Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

На нашу думку, критерієм своєчасності, а через неї й ефективності цивільного судочинства є оптимальний строк судового розгляду. Оптимальний строк вбачається нам як необхідний і достатній проміжок часу для судового розгляду справи (її частини). Тривалість оптимального строку судового розгляду є величиною змінною, залежною від багатьох факторів: стану економіки, розвитку судової системи, рівня правової культури, навантаження на суди, категорії справи тощо. Водночас, на відміну від розумного строку судового розгляду, установлення якого залежить і від поведінки сторін, і від дій суду, тобто від суб'єктивних факторів, що діють у конкретній справі, оптимальний строк судового розгляду є об'єктивним, узагальненим, усередненим показником. Конструкція оптимального строку судового розгляду знаходить висвітлення в цивільному процесуальному законодавстві, стає основою нормування процесуальних строків.

Тому ми вважаємо, що для закріплення моделі своєчасного судового розгляду процесуальне законодавство потребує удосконалення на підставі ретельного вивчення проблеми тривалості тих або інших процесуальних строків; послідовного втілення відповідних результатів у системі норм, що передбачають не тільки власне процесуальні строки, але й гарантії їх дотримання; узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому [162, с. 119-124].

Наступним аспектом досягнення своєчасності судового розгляду є реалізація нормативної моделі в судовій практиці, тобто дотримання встановлених у законі оптимальних строків. Недотримання строків може свідчити про деякі недоліки нормативної моделі, однак може мати місце і суб'єктивний фактор, що вимагає відповідного реагування. У свою чергу, нормотворчість повинна прагнути до такого регулювання, яке б зводило можливість порушення строків до мінімуму, роблячи порушення невигідним. При цьому першочергове значення має аналіз причин порушення строків і розробка заходів, спрямованих на їх усунення. Проте дотримання оптимальних строків потребує також організаційних заходів, заходів дисциплінарного впливу тощо.

Таким чином, оцінюючи роль тривалості судового розгляду в ефективності цивільного судочинства, ми доходимо висновку, згідно з яким перевищення розумного строку судочинства зумовлює його неефективність, а невідповідність оптимальному строку судового розгляду призводить до зниження ефективності. При цьому можлива неефективність нормативної моделі судочинства - коли в законодавстві міститься необґрунтований підхід, нормативне закріплення не є послідовним. Неефективність правозастосування, у свою чергу, має місце коли потенційно ефективна правова модель реалізується з порушеннями.

Значне споживання ресурсів (часу, засобів) здатне стати непереборною перешкодою в досягненні мети, знецінити результат, навіть якщо він формально відповідає поставленій меті. Так, надмірна тривалість судового розгляду або його висока вартість здатні знищити інтерес до досягнення мети. Таким чином, ресурси (гроші, час) імплементуються в категорії мети й результату, формуючи відповідні аспекти їх змісту. Тому співмірність витрачених ресурсів являє собою умову ефективності в розумінні відповідності результату поставленій меті. У центрі уваги такої конструкції міститься категорія співмірності, що формується як протилежність явної неспівмірності. Відображенням співмірності щодо часу, витраченого на судовий розгляд, стала доктрина розумного строку, сформована у практиці Європейського Суду. Відображенням щодо вартості - концепція доступності в контексті матеріальної вартості процесу (хоча цей момент розроблений не так грунтовно й чітко) [167, с. 19-24].

Ресурсомісткість визначається як відношення витраченої кількості того або іншого ресурсу до оптимального обсягу засобів і часу. При цьому роль критерію визначення явної невідповідності виконують розумний строк, надмірна дорожнеча процесу - коли фактична перешкода змінює суть норми. Проте під час розгляду своєчасності та економічності як умов результативності судочинства мова йде про оцінку поглинених ресурсів як співмірних (неспівмірних).

1. На підставі аналізу взаємодії основних елементів процесуальної діяльності запропоноване авторське визначення ефективності цивільного судочинства: ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів.

2. Аналіз запропонованих в правовій науці моделей ефективності цивільного судочинства дозволив сформувати загальні засади подальшого розвитку її доктрини:

- ефективність є характеристикою взаємозв'язку найбільш істотних та значимих елементів процесуальної діяльності: цілей, результатів, засобів і процесу;

- визначення ефективності цивільного судочинства виходить із того, що основним його призначенням є функція соціального регулювання;

- ефективність цивільного судочинства поєднує нормативно-правові аспекти з правореалізаційними.

3. В результаті дослідження мети цивільного судочинства в якості елемента процесуальної діяльності, доводиться необхідність закріплення в законодавстві та реалізації на практиці не тільки індивідуальної, але і загальної мети цивільного судочинства, зокрема, з огляду на те , що значну кількість процесуальних положень складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства (одностайність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності тощо). Запропоновано визначити загальну мету цивільного судочинства в Україні контексті спрямованості на досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових стосунків, зниження рівня конфліктів в суспільстві, розвитку добросовісного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин.

4. Індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ. Захист порушених або оспорених прав (інтересів), який традиційно позиціонується в якості мети цивільного судочинства, не може вважатися метою цивільного судочинства, через те, що його досягнення винятково через судочинство не завжди можливе, а тому є загальним обов'язком держави. Натомість запропоноване визначення мети повністю відповідає функціональному призначенню цивільного судочинства в механізмі надання державного захисту порушених або оспорених прав (інтересів), котре полягає в застосуванні від імені держави абстрактних правових норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів і вирішенні конфліктів.

5. Цивільне судочинство створює вплив на правову реальність, котрий відображається в системі безпосередніх та опосередкованих результатів. Безпосередніми результатами розгляду і вирішення цивільної справи, котрі реалізуються на індивідуальному рівні, є втілені в системі судових актів кінцеві та проміжні висновки суду з приводу встановлення фактів, застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішення конфлікту правових позицій. Загальним результатом цивільного судочинства, котрий реалізується в масштабі усієї правової системи, є завершення процесу правового регулювання приватно-правових відносин.

6. Ефективність цивільного судочинства безпосередньо залежить від об'єму поглинених ним ресурсів, якими є матеріальні засоби (гроші) і час, необхідні для судового розгляду. Ресурсомісткість визначається як відношення витраченої кількості того або іншого ресурсу до оптимального об'єму коштів і часу. Роль критеріїв ефективності при цьому виконують перевищення розумного терміну судового розгляду і надмірна дорожнеча процесу.

7. Матеріальні витрати, пов'язані з цивільним процесом, класифіковано на витрати держави по забезпеченню судочинства, витрати учасників справи, та судовий збір, котрий є сполучною ланкою між ними. Запропоновано наступні засоби підвищення ефективності цивільного судочинства через оптимізацію судових витрат:

- збалансування витрат держави по забезпеченню судочинства і витрат учасників справи через регулювання судового збору, в контексті соціальної суті цивільного процесу, домінуючих в процесуальній політиці цінностей і пріоритетів розвитку;

- визначення необхідного і достатнього процесуального алгоритму досягнення поставлених цілей як спосіб мінімізації витрат держави на судочинство;

- використання судових витрат як матеріального чинника впливу на процесуальну поведінку учасників справи (повернення частини судового збору в разі досягнення сторонами мирової угоди на початкових етапах провадження; зменшення розміру судового збору в разі використання електронної форми документообігу тощо);

- більш широке використання їх розстрочення, відстрочення, зменшення розміру судових витрат на противагу повному звільненню від них;

- обмеження надання правової допомоги коштом держави.

8. Дослідження впливу строків розгляду і вирішення цивільних справ на ефективності цивільного судочинства стало підставою для висновку про те, що тривалість судового розгляду здатна привести до втрати або істотного знецінення його результату. Критеріями ефективності цивільного судочинства є розумний та оптимальний строки судового розгляду, при цьому перевищення розумного строку судового розгляду обумовлює неефективність цивільного судочинства, а невідповідність оптимальному терміну судового розгляду веде до зниження його ефективності. Запропоновано систему засобів, спрямованих забезпечення оптимальних строків судового розгляду:

закріплення в цивільному процесуальному законодавстві збалансованих, науково і практично обґрунтованих розмірів конкретних процесуальних строків;

послідовного втілення відповідних результатів в системі норм, що передбачають не лише встановлення процесуальних строків, але і гарантій їх дотримання;

узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому.

9. Аналіз структури процесуальної діяльності став підставою для розбудови алгоритму формування характеристики ефективності цивільного судочинства. Запропоновано вважати основним критерієм ефективності відповідність отриманих результатів меті цивільного судочинства. Недосягнення мети в результаті процесуальної діяльності свідчить про неефективність цивільного судочинства, а часткове досягнення - про низьку ефективність. Другий етап встановлення ефективності цивільного судочинства пов'язаний із оцінкою витрачених засобів - коштів і часу. Критеріями ефективності в даному випадку є тривалість провадження та розмір судових витрат. При цьому перевищення розумного строку та надмірна дорожнеча процесу, що перешкоджає доступу до суду, вказують на неефективність цивільного судочинства, а перевищення оптимальних розмірів судових витрат та строків розгляду цивільної справи є свідченням низької ефективності цивільного судочинства. Третій етап охоплює оцінку розгляду і вирішення справи в контексті дотримання належної судової процедури. У вказаному аспекті критерієм ефективності цивільного судочинства є те, що жоден з учасників судочинства не перебуває в становищі, що істотно порушує його права та інтереси, а суд сумлінно виконує свої обов'язки по вирішенню і розгляду справи.

3. Проблеми ефективності судових процедур у цивільному судочинстві

3.1 Справедливість судового розгляду й належна судова процедура як орієнтири розвитку цивільного судочинства

Проблеми змісту правосуддя в цивільних справах, його ознак і характеристик розглядаються в роботах багатьох авторів, зокрема таких учених, як С. Ф. Афанасьєв, С. Л. Дегтярьов, В. С. Бігун, Т. М. Кучер, С. О. Короєд, Б. В. Малишев. Проте якості правосуддя як критерії й передумови ефективності судочинства не були предметом окремого розгляду.

Уособлюючи уявлення щодо діяльності суду і її результатів, як відповідних усталеним у суспільстві цінностям, правосуддя все-таки залишається досить абстрактною категорією. Наскільки часто використовується поняття «правосуддя», настільки невизначеним є його конкретний зміст. Як правовий позитив правосуддя вбачається в ореолі правового абсолюту, що, однак, не усуває серйозних труднощів у визначенні більш прикладних його характеристик, а також ознак, за якими можна зробити висновок щодо того, чи здійснилося правосуддя в тій або іншій справі чи ні. Тому потреби практичного використання зазначеної категорії вимагають її конкретизації. Іншими словами, треба визначитися з тим, яким ознакам повинна відповідати цивільне судочинство для того, щоб уособлювати правосуддя.

У вітчизняній юриспруденції одержав визнання підхід, який розкриває ознаку правосудності переважно через характеристику його результату. Так, наприклад, в одному зі своїх рішень Конституційний суд України висловився з приводу того, що правосуддя за своєю сутністю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне відновлення у правах [401]. Така позиція дозволяє зробити висновок щодо правосудності судочинства лише оцінивши його підсумки. Однак, як неодноразово зазначалося в літературі, реальне відновлення у правах найчастіше не залежить від діяльності суду, зазнаючи впливу значної кількості сторонніх факторів [254, с. 144; 271, с. 7; 363, с. 33].

Водночас багато вчених підкреслюють, що характеристика правосудності стосується не тільки результату судочинства, але й самого процесу. Зокрема, С. Л. Дегтярьов говорить про те, що правосуддя може розглядатися і як мета, і як діяльність щодо її досягнення [127, с. 50]. В. С. Бігун доходить висновку, що правосуддя - це певна цілеспрямована діяльність-ціль, яка здійснюється й досягається з метою судочинства [41, с. 356]. Подібні погляди вбачаються нам більш обґрунтованими. Тому, оцінюючи судочинство як відповідне або не відповідне якості правосудності, необхідно взяти до уваги той факт, що правосуддя - поняття, яке розкривається як у судовому рішенні, так і в процесі розгляду справи. Дефектне судочинство, розгляд справи з суттєвими порушеннями процесуальних правил не може зумовити ухвалення правосудного рішення. Таким чином, правосудність розгляду справи настільки ж важлива, як і правосудність судового рішення.

Поняття й ознаки правосуддя досліджуються в науці. При цьому характер отриманих висновків суттєво відрізняється залежно від напряму наукового дослідження. Так, достатньо поширений підхід, що підкреслює значення інституціональних ознак правосуддя, на фоні яких процесуальні аспекти залишаються в тіні. Зокрема, найбільш характерними ознаками правосуддя А. В. Лужанський називає: владну природу; наявність суб'єкта реалізації владних повноважень і суб'єктів, щодо яких здійснюється правосуддя; предметну спрямованість; форму, характер і мету здійснення; право як об'єкт порушення, що підлягає захисту у процесі здійснення правосуддя, і сфера його захисту; засіб правореалізації і вирішення справ; необхідність відповідності певним вимогам; прийняття судового акта; органічну єдність процесу й результату в контексті виконання судових рішень; кримінально-правову охорону від злочинних зазіхань [285, с. 17].

Л. А. Прокудіна вважає, що для того щоб державна діяльність могла бути розцінена як правосуддя, їй повинні бути притаманні наступні риси. 1. Здійснювати її повинен державний орган - суд. 2. Здійснюватися вона може тільки за допомогою судочинства, тобто в межах однієї із процесуальних форм. 3. З її допомогою вирішується приватний або публічний конфлікт, через що здійснюється захист порушеного або оскарженого права чи інтересу. 4. З метою вирішення конфлікту суд здійснює правозастосування, тобто застосовує абстрактне право до цілком конкретних обставин справи. 5. Результатом здійснення правосуддя є законний і справедливий судовий акт, найчастіше - судове рішення, але за певних обставин він може набувати форми інших процесуальних документів [388, с. 48].

Деякі автори, презентуючи своє розуміння терміна «правосуддя», дещо спрощено підходять до характеристик процесуальних аспектів цього поняття, обмежуючись вказівкою на дотримання процесуальної форми, установленої законом [101, с. 33].

Водночас пропонуються в науці також і визначення, що достатньо враховують як інституціональні, так і процесуальні ознаки правосуддя. Зокрема, Б. В. Малишев доходить висновку, згідно з яким під правосуддям слід розуміти спосіб вирішення спору про право, яким захищаються права і свободи суб'єктів права (фізичних осіб, юридичних осіб, держави, суспільства): на підставі закону і принципів справедливості, рівності, свободи й гуманізму; на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади - судами, акти яких забезпечуються авторитетом держави [581, с. 51].

Дослідження наукової літератури переконує в тому, що поняття правосуддя є значним за обсягом і лише деякі його складові безпосередньо реалізуються у сфері процесуального права. Проте саме процесуальні аспекти змісту поняття «правосуддя» становлять безпосередній орієнтир для цивільного судочинства, обумовлюють вимоги до нього.

Не заперечуючи тверджень тих учених, які говорять про дотримання процесуальної форми як про ознаку правосуддя, зазначимо, що й сама процесуальна форма повинна відповідати певним вимогам, інакше сутність такої ознаки буде лише нормативною. Вважаємо, що іманентною ознакою поняття правосуддя є відображення у процесуальній формі загальнолюдських цінностей, уявлень суспільства про належну процедуру розгляду справи та правильне її вирішення. Тому ми підтримуємо тих авторів, які вказують на нерозривний зв'язок правосуддя з морально-етичними цінностями. Наприклад, на думку В. О. Телегіної, сприйняття правосуддя як соціально-правової цінності здійснюється крізь призму відповідності загальноприйнятим, загальнолюдським етичним вимогам, таким як справедливість, неупередженість, незалежність, рівність, відповідальність, гуманність [478, с. 23-24]. Аналогічно й І. В. Гловюк вважає, що правосуддя характеризується такими властивостями, як справедливість, доступність і транспарентність [96, с. 141].

Найчастіше в наукових працях саме справедливість вбачається категорією, яка використовується для характеристики правосуддя як належної судової діяльності. Сутність і зміст поняття «справедливість» належить до дискусійних питань не тільки у праві, але й у філософії взагалі. Водночас саме справедливість була використана для відображення вимог до судового розгляду в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Справедливість судочинства або право на справедливий суд (у термінології Конвенції і Європейського суду) становить предмет багатьох наукових досліджень, причому найважливіший їхній напрям полягає в з'ясуванні обсягу тих положень, у яких вона розкривається.

С. Ф. Афанасьєв вважає, що право на справедливий суд у контексті норм Конвенції складається з інституціональних, органічних, процесуальних і спеціальних елементів. У свою чергу, процесуальний елемент права на справедливий судовий розгляд цивільних справ, на думку вченого, у наш час не набув завершеного вигляду, він перебуває на стадії формування за допомогою прецедентної практики Європейського суду із прав людини, з огляду на яку до мінімального набору обов'язкових процесуальних гарантій, реалізованих судом першої інстанції, слід віднести: публічний судовий розгляд; судовий розгляд у розумний строк; рівні процесуальні можливості сторін в умовах дії принципу змагальності; одержання мотивованого судового рішення; виконання судового рішення, що набуло чинності [23, с. 20].

Подібний висновок підтримує й О. Б. Прокопенко, поширюючи його на весь обсяг поняття «судова процедура» [387, с. 13].

Водночас інші автори перелік основних структурних елементів права на справедливий суд доповнюють також вимогами доступу до суду, незалежності й неупередженості суду, справедливою (належною) процедурою розгляду справи [117, с. 136].

Не вступаючи в дискусії щодо змісту і структури права на справедливий суд, оскільки глибина цієї проблеми явно виходить за межі нашого дослідження, зазначимо наступне. Своєрідність правових концептів, які закладені Конвенцією, здебільшого полягає в їх автономності. Дослідники підкреслюють, що, як і інші положення Конвенції, багато умов ст. 6 (1) мають «автономне» значення і вимагають тлумачення, яке вірізняється від тлумачення національного законодавства і національної влади. Іншими словами, термінологія, якою оперує національне законодавство, не є визначальним фактором у цьому випадку [374]. Тому слід вказати на значний за обсягом, інтегративний характер права на справедливий суд, що виходить за межі галузевого поділу, прийнятого у вітчизняній правовій системі. Положення, які пояснюються у практиці Європейського суду через призму ст. 6 Конвенції, не обмежуються процесуальними питаннями, а містять у собі, серед іншого, проблеми судоустрою; надання правової допомоги; повноваження прокуратури та інші питання, що лише опосередковано належать до сфери цивільного процесу. Деякі положення, наприклад, неупередженість і незалежність суду, містять як аспекти безпосередньо процесуального змісту, так і зовнішні для цивільного судочинства. Детермінуючи право на справедливий суд, ці питання не можуть бути повністю віднесені до справедливості власне судового розгляду. Виходячи зі сказаного, поняття «справедливість цивільного судочинства» слід розглядати дещо вужче, ніж право на справедливий суд у контексті Конвенції.

Так, наприклад, доступність судочинства (доступ до суду) традиційно розглядається Європейським судом як один із аспектів права, передбаченого ст. 6 Конвенції (права на справедливий суд). У контексті права на суд доступність реалізується досить органічно, однак за умови постановки питання про справедливість судочинства, його доступність постає швидше як допроцесуальний аспект, що визначає саму можливість звернутися до суду. До певної міри право на суд передує судочинству. Виконання вимоги доступності визначає можливість судочинства, а його порушення - створює перешкоди до виникнення судочинства. Таким чином, доступність характеризує не стільки судочинство, скільки організацію судово-правової системи. Тому ми не можемо підтримати тих авторів, які розглядають доступність судочинства як складовий елемент його справедливості.

Зокрема, подібний погляд висловлює Н. Ю. Сакара, обґрунтовуючи концепцію «моделі справедливого судочинства» як певної системи, що оптимально відображає доступність правосуддя і характеризується такими ознаками: доступ до тієї або іншої судової інстанції повинен бути не тільки формально проголошений, але й реально здійснюваний; правосуддя за своєю сутністю повинно повністю відповідати вимогам справедливості і забезпечувати ефективне відновлення в правах; судочинство повинно бути побудовано на засадах «послабленої» змагальності; у судочинстві як формі реалізації судової влади повинні гармонійно поєднуватися публічні і приватноправові засади [414, с. 7].

У запропонованому контексті доступність постає як фактор, що формує модель справедливого судочинства, їй надається дещо більша роль, ніж та, яка їй реально належить. Доступність судочинства, визначаючи можливість ним скористатися, не відображає інших якостей, які опосередковуються іншими характеристиками, зокрема його справедливістю. Доречним вбачається твердження, згідно з яким право на справедливий суд безпосередньо обумовлено доступністю судочинства, проте кваліфікація доступності як елемента, через який розкривається справедливість судочинства, видається нам недостатньо обґрунтованою. Іншими словами, доступність більше стосується самого права, ніж характеристики судочинства як справедливого.

Аналогічний стан справ і з реальним виконанням судового рішення.

Водночас привертає увагу той факт, що безпосередньо текст ст. 6 Конвенції не містить вказівки на те, що вирішення справи повинно бути справедливим. Проте у випадку несправедливого вирішення справи (всупереч установленим фактам, без вказівки мотивів і аргументів, без достатньо переконливого спростування позиції сторони, що програла тощо) справедливість процедури повністю нівелюється. Тому практика застосування Конвенції обумовила розширене тлумачення права на справедливий судовий розгляд, певним чином поширивши його і на остаточне рішення у справі. Зокрема, у такому аспекті можна розглядати концепт умотивованості судового рішення, який склався в контексті тлумачення права на справедливий суд. Особливістю діяльності Європейського суду є те, що питання доказування ним, як правило, не розглядаються. Тому проблеми обґрунтованості судових рішень знаходять своє вирішення переважно на національному рівні. У вітчизняній правовій традиції правосудність судового рішення традиційно пов'язується з такими основними ознаками, як його законність і обґрунтованість. Вбачається, що справедливість вирішення справи також повинна бути досягнута в судочинстві для того, щоб воно уособлювало правосуддя.

Аналогічний підхід розкритий у роботі О. Б. Прокопенка, який пропонує розглядати поняття «справедливий суд» у єдності двох аспектів: матеріальної (змістової) справедливості, яка міститься в змісті судового рішення, і процесуальної (процедурної) справедливості, яка передбачає розгляд справи відповідно до визначених законом процедур [387, с. 6].

Також зазначимо, що ст. 6 Конвенції містить вимогу справедливості розгляду поряд з іншими вимогами: публічності, розумного строку й розгляду справи незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Незважаючи на те, що ці категорії в системі мають відображати сутність єдиного права на справедливий судовий розгляд, вбачається, що ними охоплюються дещо різні характеристики судочинства. Тому такі вимоги як публічність, розумний строк, незалежність і неупередженість суду слід розглядати поряд з вимогою справедливості судочинства, але не як його внутрішні елементи. Названі вимоги не розкривають власне справедливості, вони її супроводжують. Так, судовий розгляд, здійснений з ігноруванням вимог публічності, може бути цілком справедливим. Він може не викликати нарікань від сторін через бажання приховати свої справи від зовнішньої уваги. Проте такий розгляд не дає повноцінної можливості оцінити його якість і створює настільки серйозні приводи для сумнівів, що оцінка його справедливості вже відходить на другий план [160, с. 194-198].

Таким чином, звертаючись до Конвенції і до практики Європейського суду як орієнтиру для пояснення змісту справедливості цивільного судочинства, слід відокремити справедливість від суміжних і супутніх їй характеристик судочинства. Безсумнівно, вони характеризують правосуддя, однак повинні оцінюватися як самостійні ознаки.

Досліджуючи справедливість розгляду цивільних справ судом як ознаку правосуддя, треба звернути увагу на доктрину належної процедури. Американські вчені тлумачать конституційне положення щодо належної судової процедури так: спір між сторонами повинен розглядати суд, який має на те юрисдикцію, проведення відкритого судового слухання, незалежність і неупередженість суду, право скористатися послугами адвоката, право заперечувати або проводити перехресне опитування свідків, якщо правдивість їх показань перебуває під сумнівом, право на винесення рішення, засноване виключно на встановлених у процесі слухання доказах [413, с. 63-64].

Серед вітчизняних авторів проблема належної правової процедури також викликає інтерес [105, с. 12-17; 258, с. 173-178; 279; 413, с. 63-67]. При цьому з багатьох думок досить перспективним видається підхід, запропонований Ю. В. Циганюк, яка вважає, що, визначаючи зміст «належної правової процедури», можна йти від зворотнього - вона не повинна порушувати права і свободи осіб, суперечити інтересам суспільства й держави, у її межах не повинен застосовуватися необґрунтований процесуальний примус, у ній повинні бути відсутні підстави для скасування або зміни процесуального рішення. Із цього випливає, що належна правова процедура - ідеал, що відповідає природі людини, дотримання якого є обов'язком і правом кожного учасника провадження [528, с. 217-219].

Проте ми не можемо підтримати М. С. Смольянова, який вважає, що концепція «належної правової процедури», яка є надбанням багатовікової англосаксонської правової традиції (Великої Британії й США), має подібну категорію в усіченому вигляді у вітчизняній літературі - категорію «процесуальна форма» [448, с. 7]. Вбачається, що проводячи аналогію між належною правовою процедурою і процесуальною формою, втрачаємо той аспект «належного» характеру, який властивий першій із цих категорій. У той час як процесуальна форма може бути по-різному оцінена в аспекті її якостей, у тому числі й в аспекті відповідності вимогам справедливості, концепція належної правової процедури формується саме як оптимальна процесуальна модель. Тому співвідношення між належною правовою процедурою і процесуальною формою визначається як співвідношення належного і реального.

Зазначимо, що витоки конструкції «належна правова процедура» містяться в закордонній правовій доктрині, що вимагає узгодження із засадами вітчизняної правової системи. Водночас значна частина положень універсальні і мають аналогії у вітчизняному правовому просторі. У цьому плані заслуговує на увагу позиція О. В. Лемак, яка говорить про те, що належна правова процедура сприйнята країнами романо-германської правової сім'ї з огляду на практику Європейського суду із прав людини, яка інтенсивно використовує надбання прецедентного права і правотворчості суддів Великої Британії [279, с. 9]. Аналогічний погляд висловлює також А. Р. Султанов, говорячи про те, що принцип «належної правової процедури», хоча й найчастіше згадується як принцип країн загального права, однак цілком відповідає принципам справедливого правосуддя країн континентальної правової системи [461, с. 63]. З урахуванням специфіки формування і змістового наповнення, навряд чи є доцільним сприйняття відповідної конструкції в повному обсязі. Водночас, на нашу думку, заслуговує на найретельнішу увагу сам підхід - конструювання оптимальної моделі судового розгляду через закріплення основних процесуальних вимог до неї. Крім того, зазначений термін безпосередньо підкреслює його застосовуваність власне до процесуальних аспектів розгляду справи [138, с. 47-50].

Н. Ю. Сакара, формулюючи поняття належної судової процедури, відносить до нього: по-перше, «фундаментальні принципи належної правової процедури» - повідомлення і слухання; законність доказів, які суд повинен брати до уваги, і обґрунтованість рішення. По-друге, принцип рівності сторін у змагальному процесі. По-третє, заборона втручання законодавця у процес здійснення правосуддя шляхом прийняття або зміни законодавчих актів, які мають зворотну силу і створюють передумови сприятливого для держави результату судового розгляду, звільняють одну зі сторін від виконання цивільно-правового обов'язку або цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони. По-четверте, принцип правової визначеності, згідно з яким остаточні судові рішення є обов'язковими і повинні виконуватися [414, с. 9-10]. З таким підходом ми можемо погодитися лише частково. Заслуговує на увагу спроба автора структурувати зміст поняття належної судової процедури, а також глибоке відображення факторів, що впливають на судочинство. Водночас викликає питання обсяг поняття «належна правова процедура» і його співвідношення з іншими визначальними для цивільного процесу категоріями, зокрема із принципом верховенства права [163, с. 326-337].

Підбиваючи підсумок дослідження тих якостей, які повинно мати цивільне судочинство для того, щоб уособлювати правосуддя, повторимо, що правосуддя є глибоко багатогранним поняттям, лише деякі аспекти якого безпосередньо формуються цивільним процесуальним правом і цивільним судочинством. У свою чергу, саме в таких процесуальних аспектах змісту поняття «правосуддя» закладені ті ознаки, які визначають ефективність цивільного судочинства. Поняття «правосуддя» безпосередньо пов'язано із загальнолюдськими морально-етичними цінностями, що наповнює його зміст сутнісними, природно-правовими положеннями. Важливим орієнтиром у дослідженні ознак правосуддя є ст. 6 Конвенції, у якій зроблено спробу передати уявлення сучасного суспільства про роль і значення правосуддя, а також відображені найбільш істотні вимоги до судочинства. Водночас дослідження практики Європейського суду і доктрини цивільного процесу дозволяє зробити висновок, згідно з яким необхідно розмежувати поняття права на справедливий суд і справедливість судочинства (судової процедури). У той час як право на справедливий суд має широкий обсяг і реалізується в масштабах усієї правової системи, про справедливість судової процедури цілком можна говорити в межах окремої галузі процесуального права. На нашу думку, ознаками судочинства, що характеризують його в контексті відповідності правосуддю, є: публічність, розумний строк, неупередженість і незалежність суду, справедливість процедури (належна процедура), правосудність рішення. При цьому кожна із цих ознак потребує окремого вивчення і розкривається в системі положень.

Аналізуючи зміст поняття «належна правова процедура» щодо цивільного судочинства, слід зазначити, що єдності в цьому питанні немає. Характерно, що як категорія справедливості судового розгляду у практиці Європейського суду, так і концепція належної судової процедури у країнах прецедентного права формуються каузально, окремими положеннями, що містять характеристику того або іншого аспекту судочинства. Таким чином, як елементи належної процедури (справедливого судочинства) в цивільному процесі сформувалися й одержали визнання положення змагальності, рівності можливостей сторін, мотивованості судових рішень, права на свій суд (раціональності судової юрисдикції) тощо. Узагальнюючи їх, можна дійти висновку, що як ознака правосудності цивільного судочинства в найбільш загальному виді справедливість розгляду цивільної справи (належна судова процедура) передбачає, що кожний із учасників судочинства не опиняється в ситуації, яка суттєво обмежує його права або інтереси, а суд виконує свої обов'язки з вирішення й розгляду справ максимально сумлінно.

3.2 Проблеми формування раціональної юрисдикції в Україні

Дослідження проблеми створення ефективної моделі цивільного судочинства на практиці нерозривно пов'язано з етапами розвитку цивільних процесуальних правовідносин, стадійності процесу. Кожна стадія цивільного процесу характеризується своїми завданнями, що зумовлює якісну різноманітність процесуальної діяльності. Тому загальна ефективність цивільного судочинства безпосередньо залежить від ефективності окремих процесуальних механізмів. Водночас збалансованість і взаємна узгодженість окремих послідовних елементів процесу (стадій, етапів) також являє собою важливий аспект практичної реалізації ідеї ефективності в цивільному судочинстві, оскільки значення має не тільки ефективність окремих процесуальних механізмів, але і їх гармонійна взаємодія.

Таким чином, доцільним вбачається розгляд проблеми практичної реалізації ефективності цивільного судочинства в єдності із загальноприйнятим поділом цивільного процесу на стадії. При цьому початковою стадією процесу є відкриття провадження в цивільній справі. Ця стадія опосередковує виникнення цивільної справи, початок процесуальної діяльності. На цій стадії досить актуальними є проблеми, пов'язані з доступністю правосуддя, оскільки, найкраще судочинство залишиться незатребуваним, якщо ним неможливо скористатися. Як було зазначено Європейським судом у справі «Ейрі проти Ірландії», Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, здійснювані на практиці та ефективні [567]. Тому реальна можливість вдатися до допомоги цивільного судочинства для захисту порушених або оспорюваних прав є найважливішою передумовою ефективності як окремої стадії процесу, так і всього процесу здійснення правосуддя. Доступність, будучи тісно пов'язаною з ефективністю, значною мірою детермінує правила звернення до суду, вимоги до позовної заяви та інших процесуальних документів.

У низці послідовних аспектів, що безпосередньо визначають ефективність цивільного судочинства, першою є проблема ефективного звернення до суду. При цьому важливе значення мають правила, що визначають, який конкретно судовий орган повинен розглянути ту або іншу справа. На жаль, сучасна організація судочинства й судової системи така, що найчастіше конкуренція різних гілок судової системи створює непереборні перешкоди до своєчасного вирішення спору та зумовлює численні скасування ухвалених рішень і повторний розгляд лише на підставі того, що спір належить до юрисдикції іншого суду. Також мають місце маніпуляції з підсудністю з боку позивачів, що негативно відображається на ефективності судочинства. Таким чином, проблеми визначення судової юрисдикції негативно відображаються на доступності правосуддя і ставлять під загрозу дію принципу правової визначеності. Кілька разові розгляди справ збільшують навантаження на суди, викликають зростання судових витрат, негативно впливають на строки розгляду справ. Спори про підвідомчість і підсудність справ порушують єдність судової практики.

Особливо актуальна тема раціональної судової юрисдикції сьогодні, коли процесуальне законодавство перебуває на етапі чергового оновлення, у якому реформуванню правил формування юрисдикції належить важливе місце. Темі судової юрисдикції присвячено багато наукових праць. Зокрема, можна назвати роботи таких авторів, як Н. М. Бессараб, С. В. Глущенко, М. Ю. Лебедєв, Ю. К. Осипов, І. Р. Побирченко, Г. П. Тимченко, П. М. Тимченко, Д. М. Шадура й багатьох інших. Водночас не всі аспекти проблеми розглянуті в повному обсязі, а функціонування судової системи на практиці виявляє всі нові виклики й недоліки.

Дослідження судової юрисдикції починається з термінології, якій властива деяка невизначеність. Поняття «юрисдикція» вживається достатньо неоднозначно, а паралельно з ним використовуються категорії «підвідомчість» і «підсудність», які досить близькі за значенням.

Звернувшись до історії вивчення питання, зазначимо, що ще Ю. К. Осипов у своїй фундаментальній роботі, присвяченій дослідженню підвідомчості, писав, що термін «юрисдикція» вживається в кількох значеннях. По-перше, під юрисдикцією розуміють діяльність із вирішення спорів про право та інших юридичних справ, правосуддя, судочинство. По-друге, під юрисдикцією розуміють також повноваження (право) на здійснення зазначеної діяльності. По-третє, під юрисдикцією іноді розуміють орган, наділений правомочністю вирішувати справи про суб'єктивні права [338, с. 7]. Незважаючи на здійснені вченими дослідження, єдності в розумінні зазначеного терміна так і не досягнуто. І на сьогодні як у нормативних актах, так і в наукових працях поняття «юрисдикція» не набуло точного змісту, а його співвідношення із суміжними категоріями нерідко отримує протилежні пояснення.

Так, наприклад, Н. М. Бесараб визначає юрисдикцію як предметну компетенцію судів щодо розгляду й вирішення юридичних справ [36, с. 4].

Д. М. Шадура пропонує розглядати судову юрисдикцію як компетенцію спеціально уповноважених органів державної влади - судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду, які мають відповідні юридично-владні повноваження, здійснювати правосуддя у формі того або іншого виду судочинства щодо певних правовідносин [549, с. 5-6].

М. Ю. Лебедєвим обґрунтований погляд на інститут юрисдикції через правомочності вирішувати правові питання, підвідомчі даному органу, закріплюючи свої висновки у відповідних юридично обов'язкових актах, як критерій, що визначає місце того або іншого органу у сфері захисту порушених або оскаржуваних прав і законних інтересів [275, с. 9].

Поширеним у науці є підхід, відповідно до якого деякі автори говорять про юрисдикцію як про діяльність. Зокрема, у свій час В. П. Воложанін стверджував, що юрисдикція являє собою вирішення судом або іншим органом якого-небудь правового питання в певному, установленому законом порядку [78, с. 25]. К. А. Чудиновских вважає, що найбільш значущим для правової науки є визначення юрисдикції через діяльність компетентних органів із вирішення питань, що виникають у сфері застосування права [545, с. 12]. Проте неточність подібного підходу є достатьно аргументованою в сучасних наукових дослідженнях, які доводять, що більш правильно розглядати юрисдикцію як передумову діяльності. Зокрема, складно не погодитися з М. Ю. Лебедєвим у тому, що поняття «юрисдикція» і «юрисдикційна діяльність» за своєю сутністю є схожими, але не тотожними. Перше буде визначати розглянутий інститут у статиці, а друге відображати динаміку його розвитку [275, с. 14]. Підтримуючи цей висновок, ми більш не будемо розглядати визначення юрисдикції через категорію діяльності.

Для того, щоб визначитися зі значенням, у якому поняття «юрисдикція» буде використовуватися в цій роботі, на нашу думку, треба звернути увагу на походження терміна «юрисдикція», вживання його в законодавстві й науці, а також причини й фактори, що зумовлюють використання зазначеного терміна.

Термін «юрисдикція» вживається із часів Давнього Риму і походить від двох частин «ius» і «dicere», що іноді тлумачиться сучасними авторами як «судоговоріння», «судочинство» [232, с. 223; 545, с. 12]. Проте, враховуючи сферу застосування даного поняття в римському праві, ми підтримуємо тих учених, які розуміють його значення як повноваження вирішувати й формулювати що в конкретному випадку має силу відповідно до права [27, с. 175].

У сучасному законодавстві термін «юрисдикція» застосовується досить широко. Так, ст. 124 Конституції України встановлює правило, згідно з яким юрисдикція судів поширюється на який-небудь юридичний спір. Глава 2 ЦПК України, яка назвається «Цивільна юрисдикція», містить норми, що визначають компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ у порядку цивільного судочинства. Водночас для визначення переліку справ, які підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, у ст. 17 КАС використовується вислів «юрисдикція адміністративних судів». При цьому в назві глави 1 розділу 2 КАС України термін «юрисдикція» вживається поряд з терміном «підсудність». Закон України « Про судоустрій і статус суддів» широко використовує термін «юрисдикція», у тому числі й у контексті обсягу компетенції, повноважень відповідного суду.

На підставі аналізу доктринальних положень ми доходимо висновку, що необхідність використання терміна «юрисдикція» безпосередньо обумовлена потребою визначити обсяг впливу конкретного владного органу на процес правового регулювання. У вітчизняній правовій традиції поняття «юрисдикція» визначається щодо владного органу - суб'єкта, що здійснює індивідуально-правове регулювання. Таким чином, у найбільш загальному вигляді поняття юрисдикції має відобразити предмет і межі участі владного органу в механізмі індивідуально-правового регулювання.

Питання щодо більш точного визначення змісту терміна «юрисдикція» і його розмежування із суміжними поняттями необхідно, на нашу думку, вирішувати на підставі обґрунтованої в науці тези, згідно з якою поняття юрисдикції утворено сукупністю двох співвідносних понять: підвідомчості спорів (у значенні належати до юрисдикції) і компетенції органу з вирішення спорів (у значенні володіти юрисдикцією [365, с. 16; 275, с. 14]). Такий підхід, що надає категорї юрисдикції комплексного змісту, вбачається нам підставою для розмежування цілої низки суміжних категорій.

Відповідно, для відображення повноважень юрисдикційного органу, на нашу думку, більш доречним є поняття «компетенція». Зазначимо, що окремі вчені визнають важливість для формування юрисдикції лише предметної компетенції юрисдикційного органу, а деякі автори ототожнюють юрисдикцію і предметну компетенцію органу [36, с. 4]. Проте нам вбачається більш обґрунтованим погляд на юрисдикцію як на результат втілення всієї сукупності повноважень (компетенції) юрисдикційного органу - у даному випадку суду. Адже для відображення обсягу правового впливу суду на суспільні відносини має значення не тільки предметна компетенція, але й інші повноваження. Так, один і той самий предмет - конкретний правовий спір - належить до юрисдикції суду, коли мова йде про його розгляд і вирішення, і до юрисдикції органів примусового виконання, коли мова йде про реальне втілення в життя тих або інших рішень суду щодо спірного питання.

У свою чергу, для відображення переліку питань, які належать до відання того або іншого органу, більш доцільним є використання терміна «підвідомчість». Багато дослідників пропонують визначати підвідомчість як властивість справ, на підставі яких їх вирішення належить до компетенції того або іншого державного органу [364, с. 61; 338, с. 7]. З таким підходом можна погодитися лише частково. Ми схильні підтримати думку тих учених, які акцентують увагу на тому, що підвідомчість являє собою, насамперед, інститут цивільного процесуального права [491, с. 2-3]. Визначальним фактором у формуванні кола питань, що належать до відання суду або іншого юрисдикційного органу, є саме закріплення підвідомчості в нормативно-правовому акті. Властивості справ залишаються незмінними, однак їх підвідомчість постійно змінюється. Так, з початком роботи адміністративних судів значна частина справ, підвідомчих раніше суду загальної юрисдикції, перейшла до відання адміністративного суду.

Кваліфікація встановленої законом підвідомчості справи певному органу як його властивість буде мати похідний характер і мало допоможе в установленні сутності категорії «підвідомчість». Визначення кола питань, вирішення яких підлягає тому або іншому органу, безсумнівно, не може бути довільним. Проте під час вирішення законодавцем цього питання діє значна кількість об'єктивних і суб'єктивних факторів. Важливе значення мають і властивості справ, зокрема їх спірний або безспірний характер, правова природа, характеристика суб'єктів спору тощо. Водночас суттєву роль відіграє структура судової системи, насамперед, існування в ній спеціалізованих судів. Тому можна вести мову про те, наскільки оптимально в інституті підвідомчості відображені об'єктивні властивості юридичних справ і закономірності будови судової системи. Таким чином, ми схильні розглядати підвідомчість не як властивість справ, а як процесуальний інститут, законодавче рішення, засноване зокрема й на властивості юридичних справ.

Зазначимо, що терміни «підвідомчість» і «юрисдикція» іноді тлумачаться як синоніми. Наприклад, Д. М. Барах вважає, що терміни «підсудність», «судова юрисдикція», «предмети відання» - це назви різних видів єдиного родового поняття «підвідомчість» [31, с. 47]. Однак при тому, що підхід, який розглядає підвідомчість як властивість справ, поширений у науці, подібне тлумачення поняття юрисдикції в літературі відсутнє. Цей момент також свідчить про відмінність у значенні зазначених вище понять.

Таким чином, у даній роботі категорія «юрисдикція» буде розумітися як передбачений у правових нормах взаємний правовий зв'язок компетенції владного органу (суду) і кола підвідомчих йому правових питань, що визначає предмет і межі участі владного органу в механізмі індивідуально-правового регулювання.

Безпосередньо характеризуючи діяльність правозастосовних органів, юрисдикція в певному сенсі похідна від системи останніх. Учені зауважують, що юрисдикція спрямована на вирішення завдання розмежування повноважень різних юрисдикційних органів залежно від предмета їх діяльності [36, с. 8]. Тому ми підтримуємо С. В. Глущенко, яка, зіставляючи поняття «юрисдикція суду» і «судова юрисдикція», аргументує висновок, згідно з яким сутність першого розкриває повноваження конкретного суду, а друге наповнюється змістом у системному значенні з урахуванням його безумовної пов'язаності із принципами побудови системи судів загальної юрисдикції - територіальністю, спеціалізацією та інстанційністю [97, с. 6-7].

Сфера питань, що вимагає прийняття індивідуально-правових рішень, існує об'єктивно, а завданням держави є створення такої системи правозастосовних органів, яка оптимально охопить наявний обсяг роботи. З позицій ефективності правозастосовної діяльності мова йде про досягнення цілей правового регулювання з мінімальними витратами. Тому не тільки обсяг, але й внутрішня структура цивільної юрисдикції являє собою важливе питання організації судової правозастосовної діяльності. Таким чином, невід'ємною вимогою сучасної правової системи є раціональна організація юрисдикції правозастосовних органів і, звичайно ж, судової юрисдикції.

Раціональність судової юрисдикції безпосередньо пов'язана з реалізацією наступних завдань: забезпечення рівного доступу до суду для користувачів судової системи; простота і зручність у застосуванні для користувачів і правозастосовувачів; дотримання традицій національної правової системи; реалізація принципу правової визначеності; зниження потенційного розміру обсягу часових і матеріальних ресурсів; об'єктивні і суб'єктивні гарантії правил неупередженості суду.

Оптимізація судової юрисдикції здатна вплинути на цивільне судочинство за такими напрямами: підвищення ймовірності досягнення результату судочинства через забезпечення дії принципу предметної спеціалізації між гілками судової системи, що сприяє професіоналізму суддів, напрацюванню однакової судової практики; підвищення потенційної ефективності процесуальної діяльності, зокрема доказової діяльності, через територіальну близькість суду до «епіцентру» спірних відносин; скорочення обсягу залучених ресурсів внаслідок оптимізації місця розгляду спору і скорочення транспортних витрат; позитивного впливу на строки розгляду й вирішення справи і вчинення окремих процесуальних дій; забезпечення повноцінної дії принципу правової визначеності за допомогою чіткої й недвозначної вказівки на орган, компетентний розглядати й вирішувати спір, а також установлення зрозумілого, доступного і необтяжливого способу вирішення можливих колізій юрисдикцій; забезпечення дії об'єктивних і суб'єктивних гарантій неупередженості суду і як наслідок - зниження недовіри до суду, зменшення кількості приводів для оскарження судових актів, зміцнення передумов для розвитку процесуальної співпраці сторін і суду [152, с. 189-195].

Таким чином, раціональна організація судової юрисдикції безпосередньо впливає на фактори, що детермінують ефективність цивільного судочинства, а саме на його результативність і затратність. Тому раціональну організацію судової юрисдикції слід розглядати як передумову ефективності цивільного судочинства.