Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

9. Дослідження ефективності різних типів цивільного процесу дозволило виявити наявність взаємозв'язку між наявністю у суду нормотворчих повноважень та його пасивним становищем в процесі. Доведено, що пасивне становище суду в англійському цивільному процесі врівноважується наявністю правотворчих повноважень. Пасивність суду спрямована на забезпечення максимального зв'язку між поведінкою особи (сторони) і результатом. Вона обмежує можливості суду творити абстрактне право, зобов'язуючи лише фіксувати те, до чого привели суддю сторони. Недостатня завзятість сторін, відсутність у них необхідних ресурсів сприймається як показник того, що їх позиція недостатньо потужна і обґрунтована і тому не заслуговує на втілення в судовому рішенні, тобто не відповідає праву. У свою чергу, пасивність суду в процесі без нормотворчих повноважень істотно послабляє статус суду в системі соціального регулювання, знижує ефективність судового впливу на суспільні відносини, дестабілізує структуру соціально-правового регулювання в контексті статусу державних органів.

10. Порівняння романо-германського і англосакського типів судочинства дозволяє відслідкувати дію двох начал розвитку: загального і особливого. Спільна основа цивільного судочинства не містить істотних відмінностей в різних типах, оскільки вона продиктована логікою процедури розгляду і вирішення спору (стадійність, правовий статус учасників судочинства, основні правила доказування, інститут судових актів тощо). Особливий компонент може істотно різнитися з огляду на його формування через вплив специфіки історії, економіки, культурних чинників, ролі окремих особистостей(склад і розмір судових витрат, розподіл тягаря доказування, презумпції, правила змагальності тощо). При цьому фактор ефективності був і є рушійною силою розвитку цивільного судочинства незалежно від його типу. Тому рухаючись кожна своїм шляхом, усі розвинені сучасні системи цивільного судочинства прийшли до значної подібності. Тенденції зближення і до уніфікації, у свою чергу, також гуртуються на сприйнятті єдиного логічного начала судочинства як процедури встановлення істини, вирішення конфлікту між двома сторонами та організації роботи суду як державного владного органу. Разом з тим, відмінності соціокультурного контексту функціонування цивільного судочинства є перешкодою до сприйняття невластивих запозичених норм і правил.

11. На підставі дослідження історії цивільного судочинства в Україні доведено, що ефективність відігравала важливу роль у його розвитку. Становлення правової системи України на ранніх етапах проходило в контексті єдиного європейського соціокультурного простору, що привело до сприйняття різних правових елементів інших народів, активного взаємного впливу, конкуренції правових механізмів. Еволюційний шлях розвитку зумовив затвердження найбільш ефективних для свого часу регуляторів, поступово удосконалюючи судочинство у міру зростання його впливу в суспільстві. Зростаюча значущість судочинства спонукає до пошуку найбільш ефективних його форм, ключовим моментом яких є статус суду, що визначає його повноваження, права і обов'язки в процесі. Історія містить приклади радикальних переходів від активності до пасивності суду, проте, свідчить, що жодна з моделей, що склалися, не була досить ефективною. Історичний досвід цивільного судочинства доводить нераціональність радикальних рішень і примушує звернутися до пошуку компромісних і проміжних варіантів. Вітчизняне судочинство у всі часи стикається з проблемою слабкості традицій суду, судової культури і авторитету. Низька якість правозастосування, відсутність ініціативи і професійного зростання суддівського середовища, відсталість судового корпусу супроводить історію. Тому однією з проблем соціокультурного контексту сучасної України є становлення і зміцнення суду як правового, соціального, культурного інституту. Нормативна складова вирішення окресленої проблеми актуалізує питання судової компетенції, і, передусім, суддівської активності і правотворчих повноважень.

2. Теоретичні засади дослідження ефективності цивільного судочинства

2.1 Поняття ефективності: загальнонаукові підходи й доктрини

цивільний судочинство юридичний

Отже, окресливши загальний напрям визначення ефективності цивільного судочинства як показника, що відображає характеристику процесуальної діяльності з позиції інтенсивності динаміки залучених до неї цінностей (благ, ресурсів, потреб), звернемося до проблеми його конкретизації у сфері цивільного процесу.

У процесуальній науці реалізовані різні підходи до тлумачення поняття ефективності.

Так, домінує уявлення, згідно з яким критерієм ефективності судочинства визнається мета.

Так, М. А. Плюхіна доходить висновку, що ефективність судочинства в цивільних справах - це здатність у процесі здійснення правосуддя досягати мети й вирішувати завдання, установлені цивільним процесуальним законом [363, с. 27].

А. В. Цихоцький вважає, що ефективність правосуддя у цивільних справах є здатністю (властивістю) правосуддя як виду здійснюваної судом у встановленій законом цивільній процесуальній формі державної діяльності з розгляду й вирішення конкретних судових справ із винесенням у них законних, обґрунтованих і справедливих постанов забезпечувати за певних умов досягнення соціально значущих цілей. Ця здатність характеризується співвідношенням фактично досягнутого правосуддям і нормативно встановлених законом цілей [530, с. 18].

Окремі вчені, підтримуючи ідею щодо верховенства цілей як критерію ефективності, надають перевагу не юридичним (нормативно закріпленим), а соціальним цілям, на досягнення яких спрямована норма права. Зокрема, Л. Л. Сабірова вважає, що ефективність правосуддя в цивільних справах можна визначити у вигляді співвідношення між фактичним результатом їх дії та тими соціальними цілями, для досягнення яких ці норми були прийняті [410, с. 7]. Заперечуючи подібні погляди, С. Б. Швецов, у свою чергу, доводить, що визначення ефективності правозастосовної діяльності повинно здійснюватися на підставі такого критерію як досягнення юридичних цілей застосовуваної норми, а аж ніяк не соціальних цілей, тому що останні занадто широкі й всеосяжні, і досягнення їх відбувається не одномоментно [553, с. 7].

Таким чином, практично одноголосне визнання вченими цілей як критерію ефективності поєднується із проблемами конкуренції юридичних і соціальних цілей, а також із наявністю загального й індивідуального їхнього розуміння.

Поряд із констатацією значення мети частина вчених також указує на результат як необхідний аргумент для встановлення ефективності.

Н. О. Чечина розглядає ефективність судочинства як співвідношення між фактичним результатом і тими соціальними цілями (конституційними завданнями), для досягнення яких судові органи створені [541, с. 31].

С. О. Короєд визначає ефективність цивільного судочинства як результативність судової цивільної процесуальної діяльності і її наслідків (матеріально-правових і процесуальних), яка обумовлена визначеними у ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства і спрямована на його оптимальне виконання з метою припинення цивільно-правового спору між сторонами [250, с. 4].

Розглянувши мету як критерій ефективності акта суду, С. О. Семикіна дійшла висновку, за яким тільки за результатами оцінюють ефективність самого акта суду, як він виконав основну свою мету - захист і відновлення законних прав або порушених інтересів суб'єктів [426, с. 17].

А. К. Гагієв виділяє наступні основні ознаки поняття ефективності цивільного процесуального права: наявність результатів регулятивного впливу права на суспільні відносини і відповідність таких результатів ціннісній орієнтації права [85, с. 6].

Аналізований напрям розвитку наукової думки акцентує увагу на понятті результату судочинства, який розглядається як об'єкт порівняння з його цілями. При цьому актуалізується проблема того, що ж саме треба вважати результатом цивільного судочинства.

Багато вчених також указують на роль засобів у формуванні поняття ефективності.

Наприклад, Б. В. Вершинін загальними критеріями оцінки ефективності судового захисту вважає мету, засоби й результат [76, с. 13].

Л. О. Алексєєва вважає справедливим підхід, за яким поняття «ефективність» повинно розглядатися в комплексі «мета - засоби - результати (співвідношення соціальної користі й можливої суспільної шкоди)» [7, с. 8].

С. О. Семикіна стверджує, що для ефективного функціонування будь-якої норми мета і засоби повинні перебувати в певному співвідношенні один з одним. Невідповідність обраних засобів цілям зумовить істотне зниження або повну втрату його ефективності [426, с. 17].

Подібний підхід розкриває проблему ролі засобів у визначенні ефективності й реалізується, серед іншого, в наступних питаннях: чи вичерпується ефективність цивільного судочинства його результативністю; що власне повинно розглядатися як засоби, використовувані у процесуальній діяльності; яке співвідношення результативності судочинства з його вартістю в контексті визначення ефективності.

Також слід згадати позиції тих учених, які серед інших критеріїв ефективності виокремлюють важливу роль дотримання процедури.

Так, С. Ф. Демченко зазначає, що ефективне судочинство - це правосуддя, яке здійснюється в межах належної судової юрисдикції, відповідно до справедливого законодавства, за раціональними судовими процедурами, здійснюваними в розумний строк, а прийняті судові рішення виконуються у встановлений термін [132, с. 6-7].

І. В. Губенок вважає, що ефективне правосуддя - це розгляд і вирішення судом належних до його компетенції спорів у встановленій процесуальним законом процедурі, з дотриманням процесуальних строків, засновані на правильному визначенні вірогідності фактів і точному застосуванні до них закону, що відповідають принципам справедливості, рівності, законності і забезпечують реальний захист порушених прав і законних інтересів особи, що звернулася до суду [121, с. 9].

Т. Г. Морщакова стверджує, що якість правозастосовної діяльності суду визначається суворим дотриманням адресованих йому норм [313, с. 11].

На думку Б. В. Вершиніна, спеціальними показниками оцінки ефективності є: 1) доступність судового захисту; 2) оперативність його здійснення; 3) якість судових актів; 4) їх виконання [76, с. 13].

Подібне тлумачення актуалізує проблему значення належної процедури для встановлення ефективності цивільного судочинства. Зокрема, вимагають розгляду наступні питання: чи є дотримання належної процедури критерієм ефективності? Яке співвідношення результативності й дотримання належної процедури в контексті визначення ефективності цивільного судочинства? Яка процедура може бути визнана належною?

Таким чином, дослідження запропонованих у науці моделей ефективності цивільного судочинства відкриває цілу низку доктринальних проблем, розгляд яких становить невід'ємну частину шляху формування поняття ефективності як значної за обсягом і багаторівневої характеристики цивільного судочинства. Звернення до наукових напрацювань підкреслює той факт, що доктринальне обґрунтування конструкції ефективності цивільного судочинства вимагає визначення основних елементів і аналізу найбільш істотних внутрішніх зв'язків системи процесуальної діяльності з розгляду й вирішення цивільних справ. При цьому першочергового значення набуває визначення категорій, які опосередковують основні елементи процесуальної діяльності, і тлумачення їх змісту. Важливим фактором послідовності концепції ефективності цивільного судочинства є функціонування цивільного процесуального права як соціального регулятора, тлумачення механізму процесуально-правового регулювання і взаємодії нормативно-правової сфери із правореалізаційною. Крім того, мають місце проблеми поєднання загального й індивідуального в цивільному процесі, співвідношення публічних і приватних інтересів, взаємодії імперативного й диспозитивного регулювання, що втілюються у формуванні загальної та індивідуальної площини процесуальної діяльності, кожна з яких може бути оцінена з позиції ефективності [157, с. 147-150].

Прогнозуючи подальше дослідження ефективності цивільного судочинства, ми бачимо його таким чином. Першочергової уваги вимагає аналіз процесуальної діяльності, а саме встановлення її основних елементів, уточнення їх змісту і аналіз їх ролі у формуванні такої характеристики цивільного судочинства як ефективність. Звертаючись до структури діяльності, зазначимо, що це питання неоднозначне. Більшість авторів указують на мету, результат і засіб, однак, існує також думка щодо наявності четвертого елемента - процесу [436, с. 268; 297, с. 38-39].

Ми схильні вважати, що для відображення структури процесуальної діяльності необхідно й достатньо чотирьох елементів: мета, результат, засоби і процес, тому що саме ці категорії, характеризуючи власне діяльність, відображають її якісно диференційовані елементи.

Д. Я. Малешин висловив думку, згідно з якою з огляду на те, що цивільний процес являє собою діяльність судів загальної юрисдикції, засобом у цьому випадку є цивільна процесуальна форма [297, с. 46]. Проте з такою позицією погодитися складно. На нашу думку, процесуальні засоби, узяті в сукупності, або цивільна процесуальна форма, якщо розглядати її роль у структурі процесуальної діяльності, являють собою елемент, який називають процесом. У свою чергу, засобами, використовуваними у процесуальній діяльності, є різного роду ресурси, гроші й час.

Таким чином, підбиваючи підсумок, ми пропонуємо наступне визначення поняття ефективності цивільного судочинства. Ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів.

2.2 Цілі цивільного судочинства в контексті ефективності

У доктрині процесуального права цілям судочинства приділяється значна увага, зокрема й у дослідженнях, сфокусованих у площині ефективності. Так, наприклад, А. В. Цихоцький підкреслює, що мета судочинства у цивільних справах має регулятивне значення, оскільки дозволяє оцінити діяльність суду й говорити про її ефективність, спрямовує судочинство, характеризує відносини держави і громадянина [530, с. 10]. На думку Т. Г. Морщакової, вивчення ефективності правосуддя завжди пов'язано зі статистичною характеристикою ступеня досягнення його цілей [313, с. 11]. У цілому підтримуючи подібні тези, стверджуємо, що незважаючи на виняткове значення цільових настанов цивільного судочинства, звернення лише до цілей слід доповнити дослідженням результатів цивільного судочинства. Цілі й результати - взаємно пов'язані площини відображення функціонального призначення цивільного судочинства, його ролі і впливу на суспільні відносини. При цьому результат характеризує фактичний стан цивільного судочинства, а мета - бажаний.

У той час як результати судочинства - реальні й конкретні, цілі являють собою більш абстрактне поняття, на яке впливає значна кількість факторів, що мають не лише правовий зміст, але й зазнають потужного впливу державно-політичних, культурних, ідеологічних цінностей.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК у редакції 2017 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [527]. Зауважимо, що завдання цивільного судочинства не зазнали змін у зв'язку із прийняттям нової редакції ЦПК.

Норми інших нормативних актів містять дещо інші формулювання. Так, у ст. 55 Конституції України зазначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом [246]. Тлумачення цього положення Конституційним судом України призвело до формулювання позиції, за якою кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку [400]. У ст. 2 Закону України « Про судоустрій і статус судів» говориться, що «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України» [384]. Таким чином, навіть розгляд найбільш загальних постулатів, закріплених в основних нормативних актах, дає підставу сумніватися в єдності позиції законодавця щодо мети цивільного судочинства.

Відсутнє уніфіковане уявлення про цілі цивільного судочинства й у науці. Проблеми цілей цивільного процесу розглядаються в роботах таких авторів, як В. І. Бобрик, С. Л. Дегтярьов, Р. А. Жилін, С. О. Короєд, Д. Я. Малешин, М. А. Плюхіна, Т. О. Савельєва, Г. П. Тимченко, О. П. Чудаєва, К. А. Царегородцева і багатьох інших учених. Однак, уніфікований погляд на цілі цивільного судочинства в науці відсутній. Також має значення відповідність відображення в законодавстві цілей цивільного судочинства сучасному стану суспільних відносин, що динамічно розвиваються, судової практики і правової доктрини.

На міжнародному рівні тема цілей цивільного процесу була предметом активного обговорення на конференції Міжнародної асоціації процесуального права у 2012 році. У результаті дослідження законодавства й доктрини низки національних правопорядків були визначені дві головні цілі цивільного судочинства в найширшому сенсі: вирішення індивідуальних спорів системою державних судів і реалізація соціальних цілей, функцій і стратегії [107, с. 143]. Звертає на себе увагу той факт, що головним контекстом дослідження цілей цивільного судочинства стала конкуренція між індивідуальною і загальною спрямованістю реалізації функціонального призначення цивільного судочинства в механізмі державно-правового регулювання. Саме в діалектиці співвідношення двох зазначених площин, що характеризують якісно різні способи визначення мети цивільного судочинства, і була сформульована основна проблема дискусії.

Д. Я. Малешин у своєму дисертаційному дослідженні пов'язує цілі судочинства з типом цивільної процесуальної системи та говорить про їх диференціацію на сутнісному рівні, що відображається в пріоритеті приватних або суспільних інтересів відповідно до поділу процесуальних систем на індивідуалістські та колективістські, і на формальному рівні, що виявляється в закріпленні в романо-германському процесі мети реального відновлення, захисту права, а в системі загального права - мети вирішення спору [295, с. 161-170]. Проте українській правовій науці не властива настільки ретельна увага до поділу індивідуального й загального напряму реалізації цільової спрямованості цивільного судочинства. При цьому слід зазначити, що в нормативних актах, судовій практиці, наукових працях, безсумнівно, домінує індивідуалістичний підхід.

На нашу думку, недостатня увага до загальних цілей цивільного судочинства не виправдана. Вплив цивільного судочинства на правову реальність є об'єктивним. Цивільне судочинство - частина правової системи, для ефективності функціонування і стабільності розвитку якої необхідна злагоджена взаємодія та скоординована робота всіх складових. Зокрема й цивільне судочинство робить свій внесок у загальну картину правового регулювання, що повинно бути адекватно відображене в його цільових настановах як на нормативному, так і на доктринальному рівнях.

Можна виділити індивідуальний (конкретні правовідносини) і загальний рівень впливу (правопорядок, правова політика, пріоритети правового регулювання тощо.). Поряд із цим можуть бути виокремлені державно-політична (підтримка державної політики), соціальна (усунення суперечностей, розбіжностей і конфліктів у суспільстві, установлення соціального консенсусу), культурна (утвердження загальновизнаних цінностей, гуманізму, цивілізованих способів вирішення конфліктів) та інші сфери реалізації цілей судочинства. Тому ігнорування загальної соціальної спрямованості цивільного судочинства і розгляд його цілей лише в індивідуальній площині щонайменше не відповідає дійсності.

Низка правових позицій, що мають процесуальну природу і значення, складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства. Однаковість судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності (res iudicata) - ці концепти черпають свою сутність із загального призначення судочинства за межами конкретного спору. Більше того, названі конструкції говорять про перевагу, яка в деяких моментах надається захисту загальних цінностей і публічних інтересів на шкоду індивідуальним інтересам. Тому вважаємо, що визначення цілей цивільного судочинства як у доктрині, так і в нормативних актах повинно враховувати не тільки індивідуальне його призначення, але й загальносоціальне.

Такі цілі вчені називають цілями більш високого рівня [407, с. 18], соціальними [107, с. 143], факультативними [242, с. 6], опосередкованими [363, с. 52] тощо. Слід погодитися з тим, що соціальні цілі судочинства важко позначити однорідно, оскільки соціальна політика і функції, які повинне здійснювати цивільне судочинство, можуть бути досить різноманітними та служити різним політичним чи соціальним ідеологіям або парадигмам [107, с. 142]. Наприклад, Е. І. Мішутіна говорить про спрямованість цілей цивільного судочинства на захист і утвердження таких цивільних процесуально-правових цінностей, як права, свободи і законні інтереси суб'єктів цивільних, трудових і інших правовідносин, належний цивільно-процесуальний порядок [309, с. 10]. В. О. Рязановський наголошує на інтересах правопорядку [409, с. 36]. Інші автори вказують на попередження правопорушень, зміцнення законності і правопорядку, виховання поважного ставлення до закону й суду [544, с. 7; 518, с. 16-17]. Об'єктивна диференціація цілей цивільного судочинства доповнюється своєрідністю суб'єктивного доктринального тлумачення.

Функціонування цивільного судочинства є частиною правового впливу на суспільство, тому в його цілях закономірно відображаються загальні цінності і пріоритети правового регулювання, основні напрями розвитку. Проте цілі цивільного судочинства не тотожні загальним цілям правової системи, вони повинні відповідати сфері застосування, а також засобам і способам правового впливу. У науці зазначається специфічна службова роль цивільного процесуального права [210, с. 48]. Підкреслюється, що цивільне судочинство у правовій системі виконує роль засобу втілення в життя, реалізації суб'єктивних матеріальних прав, є елементом правової системи, спрямованим на забезпечення реальної дії права [133, с. 33]. На думку О. Г. Лук'янової, вирішення і ліквідація аномальних проявів суспільних відносин, захист соціального порядку, прав, свобод і законних інтересів громадян і організацій є «матеріальною» метою процесуального правового блоку [287]. Тому цілі, що включають у себе захист законності, правопорядку, суспільного ладу й подібні, апелюють до категорій більш високого рівня, указуючи на цінності, позбавлені галузевої специфіки. Більш зваженим і адекватним вбачається визначення загальних цілей цивільного судочинства в руслі демонстрації ефективності приватного права і розвитку та уніфікованого застосування приватного права [107, с. 147]. У такій позиції достатньо відображається функціональна роль цивільного процесу у правовій системі, передбачаючи формулювання цілей цивільного судочинства без зайвих і непосильних устремлінь, у межах, досяжних за допомогою наявних, у його розпорядженні засобів.

Треба взяти до уваги той факт, що правове регулювання - це інструмент правової політики держави. За допомогою цивільного судочинства здійснюється спрямований вплив на суспільство для досягнення і зміцнення бажаного для держави результату. Без сумніву, зазначений фактор формування цілей цивільного судочинства досить динамічний і залежний від політико-правової ситуації. Так, сучасні вчені стверджують, що все більшого значення набуває цінність консенсусу [309, с. 11], альтернативних процедур вирішення конфлікту [126, с. 8], ліквідації правового конфлікту [564, с. 310-311], підтримки соціальної гармонії [107, с. 147-148]. На думку О. О. Малько, пріоритетами цивільної процесуальної правової політики є: цінність прав і свобод індивіда, розвиток диспозитивних і змагальних начал, на яких базується цивілістичне судочинство; подальша спеціалізація цивільної процесуальної діяльності; запровадження й удосконалення спрощених форм цивілістичного судочинства, підвищення відповідальності сторін за вибір процесуальної поведінки; запровадження мінімальних правових стандартів, пов'язаних із наданням безоплатного юридичного сприяння й допомоги [300, с. 10]. Наведені тут і багато інших позицій свідчать про те, що для цивільного судочинства постановка цілей ґрунтується на тісному переплетенні аксіологічних та інструментальних аспектів. Домінування інструментальної функції цивільного процесу у структурі правової системи обумовлює ціннісне значення процесуальних засобів. Виходячи із правових традицій, що переважають у сучасному суспільстві, цінностей з урахуванням сфери і засобів реалізації, загальна мета цивільного судочинства в Україні повинна формуватися в контексті спрямованості на досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових відносин, зниження рівня конфліктів у суспільстві, розвитку сумлінного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин [151, с. 91-94].

Традиційно для вітчизняної науки основні дискусії на тему цілей цивільного судочинства відбуваються в контексті правильного їхнього тлумачення в індивідуальній площині. Д. Я. Малешин характеризує наукове протистояння щодо цього питання так: одні автори вважають, що мета цивільного процесу - тільки вирішення спору, інші - реальне відновлення, захист права [296, с. 42]. При цьому думка з приводу того, що саме захист порушених і оспорюваних прав і інтересів відповідає меті цивільного судочинства, домінує серед учених [111, с. 7; 525, с. 5; 203, с. 61-67; 507, с. 26; 85, с. 6-7; 363, с. 10]. Разом із тим навіть серед прихильників зазначеного підходу немає єдності. Багато авторів, визнаючи цільове значення захисту прав, свобод і інтересів, не обмежуються цим, а говорять також і про забезпечення прав і свобод людини і громадянина [83, с. 10], утвердження цивільних процесуально-правових цінностей [309, с. 10], відновлення прав і свобод [411, с. 20] тощо. Таким чином, захист в уявленнях низки вчених не вичерпує цілей судової діяльності, доповнюється іншими аспектами впливу щодо прав, свобод, інтересів.

У багатьох наукових працях поняття судового захисту пов'язується зі здійсненням правосуддя, однак зв'язок цей відображається досить різноманітно. Деякі автори вважають захист суб'єктивних прав метою правосуддя [28, c. 22]. При цьому, диференціюючи цільові настанови, Г. О. Жилін називає захист прав і свобод головною метою правосуддя [190, с. 38], а А. В. Цихоцький - кінцевою метою правосуддя [531, с. 18]. Вбачається, що відмінності у тлумаченні захисту як мети судочинства або правосуддя здебільшого зумовлені недостатньо чітким розмежуванням зазначених основних понять цивільного процесу.

Досить різноманітні наукові пояснення способу взаємодії судового захисту і правосуддя. Окремі автори стверджують, що правосуддя є засобом захисту правових цінностей людини, держави і суспільства [498, с. 37; 410, с. 7-8]. В інших роботах, навпаки, правосуддя визначається як діяльність суду, щодо реалізації повноважень для остаточного усунення правових конфліктів шляхом захисту порушених або оспорюваних прав і законних інтересів [312]. Є. В. Богданов, вважаючи правосуддя формою здійснення судової влади, розкриває сутність останньої через найважливішу судову функцію - забезпечення всебічного і всеосяжного захисту суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів і допоміжну функцію судового контролю над реалізацією в суспільних відносинах принципу верховенства права [47, с. 6]. Т. О. Савельєва обґрунтовує позицію, згідно з якою правосуддя як форма здійснення судової влади являє собою її функцію [411, с. 5]. Водночас призначення судової влади автор визнає відновленням права, справедливості, захисту прав і свобод людини як вищої цінності громадянського суспільства [411, с. 10]. В. Б. Вершинин називає правосуддя функцією судового захисту поряд із функціями встановлення питання факту, інтерпретаційною, правозастосовною, виправною, відновлювальною, компенсаційною, виконання судових актів [76, с. 10-11]. На думку В. В. Яркова, захист прав і свобод кожного в усіх сферах життя і збереження правопорядку, забезпечення стабільності та міцності відносин цивільного обороту і публічно-правових відносин є соціальним призначенням правосуддя як системи [19, с. 13].

Досить широко представлена й позиція скептичного ставлення до використання поняття судового захисту для пояснення цілей і завдань судочинства. Наприклад, С. Л. Дегтярьов стверджує, що головним завданням судової влади було й залишається завдання усунення правових конфліктів у суспільстві [126, с. 8]. С. О. Короєд вважає, що мета цивільного судочинства має двоїстий характер: а) процесуальний аспект мети цивільного судочинства полягає в «погашенні» спору у процесуальному плані шляхом вирішення справи; б) матеріальний аспект мети цивільного судочинства зводиться до застосування ефективного способу захисту порушеного права, адекватного спірним матеріальним правовідносинам сторін і конкретним обставинам справи, який би остаточно в юридичному плані усунув би між сторонами цивільно-правовий конфлікт, тобто «погасив» спір у матеріально-правовому розумінні [247, с. 117-118].

Отже, ученими найчастіше пропонуються протилежні і взаємовиключні пояснення тих самих явищ, що сприяє підтриманню постійного наукового інтересу та актуалізує пошуки доктринальних вирішень проблеми.

На нашу думку, поняття судового захисту одержує в сучасній науці дещо невідповідну оцінку і тому займає невластиве йому місце. Ми в цілому підтримуємо С. Л. Дегтярьова в його докладній критиці визначення захисту прав і інтересів як завдання (мети) судової влади [127, с. 59-65]. Вважаємо, що конструкція «судовий захист» з самого початку містила в собі внутрішні суперечності.. Логічно, що якщо перед цивільним судочинством поставлена мета захистити право або інтерес, отже, результатом процесу повинно бути досягнення стану захищеності - повного задоволення суб'єкта, чиє право (інтерес) порушено. Якщо мета захисту не досягнута - судочинство не виконало свого цільового призначення, виявилося марним. Водночас результат судочинства - судові акти - забезпечує захист права або інтересу далеко не в усіх випадках, реальний захист прав (інтересів) часто перебуває за межами впливу судочинства. Зокрема, С. О. Короєд говорить про те, що «захист права» може й не відбутися з різних причин (наприклад, за необґрунтованості вимог позивача й відсутності факту порушення інтересів відповідача, коли суд інтереси якої-небудь сторони не захищає) [254, с. 144]. Т. М. Кучер стверджує, що праву особи на захист кореспондує обов'язок суду захистити порушене право тільки в тому випадку, коли відповідне порушене право не суперечить вимогам законодавства і особа не зловживає своїми правами [271, с. 7]. На думку М. А. Плюхіної, захист порушених прав суб'єкта (тобто мета судочинства) може виявитися не досягнутим і з об'єктивних причин, що не залежать від волі органу, який здійснює правосуддя (наприклад, якщо у процесі розгляду справи з'ясується, що відповідач - юридична особа - був ліквідований) [363].

Також важливим фактором визначення цільових настанов правозастосовної діяльності є те, що реальний захист прав або інтересів здебільшого пов'язаний із виконанням судового рішення. Важко не погодитися з тими вченими, які підкреслюють, що мета правосуддя в цивільних справах - відновлення й захист порушених і оспорюваних прав і інтересів громадян може бути досягнута лише реальним виконанням судової постанови [411, с. 20].

Значна роль у доктринальному обґрунтуванні співвідношення судового захисту та виконання судових рішень належить діяльності Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд). Сучасна процесуальна теорія формується під впливом тих правових позицій, які мали місце в його практиці. Європейська конвенція про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) у ст. 13 говорить про те, що кожний, чиї права й свободи, визнані в даній Конвенції, порушені, має право на ефективний спосіб правового захисту в державному органі. У свою чергу, ст. 6 Конвенції, присвячена суду, передбачає право на справедливий і публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Проблеми виконання судових рішень стабільно часто є предметом розгляду Європейського суду. У справі «Хорнсбі проти Греції» Європейський суд ухвалив, що «виконання рішення, винесеного яким-небудь судом, повинно розглядатися як невід'ємна частина «суду» в розумінні ст. 6…» [515]. Таким чином, реальне отримання судового захисту пов'язується з виконанням ухваленого у справі рішення. Не коментуючи наведену правову позицію в повному обсязі, зазначимо, що в цій і багатьох інших справах поняття «захист» Європейським судом тлумачиться в контексті обов'язковості реального виконання судового рішення, тобто дій і результатів, що явно виходять за межі судочинства.

Досліджуючи міжнародні механізми захисту прав і інтересів, Ю. В. Самович доходить висновку про розширене тлумачення права людини на судовий захист в європейських судових установах, яке поєднує право на доступ до правосуддя, право на справедливий судовий розгляд і право на виконання судового рішення, кваліфікуючи його як вимушений захід [417, с. 22]. На думку О. С. Кощеєвої, зміст ст. 6 Конвенції, у якій ідеться про «право на суд», слід розглядати не як синонім до терміна «правосуддя», а як вказівку на механізм (можливість) державної влади захистити й відновити гарантоване державою право у випадку його порушення [257, с. 10-11]. Таким чином, у літературі формується низка висновків, що свідчать про значну відмінність у тлумаченні позицій Європейського суду для обґрунтування позитивних зобов'язань держави у сфері захисту прав людини і в питаннях, пов'язаних із компетенцією судів, галузевою будовою правової системи або визначенням змісту тих або інших юридичних термінів.

На нашу думку, слід взяти до уваги специфіку розгляду правових питань Європейським судом, для якого не стільки важлива компетенція того чи іншого державного органу або структури, а мова йде про відповідальність держави в цілому. Враховуючи особливості структури Конвенції, сфери і специфіки діяльності Європейського суду, вважаємо, що використання терміна «судовий захист» для позначення комплексу заходів, об'єднаних у межах державно-правової правозастосовної діяльності щодо захисту прав і інтересів, являє собою вихід із ситуації деякої недосконалості Конвенції, її недостатньої відповідності рівню соціально-правового розвитку міжнародного співтовариства, а також протидії прагненню несумлінних держав обмежитися формальним виконанням узятих на себе зобов'язань. Відсутність безпосередньо закріпленого в Конвенції обов'язку забезпечити реальний захист цивільних прав призвела до розширених тлумачень понять. Тому, незважаючи на використання в текстах постанов Європейського суду терміна «судовий захист», його позицію не треба сприймати як таку, що адресує правовий захист приватних прав винятково суду. Цінність сформульованих Судом концептів не в революційному розширенні поняття «суд» у кожному окремому національному правопорядку і не в коригуванні галузевих структур правових систем, а в обґрунтуванні, утвердженні та забезпеченні відповідальності держави за реальне виконання прийнятих судами рішень.

Тези, що свідчать про залучення до процесу забезпечення судового захисту зовсім несудових органів, озвучені і прихильниками визначення захисту як мети судочинства. Так, наприклад, В. Б. Вершинін підкреслює, що сутність судового захисту полягає в ефективній діяльності як безпосередньо суду, так і всього державного апарату щодо її гарантування, а її кінцевою метою виступає повна реалізація юридичного статусу суб'єктів права, відновлення їх порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів [76, с. 11]. Закономірно, що захист порушеного або оспорюваного права (інтересу) в повному обсязі не може бути здійснений судовою владою, тому що судова влада не має необхідних і достатніх засобів для його забезпечення в усіх випадках.

Деяким чином знизити проблематичність застосування конструкції судового захисту для визначення цілей судочинства намагаються автори, що переносять акценти зі значення результату судової діяльності на весь обсяг діяльності суду. Так, К. В. Михайлова стверджує, що для оцінки якості та достатності правового захисту, для розуміння природи правового захисту, визначення ступеня його ефективності необхідне визначення поняття захисту права як діяльності, яка не вичерпується її результатом [307, с. 8]. Б. В. Вершинін говорить про судовий захист як про діяльність органів судової влади, основним змістом якої є забезпечення прав, свобод і законних інтересів особистості, суспільства й держави [76, с. 10].

Проте такий підхід вбачається дещо некоректним для збереження змісту понять. Обмеження захисту діяльністю, спрямованою на вирішення правового конфлікту і реальне здійснення права [307, с. 15], та винесення остаточного результату такої діяльності за межі обов'язкового змісту поняття «захист», на нашу думку, зумовлює втрату традиційного значення словом «захист». Вважаємо, що пошук можливостей тлумачення захисту не через результат, а в контексті діяльності, свідчить про недостатню прийнятність категорії «захист» як мети судової діяльності.

Важливе значення має залежність досягнення цілей цивільного судочинства від діяльності зацікавлених суб'єктів. В умовах розвитку цивільного судочинства на підставі принципів змагальності і диспозитивності, відмови від обов'язку суду встановити істину в цивільній справі, обмеження повноважень суду сприянням сторонам у судовому захисті прав та інтересів говорити складно. На думку О. В. Абознової, головною особливістю реалізації права на судовий захист у цивільному процесі є участь у його здійсненні не тільки самого правомочного суб'єкта, але й суду [1, с. 8]. У свою чергу, звернемо увагу на те, що захист права (інтересу) стає результатом, на досягнення якого суд не має вирішального впливу, тому що ініціатива у процесі належить сторонам. Проте судова діяльність повинна бути спрямована на досягнення такого результату, який перебуває повністю під владою суду, охоплюється його відповідальністю і є потенційно досяжним у кожному випадку. Якщо ж перед судом ставиться мета, виконання якої здебільшого від нього не залежить, то має місце дискредитація такої мети.

У деяких сучасних роботах обґрунтовуються позиції про двоїсту (конституційну і процесуальну) природу [1, с. 7] або про комплексний і міждисциплінарний [489, с. 7], міжгалузевий характер [76, с. 10] судового захисту. Подібний напрям наукової думки вбачається досить перспективним. Цивільне процесуальне право явно не охоплює собою всіх аспектів, пов'язаних із захистом порушеного або оскарженого приватного права (інтересу). За рівнем цілей і завдань, за колом суб'єктів, відповідальних за надання захисту, за необхідними засобами, за характером механізму реалізації - захист є явищем комплексним, що належить до більш високого рівня організації правової системи, порівняно з окремою взятою процесуальною галуззю права. Тому ми підтримуємо обґрунтовану у процесуальній науці тезу, згідно з якою захист цивільних прав повинен бути визнаний загальною метою функціонування держави, а її реалізація можлива лише на підставі системного підходу, що включає поряд з організацією судочинства нормативне забезпечення, адміністративні заходи, матеріально-правове регулювання, нотаріат, реєстраційні заходи тощо [130, с. 92-99].

Більш адекватно вважати захист порушених або оспорюваних прав загальним обов'язком держави, неодмінною метою її функціонування, однак, досягнення цієї мети винятково через такий вид державно-правової діяльності як судочинство є неможливим. У механізмі реалізації мети захисту порушених або оспорюваних прав (інтересів) судочинство - основний, але все-таки один з етапів. Значення цього етапу не викликає сумніву, тому що в багатьох випадках захист права (інтересу) без судової діяльності та судових актів взагалі неможливий. Функціональне призначення судочинства в механізмі надання захисту полягає в застосуванні від імені держави абстрактних норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів, вирішення конфліктів. Якісне виконання цього призначення і повинно міститися в цілях судочинства. Тому, на нашу думку, індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ. Такий результат, перебуваючи у сфері регулювання цивільного процесу та в межах відповідальності суду, вбачається необхідним, достатнім і практично досяжним [137, с. 326-332].

Таким чином, видається, що цілі цивільного судочинства реалізуються як в індивідуальному, так і в загальноправовому напрямі і вимагають переосмислення з урахуванням сучасного стану й тенденцій розвитку українського цивільного процесу. При цьому значна кількість цілей цивільного судочинства актуалізує питання щодо їх взаємодії. За зауваженням С. Л. Дегтярьова, важливо не тільки визначити цілі й завдання, але і їх пріоритетність між собою під час здійснення реформування будь-якого законодавства, особливо процесуального [126, с. 8]. Деякі автори вважають, що метою здійснення правосуддя в цивільних справах є, з одного боку, правильне вирішення проблем, які є причиною виникнення спорів, а з іншого - ефективність розгляду й вирішення справи в межах її юрисдикції з мінімумом засобів, часу й витрат [44, с. 90].

На нашу думку, навряд чи категорія «сторони» правильно відображає співвідношення загальних та індивідуальних цілей цивільного судочинства. Цілі цивільного судочинства не можуть бути кваліфіковані як однопорядкові. Хоча б виходячи з неможливості досягти загальних цілей судочинства в ході розгляду й вирішення однієї справи, реалізації їх тільки у всій судовій практиці. Водночас твердження про те, що досягнення загальних цілей відбувається шляхом виконання завдань цивільного судочинства, що полягають у правильному й своєчасному розгляді й вирішення цивільних справ [544, с. 7; 518, с. 16-17], демонструє дещо спрощене бачення проблеми. Для більшості випадків це так, однак є моменти, у яких індивідуальні інтереси вступають у конфлікт із загальними. Вирішення цього конфлікту стає предметом законодавчої й судової діяльності.

Співвідношення приватних і публічних інтересів у праві взагалі і в цивільному процесі зокрема є достатньо широкою темою, яка потребує ретельної уваги, що явно виходить за межі нашої роботи. Тому висловимо найбільш загальне бачення проблеми. На нашу думку, сучасна демократична держава не може використовувати як загальне правило надання переваги загальним інтересам на шкоду індивідуальним у правовому регулюванні приватної сфери. Однак, у деяких аспектах загальний інтерес вбачається більш значущим і заслуговує на надання йому переваги. Тому ми підтримуємо тих авторів, які формують своє бачення співвідношення процесуальних цілей на підставі балансу цінностей. Так, О. М. Пименова говорить про неприпустимість установлення пріоритету приватних або публічних інтересів через штучний характер подібного підходу, його невідповідність цілям, завданням, системі принципів правосуддя [359, с. 8]. І. В. Харламова підкреслює необхідність закріплення балансу в реалізації публічно-правової функції та функції щодо здійснення реального, своєчасного захисту порушеного права [514, с. 11-12]. Тому основою співвідношення цілей цивільного судочинства повинні стати ідеї узгодження, балансу й компромісу. У вирішенні наявних моментів конфлікту приватного і публічного інтересів особлива роль належить законодавцеві, завданням якого є створення умов досягнення того суспільно-корисного результату, який максимально буде відповідати прийнятим у суспільстві цінностям, сприяти їхньому зміцненню й розвитку.

Підбиваючи підсумок сказаному, ми доходимо висновку, що законодавче визначення цілей цивільного судочинства у ст. 2 ЦПК України не відповідає об'єктивному стану правової реальності, що не сприяє його ефективному функціонуванню і розвитку цивільного процесу.

Отже, цілі судочинства безпосередньо пов'язані з поняттям «правосуддя». Проблеми змісту правосуддя, його ознак і характеристик розглядаються в роботах багатьох авторів. Проте якості правосуддя в аспекті його ролі як критерію ефективності судочинства не були предметом окремого розгляду.

Спочатку треба поставити питання - а чи можлива оцінка правосуддя з позицій ефективності? Такий підхід, до речі, достатньо поширений серед учених [21; 121]. Чи можливе неефективне правосуддя? Вбачається, що поставлені питання досить неоднозначні, а відповіді на них далекі від прямолінійності. Вважаємо, що правосуддя як елемент механізму правового регулювання апріорі ефективне і є критерієм та еталоном оцінки функціонування всіх інших елементів і складових. Система правового регулювання, у якій правосуддя оцінюється як неефективне, не відповідає загальнолюдським цінностям, правовим ідеалам, зневажає основи правового устрою держави і суспільства. Тому правосуддя як інструмент правового регулювання, елемент правової системи, процес і результат правозастосовної діяльності завжди ефективне, інакше воно втрачає свої сутнісні якості й більше не може називатися правосуддям.

Водночас не можна відкидати постановку питання у площині «ціни» правосуддя для держави, суспільства, окремого індивідуума, і, відповідно, його ефективності в механізмі тих або інших соціальних процесів. Досягнення правосуддя передбачає певні засоби, залучає ресурси, має свою вартість. Засоби повинні оцінюватися як складова частина судової діяльності поряд із якістю винесених рішень. Тому використання протиправних засобів виключає правосудність процесу, а інструментальні аспекти ефективності (співвідношення засобів і результату) не можуть застосовуватися у правосудді через повну дискредитацію результату. Проблема вартості правосуддя є досить актуальною, проте в цьому випадку безпосереднім об'єктом оцінки ефективності буде не саме правосуддя, а організаційно-правові механізми його досягнення. На нашу думку, можна оцінити механізм досягнення правосуддя як неефективний через його надмірну затратність (мова йде про гроші, час, організаційниі заходи), але не можна оцінити правосуддя як неефективний результат через неспівмірність соціальної цінності правосуддя та організаційно-фінансових ресурсів. Тому в такому випадку безпосередньо підлягає оцінці не правосуддя, а власне судочинство.

І, нарешті, можливою є оцінка правосуддя з позицій ефективності в контексті соціальних, політичних, державних процесів - як інструменту відповідного впливу. У цьому зв'язку слід підтримати Л. О. Алексєєву у висновку про те, що соціальна ефективність правозастосовної діяльності пов'язана з віддаленими цілями і характеризується позитивними змінами, що відбуваються в суспільстві в результаті правозастосування [7, с. 8]. У такому контексті С. О. Жинкіним розмежовуються ефективність права в цілому як соціального й духовного регулятора [192, с. 10]. Аналогічний підхід можливий і до оцінки окремих правових явищ, зокрема й правосуддя. Вбачається, що оцінка правосуддя як неефективного або недостатньо ефективного інструменту з таких позицій припустима. Однак при цьому слід урахувати, що подібні дослідження й висновки виходять за межі правової науки і повинні враховувати цільові настанови відповідних сфер [170, с. 46-48].

Таким чином, у правових дослідженнях постановка питання щодо ефективності правосуддя дещо некоректна. Теорія ефективності в цивільному процесі має перспективу розвитку в напрямі розробки поняття «правосуддя» як якісної характеристики процесу й результату судової діяльності. Іншими словами, поняття «правосуддя» містить у собі властивість ефективності. Втрата властивості ефективності зумовлює знецінювання правового змісту категорії «правосуддя».

2.3 Результати судочинства як об'єкт визначення ефективності

Значна кількість представлених у науковій літературі понять ефективності формуються із залученням такої категорії як результат. Незважаючи на те, що такі складові процесуальної діяльності як цілі і засоби привертають набагато більше уваги вчених, із приводу питання про те, що ж є результатом судочинства, у науковій літературі висловлено безліч поглядів. При цьому тема результатів судочинства, як правило, не є самостійним предметом дослідження, проте найчастіше певні позиції формуються вченими в контексті аналізу суміжних проблем.

Різноманітність наукових позицій переважно зумовлена деякою відмінністю у вихідних даних досліджень. Насамперед, має значення конкретизація об'єкта наукового пошуку. Автор розглядає проблему визначення результату цивільного судочинства - діяльності щодо розгляду й вирішення судом цивільних справ на підставі норм цивільного процесуального права. Відповідно, отримані висновки будуть відрізнятися від висновків аналізу результатів правосуддя, судового правозастосування тощо. Далі, виходячи з необхідного рівня детермінізму в контексті глобальної причинності, можна говорити про результати безпосередні й опосередковані, формальні й сутнісні, загальні й окремі тощо. Одні автори зупиняються на розгляді найближчих безпосередніх результатів, інші ж досліджують результати, що мають опосередковану природу. Встановлення масштабу дослідження визначає необхідний і достатній рівень причино-наслідкового зв'язку розглянутих явищ. З таких позицій висловлені в науці різноманітні погляди щодо тлумачення результатів судочинства не тільки не є суперечливими, а навпаки - взаємно доповнюють один одний.

Деякі автори пов'язують результати процесуальної діяльності із захистом суб'єктивних прав і інтересів. Так, К. А. Царегородцева вважає, що захист порушених прав є безпосереднім результатом здійснення правосуддя в конкретній справі [518, с. 30]. Аналогічна думка висловлена й О. В. Єгоровою, яка стверджує, що всі дії суду спрямовані на досягнення результату - захистити спірне, порушене суб'єктивне право (охоронюваний законом інтерес) [178, с. 50]. Відсутність захисту порушених або оспорюваних прав, свобод, законних інтересів суб'єктів цивільних, сімейних та інших правовідносин Н. О. Батурина називає об'єктивно-протиправним результатом судової діяльності [29, с. 9].