Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Цивільний процес як сфера практичної й наукової діяльності безпосередньо покликаний до життя функціонуванням суду. Специфіка судового методу регулювання суспільних відносин є основою виникнення цілої низки понять, серед яких виокремлюється категорія правосуддя. Саме правосуддя, на нашу думку, є вихідним пунктом і джерелом суспільного впливу, властивого суду. Правосуддя акумулює уявлення про належний розгляд і вирішення цивільних справ, втілення в життя суспільних цінностей. У свою чергу, висока соціальна цінність правосуддя створює фундамент державно-політичного впливу суду і відокремлення категорії судової влади.

Понятійно-категоріальний апарат цивільного процесу покликаний обслуговувати сферу судової діяльності, яка динамічна за своєю природою, що вимагає адекватного відображення. Зокрема, слід акцентувати увага на тому, що поняттям «правосуддя» охоплюється не тільки результат у вигляді рішення цивільної справи судом, але і процес його розгляду [1548 v6 109-112].

Через цілеспрямованість процесу суспільного регулювання, невід'ємною частиною якого є й цивільний процес, існує об'єктивна необхідність врахування в основних категоріях як наявних орієнтирів (стандартів), так і реальної поведінки суб'єктів. Саме в такий спосіб визначається одна із основних причин відокремлення як самостійної категорії поняття «судочинство», покликаного охопити собою різноманіття судової діяльності. У найбільш загальному вигляді співвідношення ідеальних уявлень і фактичної діяльності у сфері цивільного процесу відображається через співвідношення понять «правосуддя» - «судочинство». Судочинство завжди спрямоване на здійснення правосуддя, однак не завжди в ході судочинства дійсно вершиться правосуддя. Оцінка судочинства з позицій здійснення правосуддя може виконуватися, серед іншого, і за допомогою такої якості, як ефективність, покликаної через свою природу відображати співвідношення бажаного й дійсного.

1.2 Ефективність як характеристика процесуальної діяльності

Масштаби використання категорії ефективності в галузі судочинства невпинно розширюються. Так, цій темі присвячені роботи М. А. Плюхіної, С. Ф. Демченка, С. О. Короєда, А. В. Цихоцького і багатьох інших авторів.

Разом із тим найближчий розгляд питання демонструє наявність глибокої неоднозначності його змісту. Більше того, досить невизначеними є вихідні засади, що являють собою ту систему, у якій проводяться дослідження і формулюються висновки.

Для ілюстрації цього твердження наведемо декілька прикладів. Зокрема, в одній із останніх робіт мова йде про «процесуальне забезпечення ефективності судочинства» [250]. У подібному ключі демонструє своє бачення і М. А. Плюхіна, говорячи про процесуальні засоби ефективності [363].

Фундаментальна робота А. В. Цихоцького зосереджена на дослідженні ефективності правосуддя [530].

Деякі вчені також визначають об'єктом уваги ефективність правосуддя, але як якісну характеристику елемента більш глобальної системи. Наприклад, І. В. Губенок розглядає ефективність правосуддя як гарантію захисту порушеного права [121].

Досить вагомо представлена позиція, зосереджена на ефективності правозастосування [7; 95; 553].

Низка авторів досліджують ефективність діяльності окремих суб'єктів процесу, наприклад, судів [85; 350].

Традиційно широко використовують категорію ефективності у світлі характеристики нормативних приписів. Серед інших у такому ракурсі побудована робота С. О. Жинкіна [191]. Існують дослідження, присвячені ефективності процесуально-правових норм [410], ефективності правового регулювання [238], ефективності механізму правового регулювання [3].

Різноманітність підходів дає підстави для висновку щодо відсутності не тільки єдності, але й хоча б скільки-небудь одноманітного погляду на місце і функціональну роль категорії ефективності в юриспруденції взагалі та в цивільному процесі зокрема. Тому дослідження ефективності у сфері цивільного процесу вимагає попереднього вивчення витоків формування цього поняття, які визначають його сутнісні ознаки, указують на фактори, що обумовлюють перспективу використання, дозволяють говорити про найбільш доцільні напрями наукового пошуку для одержання практично корисних результатів, і, в підсумку, створюють підстави застосування категорії ефективності в цивільному процесі.

Правила використання поняття «ефективність» у цивільному процесі багато в чому визначаються тим фактором, що ефективність не є традиційною категорією юриспруденції.

На сучасному етапі розвитку суспільства термін «ефективність» є універсальним. Його застосовують у всіх сферах людської діяльності: економіці, політиці, науці, техніці, культурі тощо [86, с. 203]. При цьому вчені дещо по-різному описують шлях розвитку поняття «ефективність» до його сприйняття правовою наукою. Домінує теза про те, що ця характеристика запозичена з теорії економіки [385, с. 119]. Проте вже наприкінці XIX ст. термін «ефективність» починає втрачати своє чисто економічне значення і використовується для оцінки різноманітних дій [454, с. 32]. Представлена також позиція, відповідно до якої поняття «ефективність» виникло у фізиці і походить від поняття «коефіцієнт корисної дії» [56, с. 69].

Закордонні дослідники описують становлення категорії ефективності так. До XIX ст. ефективність була філософським поняттям, яке вказувало на причини змін і шляхи Господні, і лише під час індустріальної революції вона була пов'язана з людськими можливостями та здібностями. Потім у понятті ефективності з'явився новий зміст, який фактично вказував лише на ступінь корисності машин, їх коефіцієнт корисної дії. Третє життя поняття «ефективність» почалося, коли в перші десятиліття XX ст. її стали шукати всюди - у шлюбних відносинах між людьми, споживанні енергії, відпочинку, політичній і моральній поведінці [580].

Таким чином, без сумніву, ефективність являє собою характеристику запозичену і тому початково для юриспруденції невластиву, яка сформувалася у своєму первинному значенні в надрах інших сфер суспільного життя, причому куди як більш точних і механістичних, що функціонують на принципово інших підставах і законах. Математичні закономірності, які більше властиві фізиці, менше - економіці, істотно представлені в категорії ефективності.

Показовим є поширення ефективності не тільки на юриспруденцію, але й на інші сфери (політика, мораль, освіта, виховання тощо). Практично в будь-якій галузі сучасної науки ця категорія знаходить своє застосування. Слід визнати, що якості систем і відносин, описувані за допомогою характеристики ефективності (незалежно від відтінків змісту, якими наділялося це поняття), об'єктивно існували завжди і в усіх тих сферах, про які йдеться. Поява або запозичення характеристики ефективності не пов'язана з фактичним виникненням тих або інших явищ, набуттям ними нових властивостей, що вимагають пояснення. Ефективність є науковою категорією, інструментом пізнання дійсності з метою виконання поставлених перед суспільством завдань і задоволення нагальних потреб. Залучення ефективності до орбіти правової науки зумовлено як взаємним зближенням і проникненням окремих галузей знань, так і диференціацією методів вивчення різних типів суспільних відносин. Таким чином, використання в юриспруденції категорії «ефективність» - це факт, обумовлений розвитком пізнання й науки.

Аналіз літератури свідчить, що «ефективність» не може бути визнана тільки фізичним, економічним або управлінським терміном. Сфера реалізації наповнює поняття ефективності галузевими рисами, створюючи специфічний зміст. Наприклад, ККД у фізиці не може перевищувати одиниці - не можна одержати роботи більше, ніж витратити енергії. Для економіки ж закон збереження енергії не настільки суттєвий, і результат, виражений у тих же одиницях, що і вкладені ресурси, може перевищувати останні, причому багаторазово. В інших соціальних процесах (судочинство, освіта, політика тощо) результати і значною мірою витрачені ресурси практично повністю відходять від традиційних уявлень і постають у вигляді нематеріальних благ і цінностей, часу, розумових і душевних зусиль, моральних і професійних якостей. Нелінійність соціальних процесів, залучення сторонніх факторів (які не можна не враховувати, як у механіці), залежність результату не тільки від вкладених ресурсів, але й від безлічі зовнішніх умов - це ті моменти, які створюють основну відмінність соціальної ефективності від механічної.

Застосування універсальної загальнонаукової категорії ефективності в юриспруденції відбувається відповідно до загальних закономірностей функціонування правової сфери. За справедливим зауваженням А. В. Цихоцького, «правова категорія «ефективність судочинства» до науки увійшла без достатнього теоретичного її обґрунтування» [529, с. 10]. Тому багато авторів не сприймають загальнонаукового значення ефективності і трактують її в руслі виключно економічних положень. Так, С. А. Курочкін підкреслює, що використання положень економічної теорії для оцінки ефективності системи цивільного судочинства, процесуального законодавства в певному сенсі методологічно виправдане, однак, лише як доповнення до правового аналізу та моделювання [266, с. 281]. Ми, у свою чергу, не можемо погодитися з визнанням за економікою домінування у визначенні сутності поняття «ефективність», спираючись на її універсальність як наукової категорії.

Маючи механістичні витоки, ефективність достатньо швидко розвинулася до універсальної категорії через затребуваність сутнісних якостей, які, на нашу думку, значною мірою розкриваються через причини, що обумовили потребу в її застосуванні. У літературі зазначено, що зазвичай ми починаємо користуватися поняттям ефективності, коли ставимо запитання: яка втрата енергії, чи можна знижувати втрати до деякого еталонного рівня? [358, с. 191]. Інші автори говорять, що оцінка ефективності дозволить установити: чи досягнуті поставлені цілі [280], чи відповідають цілі правової норми суспільним потребам [192, с. 141] тощо. Незважаючи на відмінність у підходах, їх поєднує низка незмінних моментів.

Насамперед, ефективність - це показник співвідношення. Логічно операція встановлення співвідношення є порівнянням, виміром одного об'єкта через інший, можливим тільки між об'єктами в певному сенсі однорідними. Неспіввимірності не можуть і співвідноситися [124, с. 391]. Оцінка ефективності - складова критичного сприйняття процесів, прояв «вартісного», утилітарного підходу. Практична затребуваність відповідних підходів у юриспруденції визначає поширення терміна «ефективність» і все більш зростаючу увагу до названої характеристики. Будучи показником за своєю логічною природою, ефективність тяжіє до числового вираження (як-от: «ефективність дорівнює нулю»), вирахування у вимірюваних і порівнюваних показниках тощо. У більшості робіт ефективність визначена як оцінна категорія, що, зрозуміло, передбачає можливості її виміру й оцінки [314, с. 18]. У науці говорять про таку особливість категорії «ефективність», як її прив'язаність до одиниці виміру [56, с. 69]. На нашу думку, навряд чи можна підтримати цитовану тезу саме в частині застосування одиниць виміру, однак істотний математичний підтекст автором помічений доречно.

Другий важливий момент - це використання ефективності як характеристики діяльності. У науці зроблено висновок щодо того, що розширенню поняття «ефективність» на інші сфери діяльності сприяли теоретичні розробки, пов'язані з діями взагалі, зокрема розробки у праксеології [454, с. 37]. Подібний погляд у вітчизняній цивільній процесуальній літературі частково поділяє С. О. Короєд, який говорить про необхідність також ураховувати результативність і дієвість самого процесу як діяльності [250, с. 12].

Унаслідок розгорнутого аналізу представлених у науці позицій М. С. Солодка доходить висновку, що розширення поняття ефективності було покликано відобразити співвідношення різних аспектів діяльності: результату й витрат, результату й цілей, результату й потреб, результату й цінностей [454, с. 33]. Розвиваючи цитовану тезу, підкреслимо, що, незважаючи на різноманітність підходів до визначення ефективності, показником, який обов'язково береться до уваги для її встановлення, є результат діяльності. Результат - це те, що отримано внаслідок якої-небудь діяльності, роботи, підсумок [334, с. 674]. Результат - органічна складова діяльності, без якої й у відриві від якої це не результат, а предмет, стан, явище, тобто просто об'єкт.

Другий елемент співвідношення відрізняється, однак і він, так само, як і результат, має характер цінності (блага). Поняття «цінність» у даному контексті слід тлумачити найбільш широко, як усе, що є важливим, значущим, є об'єктом інтересів і потреб людини та суспільства. Відповідно, ефективність установлюється в контексті співвідношення елементів діяльності ціннісного характеру. При цьому порівнюватися можуть об'єкти, що відрізняються різною функціональною роллю в системі діяльності. Оскільки обидва показники, які беруться для встановлення ефективності, мають значення цінності, вона відображає співвідношення благ, що виконують різні функції (ролі) у структурі діяльності [145, с. 12-15].

Таким чином, ефективність дає оцінку діяльності в контексті процесу задоволення потреб; динаміки створення, обміну, трансформації цінностей, і є показником інтенсивності такого процесу. З огляду на це причина затребуваності наукою категорії ефективності (її функціональне призначення) визначаються здатністю відобразити характеристику діяльності з позиції інтенсивності динаміки залучених до неї цінностей (благ, ресурсів, потреб). Значення даного показника для будь-якої сфери відносин зумовлює універсальність категорії ефективності.

Як уже було зазначено, поняття «ефективність» є показником, нерозривно пов'язаним із діяльністю - об'єктом, щодо якого він конструюється. Тому першочергове значення має визначення обсягів системи, що нами розглядається, у межах якої передбачається застосування характеристики ефективності. Обмежуючи дослідження цивільним процесом, ми стикаємося з необхідністю конкретизації розуміння цього терміна. Не зупиняючись на детальному аналізі думок, викладених у літературі [4, с. 46; 84, с. 96-99; 110, с. 4; 102, с. 2; 390, с. 33; 451, с. 7], зазначимо, що, на нашу думку, під поняттям «цивільний процес» слід розглядати сферу суспільних відносин, що мають місце під час розгляду й вирішення судом цивільних справ. Безсумнівно, цим поняттям охоплюється весь обсяг практичної діяльності щодо розгляду й вирішення цивільних справ, а також система правових норм, що регулює зазначену діяльність. Дві названі площини співвідносяться як абстрактна модель і діяльність щодо її реалізації, відносини і їх регулювання.

Очевидно, процесуальна діяльність - категорія практична. Однак, правила її здійснення, юридичне значення результатів, можливості й варіанти поведінки, а також багато інших параметрів визначені нормативно. Тому процесуальну діяльність слід розглядати в єдності відносин і норм, заснованій на двосторонньому складному взаємозв'язку та взаємному впливі. Таким чином, вбачається справедливим визначити найбільш загальним об'єктом ефективності у сфері цивільного процесу судочинство - діяльність щодо розгляду й вирішення судом цивільних справ на підставі норм цивільного процесуального права.

Разом із тим вивчення ефективності судочинства вимагає врахування специфіки нормативної і практичної складових процесуальної діяльності. Наприклад, суттєво відрізняється вирішення питання щодо цілей в цивільному процесі. Мета законодавця відображається у правових нормах. У суб'єктів цивільного процесу мета зовсім інша, точніше сказати - інші цілі. Приватні цілі є джерелом виникнення й існування цивільного судочинства взагалі і процесу в конкретній справі, публічні - виступають детермінантами встановлення правил його функціонування. Якісно відрізняються й витрачені суб'єктами ресурси. Це лише окремі моменти, які наочно підкреслюють специфіку наявності нормативної і практичної площин існування цивільного процесу.

Слід звернути увагу на позицію М. А. Плюхіної, яка пропонує розглядати ефективність багаторівнево, говорячи про ефективність моделі цивільного судочинства, про нормативну ефективність і правозастосовну ефективність [363, с. 12]. Наведена позиція являє собою спробу відобразити результат взаємодії елементів різних площин (нормативної й практичної) у сфері цивільного процесу. Однак, як уже було обґрунтовано вище, суть категорії ефективності зберігається тільки під час використання її як характеристики діяльності. На нашу думку, постановка питання щодо ефективності норми сама по собі суперечлива, тому що норма, як і будь-який інший статичний об'єкт, не може бути ефективною або неефективною. Може підлягати визначенню й оцінці тільки ефективність реалізації норм, їх впливу на суспільні відносини тощо, що суттєво коригує об'єкт дослідження. У свою чергу, модель судочинства являє собою абстрактно-узагальнений образ процесуальної діяльності. Тому ефективність моделі судочинства - це та ж ефективність процесуальної діяльності, узята у відповідному масштабі. Навряд чи доречно говорити про наявність нормативної ефективності і правозастосовної ефективності. На нашу думку, існування нормативного і правореалізаційного аспектів цивільного процесу виявляється як фактори (складові) ефективності незалежно від масштабу досліджуваного об'єкта процесуальної сфери [148, с. 133-136].

На підставі викладеного доречною видається характеристика ефективності як багаторівневої категорії в контексті можливого застосування до значної кількості об'єктів різного рівня узагальнення. Адже в межах діяльності з розгляду й вирішення справи судом мають місце більш приватні елементи - наприклад, процеси захисту представником інтересів позивача (відповідача), підготовки справи до розгляду, допиту свідка, апеляційного оскарження й багато інших. Не залишається осторонь діяльність щодо створення норм цивільного процесуального права, формування судової практики в цивільних справах. Будь-яка діяльність у сфері цивільного процесу, відокремлена за яким-небудь критерієм, може бути потенційним об'єктом вивчення через призму ефективності.

Тому розвиток теорії ефективності в цивільному процесі доцільний як система доктринальних положень, структурованих на різних рівнях, які виділяються відповідно до загальної структури цивільного процесу. Так, ефективність цивільного судочинства є найбільш загальною характеристикою цивільного процесу у вибраній площині. У її межах як окремі підсистеми можуть бути розглянуті ефективність складових цивільного процесу (стадій, етапів, проваджень, процесуальних засобів тощо), діяльність окремих суб'єктів (судді, представників, свідків тощо), реалізація окремих завдань (своєчасності розгляду, усунення судових помилок тощо), виконання окремих функцій (судової правотворчості, формування судової практики, підтримки правопорядку і под). Оцінки з позицій ефективності конкретної цивільної справи, роботи окремої судової установи й інших конкретних правових проявів реалізують прикладні аспекти застосування положень теорії ефективності. Без сумніву, ефективність цивільного судочинства в цілому залежить від ефективності його окремих елементів і їх взаємної узгодженості. Проте взаємодія різних рівнів системи ефективності цивільного судочинства являє собою окремий предмет дослідження, що вимагає самостійного вивчення [158, с. 20-23].

Завершуючи, зазначимо наступне. Універсалізація категорії ефективності і її поширення на сферу юриспруденції обумовлені властивістю давати характеристику певної діяльності в контексті динаміки перетворення залучених до неї цінностей. Особливою властивістю ефективності є її до певного ступеня «точний» характер, що зберігається у визначенні через зіставлення двох показників, орієнтації на кількісний вимір, звертанні до однорідних показників для порівняння. Зазначені властивості категорії «ефективність» надають можливість досліджувати діяльність у сфері цивільного процесу у площині взаємодії її ціннісно-ресурсних елементів, а також сформувати характеристику значущості та корисності наявних процесів. На найзагальнішому рівні ефективність відображає характеристику цивільного судочинства. Проте цивільний процес як складна комплексна сфера дозволяє виокремити значну кількість до певної міри самостійних процесів, які можуть бути самостійними об'єктами дослідження через призму ефективності. Тому існують підстави для реалізації системи взаємно обумовлених положень ефективності різних динамічних елементів цивільного процесу, що складаються в загальну теорію ефективності цивільного судочинства.

1.3 Методологія дослідження проблем ефективності цивільного судочинства

Питання методології дослідження ефективності цивільного судочинства являє собою окремий випадок значної за обсягом проблеми методології юриспруденції, що характеризується певним ступенем невизначеності й відсутністю усталених положень. Будучи, згідно із зауваженнями багатьох правознавців, однією з найбільш важливих і необхідних площин розвитку правової науки [224, с. 22; 326, с. 1; 464, с. 11; 474, с. 7; 537, с. 11], методологія дослідження правих явищ залишається достатньо несистематизованою сукупністю розрізнених і часто суперечливих тверджень. Частково така ситуація має об'єктивний характер через філософський рівень абстрагування, якого вимагає вчення про методи наукових досліджень. З іншого боку, для вітчизняної правової традиції характерним є надання методології ідеологічного значення, що призводить до зайвого впливу панівних державно-політичних поглядів і, як наслідок, деформації наукових висновків, домінуванню ідеологічних догм у предметних питаннях. У наявних реаліях, враховуючи, що завдання всебічного розгляду методології правової науки не може бути вирішено в межах цього дослідження, зупинимося на тих питаннях, які видаються ключовими для обґрунтування авторського бачення власне методології дослідження ефективності цивільного судочинства.

Питання методології вивчення такого явища як ефективність цивільного судочинства актуалізує момент дотримання понятійної відповідності, пов'язаний із тим, що первинно і методологія, і ефективність є характеристиками діяльності. Термін «метод» є загальним, використовується не тільки в науці. У літературі метод визначається як спосіб теоретичного дослідження або практичного здійснення чого-небудь; спосіб діяти, вчиняти яким-небудь способом, прийом [334]; дія, унаслідок якої досягається певна мета, а також вид і спосіб виконання такої дії [286, с. 32]; сукупність юридичних прийомів, засобів, способів впливу соціальних систем управління, що входять до державного апарату, на соціально-правове середовище в цілому і на складові його елементи [296, с. 15]. Відповідно, скільки відокремлених видів діяльності у сфері цивільного судочинства ми зможемо виділити, стільки існує самостійних предметних галузей визначення методу. Правознавці зазначають, що наукові методи опосередковують усі етапи професійної правової діяльності. З огляду на це необхідно розрізняти методи пізнання права, методи створення права та методи його застосування [286, с. 59-82].

Метод - невід'ємна складова діяльності, яка охоплює якісну своєрідність сукупного способу дій, що втілюється в результаті, і таким чином надає загальній діяльності своєї ідентичності. У свою чергу, ефективність з'являється як категорія, що дає оцінку діяльності у специфічному аспекті - у контексті динаміки перетворення залучених до неї цінностей. При цьому метод також належить до сфери оцінки, насамперед, як невід'ємна якісна характеристика діяльності, частина базису, що формує властивість ефективності. Крім того, можливий підхід, орієнтований на оцінку впливу методу діяльності на її ефективність, тобто безпосередньо спрямований на встановлення ефективності того або іншого методу діяльності. Метод може бути чинником ефективності діяльності, її умовою. Одним зі способів підвищення ефективності потенційно є зміна методу. Отже, метод і ефективність як два різні поняття, що по-різному характеризують діяльність, взаємозалежні в межах однієї динамічної системи. Підстава їх співвідношення визначається тим, що метод - іманентна складова діяльності, а ефективність - її зовнішня характеристика, у межах однієї системи діяльності метод - первинний, а ефективність - похідна.

Однак, методологія дослідження ефективності цивільного судочинства передбачає трохи інше співвідношення, оскільки формується у процесі взаємодії двох систем - судочинства і наукового дослідження. Ефективність як предмет дослідження є сполучною ланкою між названими двома системами діяльності, опосередковано включаючи до предмета дослідження все судочинство як ту субстанцію, яка продукує ефективність. Однак, і сама методологія наукового дослідження може бути оцінена з позицій ефективності. Тому чітке розмежування методів у судочинстві й методів його (судочинства) дослідження, а також ефективності судочинства й ефективності її наукового дослідження має важливе значення для послідовності теоретичних положень.

У правовій науці визначення поняття «метод» відрізняються.

Так, наприклад, М. М. Тарасов пропонує конструкцію методу юридичної науки як організовану на формальних засадах систему типів дослідницьких засобів. Системотворчою підставою для такого розуміння методу є парадигма, що сформувалася у правознавстві, як обумовлена відповідною філософською картиною світу, панівними гносеологічними установками вихідна концептуальна схема постановки проблем і організації засобів їх вирішення [473, с. 11]. На думку В. М. Сирих, метод - це необхідний компонент загальної теорії права, що являє собою органічно цілісну, складну систему прийомів, способів, використовуваних для пізнання предмета даної науки, розкриття закономірностей функціонування й розвитку права у всій його повноті і всебічності [464, с. 365]. В інших джерелах метод юриспруденції визначається як спосіб юридичного пізнання, створення й організації юридичного знання [438, с. 14], шлях юридичного пізнання [324, с. 11].

Внаслідок розвитку вчення про методи у правових дослідженнях виникає ідея виокремлення самостійної категорії - методології правових досліджень. Проте місце методології у структурі наукового пізнання, її співвідношення з галузевими науками, змістове наповнення залишаються досить дискусійними питаннями. По-різному вирішуються ці питання і представниками правової науки.

Деякими авторами методологія трактується як комплекс пізнавальних засобів, інші уявляють методологію правознавства як вчення про методи пізнання держави і права, тобто про методи пізнання співвідношення об'єктивного буття й наукової рефлексії [530, с. 132]; треті під методологією розуміють загальні засади вірогідності наукових положень [346, с. 69]. Наявний також погляд, згідно з яким методологія - це вчення про організацію діяльності [329, с. 20].

При цьому визначення сутності та змісту методології невіддільне від визначення її місця в системі правової науки. Існує думка про методологію науки як самостійну галузь правознавства [474, с. 4]. Наявна також позиція, згідно з якою методологія ототожнюється з філософією [12, с. 291-292]. У деяких роботах теорія держави і права визнається методологічною наукою [554, с. 109-111]. Своєрідним варіантом розвитку такого погляду є позиціонування методології як складової частини теорії права - філософії права [224].

Звертають на себе увагу позиції тих авторів, які доводять обґрунтованість існування окремої методології цивільного процесуального права. Наприклад, А. В. Цихоцький стверджує, що методологія науки цивільного процесуального права є вченням про методи пізнання цивільних процесуальних явищ (цивільне процесуальне право, правосуддя в цивільних справах), про застосування наукових висновків правознавства, зокрема теорії цивільного процесу, у дослідженні проблем цивільного процесуального права [530, с. 17]. Д. Я. Малешин вважає, що оскільки цивільне процесуальне право є самостійною наукою у складі юриспруденції, його предмет є спеціальним щодо науки взагалі, а також до правознавства, методологія цивільного процесуального права повинна базуватися на понятійному апараті і структурі загальнонаукової й загальноправової методології, а також мати самостійні методи дослідження [296, с. 14].

На наш погляд, спроби обґрунтування методології як самостійної науки (вчення) неспроможні, оскільки суперечать природі наукового знання. Тим більше недостатньо підстав для відокремлення методології науки цивільного процесуального права внаслідок відсутності достатньої її специфіки. Не можна не погодитися з Д. А. Керимовим у тому, що розуміння методології як самостійної науки призводить до того, що вона відривається від об'єкта пізнання, з яким органічно пов'язана і з якого безпосередньо випливає [224, с. 32]. Самостійність правової методології презентує її у вигляді абстрактного загального вчення, яке не має свого предмета, що зменшує її доктринальну і практичну цінність. Як немає абстрактного пізнання, так немає й методології як відокремленої науки, що на загальнофілософському рівні, що на правовому.

З іншого боку, за зауваженням О. М. Новикова і Д. О. Новикова, неможливо виділити окремо які-небудь специфічні тільки для якоїсь конкретної науки методи, принципи або засоби дослідження. Так, особливості наукової діяльності, принципи пізнання тощо єдині для всієї науки взагалі, науки в цілому. Вимоги, наприклад, до експерименту однакові і для фізики, і для біології, і для педагогіки, і для будь-якої іншої галузі наукового знання [329, с. 20]. Немає такого методу, який був би допустимий під час дослідження одних правових явищ і неприйнятний для інших. Методи пізнання мають загальний і об'єктивний характер, вони, здебільшого, реалізовані в наукових працях незалежно від їхнього згадування як таких. Не може бути «неправильної», «чужої» методології. «Нові» методи під час ближчого розгляду знаходимо в давніх роботах, а їх сучасне обґрунтування являє собою лише концентроване вираження вже відомих і реалізованих ідей. Не існує досліджень, що категорично виключають той або інший метод, він просто може залишитися незатребуваним у вибраному аспекті наукового пошуку.

Таким чином, ми підтримуємо авторів, які стверджують, що методологія вбачається загальнонауковим феноменом, за походженням і розвитком, за призначенням і роллю - внутрішньо іманентним науці в цілому і кожній її окремій галузі зокрема [329, с. 21]. Тому спроби обґрунтувати існування методології науки цивільного процесуального права не видаються конструктивними. Невирішеність питань щодо місця методології як відокремленого знання у структурі науки цивільного процесуального права, співвідношення з методологією інших галузевих наук також підкреслює вразливість пропонованої «галузевої» позиції.

Сутність методології як наукового феномену значною мірою розкривається через її функціональне призначення.

Традиційно методологія розглядається в контексті одержання нового знання, однак не менш важлива її роль в упорядкуванні, перевірці, фундаменталізації накопиченого знання. Так, на думку А. В. Цихоцького, методологія науки цивільного процесуального права має два аспекти. Перший - це вчення про застосування в цивільному процесі положень філософії, економічної теорії, теорії права тощо. Другий аспект - це вчення про застосування теорії самого цивільного процесу щодо різних окремих випадків [530, с. 157]. Д. О. Фурсов стверджує, що методологічну функцію виконують не тільки загальнотеоретичні науки щодо галузевої науки, але й сама галузева наука щодо розроблюваних нею понять і категорій, інститутів і принципів права, практики застосування процесуальних норм [510, с. 88].

Не випадково в літературі підкреслюється, що питання щодо методології в науці, щодо методології пізнання виникає на етапі накопичення достатньої маси теоретичних положень у тій або іншій галузі [530, с. 125]. Відсутність лінійної залежності методології й одержання нового знання отримали наочну ілюстрацію на прикладі того, що бурхливі зусилля, спрямовані на розвиток плюралістичних тенденцій у методології юриспруденції внаслідок критики єдності тоталітарної радянської догми, наявні після розпаду СРСР, не дали пропорційного збільшення нового знання. Учені підкреслюють, що результати застосування останнім часом у правознавстві концепції методологічного плюралізму виявилися досить скромними [537, с. 16]. Саме внутрішня, організаційна функція методології, видається нам основною, оскільки організаційне упорядкування наукового знання є невід'ємною передумовою його розвитку. Ми підтримуємо тих учених, які скептично оцінюють поділ науки на змістову й пізнавальну частини [93, с. 76-77; 329, с. 14-15], тому виокремлення двох моментів спрямованості методології - організації й розвитку - вважаємо значною мірою умовним.

Таким чином, методологія існує як організаційна структура (форма) наукового знання, і є щодо нього одним із аспектів, що діє в єдності зі змістом. Справжнє наукове знання завжди має методологічний потенціал. Через наявність творчого елемента, внесеного особистістю дослідника, загальна методологія підлягає вибірковому використанню шляхом установлення пріоритетів, акцентів і співвідношень. Неоднорідність наукового знання обумовлює наявність різних рівнів його методологічної властивості, а також його функціональну різноманітність. Реалізація на різних рівнях науки дозволяє говорити про методологію, яка склалася в науці взагалі, у галузевих науках, окремому дослідженні, що не є тотожним існуванню відокремлених методологій, а являє собою різні рівні прояву єдиної сутності.

Тому ми вважаємо, що методологія науки цивільного процесу (як і будь-якої іншої науки) існує у вигляді структури наукового знання, що забезпечує його організацію й розвиток.

При цьому основою формування методології є відповідність правилам логіки. Логіка встановлює непорушні закони наукового дослідження, їх недотримання призводить до появи псевдонаукових результатів.

Традиційно актуальним питанням методології вітчизняної науки є роль діалектики. Сутність діалектики по-різному тлумачиться дослідниками. Філософи зазначають, що в сучасному розумінні діалектика - філософська теорія розвитку природи, суспільства, мислення і заснований на цій теорії метод пізнання й перетворення миру [502, с. 165]. Класичним стало пояснення, згідно з яким під діалектичним підходом у філософії розуміється аналіз різних поглядів на досліджуваний об'єкт, який, як правило, зводиться до зіткнення двох протилежних позицій. Людське мислення проходить діалектичну тріаду: теза, антитеза і синтез [371, с. 119].

Правова наука радянського періоду виходила з єдності і всеосяжного характеру діалектичного матеріалізму. Пізніше діалектичний матеріалізм витримав чимало критики, однак і в сучасних дослідженнях діалектика не втратила основних позицій. На перший план сучасних досліджень виходять питання співвідношення діалектики з іншими складовими методології, а також кваліфікації діалектики як методу, підходу або філософської основи. Вбачається, що відмінність у поглядах здебільшого зумовлена різним тлумаченням сутності й обсягу поняття «діалектика».

Звернімося до конкретних прикладів, розглянувши позиціонування діалектики в низці наукових праць з цивільного процесу, пов'язаних із дослідженням ефективності.

М. А. Плюхіна [363], С. О. Жинкин [191], М. Ш. Пацація [350] не згадують діалектику в описі методології своїх досліджень.

С. Ф. Демченко називає діалектичний метод серед тих, які склали методологічну основу дослідження поряд із формально-логічним, історичним, методом системного аналізу, аналітико-синтетичним, порівняльно-правовим [132, с. 5]. Подібний погляд демонструє Л. О. Алексєєва, називаючи діалектичний метод теоретико-методологічною основою дослідження поряд із системним підходом і структурно-функціональним аналізом [7, с. 7].

С. Б. Швецов виокремлює діалектичний і загальнонаукові методи вивчення соціально-правових явищ, до яких відносить: функціональний, конкретно-соціологічний, історичний, порівняльний та ін. [553, с. 5].

Л. Л. Сабірова говорить про використання законів діалектики (єдності історичного й логічного, абстрактного й конкретного, загального й особливого, одиничного й унікального) і методологічні прийоми (аналіз і синтез, порівняння й узагальнення, індукція й дедукція) [410, с. 4].

С. О. Короєд указує на використання низки загальнонаукових і спеціальних методів (діалектичний, формально-логічний, порівняльний, історико-правовий, системний і системно-структурний) [250, с. 3-4].

Г. П. Тимченко називає категорії й закони діалектики філолофсько-світоглядною основою дослідження [485, с. 5]. Аналогічна позиція і М. І. Гильмутдинової [95, с. 7].

А. В. Цихоцький здійснює дослідження ефективності правосуддя в цивільних справах на базі загальнонаукового діалектичного методу пізнання і спеціальних наукових методів: формально-логічного, конкретно-соціологічного, статистичного, порівняльно-правового, історичного тощо [530, с. 13].

Є. О. Шапіро відносить діалектичний метод і метод системного аналізу до методів метатеоретичного рівня [550, с. 19].

Д. Я. Малешин виходить із того, що загальнонауковими методами, застосовуваними під час аналізу цивільного процесуального права, є діалектичний аналіз, методи об'єктивності і всебічності пізнання, переходу кількісних змін у якісні, руху від абстрактного до конкретного й від конкретного до абстрактного, аналіз і синтез, індукція й дедукція, історичний і порівняльний методи, системний і діяльнісний підходи, а також інші загальнофілософські прийоми [296, с. 16].

Презентована різноманітність ставлення до діалектики у структурі методології правових досліджень підкреслює наявність значних суперечностей. При цьому мова йде зовсім не про те, що автори, що не згадують діалектику, використовуючи у своїх дослідженнях принципово інші підходи. Дослідження, що визначають діалектику як основний підхід, за структурою організації й розвитку наукового знання фактично не відрізняються від тих, у яких діалектика загублена серед низки інших методів або не названа взагалі. Проблема полягає в невизначеності змісту, обсягу поняття діалектики, її місця у структурі методології юриспруденції.

Крім діалектичного аналізу, сучасна діалектика містить розвинуті положення щодо єдності історичного й логічного, закону заперечення заперечення як закону діалектичного синтезу, закону переходу кількісних змін у якісні, теорії детермінації, діалектики загального й особливого, можливості й дійсності та інші положення, які в сукупності складають діалектичну культуру мислення і філософської рефлексії в цілому [503, с. 481-505]. Достатньо критикований свого часу діалектичний матеріалізм [464, с. 19] уже й дослідним шляхом довів свою спроможність як основи теорії пізнання. Учені підкреслюють, що хоча сучасна гносеологія прагне знайти свій всезагальний метод пізнання, але за ступенем всезагальності діалектико-матеріалістичний метод, що виник у XIX ст., залишається неперевершеним [530, с. 137]. Заслуговує на увагу позиція А. К. Черненка, який на підставі аналізу співвідношення діалектичного методу з новими методами герменевтики, синергетики, критичного раціоналізму доходить висновку про те, що діалектичний метод не суперечить їм, а включає їх у загальну систему діалектичного пізнання, зберігаючи й розбудовуючи при цьому специфічну природу цих методів на підставі загальної діалектичної природи пізнання [537, с. 16]. Також обґрунтованими вбачаються висновки О. В. Маркіна, який вважає, що діалектика продуктивна лише в єдності з логікою, одним зі станів якої, фактично, і є [301, с. 85]. У такій якості діалектика реалізована в усіх сучасних правових дослідженнях, і, більше того, становить їх методологічну основу.

Подальша конкретизація методології наукового дослідження відбувається внаслідок взаємодії дослідника з об'єктом дослідження.

Серед учених немає єдності щодо визначення об'єкта і предмета науки цивільного процесу, втім, така ситуація характерна для науки взагалі й відображає відмінність поглядів на основні питання пізнання світу [474, с. 134-156].

За твердженням Гегеля, «об'єкт... є взагалі єдине (ще не визначене в собі) ціле, об'єктивний світ...» [92, с. 379]. Сучасні вчені в цілому підтримують таку інтерпретацію. На думку В. М. Сирих, об'єктивна реальність, яка виступає початком теоретичного пізнання і протистоїть пізнаним закономірностям як своїй блідій, неповній, а іноді й викривленій копії, відображеній у формі понять, категорій і інших абстракцій, розуміється як об'єкт науки [464, с. 102]. Інші сучасні філософи вважаються, що об'єкт пізнання - це реальні фрагменти буття, що підлягають дослідженню [456, с. 412]. На підставі аналізу висловлених у науці положень ми схильні підтримати висновок про те, що об'єктом правових наук є правова реальність у всьому різноманітті її проявів. Не розвиваючи цю тему через її складність, зазначимо ті властивості об'єкта, які є значущими для методології правових досліджень.

Об'єкт правової науки має ознаки, які вказують на належність до соціальної сфери в аспекті протиставлення природній сфері, що, безсумнівно, відображається на методології правознавства. При цьому зауваження авторів, які акцентують увагу на невизначеності такої своєрідності, вбачаються обґрунтованими. Так, наприклад, М. М. Тарасов, указує на невизначеність методологічних особливостей соціальних наук, крім відмови від числових вимірів і математичного інструментарію природних наук [474, с. 79]. Дійсно, питання відмінності методології природніх, соціальних і гуманітарних наук вимагає ретельної уваги. Тут зазначимо лише про свою згоду з тим, що розглянута відмінність має відносний характер і полягає в більшому або меншому ступені вираження тієї або іншої властивості. Категоричність протиставлення «точних» і «гуманітарних» наук не має об'єктивних підстав і виявляється у відтінках і півтонах, які в сукупності й створюють ту відмінність, про яку йдеться.

Зокрема, вплив належності об'єкта дослідження до соціальної сфери ми бачимо в наступному. Насамперед, є можливість повного пізнання фактів соціальної реальності, зокрема й обставин, пов'язаних з історією виникнення і становлення суспільних інституцій. Тому цілі й завдання соціальної науки орієнтуються на тлумачення фрагментів соціальної реальності, прогнозування перспектив їх розвитку і її активне перетворення. Так, у філософії стверджується, що об'єкт соціально-історичного пізнання не тільки вивчається, але й створюється людьми: перш ніж стати об'єктом, він повинен бути ними попередньо створений, сформований. Соціальне пізнання є суспільним самоусвідомленням людини, у процесі якого вона відкриває для себе й досліджує свою власну історично створювану суспільну сутність [456, с. 413].

Домінування у структурі об'єкта процесуальних досліджень людської свідомої цілеспрямованої діяльності і її результатів надає важливого значення питанню про те, чому, з якою метою, для задоволення якої необхідності й потреби існує той або інший соціальний інститут, підвищуючи потенційну ефективність функціонально-цільового підходу до його вивчення. Виконання правом ролі засобу організації суспільства й інструменту спрямованого впливу на нього акцентує увагу на причинах появи, динаміці зміни правових феноменів як джерела й першооснови пояснення їх сутності.

На противагу сфері природничих наук фактором формування соціальних інститутів поряд з об'єктивними обставинами є також і суб'єктивні фактори. Як витвір людини, право неминуче містить у собі моменти суб'єктивного впливу. Зокрема, необхідно вказати на роль окремих особистостей, поглядів, що панують у суспільстві, спрямованості й активності еліти суспільства, ідеології й релігії як обставин, що мають істотне значення для розвитку права. Віднесення цих моментів реальності до предмета цивільних процесуальних досліджень у зв'язку з їхнім правовим значенням зумовлює необхідність розгляду положень гуманітарних наук в аспекті їх перетину із правом.

У філософії звертається увага на різноманітність детермінаційних зв'язків, і це зауваження найбільш помітно реалізовано у правовій сфері [503, с. 500-502]. Крім загальної диференціації, що передбачає поряд із причинно-наслідковими зв'язками генетичні, функціональні тощо, соціальне середовище опосередковує їх суб'єктивними факторами, які певним чином коригують об'єктивну детермінацію. За зауваженням М. М. Тарасова, у соціальних науках використовують пояснення в термінах не законів, причин і наслідків, а цілей, намірів, умов [474, с. 77-78]. Пропоновані правовою наукою закономірності соціального розвитку повинні формулюватися не в категоричних висновках і суворих закономірностях, а на підставі більш гнучких і ймовірних співвідношень, досить умовним вбачається застосування дедуктивно-індуктивних зв'язків, а перехід від одиничного до загального на рівні правової теорії не може бути реалізований як самостійний методологічний прийом. Зокрема, зазначений фактор має значення під час обґрунтування доцільності сприйняття закордонного досвіду, що сформувався в іншому соціально-культурному середовищі. Незважаючи на високі оцінки в «рідній» правовій системі, у вітчизняній нововведення може виявитися некорисним або навіть шкідливим. Методологічною домінантою оцінки закордонного досвіду повинна стати екстракція об'єктивних детермінант, відкремлення факторів загального від одиничного.

Нами визначені лише окремі особливості впливу об'єкта соціального пізнання на формування методології процесуальних досліджень. Тема ця, без сумніву, становить інтерес для правової науки, однак не може бути розглянута в нашому дослідженні більш повно. Разом із тим названі риси переконують в отриманні правовою методологією певного галузевого «маркування» внаслідок дії обмежень, переваг, співвідношень, обумовлених особливостями правової реальності як об'єкта наукового знання.

Ідентифікація і сприйняття об'єкта дослідження безпосередньо залежить від певних світоглядних установок, які у праві охоплюються категорією праворозуміння. Учені говорять, що праворозуміння - одночасно і світоглядне ставлення суб'єкта пізнання до правової дійсності, і теоретико-методологічна прихильність до певних наукових напрямів. Той або інший тип праворозуміння визначає вихідний принцип теорії, який, у свою чергу, задає загальну стратегію право пізнання [234, с. 24]. Різні типи праворозуміння являють собою теоретико-методологічні інструменти дослідження права [272, с. 28]. Основи праворозуміння відіграють визначальну роль у формуванні відокремлених предметів окремих наукових досліджень, у сукупності встановлюючи загальні напрями розвитку науки, деталізуючи галузі переважного збільшення знання, закладаючи основи деталізації структури наукового знання.

Єдності у класифікації типів праворозуміння в науці немає [272,, с. 29-38; 325, с. 32-35; 367, с. 82; 440, с. 14-21]. Тривалий період у вітчизняній науці переважають погляди, що розглядають право як систему формально визначених норм, санкціонованих державою. Саме на основі такого методологічного підходу здебільшого розвивалася наука цивільного процесуального права. Домінування юридичного позитивізму у вітчизняній науці не тільки є даниною історії, але й значною мірою характеризує сьогоднішній стан науки [301, с. 83-84]. Незважаючи на достатнє проникнення в сучасну правову теорію різноманітних підходів до праворозуміння, дослідження спеціальних, прикладних сфер юриспруденції зазнали лише незначних змін у методологічних підходах. Реалізація плюралізму у праворозумінні, інтегральних підходів на рівні галузевих наук вимагає більшої уваги.

Так, дослідження ефективності передбачає розгляд питань ієрархії цінностей, їх співвідношення, значущості, пріоритетів щодо до різних суб'єктів - індивіда, держави, суспільства. Має значення конкуренція цінностей як фактор розвитку правил судочинства. Через звернення до правового аспекту названих явищ автор вважає, що тема ефективності судочинства підкреслює природно-правові контексти праворозуміння, зокрема, актуалізуючи функціонально-цільове обґрунтування правових регуляторів. Також постановка проблеми у площині процесуальної діяльності орієнтує на з'ясування соціальних і психологічних аспектів реалізації процесуального права, що робить закономірним звернення до відповідних підходів у праворозумінні.

Методологічне значення певного типу праворозуміння виявляється, насамперед, у визначенні понять, установленні обсягу і співвідношення категорій. Недарма в літературі говориться, що предмет науки як певний «зріз» об'єкта дослідження одержує фіксацію в основних поняттях даної науки.

Серед учених немає єдності у визначенні методологічної ролі понятійно-категоріального апарату. Одні автори ототожнюють теоретико-понятійний апарат із методом у правознавстві [479, с. 67]; інші вважають, що поняття й категорії, хоча і відіграють важливу роль у пізнанні, утворюючи основу методів, але до їхнього змісту безпосередньо не входять [465, с. 24]. А. М. Васильєв говорить про правові категорії як про специфічну ланку методу теорії права [68, с. 70]. А. В. Цихоцький стверджує, що теоретико-категоріальний апарат правознавства поряд із методами дослідження є складовою методології [530, с. 136].

Методологічне значення понять і категорій важко переоцінити. Саме категорії визначають ту або іншу сферу як предмет дослідження, установлюють його межі. У поняттях втілюються найбільш значущі результати наукових досліджень. За допомогою визначення понять і встановлення співвідношень між ними відокремлюється цивільний процес як сфера об'єктивної реальності, виявляється його структура, описується динаміка розвитку тощо. У поняттях і категоріях існує наука цивільного процесу як система, що дозволяє на підставі наявного знання продовжувати його розвиток. Тому методологічне значення понять вбачається нам, насамперед, в об'єктивації правової реальності, закріпленні структури наукового знання.

Об'єкт дослідження задає найбільш загальний вектор методології, який конкретизується внаслідок формування предмета дослідження.

В одному з підручників із філософії говориться, що предмет пізнання - це конкретні аспекти, на які спрямовано вістря пошукової думки. До предмета дослідження ніби входить актуальна настанова дослідника, тобто він формується під кутом зору дослідницького завдання [456, с. 412]. Інші автори вважають, що під предметом науки повинна розумітися не просто сама об'єктивна реальність, а «єдність об'єкта, умов і засобів його пізнання, тобто «друга реальність», створювана наукою» [235, с. 16]. Говориться в літературі і про гносеологічну конструкцію, у межах якої наукова свідомість починає виходити з розрізнення об'єкта науки як зовнішньої реальності, у філософському змісті цього поняття, і її теоретичного опису засобами науки як предмета. У такому розумінні об'єкт юридичної науки «існує», а предмет формується у процесі пізнавальної діяльності правознавців [474, с. 138].