дослідження, треба розглядати саме її предмет, а не предмет науки цивільного процесуального права. У свою чергу, твердження щодо впливу предмета цивільної процесуальної науки на методологію цивільного процесу відображає ситуацію в узагальненому вигляді.

Поряд із предметом, фактором формування методології дослідження є також його мета. Цілі правової науки численні, однак, слід визнати, насамперед, їх практичну орієнтацію. У результаті аналізу історії методології процесуальних досліджень, учені зазначають, що теоретичні роботи з цивільного судочинства за змістом тривалий час не відходили від практики й відповідали на її запити [530, с. 152].

Питання про мету у праві взагалі й у правовій науці зокрема є досить дискусійним. Справедливо, що теоретичні дослідження покликані задовольняти потреби практики, базуватися на її матеріалах [333, с. 404-405]. Разом із тим, сучасний етап розвитку юриспруденції відходить від категоричності сприйняття практики як єдиного критерію істинності наукового знання. Слід погодитися з тим, що теоретична наука створює деякий епістемологічний арсенал, що включає теорії, моделі, принципи тощо, а прикладні науки - технічні розробки, методики, алгоритми та ін., які практика відповідно до власних тенденцій, цінностей і цілей сприймає або не сприймає [475, с. 19]. Природнім наслідком диференціації цілей правової науки є різноманітність їх впливу на методологію досліджень.

Отже, окреме дослідження, розглядаючи ті або інші аспекти (властивості, частини) об'єкта й маючи свої конкретні цілі й завдання, тим самим створює специфіку методології, установлюючи додаткові фільтри придатності методів, критерії переваги, вихідні дані. Проте вплив як предмета, так і цілей наукового дослідження на методологію опосередковується особистістю дослідника. Ученими підкреслюється, що активність суб'єкта виявляється у виборі методів дослідження, принципів і шляхів побудови системи знань. Цей вибір багато в чому визначається його концептуально-методологічною настановою, яка не завжди виражена явно, а присутня у прихованому вигляді, органічно вплітаючись у практику досліджень, обумовлюється наявною теоретичною системою [234, с. 21]. Одна й та сама тема може отримати зовсім різний розвиток у різних дослідників через диференційоване вирішення питання про вихідні засади і шляхи її розгляду. Різні наукові напрями об'єктивно необхідні для всебічної характеристики правового об'єкта (правової реальності) [6, с. 18-19]. Ця відокремленість виявляється у специфіці предмета, методології, понятійно-концептуального оформлення, а наукове відображення тут будується на принципі додатковості, коли різні аспекти того самого об'єкта описуються відносно незалежно, з позицій різних підходів [234, с. 23].

У світлі викладеного достатньо категоричними вбачаються лінійні оцінки взаємозв'язку предмета науки й використовуваної методології. Не можна погодитися із твердженнями про те, що вивчення будь-якого самостійного предмета вимагає застосування особливого методу [296, с. 6]. Взаємозв'язок предмета, цілей дослідження і його методології опосередковується творчим сприйняттям і тлумаченням дослідником особливостей і властивостей об'єкта. У масштабах науки безліч суб'єктивно-особистісних факторів складається в такі сили, як ідеологія, політика, релігія тощо, які також впливають на методологію юриспруденції, створюючи традиції, доктрини і школи у праві, впливаючи авторитетом, офіційністю, визнанням тощо - і в такий спосіб визначають переваги й домінування в методологічних установках.

Конкретизуючи викладене вище у площині дослідження ефективності цивільного судочинства, зазначимо, що відокремлення цієї проблеми передбачає вивчення його здатності задовольняти наявні в суспільстві потреби й відповідати очікуванням, досягати поставлених цілей і виконувати поставлені завдання, характеризувати відповідність витрат і результатів судочинства. Актуалізується вирішення питань про те, наскільки корисне судочинство для різних суб'єктів, як воно виконує довірену йому роль, що коштує суспільству, державі й конкретному користувачеві. Дослідження також покликано виявити ті фактори, які впливають на ефективність цивільного судочинства. Це дозволить зробити висновки щодо значимості й затребуваності судочинства в суспільстві, правовій системі, культурі, державі, тим самим сприяючи створенню об'єктивної картини соціальної реальності. В остаточному підсумку дослідження ефективності цивільного судочинства спрямовано на обґрунтування пропозицій щодо підвищення його користі для суспільства. Мета дослідження ефективності цивільного судочинства робить акцент на критичному сприйнятті, виділяючи порівняльний аспект у контексті реального й належного, очікуваного, необхідного, задовільного стану цивільного судочинства - різних ступенях об'єктивізації реальності. Крім того, мета дослідження актуалізує методи прогнозування й моделювання.

Оскільки ефективність - характеристика діяльності, значення основного набуває динамічний аспект процесуальних відносин. Узятий за основу діяльнісний підхід привносить свою систему координат і закономірності розвитку, пояснює функціональні зв'язки між окремими елементами діяльності, робить доречними деякі аналогії з механічним рухом як моделлю, прототипом системи, що рухається, тощо. Водночас особливістю цивільного судочинства як діяльності є її складний характер. Судочинство відрізняється багатосуб'єктним складом, наявністю різноманітних цілей і форм участі суб'єктів, відмінністю процесуальних алгоритмів тощо. Тобто судочинство - конгломерат безлічі окремих діяльностей, що дозволяє його розглядати як координовану систему діяльнісних елементів. Тому діяльнісний підхід повинен бути скоригований системним баченням. Відображення моделі судочинства як координованої системи безлічі діяльностей може бути подано у вигляді системно-динамічного підходу.

Ефективність цивільного судочинства як предмета дослідження визначає звернення до ціннісного аспекту судочинства, а саме залучених до цієї сфери благ, потреб, витрат, інтересів тощо. Як специфічні явища блага й цінності вимагають застосування математичних, економічних, гуманітарно-духовних понять і врахування специфіки відповідних закономірностей.

Також слід звернути увагу на типовість процесуальних явищ. З огляду на потужну єдність логічних засад судочинства незалежно від його галузевої належності стверджуємо, що додаткові можливості і перспективи відкриваються через використання досвіду інших процесуальних галузей, а також значного закордонного досвіду. Тому особливі перспективи покладають на метод аналогії, який в умовах множинності галузевих процесуальних судових форм має передумови для системного застосування [135, с. 128-137].

Підбиваючи підсумок розгляду методології дослідження ефективності цивільного судочинства, зазначимо наступне. Вважаємо, що відсутні достатні підстави для відокремлення методології як окремої науки або самостійного вчення внаслідок її нерозривної єдності з науковим знанням.

Методологія - це структура організації й розвитку наукового знання. Методологічна властивість наукового знання забезпечує його систематизацію, структурування, перевірку істинності й розвиток. У такій якості, взаємодіючи з різними за ступенем узагальнення об'єктами, методологія реалізується на різних рівнях науки, що дозволяє говорити про методологію науки взагалі, галузевих наук, окремого дослідження. Формування методології будь-якого рівня відбувається відповідно до правил логіки й діалектики, однаково загальними, однак різними за ступенем суворості змістовими положеннями [144, с. 148-151].

Властивості об'єкта дослідження детермінують подальші формування методології дослідження, визначаючи загальні переваги й домінанти. У правовій сфері це пов'язано із праворозумінням, підстави якого формують вихідні позиції дослідника, втілюються у використовуваному ним понятійно-категоріальному апараті, визначають пріоритети й напрями дослідження. Методологія окремого наукового дослідження ефективності цивільного судочинства, втім, як і будь-якого іншого, не є суворо детермінованою. Вона допускає деяку свободу внаслідок авторського бачення проблеми на підставі різноманітності підходів до розуміння правової реальності, конкретизації цілей і завдань, а також творчого обґрунтування найбільш доцільних засобів їх досягнення.

Вплив предмета й мети дослідження обумовлює пріоритет наступних факторів формування методології ефективності цивільного судочинства:

- звернення, крім нормативних, також і до природно-правових, соціологічних, психологічних контекстів праворозуміння;

- використання системно-динамічного підходу в дослідженні судочинства;

- використання функціонально-цільового підходу в дослідженні сутнісної детермінації процесуальних феноменів;

- використання математичних, економічних, гуманітарно-духовних понять відповідних закономірностей під час дослідження судочинства із площини опосередковуваних благ;

- використання методів прогнозування й моделювання для вирішення завдань практичного характеру.

1.4 Типологія сучасного цивільного процесу в контексті дослідження його ефективності

Проблема ефективності постійно супроводжує становлення цивільного судочинства. Незважаючи на те, що широке використання цієї характеристики щодо цивільного судочинства є надбанням недавнього етапу розвитку правової культури, судова діяльність щодо вирішення конфліктів завжди отримувала ту або іншу оцінку в контексті виконання поставлених завдань, принесеної користі, результативності, суспільних витрат. Саме недоліки функціонування судочинства, його невідповідність потребам і очікуванням суспільства були, є й будуть причиною змін і реформ. Тому як об'єктивний показник ефективність судочинства є його незмінним супутником.

Проте поняття ефективності не є абстрактною мірою, яка може застосовуватися до будь-якого процесуального інституту або процесуальної системи без урахування контексту її становлення й розвитку, умов існування. Ефективність як якісна й сутнісна характеристика нерозривно пов'язана з тим конкретно-історичним форматом, у якому функціонує цивільне судочинство. Ефективність своєрідно реалізується в різних суспільних системах, заснованих на диференційованому підході до цінностей і пріоритетів.

Дослідження ефективності сучасного цивільного судочинства України неминуче стикається з питанням щодо того, чи є інші системи більш ефективними. Чи містяться причини проблем цивільного судочинства України в недоліках законодавця й помилках суддів, або вони іманентні самій природі організаційних і функціональних відносин? Чи можливе сприйняття позитивного досвіду минулого або вдалих рішень, винесених в інших державах? Розгляд подібних питань являє собою важливий аспект розуміння ефективності, що викликає необхідність визначення системи вихідних позицій і обумовлює звернення до типології цивільного судочинства.

Проблеми ефективності цивільного судочинства і типології цивільного процесу тісно пов'язані. Показовим є зауваження Д. Я. Малешина, згідно з яким метою типології цивільних процесуальних систем є визначення ефективності й тенденцій розвитку національного цивільного процесуального права [295, с. 65]. Потужне аналітичне начало, реалізоване в порівняльно-правовому дослідженні правових порядків і їх окремих елементів (зокрема, цивільного судочинства) дозволяє піднятися над ситуативними й випадковими моментами, властивими національному цивільному процесу через ті або інші суб'єктивні умови. Розширення базису дослідження надає можливість скористатися досягненнями світової правової культури. Типологія цивільного процесу дозволяє відокремити загальні проблеми, обумовлені природою судочинства як виду суспільної діяльності, від приватних проблем, пов'язаних із недоліками національного регулювання і практики.

Переважно роль формування основи порівняльно-правових досліджень цивільного судочинства виконує типологія правових систем, являючи собою форму організації і структурування наукового знання. Не випадково основним питанням порівняльного правознавства є типологія правових систем. На думку провідних компаративістів, проблема класифікації правових систем є «дороговказною ниткою в лабіринті множинності та різноманітності правових систем» [412, с. 120].

У світовій правовій думці питання типології правових систем є досить суперечливим. Подібність правових систем різних правопорядків зумовлює формування більш загальних категорій. Мова йде про правові сім'ї (групи правових систем, значні культурні сфери, правові кола, структурні спільності тощо) [123, с. 20; 519, с. 99; 412, с. 118; 176, с. 155]. У науці під правовою сім'єю розуміється більш-менш широка сукупність національних правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури, джерел, провідних галузей і правових інститутів, правозастосування, понятійно-категоріального апарату юридичної науки [412, с. 118]; сукупність національних правових систем, виділених на підставі спільності їх різних ознак і рис [435, с. 166].

На початку XX ст. французький юрист А. Есмен поділяв правові системи з огляду на особливості їх історичного формування, загальної структури й відмінних рис на наступні групи: латинська (романська) група (до цієї групи належали французьке, бельгійське, італійське, іспанське, португальське, румунське право і право латиноамериканських країн); німецька група (німецьке право, право Скандинавських країн, австралійське, угорське право); англосаксонська група (право Англії, США і англомовних колоній); слов'янська група; мусульманська група [579].

Р. Давид виділив три правові сім'ї (романо-германська, англосаксонська, соціалістична), а також «релігійні і традиційні системи» [412, с. 126].

Досить поширена класифікація на підставі ставлення до релігії. Наприклад, К. Осакве виділяє релігійні й нерелігійні системи, які, у свою чергу поділяються на західні й незахідні традиції; далі західна правова сім'я представлена романо-германським, англосаксонським і скандинавським правом; незахідна - південно-східним азіатським і африканським звичаєвим правом [336, с. 57]. С. О. Маркова-Мурашова вважає, що наявні в сучасному світі правові системи доцільно об'єднати в релігійні і світські правові групи. Світська правова група, у свою чергу, включає підгрупи системних спільностей традиційного, позитивного права. Спільності позитивного права містять у собі нормативні, прецедентні й змішані правові спільності, які поділяються на відповідні правові сім'ї. Зокрема, нормативна спільність містить у собі романо-германську і скандинавську правові сім'ї. До прецедентної спільності належить, відповідно, англосаксонська правова сім'я [302, с. 12].

Інтерес становить поділ правових систем залежно від ставлення до судової процедури. До моделі, де судовий захист є основним, належать такі країни, як Австрія, Бельгія, Німеччина, а до групи країн, де затребувана не судова форма захисту права, а різні альтернативні способи вирішення спорів - Італія, Данія, Нідерланди, Японія [576, с. 41-65].

Серед інших моментів процесуальні аспекти права і специфіка судочинства мають значення для критеріїв класифікації правових систем [295, с. 26]. Значний масив порівняльних досліджень цивільного судочинства представлений як складова більш загального підходу, що висвітлює цивільне судочинство через призму належності до певного типу правової системи. Таким чином, типологія цивільного судочинства значною мірою представлена як продовження загальної типології правових систем.

Визнаючи переваги плюралістичного підходу і не вдаючись до детального аналізу різноманітних видів систематизації, класифікації й типології, зазначимо, що прийнято виділяти дві основні правові системи: романо-германську й англосаксонську. Саме ці системи формують основу моделі, типу цивільного судочинства.

Вже стала хрестоматійною думка, згідно з якою романо-германському процесу властивий слідчий принцип судочинства, а англосаксонському - змагальний. Однак обґрунтовуються також і погляди, що доводять відсутність тотожності між типологією правових систем і типологією цивільного судочинства [412, с. 123-124]. Так, А. Х. Саідов стверджує, що деякі елементи правових систем Скандинавських країн, напевне, ближчі до системи загального права, ніж до романо-германської правової сім'ї [412, с. 187].

З огляду на це абсолютна відповідність між типом правової системи і типом цивільного процесу відсутня. Як правильно зазначає Д. Я. Малешин, тип правової системи впливає на розвиток цивільного судочинства. Але він не є визначальним, а тим більше єдиним фактором [295, с. 78]. Автор пропонує виділяти на формальному рівні романо-германський, англосаксонський і змішаний цивільні процесуальні типи; на сутнісному рівні - індивідуалістські, колективістські та змішані цивільні процесуальні системи [295, с. 20-23].

Таким чином, проблема типології цивільного судочинства (цивільного процесуального права, цивільних процесуальних систем) привертає увагу вчених, однак не може вважатися достатньо розробленою. Певний прорив у заданому напрямі пов'язаний із роботою Д. Я. Малешина, у якій комплексно обґрунтована постановка проблеми цивільних процесуальних систем і їх типології. Разом із тим, запропонована Д. Я. Малешиным типологія, заснована на сутності процесу, не може не викликати питань. Насамперед, та сама сутність процесу, втілена, на думку автора, у практиці, не одержала конкретизації й залишилася ефемерною. Не розглянуто питання щодо того, як на фоні подібних культурологічних особливостей країни Західної Європи сформували суттєво різні за формальними ознаками процесуальні системи. Сам поділ процесу на формальну й сутнісну складову суперечливий. Відокремлення змішаного типу, побудованого на поєднанні індивідуалізму й колективізму, призводить до втрати критерієм поділу свого якісного значення. У цілому, значним досягненням автора вбачається глибоке обґрунтування зв'язку між культурологічним типом суспільства і типом цивільної процесуальної системи, однак запропонована типологія вимагає подальшого вдосконалення.

Повноцінний розгляд питання типології цивільного судочинства значно виходить за межі нашого дослідження. Сконцентрувавшись на тих моментах, які безпосередньо пов'язують типологію цивільного процесу та ефективність цивільного судочинства, підкреслимо значення наступних положень.

У контексті ефективності доречним вбачається звернення саме до типології процесуальних систем, тому що виокремлення ідеальних типів (моделей) є більш перспективним, ніж суворий поділ усіх наявних варіантів організації судочинства на групи і види. Розмежування моделей розгляду й вирішення цивільних спорів через виділення основного й відкидання несуттєвого дозволить провести порівняльне дослідження ефективності в різних типах, уточнивши характеристику цього показника.

На нашу думку, англосаксонський і романо-германський типи правових систем, які традиційно визнаються основними, зберігають своє ключове значення і для дослідження ефективності цивільного судочинства. Зазначимо, що американська правова система в контексті загального історичного шляху розвитку цивільного судочинства не доповнила сприйняте нею англійське право таким чином, щоб суттєво його змінити. Водночас романо-германський тип процесу являє собою загальну модель, сформовану спільною участю правових порядків континентальної Європи, у якій складно виділити домінуючу роль однієї або інший складової. Формуючись паралельно і зазнаючи взаємного впливу, перемішуючись і поєднуючись у національних правових системах, романо-германський тип оформився у своїх загальних істотних рисах саме як інтегративне утворення. Не заперечуючи кваліфікації правових систем Франції й Німеччини як значних, ми дотримуємося думки, що спільно ними сформовано один тип цивільного судочинства.

При цьому типологія цивільного судочинства не може бути обґрунтована без врахування історичного шляху розвитку правової системи світу. Історичний розвиток є одним із найбільш застосовуваних критеріїв типологізації цивільних процесуальних систем, що дозволяє диференціювати їх залежно від історичної епохи [295, с. 88]. Багато авторів говорять про одночасне використання «національної» типології поряд з «історичною», що робить предмет вивчення більш систематизованим і крім типів процесу дозволяє виділяти його види [220, с. 193]. Слід погодитися з А. Х. Саідовим у тому, що принцип історизму дозволяє пояснити місце кожної окремо взятої національної правової системи на правовій карті світу належністю її до тієї або іншої правової сім'ї [412, с. 119]. Історичний контекст допомагає правильно визначити сутність тієї або іншої процесуальної системи, умови, джерела й фактори її становлення і розвитку в тому або іншому суспільстві, установити взаємне співвідношення правових систем. Вилучення із глобального історичного процесу моменту, що характеризує сьогоднішній день, не дає справжнього уявлення про цивільну процесуальну систему. Наявні правові системи сучасності вбирають у себе шлях становлення і містять перспективи розвитку і тільки в єдності минулого, сьогодення й майбутнього реалізують свою внутрішню ідентичність.

Порівняння англосаксонського і романо-германського цивільного судочинства підкреслює актуальність історичного підтексту типології. Тривалий час існувало доктринальне протиставлення цих двох типів у площині змагальності і слідчості. Однак на сьогоднішній день цей поділ практично нівельований. Водночас англійський процес подолав шлях до сучасного стану через абсолютну змагальність, а континентальний - через слідче начало. Зупинившись на досить подібних правилах збалансованої слідчості і змагальності, внутрішньо кожний тип містить у собі протилежний зародок, оригінальну історію формування, різні (іноді й протилежні) причини встановлення наявного паритету. Тому, незважаючи на відсутність кардинальних відмінностей у сучасному цивільному процесі Англії і, наприклад, Німеччини, вони належать до різних типів.

Отже, виходячи зі своєрідності та з урахуванням історії становлення й ролі у світовому масштабі, зупинимося на дослідженні англосаксонського і романо-германського типів цивільного судочинства. Вбачається, що критерії відмінності типів цивільного судочинства мають безпосереднє значення у площині ефективності.

Звертаючись до історії становлення типів процесу, поставимо питання щодо причин їх відокремлення, щодо того, чому такі держави, як Англія, з одного боку, і Франція, Німеччина, з іншого боку, виробили різні типи процесу за досить схожих умов економічного й соціально-культурного розвитку? Так, Д. Я. Малешин відносить цивільні процесуальні системи названих країн до одного, індивідуалістського типу в межах пропонованої ним сутнісної типології [295, с. 112]. Інші автори - до західних правових систем [336, с. 58], систем із тривалими правовими традиціями [278, с. 103-110], спільностей позитивного права [302, с. 12] тощо. Вивчення причин і механізмів формування англійського і романо-германського типу є потенційно перспективним для з'ясування ролі ефективності в еволюції процесу.

У науці досить повно висвітлюється історія походження англійського і романо-германського процесів. Слід зазначити, що відрізняється саме конструювання цих двох типів. Романо-германський процес являє собою узагальнений тип, сформований на підставі схожих правових систем значної кількості держав, що складалися поступово й паралельно, тобто як реалізація типової тенденції. Його основу становить механізм соціального регулювання за допомогою абстрактних норм, що діють за принципом « від загального до часткового». Фундамент його закладений римським правом [176, с. 160]. Показово, що традиційні релігійні правові системи досить схожі з романо-германським типом у контексті загальної логіки побудови і функціонування, з тим суттєвим акцентом, що роль закону здебільшого виконують релігійні норми, а судова влада пов'язана з духовною. Ці аргументи дають нам підстави припустити, що нормативний спосіб є загальним, найбільш відповідним завданню правового регулювання.

Водночас цивільний процес Англії являє собою унікальне і специфічне явище, результат дії своєрідних факторів і сприятливих умов. Показово, що англійський тип правової системи привносився в інші держави у зв'язку із завоюваннями, колонізацією й іншими формами впливу Британії, але в жодній державі, крім Англії, подібна система не була сформована автономно.

Важливою рисою європейської традиції (як континентальної, так і англійської) є визнання права цінністю, основним соціальним регулятором. Першопричиною існування суду є цивілізоване (відповідно до уявлень суспільства) вирішення конфліктів. Однак, це загальне для англосаксонського і романо-германського типу призначення доповнюється в англосаксонській моделі потужною функцією правотворчості. Суд не тільки застосовує і тлумачить право, але й створює його, а судочинство посідає провідне місце в механізмі соціального регулювання. Слід звернути увагу і на конструкцію державної влади в Англії - досить тривалий час судочинство здебільшого було компетенцією Короля й Канцлера. Створювані цими особами суди не мали своєї компетенції, реалізуючи, відповідно, компетенцію Короля й Канцлера. Показово, що конфлікт між королівськими судами і судами справедливості вирішився через запровадження можливості подати скаргу на розв'язання останніх у Палату Лордів, яка також не була тільки судовим органом. Єдність суб'єктів здійснення судової і нормотворчої, адміністративної діяльності, що зберігалася протягом періоду формування правової системи в її основних рисах, обумовила поділ влади за предметною, а не функціональною підставою.

Правова система Англії вбачається продуктом збігу обставин конкретно-історичного характеру. Головною рисою англійського правопорядку є прецедентний тип правового регулювання. Серед його особливостей те, що орган, який вирішує спір, створює правило поведінки, яке в цьому випадку має ретроспективну дію і стає обов'язковим; що правила формуються казуально відповідно до виникнення спірних ситуацій і їх передачі на розгляд суду; що результат вирішення справи, і, відповідно, зміст правової норми безпосередньо залежить від активності, здібностей і можливостей сторін. Таким є прецедент у його споконвічній сутності, прецедент, що сформував загальне право і заклав основу англосаксонської правової системи.

Таким чином, для англосаксонської правової системи специфічним є спосіб установлення правового регулювання, що має спрямований рух від конкретного до абстрактного. Інтереси суспільства подані через призму інтересів окремих осіб - сторін, загальна потреба в регулюванні - опосередкована їхньою волею на пред'явлення й підтримку позову, адекватність правила вирішення спору втілена через їх змагальність. З позицій досягнення цілей соціального регулювання зазначені риси відображають слабкі місця прецедентного способу. Право, засноване на прецеденті - складний і потенційно малоефективний шлях створення нормативних приписів. Прецедент доречний для коригування, уточнення й конкретизації вже наявних правил, установлення максимальної адекватності між суспільними відносинами (обставинами, фактами) і нормами. У науці підкреслюється, що прецедентна система більш чутливо, ніж система «писаного» права, реагує на зміни, що відбуваються. Нові правила з'являються завдяки розгляду судами казусів, що раніше не траплялися, а старі норми пристосовуються до нових життєвих реалій. У результаті прогалини правового регулювання в системі загального права легко згладжуються й заповнюються [113, с. 66-69]. Зазначена риса є досить корисною для вже сформованої правової системи, але свідчить про труднощі в регулюванні на початкових етапах її становлення.

Також слід звернути увагу на участь суспільства в судочинстві в англійському процесі. Мова йде про широке використання присяжних і мирових суддів. Показово, що присяжні й мирові судді позбавлені правотворчої компетенції. Їх роль обмежена правозастосуванням (мирові судді) або навіть установленням фактів (присяжні). Становлення цивільного судочинства на підставі суду присяжних зумовлює специфіку доказової діяльності, вимагаючи ретельного, розгорнутого, аргументованого й переконливого доказування, сприяє розвитку зваженої й чутливої системи оцінки доказів. У такому випадку процес реалізує тенденцію більшої відповідності життєвим реаліям.

Учені стверджують, що основною відмінністю англосаксонського і романо-германського процесів є становище суду і сторін у процесі [395, с. 20]. Із цим важко не погодитися. Вбачається, що активність судді в романо-германському процесі спрямована на те, щоб індивідуальні обставини конфлікту не спотворили суті загального правила у процесі його застосування. Пасивність судді в англійському процесі, у свою чергу, пов'язана із забезпеченням максимального зв'язку між поведінкою особи (сторони) і результатом. Вона виключає можливість суду творити абстрактне право на свій розсуд, зобов'язуючи лише фіксувати те, до чого привели суддю сторони. Недостатня наполегливість сторін, відсутність у них необхідних ресурсів сприймається як показник того, що їх позиція недостатньо сильна, затребувана, обґрунтована та не заслуговує на реалізацію в судовому рішенні, тобто не відповідає праву.

Достатньо розумна поведінка, висока правова культура і майстерність англійських суддів, широке використання звичаїв дозволило використовувати прецедент як ефективний механізм регулювання. Завзятість вищих посадових осіб і самих суддів у відстоюванні судової компетенції, конкуренція за сфери впливу, що зберігає значущість правосуддя, не дозволили усунути судочинство від виконання ключових ролей в управлінні суспільством. Пізніше високий ступінь корпоративної солідарності юристів зберіг юриспруденцію як прерогативу юристів, не дозволивши спростити її до рівня повсякденного знання і нескладної навички. Професіоналізм і кваліфікація, гідність і почуття міри, втілене в судовій системі, запобігли назріванню в суспільстві питання щодо судової монополії. Складно охопити весь перелік сприятливих факторів, однак, безсумнівно, що особливості правової культури Англії створили на основі перехідного, незручного способу нормативного регулювання органічну, і, головне, дієву систему керування суспільством і вирішення соціальних конфліктів.

Згодом функція правотворчості судів в англосаксонській правовій системі трохи слабшає через створення потужного масиву норм і правил, які приймаються у специфічних сферах суспільного життя під тиском нормативних актів, проте зберігається національна правова культура, тип правового мислення, імперативи й домінанти соціально-правового регулювання. Найважливішою і незаперечною максимою англосаксонського права була, є й буде ідея про те, що право об'єктивує суд. Тому англосаксонська правова система залежна від судочинства не тільки в питанні ефективності, але й самої її життєздатності [169, с. 18-22].

Реалізація за допомогою цивільного судочинства не тільки правозастосовних, але й правоустановчих функцій визначає примат процесуального права в англосаксонській правовій системі. Дослідники зазначають, що загальне право починає існувати як сукупність процесуальних положень [280, с. 16], говорять про перевагу [344, с. 45], підвищену роль і значущість процесуального права порівняно з матеріальним [499], підкреслюють, що англійське право має судовий характер [280, с. 25]. Враховуючи спосіб формування права такі характеристики цілком обґрунтовані. Відповідно, ефективність правового регулювання в контексті керування (управління) суспільством для романо-германського права має матеріальне підґрунтя, а для англосаксонського - процесуальне.

Склалося так, що виразником інтересів суспільства для англосаксонської правової системи є особистість, а для романо-германської - держава. Однак вважаємо, що спосіб сприйняття інтересів суспільства (через особистість або через державу) не може бути ототожнений із поділом суспільства на індивідуалістський і колективістський тип, тому що мова йде про формальний момент - спосіб об'єктивації інтересів, а не про сутнісний - характер інтересів.

Разом із тим кожний із виокремлених типів має подібні моменти, що фіксують деякі загальні істини. Так, Р. Леже зауважує, що подібність розвитку римського й англійського права також є реальною, але ненавмисною [280, с. 21]. Навіть, не беручи до уваги посилювані моменти уніфікації, судочинство незалежно від типу багато в чому єдине. Наприклад, початок провадження тільки за позовом - заява зацікавленої особи встановленої форми (безсумнівно, індивідуалістський елемент); стандартні вимоги до судових актів (момент державних інтересів). Удосконалюючись кожний у своєму руслі, обидва типи згодом набувають коригувальних механізмів, що згладжують найбільш гострі відмінності.

Подібність правових явищ у різних правопорядках зазначається вченими. Так, С. О. Маркова-Мурашова говорить про загальноцивілізаційну правову культуру - феномен, відмежований від національної специфіки, який розуміється як досягнення всього людства в юридичній сфері. У свою чергу національна правова культура має свою специфіку, обумовлену певним ходом історії, національною традицією, правовими цінностями, особливостями соціально-політичного середовища тощо. Загальноцивілізаційна культура є основою взаємодії й основою для ідентифікації правових культур в умовах глобалізації [302, с. 12]. Інші вчені підкреслюють, що низка проблем, з якими стикаються суди й учасники процесу під час розгляду цивільних справ (доступність засобів судового захисту, завантаженість судів, тривалість і дорожнеча судочинства), є загальними для багатьох країн [205, с. 8].

Дослідження романо-германського й англосаксонського типів судочинства актуалізує і більш чітко виявляє дію двох засад розвитку: загального й особливого. Загальна основа цивільного судочинства продиктована логікою процедури розгляду й вирішення спору. Це, зокрема, ідея стадійності, правовий статус учасників судочинства, основні правила доказування, інститут судових актів тощо. Особливий компонент обумовлений специфікою історії, економіки, культурними факторами, роллю особистості. Це, наприклад, склад і розмір судових витрат, розподіл тягаря доказування, презумпції, правила змагальності тощо.

Два зазначені змістові фактори тісно переплетені, і в більшості процесуальних інститутів представлені обидва начала. При цьому сама ідея необхідності (доцільності) існування того або іншого процесуального елементу і його контури визначаються загальною логікою, а конкретні змістові правила - особливою. Загальний компонент стабільний, він не зазнає ситуативних змін, які, якщо мають місце - то в напрямі максимальної відповідності логіці розвитку процесуальних відносин, часто сприйнятої на чийомусь успішному прикладі. Відхилення від загальної логічної структури процесу можливі через помилки законодавця або інші суб'єктивні фактори, однак мають тенденцію до виправлення згодом. Рухаючись кожна своїм шляхом, усі розвинені сучасні системи цивільного судочинства досягли значної подібності. Тенденції до зближення й уніфікації, у свою чергу, також грунтуються на сприйнятті єдиного логічного начала судочинства як процедури встановлення істини, вирішення конфлікту між двома сторонами, організації роботи суду як державного владного органу.

Водночас окремі правила, що не змінюють основної функціональної спрямованості й сутності того або іншого інституту, але становлять його змістове наповнення, перебувають у відповідності з конкретними соціально-культурними умовами. Учені підкреслюють, що властивості приватноправової сфери формувалися, в основному, не за єдиним задумом, а еволюційно, і стали продуктом природнього розвитку. У них найбільше виявляється стійкість правової традиції. Ці елементи правового життя не так залежні від поточної політики, реформуються непросто, і самі стримують політиків і реформаторів. Їх запозичення ускладнене [17, с. 163]. Невідповідність правил судочинства або зміна соціально-економічного, культурного клімату призводить до змін у судочинстві. Особливий компонент цивільного судочинства - резерв оптимізації інструментальних, регуляторних властивостей, потенціал розвитку в тому або іншому напрямі, досягнення соціальних завдань.

Отже, становлення різних типів цивільного процесуального судочинства вбачається нам глобальним процесом, різноманітність і переплетіння об'єктивних і суб'єктивних факторів якого досить складно піддається систематизації. На нашу думку, достатньо обґрунтованим буде лише найбільш загальний висновок щодо формування типу цивільного судочинства під впливом конкретно-історичних умов становлення того або іншого правопорядку. Відповідно типи цивільного судочинства втілені у відмінностях цивільної процесуальної традиції, яка, створює, у тому числі й супутнє типу цивільного судочинства, розуміння його ефективності.

Століттями фактор ефективності, який не виділявся в окреме поняття, але був реально діючим, є рушійною причиною розвитку цивільного судочинства незалежно від його типу. Розуміння ефективності як максимальної відповідності цивільного судочинства наявним у суспільстві потребам у комплексі з іншими факторами сформувало кожний із відокремлених типів цивільного судочинства в його істотних властивостях.

Ефективність цивільного судочинства є оцінкою, показником, конкретне значення якого визначається виходячи із критеріїв, уявлень про еталон бажаного. Динаміка цінностей, опосередкована судочинством, одержує оцінку в контексті соціального запиту, тобто наявних цінностей і пріоритетів. Учені підкреслюють, що кожна правова система є вираженням тієї або іншої культури [302, с. 11]. Культура суспільства, як найбільш загальний показник наявних стандартів, ідеалів, настанов, містить у собі шкалу цінностей і систему оцінювання. Як показник ефективність цивільного судочинства визначається в контексті досягнення соціокультурних домінант. Практична площина цивільного судочинства являє собою реалізацію тих же факторів, але на підставі наявних ресурсів, політичної свободи, організаційних моментів, особистісних особливостей державних діячів і виконавців тощо. Таким чином, саме соціокультурний фактор є домінантою становлення, розвитку, функціонування і прагнення до вдосконалення всієї сукупності цивільних процесуальних явищ.

Як показує порівняння англосаксонської й романо-германської процесуальної традиції, різні механізми можуть бути ефективними у схожих соціокультурних умовах. Ця обставина підкреслює значення суб'єктивних факторів правового регулювання. Також слід визнати справедливість тих учених, які звертають увагу на те, що правозастосовна, і, насамперед, судова практика суттєво коригує нормативні приписи [295, с. 324]. Історичний досвід становлення англійського процесу обґрунтовує важливе значення високої культури правозастосування, що забезпечила ефективність прецедентного правового регулювання. Типологія, яка склалася, доводить, що судочинство є явищем далеко не механістичного порядку, а його ефективність передбачає звернення до широкого кола факторів і умов.

Таким чином, підбиваючи деякий проміжний підсумок, зазначимо наступне. Феномен існування двох розвинених, сучасних і в той же час досить різних типів цивільного судочинства, обумовлений, на нашу думку, формуванням в Англії своєрідного способу нормативного регулювання. Саме правова система Англії, ставши винятком із загальної логіки розвитку правових явищ, створила унікальний правопорядок, заснований на значенні судового прецеденту. Через специфіку низки сприятливих факторів, серед яких слід особливо згадати правову культуру суддівського корпусу, наявна система стала досить ефективним інструментом управління суспільством. Динаміка відповідності соціокультурному запиту у сфері функціонального призначення судочинства обумовила її стабільність і розвиток.

Особливо слід зупинитися на розвитку ідеї співвідношення активності сторін і суду у процесі. Звернення до історії свідчить про те, що відсутність активності суду у процесі безпосередньо пов'язана із правотворчими його повноваженнями, що в сукупності формує цілісний і органічний статус суду. Нормотворча роль суду вимагає його пасивності у процесі. У свою чергу, пасивність суду у процесі без нормотворчих повноважень суттєво послаблює статус суду в системі соціального регулювання, знижує ефективність впливу на суспільні відносини, дестабілізує структуру соціально-правового регулювання в контексті статусу державних органів.

Процеси уніфікації процесуальних систем, що набирають обертів, заслуговують на загальну підтримку. Однак, слід вибірково підходити до потенційної галузі їх застосування. Цивільне судочинство має потужні загальні засади, обумовлені логікою процесу вирішення конфлікту. Досвід побудови різних моделей і способів регулювання є багатим джерелом виявлення найбільш ефективних процесуальних механізмів, створюючи підставу для уніфікації процесуальних систем. Водночас конкретні соціокультурні умови суспільства вимагають максимальної відповідності процесуального регулювання, відкидаючи чужорідні елементи. Відповідно, відмінності в культурах зумовлюють збереження національних особливостей цивільного судочинства. Умовою ефективності цивільного судочинства є відповідність між соціокультурним контекстом і наявними процесуальними механізмами. Історія становлення типів цивільного судочинства підкреслює значення культурних і суб'єктивних факторів його ефективності. Зокрема, підвищення якості застосування процесуальних норм, що залежить насамперед від суддів, є потенційно наймогутнішим фактором ефективності цивільного судочинства, здатним суттєво згладити недоліки правових норм, забезпечити своєчасний розвиток права.

1.5 Нарис становлення й розвитку цивільного судочинства в Україні

цивільний судочинство юридичний

Дослідження типології цивільного судочинства актуалізує питання щодо статусу вітчизняного цивільного процесу, його позиціонування в наявній системі. Підтримуючи тих учених, які говорять про те, що для правильного розуміння сучасних правових систем необхідне знання минулих [412, с. 122], звернемося до основних історичних факторів розвитку традиції цивільного процесу України.

Історія цивільного судочинства України являє собою складний шлях становлення. Крім історичних періодів розвитку, що характеризуються якісним рівнем розвитку цивільного судочинства, має значення співіснування на українських землях різних правових систем внаслідок перебування їх у різних державних утвореннях. Так, наприклад, Буковина пережила тривалу й складну історію належності до Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Молдавського князівства, Туреччини, Австрії, Росії, Румунії [328, с. 1]. Вплив значних історичних подій відображається і на становленні судочинства, відкриваючи нові етапи формування та змінюючи вектор розвитку. Проте дискретність української державності не стала перешкодою для формування цілісної правової системи, частиною якої є цивільне судочинство.

Оцінити всю різноманітну картину історії становлення української традиції цивільного судочинства в межах нашої роботи не вбачається можливим, та й не відповідає цілям нашого дослідження. Слід зазначити, що єдиної періодизації історії цивільного судочинства, втім, як і всієї правової системи України, немає, проте це питання є одним із проблемних у вітчизняній правовій науці [500, с. 28-31]. Тому ми зупинимося на розгляді найбільш істотних моментів розвитку українського цивільного процесу.

Основи вітчизняної правової системи закладені за часів Київської Русі.

Спеціальних установ, які безпосередньо займалися судочинством, у Руській державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відокремлений від адміністрації. Залежно від категорії справ, які розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приватні, і церковні [, с. 21].

Судовий розгляд здійснювався привселюдно й усно. Також усно проголошувалося рішення. Сторони змагалися у словесній баталії за формулою «слово проти слова», підтверджуючи свої заяви і клопотання доказами [204, с. 22]. Доказами у процесі були: зізнання; свідки; присяга; речові докази; ордалії, або так звані «суди Божі», до яких належали судовий двобій, а також випробування залізом або водою [482, с. 60].

Очевидно, що процес Київської Русі не знав поділу на цивільний і кримінальний. Однак уже помітне формування особливостей процедури у різних категоріях справ. Так, наприклад, у справах про злочини, які безпосередньо стосувалися інтересів панівного класу, використовувалися форми пошукового (слідчого) процесу [217, с. 54].

Досить відокремлено функціонувало й церковне судочинство. М. В. Левчук стверджує, що загальними засадами церковного судочинства в Київській Русі були такі: а) за формою процес був обвинувальний, але одночасно мав риси змагальності й відкритості судового розгляду; б) судочинство в церковному суді було усне; в) підставою для постановлення рішення у справі було каяття підсудного або його зізнання; г) обов'язково потрібним було підтвердження фактів показаннями свідків; д) забезпечувалася можливість апеляційного оскарження рішень [277, с. 15].

Більшість дослідників характеризує судовий процес Київської Русі як змагальний [316, с. 60]. Хоча, деякі автори говорять про його обвинувально-змагальний характері [204, с. 23]. Г. П. Тимченко сттверджує, що в Руській Правді мова ще не йде про змагальність як принцип розгляду справи, але участь сторін у доказуванні своєї правоти, безумовно, підкреслює змагальний характер давнього судового процесу [486, с. 87]. Також слушні зауваження авторів, які пояснюють активну участь осіб, зацікавлених у вирішенні тих або інших конфліктів, і виконання судом функції посередника недостатнім розвитком державного механізму [217, с. 54]. Вбачається, що активність сторін у процесі в Київській Русі не може бути визначена як ознака його змагальності. Швидше йдеться про те, що відповідні питання процедури не охоплювалися взагалі якимось більш-менш цілісним регулюванням. З огляду на відсутність безпосередніх обов'язків суду тягар ініціативи у процесі відповідав інтересам його сторін. Можна говорити лише про зародження як змагального, так і слідчого начала в їх найбільш яскравих проявах.

У науці розглядається питання витоків норм, як, власне, тих, що встановлюють судову процедуру, так і застосовуваних судами. Учені стверджують, що основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, Руська Правда [316, с. 62]. Найбільш значною правовою пам'яткою є Руська Правда. При цьому оцінки походження й механізму формування Руської Правди досить неоднозначні.

Одні автори вбачають у Руській Правді збірник звичаєвого права. Так, М. Б. Свердлов стверджує, що на Русі IX-X ст. створення писаного права значно відставало від процесу розвитку державності. Закон Руський існував, напевне, в усній формі (аналогічним був шлях розвитку Правд у німецьких і скандинавських племен). Із прийняттям на Русі християнства як державної релігії і з поширенням кирилиці з'явилася можливість запису системи законодавчих норм, що склалася, - Правди [423, с. 3]. М. М. Тихомиров уважає джерелом Руської Правди новгородське звичаєве право [492, с. 56].

Інші вбачають у Руській Правді результат князівської законотворчості. Наприклад, О. О. Зимін розкриває значення реформ княгині Ольги, пов'язаних із виданням «статутів» і «уроків». «Уроками» також іменували законодавчі акти, пов'язані із судовим процесом [207, с. 81]. На думку Л. В. Черепніна, досить правдоподібним є припущення, що вже до початку Х ст. на Русі був створений збірник законів («статут і закон руський», прототип пізнішої Руської Правди), на підставі якого відбувався суд [330, с. 143].