Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Размещено на Allbest.ru

Вступ

етнополітична стабільність держава

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі державам як етнополітичним системам доводиться мати справу зі збільшенням кількості та урізноманітненням загроз, що диктують необхідність наукового переосмислення значення поняття стабільності, яке перебуває у постійній трансформації. Аналіз наукового доробку засвідчив, що виникнення як у науковому, так і в практично-політичному дискурсі понять «етнічна безпека», «етнокультурна безпека», «етносоціальна безпека», які містять поняття «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність», та їх використання, попри термінологічну невизначеність, свідчить про актуалізацію проблематики забезпечення стабільності в етнополітичній сфері, необхідність її більш глибокого наукового аналізу. Сама поява терміна «етнополітична стабільність» продиктована виникненням принципово нових глобальних етнополітичних загроз та викликів для держави.

Етнополітична стабільність, як свідчить перебіг етнополітичних процесів в Україні та світі в цілому, є складним багатовимірним явищем, що дає можливість вивчати різні його проекції залежно від наукових завдань. У дисертації етнополітичну стабільність позиціоновано у широкому політологічному контексті. Дослідження політико-правових засад етнополітичної стабільності держави, їх подальше удосконалення неможливі без ґрунтовного вивчення підвалин цього феномена у вітчизняній та зарубіжній політичній думці, й зокрема етнополітології.

Проблема забезпечення етнополітичної стабільності має важливу прикладну спрямованість у сучасному глобалізованому світі, що стрімко змінюється. По-перше, етнічний склад держав не залишається сталим на тлі підвищення інтенсивності міграційних потоків. По-друге, кожна держава проводить зовнішню етнонаціональну політику щодо країн проживання власних національних меншин, яка часто має дестабілізаційне спрямування. Застосування сучасних інформаційних технологій нерідко набуває етноконфліктогенного характеру.

Усвідомлення необхідності стабілізації етнополітичної ситуації в Україні потребує наукового визначення, концептуалізації, з'ясування місця й ролі етнополітичної стабільності у політичних процесах, а також подальшої імплементації механізмів її забезпечення в національне законодавство. Перед українською етнополітологією стоїть цілий комплекс завдань зі всебічного вивчення проблеми етнополітичної стабільності держави, в тому числі пошуку політико-правових механізмів, які сприятимуть досягненню та підтриманню етнополітичної стабільності в сучасній Україні в складних умовах зовнішнього етнополітичного тиску.

2014 - 2016 роки ознаменувалися безпрецедентними викликами безпеці та етнополітичній стабільності України: анексія Криму та етнополітичний конфлікт на Сході України; прояви сепаратизму та втрата контролю над частиною території; формування самопроголошених квазідержавних утворень на Донбасі; неоголошена гібридна війна з Російською Федерацією, яка підтримує функціонування ДНР та ЛНР. Усі ці етнополітичні виклики взаємопов'язані, оформилися в цілу систему загроз етнополітичній безпеці держави, яку слід так само системно і комплексно нейтралізовувати.

Етнополітична ситуація в Україні ускладнюється втручанням зовнішнього фактора. Адже кожна держава як етнополітична система може виключно за рахунок внутрішніх ресурсів стабілізувати ситуацію всередині. Це передбачає корекцію, нейтралізацію негативних тенденцій, які потенційно чи реально загрожують етнополітичній стабільності. Однак у випадку зовнішнього втручання таких ресурсів виявляється недостатньо, і виникає необхідність допомоги з боку міжнародної спільноти.

Збройний конфлікт на Сході України продемонстрував, що світ стоїть перед новими викликами, до яких виявилися не готовими ні національні системи забезпечення безпеки, ні регіональні механізми, ні система міжнародного порядку, основа якої була сформована ще у повоєнні часи. Етнополітична дестабілізація з усіма її складовими (використання власної національної меншини для анексії територій країни її проживання, незаконні референдуми, неоголошена гібридна війна) вперше була використана в Європі для дезінтеграції суверенної держави. Ні міжнародно-правова, ні інституційна структура підтримання миру та безпеки на континенті не змогли протиставити застосуванню цієї технології жодних дієвих механізмів нейтралізації, тому потребують внесення змін та реформування з урахуванням нових глобальних викликів.

Актуальність досліджуваної проблематики обумовлена тим, що саме етнополітичний конфлікт на Сході України засвідчив: підтримання етнополітичної стабільності є найголовнішим і першочерговим завданням етнонаціональної політики пострадянських країн, запорукою територіальної цілісності та недоторканності. Водночас законодавство цих держав повною мірою не забезпечує етнополітичної стабільності. Удосконаленню законодавчої бази та напрацюванню ефективних заходів забезпечення етнополітичної стабільності держави має передувати ґрунтовне наукове дослідження цих процесів.

Витоки етнополітичної стабільності знаходимо в політичних трактатах Стародавнього світу. Арістотель, Демокрит, Конфуцій, Лао Цзи, Марк Аврелій, Мо Цзи, Платон, Шан Ян осмислювали причини політичної, в тому числі етнополітичної, нестабільності, її руйнівні наслідки для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави. Однак не кожна епоха внесла однаково цінний, з наукової точки зору, внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Зокрема, в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у стародавню добу та Новий час. Осмислення сутності та особливостей явища стабільності зустрічаємо в працях Г. Гегеля, Т. Гоббса, І. Канта, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, Г. Фіхте.

Вагомий внесок у розуміння етнополітичної системи, що, як і будь-яка політична система, функціонує на засадах стабільності, зробили Г. Алмонд, Л. Берталанфі, С. Дубовский, К. Ейк, Д. Істон, В. Кириченко, І. Родіонов, І. Терлецька, А. Хеслоп. Особливості соціальної і політичної стабільності у своїх працях досліджують М. Варій, М. Василик, М. Вебер, К. Гаджиев, А. Гуц, Е. Дюркгейм, К. О'Доног, О. Зелетдінова, В. Парето, О. Пилипенко, С. Савін, О. Семченко, Г. Семигін, І. Сидорчук, В. Таран, А. Чещевик, Д. Яворскі, М. Яворський, А. Ярославцева.

Теорію систем та методологію синергетики, яка використовується для вивчення феномена етнополітичної стабільності, до політичної науки застосовують В. Бранський, Л. Бевзенко, В. Василькова, К. Водоп'янов, Н. Геселева, Ю. Данилов, І. Добронравова, О. Живицька, В. Загорський, Н. Заріцька, О. Князєва, С. Курдюмов, В. Лутай, О. Максимова, Г. Рузавін, Г. Хакен.

Різні аспекти функціонування держави як етнополітичної системи, політико-правові механізми стабілізації ситуації у межах реалізації етнонаціональної політики досліджують в своїх працях: О. Антонюк, К. Вітман, В. Євтух, І. Зварич, О. Картунов, А. Кіссе, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Кривицька, В. Крисаченко, О. Куць, Л. Лойко, О. Майборода, О. Маруховська, Л. Нагорна, О. Натої, О. Нельга, Г. Нодіа, М. Обушний, І. Оніщенко, Т. Панфілова, М. Панчук, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Степаненко, М. Степико, Ю. Тищенко, М. Товт, Л. Шкляр, М. Шульга, В. Явір.

Етнополітичну стабільність як невід'ємну складову етнополітичної безпеки виокремлюють М. Вавринчук, В. Горбатенко, А. Іванова, Ю. Калиновский, Ю. Косьмій, І. Набок, Л. Перепелкін, І. Хусаїнов, Н. Ціцуашвілі. Окремі аспекти етнополітичної стабільності та її роль у забезпеченні національної безпеки держави вивчають В. Антонов, А. Баланда, Л. Балацько, О. Данильян, О. Дзьобань, М. Дмитренко, В. Ковальський, В. Ліпкан, О. Полтораков, О. Резнікова, О. Фролова.

Проте комплексне осмислення політико-правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів не було предметом досліджень етнополітологів, що і зумовило вибір теми дисертації, її логіку і структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015 - 2016 рр., РК 0115U002138. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 24. 03. 2016 р. (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження політичних і правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів. З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

- виявити та дослідити історичні витоки, еволюцію політичного осмислення етнополітичної стабільності держави;

- здійснити аналіз наукових підходів до вивчення етнополітичної стабільності та напрацювати комплексну теоретико-методологічну базу дослідження цього феномена;

- виявити та концептуалізувати роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі) ;

- дослідити явище політичної стабільності та встановити співвідношення понять «етнополітична стабільність» та «політична стабільність», дати авторське визначення етнополітичної стабільності держави;

- виявити особливості забезпечення етнополітичної стабільності в демократичних та авторитарних політичних режимах і здійснити класифікацію типів етнополітичної стабільності держави;

- з'ясувати значення етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав;

- визначити особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці Молдови, Грузії, України, Росії, охарактеризувати моделі етнополітичної стабільності цих держав;

- визначити основні чинники етнополітичної нестабільності та класифікувати політико-правові механізми забезпечення етнополітичної стабільності в Україні;

- проаналізувати вплив наслідків етнополітичної нестабільності (етнополітичний конфлікт, етнополітична дезінтеграція, анексія, окупація) на перспективи утвердження етнополітичної стабільності, збереження територіальної цілісності й суверенітету Української держави;

- запропонувати шляхи та засоби запобігання й протидії етнополітичній дестабілізації, оптимізації міжнародно-правових механізмів забезпечення миру, безпеки та стабільності у світі в умовах глобальних викликів.

Об'єктом дослідження є етнополітична стабільність держави.

Предметом дослідження є політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів.

Методи дослідження. Особливості феномена етнополітичної стабільності держави зумовили специфіку методологічного інструментарію дисертаційної роботи. Теоретико-методологічною основою дослідження стала система світоглядно-філософських, загальнонаукових та спеціальних політологічних методів. Зокрема, філософські методи дали змогу осмислити суть етнополітичної стабільності як складного, багатогранного, суперечливого політичного явища, що розвивається нелінійно, детерміноване багатьма взаємопов'язаними об'єктивними і суб'єктивними чинниками.

Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, аналогії, абстрагування, індукції та дедукції дали можливість розглядати об'єкт дослідження як стан, як властивість етнополітичної системи, як індикатор етнонаціонального розвитку держави, як політико-правовий інститут, як невід'ємну складову етнополітичної безпеки держави і, зрештою, як політичну технологію.

Для розуміння значення, місця та ролі етнополітичної стабільності в етнополітичній системі була використана загальна теорія систем, яка визнає ізоморфізм законів функціонування всіх об'єктів, які можуть бути характеризовані як система. Системний метод став основним у дослідженні етнополітичної стабільності, позаяк дав можливість дослідити роль етнополітичної стабільності у підтриманні рівноваги, розвитку і еволюції етнополітичних систем, з урахуванням структурних взаємозв'язків у внутрішньому та зовнішньому середовищах систем. Системний підхід уможливив комплексний аналіз феномена етнополітичної стабільності, виявлення особливостей її забезпечення у різних державах як етнополітичних організмах (системах).

Структурно-функціональний, формально-юридичний та порівняльний методи дали змогу детально проаналізувати законодавчу базу етнонаціональної політики і політики національної безпеки України та сусідніх держав, виявити спільні риси у забезпеченні етнополітичної стабільності в умовах сучасних глобальних викликів. Порівняльний метод використовувався для виявлення спільного й особливого у забезпеченні етнополітичної стабільності в пострадянських державах.

Аналіз емпіричних даних та моніторинг етнополітичних процесів застосовувався для виявлення основних внутрішніх та зовнішніх чинників етнополітичної нестабільності. Метод прогнозування використовувався для передбачення наслідків застосування тих чи інших політико-правових механізмів стабілізації етнополітичної ситуації, їх впливу на перебіг етнонаціональних процесів.

Моніторинг, порівняльний аналіз емпіричних даних були використані для вивчення особливостей забезпечення етнополітичної стабільності в Україні в умовах етнополітичного конфлікту, анексії частини території, гібридної війни, сепаратизму та інших викликів. На основі виявлених закономірностей об'єкт дослідження було типологізовано за допомогою методів систематизації та класифікації. Соціологічний метод було використано для вивчення етнополітичної ситуації в Україні та відповідно своєчасної корекції етнонаціональної політики Української держави.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена поставленою метою та змістом дослідницьких завдань, а також засобами їх розв'язання. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням феномена етнополітичної стабільності держави. У межах дослідження сформульовано низку теоретичних положень і висновків, що характеризуються новизною.

Вперше:

- виявлено, що перші згадки про суть феномена етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації сягають передісторичної доби. Незважаючи на те, що мислителі Стародавнього Китаю, Риму та Греції, а також учені Нового часу не оперували поняттям «етнополітична стабільність», вони осмислювали причини етнополітичної нестабільності (конфліктогенну природу етнічної гетерогенності держави, війни між протодержавами), її руйнівні наслідки для суспільства і пропонували власні проекти (моделі) побудови етнополітично стабільної держави;

- концептуалізовано роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі). Етнополітичну систему визначено як найбільш оптимальну дослідницьку систему координат для вивчення сутності явища етнополітичної стабільності. Етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю етнополітичної системи, яка має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи;

- встановлено взаємозв'язок і співвідношення понять «політична стабільність» та «етнополітична стабільність». Доведено, що більшість характеристик політичної стабільності притаманні й етнополітичній стабільності, водночас остання є ширшим явищем, оскільки, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, яка має суттєвий стабілізаційний/дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему (державу) ;

- запропоновано узагальнене авторське визначення етнополітичної стабільності держави як властивості та стійкого стану етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів;

- виявлено особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці пострадянських держав (Молдови, Грузії, України, Росії), в яких головним чинником етнополітичної нестабільності залишається етнополітичний конфлікт (у замороженій стадії або стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, зовнішнім воєнним втручанням;

- визначено моделі етнополітичної стабільності Молдови, Грузії, України, Росії. Першим трьом із названих держав притаманний динамічний, горизонтальний автономний тип етнополітичної стабільності, характерний для поліетнічних демократичних держав, тоді як Російській Федерації - статичний, вертикальний мобілізаційний тип, характерний для авторитарних держав;

- розкрито особливості політико-правового забезпечення етнополітичної стабільності в Україні. Виявлено, що в ході етнополітичного конфлікту Українська держава суттєво переглянула політико-правове забезпечення (прийнявши оновлену Стратегію національної безпеки України, законодавство про захист інформаційного простору) та практичне наповнення політики забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, однак потребує створення сучасної і ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка враховує дестабілізаційну дію деяких етнополітичних чинників.

Удосконалено:

- теоретико-методологічний інструментарій дослідження етнополітичної стабільності, зокрема запропоновано вивчати її за допомогою теорії політичних систем, системного аналізу, синергетики, методу системної декомпозиції. Виявлено, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв'язку «етнополітична стабільність/нестабільність», присутнього в будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі;

- класифікацію видів етнополітичної стабільності: 1) за динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості - статичну, динамічну, абсолютну; 2) за ступенем дестабілізації - локальну, регіональну та загальнодержавну; 3) за суб'єктом ініціювання (формування) - мобілізаційну та автономну. Останній вид запропоновано удосконалити через невідповідність критеріям наукової чіткості, запровадивши і обґрунтувавши термінологічну діаду - «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополітична стабільність».

- тлумачення явища етнополітичної стабільності в сучасній етнополітичній думці України. Виявлено, що в українській етнополітології найбільше уваги етнополітичній стабільності приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки; що виокремлення підсистеми етнополітичної безпеки у системі національної безпеки зумовлене необхідністю ефективного забезпечення етнополітичної стабільності та протидії дестабілізаційним чинникам (етнічним конфліктам, проявам сепаратизму). Етнополітична стабільність є невід'ємним елементом забезпечення національної безпеки і одночасно результатом функціонування інституту безпеки;

- характеристику політики реінтеграції Молдови та Грузії, які мають тривалий досвід врегулювання етнополітичного конфлікту та його інституційного й правового супроводу. Змодельовано перспективи застосування політико-правових механізмів реінтеграції в Україні, зокрема забезпечення правової та інституційної бази реінтеграції, імплементації політики інтеграції як складової державної етнонаціональної політики, з метою стабілізації етнополітичної ситуації;

- визначення основних чинників етнополітичної нестабільності в Україні. Доведено, що етнополітичний конфлікт за участю зовнішнього фактора, який супроводжується анексією частини території, міжетнічною ворожнечею, проявами сепаратизму, належить до основних чинників етнополітичної нестабільності на локальному, державному та регіональному рівнях, а ступінь дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу конфлікту;

- класифікацію політико-правових механізмів протидії етнополітичній дестабілізації в Україні, зокрема виокремлено та обґрунтовано ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) механізми. Як ендогенні класифіковано реінтеграційні проекти, зокрема налагодження діалогу з населенням тимчасово окупованих територій, визнання і закріплення його прав, децентралізації влади; як екзогенні - запровадження санкцій та обмежень проти держави-агресора, дипломатичний тиск, переговори.

Отримали подальший розвиток:

- розуміння етнополітичної стабільності держави як динамічної характеристики. Абсолютизація незмінності, непорушності, законсервованості структури етнополітичної системи і відносин значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій із форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства;

- типологізація етнополітичної стабільності відповідно до особливостей забезпечення в демократичних та авторитарних політичних режимах. Виокремлено гнучкий (в умовах демократії) та жорсткий (в умовах авторитарних режимів) типи етнополітичної стабільності. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), жорстка стабільність є внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи;

- концептуалізація місця етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав. Виявлено, що останнім часом у вітчизняній та зарубіжній етнополітології з'явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності, що викликано актуалізацією нових загроз та викликів етнополітичної сфери;

- переосмислення трансформації традиційних ролей суб'єктів/об'єктів у забезпеченні етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності. Доведено, що в сучасному світі чіткий поділ між суб'єктами та об'єктами забезпечення нівелюється, адже громадянське суспільство, що є об'єктом, поступово починає виступати суб'єктом забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, беручи на себе основні функції стабілізації етнополітичної ситуації;

- розуміння процесу етнополітичної дезінтеграції як прямого наслідку етнополітичної нестабільності (на прикладі анексії Автономної Республіки Крим та формування квазідержавних утворень ЛНР та ДНР). Доведено, що попри визначальну роль зовнішнього фактора не останню роль в етнополітичній дестабілізації відіграла консервативна модель державної етнонаціональної політики України, яка характеризувалася пасивністю і стриманим вирішенням проблем, цим самим створюючи передумови для використання етнополітичної дестабілізації як політичної технології;

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Теоретичні положення дисертаційного дослідження, висновки та рекомендації можуть бути основою для подальшого понятійно-категоріального осмислення етнополітичної стабільності та супутніх (інклюзивних) етнополітичних процесів (етнополітичної системи, етнополітичного конфлікту, етнополітичної дезінтеграції, гібридної війни, сепаратизму). Концептуальні положення дисертації можуть стати методологічним підґрунтям для подальших досліджень етнополітичної та етнонаціональної проблематики. Теоретичне значення дисертації полягає у концептуалізації етнополітичної стабільності держави як базової характеристики етнополітичної системи, практичне - у запровадженні категорії етнополітичної стабільності, імплементації її у практичну етнонаціональну політику.

Основні положення дисертації можуть бути використані як рекомендації у розв'язанні актуальних етнополітичних проблем, у ході внесення змін до законодавства, що регламентує етнополітичну сферу. Висновки можуть сприяти напрацюванню законодавчої бази етнонаціональної політики та політики національної безпеки України, зокрема розробці Концепції державної етнонаціональної політики. Дисертаційне дослідження спрямоване на виявлення потенційних чинників етнополітичної нестабільності держави, запобігання трансформації їх у реальні загрози етнополітичній безпеці та на нейтралізацію їх деструктивних наслідків, а відтак може бути відправною точкою для коригування, підвищення ефективності моделі етнонаціональної політики України.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема викладанні низки політологічних дисциплін - етнополітології, етнодержавознавства, етноконфліктології, при розробці навчальних програм, спецкурсів, підготовці навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження були представлені на круглих столах і науково-практичних конференціях: міжнародній науковій конференції «Політичні кризи в державах та регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ - на початку ХХІ століття» (м. Ужгород, 16-17 жовтня 2014 р. ; тези опубліковано) ; міжнародних науково-практичних конференціях «Право і держава: проблеми розвитку і взаємодії у XXI ст. « (м. Запоріжжя, 30-31 січня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку» (м. Одеса, 23-24 січня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Рівень ефективності та необхідність впливу суспільних наук на розвиток сучасної цивілізації» (м. Львів, 27-28 лютого 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Людське співтовариство: актуальні питання наукових досліджень» (м. Дніпропетровськ, 20-21 лютого 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Пріоритети розвитку суспільних наук в ХХІ столітті» (м. Одеса, 10-11 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Науково-теоретичні аспекти вирішення глобальних проблем сучасності» (м. Дніпропетровськ, 17-18 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти» (м. Херсон, 17-18 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє» (м. Київ, 8 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Одеса, 15-16 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Львів, 29-30 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Фактори та умови модернізації предмета досліджень представників суспільних наук» (м. Дніпропетровськ, 5-6 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: виклики і сьогодення» (м. Одеса, 12-13 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Нові завдання суспільних наук у ХХІ столітті» (м. Київ, 19-20 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; круглому столі «Регіональна політика і децентралізація влади в Україні в контексті євроінтеграційних процесів» (м. Київ, 26 травня 2015 р. ; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 38 наукових публікаціях, зокрема у 22 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, в тому числі 4 публікації - у зарубіжних наукових виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз, 15 тез доповідей на конференціях та 1 інтернет-публікація.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (459 найменувань). Обсяг дисертації становить 431 сторінку, з яких основний текст - 380 сторінок, список використаних джерел - 51 сторінку.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

1. 1. Теоретико-методологічні підходи до вивчення етнополітичної стабільності

Однією з переваг етнополітичної науки є те, що більшість її понять належать до категорії багатозначних та дискусійних. З одного боку, це забезпечує гнучкість та динамічність молодої науки: досліднику не так складно вийти за рамки усталених категорій, як в інших галузях для виявлення нових характеристик та властивостей досліджуваного об'єкта. А, з іншого боку, обумовлює низку труднощів, адже в етнополітології типовою є ситуація, коли вченим доводиться ледь не кожного разу домовлятися щодо визначення, розуміння суті та характеристик того чи іншого явища. Тому досі актуальними залишаються заклики щодо напрацювання єдиного термінологічного апарату в етнополітичній науці. Не випадково, Ю. Косьмій серед труднощів, що стоять перед політиками та науковцями, називає відсутність відповідного науково-методичного апарату системних досліджень етнополітичних процесів [176].

Утім, більшість дослідників переконана, що відсутність жорстких термінологічних рамок більш сприятлива для розвитку етнополітичної науки. Зокрема, О. Картунов вважає недоцільним обмежуватися спробами зображувати багатовимірний предмет, яким є етнополітичне буття, на площині, оскільки етнополітичні реалії для свого повного та адекватного зображення вимагають багатьох проекцій, зібраних разом [158, c. 26]. Керуючись такими настановами, у цьому дослідженні спробуємо проаналізувати декілька проекцій етнополітичної стабільності як надзвичайно широкого та недостатньо визначеного терміна в етнополітичній науці, щоб доповнити багатовимірне зображення досліджуваного явища. Висунемо робочу гіпотезу про те, що етнополітичну стабільність можна визначати як стан, властивість етнополітичної системи, як індикатор етнонаціонального розвитку держави, як політико-правовий інститут, як невід'ємну складову етнополітичної безпеки держави і, зрештою, як політичну технологію, що застосовується в політичній боротьбі [26, c. 79].

Насамперед, слід констатувати труднощі систематизації теоретико-методологічної основи для дослідження етнополітичної стабільності держави виключно як етнополітичного явища. Тому для розуміння значення, місця та ролі етнополітичної стабільності в етнополітичній системі необхідно звернутися до першооснов - загальної теорії систем, вперше сформульованої австрійським біологом Л. Берталанфі 1937 року під час семінару з філософії в Чиказькому університеті. З його подачі теорія систем стала міждисциплінарною науковою та методологічною концепцією дослідження об'єктів-систем, яка розглядає поведінку і взаємодію різних систем у природі, суспільстві, техніці. Основною ідеєю теорії систем є визнання ізоморфізму законів, що керують функціонуванням всіх об'єктів, які можуть бути охарактеризовані як система. Головним завданням теорії систем є виявлення основних загальних принципів функціонування систем, необхідних для вивчення будь-якої групи об'єктів, що взаємодіють, у різних сферах досліджень. Таким чином, теорія систем стала важливою сполучною ланкою для міждисциплінарного діалогу між автономними сферами людського знання. Л. Берталанфі стверджував, що загальна теорія систем повинна стати регулятивним інструментарієм в науці, покликаним захищати її від поверхових аналогій [410, p. 137].

Загальна теорія систем стала науково-методологічною концепцією дослідження всіх об'єктів, які підлягають класифікації як системи, тому вона може бути застосована для аналізу політичної й етнополітичної систем в контексті дослідження етнополітичної стабільності. Найповніше міждисциплінарне застосування теорія систем отримала у вигляді системного підходу, який широко застосовується у багатьох науках, в тому числі політичних, і конкретизує принципи та методи теорії систем. При застосуванні системного підходу у науковому дослідженні об'єкт розглядається як система. Саме поняття «система» належить до методологічних понять, зауважує І. Родіонов. Дослідник подає такі визначення системи, як: 1) комплексу елементів, що знаходяться у взаємодії; 2) множинності об'єктів разом з відносинами цих об'єктів між собою; 3) певної кількості елементів, що взаємодіють одне з одним, утворюючи цілісність або органічну єдність [302].

Під взаємодією мається на увазі структура, організаційний зв'язок, інституційна впорядкованість, взаємозалежність. Теорія систем вивчає найбільш фундаментальні поняття і аспекти систем. Як підкреслює І. Родіонов, ця міждисциплінарна концепція «вивчає різні явища, відволікаючись від їх конкретної природи і ґрунтуючись лише на формальних взаємозв'язках між різними складовими, їх чинниками і на характері їх зміни під впливом зовнішніх умов. При цьому результати всіх спостережень пояснюються лише взаємодією їх компонентів, наприклад характером їх організації та функціонування, а не за допомогою безпосереднього звернення до природи залучених в явища механізмів (будь вони фізичними, біологічними, екологічними, соціологічними, або концептуальними) « [302]. Такий підхід дає всі підстави застосувати теорію систем для аналізу політичних та етнополітичних явищ у межах будь-якої політичної системи, зокрема етнополітичної.

Виходячи з вищезазначеного, об'єктом наукового дослідження постає не соціальна, фізична або політична реальність, а «система», тобто абстрактний формальний взаємозв'язок між основними ознаками і властивостями. Теорія систем та системний аналіз, незважаючи на понад півстоліття їх використання, мають потужний науковий потенціал в етнополітології. Універсальність дозволяє використання системного підходу у будь-якій сфері наукового дослідження, включаючи етнополітичну царину людського буття [35, c. 94]. Теорія систем є інструментом вивчення різних класів, видів і типів систем; основних принципів і закономірностей поведінки систем; процесів функціонування та розвитку систем.

У цьому етнополітичному дослідженні використовуватимуться такі методологічні поняття загальної теорії систем, тож їх деталізація необхідна на даному етапі напрацювання теоретико-методологічного апарату дослідження: 1) система як множинність елементів, що пов'язані одне з одним, взаємодіють одне з одним і формують цілісну єдність; 2) підсистема - неподільна частина системи, що має індивідуальні та загальні властивості, характерні для системи (найчастіше розглядається як складова, елемент системи) ; 3) зовнішнє середовище - середовище, в якому функціонує досліджувана система; 4) внутрішнє середовище системи, в якому функціонують її елементи і підсистеми; 5) мікропоказники системи - показники, що характеризують один з елементів системи; 6) макропоказники - загальні показники системи, що дозволяють характеризувати її за тими чи іншими параметрами; 7) емерджентні властивості - властивості системи як загального цілого, які відсутні у її окремих елементів та підсистем. У цьому випадку ми сформулювали понятійно-методологічний інструментарій дослідження, скориставшись напрацюваннями С. Дубовського [118], однак переглянувши та значно розширивши їх, адаптуючи до етнополітичної сфери.

Розглядаючи етнополітичну стабільність як стан, властивість етнополітичної системи, яка в свою чергу є одним із видів політичної системи, обов'язково слід скористатися науково-методологічним інструментарієм синергетики або теорії складних систем. Використання синергетичного підходу під час аналізу політичних процесів у межах етнополітології є не надто поширеним явищем. Однак під час дослідження такого об'єкта як етнополітична стабільність без методології синергетики не обійтися, адже стани найбільшої нестабільності системи у більшості випадків є точками біфуркації, в яких передбачити напрямок еволюції етнополітичної системи дуже складно, тож набагато ефективніше вжити заходів стабілізації системи, що запобігають їх виникненню [42, c. 95].

Синергетика є міждисциплінарною методологією, яка дозволяє вивчати загальні закономірності явищ та процесів у будь-яких складних системах, що складаються з підсистем на основі принципів самоорганізації. Міждисциплінарний характер синергетики, в тому числі можливість застосування її до аналізу етнополітичних систем, визначається тим, що принципи, які регулюють складні процеси самоорганізації, є однаковими незалежно від природи систем, тому для їх аналізу може застосовуватися математичний апарат. Інколи синергетику визначають також як науку, яка займається вивченням процесів самоорганізації, виникнення, підтримки, стійкості і розпаду структур (систем) найрізноманітнішої природи (біологічних, технічних, соціальних) [195]. Працюють у царині застосування методології синергетики щодо гуманітарних та соціальних наук В. Бранський, Л. Бевзенко, К. Водоп'янов, І. Добронравова, Н. Заріцька, Н. Геселева, В. Лутай, В. Василькова, О. Князєва, С. Курдюмова.

Російський дослідник Ю. Данилов запевняє, що, на відміну від традиційних сфер наукового знання, синергетику цікавлять загальні закономірності еволюції систем будь-якої природи. Виявлення єдності моделі дозволяє синергетиці як міждисциплінарній методологічній парадигмі перетворювати надбання однієї сфери науки на загальнонауковий інструментарій, який може бути застосований представниками зовсім іншої сфери. Згідно з Ю. Даниловим, абстрагуючись від специфічної природи систем, синергетика описує їх еволюцію узагальненою мовою, встановлюючи ізоморфізм двох явищ, які вивчаються засобами різних наук, але при цьому зводяться до загальної моделі [106]. З цього випливає, що будь-яку синергетичну теорію або гіпотезу, напрацьовану в одній сфері, можна поширювати на системи іншої сфери, звісно ж, враховуючи особливості їх структури та функціонування.

Засновником синергетики як наукового підходу є німецький фізик Г. Хакен, який вперше використав цей термін під час доповіді в 1973 році під назвою «Кооперативні явища в дуже нерівноважних і нефізичних системах». Професор розглядав синергетику як науку про самоорганізацію, теорію «сумісної дії багатьох підсистем, в результаті якої на макроскопічному рівні виникає (нова) структура і відповідне функціонування» [375, c. 7]. Монографія Г. Хакена під однойменною назвою «Синергетика» вийшла німецькою та англійською мовами в 1977 році. Попри наявність великої кількості концептуальних розробок науки про самоорганізацію, їх об'єднує розуміння процесу розвитку як послідовної зміни стабільних станів системи нестабільними періодами хаотичної поведінки, в результаті яких відбувається перехід до нового стійкого стану (аттрактору), - підкреслює О. Максимова [211, c. 45]. Вибір того або іншого шляху розвитку відбувається в точці біфуркації залежно від особливостей флуктуацій самої системи. З цього випливає, що бінарне відношення стабільність/нестабільність визначає стан системи і відіграє важливу роль в її розвитку та еволюції в часі і просторі.

Синергетика пояснює самоорганізацію в складних системах таким чином. Головним принципом самоорганізації є ускладнення систем через флуктуації або випадкові відхилення станів їх елементів і підсистем. Флуктуації, як правило, нівелюються у всіх динамічно стабільних і адаптивних системах за рахунок негативних зворотних зв'язків, які забезпечують збереження структури і стабільності системи. У більш складних відкритих системах відхилення з часом зростають, накопичуються і завдяки взаємодії з зовнішнім середовищем викликають ефект колективної поведінки елементів і підсистем, що дестабілізує систему аж до хаотичного стану. Через певний час хаос призводить або до руйнування колишньої структури системи, або до виникнення нової більш складної. Оскільки флуктуації мають випадковий характер, то стан системи, її структура після біфуркації обумовлюються дією суми випадкових факторів.

Поява структури (або самої системи) та її ускладнення трактується в межах синергетичної парадигми як загальний механізм еволюції, що спостерігається у всесвіті: від елементарного і примітивного до складного і більш досконалого. У випадку етнополітичних систем - від етноспільноти (етносу, корінного народу, національної меншини) до нації, якій у процесі етногенезу (еволюції етносу) вдалося сформувати власну державу. Тому зі світоглядної точки зору синергетику часто позиціонують як «універсальну теорію еволюції», що формує основу для пояснення ускладнення всесвіту. О. Максимова запевняє, що використання синергетики у дослідженні політичних процесів має переваги і перспективи, оскільки синергетика як наука про самоорганізацію дозволяє відобразити динаміку політичної системи, зокрема її кризові, в тому числі нестабільні стани, надати характеристику тим або іншим політичним процесам, що відбуваються у конкретній політичній системі, визначити подальшу траєкторію розвитку системи тощо [211, c. 45. Позаяк синергетика володіє універсальним категоріальним апаратом, це дає можливість адаптувати здобутки соціальних, математичних, і навіть технічних, природничих наук до потреб етнополітичних досліджень.

Властивість до державотворення або формування складної самоорганізаційної етнополітичної форми у вигляді нації-держави Ю. Римаренко, С. Римаренко та Л. Шкляр вважають самоорганізаційною підвалиною розвитку етносів [120, c. 49]. Тобто також використовують синергетику як загальну методологію етнополітичних досліджень. А в межах синергетичної парадигми самоорганізація, яка завершується утворенням нових більш складних структур, може відбутися лише в системах достатнього рівня складності, що мають певну кількість елементів, які взаємодіють між собою, критичні параметри зв'язку і відносно високі значення ймовірностей флуктуацій. З цього випливає, що не кожна етнічна група, яка складається з членів, об'єднаних спільною етнічною ідентичністю, та володіє певними ресурсами, зможе самоорганізуватися в етнополітичну систему та сформувати державність. В цьому випадку ефект від синергетичної взаємодії її складових буде недостатнім для формування колективної поведінки елементів системи і тим самим виникнення етнополітичної самоорганізації [162, c. 89]. Недостатньо складні системи не здатні ні до спонтанної адаптації, ні, тим більше, до розвитку. Вони згодом втрачають свою структуру і руйнуються. Історія налічує безліч зниклих етносів, що були завойовані та асимільовані іншими етносами.

Окрім того, не варто переоцінювати значення самоорганізації в етнополітичній системі, яка, як і політична система, є різновидом соціальної системи і володіє більшістю її рис. У соціальних системах самоорганізація поєднується з організацією. «Принципова відмінність соціальних систем від природних полягає, перш за все, в тому, що в них самоорганізація доповнюється організацією, оскільки в суспільстві діють люди, які обдаровані свідомістю, ставлять собі певну мету, які керуються мотивами своєї поведінки і ціннісними орієнтаціями. Тому взаємодія організації і самоорганізації, випадкового і необхідного складає основу розвитку соціальних систем», - стверджує Г. Рузавін [316, c. 254]. Але оскільки в межах етнополітичної системи представників певної етнічної спільноти (наприклад етнічні еліти), які своїми діями впливають на стан, еволюцію, формування структури етнополітичної системи, розглядатимемо як внутрішні елементи системи, їх діяльність можна вважати продовженням самоорганізації системи.

Хоча в українській політології також присутні інші точки зору. Наприклад, О. Максимова, вивчаючи фази розбалансування політичної системи і біфуркації, що характеризуються дослідницею як політично нестабільні, стверджує: «Внаслідок того, що розвиток політичної системи здійснюється не тільки за самоорганізаційними, але й за організаційними принципами, характер розвитку політичних процесів в умовах нестабільності багато в чому залежить від дій політичної еліти; від тієї тактики, яка реалізується в процесі управління кризовими явищами в економіці, політиці і в суспільстві в цілому» [211, c. 48]. На думку О. Максимової, для здійснення ефективного управління політичними процесами правляча еліта повинна бути здатна спрогнозувати наближення фази розбалансування політичної системи, її перехід в нестабільний стан і не допустити входження в зону біфуркації, де ступінь керованості системи різко знижується. Тоді як розпізнавання цих чинників - передвісників біфуркації дозволить відповісти на питання про джерела нестабільності політичної системи і запобігти їм. Однак із цих тверджень випливає, що політичні еліти є елементами зовнішнього середовища, що впливають на політичну систему зовнішніми організаційними інструментами, що, на наш погляд, не зовсім коректно щодо етнополітичної системи.

У цьому контексті повернімося до теорії етнополітичної самоорганізації Ю. Римаренка, С. Римаренка та Л. Шкляра, в якій етноси розглядаються як етнополітичні системи. З цієї теорії також можемо зробити висновок, що державність постає головним антиентропійним механізмом, ускладненням етнополітичної системи, що забезпечує стабільний розвиток етносу, але не може бути набутою кожним етносом. Власне, дослідники стверджують, що етноси захищають та відтворюють себе протягом тисячоліть не лише завдяки державності, яку розглядають як стабілізаційний антиентропійний механізм захисту та самозбереження етносу. Навпаки, державність постає привілеєм, оскільки переважна більшість етносів не володіють цим інструментом самоорганізації та самозахисту. Припускаємо, що привілейованість державності обумовлена конкурентним середовищем етнодержавотворення. Одні етноси опиняються в більш сприятливих умовах і використовують свій шанс на формування держави, інші впродовж всієї історії розвитку перебувають у дискримінованому становищі національної меншини. Зауважимо, що державність не є невід'ємним атрибутом етнополітичної системи, однак відстежувати етнополітичну стабільність як етнополітичне явище найзручніше у випадку розуміння держави як етнополітичної системи.

Втім, як зауважують Ю. Римаренко, С. Римаренко та Л. Шкляр, сучасне політико-правове та гуманітарне мислення зробило значний крок уперед, напрацювавши цілу систему міжнародно-правових норм, згідно з якою нетитульні етноси або етноси, що перебувають у становищі національних меншин, користуються низкою прав, які дозволяють їм зберегти ідентичність, тобто своєрідними антиентропійними засобами захисту від штучного поглинання іншими етносами [120, c. 50]. Але поява цих антиентропійних засобів стала можливою лише завдяки ускладненню структури людської цивілізації як системи, невід'ємною частиною якої є сучасний тип державності та формування наддержавних структур - регіональних або міждержавних, які виконують функцію підтримання стабільності.

С. Дубовський, виокремлюючи чотири основні ідеї загальної теорії систем як міждисциплінарної методології, яка може бути застосована також в етнополітології, наголошує на важливості: 1) самостабілізації систем, що означає здатність системи пристосовуватися до потоку збурень зовнішнього середовища і залишатися в стійкому стані (якщо самостабілізація або зовнішня стабілізація відсутні, то система руйнується або переходить в якісно новий, але вже стабільний стан) ; 2) самоорганізації систем, що означає здатність самоорганізуватися, тобто змінювати свою структуру і методи забезпечення сталого еволюційного розвитку; 3) ієрархізації систем, що означає здатність системи ускладнюватися, набувати ієрархічної структури, тобто розподілятися на підсистеми різного рівня ієрархії, які знаходяться в різних відносинах підпорядкування; 4) упорядкованої цілісності системи (оскільки емерджентні властивості виникають у системи в цілому і відсутні у її окремих елементів, дослідник виокремлює макроповедінку системи, пов'язану з її емерджентними властивостями) [118].

Зважаючи на те, що у всіх цих принципах присутній елемент стабільності, стабілізації, підтримання стабільного стану, а вітчизняні етнополітологи пропонують прецеденти розгляду царини етнополітичного буття через призму системного методу, теорія систем і теорія складних систем (синергетика) чи не найкраще дають можливість зрозуміти місце та функції етнополітичної стабільності в державі як етнополітичній системі [27, c. 116]. Втім, будь-яке наукове дослідження - це творчий процес, де не існує і не може існувати заздалегідь визначених методів пізнання. І. Кондратьєва у зв'язку з цим слушно зауважує, що зміст методів не формується довільно на свій розсуд дослідником, адже на практиці методологія конструюється через практичну взаємодію суб'єкта (дослідника) з об'єктом дослідження. Однієї практичної взаємодії суб'єкта і об'єкта для ефективного використання методу недостатньо: потрібні об'єктивні знання про об'єкт дослідження [247, c. 104]. Такі знання зафіксовані в теоріях, тому використання їх наповнює метод ідеями, принципами, підходами. На думку дослідниці, через взаємодію суб'єкта та об'єкта з теоретичними знаннями, останні потрапляють до методологічного інструментарію, який в кінцевому підсумку стає тим елементом наукового дослідження, навколо якого об'єднуються теорія, практика, суб'єкт та об'єкт дослідження.

Таким чином, наша взаємодія (вивчення) об'єкта дослідження та використання доробку вітчизняних та зарубіжних політологів дають усі підстави для застосування теорії систем та синергетики у дослідженні етнополітичної стабільності. Однак у цьому контексті слід внести корективи у їх використання до вивчення етнополітичної сфери, яка характеризується ірраціональністю та емоційністю поведінки її суб'єктів, нехарактерними для інших соціальних систем. Ю. Римаренко, С. Римаренко та Л. Шкляр, визначивши в загальних рисах на методологічному рівні механізм етнодержавотворення, в основі якого знаходиться прагнення етнонаціонального організму до стабільного розвитку, запитують себе, як спрацьовує антиентропійний механізм на рівні етнополітичного організму як системи і які мотиви та рушійні чинники спонукають його до самоорганізації саме у такий спосіб. І зауважують у відповідь, що на відміну від біологічного організму, етнополітичний як різновид соціального організму спрямовує свою життєдіяльність шляхом свідомого цілепокладання. Тобто йдеться про регулятивний та поведінковий вплив не стільки раціональних, скільки чуттєво-емоційних станів свідомості. Дослідники резюмують, що на певному рівні самоорганізації етносу провідну роль відіграє свідомісний рівень саморегуляції, завдяки якому формуються національні ідеї, вибудовуються національні стратегії і проекти національного буття [120, c. 50].

Будь-яка політична система є складним багаторівневим утворенням і це також необхідно враховувати, застосовуючи заходи стабілізації системи. Для вирішення тієї чи іншої проблеми недостатньо діяти лише на одному рівні, вважаючи, що зміни, які на ньому відбудуться, зможуть перебудувати всю систему [128] відповідно до вимог суспільства або політичних еліт. Особливо це характерно для етнополітичної системи. Так, заходи підтримки, позитивної дискримінації одних етноспільнот можуть призвести не до покращення їх становища, а, навпаки, до загального погіршення міжетнічних відносин в суспільстві. У політичній багаторівневій системі слід також враховувати дію резонансу - накладення однієї кризи на іншу (економічної на політичну, соціальну на політичну), посилення їх інтенсивності та деструктивних наслідків.

Для дослідження етнополітичної стабільності визначальним є той факт, що теорія систем розглядає характеристики будь-якого складно організованого об'єкта крізь призму таких фундаментальних визначальних чинників: структура (будова) системи; її склад, до якого входять підсистеми, елементи; поточний стан системної обумовленості; середовище, в межах якого розгортаються всі процеси, яке впливає або задає напрям та особливості функціонування системи. Г. Рузавін наголошує, що у окремих випадках, крім дослідження вищезгаданих чинників (будова, склад, стан, середовище), доцільним є широкомасштабне дослідження організації елементів нижніх структурно-ієрархічних рівнів, тобто інфраструктури системи. У цьому випадку кожен елемент розглядається як відносно гетерономна, але і відносно автономна система щодо структури, середовища, складу і стану якої однаковим чином застосовуються принципи системної декомпозиції [316, c. 259].