Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Дійсно, деякою мірою захист може розглядатися як результат судочинства. Проте лише щодо деяких категорій позовів із постановленням судового рішення захист порушеного (оскарженого) права одержує своє завершення. Здебільшого потрібне реальне виконання судового рішення, яке може й не відбутися з об'єктивних причин (наприклад, відсутність майна в боржника). Водночас ефемерність захисту й сумнівність його досягнення в кожному випадку судового звернення не може бути підставою для тверджень про те, що в таких випадках цивільне судочинство виявилося безрезультатним. Результат судочинства являє собою категорію зі сфери реального. Тому більш доцільно пов'язувати результати судочинства з його закономірними наслідками, що настають як необхідний підсумок процесуальної діяльності. Інше питання, що результат судочинства може одержати як позитивну, так і негативну оцінку, однак сам факт його досягнення вимагає об'єктивного відображення.

Своєрідне трактування результатів судочинства подано І. М. Жевак. Згідно з її думкою, мірилом ефективності законодавства можуть виступати результати правозастосовної діяльності [186, с. 8]. Не викликає сумніву значущість відображення результатів цивільного судочинства у статистичних даних. У вибраному контексті автор досліджує результати судочинства в масштабі правової системи, розглядаючи роль судочинства в загальній структурі правового регулювання. При цьому слід урахувати, що статистичні дані можуть дати уявлення про результати судочинства, однак лише в узагальненому кількісному вигляді. Таким чином, статистичні дані швидше узагальнюють і відображають результати цивільного судочинства, ніж є ними.

Інші вчені розглядають процесуальні правовідносини як результат процесуальної діяльності. О. П. Вершинін називає формою й результатом цивільно-процесуальної діяльності цивільні процесуальні правовідносини [74, с. 10]. Подібна думка висловлена і О. Г. Тришиною, яка підкреслює, що на стадії самоконтролю, як і на інших стадіях, процесуальні правовідносини виникають внаслідок дій суду та інших учасників процесу [495, с. 20]. Складно заперечувати наявність причино-наслідкових зв'язків між процесуальною діяльністю і процесуальними відносинами. Проте вважаємо, що їх взаємодія не може бути зведена лише до причино-наслідкового типу. Більш відповідними будуть твердження про паралельний розвиток, постійний взаємоперехід правовідносин і діяльності одне в одне. Процесуальна діяльність має за свій результат виникнення, зміну, припинення правовідносин, але й правовідносини зумовлюють подальшу процесуальну діяльність. При цьому видається сумнівним, щоб результат судочинства був обмежений виникненням, зміною, припиненням правовідносин через явну його недостатність для реалізації функціонального призначення судочинства. Тому виникнення, зміна, припинення цивільних процесуальних правовідносин може розглядатися тільки як проміжний результат судочинства.

Достатньо аргументованою і поширеною в науці є позиція, що пов'язує результати судочинства із судовими актами. Зокрема, на думку Л. О. Пахомової, судова влада здійснює правосуддя за допомогою судової процедури в певній процесуальній формі, підсумком якої є постанова суду; взаємозв'язок понять «судова влада» і «постанова суду» можна схарактеризувати як причино-наслідковий [349, с. 9]. Судове рішення завершує розгляд справи, ставить у ньому крапку. В судовому рішенні сторони вбачають перспективу реалізації своїх інтересів. Тому судові акти вбачаються нам втіленням процесуальних результатів судочинства. Основна роль належить судовому рішенню, але й інші акти не можна виключати з обсягу результатів судочинства, тому що вони мають до певного ступеня самостійне правове значення, фіксують проміжні результати, оформлюють (закріплюють) процес розгляду справи. У такому контексті ми підтримуємо авторів, які говорять про те, що акти суду відображають поточні результати розгляду справи, опосередковують сукупність проміжних результатів [469, с. 86-93]; є сполучною ланкою між різними стадіями у правозастосовному циклі [195, с. 11].

Разом із тим, вбачається, що судові акти є результатом цивільного судочинства переважно у процесуальному розумінні. Якщо вести мову про матеріальний результат судочинства, то судові акти є лише його формою. Тому в багатьох роботах судовим актам надається значення зовнішньої форми, відображення результатів судочинства. Так, С. К. Загайнова підкреслює, що діяльність органів судової влади відрізняється оформленням результатів у судових актах [195, с. 4]. М. О. Сидоров доходить висновку, що процесуальна діяльність суду першої інстанції об'єктивується в судових актах [434, с. 7, 11]. На думку Д. О. Фурсова, підсумкові результати судового розгляду фіксуються в резолютивних і повних (мотивованих) судових актах [510, с. 318].

При цьому вчені найчастіше акцентують увагу на матеріальних аспектах судового рішення. Наприклад, А. Н. Юсупова називає рішення суду результатом діяльності суду й інших осіб під час здійснення судового захисту, підкреслюючи, що воно має матеріальний і процесуальний зміст [569, с. 24]. На думку С. Л. Дегтярьова, саме в судових актах - результатах судової діяльності - реалізуються норми матеріальних галузей права [126, с. 17]. Н. О. Чечина вважає, що судові акти, завершуючи розгляд і вирішення цивільних справ, фіксують результат застосування права до суспільних відносин [539, с. 127].

Багато авторів вбачають результат судочинства безпосередньо у сфері матеріальних прав і обов'язків. Так, за словами І. В. Харламової, інтересам осіб, що брали участь у справі, відповідає остаточний результат судового розгляду, визначеність у їхніх правах і обов'язках [514, с. 126]. Виходячи зі сформульованого С. Д. Гусаревим визначення правової діяльності, результатом судочинства як її різновиду слід вважати реалізацію права [122, с. 16]. М. О. Сидоров указує, що результат діяльності суду - це рішення по суті розглянутого спору [434, с. 24].

Наведені думки мають серйозне обґрунтування. Адже мотиви, які спонукають до звернення до суду, причини початку й розвитку цивільного судочинства в конкретній справі перебувають у сфері матеріальній. Саме для усунення матеріального конфлікту, спору, невизначеності суб'єкти вдаються до судочинства, реалізуючи потребу у встановленні за допомогою судочинства певних наслідків у сфері матеріальних прав і обов'язків. Враховуючи безпосередній зв'язок спонукальних причин і підсумків судочинства, припустимо, що наслідки судового розгляду й вирішення справи в матеріальній сфері є сутнісним результатом цивільного судочинства. Однак і держава, задовольняючи за допомогою судочинства деякі потреби, зацікавлена в його результатах. Тому закономірно, що результати цивільного судочинства мають не тільки індивідуальний, але й загальний характер. Індивідуальні результати формуються у процесі розгляду й вирішення однієї справи. Загальні результати складаються із сукупності окремих результатів і реалізуються в масштабах правової системи.

У конкретній справі суд, керуючись установленими правилами, вирішує низку спірних правових питань, безпосередньо пов'язаних із визначенням змісту правової норми, сфери її застосування, тлумаченням обставин справи, з'ясуванням обґрунтованості і правомірності вимог, визначенням прав і обов'язків тощо. Відбувається застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішується конфлікт правових позицій, формулюється відповідь на питання про те, що ж є право в тому або іншому випадку. Враховуючи, що суду підвідомчі всі спори і конфлікти в цивільно-правовій сфері, саме цивільним судочинством опосередковується завершальний етап правового регулювання. Тому загальним результатом цивільного судочинства, узятого в масштабі функціонування всієї правової системи, слід вважати завершення процесу правового регулювання [143, с. 89-94].

У науці наявне тлумачення результатів судочинства, що враховує також і саму процесуальну діяльність. Так, окремі автори підкреслюють, що соціально значущим є не тільки результат вирішення конфлікту (тобто застосування або незастосування норм матеріального права), але й процедура його вирішення» [442, с. 33]. О. M. Ларін під ефективністю судочинства розумів не тільки співвідношення мети й результату, але й якість самої діяльності, її продуктивний характер [273, с. 106-113]. О. Г. Тришина визначає судовий контроль як перевірку, порівняння і оцінку діяльності судів та її результатів відповідно до встановлених законодавцем правових норм [495, с. 7]. Як бачимо, автор відокремлює діяльність і її результати, однак і діяльність, і результат мають певне значення і є деякою мірою самостійними предметами вивчення.

Визнаючи певну справедливість подібних тез, зазначимо, що судові акти акумулюють у собі характеристики, властивості, дефекти процесу розгляду й вирішення конкретної цивільної справи. Тому судові акти одержують оцінку в контексті умов їх ухвалення, а підставами для їхнього скасування є обставини, пов'язані не тільки із самим актом, але й з діяльністю, що передує постановленню акта (наприклад, визначення підсудності справи, залучення всіх зацікавлених осіб, повідомлення учасників процесу про слухання тощо). Водночас судові акти являють собою невід'ємну складову процесуальної діяльності. Таким чином, для цивільного судочинства характерним є своєрідний процесуальний результат-діяльність, втілений у системі проміжних і підсумкових судових актів.

Не можна не помітити, що у процесуальній літературі часто категорія результату застосовується до окремих видів діяльності всередині судочинства. Так, наприклад, О. П. Вершинін говорить про те, що залежно від змісту процесуальних дій, від їхнього результату, вони поділяються на процесуальні волевиявлення і «результативні» дії [74, с. 13]. На думку М. О. Рожкової, будь-яка процесуальна дія учасника судового процесу зумовлює відповідний процедурний результат (у вигляді руху, або нормального перебігу процесуальних правовідносин, або наслідку захисту порушених процесуальних прав) [402, с. 12]. Таким чином, учені виокремлюють результат окремої процесуальної дії і надають йому правового значення.

Також наявність певного результату використовується деякими авторами як ознака, що формує поняття стадії [42, с. 44; 172, с. 82; 489, с. 85]. Наприклад, Д. Я. Малешин стверджує, що результати стадії повинні бути закріплені у процесуальному документі [297, с. 55].

В інших дослідженнях правовим значенням наділяються результати окремих видів процесуальної діяльності, сформованих за ознакою функціональної специфіки. Зокрема, С. Ф. Афанасьєвим пропонується визначати результат судового пізнання за допомогою терміна «юридична» істина [24, с. 8].

Також учені зауважують, що результат судочинства диференціюється щодо суб'єктів процесу. Так, Н. О. Артебякіна стверджує, що юридична зацікавленість у справі - це заснований на законі намір отримати певний правовий результат, який повинен настати для зацікавленої особи у зв'язку з розглядом і вирішенням справи в порядку цивільного судочинства [20, с. 9]. Результати судочинства можуть бути сприятливими для однієї сторони та несприятливими для протилежної. Особливо в науці говориться про результати діяльності суду, зокрема про судові помилки як про результат неправильно вирішеної справи [481], про дії судових працівників, що не відповідають цілям правосуддя, і наслідки (результати) таких дій [29].

Подібну диференціацію результатів процесуальної діяльності слід визнати достатньо корисною. Насамперед, структурування цивільного судочинства і виокремлення в ньому певних видів діяльності сприяє більш глибокому пізнанню його сутності, а отже, і підвищенню ефективності. Крім того, об'єктивна оцінка остаточного результату судочинства неможлива без звернення до складових процесу, враховуючи акумулятивний характер підсумкових результатів, що включають у себе результати проміжні та окремі.

Навряд чи викличе сумніви твердження про те, що судочинство впливає як на правову, так і на суміжні з нею сфери. Відповідно, результатами судочинства так чи інакше може бути названа значна кількість явищ. Тому найбільш прийнятними та об'єктивними вбачаються нами ті із розроблених у літературі підходів, які містять різноаспектне тлумачення результатів судочинства. Прикладом подібного погляду є позиція А. Р. Хакімуліна, який оцінює акти застосування права як результат дії судів, інших владних органів, що забезпечують виникнення правовідносин або гарантують здійснення прав і обов'язків, будучи частиною «піднормативного» [513, с. 19] індивідуального регулювання.

У даному дослідженні ми обмежимося розглядом тільки правових результатів судочинства не для того, щоб заперечувати його позаправовий вплив, а через те, що зазначені сфери виходять за межі нашої роботи. На нашу думку, результат судочинства реалізується в матеріальній і процесуальній площині, має сутність і форму, сприймає вплив процесуальної діяльності, є необхідним і достатнім підсумком цивільного судочинства як виду функціональної діяльності. Результати судочинства втілюються як на індивідуальному рівні, так і в масштабі правової системи [150, с. 161-164].

Підбиваючи підсумок викладеному вище, вважаємо за можливе зробити наступні висновки. Індивідуальний результат судочинства в цивільній справі полягає в розгляді й вирішенні цивільної справи, що опосередковують індивідуальне застосування норм матеріального права до конкретної життєвої ситуації і оформлені системою судових актів. У свою чергу, загальним результатом судочинства є завершення процесу правового регулювання.

2.4 Ресурси у структурі ефективності процесуальної діяльності

Ефективність судочинства не залишається байдужою до обсягу поглинутих ним ресурсів. Із цього приводу Л. Н. Москвич зауважує, що оптимальною є судова система, у якій, серед іншого, дотримується розумність матеріальних і часових витрат для винесення справедливого рішення [315, с. 22]. Достатньо слушною і обґрунтованою видається позиція С. В. Бажанова, який наполягає на тому, що не можна відокремлювати питання ефективності правової норми, що являє собою міру належної поведінки, від тих витрат, які пов'язані з її реалізацією, з досягненням передбаченого нею результату (маються на увазі не тільки матеріальні витрати, але й витрати людської енергії, часу, усілякі моральні витрати) [26, с. 7]. Залишивши осторонь суперечливість оцінки безпосередньо норми або її реалізації, звернемо увагу на те, що проблеми затратності судочинства є не менш актуальними для суспільства, ніж проблеми його справедливості. За зауваженням учених, сучасне цивільне судочинство не повинно зосереджуватися тільки на судових рішеннях, а повинно також ураховувати час і витрати, необхідні для вирішення справи [107, с. 150]. С. А. Курочкіним обґрунтовується доцільність використання економічної ефективності, що являє собою співвідношення результату і витрат на його одержання. При цьому основними факторами економічного характеру, що визначають вибір тієї або іншої форми захисту права, є розмір спірної вимоги (мета - передбачуваний результат) і витрати, яких сторонам необхідно зазнати для вирішення справи (витрати на одержання результату) [267, с. 41-46].

Затратність судочинства - зворотний бік його якості. Удосконалення діяльності щодо здійснення правосуддя не може не брати до уваги ціну оптимізації. Проте дослідженню власне затратності судочинства приділяється явно недостатньо уваги. Незважаючи на наявність наукових праць, присвячених судовим витратам, строкам, матеріально-технічному й кадровому забезпеченню судової влади, доступності судочинства та іншим аспектам, пов'язаним із його затратністю, робіт, що містять системний аналіз взаємозв'язку суспільної вартості судочинства та поставлених цілей і досягнутих результатів небагато. Зокрема, заслуговують на більш ретельну увагу і проблеми ефективності судочинства, пов'язані з його затратністю.

Вбачаємо, що матеріальні засоби (гроші) і час, необхідні для судового розгляду, слід розглядати як ресурси цивільного судочинства. Як матеріальні засоби, так і час являють собою зовнішні для цивільного судочинства цінності, які необхідні для виникнення процесу і його розвитку, залучаються до процесу і трансформуються в нього. Незважаючи на відмінність у природі цих двох названих ресурсів, на нашу думку, їх роль у цивільному судочинстві подібна, що надає можливість їх спільного розгляду [136, с. 167-170].

Далі більш детально зупинимося на аналізі кожної зі складових процесуальних ресурсів.

Роль судових витрат в оптимізації цивільного судочинства досить неоднозначна. Достатньо вказати на різноманітність тенденцій регулювання, що мають місце в різних державах. Так, значні судові витрати учасників спорів названі серед причин реформ процесуального законодавства, здійснених в Англії [264, с. 4], Австралії [72, с. 56-60]. Водночас тенденція до збільшення судових витрат має місце в Норвегії, Нідерландах, Австрії, Китаї, Німеччині, Італії [107, с. 165, 190, 210, 237, 249]. Суттєво були підняті ставки судового збору і в Україні, що супроводжувалося також скасуванням значної кількості пільг щодо його сплати [379]. На фоні високого ступеня уніфікації підходів до вирішення більшості питань організації цивільного судочинства, наявність кардинально різних вирішень свідчить про неоднозначність і глибину проблеми, основні моменти якої пов'язані з визначенням вартості діяльності щодо здійснення правосуддя для суспільства і окремих його членів, її мінімізацією й оптимальним розподілом.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Таким чином, законодавчо термін «судові витрати» вживається винятково щодо тих витрат, які несуть учасники справи.

Проте вчені схильні тлумачити цей термін розширено. Так, узагальнюючи наукові дослідження із зазначеного питання, С. С. Петрачков доходить висновку щодо наявності серед численних поглядів на судові витрати двох основних підходів. Згідно з першим підходом до судових витрат належать витрати сторін або учасників справи, покладені на них у передбачених законом випадках. Прихильники другого підходу відносять до судових витрат витрати держави на здійснення правосуддя, покладені на учасників справи. До того ж у цьому випадку під судовими витратами розуміються не тільки державне мито та інші судові витрати у справі, але й витрати державного бюджету, зокрема, на заробітну плату суддям і утримання приміщень судів [353, с. 11].

З таким висновком можна погодитися лише частково, тому що він не охоплює всього різноманіття наукових позицій. Наприклад, М. Х. Вафіним витрати розглядаються як витрати держави на правосуддя, які лише частково відшкодовуються сторонами й іншими зацікавленими особами [71, с. 6]. Аналогічна думка висловлена й українськими вченими [48, с. 7].

Так, Т. В. Єгорова під судовими витратами розуміє грошові витрати держави, осіб, що брали участь у справі та сприяли здійсненню правосуддя, пов'язані з розглядом справи судом, порядок несення й розподілу яких установлений законом і стосується всіх стадій і видів судочинства [179, с. 7].

Інші автори пропонують розглядати судові витрати як специфічне податкове зобов'язання [268, с. 439].

Аналізуючи наукові погляди щодо поняття судових витрат, ми вважаємо обґрунтованою позицію тих авторів, які наполягають на необхідності розмежовувати витрати держави на здійснення правосуддя і витрати учасників справи. Наприклад, О. В. Прочанін пропонує відокремлювати поняття «судових витрат» у розумінні Господарського процесуального кодексу і «витрат держави на правосуддя» у розумінні бюджетного законодавства України [49, с. 20]. Подібні погляди видаються найбільш реалістичними.

Без сумніву, ці дві категорії пов'язані між собою і багато в чому перетинаються, однак вони далеко не тотожні. Для учасників справи судовий збір і витрати, пов'язані з розглядом справи, у контексті економічного змісту і правового ефекту мало відрізняються, являючи собою матеріальну умову задоволення наявного інтересу. Проте лише судовий збір призначений компенсувати витрати держави, у той час як витрати, пов'язані з розглядом справи, позбавлені подібного призначення. Враховуючи поділ матеріальних витрат, пов'язаних із цивільним процесом, за суб'єктним критерієм на витрати держави щодо забезпечення судочинства і витрати учасників справи, особливе, проміжне місце займає судовий збір, виступаючи сполучною ланкою між ними. Подібна структура судових витрат має значення для їх оптимізації в контексті підвищення ефективності, тому що різні складові диференціюються не тільки за суб'єктом, але й за функціональним призначенням.

Загальна вартість судочинства визначається сукупним впливом як витрат держави щодо забезпечення судочинства, так і витрат учасників справи. Через взаємозв'язок цих категорій баланс витрат держави щодо забезпечення судочинства і витрат учасників справи становить додатковий критерій оцінки цивільного судочинства, що дозволяє зробити висновки про його соціальну сутність, цінності, що домінують у процесуальній політиці, і пріоритети розвитку. Зазначена характеристика також має значення для співвідношення різних показників ефективності судочинства, узятих у суб'єктному аспекті.

Витрати держави на забезпечення судочинства розглядаються в теорії цивільного процесу недостатньо грунтовно, будучи в основному предметом вивчення інших правових наук. Проте значна кількість аспектів витрат держави на судочинство безпосередньо пов'язані лише з процесуальними питаннями, що не дає можливості науці цивільного процесуального права зовсім відмежуватися від проблем вартості правосуддя для держави й суспільства.

Наприклад, Я. Романюк стверджує, що судова система України, за даними Європейської комісії з ефективності правосуддя, є однією з найбільш витратних у Європі, і це - за умови фінансування з року в рік на рівні не більше 50 % від потреби. За умови 100 % фінансування судова система нашої держави стала б незаперечним лідером за бюджетними витратами на своє утримання. Однією із причин такого стану є складність і громіздкість судової системи [404]. Як бачимо, обсяги необхідних для функціонування судової системи засобів безпосередньо залежать від моделі процесуального регулювання і її втілення на практиці.

Надмірні потреби судової системи у фінансуванні важким тягарем лягають на державу і суспільство, викликаючи справедливе обурення. Тому вдосконалення їх регулювання безпосередньо стосується питань їх мінімізації й розподілу між державою та учасниками справи.

Мінімізація витрат на забезпечення правосуддя вбачається досить складною проблемою, що має безліч факторів впливу, серед яких істотну роль відіграє раціональність цивільного судочинства. У літературі про неї іноді говоритися як про ефективність, яка вимагає, щоб обмежені суспільні ресурси системи правосуддя були розподілені справедливо й належним чином [107, с. 149]. На думку О. Ю. Смоліна, досягнення остаточного результату з найменшими витратами можливе тільки шляхом використання найбільш раціональної технології судочинства [447, с. 7]. Тому завдання вдосконалення процесуальної форми з урахуванням мінімізації витрат конкретизуються у визначенні необхідного й достатнього алгоритму досягнення поставлених цілей. Отже, витрати держави на здійснення правосуддя як критерій ефективності судочинства прямо пропорційно залежать від раціональності процесуальної діяльності.

Наступним моментом оптимізації витрат, пов'язаних зі здійсненням правосуддя, є їх розподіл між державою і конкретними користувачами судової системи, реалізований переважно через механізм судового збору.

Із цього приводу І. А. Приходько висловлюється за те, що можливості держави, яка існує за рахунок коштів платників податків щодо фінансування правосуддя, забезпечення права доступу до суду, не безмежні. Отже, значна частина витрат, пов'язаних зі здійсненням правосуддя, залишається на самих учасниках справи, що, загалом, є справедливим [377, с. 40].

Проте ідея, згідно з якою необхідно повністю перекласти тягар утримання апарату правосуддя на його користувачів, не може бути визнана правильною, хоча дослідники зазначають, що теза щодо доцільності комерційного ефекту від надання послуг зі здійснення правосуддя має досить сильні позиції в деяких правопорядках [107, с. 165]. За справедливим зауваженням сучасних учених, частина витрат повинна відшководуватися за рахунок державного бюджету, тому що суспільство в цілому також одержує користь від цивільного судочинства [107, с. 249].

Водночас в окремих державах під час звернення до суду не встановлюється мито через прихильність до принципу вільного доступу до судів [107, с. 165]. Подібний підхід підтримується й деякими вченими. Зокрема, Н. Ю. Сакара, критикуючи твердження про те, що судові витрати компенсують частину державних витрат, пов'язаних зі здійсненням правосуддя, стверджує, що держава не може перекладати свої обов'язки навіть частково й опосередковано на інших осіб [415, с. 202].

Вбачається, що вирішення питань щодо виправданості перекладання частини державних витрат на учасників справи, пропорцій і критеріїв розподілу витрат між державою й учасниками справи прямо пов'язано з функціональним призначенням судових витрат. Учені підкреслюють, що за умови законодавчого регулювання судових витрат переслідуються цілі як приватноправові - відновлення майнового становища сторін, порушеного в результаті участі у процесі, так і публічно-правові - вплив на процесуальну поведінку осіб, що беруть участь у справі [458, с. 7]. Т. В. Єгорова називає основним принципом інституту судових витрат, з погляду його функціонального призначення забезпечення розумного і справедливого балансу приватних і публічних інтересів, балансу процесуальних прав і обов'язків осіб, що беруть участь у справі [179, с. 8]. С. С. Петрачков підкреслює, що інститут судових витрат, крім компенсаційної (відновлювальної), виконує також превентивну (попереджувальну) і стимулюючу функції, забезпечуючи в такий спосіб баланс інтересів учасників процесу [353, с. 12]. Інші автори згадують також соціальну [243, с. 75] й оплатну функції, а також функцію доступності судочинства [49, с. 25].

Таким чином, вбачається справедливим розподіл витрат на здійснення правосуддя між усім суспільством (в особі держави) і конкретними його користувачами (учасниками справи), виходячи зі спрямованості цивільного процесу на досягнення не тільки окремих, але й загальних цілей. При цьому мають значення як тільки вартісно-компенсаційні моменти, так і специфічні регулювальні властивості інституту судових витрат.

Зазначимо, що у правовій літературі справедливо звертається увага на ті потенційні резерви судових витрат, які могли б бути використані в контексті підвищення ефективності судочинства. Наприклад, С. А. Курочкін говорить про судові витрати як про фактор, що свідчить на користь застосування альтернативних методів вирішення спорів [267, с. 41-46].

Неодноразово вченими висловлювалися пропозиції щодо використання судових витрат як засобу запобігання зловживанню правом і несумлінній поведінці сторони. Зокрема, Ю. В. Кайзер судові витрати пропонує використовувати як інструмент попередження зловживань процесуальними правами, а саме ігнорування вимог щодо розкриття доказів [218, с. 165-168]. Т. В. Єгоровою вказується на необхідність установлення розміру державного мита, яке підлягає поверненню з бюджету, залежно від судової інстанції, у якій заявлена відмова від позову, а також висувається пропозиція щодо використання інституту повернення державного мита з бюджету як стимулу до застосування спрощеного провадження [179, с. 10].

Ці й багато інших пропозицій свідчать про наявність суттєвого, належним чином не реалізованого в чинному законодавстві потенціалу регулювального впливу судових витрат. За рахунок зменшення (збільшення) розміру судових витрат знижується або підвищується затратність судочинства для окремих учасників, що демонструють бажану або небажану поведінку. Усвідомлення істотної зміни вартості судочинства є важливим фактором прийняття рішень. Загальна кількість справедливих, більш ощадливих для сторони і сприятливих для держави в цілому рішень призводить до економії процесуальних засобів і скороченню обсягу процесуальної діяльності. Тому судові витрати являють собою потужний матеріальний фактор впливу на процесуальну поведінку учасників справи з метою підвищення ефективності судочинства [161, с. 146-150].

Говорячи про витрати учасників справи, не можна не згадати про їх безпосередній зв'язок із доступністю правосуддя.

Так, В. М. Сидоренко до економічних елементів принципу доступності правосуддя відносить: 1) розумність судових витрат і створення процесуального механізму з відтермінування, сплати частинами або часткового чи повного звільнення від сплати судових витрат на користь держави; 2) надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах незаможним особам, розумність витрат на послуги представника [432, с. 7].

На думку І. А. Приходька, доступність правосуддя прямо пов'язана з можливістю для осіб, що звертаються до суду (і тих, що залучаються до судового процесу), витримати тягар усіх пов'язаних із цим витрат. Якщо судові витрати непомірно великі, є непосильними для більшості учасників процесу, то ситуацію з доступністю правосуддя не можна визнати нормальною [377, с. 39].

У контексті доступності вирішального значення набуває загальна вартість процесу, опосередкована всією сукупністю матеріальних витрат учасника справи. Саме вона характеризує саму можливість звернутися до судочинства як до засобу вирішення правового конфлікту і повноцінно реалізувати свої інтереси. У такому ракурсі цивільне судочинство для учасника справи потенційно є більш ефективним, якщо воно вимагає менше матеріальних витрат. Економічні фактори доступності судочинства потребують спеціального дослідження, однак, без сумніву, вимога забезпечення доступності цивільного судочинства вказує на те, що судові витрати учасників справи повинні бути відповідними можливостям користувачів судової системи.

Ми підтримуємо тих авторів, які мають сумніви щодо реальності пропозицій про подальше розширення пільг щодо оплати державного мита, звільнення громадян від сплати судових витрат із відшкодуванням їх за рахунок коштів бюджету, створення муніципальної адвокатури [377, с. 41]. Доступність судочинства безпосередньо пов'язана з обмеженням необґрунтованих звернень, а також запобіганням зловживанням. Розумно, що цивільний процес повинен передбачати матеріальні витрати для особи, яка до нього звертається, а судові витрати виступають своєрідним критерієм інтенсивності інтересу особи, що звертається за судовим захистом. Незважаючи на всі позитивні якості і переваги судової форми вирішення спорів, вона повинна залишати місце і для інших форм урегулювання конфліктів. Поширення сутяжництва, дрібних позовів, бажання судитися з будь-якого приводу являє собою зворотний бік правового нігілізму. Судова форма повинна посідати своє місце авторитетного, непростого і небезкоштовного способу вирішення наявних правових питань для того, щоб не провокувати нездорову конфліктність у суспільстві. Тому доступність судочинства не тотожна його безкоштовності, а ефективність передбачає оптимізацію витрат учасників справи, а не звільнення від них.

У контексті структури судових витрат учасників справи набуває особливої актуальності проблема вартості юридичних послуг і забезпечення державою безоплатної правової допомоги в цивільних справах. У науці досить авторитетно висловлюється думка про те, що, на жаль, сучасною тенденцією можна назвати те, що цивільний судовий процес став занадто дорогим для звичайного громадянина [107, с. 165]. Європейський суд у справі Ейрі висловився про те, що відсутність у заявниці засобів на оплату послуг адвоката стало фактичною перешкодою доступу до правосуддя і призвело до порушення Конвенції [567]. Таким чином, важливою точкою дотику категорій доступності та судових витрат учасників справи, є проблема надання правової допомоги.

Вирішення цього питання в Україні здійснюється в контексті системи організаційно-правових заходів, спрямованих на надання безоплатної правової допомоги, які полягають у прийнятті відповідних нормативних актів (основним із яких є Закон України «Про безоплатну правову допомогу»), створенні центрів безоплатної правової допомоги, а також фінансуванні даного інституту. Відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» безоплатна правова допомога в цивільних справах надається досить широкому колу громадян без обмеження за категоріями справ [378].

Як і багато інших питань, одержання безоплатної правової допомоги ґрунтується на відшкодуванні витрат деяких його членів усіма іншими, тому що державне фінансування з бюджету являє собою перерозподіл коштів платників податків. «Право бідності» [415, с. 217] походить із загального прагнення держави підтримувати правопорядок у приватноправовій сфері. Надання безоплатної правової допомоги спрямоване на усунення найочевиднішої неправди, що виникає із соціальної нерівності, не завдаючи шкоди незалежності суддів і змагальності процесу. Зазначимо, що регулювання надання правової допомоги на безоплатних або частково оплачуваних засадах залежить від пріоритетів державної політики і наявності вільних фінансових ресурсів, тому може суттєво варіюватися. Однак, на нашу думку, право бідності повинно охоплювати лише найбільш нужденні верстви населення і стосуватися соціально необхідних питань, виправданих лише запобіганням явній несправедливості. При цьому важливе значення має фактор того, що для формування авторитету в суспільстві судочинство повинно мати свою ціну, залишатися цінністю, а не безкоштовним додатком.

Тому нам співзвучна позиція І. А. Приходька, який говорить, що суспільство не готове забезпечити фінансування оплати послуг судового представника у всіх випадках, коли учасник справи через майнове становище не має можливості оплатити їх. Більше того, надання подібних субсидій за рахунок інших платників податків навряд чи було б правильним [377, с. 62-63]. На нашу думку, право на одержання безоплатної правової допомоги в цивільних справах повинно регламентуватися не тільки за суб'єктним критерієм, одержуючи прив'язку до низьких доходів громадянина. Поряд із цим слід визначити пріоритетні соціально значущі категорії справ, для яких безоплатна правова допомога буде дійсно виправданою. Тому надання правової допомоги за рахунок держави сприяє ефективності цивільного судочинства лише за умови збалансованого підходу, що обмежує сферу реалізації як за суб'єктним, так і за предметним критеріями.

Отже, витрати, пов'язані із судочинством, відображають суттєвий аспект вартості цивільного процесу. Підтримуючи позицію щодо необхідності розмежування витрат держави на здійснення правосуддя і витрат учасників справи, зазначимо, що в такій системі особливе місце належить судовому збору, який значною мірою опосередковує баланс цих двох категорій.

Оптимізація витрат щодо забезпечення судочинства відбувається через їх мінімізацію і розподіл між державою та учасниками справи. Для мінімізації судових витрат важливим є визначення необхідного і достатнього процесуального алгоритму досягнення поставлених цілей. У розподілі витрат на здійснення правосуддя між усім суспільством (в особі держави) і конкретними його користувачами (учасниками справи) мають значення як лише вартісно-компенсаційні моменти, так і специфічні регулювальні властивості інституту судових витрат. При цьому потенціал регулювального впливу судових витрат не реалізований в українському цивільному процесуальному законодавстві належним чином і містить значні резерви.

Безпосередньо пов'язана з витратами учасників справи доступність правосуддя потребує створення цілісного підходу, що забезпечить як відповідність витрат можливостям користувачів судової системи, так і підтримку достатньої вартості судочинства для запобігання необґрунтованим зверненням і знецінюванню правосуддя. Значні проблеми пов'язані з такою складовою витрат учасників справи як оплата правової допомоги через невиправданість і неефективності механізмів виконання прийнятих українською державою на себе зобов'язань у цій сфері.

Потенціал впливу судових витрат на ефективність судочинства передбачає наступні аспекти: диференціація регулювання окремих складових судових витрат з урахуванням суб'єктного критерію і функціонального призначення; збалансування витрат держави щодо забезпечення судочинства і витрат учасників справи в контексті соціальної сутності цивільного процесу, цінностей, що домінують у процесуальній політиці, і пріоритетів розвитку; підвищення раціональності процесуальної діяльності; використання судових витрат як матеріального фактору впливу на процесуальну поведінку учасників справи; оптимізація витрат учасників справи, а не звільнення від них як засіб підвищення доступності судочинства; обмежене надання правової допомоги за рахунок держави [164, с. 127-131].

Наступним видом ресурсів цивільного судочинства є час.

Цивільне судочинство являє собою процес, пов'язаний із витратою часу. На жаль, іноді тривалість судового розгляду призводить до втрати або суттєвого знецінювання його результату. Час, будучи пов'язаним із неминучою зміною життєвих обставин, досить актуальною для України інфляцією й іншими факторами, впливає на цінність бажаного блага для сторін правового спору. Не останнє значення має накопичення тимчасових труднощів і перебування в стані правової невизначеності. Тому час являє собою своєрідний ресурс, що поглинається цивільним судочинством. Відповідно, фактор часу має значення для характеристики ресурсомісткості судочинства, яка, у свою чергу, значною мірою визначає його ефективність.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод говорить, що кожний у випадку спору про його цивільні права й обов'язки або під час пред'явлення йому будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Учені підкреслюють, що від своєчасності здійснення правосуддя в цивільних справах залежить реальність захисту суб'єктивних прав і інтересів, оскільки оперативність сприяє встановленню істини, зближуючи судове пізнання з фактами, які підлягають встановленню і мали місце в минулому [65, с. 5].

Як ресурс, споживаний судочинством, час потребує відповідного доктринального осмислення й розробки, адекватного відображення в законодавстві, практичного дотримання. Основною правовою категорією, через яку час як ресурс судочинства одержує правове регулювання, є поняття процесуальних строків. Саме строки являють собою процесуальне вираження часу, витраченого на судочинство. Зазначимо, що для оцінки судочинства з позицій залучених до нього ресурсів, поняття процесуальних строків є лише частково задовільним, тому що не охоплює часові витрати на підготовку до участі в судовому засіданні, не дає уявлення про загальний час, витрачений усіма учасниками процесу. Однак, саме поняття процесуальних строків становить основу дослідження впливу часових витрат, пов'язаних із цивільним судочинством, на його ефективність.

Питання процесуальних строків досліджується в науці цивільного процесуального права. Зокрема, цій темі безпосередньо присвячені роботи таких авторів, як О. В. Андрійчук, Г. П. Буджинскас, О. В. Ісаєва. Крім того, проблеми строків розглядають у своїх дослідженнях С. Ф. Афанасьєв, С. О. Короєд, А. Г. Мусаєва, Н. Ю. Сакара, Т. А. Цувіна та інші вчені. Однак, не всі її аспекти одержали належне висвітлення.

Ученими пропонуються різні визначення поняття процесуальних строків. Так, Г. П. Бужинскасом процесуальний строк розуміється як юридична форма відображення об'єктивного перебігу часу, яка служить його вимірювачем на підставі визначення моментів або часових проміжків, у межах яких повинна бути розглянута справа або виконана яка-небудь дія, починаючи зі стадії порушення цивільної справи і закінчуючи стадією виконання ухваленого рішення [65, с. 6].

О. В. Андрійчук вважає, що під цивільним процесуальним строком слід розуміти встановлений у нормах цивільного процесуального закону і/або судом і обчислюваний роками, місяцями або днями проміжок часу, який визначається точними календарними датами або вказівкою на подію, яка повинна неодмінно настати і з якою ЦПК пов'язує можливість або необхідність здійснення судом і учасниками цивільного процесу процесуальних дій, а його закінчення (пропуск) може мати негативні наслідки для осіб, що беруть участь у справі [13, с. 6]. Схожий підхід до визначення поняття строків демонструє і О. В. Ісаєва [211, с. 8-9].

Зазначимо, що вчені, досліджуючи процесуальні строки, говорять, насамперед, про встановлені в законі проміжки часу. Проте під час розгляду ефективності судочинства акцент переноситься на реально витрачений час, що розширює сферу дослідження за рахунок питань об'єктивної обґрунтованості законодавчо встановлених строків, їх відповідності цілям і завданням судочинства, а також проблем дотримання строків, причин і наслідків їх порушення.

Процесуальні строки розгляду цивільних справ повинні бути об'єктивно обумовлені. Іншими словами, строки вчинення процесуальних дій повинні відповідати характеру процесуальних дій, їх складності, кількості суб'єктів, умовам здійснення та іншим факторам, що мають значення. Передбачений у законодавстві строк повинен бути необхідним і достатнім - ні надто тривалим, ні надто коротким. Таким чином, темпоральна організація судочинства передбачає встановлення в законодавстві моделі хронометражу процесу розгляду й вирішення цивільної справи.

Регламентація процесуальних строків являє собою досить гнучку систему, у якій існують загальні й окремі строки; строки, установлені судом і встановлені для суду; строки імперативні й диспозитивні тощо. Із цього приводу О. В. Рожнов зауважує, що одні строки безпосередньо впливають на оперативність правосуддя у цивільних справах, а інші лише забезпечують її [403, с. 4]. Не заперечуючи висновків ученого, підкреслимо, що лише системне регулювання процесуальних строків, яке поєднує в собі постійні елементи зі змінюваними і охоплює як увесь процес загалом, так і окремі його елементи, що впливають на суд і на інших учасників судочинства, здатне забезпечити раціональне використання часового ресурсу.

Учені, що досліджують нормативну регламентацію процесуальних строків, роблять спроби визначення домінанти їх регулювання. Нею називаюь такі, як швидкість, своєчасність, оперативність, процесуальна економія, розумні строки розгляду.

Не викликає сумнівів твердження про те, що судочинство в цивільній справі повинно бути завершено в максимально стислий термін. Проте такі строки повинні бути достатніми для справедливого судового розгляду. Тому в науковій літературі ідея більш швидкого судочинства супроводжується зауваженнями щодо необхідності забезпечення його справедливості. Так, К. А. Царегородцева підкреслює, що оптимальне судочинство, очевидно, передбачає досягнення в сукупності оперативності та якості судочинства. Звідси оптимізація передбачає обов'язкове збереження балансу своєчасності розгляду й вирішення справи (часовий параметр) і якості судових актів (якісний параметр) [518, с. 37]. Інші вчені доходять висновку, що основне завдання, яке стоїть перед усіма сучасними державами, - реформувати систему здійснення правосуддя в цивільних справах так, щоб зробити судочинство більш гнучким і оперативним, одночасно зберігши високий якісний рівень правосуддя і гарантії, які надаються учасникам процесу [206, с. 251]. За справедливим зауваженням С. Ф. Афанасьєва, має значення оптимальна рівновага між тривалістю судочинства, законністю й обґрунтованістю рішення органу правосуддя, так як складається ситуація, коли якість вирішення цивільних справ поступається швидкості їх розгляду судом [23, с. 21].

Відповідно, прагнення скоротити процесуальні строки обмежується необхідністю забезпечити справедливість судочинства, яка вимагає надати учасникам процесу достатню кількість часу для того, щоб сторони змогли представити свою позицію, а суд зміг установити дійсні обставини справи і прийняти законне та обґрунтоване рішення. Оптимізація моделі судочинства можлива на підставі балансу між скороченням строків і забезпеченням судових гарантій. Тому ми приєднуємося до думки, що швидкість судового розгляду не є домінантою регулювання строків і не може сприйматися як критерій ефективності судочинства.

Проблема встановлення адекватного співвідношення швидкості судового розгляду і правильності вирішення цивільних справ знаходить висвітлення в конструкції розумного строку судового розгляду. Цей концепт розроблений у практиці Європейського суду з прав людини і привнесений у вітчизняну правову систему. Конструкція розумних строків досить докладно розглядається вченими. Проте дослідження розумних строків судового розгляду в контексті ефективності судочинства не є самостійним об'єктом уваги і лише побічно висвітлюється в юридичній науці, а категорія розумного строку одержує різноманітне тлумачення в системі процесуальних відносин.

Наприклад, Н. Ю. Сакара доходить висновку, що розумний строк судового розгляду є суттєвим елементом доступності правосуддя в цивільних справах [414, с. 9].

У свою чергу, Т. А. Цувина стверджує, що доступність правосуддя є показником ефективності судочинства, пов'язаним із реалізацією окремих елементів права на суд, а саме: доступу до суду й розумністю строків судового розгляду [532, с. 3].

О. В. Андрійчук вважає, що розумний строк - це сукупність процесуальних строків, установлених процесуальним законом для справедливого, безстороннього і своєчасного вирішення справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод і інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави без необґрунтованих зволікань [13, с. 6].

Т. В. Чечоткіна стверджує, що розумний строк виступає своєрідним «процесуальним засобом», яке захищає учасників процесу від «судового свавілля» і «тяганини» [538, с. 30].

На думку А. Г. Мусаєвої, розумний строк судочинства являє собою особливий різновид строку в межах законодавчо визначених періодів часу, відведених для провадження у судовій справі на всіх стадіях, включаючи час для здійснення процесуальних дій і для прийняття процесуальних рішень [317, с. 9].

Поняття розумного строку спрямоване на оцінку тривалості судового розгляду, причому як у контексті нормативного встановлення строків, так і часу, необхідного на практиці.

У практиці Європейського суду розумний строк повинен дати оцінку зусиллям держави щодо дотримання прав людини, тобто констатувати той факт, що державою виконаний необхідний мінімум прийнятих на себе зобов'язань. Розумність строку являє собою категорію оцінну, що залежить від різних критеріїв, до яких, насамперед, належать: а) складність справи; б) наслідки недотримання розумного строку для заявника; в) оперативність роботи внутрішньодержавних органів; г) власна поведінка заявника [414, с. 119-125]. Однак, розумний строк є межею, що відокремлює дотримання права на справедливий судовий розгляд і його порушення. Таким чином, за допомогою категорії розумного строку судового розгляду можна виокремити ті випадки, у яких справедливий судовий розгляд не відбувся через надмірну тривалість процесу. Отже, у цих випадках судочинство не було ефективним.

Проте категорія розумного строку судового розгляду не дозволяє оцінити тривалість судового розгляду з позицій ефективності використання такого ресурсу як час. Особливості її такі, що ситуація одержує категоричну оцінку: був строк розгляду розумним чи ні. Саме по собі дотримання розумного строку не свідчить, що судовий розгляд був своєчасним. Так, у літературі наводяться приклади справ із практики Європейського суду, у яких значна тривалість розгляду якої-небудь справи означає, що в ній порушений розумний строк. У рішенні у справі Претто проти Італії 08 грудня 1983 р. Європейський суд зазначив, що «…хоча цих затримок, напевне, можна було б уникнути, вони недостатньо серйозні, щоб обґрунтувати висновок щодо надмірної тривалості судового розгляду в цілому. Таким чином, дозволена межа не була перейдена» [375].

Враховуючи правову природу та історію формування змісту категорії «розумний строк судового розгляду», ми вважаємо, що вона орієнтована, насамперед, на оцінку виконання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас ефективність цивільного судочинства вимагає більш високих стандартів. Тому поняття розумного строку судового розгляду здатне виконати роль критерію встановлення явної неефективності цивільного судочинства, однак для всебічної та повної оцінки ролі часу, витраченого на судочинство, для кваліфікації його ефективності як достатньої, високої чи низкої, поняття розумного строку не є достатньо гнучким.

Поряд із розумним строком судового розгляду для оцінки часу, витраченого на судочинство, використовуються такі категорії, як своєчасність, оперативність, процесуальна економія. Зазначені поняття мають деякі відмінності у змісті й обсязі, однак реалізують загальний підхід до оцінки часу, витраченого на судовий розгляд. Вважаємо, що відмінність у використанні зазначених термінів у контексті нашої роботи не настільки принципова, проте найбільш прийнятною ми вважаємо таку характеристику, як своєчасність.

Учені говорять про значення зазначених характеристик для ефективності судочинства. Наприклад, С. О. Короєд вважає, що процесуальна економія як категорія, що характеризує стан цивільного процесуального регулювання і результати судової процесуальної діяльності розгляду конкретної цивільної справи, перебуває в тісному діалектичному зв'язку з ефективністю цивільного судочинства, будучи однією з важливих передумов останньої, безпосередньо впливає на якість правосуддя в цивільних справах [249, с. 131]. На думку О. В. Рожнова, оперативність трактується як невід'ємна вимога досягнення ефективності правосуддя, здатного забезпечити стандарти судового захисту прав людини [403, с. 4]. Без сумніву, слід підтримати процитовані та подібні їм висновки і підкреслити, що своєчасність судового розгляду вимагає більш ретельної уваги в руслі розвитку ефективності моделі цивільного судочинства.

У свою чергу, зазначимо, що час, витрачений на судовий розгляд, пов'язується з метою і результатом судочинства, впливаючи на відповідні аспекти їх змісту. Значна тривалість судового розгляду, що перевищує розумні строки, призводить до знецінювання отриманого результату, недосягнення поставленої мети. Але й за відсутності перевищення меж розумного строку судового розгляду, тривалість судочинства впливає на його ефективність. За умови досягнення мети судочинства воно може вважатися ефективним лише в тому випадку, якщо було своєчасним.