Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Цей методологічний підхід не часто, але застосовується в етнополітології. Наприклад, Н. Ціцуашвілі, аналізуючи етнополітичний аспект національної безпеки, побудував своє наукове дослідження на підході системної декомпозиції, застосувавши його до національної безпеки. В результаті дослідник запропонував обґрунтування поняття етнополітичної безпеки і рекомендував політико-правову інституціоналізацію її як підсистеми національної безпеки держави. На думку Н. Ціцуашвілі, розбалансованість системи забезпечення національної безпеки гальмує розвиток її підсистем, в тому числі етнополітичної, а безсистемний підхід до забезпечення національної безпеки, основ її формування та функціонування, змісту та призначення, завдань, функцій унеможливлює цілісне бачення національної безпеки та її складових, а отже, і ефективне забезпечення [382, c. 321].

Системна декомпозиція як науковий метод системного підходу передбачає поділ цілого як системи на окремі частини з подальшим їх вивченням. Цей метод дозволяє розглядати будь-яку досліджувану систему як складну, що складається з окремих взаємопов'язаних підсистем, які, в свою чергу, також можуть бути розчленовані на окремі елементи. За допомогою методу системної декомпозиції науковці можуть досліджувати не тільки матеріальні об'єкти, але і процеси, явища і поняття, у тому числі етнополітичні. Н. Ціцуашвілі за допомогою цього наукового методу подав національну безпеку як декомпозовану систему, детально дослідивши її підсистему - етнополітичну безпеку. Вихідна система під час застосування такого методу розташовується на першому або нульовому рівні. Після її розчленування отримуємо підсистеми першого/другого рівня. Розчленування цих підсистем або деяких з них призводить до появи підсистем третього/четвертого рівня, що дає можливість досліднику ретельно дослідити об'єкт, який його цікавить, у межах системного методу.

Спрощене графічне відтворення декомпозованої системи здійснюється у вигляді ієрархічної структури. О. Живицька вважає, що критеріями для системної декомпозиції найчастіше слугують такі ознаки: функціональне призначення (наповнення) складових; структурні особливості; види етапів і процесів (цикл, стан) ; предметні характеристики (економічні, інформаційні, політичні) [126]. Як правило, система розчленовується лише за однією ознакою, характерною для усіх підсистем та системи як цілого, тому підсистеми, що виокремлюються у сумі повинні повністю характеризувати систему. У випадку етнополітичної системи її елементи повинні мати певні однакові ознаки, хоча функціонально, на наш погляд, вони можуть суттєво відрізнятися.

Теорія систем стверджує, що абсолютна більшість систем, у тому числі й етнополітичні, можуть бути декомпозовані як базові складові - підсистеми. Однак головна проблема застосування системної декомпозиції для політичних систем полягає в тому, що в складних системах відсутня однозначна відповідність між законом функціонування підсистем і алгоритмом, за допомогою яких вони реалізуються. Яким чином системна декомпозиція та системний аналіз в цілому можуть бути застосовані для вивчення явища етнополітичної стабільності? Ми спробуємо довести в цьому дослідженні, що етнополітична система є різновидом політичної системи, застосувавши метод системної декомпозиції та теорію систем. Виходячи з загальних закономірностей цієї методології, для етнополітичної стабільності будуть притаманні загальні ознаки політичної стабільності. Також на початку дослідження припустимо, що в різних політичних системах спостерігатимуться різні види політичної стабільності, що дозволить класифікувати також різновиди етнополітичної стабільності.

Ось чому ключовим для розуміння етнополітичної системи та ролі етнополітичної стабільності в ній необхідне вивчення політичної системи, її особливостей та ролі політичної стабільності в межах системного підходу, зокрема системної декомпозиції. Для системного підходу як методологічного інструментарію характерні такі ознаки: 1) цілісність, що дозволяє розглядати одночасно систему як єдине ціле і в той же час як підсистему для вищих рівнів (політичну підсистему як систему вищого рівня) ; 2) ієрархічна структура, що означає наявність безлічі (принаймні, двох) елементів, яка передбачає підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня (етноспільноти є елементом нижчого рівня, тоді як органи влади - вищого) ; 3) структуризація, що дозволяє аналізувати елементи системи та їх взаємозв'язок в межах конкретної організаційної структури, при чому вважається, що процес функціонування системи обумовлений не стільки властивостями її окремих елементів, скільки властивостями самої структури (наприклад, в Україні відсутність інституційної структури забезпечення етнонаціональної політики довгий час дестабілізувала етнополітичну систему) ; 4) множинність, що означає застосування безлічі моделей з різних галузей науки для аналізу окремих елементів і системи в цілому (буде здійснено спробу застосування математичної моделі бінарних відношень до аналізу етнополітичної стабільності) ; 5) системність як властивість об'єкта мати всі ознаки системи [118].

Отже, для вивчення етнополітичної стабільності як різновиду політичної стабільності необхідно звернутися до цієї категорії та її місця в політичній системі за допомогою запропонованої методології - системного аналізу. Одразу зауважимо, що політична стабільність у західних студіях розглядається здебільшого як складова соціальної стабільності - Е. Дюркгеймом, М. Вебером, В. Парето. Під політичною стабільністю узагальнено розуміють баланс соціальних груп, політичних сил, за якого вони не можуть суттєво змінити політичну систему у своїх інтересах - таким чином забезпечується стан відносної рівноваги інтересів суспільних груп та політичних акторів. І західні, і вітчизняні дослідники підкреслюють важливу роль держави та її інститутів у забезпеченні політичної стабільності. А. Хеслоп визначає політичну стабільність як стан миру в країні, який забезпечується діяльністю уряду, що приймає рішення, виходячи з забезпечення інтересів народу [427].

В. Кремень підкреслює визначальну роль держави у забезпеченні політичної стабільності - в умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів. Також формується механізм саморегулювання, у тому числі політичних відносин. На думку дослідника, саме політична система і політичний режим визначають характер політичної стабільності. В кожній країні діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства [269, c. 277]. За допомогою інституційної, правової бази формується здатність політичної системи справлятися з анархією, забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування. Постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних, політичних сил забезпечує політичну і суспільну стабільність в країні.

Всі ці характеристики справедливі й для етнополітичної сфери. На визначальну роль держави в підтриманні балансу етнополітичних інтересів вказує визначення етнонаціональної політики, її головних завдань. У попередніх студіях нами було запропоновано авторське визначення державної етнонаціональної політики як невід'ємної складової внутрішньої політики держави, спрямованої на регулювання сфери етнонаціональних відносин і процесів з метою формування політичної нації, забезпечення гармонійного розвитку всіх її складових: нації в цілому, національних меншин та етнічних груп, утвердження атмосфери міжетнічної толерантності у суспільстві [36, c. 4]. І хоча в ньому не згадується про стабільність, очевидно, що гармонійний розвиток етноспільнот, утвердження толерантності, запобігання конфліктам на етнічному ґрунті неможливі без досягнення етнополітичної стабільності.

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства. Першими дослідниками політичних систем - Г. Алмондом та Д. Істоном також широко застосовувався системний аналіз. Американський політолог Д. Істон вперше використав поняття «політична система» в науковому дискурсі політики в 1953 році, провівши аналогію політичних систем з біологічними. Аналізуючи політику, дослідник використав біологічні системи, що взаємодіють один з одним і з зовнішнім середовищем, щоб продукувати змінний, але стабільний стан системи [420, p. 384]. Таким чином, вже на початку наукового осмислення як явища, політична стабільність була визнана як головна ознака політичної системи. Д. Істон стверджував, що політичні системи за аналогією з іншими системами функціонують в зовнішньому середовищі, яке, в свою чергу, складається з безлічі інших систем - екологічної, економічної, соціальної, культурної та інших. Система зазнає впливу зовнішнього середовища та сама активно впливає на нього з метою самозбереження та розвитку. Д. Істон доводив, що вивчення політичного життя, процесу прийняття рішень, функціонування політичних інститутів можливе в межах певної структури, в яких ці політичні практики відбуваються, тобто в межах політичної системи.

Дослідник запропонував розглядати «політичне життя як систему взаємопов'язаних активностей (дій) « [420, p. 385]. Д. Істон наголошував на необхідності відмежування політичної системи від інших систем та середовища її функціонування і вказував на важливість встановлення її кордонів за аналогією з фізичними системами. Ризикнемо припустити, що цей підхід обумовлений хибною аналогією політичної системи з біологічними системами на початку застосування системного методу в політології, а також зручністю проведення аналізу такої системи, адже безперервна взаємодія, наприклад соціальної та політичної систем ускладнюватиме процес наукового дослідження. Крім того, політологам для наукового позиціонування об'єкта дослідження було конче необхідно розмежувати процеси всередині політичної системи, її взаємодію з середовищем та взаємовплив системи на середовища. Вивчаючи політичну стабільність, немає потреби встановлювати жорсткі кордони політичної системи, а тим більше етнополітичної, оскільки це безпосередньо не впливає на об'єкт дослідження, його характеристики та особливості.

Також слід враховувати наступний чинник. У теоріях винахідників політичної системи, Д. Істона та Г. Алмонда важливу роль виконував аналіз політичної системи з точки зору функціональності, встановлення функцій - входу та виходу. Д. Істона цікавив процес прийняття політичних рішень та їх вплив на зовнішнє середовище - суспільство. Г. Алмонд провів класифікацію функцій входу та виходу. До функцій входу дослідник зараховував політичну соціалізацію й залучення до участі в політичному житті; артикуляцію інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політичну комунікацію. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями - політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу - державними органами законодавчої, виконавчої влади та правоохоронними, а також судовими органами. Функції виходу - це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх.

Г. Алмонда, на відміну від Д. Істона, цікавив не стільки аналіз процесів, що відбуваються в системі, скільки визначальне значення стійких структур політичної системи, - вважають українські політологи [269, c. 242]. Г. Алмонд припускав, що здатність політичної системи впливати на суспільство й одночасно підтримувати стабільність залежить від спеціалізації ролей і функцій політичних інститутів, які є сукупністю взаємозалежних елементів. Кожен елемент структури (держава, партії, еліти, право) виконує життєво важливу для всієї системи функцію. І це дозволяє розглядати систему в термінах «збереження», «зміна» і «адаптація», що характеризують підтримання політичної системи у стабільному стані [406, p. 185]. Призначенням політичної системи є зняття напруги в суспільстві, запобігання конфліктам між членами, групами суспільства, напрацювання механізмів самозбереження та стабілізації соціальної системи в цілому.

Тому з точки зору вивчення політичної стабільності нас більше цікавить теоретичний підхід Д. Істона, а не структурно-функціональний Г. Алмонда. Д. Істон таким чином описував підтримання стану стабільності політичною системою: «Якщо система не наближається до стану ентропії - а ми припускаємо, що це нехарактерно для більшості політичних систем - функції входу повинні продовжувати виконуватися. Без виконання функцій входу система на працює. Без виконання функцій виходу, ми не можемо ідентифікувати, що система працює» [420, p. 391]. Якщо припустимо, що підтримання стабільності в самій політичній системі є іманентною функцією політичної системи, то від її виконання залежить самозбереження політичної системи. Інакше їй загрожує ентропія. Функція підтримання стабільності притаманна всім системам, що демонструють тривале збереження у часі, тому стабільність одночасно характеризується як властивість, ознака, характеристика системи і як її стан.

У політичній системі, зазвичай, розрізняють п'ять структурних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру [369, c. 68]. Виходячи з аналізу структури, виокремлюють організаційно-інституційну, регулятивну, функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи. Зауважимо, що це лише один варіантів виокремлення підсистем політичної системи, але на їх прикладі можна з'ясувати роль підсистем у забезпеченні виконання функції політичної стабільності. В переважній більшості політичних систем завдання підтримання політичної стабільності покладається на: інституційну підсистему, до якої входять держава та органи влади, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування та регулятивну підсистему, яку утворюють сукупність політичних норм (що напрацьовуються державою та суспільством), традицій, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин.

Однак всі інші підсистеми також беруть участь у виконанні функції підтримання політичної стабільності. Функціональна підсистема політичної системи знаходить відображення у політичному процесі й політичному режимі. Останній визначає особливості політичної стабільності. Комунікативна підсистема задає формат політичних відносин, тобто тих зв'язків між людьми та їх спільнотами, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема відіграє провідну роль у підтриманні стабільності з огляду на її значення (Інтернету та інших ЗМІ) в сучасному світі. Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура, які також впливають на підтримання політичної стабільності з огляду на свої особливості. Політична свідомість більшості громадян нестабільних політичних суспільств, зокрема тих, що перебувають в стані революції або війни суттєво відрізняється від стабільних за кількісними та якісними показниками. Інколи кількість підсистем політичної системи обмежують чотирма: організаційно-інституційною, яку, в свою чергу, розподіляють на організації (громадянське суспільство, суспільно-політичні рухи) та інститути (парламентаризм, партії, громадянство) ; нормативно-регулятивною; комунікативною; культурно-ідеологічною [273].

Дослідники не відокремлюють підтримання стабільності політичної системи в окрему функцію окремої підсистеми. В цьому контексті важливо розмежовувати стабільність політичної системи та політичну стабільність в державі або суспільно-політичну в суспільстві. Попри тотожність (наприклад стабільність політичної системи в більшості випадків означає політичну стабільність в державі), стабільність політичної системи і більше науковим, теоретичним конструктом, що дозволяє досліднику аналізувати політичну систему як об'єкт, що перебуває у стані нестабільності/стабільності. Тоді як політична стабільність, виходячи з розуміння політичної системи у засновників-теоретиків методу, стосується як держави, що є елементом політичної системи, так і суспільства, що вважається зовнішнім середовищем відносно політичної системи. Це ускладнює розуміння та визначення етнополітичної стабільності, яка однозначно стосується, окрім вищезгаданих структур (держави, суспільства), також і етноспільнот [21, c. 442].

Так, Д. Істон стверджує, що вимоги суспільства впливають на політичну систему, вони є джерелом змін у ній - у такий спосіб зовнішнє середовище флуктує, генеруючи нові вимоги входу для системи [420, p. 390]. Водночас політична система не може функціонувати без підтримки як зовнішнього середовища (суспільства), так і внутрішньої підтримки, що здійснюється безпосередньо її елементами. Механізм функціонування політичної системи ґрунтується на зворотному зв'язку, за допомогою якого сигнали виходу системи впливають на вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження та нестабільності в суспільстві, але ефективно працює він лише у випадку здатності влади реагувати на імпульси, що надходять до системи. Зворотний зв'язок орієнтований на підтримку рівноваги політичної системи. Взаємодія окремих елементів політичної системи і їхнє пристосування до зовнішнього середовища за допомогою зворотного зв'язку складають суть системної теорії. Тільки реагуючи на імпульси, що йдуть із зовнішнього оточення, система зберігає здатність до стабільного функціонування і розвитку. Політологи переконані, що саме запропонована модель Д. Істона дозволяє оцінити стан політичної системи, аналізувати умови її стабільності або нестабільності, а також прогнозувати наслідки прийнятих політичних рішень [163, c. 27].

Дослідники поділяють системи на закриті та відкриті залежно від взаємодії з зовнішнім середовищем. Система класифікується як відкрита, якщо вона обмінюється з зовнішнім середовищем матеріальними потоками, енергією, інформацією або іншими ресурсами. Відкритість системи означає, що система в процесі функціонування взаємодіє з іншими системами: зазнає впливу інших систем і/або сама впливає на функціонування інших систем. У випадку, якщо жодні потоки ресурсів не перетинають кордони системи, то система розглядається як закрита. Згідно з принципами самоорганізації та ускладнення структури, будь-яка демократична політична система повинна бути відкритою. Закрита система кінцевому підсумку доходить до стану максимальної ентропії і припиняє еволюцію. Серед політичних систем до закритих належать політичні системи з тоталітарним або авторитарним режимом, але навіть ці системи вважаються закритими лише умовно, оскільки взаємодія з зовнішнім середовищем повністю не припиняється. Прикладом таких політичних систем можуть бути авторитарні та тоталітарні режими КНДР, Куби, Російської Федерації, які обмежено взаємодіють з іншими політичними системами. Етнополітична система належить до відкритих динамічних систем, оскільки взаємодіє з зовнішнім середовищем. Політична та етнополітична системи є, в свою чергу, підсистемами систем вищого рівня. Тоді, як підсистема не може бути закритою в принципі: всі підсистеми відкриті, оскільки обов'язково обмінюються з іншими підсистемами хоча б одним ресурсом, формуючи єдину систему вищого порядку.

Відповідно до теорії застосування синергетики до аналізу політичних систем О. Максимової, характеристика політичної системи як динамічного утворення передбачає, що система знаходиться під впливом різних зовнішніх сил, в результаті дії яких вона змінюється в часі. В цілому динамічні стани систем протиставляються станам відносної рівноваги [211, c. 47], вони є стабільними. Тоді як нестабільні стани системи є одним з окремих випадків прояву системної динаміки. Загалом самоорганізація в складних системах, перехід від одних структур до інших, виникнення нових рівнів організації неодмінно супроводжуються порушенням симетрії. Самоорганізація в складних і відкритих системах, до яких належать соціальні системи, призводить до необоротного руйнування старих і до виникнення нових структур і систем.

У будь-якої відкритої системи на вході і виході спостерігаються потоки різної природи (фізичні, біологічні, фінансові, інформаційні і т. д.), тому, як стверджує С. Дубовський, відкрита система може розглядатися як оператор переробки сигналу входу в сигнал виходу [118]. Зворотний зв'язок притаманний усім відкритим системам, його наявність критично важлива для підтримання у стабільному стані етнополітичної системи. Якщо сигнал виходу трансформується якимось чином у сигнал входу, то йдеться про існування зворотного зв'язку, який може мати як позитивну, так і негативну природу. С. Дубовський переконаний, що для стабільного існування соціальних систем також конче необхідна наявність негативних зворотних зв'язків поряд з позитивними. Рішення, що не мають підтримки на нижчому та середньому рівнях політичної системи, можуть призвести до криз, конфліктів, соціальної апатії, тобто дестабілізації. Тому адаптація, самозбереження і переорієнтація політичної системи можливі тільки при ефективному зворотному зв'язку, незалежно від типу політичного режиму, за винятком диктатури.

Припускаємо, що негативний зворотний зв'язок відіграє чи не важливішу роль у стабілізації етнополітичної системи, ніж позитивний. Яскравим прикладом стабілізаційної дії негативного зворотнього зв'язку в межах етнополітичної системи можуть бути теракти у Франції 2015 року, зокрема теракт в редакції французького сатиричного щотижневика Charlie Hebdo в Парижі. Журнал, відомий публікацією карикатур на пророка Магомета та лідерів Ісламської держави, став об'єктом помсти радикальних ісламістів-мігрантів. 7 січня невідомі у масках з криками «Аллах Акбар» увірвались до редакції, де почали розстрілювати працівників з автоматів Калашникова. В результаті стрілянини загинуло 12 осіб, в тому числі відомі публіцисти та карикатуристи. Нападниками виявилися уродженці Алжиру, мігранти, які мали дозвіл на проживання у Франції.

Цей та інші терористичні акти (вибухи на стадіоні «Стад де Франс») стали наслідком посилення позицій мігрантів-вихідців з ісламських держав у французькому суспільстві. Збільшення кількості мігрантів є прикладом позитивного зворотнього зв'язку в етнополітичній системі. Мігранти приїздять в розвинену країну (в даному випадку у Францію) на нове місце проживання і знаходять там більш сприятливі умови, ніж на колишньому місці. Про це вони повідомляють своїх родичів, знайомих в країнах ісламського світу, внаслідок чого міграція лавиноподібно збільшується. Це позитивний зворотний зв'язок, але без встановлення негативного зворотного зв'язку стійкий еволюційний розвиток етнополітичної системи унеможливлюється. Саме така ситуація зараз спостерігається у Західній Європі, зокрема у Франції. Частка мусульман у демографічній структурі французького суспільства зростає, але їх соціальні, етнокультурні та етнополітичні позиції гірші, ніж на батьківщині, з якої вони мігрували. Матеріальне становище мігрантів у новій країні проживання суттєво покращилося, але етнокультурне і етнополітичне суттєво погіршилося.

Журнал Charlie Hebdo, критикуючи, висміюючи окремі складові ісламської релігійної самобутності у відповідь на збільшення кількості мусульман у французькому суспільстві, відстоював такі західні цінності, як свобода слова, самовираження, плюралізм думок та позицій. Вони несумісні з релігійним світоглядом мігрантів з ісламських держав, тому представники джихадських організацій зважилися на теракт, в такий спосіб демонструючи свою незгоду з західними цінностями. Бойовики Ісламської держави схвалили теракт, висловлюючи задоволення тим, як «леви ісламу помстилися за пророка». Тоді як генеральний секретар ООН Пан Ґі Мун назвав стрілянину в Charlie Hebdo «прямим нападом на наріжний камінь демократії - на засоби масової інформації та свободу висловлювання думок» [90]. Дослідники констатували конфлікт Західної та Східної цивілізації.

Після теракту 7 січня чимало людей почали стихійно збиратися у різних містах Франції для того, щоб висловити підтримку сім'ям загиблих журналістів. Багатотисячні мітинги на знак протесту проти нападу терористів на редакцію сатиричного журналу пройшли в 21 місті Франції під гаслом «Je suis Charlie» («Я - Шарлі» або «Шарлі - це я»). У Парижі на Площу Республіки вийшло близько 15 тис. осіб, в Ліоні акція зібрала від 10 до 15 тис., у Тулузі - 10 тис., а у Нанті 5 тис. Зворотний негативний зв'язок цієї події для Франції знайшов відображення у заходах стабілізації етнополітичної системи: усвідомленні необхідності перегляду етнонаціональної, зокрема міграційної політики держави, яка вважається занадто лояльною до мігрантів [41, c. 100]. Окрім того, терористичний акт в редакції Charlie Hebdo викликав зростання популярності ксенофобських та праворадикальних політичних сил, на зразок Народного фронту, у своїх політичних програмах негативних налаштованих щодо мігрантів-мусульман з країн Сходу.

Таким чином кривава помста мігрантів-мусульман за критику їх релігійного пророка та політичних лідерів не посилила їх позицій, а навпаки, запустила в етнополітичній системі Франції механізми, спрямовані на регулювання, скорочення частки мусульман та погіршення їх етнокультурного та політичного становища у французькому суспільстві. Експерти переконані, що за тієї кількості мігрантів-мусульман, які продовжують прибувати до ЄС, за тієї радикалізації, яка відбувається з ісламським населенням світу, країни Європи опинилася перед складним вибором. Перший варіант - продовження політики мультикультуралізму, намагаючись нівелювати стародавніми європейськими цінностями несумісні з ними ісламські цінності. Другий варіант - Європа стоїть на порозі ксенофобізації, ізоляції та закриття кордонів.

І. Бреммер виокремлює кілька фактів, що підтверджують ці припущення та пояснюють напад на Charlie Hebdo. Серед них рекордний рівень міграції: за оцінками прикордонної служби ЄС Фронтекс торік в Європу намагалися нелегально проникнути майже 1 млн. осіб. По-друге, це економічна криза та етнополітичні стереотипи [413]. Безробіття серед молоді у Франції перевищує 24%. При цьому середньостатистичний француз вважає, що більше третини населення країни - мусульмани, тоді як насправді ця цифра набагато менша і становить не більше 10%. Це підтвердило соціологічне дослідження Pew Research, наведене журналом The Economist. Видання після теракту у Парижі вирішило порівняти реальний відсоток мусульман в країнах Європи з тим, як його оцінюють європейці, і вказало на велику розбіжність між стереотипами та реальністю. Так, зокрема, у Франції мусульманське населення становить 8%, в той час як, на думку французів, їх кількість сягає 31%. Таку ж різницю зафіксовано і в Бельгії, громадяни якої вважають, що серед них 29% мусульман, в той час як насправді - лише 6%. Британці вважають, що мусульмани становлять 21% їхнього населення, в той час як статистика свідчить про 5%. Схожою є також ситуація в Італії (4% мусульман проти «уявних» 20%), Німеччині (6% проти 19%), Швеції (5 проти 17%) та Іспанії (2% проти 16%) [431]. Отже, європейці значно переоцінюють відсоток мусульманського населення, їх вплив та загрозу європейським цінностям у своїх країнах.

По-третє, це посилення антимігрантських настроїв, результатом якого стає зростання популярності праворадикальних партій. Якщо рейтинг схвалення Національного фронту в 2010 році був на рівні 18%, то останні опитування 2015 року та регіональні вибори дають йому 31%. Тому, І. Бреммер переконаний, що теракти викликає напруженість у відносинах з мігрантським мусульманським населенням країни, яка наростала роками. Водночас це посилить і без того серйозні етнополітичні проблеми у Франції і у всій Європі, ускладнивши життя мусульман-іммігрантів у західних суспільствах [413]. Цей приклад підтверджує, що для стабільного функціонування етнополітичної системи, як відкритої системи, необхідна наявність негативних зворотних зв'язків, які її стабілізують. Адже зростання кількості мусульман-мігрантів, посилення їх позицій, зміни в етнокультурному середовищі країн ЄС, які вони провокують, унеможливлює існування етнополітичної системи цих держав в попередньому вигляді.

Попри важливість зворотних негативних зв'язків, згідно з принципами синергетики, етап самоорганізації (ускладнення структури) етнополітичної системи продовжується лише у випадку переважання позитивних зворотних зв'язків, що присутні у будь-якій у відкритій системі без винятку, над негативними зворотними зв'язками. Динамічно стабільні системи, що не еволюціонують, але адаптуються до вимог зовнішнього середовища, на основі позитивних зворотних зв'язків коректують повернення системи до вихідного стабільного стану. Тоді, як в політичних системах, що самоорганізуються та еволюціонують, зміни та збурення не усуваються, а накопичуються, посилюючись внаслідок загальної позитивної реактивності системи, що може призвести до виникнення нового порядку й нових структур, утворених з елементів колишньої, зруйнованої системи. Приміром, російські політологи прогнозують, що на зміну відкритим демократичним політичним системам країн ЄС прийдуть закриті фашистські політичні системи, ксенофобськи налаштовані щодо мігрантів.

Безумовно, елементи політичної системи зацікавленні в її збережені, підтриманні в стабільному стані та розвитку. Д. Істон стверджує, що структурні елементи системи глибоко прив'язані до системи та її ідей і демонструють схожу поведінку, спрямовану на мінімізацію дестабілізаційної дії зовнішнього середовища. Приклад - революціонери, що приходять до влади і намагаються придушити революцію, стабілізуючи ситуацію. Для підтримки системи її елементи (суб'єкти, підсистеми) використовують цілу низку механізмів, які Д. Істон зводить до політичної спільноти, політичного режиму та органів влади - рівнів політичної системи, які підтримують її функціонування [420, p. 396]. Якщо роль політичного режиму та органів влади у підтриманні політичної системи у стабільному стані зрозуміла і аналізуватиметься пізніше, то вплив політичної спільноти на збереження політичної системи демонструє Революція гідності в Україні, під час якої частина елементів політичної системи (партій, органів місцевої влади, правоохоронних органів) підтримувала тогочинну політичну систему, тоді як інша частина стала на бік громадянського суспільства, що вимагало її повної трансформації.

Наразі побутує сприйняття політичної системи і суспільства не як відокремлених структур, а як тісно пов'язаних. Настільки тісно, що дає дослідникам, зокрема І. Терлецькій, підстави говорити про суспільно-політичну систему [349, c. 417]. Адже в кожному конкретному суспільстві формується специфічна політична система, що задається складовими елементами - традиціями, інститутами, політичними цінностями, які відрізняються в різних суспільствах. Також сучасна політична система постає як більш відкрита система, ніж у ранніх теоретиків системного методу в політиці, оскільки вона активно взаємодіє з іншими сферами життя суспільства - економічною, культурною, соціальною, постійно впливаючи на них і зазнаючи їх впливу. Наразі етнополітологи не ставлять собі за мету чітке відмежування етнополітичної системи, встановлення її кордонів. Політична, етнополітична дійсність є динамічною, перебуває у постійній трансформації та взаємозв'язку з іншими структурними елементами системи більш високого порядку.

Це підтверджують труднощі з чітким виокремлення функцій політичної системи, де ми не знаходить поняття стабільності. Так, політична система здійснює функції: конверсії, тобто перетворення суспільних вимог у політичні рішення; адаптації, тобто пристосування політичної системи до нестабільних умов суспільного життя; мобілізації людських і матеріальних ресурсів (грошових коштів, виборців) для досягнення політичних цілей; захисту (охоронна функція) - захисту суспільно-політичного ладу, його вихідних базових цінностей і принципів; зовнішньополітичну - встановлення і розвиток взаємовигідних відносин з іншими державами; консолідаційну - узгодження колективних інтересів і вимог різних соціальних груп; розподільчу - створення і розподіл матеріальних і духовних цінностей. Попри те, що всі ці функції спрямовані на підтримання політичної системи в стабільному стані, лише деякі з них передбачають забезпечення політичної стабільності. Це більшою мірою охоронна, консолідаційна та зовнішньополітична функції.

Політичну систему розглядають як соціальну систему, тобто підсистему соціальної системи. Структурні елементи політичної системи настільки взаємопов'язані, що зміна хоча б однієї частини призводить до змін у всій системі. Політична система - не просто система взаємодії її структур, вона постійно змінюється, функціонує, динамічно розвивається. Елементи політичної системи упорядковані, взаємозалежні і утворюють певну системну цілісність. Дослідники визначають політичну систему як упорядковану сукупність норм, інститутів, організацій, ідей, а також відносин і взаємодій між ними, в ході яких реалізується політична влада і одночасно як комплекс державних і недержавних інститутів, що здійснюють політичні функції, тобто діяльність, пов'язану з функціонуванням державної влади [273].

Всі політичні системи належать до нелінійних систем, а це означає їх непередбачувану поведінку: різну непропорційну реакцію системи на зовнішній вплив. Одна і та ж етнополітична система реагуватиме на зовнішню дію неоднаково, тобто при однаковому зовнішньому впливі на неї система в різний час може поводитися діаметрально протилежно. Якщо анексія Автономної Республіки Крим з боку Російської Федерації Україною була сприйнята спокійно без жодного військового опору, то спроби захопити Донецьку та Луганську області наразилися на збройну протидію України у вигляді АТО. Неможливо шляхом інсталяції необхідного елементу примусити систему функціонувати в потрібний спосіб або повністю змінити її якість, не змінивши або не вплинувши на інші елементи системи.

Нелінійні системи, особливо у стані нестабільності непропорційно, непрогнозовано реагують навіть на незначний вплив. Прикладом цього твердження може бути Революція гідності 2013-2014 років в Україні. Незначний, але неочікуваний вплив у вигляді непідписання Президентом України В. Януковичем під зовнішнім тиском Російської Федерації Угоди про асоціацію з ЄС викликав хвилю протестів, що згодом переросли в масові заворушення - революцію, яка змінила владу, політичний режим, вектор розвитку держави. Якби глава держави знав, до яких наслідків призведе в кінцевому підсумку це рішення, очевидно, або відмовся від його реалізації або належним чином підготував суспільство до відтермінування євроінтеграції. Ні тих, ні інших заходів вжито не було - українська етнополітична система відреагувала абсолютно непередбачувано, оскільки на той момент вже перебувала в нестабільному стані. Слід враховувати також той факт, що підсистеми лінійних систем слабо взаємодіють одна з одною і ціла система загалом може бути зведеною до суми її частин, тоді як підсистеми таких нелінійних систем, як політична або етнополітична, перебувають у складних взаємозв'язках одна з одною і сума частин такої системи не дорівнює цілій системі. Тож спрогнозувати траєкторію розвитку етнополітичної системи в точці біфуркації неможливо.

Навіть виокремлення її стійких структур не допоможе. Саме Г. Алмонд наголошував на визначальному значенні стійких структур політичної системи. Якщо Д. Істон запропонував системну модель політичної системи, то Г. Алмонд зосередився на її структурно-функціональному аналізі. Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування, в такий спосіб підтримуючи стабільність. Політична система, на думку американського політолога, є різновидом діяльності, пов'язаної з процесом прийняття рішень. Головна функція політичної системи полягає у забезпеченні легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність [406, p. 205]. Застосовуючи порівняльний аналіз до політичних систем багатьох країн, Г. Алмонд припускав, що всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя, але водночас є багатофункціональними; мають власну структуру; є змішаними в культурному сенсі. Ці ознаки характерні як для простих, так і складних політичних систем, які розмежовував дослідник. Головна відмінність між простими (традиційними) і складними системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур - вони виконують однакові функції, але розрізняються за структурними характеристиками.

Теорія політичних систем протягом десятиліть існування удосконалювалася, але не переглядалася, тому вивчення головних постулатів її теоретиків-засновників є конче необхідним для розуміння місця та значення політичної, а тим більше етнополітичної стабільності у системі. Інші теорії політичної системи є переважно варіаціями розглянутих або не відповідають напрямку нашого дослідження. Наприклад, широковідома інформаційна модель політичної системи К. Дойча, яка розглядає її як систему, що оперує з інформацією, забезпечуючи прийняття рішень та досягнення певних цілей на її основі.

Як зауважує О. Максимова, класичні моделі політичних систем (Д. Істона, Г. Алмонда, К. Дойча) відображають стабільний (рівноважний) аспект функціонування системи, тоді як політичні кризи і інші прояви нестабільності системи не знаходять пояснення в цих моделях. Дослідниця вважає за необхідне створення таких моделей політичних систем, які враховували б і пояснювали поведінку системи в нестабільних станах на основі синергетичного підходу [211, p. 47]. Але оскільки він не дає можливості спрогнозувати траєкторію розвитку політичної системи під час біфуркації, це ставить під сумнів можливість створення таких моделей політичних систем.

Таким чином, у цьому підрозділі ми напрацювали науково-методологічну основу дисертаційного дослідження. Етнополітична стабільність є складним явищем, що дає можливість застосувати цілу низку методів під час вивчення його вимірів. Використовуючи положення та інструментарій загальної теорії систем, теорії політичних систем, системного аналізу, синергетики, системної декомпозиції, автор доводить, що етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю, функцією, ознакою етнополітичної системи, якій притаманні такі характеристики, як здатність до самоорганізації та еволюції, відкритість, нелінійність, динамічність, ієрархічність, наявність позитивних та негативних зворотних зв'язків, покликаних стабілізувати етнополітичну систему. Як будь-яка політична система, етнополітична система має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи.

1. 2. Концептуалізація етнополітичної стабільності держави

В історичному контексті стабільність є однією з іманентних характеристик розвитку суспільства в межах державної самоорганізації. Як зазначають українські етнополітологи Ю. Римаренко, С. Римаренко та Л. Шкляр, існування будь-якої органічної системи спирається на самоорганізаційні засади. Самоорганізація є способом функціонування будь-якого організму - як природного, так і соціального, вона має антиентропійний характер. Прагнучи до самозбереження і розвитку організм чинить активний опір усьому, що загрожує його існуванню. Дослідники підкреслюють, що в суспільстві, зокрема в його етнонаціональній сфері, де також діють антиентропійні принципи, самозбереження відбувається шляхом ускладнення внутрішньої системи етнонаціонального буття [120, c. 48]. Виходячи з цього, припускаємо, що перехід до більш складної структури дозволяє ефективніше протидіяти ентропії та стабілізує етнополітичну систему. У своєму дослідженні запропонуємо таке, на наш погляд, більш сучасне визначення системи етнополітичного буття як етнополітичної системи. Саме з метою забезпечення самозбереження та розвитку етнополітична система має характеризуватися такою ознакою, як етнополітична стабільність.

Це підтверджує наукове визначення ентропії, покликані протидіяти якій всі впорядковані самоорганізовані системи, включаючи політичні та етнополітичні системи. Філософська енциклопедія визначає ентропію, зокрема як функцію стану системи, що характеризує напрямок довільних процесів в цій системі та є виміром їх незворотності [236]. В широкому політологічному сенсі ентропія означає ступінь невпорядкованості системи: чим менш впорядковані та стабільні елементи політичної системи, тим вища у ній ентропія. Незважаючи на те, що ентропія є терміном термодинамічного походження, у політології вона найчастіше використовується як науковий синонім нестабільності (рівня дестабілізації) системи. Тобто явища протилежного об'єкту дослідження, який також потребує докладного вивчення для досягнення максимально глибокого розуміння досліджуваного явища - етнополітичної стабільності. Адже наукове дослідження - це одна з форм пізнання - систематичного, цілеспрямованого вивчення об'єктів з використанням всіх необхідних методів і засобів науки, що завершується формування цілісного, несуперечливого знання про досліджуваний об'єкт. І одним із перших етапів дослідження є формулювання наукового (понятійного або категоріального) апарату.

У цій роботі використовуватимемо термінологічну пару «стабільність/нестабільність», а не «стабільність/дестабілізація» незважаючи на поширене використання саме цих антонімів у семантичному полі політичного та медійного дискурсу. Застосування останньої пари «стабільність/дестабілізація» є хибним з наукової точки зору, беручи до уваги трактування стабільності як статичного явища, а дестабілізації як процесу. Безумовно, обидва явища можна розглядати як такі, що перебувають як у статичному стані, так і позначають певний етнополітичний процес. Але процес набуття/запровадження стабільності має назву «стабілізація», тоді як процес встановлення/виникнення нестабільності має назву «дестабілізація» (лат. de... + stabilis). Тоді як означенню стану (форми) існування явища, на відміну від процесу його набуття, відповідає термін «нестабільність».

Слушність такого припущення підтверджує також словникова база. Політичний словник визначає політичну дестабілізацію саме як процес, в результаті якого відбувається руйнування стійкості політичної системи [112]. Економічна енциклопедія подає дестабілізацію як втрату стабільності, порушення встановленого ритму, динаміки процесів, виникнення різких стрибків, крутих спадів у окремих сферах [113]. Словники іноземних слів визначають дестабілізацію як: 1) порушення звичного способу життя, рівномірності і сталості якихось процесів, величин, властивостей; 2) дію, спрямовану проти порядку і стійкого стану, наприклад у суспільстві або державі; 3) процес позбавлення чогось стабільності, стійкості [170, c. 210].

Тоді як стабільність визначається як здатність системи функціонувати, не змінюючи власну структуру, знаходитися в рівновазі, що не повинна змінюватися в часі [402, c. 14]. Термін походить від латинського stabilis - постійний, стійкий. Енциклопедія соціології визначає стабільність як: 1) стійкість, незмінність; 2) здатність системи функціонувати, зберігаючи незмінною свою структуру та підтримуючи рівновагу [339]. Синонімами стабільності, що також вказують на зміст явища та розкривають його суть, енциклопедично-довідкова література визначає константність, незмінність, стійкість, постійність, рівновагу. Слід погодитися з М. Яворським, який наголошує, що у соціогуманітарних дисциплінах стабільність зазвичай розглядається не як абстрактне поняття, а у прив'язці до певної сфери життя суспільства: економічної, політичної, соціальної, культурної тощо [339, c. 53]. Політичну ж стабільність енциклопедичні словники визначають як систему зв'язків між різними політичними суб'єктами, якій властиві певна цілісність та здатність ефективно реалізовувати покладені на неї функції [266, c. 281].

З метою вивчення співвідношення «стабільності - нестабільності» звернемося до міждисциплінарного наукового підходу. Для аналізу взаємодії цих понять слід застосувати загальнофілософську методологію. Для стабільності і нестабільності характерна діалектична взаємодія, що отримала наукове оформлення у вигляді другого закону діалектики - закону єдності та боротьби протилежностей. Цей закон пропонує сприймати будь-який об'єкт як складне утворення, що містить взаємовиключні елементи, безпосередньо один з одним не сумісні. Так, одну й ту ж ситуацію не можна охарактеризувати як прояв етнополітичної стабільності і нестабільності одночасно. Єдність протилежностей полягає в тому, що вони нерозривно пов'язані між собою; взаємно обумовлюють одне одного і водночас взаємно переходять, трансформуються одне в одне. Наприклад, гібридна війна на Сході України 2014 - 2016 років, попри яскраво виражений дестабілізаційний характер, з іншого боку, етнополітично стабілізувала, консолідувала українське суспільство. Водночас боротьба протилежностей полягає в тому, що вони (стабільність-нестабільність) протидіють одне одному, взаємонейтралізуючи. Нестабільність означає брак або відсутність певного рівня стабільності в етнополітичній системі.

Філософи стверджують, що в такий спосіб через зв'язок (боротьбу) протилежних сил, сторін, властивостей розвиваються всі об'єкти світу, в тому числі соціальні системи [130], а отже й політичні, зокрема етнополітичні системи. Виходячи з цього, у кожного об'єкта є протилежні сторони (властивості, форми існування), що знаходяться в стані єдності і боротьби. Це ж стосується загального об'єкта етнополітичної стабільності/нестабільності як стану етнополітичної системи, одна з властивостей/форм якого і стала предметом дисертаційного дослідження. У цьому випадку доцільним є застосування методу синтезу, протилежного до аналізу, що дозволяє здійснювати об'єднання елементів (частин) об'єкта, який був розчленований у процесі етнополітичного аналізу, встановлюючи зв'язки між частинами і даючи можливість пізнати об'єкт дослідження як єдине ціле [247, c. 107].

Однак у нас виникають певні категоріальні труднощі для означення цього об'єкта якимось одним етнополітичним терміном. Адже етнополітологія як суспільна наука, на відміну від точних наук, не оперує станами одного й того ж явища, а зосереджується на вивченні властивостей якогось одного стану/форми явища (етнічна ворожнеча, етнічний конфлікт, ксенофобія і т. д.) Тоді як точні науки обов'язково класифікують явище в цілому і детально розглядають всі його можливі стани (форми) існування та їх властивості. Таким чином, етнополітичну стабільність можна класифікувати як один зі станів (форм) існування загального об'єкта етнополітична стабільність/нестабільність в межах етнополітичної системи, складові та прояви якого перебувають у нерозривній діалектичній взаємодії [43, c. 113]. Це припущення повністю відповідає принципам діалектики, яка стверджує, що боротьба протилежностей веде до більш гострої суперечності і закінчується зникненням одного і виникненням іншого стану (форми) об'єкта. Дестабілізація означає припинення існування стану стабільності і виникнення стану нестабільності у етнополітичній системі. М. Гіматов зауважує, що суть і сенс закону єдності та боротьби протилежностей знаходить відображення в природному русі систем у двох протилежних напрямках: прагненні до хаосу і прагненні до впорядкування елементів системи, де кожен цикл «хаос-впорядковування» веде до організації більш складної і високоорганізованої системи [92]. Це твердження справедливе і щодо етнополітичної системи.

Висунемо теоретичну гіпотезу щодо того, що взаємодію елементів явища стабільності/нестабільності як стану етнополітичної системи можна оформити також у вигляді бінарного симетричного зв'язку та застосувати для його вивчення принципи математичного бінарного аналізу. Бінарні відношення є широко використовуваним теоретичним підґрунтям теорії прийняття рішень, оскільки їх властивості якісно інтерпретуються в термінах системи переваг децидента (суб'єкта, який приймає рішення). Відношення визначається як твердження, що відображає взаємний зв'язок між двома чи більшою кількістю об'єктів, з виокремленнями яких набагато простіше і зручніше працювати, ніж з множинністю факторів. Доведені твердження дають можливість побудувати алгоритми перевірки експериментальних відношень на наявність таких важливих властивостей, як транзитивність, ациклічність, лінійність, - аргументує А. Катренко [160, c. 49].

Використовуючи теоретико-методологічний апарат теорії прийняття рішень, бінарний зв'язок «стабільність-нестабільність» можна класифікувати як структуру «домінування-байдужість», для якої характерні два аспекти: один відображає перевагу (переважання, домінування) одного об'єкта над іншим, а другий - байдужість (індиферентність, толерантність) об'єктів. Це означає, що в системі може домінувати стабільність, нестабільність, або навіть спостерігатися рівновага між проявами стабільності/нестабільності. Якщо маємо справу зі складною структурою, якою є етнополітична система, то прояви дестабілізації в одній сфері можуть врівноважуватися стабілізаційними заходами з боку інших підсистем системи. На прикладі України це, зокрема, означає, що етнополітична дестабілізація на Сході в ході гібридної війни нейтралізується централізованими, таргетними діями легітимної влади та зусиллями консолідованого суспільства на підтримку та ініціювання заходів зі стабілізації (допомога армії, переселенцям, відмова від протестної активності, незважаючи на суттєве погіршення соціально-економічної ситуації). В межах окремої держави найчастіше спостерігається рівновага між стабільністю/нестабільністю, яка періодично порушується на користь одного чи іншого стану (форми), але стабілізується в межах складної етнополітичної системи, яка у свою чергу складається з низки підсистем.

Зауважимо, що дослідники усіх видів стабільності, особливо в соціогуманітарних науках розглядають співвідношення понять «стабільність» і «нестабільність». Зокрема, наукова розвідка М. Яворського підтверджує той факт, що у широкому розумінні нестабільність є станом протилежним до стабільності. Її конкретні прояви залежать від співвідношення політичних сил, специфіки прийняття політичних рішень, стабільності в інших сферах життя суспільства (економічній, соціальній тощо), рівня активності населення в політичному житті країни тощо [399, c. 54]. Дослідник стверджує, що на зміну «ідеї соціальної рівноваги», порядку і стабільності приходить «ідея соціальної зміни», конфлікту та нестабільності. Тоді як у межах конфліктологічного підходу основною характеристикою політичних систем є уявлення про їх внутрішню суперечливість та прагнення до змін; про те, що в основу політичного життя покладено непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним органічним станом кожної політичної системи.