Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Мобілізаційна стабільність найчастіше спостерігається у перехідних та авторитарних етнополітичних системах, де лідер держави (влада або владна партія) задає певний курс стабілізації, ставить мету і жорстко вимагає її дотримання. Приклад такої етнополітичної системи мобілізаційної стабільності демонструє нинішній етап етнополітичного розвитку Російської Федерації. Керівники Росії закликають російське суспільство мобілізуватися та перетерпіти соціально-економічні негаразди, пов'язані з застосуванням міжнародних санкцій, накладених за вторгнення в Україну, заради великої етнополітичної мети - повернення Криму до складу Росії, відновлення її іміджу великої держави за рахунок експансії у сусідні пострадянські держави.

Прем'єр-міністр Російської Федерації, виступаючи зі щорічним звітом про роботу уряду РФ у Державній Думі РФ, заявив, що з настільки потужними санкціями і негативним економічним впливом Росія раніше не стикалася. За оцінками експертів, Росії було завдано збитків на 25 мільярдів євро (1, 5% від ВВП) у 2014-15 роках. Незважаючи на це, влада переконує, що рішення анексувати Крим було правильним, оскільки півострів дуже важливий етнополітичний здобуток для Росії. «Безпрецедентний політичний і економічний зовнішній тиск (на РФ) - це плата за нашу з вами позицію, але вся влада і наше суспільство розуміли: іншого шляху (окрім анексії Криму) у нас немає, чим би нам це не загрожувало», - заявив Д. Медведєв російським депутатам [104]. За його словами, для багатьох росіян повернення Криму стало відновленням історичної справедливості, яку за силою і етнополітичним значенням можна порівняти з падінням Берлінської стіни і об'єднання Німеччини або поверненням Китаю Гонконгу і Макао. Російська влада переконує російське суспільство у тому, що Крим для Росії завжди залишався і залишиться її територією, незважаючи на його формальні пострадянські кордони, тобто належність до сусідньої держави - України.

Глава Росії також не нехтує нагодою вказати на сакральне значення Криму для РФ: «Саме тут знаходиться духовне джерело формування багатоликої, але монолітної російської нації й централізованої російської держави. Адже саме тут у Херсонесі прийняв хрещення князь Володимир, а потім і хрестив усю Русь. Для Росії Крим, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне й сакральне значення - таке, як у Єрусалимі храмова гора для тих, хто сповідує іслам і іудаїзм» [167]. Виступаючи на останньому засіданні депутатів Державної Думи РФ шостого скликання, Президент заявив, що вважає історичним підсумком її роботи інтеграцію до складу Росії Криму і Севастополя.

Це приклад етнополітичних технологій компенсаторного характеру, спрямованих на мобілізацію російського суспільства. Ці заяви покликані переконати населення Росії у тому, що здобуття Криму набагато важливіше етнополітичне досягнення за будь-які економічні негаразди, які є тимчасовими. Тому на тлі погіршення соціально-економічної ситуації свердловський депутат від партії «Єдина Росія» І. Гаффнер порадив росіянам просто скорочувати витрати на харчування, якщо їм не вистачає грошей. При тому, що Росія у 2015 році збільшила витрати свого річного бюджету на армію і силові відомства до 40%, тоді як соціальний блок становив близько 35% видатків, за повідомленням міністра фінансів РФ А. Сілуанова [335].

Застосування технологій формування мобілізаційної етнополітичної стабільності, зокрема пропаганди, звернення до етнічних міфів, величі батьківщини демонструє дієвість і ефективно працює в закритому російському суспільстві, про що свідчать соціологічні опитування. Так, 85% росіян вважають, що рішення про анексію Криму не підлягає перегляду і переконані, що світова спільнота рано чи пізно (від «найближчим часом» до «десяти і більше років») таки визнає анексію півострова законною; лише 8% вважають, що захоплення Криму законним не визнають ніколи. Переважна більшість опитаних (89%) впевнені, що повертати Крим заради скасування санкцій не варто, однак фінансувати Крим охочих серед опитуваних росіян набагато менше: лише 23% підтримують виділення півострову більшої фінансової підтримки, 8% вважають, що Крим і Севастополь не треба фінансувати взагалі [370].

На тлі загарбницької зовнішньої етнонаціональної політики Російської Федерації суттєво зросли рейтинги російської влади, яка мобілізує росіян на продовження та підтримку експансії в сусідні держави, насамперед в Україну. Так, соціологічні опитування демонструють безпрецедентне зростання рівня довіри та підтримки очільника Росії. Якщо в 2013 році 65% росіян схвалювали діяльність Президента Росії В. Путіна, то в 2014 році кількість респондентів, які підтримують діяльність цього політика, зросла до 86%, у 2016 несуттєво знизилася до 82% [209]. На дієвість мобілізаційної етнополітичної стабільності в умовах неоголошеної гібридної війни вказують відповіді опитуваних на питання, що вдалося, зробити В. Путіну за час його перебування на посаді Президента. Більшість - 49% респондентів - заявили, що Президент РФ «повернув Росії статус великої держави», 34% серед основних досягнень назвали стабілізацію ситуації на Північному Кавказі, ще 33% - заявили, що В. Путіну вдалося перешкодити розпаду Росії, і лише 5% вважають, що Президент РФ не має жодних досягнень. Згідно з опитуванням, 49% росіян переконані, що завдяки експансивній зовнішній етнополітиці Російської Федерації вони живуть у великій державі [83].

Ці дані підтверджують теорію О. Семченка, згідно з якою основними ресурсами підтримання життєздатності мобілізаційної етнополітичної стабільності є рівень довіри, популярності лідера; військовий стан і боєздатність політичного режиму; стан справ в економіці; рівень соціальної та етнічної напруженості в суспільстві; настрій в армії та інші фактори, що характеризують стан політичної системи [328, c. 16]. Більшість росіян - 68% опитуваних вважають, що існує реальна військова загроза Росії з боку інших країн. При цьому 82% населення Росії не сумніваються, що армія РФ «здатна захистити Росію» [370].

Заради етнополітичного піднесення більшість росіян згідні толерувати міжнародні санкції - відмовитися від закордонної їжі, поїздок і валюти, але не готові терпіти підвищення податків. Так, згідно з даними опитувань, 80% опитаних готові відмовитися від продуктів з країн Заходу для «зміцнення країни», 64% - від західних товарів тривалого користування, 55% готові не їздити в ЄС і США, 51% опитаних громадян РФ готові відмовитися від зберігання грошей у валюті, 46% можуть відмовитися від карт MasterCard і Visa, якщо це допоможе Росії, від Інтернету і соцмереж відмовитися готові лише 37%. Однак при цьому 82% не згодні на підвищення податків, а 84% проти заморожування зарплат і пенсій, який б вплив це не мало на країну [331]. 75% росіян вважають, що Росія повинна продовжувати проводити власну політику незважаючи на санкції, лише 17% пропонують шукати компроміс, щоб уникнути санкцій та їх негативного впливу на економіку та розвиток Російської Федерації [322].

Більшість росіян не бентежить той факт, що Росія в 2014 році зайняла останнє місце у рейтингу підтримки з боку світової спільноти (22%), що міжнародні рейтингові агентства знижують рейтинги Росії до сміттєвого рівня (мінімального інвестиційного рейтингу) : Fitch знизило рейтинг Росії з «BBB» до «BBB-», Standard&poor's до «ВВВ-», агентство Moody's до - «Ваа2» [4], що вкрай негативно позначається на розвитку економіки держави. У той же час самі росіяни суттєво погіршили своє ставлення до США, ЄС та Німеччини. Рівень несхвалення росіянами США підвищився з 42% у 2013 році до 82% у 2014 (70% у 2016), а ЄС - з 26% до 70% за той же період (62% у 2016) [449].

Це свідчить про підвищення рівня ізоляції Росії [214], що є прямим наслідком її зовнішньої політики та підтверджує гіпотезу про формування її етнополітичною системою мобілізаційного типу етнополітичної стабільності. Владна еліта мобілізаційних етнополітичних систем не відчуває потреби у змінах до тих пір, поки статус і підтримка населення дозволяє їй зберігати потужні політичні позиції. Система мобілізаційної етнополітичної стабільності володіє легітимністю загального пориву, пасіонарного поштовху, що формується за допомогою етнополітичної пропаганди, стереотипів або відкритого примусу. Однак дослідники переконані, що історично цей тип політичної стабільності недовговічний. Мобілізаційна етнополітична стабільність є зовнішньо орієнтованою, схильною до замовчування внутрішніх негараздів, вона не може тривалий час підтримувати ситуацію в державі в стабільному стані без продовження політики експансії, військової агресії, пошуку внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Російське суспільство почала обурювати надмірна зацикленість російських ЗМІ на ситуації в Україні, яка подається як тотальна дестабілізація, хаос та засилля фашизму. В 2014 році від 60 до 90% інформаційного контенту випусків новин головних федеральних каналів РФ становили події в Україні, що свідчить про повну неувагу до внутрішньої ситуації в Росії та вирішення поточних проблем, що хвилюють російське суспільство. Це обурення навіть отримало оформлення у вигляді Інтернет-флешмобу під гаслом «А че там у хохлов?». Користувачі соцмереж у фотожабах висміяли російські ЗМІ за надмірний інтерес до України [383].

Етнополітичні системи з мобілізаційною стабільністю жорстко структуровані, участь громадянського суспільства, етноспільнот (за винятком титульної нації) у ініціюванні рішень та процесі їх прийнятті обмежена. Міжетнічний, етнокультурний діалог у таких етнополітичних системах практично не ведеться, оскільки всі вимоги та інтереси етноспільнот, відмінні від офіційного, проголошеного державою курсу, вважаються такими, що дестабілізують ситуацію. Оскільки мобілізаційна етнополітична стабільність задається зверху - владою, керівною партією, вона є лінійною і послуговується обмеженим набором механізмів підтримання, - як правило недемократичним і таким, що межує з порушенням прав людини. Етнополітична система Російської Федерації сучасного періоду 2014 - 2016 років є прикладом системи з мобілізаційною стабільністю.

Однак, зважаючи на те, що мобілізаційна стабільність, яка ініціюється етнополітичною системою згори, не дає чіткої вказівки на суб'єктність її ініціювання, тоді як саме суб'єкт є критерієм розмежування цих видів стабільності та мобілізаційну та автономну, пропонуємо запровадити новий термін «вертикальна мобілізаційна етнополітична стабільність». Введення нового терміна обумовлене недосконалістю термінологічного апарату політичної стабільності, який не може і не повинен бути точно скопійованим в межах етнополітології. Термін «мобілізаційна стабільність» не дає відповіді на запитання щодо головного суб'єкта формування такої стабільності - влади. Адже мобілізуватися на досягнення певної мети, спрямованої на стабілізацію етнополітичної ситуації, може не лише влада, а й поліетнічне суспільство або окремі етноспільноти. Термін «вертикальна мобілізаційна етнополітична стабільність» чітко вказує на суб'єкта її формування і не залишає жодної політичної невизначеності, притаманної мобілізаційній політичній стабільності. Тож пропонуємо класифікувати етнополітичні системи, в яких влада/політична верхівка/керівна партія задає курс стабілізації як етнополітичні системи з вертикальною мобілізаційною етнополітичною стабільністю.

Натомість етнополітична система України, починаючи з 2014 року (період Революції гідності, анексії Криму та гібридної війни на Сході України), формує і водночас підтримується іншим типом стабільності - автономною етнополітичною стабільністю. Спочатку знову ж таки послуговуватимемося складовою категоріальної діади політології, яка виокремлює два типи політичної стабільності за суб'єктом ініціювання (мобілізаційну та автономну). До ініціювання цього типу стабільності влада не мала жодного відношення. Автономна етнополітична стабільність формується знизу, поліетнічним суспільством, консолідованим і націленим досягнення певної мети (наприклад повалення влади, зміна вектору розвитку держави). Автономний тип етнополітичної стабільності не залежить від політичної волі окремих соціальних, політичних або етнічних суб'єктів і виникає в етнополітичній системі тоді, коли формування стабільності починається знизу і підтримується (поділяється) всіма або більшістю елементів громадянського суспільства.

За твердженням М. Василика, головним рушієм формування цього виду стабільності є процвітання, добробут та злагода в державі - прагнення до такого вектору розвитку ніхто не стимулює, воно простежується в кожній підсистемі поліетнічного суспільства. Саме цей процес спостерігався в Україні під час Революції гідності. Колишня політична система, зокрема її складова - державні інституції, не забезпечили європейський вектор розвитку України, який в майбутньому гарантував би як державі, так і суспільству високі європейські стандарти добробуту. За автономного типу етнополітичної стабільності соціальні контрасти та етнокультурні суперечності (мовні, релігійні, територіальні, етнічні) мінімізуються і не відіграють такого значення, як раніше в умовах поляризованого етнокультурного розколу.

Яскравим прикладом відстеження автономної етнополітичної стабільності в дії може бути декомунізація України, яка розпочалася стихійно під час Революції гідності 2013 - 2014 років [46, c. 119]. Присутність комуністичної прорадянської риторики в етнополітичному дискурсі України завжди була фактором розколу та дестабілізації України. Яскравим підтвердженням цього може слугувати конфлікт етнічно-історичного забарвлення у Львові 9 травня 2011 року, що супроводжувався проявами міжетнічної ворожнечі, актами вандалізму та сутичками між правими та лівими політичними силами та їх прихильниками. Безпосередньою його причиною стало втручання Комуністичної партії України, що користувалася популярністю переважно на Півдні та Сході держави та обстоювала проросійську риторику, в етнокультурну політику Заходу країни. Напередодні етнополітичного конфлікту за ініціативою КПУ до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 років» було внесено зміни, які зобов'язували органи влади та органи місцевого самоврядування під час урочистих заходів Дня Перемоги використовувати копії прапора перемоги (червоного прапора СРСР) поряд з державним прапором України [139].

Націоналістична партія ВО «Свобода», що користується найбільшою популярністю на Заході країни, у відповідь провела через місцеві ради рішення про неприпустимість використання червоних прапорів. Захід сприйняв нав'язування радянського прапора на офіційному рівні як етнополітичний тиск, дискримінацію та неповагу до своїх етнокультурних поглядів та історичних ідеалів. Адже перемога Радянського Союзу у війні 1941 - 1945 років часто розцінюється в західних областях держави не як звільнення України від німецьких загарбників, а як захоплення її територій Радянським Союзом. Як наголошує К. Вітман, етнополітичний конфлікт перейшов з латентної стадії в стадію ескалації і дестабілізував етнополітичну ситуацію, оскільки не були враховані особливості сприйняття окремих історичних подій на Заході України [78, c. 515].

З цього випливає, що будь-яке рішення на державному рівні, яке порушує етнополітичний баланс, суперечить національним інтересам України та етноспільнот, що їх населяють, може стати приводом для етнополітичної дестабілізації та конфліктів. Втім, конфлікт навколо обов'язкового використання червоного прапора не став попереджувальним сигналом для КПУ. Політична сила, апелюючи до стабілізації та наведення ладу в державі під час політичної кризи 2013 - 2015 років, продовжувала дестабілізувати етнополітичну ситуацію, нав'язуючи українському суспільству насправді чужі архетипи етнополітичного розвитку. Комуністична ідеологія пізніше також стала асоціюватися з сепаратизмом, підживлюваним в Україні Російською Федерацією.

Тому українське суспільство самостійно стихійно консолідувалося навколо знищення радянських, комуністичних артефактів (пам'ятників, символіки), які асоціювалися з політичним режимом, радянським негативом минулого і викликали громадянський спротив. Слід зауважити, що важливим фактором автономної стабільності є гетерогенність населення за соціальним статусом, мовою, етнічною належністю, яке бере участь у її формуванні. Участь в Євромайдані брали представники різних національностей, релігій, соціального статусу, об'єднані і консолідовані єдиною метою - створенням сучасної, успішної, процвітаючої, європейської України. У поваленні і знищенні радянської спадщини, що асоціювалося з колишнім політичним режимом, були задіяні не лише націоналістичні політичні сили, а дуже широка соціальна, етнічна, мовна база, що репрезентувала поліетнічне суспільство України.

Ще за півроку до Революції гідності в лютому 2013 року представники ВО «Свобода», не зважаючи на попередження міліції, повалили пам'ятник В. Леніну у м. Охтирка на Сумщині. Згодом міська влада м. Суми доручила демонтувати всі пам'ятники цьому діячу радянської епохи в місті. Протягом року також було зруйновано кілька пам'ятників В. Леніну в районних центрах та селах. Однак мобілізація населення навколо повалення пам'ятників радянської епохи набула форм масового руху під час Революції гідності і отримала назву ленінопаду. Цей рух оформився після масового знесення пам'ятника В. Леніну в Києві на Бессарабській площі 8 грудня 2013 року під час Євромайдану. Руйнуючи пам'ятники комуністичної епохи, протестувальники стверджували, що вони «позбавляють свої населені пункти символу тоталітаризму і відкривають шлях оновленої України» [54]. Міліція, зважаючи на нестабільну ситуацію в державі, кримінальних справ за фактом хуліганства і вандалізму, як правило, не порушувала, навіть незважаючи на те, що в багатьох інших містах у варварський спосіб було знищено пам'ятники В. Леніну та іншим комуністичним діячам.

Такий спосіб демонтажу пам'ятників спочатку не схвалили навіть духовні авторитети Євромайдану. Зокрема, співачка Руслана засудила акти вандалізму, насилля, які не відповідають європейським стандартам гуманізму і можуть роз'єднати, розколоти українців. Архієпископ УГКЦ Л. Гузар порекомендував прибрати пам'ятники радянської епохи і експонувати їх в спеціально відведеному місці [204]. Партія «Свобода» взяла на себе відповідальність за демонтаж пам'ятника В. Леніну в Києві, підкресливши, що він тривалий час був «точкою напруги» і нестабільності у центрі міста [227]. Саме в цьому виявляється дія автономної стабільності - суспільство, консолідується, вдаючись до певних заходів, що дозволять у майбутньому забезпечити стабільність та розвиток держави та суспільства. Хоча, на перший погляд, руйнування пам'ятників радянської епохи було лише проявом дестабілізації ситуації в державі, однак рівень схвалення та підтримки цих дій населенням вказує на чітко окреслений та усвідомлюваний усіма учасниками руху мобілізаційний вектор стабілізації етнополітичної ситуації та етнополітичної системи.

ВО «Свобода» заявила, що діяла в правому полі на виконання Указу Президента України №423/2009 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років в Україні». Цим документом місцевим державним адміністраціям було доручено в установленому порядку вжити додаткових заходів щодо демонтажу пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, вулиць, площ, провулків, проспектів, парків, скверів у населених пунктах України, назви яких пов'язані з іменами таких осіб [365]. Українське суспільство у більшості вважає В. Леніна безпосереднім організатором голодомору 1921 - 1922 років в Україні, оскільки саме цей діяч видав наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України до Поволжя, що потерпало від посухи та неврожаю. Починаючи з 2009 року на виконання цього указу було демонтовано декілька пам'ятників Леніну, однак у більшості міст і сіл України місцева влада не виконувала положення нормативно-правового акту. Тому окремі представники місцевої громади, активісти - члени та прихильники націоналістичних організацій, брали ініціативу у свої руки, руйнуючи або пошкоджуючи монументи радянської епохи.

Комуністична партія України в межах колишньої етнополітичної системи, зруйнованої під час Революції Гідності, вирішила заблокувати демонтаж пам'ятників епохи комунізму шляхом ініціювання кількох недемократичних законопроектів, що увійшли у пакет так званих Законів 16 січня. Очевидно, що спосіб демонтажу пам'ятників під час європротестів не демонстрував поваги до поглядів населення тих регіонів, для яких радянська епоха залишалася предметом позитивного ставлення. Тому з ініціативи КПУ були прийняті закони про внесення змін до Кримінального кодексу України, які передбачали встановлення відповідальності за осквернення або руйнування пам'ятників радянської епохи та за заперечення чи виправдання злочинів фашизму. Обидва нормативно-правові акти викликали стурбованість своїми можливими етнополітичними наслідками і розглядаються в контексті Законів про диктатуру (також відомих як Закони 16 січня, Диктаторські закони) - пакету недемократичних законів, прийнятому 16 січня 2014 року з порушенням законодавчого процесу з метою придушення Революції гідності. Закони приймалися без обговорення, без використання офіційної системи голосування «Рада» шляхом підняття рук. Нормативно-правові акти були спрямовані на обмеження прав громадян, звуження демократичних свобод, оскільки надавали органам державної влади широке коло повноважень у покаранні учасників акцій протесту і криміналізувати опозицію та громадянське суспільство.

Зокрема, ініційований КПУ Закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» №729-VII доповнив Кримінальний Кодекс України статтею №436-1, яка встановлює відповідальність (штраф та/або позбавлення волі на строк до двох років) за публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією «Вафен-СС», підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співпрацював із фашистськими окупантами, а також пропаганду неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників [133]. Ініціатори Закону в пояснювальній записці посилалися на те, що законодавство України передбачає заборону пропаганди фашизму: Закон України «Про захист суспільної моралі» забороняє виробництво та розповсюдження продукції, яка пропагує фашизм та неофашизм (ст. 2) ; Закон України «Про об'єднання громадян» забороняє діяльність об'єднань громадян, метою яких є пропаганда фашизму чи неофашизму (ст. 4), - але кримінальне законодавство не містило конкретних норм, які встановлювали б відповідальність за такі злочини [279].

Однак ці зміни до Кримінального кодексу України суперечили Конституції України, засадам етнонаціональної політики, що передбачають гармонізацію інтересів усіх етноспільнот, повагу до їх етнокультурної спадщини та історії. Тому не могли вважатися демократичним етнополітичним інструментом, спрямованим на стабілізацію етнополітичної ситуації. По-перше, ст. №436-1 не могла застосовуватися в правовому полі демократичної держави, оскільки не містила визначення явищ, за які передбачено покарання. По-друге, ця правова норма не відповідала вимогам до законодавства, оскільки містила емоційно забарвлені вирази та означення, зміст яких не може тлумачитися однозначно. Так, наприклад, на яке визначення «фашизму» посилалися б в суді, якщо українське законодавство не містить визначення фашизму? Як визначалися б фашистські окупанти та їх прибічники? Насправді, обвинуваченим за цією статтею в неупередженому суді нескладно було б довести, що йшлося не про фашистських окупантів, а німецьких визволителів України від радянської окупації [32, c. 330].

Поява статті №436-1 в Кримінальному кодексі України стала серйозним фактором дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні, адже вона передбачала не лише нав'язування етнокультурного бачення однією політичною силою, а й встановлення кримінальної відповідальності за поширення протилежної точки зору на історичні події. Стаття №436-1 Кримінального Кодексу України, що передбачала відповідальність за публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганду неонацистської ідеології, повністю суперечила Конституції України, яка забезпечує кожному право на свободу думки і слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, гарантує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34). Згодом Закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» втратив чинність, однак нинішній зміст статті Кримінального Кодексу України №436-1 в ході декомунізації за іронією долі обернувся проти Комуністичної партії та ідеології, якої вона дотримується. Так, стаття №436-1 тепер встановлює кримінальну відповідальність за виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганду комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

Показово, що встановлення заборони та відповідальності за поширення тоталітарних ідеологій, популярної в законотворчості, кілька років тому було визнане безперспективним та небезпечним з точки зору захисту демократичних свобод в Україні. Критикуючи низку законопроектів із заборони нацизму, фашизму, комунізму та інших тоталітарних ідеологій, експерти апелювали до неможливості розмежування таких понять, як геноцид, расизм, націоналізм, шовінізм, фашизм, апартеїд, екстремізм, неонацизм, ксенофобія, антисемітизм з точки зору виключності, переваг або неповноцінності, дискримінації певних людей за їх ознаками та неможливості встановлення відповідальності за пропаганду ідеологій, адже ідеологія як сукупність уявлень, ідей, припущень, теорій не може вважатися правопорушенням, поки не стає протиправною дією [64].

Однак повернемося до діяльності КПУ, що спричинила спочатку стихійну, а потім і офіційну декомунізацію. Також у пакеті Законів 16 січня за ініціативою КПУ було прийнято Закон України «Про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам'ятників, споруджених в пам'ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни - радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців» №728-VII. КПУ не врахувала застережень експертів і не зупинилася на недемократичних змінах до Кримінального кодексу України, зареєструвавши в Верховній Раді окремий проект Закону України «Про заборону неонацистської і неофашистської ідеології» №4082. Законопроектом пропонувалося заборонити неонацистську і неофашистську ідеології на території України. Неонацистська ідеологія документом визначалася як сукупність радикальних ідей, поглядів, настанов, гасел і концепцій, які характеризуються крайнім націоналізмом, антисемітизмом, ксенофобією, біологічним расизмом, прагненням відновити націонал-соціалізм, запереченням Голокосту та ідеалізацією нацистського режиму Третього рейху, окремих його діячів та є сучасним відгалуженням нацизму; неофашистська - як сукупність сучасних радикальних ідей, поглядів, настанов, гасел і концепцій, які характеризуються расизмом, ірраціоналізмом, антигуманізмом, використанням терористичних видів діяльності, проповідуванням культу сили та є ідейними і політичними правонаступниками фашистських організацій, які припинили існування після Другої світової війни [291].

Ці визначення стали найвразливішою недемократичною рисою проекту. Яким чином можна було розмежувати ці дві ідеології між собою? Неонацизм характеризується крайнім антисемітизмом, ксенофобією, біологічним расизмом, тоді як неофашизм також характеризується расизмом. У чому полягала між ними різниця, якщо расизм, ксенофобія та антисемітизм - явища, що належать однієї етнополітичної категорії?

Ініціатори законопроекту апелювали до того, що поширення в Україні ідей неонацизму і неофашизму набуло масштабів, які загрожують національній безпеці держави. У пояснювальній записці до законопроекту стверджувалося, що діяльність радикальних рухів, їх націонал-фашистська політика не об'єднує країну, а навпаки - посилює протистояння у суспільстві на ґрунті етнічної належності, міжнаціональних відносин, політичних та релігійних переконань, що посилює загострення проблеми відносин «Захід-Схід» в Україні та сприяє розпалювання національної ворожнечі серед громадян, загострює відносини у суспільстві та розриває Україну на частини [280]. Метою ухвалення законопроекту «Про заборону неонацистської і неофашистської ідеології» було задекларовано недопущення поширення і активізації неофашистських рухів, політичних партій, громадських організацій на території України. Зауважимо, що владою Російської Федерації чинне українське керівництво, що прийшло до влади внаслідок Революції гідності, не сприймається інакше, як фашистське, радикально націоналістичне. І КПУ підтримує цю точку зору.

Саме для запобігання формування націоналістичної, європейськи налаштованої влади і пропонувалося заборонити діяльність політичних партій, громадських організацій та рухів, які підтримують неонацистську і неофашистську ідеологію (ст. 2). КПУ не приховувала, що планувала заборонити в судовому порядку всіх ідеологічних опонентів правого спектра - це ВО «Свобода», Правий сектор, ВО «Тризуб ім. С. Бандери», УНА-УНСО, «Патріот України», Соціал-Національна Асамблея, «Українська альтернатива», «СіЧ», «РіД», Київська організація «Білий молот», «Воля», ОУН та інші. До речі, припинення діяльності політичних партій, які підтримують неонацистську і неофашистську ідеологію, за ст. 2 законопроекту тягнуло за собою припинення повноважень депутатів усіх рівнів, які є членами цих політичних партій, розпуск керівних органів організацій, їх первинних осередків та решти структурних утворень, передбачених статутами цих організацій, а також припинення членства у них.

Заборона поширювалася на пропаганду неонацистської і неофашистської ідеології (ст. 3) та використання неонацистської і неофашистської символіки (ст. 4). При чому пропаганда неонацистської і неофашистської ідеології засобом масової інформації визнавалася підставою для припинення його діяльності та скасування реєстрації. Проведення масових заходів з використанням неонацистської і неофашистської символіки, публічне відзначення дат, пов'язаних з націоналістичним рухом, публічне виконання гімну ОУН-УПА чи їх частин, прирівнювалося до неонацистської і неофашистської пропаганди. Неофашистською символікою ініціатори законопроекту пропонували вважати, зокрема прапори, герби, емблеми, формений одяг, знаки розрізнення та іншу атрибутику неонацистських і неофашистських партій, зображення діячів націоналістичного руху (С. Бандери, Р. Шухевича, Є. Коновальця та інших), свастику, Кельтський хрест, поєднання молота і меча, герб та прапор Третього Рейху, прапор дивізії СС «Галичина», емблему СС, нацистське привітання, жест «Тризуб» та інші [280].

Неможливо уявити запровадження настільки дискримінаційного закону в європейській, демократичній, поліетнічний державі, якою проголошує себе Україна. Подібні ініціативи суперечили принципам рівності, плюралізму та етнополітичної стабільності. Адже ними пропонувалося ліквідувати з політичної карти всі праві політичні сили, заборонити свободу слова, вільне висловлення поглядів і, щонайголовніше, позбавити найбільшу етнічну спільноту в Україні національної ідентичності, бачення власної історії. Ініціатива є прикладом того, як, намагаючись стабілізувати етнополітичну ситуацію (за прикладом РФ мобілізаційної етнополітичної стабільності), представники Комуністичної партії, замість пошуку загальнонаціонального компромісу, дотримання нейтралітету між етноспільнотами, вдавалися до жорстких, недемократичних методів придушення опонентів, що ще більше посилювало етнополітичну дестабілізацію, провокуючи конфлікти та протистояння.

У відповідь поліетнічне суспільство мобілізувалося та визначило головними чинниками нестабільності діяльність проросійських партій влади - ПР та КПУ, їх прорадянські та антиукраїнські ініціативи, на знак протесту продовжуючи демонтувати пам'ятники радянської епохи. За останніми статистичними даними з 8 грудня 2013 року на середину 2016 року в Україні повалили 1221 пам'ятників В. Леніну. Наразі за даними російського електронного ресурсу, що веде облік всіх пам'ятників В. Леніну, в Україні залишилося 900 таких пам'ятників [111]. Протягом «ленінопаду» найбільшу кількість пам'ятників було демонтовано в Дніпропетровській області - 113, найменшу в Західних областях (від 0 до 4), де монументи було ліквідовано в 1990-х роках, а також у Криму (4 пам'ятники), анексованому Росією в березні 2014 року. Саме в окупованому Криму нараховується найбільша кількість пам'ятників цьому діячу радянської епохи - 126.

Після трансформації етнополітичної системи України в ході Революції гідності держава долучилася до декомунізації, проведення заходів з демонтажу радянської спадщини, притягнення до відповідальності Комуністичної партії. Попередня етнополітична система активно протидіяла їм, що було продемонстровано вище на прикладі ініціатив КПУ. Тому міністр культури В. Кириленко в січні 2015 року заявив, що держава не протидіятиме, а навпаки, всіляко сприятиме будь-яким громадським ініціативам, які боротимуться за очищення України від комуністичних реліктів тоталітарного минулого. Міністерство культури України ініціювало виведення з Державного реєстру нерухомих пам'яток України всіх зазначених там пам'ятників, пов'язаних із комуністичними діячами, і заохочує будь-які громадські ініціативи в цьому напрямку [199]. У прийнятому 09. 04. 2015 Законі України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» міститься зобов'язання місцевої влади щодо демонтажу пам'ятників комуністичним діячам на всій території України [135]. На основі цього ж закону КПУ втратила право бути суб'єктом політичного та виборчого процесу.

На середину 2016 року в Україні в межах декомунізації вже було змінено назви 327 населених пунктів, узгоджені з Інститутом національної пам'яті, місцевими органами самоврядування та з місцевими громадами. Наразі в Україні декомунізація стала частиною етнонаціональної політики держави. Таким чином етнополітична система інкорпорувала автономний тип етнополітичної стабільності, формування якого ініціювало поліетнічне громадянське суспільство.

Однак, оскільки термін «автономна стабільність» також не відповідає суб'єкту ініціювання - у випадку політичної кризи в Україні майже все поліетнічне суспільство, а не окремі його складові, взяло участь у Революції гідності та заходах зі стабілізації ситуації, пропонуємо запровадити термін «горизонтальна автономна етнополітична стабільність». В етнополітичних системах горизонтальної автономної етнополітичної стабільності її формування/запровадження ініціює суспільство. Влада може долучитися до підтримання горизонтальної автономної етнополітичної стабільності або може чинити спротив суспільству, що призводить до системного внутрішнього конфлікту.

За горизонтального автономного типу етнополітичної стабільності в подальшому може сформуватися єдність влади і суспільства, необхідна для проведення глибоких соціально-економічних і політичних перетворень, що забезпечує стабілізацію політичного режиму [44, c. 104]. Саме це наразі спостерігається в Україні. Така етнополітична система виконує покладені на неї функції стабілізації головним чином за рахунок легітимації влади знизу. А це можливо тільки в умовах поступового зміцнення позицій демократичного режиму, який був сформований за участі консолідованого поліетнічного суспільства. Влада у такій етнополітичній системі не претендує на роль головного суб'єкта перетворень, вона підтримує постійний діалог з суспільством, враховує громадську думку, інкорпорує рішення та ініціативи, що висуваються знизу. Демократія в етнополітичних системах горизонтальної автономної етнополітичної стабільності є головною цінністю та індикатором розвитку. Суперечності в таких етнополітичних системах не консервуються, а швидко вирішуються в демократичний спосіб за участі суспільства, його представників, активістів, громадських організацій. У таких етнополітичних системах культивується добробут, міжетнічний мир, злагода, внутрішньосуспільний консенсус, контроль суспільства над владою.

Висновки до розділу 3

Етнополітична стабільність держави не означає незмінності, непорушності, законсервованості етнополітичної структури і відносин. Абсолютизація цих характеристик значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій зі стихійних форм участі структур громадянського суспільства в державному управлінні та прийнятті політичних рішень, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства.

Етнополітичну стабільність набагато складніше забезпечити в умовах демократії, адже демократичні форми участі етносуб'єктів у політиці часто дестабілізують етнополітичну ситуацію. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), статична стабільність є одночасно внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи, що обумовлено її жорсткістю та незмінністю. Це дає підстави виокремити два типи етнополітичної стабільності залежно від політичного режиму - гнучкий (в умовах демократії) та жорсткий (в умовах авторитарних режимів).

Поєднання теорії політичної стабільності та етнополітичної практики (вивчення етнополітичної ситуації в окремих державах) дає можливість класифікувати етнополітичну стабільність за такими критеріями: 1) динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості - статичну, динамічну, абсолютну; 2) за ступенем дестабілізації - локальну, регіональну та загальнодержавну; 3) за суб'єктом формування - мобілізаційну та автономну.

З огляду на неповну відповідність типології «мобілізаційна/автономна етнополітична стабільність» критеріям наукової чіткості, запропоновано удосконалити її, запровадивши термінологічну діаду «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополітична стабільність». Поняття «мобілізаційна стабільність» охоплює основного суб'єкта формування такої стабільності - владу. Адже мобілізуватися на досягнення мети може не лише влада, а й поліетнічне суспільство в цілому або окремі етноспільноти. Динамічна, горизонтальна автономна етнополітична стабільність має низку переваг, її функціонування можливе лише у відкритій, демократичній етнополітичній системі.

РОЗДІЛ 4. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

4. 1. Роль і місце етнополітичної стабільності держави у забезпеченні безпеки

Поняття «стабільність держави» та «національна безпека держави» тісно пов'язані як у науці (безпекознавстві, політології), так і на практиці забезпечення безпеки. Без формування та підтримання стабільності неможливе забезпечення безпеки жодної соціальної системи, зокрема держави, суспільства. Д. Грищенко не випадково апелює до того, що тероризм, екстремізм, незаконне поширення зброї та інші дестабілізаційні фактори - напряму загрожують стабільності соціумів та безпеці їх політичних систем [99, c. 7]. Саме вони визначаються об'єктами національної безпеки в межах безпекознавства та практичних заходів забезпечення національної безпеки. Відтак, об'єктами національної безпеки є: людина і громадянин, в тому числі їх конституційні права і свободи; суспільство, зокрема духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси; держава, насамперед її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Зокрема Л. Балацько визначає національну безпеку як систему оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, якими володіє суспільство для протидії цим загрозам. Оскільки загрози для суспільства існують завжди, то й рівень захищеності від них ніколи не буває максимальним. Залежно від джерела походження виокремлюють наступні типи загроз: природні (повені, землетруси, бурани, цунамі) ; техногенні (катастрофи, вибухи, пожежі) ; епідеміологічні (епідемії) ; економічні; політичні; соціальні [48]. На цій підставі можемо виокремити також етнополітичні загрози, серед яких слід згадати етнополітичні претензії і тиск сусідніх держав, міжетнічні конфлікти, міжетнічну ворожнечу, ксенофобію, расизм.

Тому національну безпеку іноді трактують як динамічний засіб досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб'єкта протидіяти їм, з іншого. Але, насамперед, національна безпека - це стан захищеності особи, суспільства, держави від потенційних та реальних загроз або відсутність таких загроз [107, c. 114]. Вітчизняна наукова база визначає національну безпеку держави також як стан, за якого дія внутрішніх та зовнішніх факторів не призводить до погіршення або до неможливості функціонування держави та її розвитку. Крім того, національну безпеку визначають як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз [47, c. 24].

Стан безпеки за оптимістичного сценарію розвитку подій означає відсутність будь-яких загроз для об'єктів безпеки. Але такий варіант, за якого спостерігається повна відсутність загроз, як свідчить досвід пострадянських країн, далекий від реальності, адже завжди існує небезпека або ймовірність трансформації загроз з потенційних у реальні [255, c. 4]. Відтак, поняття безпеки насамперед означає здатність суспільства, держави і особи протистояти можливим загрозам.

Незважаючи на усталений термінологічний апарат, поняття безпеки не є статичним, воно перебуває у постійній динаміці, еволюції. Спроби його наукового переосмислення не припиняються, що викликано збільшенням кількості і урізноманітненням загроз безпеці держави, суспільства та громадянина у сучасному не передбачуваному світі. В межах системного підходу важливим для нашого дослідження виявилося визначення безпеки, найбільше поширене в соціології та психології. Безпека трактується як позитивне стабільне функціонування і розвиток соціальних, економічних, технічних, екологічних і біологічних систем, який унеможливлює загрози для стійкого розвитку суспільства, держави, економіки та особистості, а також їхню залежність від інших держав чи окремих людських угруповань [61, c. 276]. У межах нашого дослідження до переліку систем наважимося додати також етнополітичну систему.

З цього випливає, що поліетнічне суспільство загалом, як і конкретні етноспільноти, що формують етнічну систему держави і входять до складу етнополітичної системи, не можуть нормально функціонувати і розвиватися без забезпечення їх безпеки. Етнополітична, суспільна стабільність, національна згода, соціальна співпраця, міжгрупова взаємодія, міжетнічне співжиття неможливі без існування такого важливого інституту, як безпека [232, c. 15]. А безпека, в свою чергу, базується на стабільності. Стабільність є підвалиною - першим, головним і невід'ємним етапом забезпечення безпеки будь-якої соціальної системи. І одночасно - результатом функціонування інституту безпеки, ефективної політики безпеки у системі. Розбалансований, неефективний інститут безпеки не забезпечуватиме стабільності етнополітичної системи.

В. Ковальський зауважує, що безпека становить сукупність умов і факторів, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток людини та суспільства. Під національною безпекою розуміють систему заходів, спрямованих на запобігання й ліквідацію загроз для стійкого розвитку особистості, суспільства, економіки й держави. Система забезпечення національної безпеки - це складна багаторівнева функціональна система, у якій постійно відбуваються процеси взаємодії й протиборства життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави з внутрішніми та зовнішніми загрозами цим інтересам, - стверджує В. Ковальський [169, c. 243].

Система забезпечення національної безпеки будь-якої держави виконує певні завдання та функції, окреслені законодавством та політичними документами, вона функціонує за чітко визначеними принципами. Така система передбачає формування інституційних структур, які представляють суб'єкти забезпечення національної безпеки та діють від їх імені; визначеної процедури прийняття і реалізації рішень у сфері забезпечення національної безпеки держави, суспільства, особи. Тільки у випадку формування збалансованої, ефективної системи (інституту) забезпечення національної безпеки можна говорити про стан захищеності основних об'єктів національної безпеки. Що ж стосується України, то система забезпечення національної безпеки держави формується відповідно до Конституції України та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері забезпечення національної безпеки.

Головне завдання системи національної безпеки полягає у забезпеченні стабільного, збалансованого співіснування інтересів особи, суспільства і держави шляхом прогнозування, виявлення, моніторингу, запобігання, мінімізації дії внутрішніх і зовнішніх загроз. Слід зауважити, що характер реагування на загрози повинен відповідати суті загрози, але не може перевищувати рівня забезпечення національної безпеки, який спроможна забезпечити конкретна держава.

Якщо проаналізуємо доробок українських безпекознавців детальніше, то помітимо, що серед завдань, які покладаються на систему забезпечення національної безпеки, абсолютна більшість спрямовані на формування та підтримання стабільності держави. Що свідчить про наявність тісного зв'язку та взаємної обумовленості між цими явищами. Так, В. Ліпкан серед завдань системи національної безпеки виокремлює захист конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державного кордону шляхом виявлення, запобігання і припинення тероризму та іншої діяльності, спрямованої на насильницьку зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів держави; захист конституційних прав, свобод та інтересів громадян держави; виявлення, запобігання і припинення розвідувальної та іншої, спрямованої на нанесення шкоди національній безпеці держави, діяльності спеціальних служб; моніторинг стану національної безпеки у зв'язку із впливом загроз та небезпек як зсередини, так і ззовні країни; виявлення, попередження та припинення можливої протиправної та іншої негативної діяльності суб'єктів системи забезпечення національної безпеки зсередини системи їй на шкоду [202, c. 11]. Реалізація цих завдань сприяє не лише забезпеченню безпеки, а й стабільності всередині суспільства та держави.

Попри велику поширеність конфліктів, гібридних війн у сучасному світі, науковці та політики покладають найбільші сподівання не на військово-насильницькі, а на мирні політичні засоби забезпечення національної безпеки незважаючи на їх позірну недієвість у ситуації етнополітичного конфлікту України з Росією. Президент України підкреслює важливість мирних засобів у врегулюванні конфлікту та підтриманні стабільності в Україні. За словами П. Порошенка, «Мінські угоди, хто б і як їх не критикував, дали нам фору і час для зміцнення обороноздатності та дали можливість хоча б частково подолати очевидне військово-технічне відставання від Росії» [274]. Україна завдяки переговорам та домовленостями отримала достатньо часу для реформування та переоснащення Збройних сил, тому наразі боєздатність української армії зросла в десятки разів.

В. Кремень і М. Горлач підкреслюють, що політичні засоби (зовнішня політика та дипломатія) - це ті конкретні засоби, методи, способи, що забезпечують розв'язання без використання насильства проблем у взаємовідносинах держав з приводу забезпечення стабільності, миру і безпеки. Допускається формування міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; укладення договорів і угод; політичні консультації та особисті контакти лідерів; конкретні практичні заходи зі роззброєння, встановлення контактів і взаємний контроль за ходом процесу роззброєння, що сприяють відкритості і встановленню довіри у воєнній сфері [269, c. 829]. Дослідники наполягають на зростанні ролі цінностей збереження миру, гуманності, толерантності (утвердження цих цінностей передбачає популяризацію ідеалу захисту миру, формування системи науково обґрунтованих принципів уникнення війн). Адже будь-які військові механізми урегулювання конфліктних ситуацій ще більше дестабілізують середовище їх перебігу і провокують черговий виток конфлікту.

Показовим є такий підхід до соціальних систем, до яких зараховуються також всі види політичних систем, а отже і етнополітична: «Організація соціальної системи і її розвиток не підкоряються досить точним законам і закономірностям, тому що умови і засоби забезпечення соціальної стабільності здебільшого визначаються суб'єктивними факторами і виступають прерогативою індивідуального і колективного інтелекту» [47, c. 23]. Подальший розвиток суспільних формацій складно спрогнозувати, оскільки він може здійснюватися за одних і тих же початкових умов різноманітними шляхами, в тому числі і тими, що можуть призвести до руйнування системи. Тому в сучасних умовах істотно обмежуються можливості використання при стабілізації систем засобів національної і міжнародної безпеки. З цього випливає, що забезпечення безпеки та підтримання стабільності у етнополітичній системі є складним, комплексним явищем, в якому аналогії між державами не завжди доречні.

Механізми, які сприятимуть підтриманню етнополітичної стабільності в одній етнополітичній системі, враховуючи її унікальність, матимуть зворотний ефект у іншій. Прикладом може бути спроба Російської Федерації втрутитися в Єврореволюцію в Україні в 2014 році. Правоохоронними органами доведено причетність спецслужб РФ до розстрілів та силового розгону Майдану (протестних акцій у м. Київ). В ході конфлікту між владою та протестувальниками, учасниками Євромайдану, наприкінці лютого 2014 року за офіційними даними загинуло 106 осіб. Всі вони були беззбройними, переважна більшість були розстріляні силовиками зі снайперської зброї. Загиблі під час акцій протесту (Євромайдану) отримали збірну назву «Небесна сотня», були визнані жертвами і Героями України посмертно.