Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

В. Таран пропонує розглядати стабільність і нестабільність як універсальні форми прояву розвитку. Дослідник визначає стабільність як опір змінам, погіршенню, зміщенню; сталість ознак (характерних особливостей) або цілей (намірів), стійкості; надійність. А нестабільність - як: 1) нестійкий порядок (розлад - порушення миру або громадського порядку) ; 2) ненадійність, що пов'язана з нестійкістю, з відсутністю довіри; 3) нестійкість через відсутність балансу і рівноваги; 4) якість невизначеності (мінливість і непередбачуваність, ненадійність, розхитаність чинного режиму) [347, c. 96].

В. Таран запропонував власну теорію нестабільності, що характеризує соціальні, політичні системи. На відміну від стабільності, де досить чітко фіксується розвиток системи чи то у позитивному (прогресивному), чи то в негативному (регресивному) напрямку, нестабільність не дає підстав для чіткого визначення вектору розвитку, - стверджує дослідник. Нестабільність постає певною перспективною невизначеність з ймовірним подальшим рухом як у прогресивному, так і регресивному напрямку. Нестабільність, на відміну від стабільності, більш помітно відображає динамічний стан окремих складових системи, в якій активність певних елементів має «спонтанний» характер, що не забезпечує гармонійної їх взаємодії у системі в цілому. Нестабільність є неконтрольованою, з не прогнозованими наслідками (не обов'язково негативними), тому вважається загрозливою для розвитку соціальних систем і негативно сприймається її складовими.

Все це стосується й етнополітичних систем. Етнополітологи часто розглядають етнос на рівні етнополітичної системи, називаючи проявом ускладнення структури його буття та розвитку виникнення державницьких інститутів самоорганізації. Адже їх наявність захищає етнос від зовнішнього тиску (поглинання, завоювання, асиміляції), забезпечує його стабільний розвиток. Самовизначення етносу у вигляді формування держави, квазідержави або автономії є формою ускладнення існування етносу як системи та перетворення його на націю. Ю. Римаренко, С. Римаренко та Л. Шкляр підкреслюють, що в основі механізму етнодержавотворення на методологічному рівні знаходиться антиентропійне прагнення етнонаціонального організму [120, c. 98] до самозбереження та розвитку. У вчених не виникає сумніву в тому, що етнонаціональні спільноти інтегровані у вигляді певних етноорганічних систем, існують на засадах самоорганізації, що означає здатність системи чи організму до стабільності та розвитку, який не супроводжується ламанням «етнічного стереотипу поведінки», а його поступовою видозміною шляхом еволюції і адаптації до умов довкілля та геосоціальних реалій життя.

Етнополітична стабільність, як свідчить перебіг етнополітичних процесів в Україні зокрема та світі в цілому, є складним багатовимірним явищем, що дає можливість досліднику вивчати різні його проекції залежно від наукових завдань. У цьому підрозділі ми зосередимося на позиціонуванні етнополітичної стабільності у широкому політологічному контексті. Дослідження політико-правових засад етнополітичної стабільності, їх подальше удосконалення неможливе без ґрунтовного вивчення базових термінів, їх розуміння у вітчизняній та зарубіжній політології, етнополітології. Усвідомлення необхідності стабілізації етнополітичної ситуації в Україні потребує наукового визначення, обґрунтування, концептуалізації та з'ясування місця й ролі етнополітичної стабільності в політичних процесах, а також подальшої імплементації механізмів її забезпечення в національне законодавство [25, c. 430].

Як уже згадувалося, етнополітичну стабільність можна визначати як властивість етнополітичної системи, результат етнонаціональної політики держави, складову етнополітичної безпеки держави і навіть політичну технологію. Наразі видається актуальним позиціонування етнополітичної стабільності щодо суспільно-політичної, політичної стабільності. При цьому слід брати до уваги багатоаспектність, різноплановість феномена та недостатній рівень його розробки у етнополітичній науці. У зв'язку з цим доводиться відштовхуватися від розуміння стабільності у суміжних політологічних дисциплінах.

Нами було з'ясовано, що у політичній системі визначальна роль у забезпеченні стабільності відводиться організаційно-інституційній підсистемі, що традиційно асоціюється з державою та її органами влади. Безумовно, держава - головний елемент політичної системи, що об'єднує, структурує інші елементи політичної системи в єдине ціле. Але окремі елементи держави можуть навіть дестабілізувати політичну систему за умов, коли держава не функціонує як єдине ціле - під час революційних перетворень окремі органи держави можуть набувати самостійного значення і навіть руйнувати чинну політичну систему. В такі критичні моменти, які в синергетиці отримали назву - точок біфуркації, інші актори виконують стабілізаційну роль. Це можуть бути як актори зовнішнього середовища (міжнародні організації, посередники, інші держави), так і внутрішні - громадянське суспільство, його об'єднання. Якщо в Україні під час Помаранчевої революції 2004 року суспільство відігравало дестабілізаційну роль в точці біфуркації, то під час останньої фази Революції гідності 2013-2014 років його позиція була стримуючою, стабілізаційною щодо політичної системи, яка руйнувалася і була вже нездатною підтримувати суспільно-політичну стабільність.

Незважаючи на трансформацію держави, її функцій та ролі в сучасному світі політологи переконані, що забезпечення суспільно-політичної, політичної, етнополітичної стабільності - її прерогатива. В. Кремень та М. Горлач підкреслюють в цьому процесі провідну роль держави, що покликана регулювати всю систему суспільно-політичного життя для збереження чинного ладу та рівноваги. Дослідники стверджують, що таким чином діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування [269, c. 278]. Державою запроваджується або інституціоналізується сукупність певних інститутів, процесів та відносин, із допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування - у досліджуваному випадку етнополітичної системи, що пристосовується до середовища, яке змінюється. Таким чином формується здатність протидіяти анархії та дестабілізації етнополітичних процесів, ефективно використовувати для зміцнення етнополітичного ладу нових механізмів. В окремих випадках стабілізаційна роль держави може проявлятися лише в інституціоналізації механізмів політичної стабілізації, запропонованих суспільством.

Однак не слід гегемонізувати роль держави та її інституцій в досягненні політичної стабільності. Адже держава у спрощеному розумінні може бути як наслідком політичної стабільності, так і засобом її підтримання. Держава є елементом політичної системи і зазнає змін разом з нею. К. Ейк стверджує, що будь-які спроби визначати політичну стабільність повинні починатися з концептуалізації політики та політичної системи. Дослідник визначає політичну структуру суспільства як мережу політичних ролей в конкретному суспільстві. Під політичними ролями мається на увазі категорія так званих стандартизованих експектацій, що базуються на передбачуваній, прогнозованій політичній поведінці у політичній взаємодії [405, p. 272]. Тобто категорія очікувань дає можливість прогнозувати поведінку політичних акторів в певній ситуації. Оскільки політичні ролі є своєрідним механізмом контролю діяльності політичних акторів - таким чином вони формують політичну структуру як систему політичної взаємодії.

Політична структура, мережа політичних ролей, в свою чергу, утворює систему каналів або перешкод, які контролюють політичну взаємодію, політичну поведінку акторів, не дозволяючи їй флуктувати за певні межі. Таким чином, у теорії К. Ейка політична стабільність постає впорядкованим процесом політичної взаємодії. Чим більше впорядкований цей процес, тим більшою стабільністю він характеризується. Політична стабільність у цьому випадку означає, що поведінка членів суспільства та політичних акторів обмежена певними зразками, які перебувають в межах політичних ролей, очікувань. Їх порушення означає дестабілізацію політичної структури, системи політичної взаємодії. Наскільки етнополітична стабільність вписується в цю теорію? По-перше, етнополітична стабільність може розглядатися як складова політичної стабільності або її різновид. Їй притаманні всі характеристики політичної стабільності, такі як взаємодія акторів в межах певних етнополітичних ролей, характерна етнополітична поведінка акторів, яка може стабілізувати або дестабілізувати етнополітичну ситуацію.

По-друге, саме для етнополітичної стабільності характерна пряма взаємопов'язаність з етнополітичною структурою. К. Ейк стверджує, що визначити, чи є поведінка будь-яких політичних акторів, включаючи членів суспільства, стабілізаційною або дестабілізаційною можна лише у співвідношенні цієї поведінки до політичної структури, так званої мережі політичних ролей або експектацій [405, p. 273]. Політична поведінка, певні дії, що дестабілізують одну політичну структуру, навпаки, можуть розглядатися як стабілізаційні в іншій політичній структурі. К. Ейк переконаний, що сама по собі політична взаємодія не може вважатися врегульованою або неврегульованою: такою вона постає лише відносно певної політичної структури. Всі ці ознаки справедливі для етнополітичної стабільності і приклади їх відображення в етнополітичних процесах України більш, ніж очевидні.

На підтвердження або спростування теорії політичної стабільності К. Ейка розглянемо демократичну революцію 2013 - 2014 років в Україні в етнополітичному контексті. На перший погляд, протести, що розпочалися наприкінці листопада 2013 року в м. Києві на Майдані Незалежності, зокрема поведінка політичних акторів - прихильників євроінтеграції, дестабілізували етнополітичну систему держави. Адже саме дестабілізаційний ефект Революції гідності уможливив вторгнення військ сусідньої Росії на територію Автономної Республіки Крим. Послаблення влади і країни в цілому внаслідок політичної кризи полегшило анексію півострова. Припущення щодо порушення прав людини в Україні стали приводом для збройного захисту росіян та російськомовних громадян з боку Російської Федерації в Криму. Придушення процесу євроінтеграції, трансформації України у вільну демократичну державу (за індексом демократії Україна належить до перехідних режимів) стало головним завданням авторитарної влади Росії, яка побоюється вибуху невдоволення та революції серед своїх громадян. Крім того, невдоволення націоналістичним забарвленням демократичної революції призвело до протестів населення на Південному Сході України, що характеризується популярністю проросійських настроїв.

Таким чином, демократична революція, що розпочалася з протестів проти відтермінування євроінтеграції і завершилася поваленням влади та військовою інтервенцією Російської Федерації, стала чинником етнополітичної нестабільності, але тільки щодо колишньої етнополітичної структури, етнополітичної системи. Адже при цьому Революція гідності ознаменувала серйозну трансформацію політичної структури України загалом і її етнополітичної системи зокрема. Демонтаж системи колишніх політичних ролей, призвів до появи нової мережі політичних експектацій, в межах якої формуються нові зразки політичної поведінки, в тому числі етнополітичної. Єврореволюція започаткувала формування нової політичної структури, в межах якої всі вищезгадані події, негативні відносно колишньої політичної структури, слід розглядати як стабілізаційні.

Головним чином це стосується етнополітичної стабільності. Єврореволюція від самого початку мала націоналістичне забарвлення - її найактивніше підтримували і втілювали саме опозиційні праві, правоцентристські політичні сили (УНА-УНСО, яка в ході революції трансформувалася в Правий сектор, ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», Удар) та їх електорат. Націоналістичні вітання: «Слава Україні - Героям слава!», «Слава Нації! - Смерть Ворогам!», «Україна понад усе!», гімн України та українська символіка супроводжували всі революційні заходи та вимоги. Під українськими прапорами у супроводі гімну України протестувальники штурмували оплоти колишньої влади та захищалися від зовнішньої агресії з боку Росії. Революція гідності, зміна влади, спроби розколоти Україну на частини, анексія Криму, гібридна війна сприяли безпрецедентній консолідації українського суспільства, формуванню української політичної нації. Демократична революція 2013 - 2014 років, яка дестабілізувала політичну ситуацію в країні загалом, за кілька місяців консолідувала українських громадян ефективніше, ніж усі заходи етнонаціональної політики держави за понад 20 років. Незалежно від національності, політичних уподобань, мови спілкування громадяни України згуртувалися в захисті національних інтересів держави. Події, які дестабілізували попередню етнополітичну систему, фактично зруйнували її, призвели до формування нової політичної структури етнополітичних очікувань, в межах якої ці події слід розглядати виключно як стабілізаційні. Таким чином, етнополітичні реалії України підтверджують теорію політичної стабільності К. Ейка, повністю вписуючись в її алгоритм, і можуть бути застосовані для аналізу етнополітичної стабільності.

Оригінальну, на нашу думку, класифікацію дефініцій політичної стабільності, напрацьовану в межах політологічної науки, пропонує М. Яворський у праці «Політична стабільність як політологічна категорія: основні підходи». Вчений виокремлює шість груп дефініцій політичної стабільності, кожна з яких включає по кілька підвидів стабільності [399, c. 53]. Зокрема, перша група стосується співвідношення понять «стабільність» і «загроза нелегітимного насилля» (стабільність постає відсутністю у суспільстві реальної загрози нелегітимного насилля або ж наявністю у держави можливостей подолати його у кризових умовах - Ф. Білі, Дж. Яворски) ; друга група формується навколо підтримки в країні конституційного ладу (розуміння стабільності як наслідку легітимності влади - С. Хантінгтон, С. Ліпсет [203, c. 197]) ; третя група розглядає стабільність як відсутність структурних змін у політичній системі чи як наявність можливості і способів управління ними (різні політичні процеси не призводять до радикальних трансформацій або ж існує ефективна система управління ними) ; четверта група визначень трактує стабільність як модель поведінки і суспільний атрибут (становище у в суспільстві, за якого його члени обмежують себе соціально прийнятною поведінкою - Г. Гортц, Х. Старр) ; п'ята група визначень об'єднана аналізом проблем політичної стабільності і нестабільності на основі даних соціологічного моніторингу, які дають можливість оцінити внутрішні резерви самої політичної системи - Е. Даффі, Д. Маккамант. Авторська класифікація об'єднує основні визначення та підходи до політичної стабільності, однак не містить посилань на етнополітичну стабільність [399, c. 54].

Про те, що етнополітична стабільність є невід'ємною складовою політичної стабільності, свідчить також теоретичний доробок вітчизняних дослідників та дослідників пострадянського простору. Втім, В. Кремень вказує на важливу особливість вивчення політичної стабільності - якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країнах широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності замовчувалися [269, c. 276]. Саме в Україні та пострадянських державах гостро стоїть проблема наукового осмислення стабільності, пов'язана зі складними, суперечливими процесами демократизації.

Наприклад, російські дослідники визначають політичну стабільність як стан політичної системи, що характеризується наявністю необхідних умов та факторів, які забезпечують збереження суспільством своєї ідентичності, громадянського миру та згоди на основі досягнення балансу інтересів різних соціальних суб'єктів та політичних сил, своєчасного легітимного вирішення проблем та суперечностей, що виникають в сфері політики за допомогою передбачених законом механізмів та засобів [326, c. 15]. Політична стабільність вважається обумовленою законами функціонування і розвитку суспільства, характером та способами взаємодії його підсистем, зміна та еволюція яких не тягне за собою руйнування функціональної єдності структури та їх рівноваги. Враховуючи той факт, що в політології розрізняють статичну та динамічну стабільність, російська політологія більше тяжіє до статичної стабільності, яка консервується механізмами політичної системи.

Демократична політична система є відкритою, вона може трансформуватися, пристосовуючись до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Натомість недемократичні (авторитарні, тоталітарні) режими продукують і підтримують статичну стабільність, орієнтовану на формування гомогенного суспільства, в якому регулювання забезпечується недемократичними механізмами (репресіями, порушенням прав), спрямованими на придушення опозиції, яка сприймається не як запорука еволюції політичної системи, а як фактор дестабілізації. Тому нова філософська енциклопедія Інституту філософії РАН РФ наголошує на тому, що політична стабільність забезпечується політичною системою суспільства, головним елементом якої є держава та ефективністю здійснення її функцій, яка, в свою чергу, залежить від масової підтримки громадян, а саме: 1) від ситуативної підтримки, що відображає оцінку громадською думкою конкретних рішень, які приймаються державними органами влади, публічних заяв політичних лідерів, наділених владою, та 2) системної підтримки - стійкості позитивних оцінок та думок, що свідчать про схвалення суспільством діяльності владних структур в цілому, зовнішньої та внутрішньої політики, що проводиться державою [327]. Важливим фактором системної підтримки постає довіра до політичних лідерів та політичного режиму.

Попри те, що Російська Федерація вважає себе демократичною державою, за індексом демократії країна перебуває на 122 місці світового рейтингу і належить до авторитарних режимів [421]. Відповідно, політична стабільність характеризується домінуванням статичних характеристик та забезпечується в країні недемократичними методами, що знаходить відображення в сучасних політичних студіях. Тому чи не єдиним елементом забезпечення стабільності визначається держава, яка для легітимації своїх дій, в тому числі для забезпечення стабільності, намагається заручитися ситуативною та системною підтримкою громадян. Не випадково, опитування засвідчили, що 74% росіян підтримують дії керівництва РФ у випадку військового конфлікту в Україні. 77%, схвалюючи дії Росії щодо України, висловили впевненість, що відповідальність за погіршення відносин між Україною і Росією лежить саме на Києві, хоча той не вживав жодних недружніх кроків щодо Росії. Більше третини опитаних (36%) переконані, що внутрішні конфлікти на Україні призведуть до громадянської війни, тому 12% вважають, що лише введення російських військ може стабілізувати ситуацію в Україні [337]. Тому держава, що спирається на потужну військову силу, розгалужену мережу силових структур і здатна будь-якими методами придушити всі фактори нестабільності, підтримується більшістю російських громадян. Стабільність виступає індикатором стану політичного життя всередині держави та оголошується одним із головних завдань внутрішньої та зовнішньої політики.

Експерти переконані, що Росія інспірує етнополітичну нестабільність ззовні, в Україні, саме для того, щоб стабілізувати ситуацію всередині Росії. А. Ілларіонов стверджує, що російські громадяни підтримують політичний режим Росії тому, що він обіцяє і гарантує їм стабільне майбутнє на противагу нестабільній етнополітичній ситуації, що спостерігається в сусідніх державах [146]. Зокрема, президент РФ щоразу обіцяє, що війни на території Росії не буде, оскільки держава та збройні сили здатні захисти громадян. Загроза нестабільності, яка походить з України, згуртовує російське суспільство навколо влади та забезпечує їй підтримку недемократичних дій щодо України - військову агресію, втручання у внутрішні справи, розкол та інспірування сепаратизму Південно-східного регіону України.

Далебі етнополітичній нестабільності, як і більшості етнополітичних явищ, притаманна ланцюгова дія поширення. Такою ознакою характеризується політизація етнічності, яка є одним із проявів етнополітичної нестабільності. Як стверджує О. Картунов, процес політизації етнічності неодмінно перетворюється на ланцюгову реакцію, яку надзвичайно важко зупинити і тим більш повернути у зворотному напрямку [158, c. 202]. Цю ймовірність підтвердила міжнародна консалтингова фірма, що надає стратегічний аналіз світових подій - Oxford Analytica. Її фахівці прогнозують зростання нестабільності в Росії через дестабілізацію ситуації в Україні. За даними Oxford Analytica українська Єврореволюція та етнополітична нестабільність (анексія Криму, прояви сепаратизму) можуть спровокувати, по-перше, негативну динаміку в російській економіці (падіння ВВП, відтік інвестицій, погіршення стосунків Росії з США та Європою), а, по-друге, відцентрові тенденції в самій Росії [456]. В Російській Федерації спостерігається хитка статична етнополітична стабільність, яка забезпечується, з одного боку, недемократичними механізмами етнополітичного менеджменту (поступове позбавлення суб'єктів Федерації прав та будь-якої самостійності, застосування військової сили для вирішення конфліктів та гальмування відцентрових тенденцій), а з іншого - фінансовою підтримкою лише тих місцевих еліт, які підтримують жорстко централізовану політику Москви.

Внаслідок дії вищезгаданих факторів є суттєві ризики поширення політичної нестабільності в Росії. Не випадково, в окремих регіонах Російської Федерації після анексії Кримського півострова пройшли показові акції з «приєднання» окремих суб'єктів Російської Федерації до Російської Федерації. Так, 6 квітня 2014 року в м. Хабаровськ відбувся мітинг за «приєднання» Хабаровського краю до Росії з гаслами «За Хабаровськ в складі Росії», «В Росії добре - а в Хабаровську?» Агітуючи українців в Криму привабливими перспективами рівня життя в Росії, влада РФ залишила поза увагою депресивні регіони, міграція з яких перевищує відтворення населення. Тому учасники акції вирішили символічно «приєднати Хабаровський край, рівень життя в якому нижчий від загальноросійського, до щасливої, стабільно процвітаючої Росії» [219].

Аналіз теорій західних та вітчизняних дослідників свідчить про те, що більшість характеристик політичної стабільності притаманні і етнополітичній стабільності. Водночас етнополітична стабільність, як свідчать сучасні етнополітичні процеси в Україні та сусідніх державах, є ширшим, етнополітичним явищем, оскільки відповідає аксіомам етнополітології, що певною мірою ускладнює наукове обґрунтування явища. Адже етнополітична стабільність стосується також суто етнічної складової, етнічних процесів, що не завжди кваліфікуються як політичні, але мають суттєвий стабілізаційний або дестабілізаційний вплив на політичну систему. На наступних етапах дослідження ми позиціонуватимемо і розглядатимемо етнополітичну стабільність як предмет дослідження у різних контекстах, вимірах і проекціях.

Наразі звернемося до поточного розуміння терміна у вітчизняній та пострадянській етнополітології та політиці. Етнополітична стабільність є одним із найменш досліджених феноменів в українській етнополітології, незважаючи на актуальність проблематики в нинішній етнополітичній ситуації в державі, яка характеризується тенденціями етнічної поляризації, втручанням сусідніх країн, дезінтеграцією, сепаратизмом та сецесією регіонів. Значний внесок у напрацювання теоретико-методологічних підвалин для дослідження етнополітичної стабільності зробили вітчизняні учені: О. Картунов, О. Маруховська, К. Вітман, Н. Ціцуашвілі, М. Вавринчук, І. Зварич, В. Котигоренко, С. Римаренко, Ю. Римаренко, Л. Шкляр. Саме виходячи з їх напрацювань, ми зробили висновок про те, що етнополітична стабільність є багатогранним явищем, яке не слід розглядати спрощено виключно в політичному, правовому, соціальному або етнічному зрізі.

Важливий внесок у розмежування понять «етнополітичної стабільності» та «етнополітичної безпеки» зробив Н. Ціцуашвілі, зауваживши їх синонімічне застосування, яке простежується в українській етнополітології та законодавчій практиці. На думку дослідника, вітчизняна етнополітологія змушена обґрунтовувати термін, необхідність функціонування якого в категоріальному апараті науки вже кілька років диктують реалії етнополітичної сфери України [379, c. 687]. Очевидно, що поняття етнополітичної стабільності слід вивчати в контексті ширших понять - стабільності, встановлюючи її взаємозв'язок зі спорідненими поняттями - політичної стабільності, соціальної стабільності, етнічної стабільності. На цьому етапі дослідження головна увага зосереджуватиметься на етнічних характеристиках, їх властивостях, особливостях, притаманних явищу етнополітичної стабільності. У західних дослідженнях часто зустрічаються споріднені поняття «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність», «етнічна гармонія». Аналіз використання цих термінів засвідчує їх подібність, іноді тотожність з об'єктом дослідження.

Наприклад, С. Боленс аналізує політичні механізми підтримання етнічної стабільності в таких етнічно поляризованих містах, як Белфаст (Північна Ірландія) та Йоганнесбург (Південна Африка). Дослідник стверджує, що в містах, населених представниками різних етнічностей або віросповідань, які тривалий час перебувають у стані конфлікту, реконцептуалізоване міське планування може знизити градус протистояння міжетнічного співіснування та сприяти досягненню міжетнічного миру та злагоди [412, p. 456]. Оскільки етнічні конфлікти належать до найпоширеніших чинників порушення етнополітичної стабільності, політика пошуку засобів запобігання їм є одночасно політикою підтримання етнополітичної стабільності.

Як вітчизняні, так і закордонні дослідники неодноразово вказували на конфліктність як одну з головних характеристик етнічності. Цій концептуальній особливості етнічності присвячено багато праць, починаючи від вчених примордіалістського напрямку, поширеного на початку другої пол. ХХ ст., - Л. Гумільова, Ю. Бромлея, Е. Сміта. У дослідженнях представників цього наукового підходу етнічність розглядається як об'єктивний феномен людської природи - вона є біологічно заданим зв'язком людини з етнічною групою, до якої вона належить. Усвідомлення належності до певної етнічності відбувається у протиставленні іншим етнічностям «ми такі, а вони - інші, відрізняються від нас набором певних ознак». Л. Гумільов стверджував, що саме протиставлення «своїх» і «чужих» є єдиним беззаперечним індикатором етнічної належності до етноспільноти, а інші критерії - такі, як мова, культура, звичаї, зовнішній вигляд - є змінними характеристиками. Етнічна спільнота існує доти, доки її члени протиставляють себе іншим спільнотам і припиняє своє існування тоді, коли вони суб'єктивно не відчувають відмінності «своїх» від «чужих» [102, c. 41]. Протиставлення, яке є обов'язковим елементом етнічної ідентифікації індивіда, водночас постає підґрунтям конфліктності етнічності. Будь-який конфлікт виводить етнополітичну систему з рівноваги, стану стабільності, якого вона прагне.

Етнічні конфлікти мають свою специфіку, хоча можуть першопочатково виникати під дією соціальних, економічних, політичних факторів. Однак спроби розглядати етнічний конфлікт виключно через призму чинників позаетнічної природи, як правило, провальні - вони не можуть стати основою для напрацювання ефективних стратегій врегулювання, оскільки не відображають суті конфлікту. Як стверджує К. Вітман, неврахування емоційно забарвленого феномену етнічності ускладнювало пошук політичних і правових механізмів врегулювання етнополітичних конфліктів та стабілізації етнополітичної ситуації. Адже конфлікт за участю етнічного фактора може набути загрозливих для існування держави форм завдяки великому емоційному потенціалу етнічності, ірраціональності поведінки сторін, що конфліктують. На думку дослідника, етнополітична стабільність сучасних держав більшою мірою залежить від своєчасного розв'язання проблем сфери етнонаціональних відносин, забезпечення вільного розвитку самобутності та задоволення прав національних меншин як рівноправних складових політичної нації, розвитку демократії, популяризації етнокультурного плюралізму, інтеграції мігрантів, ніж від врегулювання міжетнічних конфліктів на етапі ескалації [75, c. 25].

Конфліктогенну природу етнічності підтверджує «залізний закон етнічності» Дж. Олпорта, згідно з яким проживання поряд на одній території, взаємодія різних етнічних груп рано чи пізно призводить до етнічного конфлікту між ними. Однак за твердженнями багатьох українських науковців, ця аксіома не завжди спрацьовує. О. Майборода стверджує, що загальний стан етнополітичних відносин визначається характером і ступенем суперечностей між етнічними суб'єктами, гостротою відносин між ними, сумісністю або несумісністю їх інтересів [205, c. 15]. В. Котигоренко переконаний, що поліетнічність населення України не означає невідворотності етнічних конфліктів на її теренах, оскільки поліетнічність не є обов'язково конфліктогенною, а навпаки має потужний інтегративний потенціал: створює для суспільства і громадян сприятливі можливості розвитку на основі взаємозбагачення культурними, інтелектуальними, генетичними та іншими ресурсами [178, c. 86].

Однак, як свідчить дестабілізація етнополітичної ситуації в Україні в 2014 - 2016 роках, яка призвела до етнополітичного конфлікту за участю сусідньої держави - Російської Федерації, сепаратизму та дезінтеграції України, - мали рацію ті дослідники, які наполягали на дієвості «залізного закону етнічності» та завжди враховували конфліктогенний потенціал етнічності, який за певних обставин може взяти гору над конструктивною взаємодією різних етноспільнот та спровокувати етнічну нестабільність в окремих регіонах та державі в цілому. Серед них І. Зварич, який стверджував, що етнорегіональна багатоманітність України сама по собі діє як потужний конфліктогенний чинник [142, c. 96]. А також К. Вітман, який наполягав на тому, що поліетнічний склад населення може стати потенційною загрозою етнополітичній стабільності, оскільки наявність більше, ніж однієї етноспільноти в межах однієї держави означає можливість виникнення непорозумінь та конфліктів між ними на ґрунті етнічної ідентичності, підсиленої іншими факторами [75, c. 26].

Забезпечення етнополітичної стабільності є одним з завдань етнонаціональної політики сучасних держав. На це вказує А. Іванова, стверджуючи, що одним з найважливіших завдань прикладної етнополітології в Росії є визначення підстав стабільного етнополітичного розвитку держави та створення відповідних умов для управління цим процесом. За словами російської дослідниці, систематичне вивчення унікального досвіду стабілізації етнополітичних відносин, що накопичується в ході перетворень у кожному регіоні Російської Федерації, виявлення тенденцій етнополітичних процесів, аналіз програм та практики реалізації етнонаціональної політики постають найважливішими завданнями сучасної російської етнополітології [145, c. 13].

Політики підтримують це припущення, втім, надаючи перевагу етнічному виміру досліджуваного явища - етнічній стабільності. Це підтверджує важливу, якщо не домінантну роль етнічних характеристик-складових етнополітичної стабільності. Наприклад, ООН використовує цей термін у контексті врегулювання міжетнічних відносин в Косово [437]. Президент Китаю послуговується синонімічним поняттям «етнічна гармонія» в контексті вживання заходів щодо підтримання стабільності в Сіньцзян-Уйгурському автономному регіоні [458]. Президент РФ визначає головною метою взаємодії з кримськотатарською діаспорою - політичну та етнічну стабільність. Намагаючись стабілізувати етнополітичну ситуацію на Кримському півострові, В. Путін запропонував кримським татарам (найбільш незахищеній етноспільноті) окремі статті з вирішення їх проблем в федеральній програмі з розвитку Криму [57]. Як відомо, кримські татари не визнали і засудили зміну держави приналежності Криму й звернулися до України з проханням про захист. Анексія Криму Російською Федерацією суттєво дестабілізувала етнополітичну ситуацію в регіоні та започаткувала процес територіальної дезінтеграції України.

Україна та міжнародна спільнота не визнали виходу півострова зі складу України та приєднання його до Російської Федерації у статусі окремого суб'єкта. Україна надала Криму статус тимчасово окупованої території спеціальним законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [134]. Цей нормативно-правовий акт визначає тимчасово окуповану територію України невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Але оскільки забезпечити його реалізацію, в тому числі положень, що стосуються захисту прав громадян, Україна на окупованій території в повному обсязі не може, тому відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини там покладається на «Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права» (п. 3 ст. 5).

Анексія Криму в Україні стала серйозним дестабілізаційним чинником у регіоні, що загострив етнополітичні суперечності на півострові. Найбільше етнічне невдоволення демонструють етнічні українці та кримські татари, які втратили в особі держави України демократичного захисника своїх інтересів. Адже Російська Федерація у вирішенні етнічних протиріч та стабілізації етнополітичної ситуації вдається до недемократичних механізмів, що межують із порушенням прав людини. Тому українці та кримські татари зазнають постійної дискримінації за ознакою етнічно належності, мови, віросповідання з боку державних структур Криму та РФ. У середовищі цих етноспільнот ширяться процеси політизації етнічності, характерні для етнополітичної нестабільності та початкової стадії етнічних конфліктів [24, c. 52].

Запобігання процесам зростання етнічного невдоволення, політизації етнічності, етнополітичній мобілізації - важлива складова політики підтримання етнополітичної стабільності. До загальних причин виникнення цих деструктивних явищ зараховують, в першу чергу, дискримінаційну етнонаціональну політику держави на користь певної етнічної групи, якою в більшості випадків постає титульний етнос. О. Картунов називає політизацію етнічності протидіючою за своїм характером, оскільки вона має місце лише у поліетнічному суспільстві, де найменші прояви нерівності та дискримінації етноспільнот або навіть натяки на них провокують перехід етнічності в політичну площину. Цей перехід (етнічності в політичну площину) в більшості випадків супроводжується етнополітичною дестабілізацією. Дослідник дає наступне визначення явищу політизації етнічності - «процес набуття етнічною спільнотою політичної свідомості, мобілізація її на досягнення певних цілей, виходу на арену політичного життя і боротьби за право на участь у прийнятті політичних рішень та контролю за їх виконанням» [158, c. 69]. Подібні деструктивні процеси (зростання етнічного невдоволення, політизація етнічності, етнополітична мобілізація) наростають дуже швидко під час дестабілізації етнополітичної ситуації. Вирішальну роль в їх виникненні відіграють держава та її органи влади, які здійснюють таку державну етнонаціональну політику, що не задовольняє базові інтереси всіх етносуб'єктів. Це підтверджує припущення про те, що держава може виконувати етнополітично дестабілізаційну роль щодо етноспільнот.

Прикладом порушення етнополітичної стабільності, балансу інтересів етноспільнот є політика влади Криму та РФ щодо українців та кримських татар. Протягом 23 років належності півострова до складу України вдавалося підтримувати етнополітичну стабільність шляхом урівноважування інтересів етноспільнот. Російська етноспільнота становила більшість населення на півострові - 58, 3%, домінувала в політичному, культурному, мовному просторі регіону. Для врівноважування домінування росіян та захисту українців (друга за кількістю етноспільнота в АРК - 24, 3%) Україна використовувала кримських татар (третя за чисельністю етноспільнота - 12, 1%), підтримуючи їх етнополітичні претензії щодо зменшення російського впливу в Криму. Однак повного задоволення своїх прав кримські татари за часів перебування півострова в складі України не отримали. Етнонаціональна політика України щодо Криму була політикою лавірування, компромісів та уникнення рішучих дій, але вона дозволяла підтримувати мир, етнополітичну стабільність та уникати конфліктів між етноспільнотами.

Після незаконного переходу Криму до складу РФ, що розглядається Україною як прояв сепаратизму, співвідношення сил на півострові суттєво змінилося. Російське домінування остаточно закріпилося під захистом РФ, українці та кримські татари опинилися в дискримінованому становищі. Попри те, що в Конституції Республіки Крим задекларовано три офіційні мови - російська, українська і кримськотатарська, - частішають практики згортання і заборони вживання української, кримськотатарської мов шляхом закриття шкіл, ЗМІ, які користуються цими мовами. Так, кримським татарам місцева влада заборонила проводити заходи вшанування депортації народу з Криму. Згодом заборону було знято, але за умови відсутності української символіки та українського гімну під час цих заходів. Кримські татари не отримали обіцяного їм Російською Федерацією статусу (корінного, депортованого народу). Тому Меджліс звернувся до Верховної Ради України з вимогою забезпечити вільне волевиявлення на здійснення кримськотатарським народом права на самовизначення на своїй історичній території.

Парламент України визнав кримськотатарський народ корінним народом, прийнявши відповідну постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави». Цим документом Україна гарантувала збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримських татар як корінного народу та ініціювала початок процесу приєднання України до Декларації ООН про права корінних народів. Згодом кримські татари отримали від України і статус депортованого народу - було ухвалено Закон «Про відновлення прав осіб депортованих за національною ознакою». Однак Україна не має можливостей для реалізації напрацьованого законодавства на території окупованого півострова, тому ці нормативно-правові акти мають ефект психологічної підтримки, але не реальної допомоги кримським татарам чи стабілізації етнополітичної ситуації. Вони розраховані на перспективу - повернення Криму та відновлення територіальної цілісності України.

Отже, незважаючи на поки що недостатній - співвідносно з актуальністю явища - рівень наукової розробки терміна «етнополітична стабільність», спостерігається поширене його вживання в політиці. Наразі в Україні гостро стоїть проблема наукового осмислення етнополітичної стабільності, пов'язана зі складними, суперечливими процесами демократизації, державотворення та націєтворення. Етнополітична стабільність може розглядатися як складова політичної стабільності або один з її різновидів. За допомогою аналізу теорій політичної стабільності західних та вітчизняних дослідників, а також вивчення етнополітичних процесів в Україні доведено, що етнополітичній стабільності притаманні більшість характеристик політичної стабільності, водночас остання є ширшим явищем, оскільки, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, яка має суттєвий стабілі¬заційний/дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему (державу).

1. 3. Роль та місце етнополітичної стабільності у етнополітичній системі

Проблема забезпечення етнополітичної стабільності має важливу прикладну спрямованість у сучасному мобільному світі. Глобалізований світ стрімко змінюється. По-перше, етнічний склад держав не залишається сталим на тлі підвищення інтенсивності міграційних потоків. По-друге, посилаючись на системний метод, можна стверджувати, що всі держави функціонують у зовнішньому середовищі, в якому умовно виділяють міжнародний та регіональний виміри. Це означає участь держави у наддержавних організаціях, діяльність у міжнародному середовищі та взаємодію з сусідніми державами на регіональному рівні. Кожна держава проводить зовнішню етнонаціональну політику щодо країн проживання власних національних меншин, яка часто має дестабілізаційний для цих країн характер. Застосування сучасних інформаційних технологій відкриває широкі можливості для етнополітичної дестабілізації, що актуалізує питання забезпечення етнополітичної стабільності [190, c. 89]. Саме тому перед вітчизняною етнополітологією стоїть цілий комплекс завдань зі всебічного вивчення проблеми етнополітичної стабільності, в тому числі з пошуку політико-правових механізмів, які сприятимуть досягненню та підтриманню етнополітичної стабільності в сучасній Україні в складних умовах зовнішнього етнополітичного тиску (гібридної війни та анексії частини територій).

В цьому контексті М. Яворський справедливо зазначає, що політична стабільність - один із основних об'єктів наукового політологічного аналізу, який зазнає серйозних викликів у контексті глобалізації, а в пострадянському суспільстві - ще й системної політичної та соціально-економічної кризи перехідної доби [399, c. 52]. При цьому слід погодитися з дослідником, який підкреслює конструктивну роль викликів, адже вони означають не лише загрози, але й можливість ширшого погляду на феномен (політичної стабільності, її типів та складових), переосмислення його ключових характеристик та потребу в напрацюванні основ нової дослідницької програми, яка б забезпечила розуміння специфіки політичної стабільності сучасних поліетнічних суспільств у глобальних трансформаціях.

І. Оніщенко об'єднує глобальні проблеми і виклики, що постали перед людством, у три групи. До першої з них зараховує інтерсоціальні проблеми - проблеми економічної та політичної міждержавної взаємодії - глобальну безпеку, глобалізацію політичної та економічної влади та структури громадянського суспільства, новий світовий порядок, загострення цивілізаційних суперечностей [242, c. 15].

Тож, без ґрунтовного вивчення теоретичних підвалин явища етнополітичної стабільності неможливе напрацювання ефективних заходів її забезпечення. Етнополітична стабільність не повинна бути ні симулякром, поширеним у політичному дискурсі, ні механізмом придушення демократичних свобод та європейського вектору розвитку України. Зауважимо, що з точки зору політичних перетворень етнополітична стабільність - не синонім незмінності, непорушності, законсервованості етнополітичної структури і відносин. Навпаки, будь-яка консервація розвитку етнополітичної сфери, статика, як правило, не є ознакою стабільності, а ознакою зупинки розвитку етнополітичної системи, яка рано чи пізно призведе до нестійкості, етнічної напруженості, а відтак до антагоністичного явища досліджуваному об'єкту - етнополітичної нестабільності. Тому незмінюваність будь-яких соціальних систем зовсім не означає їх стабільність. На перший погляд, найстабільнішими з етнополітичної точки зору є саме авторитарні і тоталітарні політичні режими. Але за рахунок консервації етнополітичної системи, її структури, правил взаємодії етнополітичних суб'єктів та взаємовідносин такі системи набагато частіше схильні до руйнування, хаосу, перетворюючись на джерело етнополітичних конфліктів і загальної регіональної нестабільності [186, c. 47].

Погоджуємося з М. Василиком, який стверджує, що стан політичної стабільності не можна розуміти як щось застигле, незмінне. Будь-який різновид політичної стабільності розглядається як результат постійного процесу оновлення, трансформації, що базується на сукупності нестійких рівноваг між системоутворюючими і системозмінюючими процесами всередині самої системи [62, c. 345]. Політична стабільність розглядається дослідником амбівалентно: 1) як якісний стан суспільного розвитку, як певний суспільний порядок, в якому панує система зв'язків і відносин, спадковості цілей, цінностей і засобів їх реалізації; 2) як здатність суб'єктів соціально-економічного і політичного життя протидіяти внутрішнім і зовнішнім впливам, що дестабілізують систему, нейтралізувати їх. У такому контексті політична стабільність розглядається як складова соціальної стабільності, як найважливіший механізм життєзабезпечення розвитку соціальної системи.

Утім, у російській політології якщо не домінує, то набагато більш поширене розуміння політичної стабільності як статичної стабільності. А. Тургаев визначає політичну стабільність як стійкий стан політичної системи, що дозволяє ефективно функціонувати і розвиватися в умовах зовнішніх і внутрішніх впливів, зберігаючи при цьому внутрішню структуру і, щонайголовніше, здатність контролювати процес суспільних змін. Одночасно стабільність постає здатністю суб'єктів протидіяти внутрішнім і зовнішнім впливам, що дезорганізують політичну систему. Головним у політичній стабільності дослідник вважає забезпечення порядку, який проявляється в легітимності, ефективності владних структур, в сталості норм і цінностей політичної культури, звичності і стійкості типів поведінки і політичних відносин [265, c. 131]. Учений мотивує свою позицію тим, що суспільства, які традиційно орієнтувалися на цінності порядку і наступності, досягали найбільших успіхів. І навпаки, абсолютизація в суспільстві цінності змін, приводила до нестійкості і регресивної реставрації колишнього ладу. А. Тургаев резюмує, що політична стабільність і є певним громадським порядком, заснованим на спільності і спадкоємності інтересів і цілей суспільного розвитку, цінностей і засобів їх реалізації.

Натомість вітчизняний політолог В. Пекар називає держави, орієнтовані на тип статичної стабільності як незмінності, порядку, відкидання та заперечення змін, державами умовного Середньовіччя. Історичний поділ використовується як модель для аналізу світу в епоху глобалізації та постглобалізації. Держави цієї доби - це імперії та їх колонії і напівколонії, а також напівнезалежні регіони зі складною ієрархією відносин, де люди різних етнічних ідентичностей міксовані. Експерт зараховує пострадянські держави за винятком держав Балтії саме до цього блоку. На його думку, в умовному Середньовіччі держава є чимось вищим і чужим для людей, вони відчувають себе підданими, а не громадянами, залежними від неї, а не джерелом влади [252].

Більшість населення таких держав має етнічну ідентичність, що ґрунтується на мові, культурі, спільній історії та спільному ареалі проживання, в суспільстві переважають фундаменталістські, патерналістські, сімейні цінності, орієнтовані на стабільність і порядок, іноді традиційно релігійні. Такі суспільства здатні використовувати лише досить прості, примітивні технології, живуть сільським господарством та промисловістю з низькою доданою вартістю. В. Пекар наголошує на тому, що суспільства держав епохи умовного Середньовіччя зазвичай не можуть зійти з траєкторії стабільності на траєкторію зростання і якісних перетворень, але і стабільність їх відносна: будь-які негаразди суттєво зменшують добробут, на швидке відновлення вони не здатні [252].

Натомість в епоху умовного Модерну в економіці панує вільний ринок, у політиці - політичні партії, засновані на ідеологіях. Держави цієї доби - це здебільшого національні держави, сформовані шляхом формування складної, спрямованої у майбутнє ідентичності політичної нації, на патріотизмі та громадянській відповідальності, що з боку держави передбачає відповідальне урядування. Громадянське суспільство задає вектор розвитку держави. Держави в епоху умовного Модерну нагромаджують великий соціальний капітал, що дозволяє розвивати промислове виробництво зі значною доданою вартістю, високі технології і забезпечує високий рівень добробуту. Стабільність у державах епохи умовного Модерну - динамічна, вона ґрунтується на системі контролю держави з боку громадянського суспільства, його широкої участі в управлінні. Зміни, новації не вважаються загрозою стабільності, навпаки є основою її формування. Національні меншини не переслідуються, не утискаються, а беруть активну участь у політичному процесі.

Однак Україна у дослідженні позиціонується як держава, що за своїм типом економіки, політики, етнополітики, цінностями та ідентичностями більшості населення належить до пізнього Середньовіччя, в якому досить яскраво проявляється меншість населення, орієнтована на Модерн. Ця меншість є відповідальною, раціонально мислячою, вона прагне розвитку і можливостей більше, ніж стабільності і порядку. Експерт резюмує, що українське суспільство знаходиться на самому переході до Модерну, коли в економіці, політиці, мисленні та культурі вже, з одного боку, накопичилися нові елементи, а водночас, до них звертаються найбільші запити й очікування. Однак роль стабільності в таких суспільствах, що динамічно змінюються, на нашу думку, невиправдано нівелюється. Адже саме стабільність може забезпечити належну імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій зі стихійних форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечать стабільний розвиток держави і суспільства.

Зауважимо, що сприйняття стабільності як порядку, його абсолютизація значно посилює статичну складову стабільності і послаблює динамічну, особливо у тих випадках, якщо це стосується етнополітичної стабільності. Зважаючи на це, припускаємо, що етнополітична стабільність досягається не за рахунок незмінності, непорушності, консервації, а внаслідок ефективної взаємодії етнічної та політичної складових етнополітичної системи [22, c. 117], здійснення назрілих змін, які можна кваліфікувати як задоволення вимог із метою стабілізації самої етнополітичної системи, а також сфери етнонаціональних відносин. Динамічна складова етнополітичної стабільності забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій із форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства. Українські етнополітологи в переважній більшості вважають, що зміни в етнополітичній сфері є необхідною умовою і елементом етнополітичної стабільності, запорукою розвитку держави [179, c. 21].