Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Як уже зазначалося раніше, політологи майже одностайні щодо того, що всі види політичної стабільності досягаються, як правило, двома шляхами: демократичним і недемократичним. Стабільність, що формується недемократичними методами, не сприймається як цінність, запорука розвитку, а виключно як примус і тиск. Зовсім по-іншому сприймається ситуація, за якої етнополітична стабільність досягається за допомогою демократичних методів, обговорення та консенсусу в середовищі етноспільнот, широкої етнічної бази, плюралізму, врахування інтересів усіх сторін етнополітичної взаємодії.

Утім, на думку О. Семченка, який у своїх працях актуалізує питання про співвідношення і залежність політичної стабільності та демократії, політична стабільність демократичного режиму не є непорушною константою. Її набагато важче забезпечувати та підтримувати, ніж в авторитарних режимах. Дослідник наголошує, що демократія не гарантує стабільність і це зрозуміло, оскільки демократична система постійно розвивається, змінюється, є динамічною [328, c. 15]. З цього випливає, що політична боротьба, яка постійно спостерігається в межах демократичної політичної системи, з одного боку, є ознакою демократичності політичного процесу, з іншого - з великою ймовірністю може бути фактором політичної нестабільності. Зміни та флуктуації, що виникають в демократичній етнополітичній системі мають непрогнозовані наслідки, насамперед для стабільності цієї системи. Науковець стверджує, посилаючись на політичну практику, що демократичні процеси не завжди сприяють вирішенню проблем зі стабільністю, особливо в суспільствах, що мають безліч проблем етнополітичного та економічного характеру.

Водночас О. Семченко вказує на зворотний зв'язок політичної стабільності та демократії, підкреслюючи, що беззастережною умовою існування стабільної демократичної держави є конструктивна діяльність інформаційних інститутів, орієнтованих на демократичні норми і цінності, завдяки яким громадяни зможуть оволодіти найважливішими суспільно-політичними знаннями і бути поінформованими про політичне життя суспільства [328, c. 16]. А також брати участь у політичному житті суспільства, в тому числі у заходах стабілізації, використовуючи інформаційні технології - Інтернет, соціальні мережі. Без розвинених механізмів інформаційного забезпечення політичної стабільності, участі громадянського суспільства в цьому процесі стає проблемним розвиток позитивних тенденцій демократії.

Етнополітологи у своїх працях неодноразово демонструють, як демократичний режим може слугувати фактором дестабілізації етнополітичної системи [122, c. 100]. Як приклад можна навести аналіз участі національних меншин у розробці етнонаціонального законодавства України, зокрема Концепції етнонаціональної політики України. Так, К. Вітман помітив, що домінування політичного перфекціонізму як методологічного підходу в напрацюванні Концепції державної етнонаціональної політики призвело до того, що окремим суб'єктам (політикам, національним меншинам та їх організаціям) етнонаціональної політики відмовляється у праві поширювати свої правила гри в етнонаціональній сфері на всіх учасників етнополітичних відносин (у вигляді прийняття саме їхнього проекту Концепції), оскільки, вважається, що вони апріорі не можуть представляти загальний етнополітичний інтерес й переслідують свої цілі [82, c. 550].

Найчастіше такі підозри розповсюджуються на найбільш активні національні меншини, які час від часу висувають свої варіанти Концепції. Єдиною мотивацією розробки власного проекту вважаються спроби посилити своє становище в етнополітичній системі шляхом дискримінації інших національних меншин. Нескладно помітити, що, з одного боку, - велика кількість проектів Концепції державної етнонаціональної політики від національних меншин свідчить про демократичність етнополітичної системи України, широку участь етноспільнот у формуванні етнополітики, а, з іншого боку, надмірна конкуренція найпотужніших національних меншин навколо головного документу етнонаціонального розвитку поліетнічної держави є фактором дестабілізації етнополітичної системи, адже вони найбільше зацікавлені у покращенні свого становища, підвищенні етнополітичного статусу порівняно з іншими національними меншинами або титульним етносом, тому інколи їх проекти Концепції містять необґрунтовані претензії.

Саме тому К. Вітман підкреслює, що у проектах Концепції державної етнонаціональної політики, висунутих національними меншинами, етнонаціональна політика подається переважно як інструмент задоволення інтересів та потреб національних меншин, тоді як задоволення потреб етнічних спільнот - це лише одна зі складових етнонаціональної політики, яка покликана регулювати їх взаємодію та співіснування, створюючи сприятливі умови для розвитку кожної у сфері етнонаціональних відносин з метою недопущення деструктивних етнополітичних явищ [82, c. 551]. В результаті, за словами науковця, виникає замкнене коло - проект Концепції етнонаціональної політики одного з суб'єктів або об'єктів відхиляється з вищезгаданих причин (заангажованість, переслідування власного інтересу, надання певним проблемам гіпертрофованої уваги за рахунок інших питань) іншими учасниками законодавчого процесу в етнополітичній сфері.

З цього випливає, що розвиток етнополітичної системи України, її еволюція та трансформація стали заручниками демократичної боротьби етнонаціональних спільнот між собою. Як тільки свій проект висуває наступний учасник етнополітичних відносин, він відхиляється з цих же причин. Нагадаємо, що на Концепцію державної етнонаціональної політики довгий час покладалися великі і необґрунтовані сподівання щодо стабілізації етнополітичної ситуації в Україні, однак жоден з понад десяти законопроектів так і не пройшов погодження між головними авторами етнополітики (державою, етнічними спільнотами) і прийнятий не був. Ситуація з прийняттям Концепції державної етнонаціональної політики України - яскравий приклад того, як демократичні процедури у перехідних поліетнічних нестабільних суспільствах можуть стати головною перешкодою на шляху досягнення етнополітичної стабільності.

Поза тим етносоціологи переконані, що стабільним у повному розумінні слова може бути лише демократичне суспільство [103, c. 179]. На певному етапі розвитку стабільними можуть бути і авторитарні, і тоталітарні політичні режими. Однак досвід їх історичного розвитку демонструє, що такі режими більш схильні до руйнування, стають осередком конфліктів і загальної регіональної нестабільності. Політична, зокрема етнополітична стабільність досягається не за рахунок незмінності, непорушності, консервації, а за рахунок здійснення назрілих змін, ініційованих владою або суспільством. В такому випадку не механізми стабілізації, а зміни в етнополітичній системі стають необхідною умовою і елементом забезпечення етнополітичної стабільності.

Тому у суспільствах (до яких зараховуються і пострадянські держави) з безліччю проблем економічного, соціального та політичного розвитку демократія ускладнює вирішення проблем стабільності. В умовах економічної нерівності, відсутності громадянського суспільства, гострих конфліктів, численної кількості маргінальних верств демократія може виявитися досить ризикованою формою розвитку. Саме до таких суспільств зараховується і Російська Федерація. Інші, більш широкі можливості надає демократичний тип розвитку в ліберальних, плюралістичних системах для забезпечення політичної стабільності. Нагадаємо, що етнополітичну стабільність у попередніх розділах було визначено як різновид політичної стабільності, отже ці припущення повною мірою стосуються і етнополітичної стабільності.

Також етнополітичну стабільність було визначено як властивість, характеристику етнополітичної системи. Без забезпечення дії цієї умови неможливий поступальний розвиток системи, її тривале збереження у часі та просторі. Будь-яка політична система, в тому числі етнополітична, характеризується властивістю стабілізації. Однак головним завданням цього дослідження є всебічне вивчення явища, його максимальної кількості проекцій. Позиціонування етнополітичної стабільності у політичній або етнополітичній системі ускладнюється величезною кількістю трактувань політичної системи і майже повною відсутністю розробки етнополітичної системи як у вітчизняній, так і зарубіжній етнополітології [13, c. 183].

О. Семченко констатує навіть труднощі з напрацюванням загального визначення «політичної стабільності», жартуючи, що пошуки найбільш адекватного визначення політичної стабільності дуже нестабільні в політичній науці, оскільки критерії політичної стабільності найчастіше плутають з критеріями стабільності соціальної та економічної [328, c. 17]. Іноді політичну стабільність ототожнюють зі стабільністю соціальної системи в цілому, що істотно розширює її межі, або асоціюють зі стабільністю політичної системи, що значно звужує її межі. За словами дослідника, поширеність у політичній науці таких діаметральних підходів до дослідження проблеми політичної стабільності та її видів, включаючи етнополітичну, підтверджує, що політична стабільність потребує глибокого наукового аналізу з застосуванням найсучасніших теоретико-методологічних підходів.

У соціології поширений наступний широкий підхід, в межах якого соціальна стабільність розглядається як стійкість соціальних структур, процесів і відносин, яка при всіх змінах зберігає їх якісну визначеність і цілісність [336]. Соціальна стабільність складається з трьох наступних рівнів: внутрішньої стабільності соціальних систем (інститутів, організацій, спільнот) ; стабільності їх взаємозв'язків і їх взаємодій між собою; стабільності всього суспільства, яку можна позначити як соцієтальну стабільність. На думку соціологів, соцієтальна стабільність включає в себе стабільність політичну, економічну, ідеологічну, культурну на рівні всього суспільства.

Отже, для уточнення термінологічного апарату зауважимо, що політична система належить до соціальних систем, як і етнічна система. Етнополітична система є поєднанням політичної та етнічної систем. Без позиціонування етнополітичної системи неможливе чітке розуміння етнополітичної стабільності, що була визначена як стан, властивість, характеристика етнополітичної системи. Вузьке розуміння етнополітичної стабільності - це стабільність безпосередньо етнополітичної системи, яка утворюється внаслідок перетину, взаємодії політичної та етнічної складових. Цей підхід дає можливість також розглядати етнополітичну систему як різновид політичної системи до тієї міри, до якої в політику інкорпорується поняття «етнічність». Тоді як широке поняття етнополітичної стабільності охоплює внутрішнє середовище етнополітичної системи - поліетнічне суспільство, що складається з певної кількості етноспільнот, яка варіюється залежно від етнічного складу держави, та зовнішнє середовище, в якому функціонує етнополітична система. Запропонуємо узагальнене авторське визначення етнополітичної стабільності держави як властивості та стійкого стану етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів. Держава в найширшому розумінні розглядається нами як наочний приклад етнополітичної системи. Держава постає не політичним інститутом, елементом політичної системи, а вищою формою етнополітичної організації етноспільнот.

Це нітрохи не суперечить теорії політичних систем, яку було покладено в основу дослідження як теоретико-методологічний базис. Більшість західних політологів під політичною системою мають на увазі сукупність політичних взаємодій, ролей і функцій, що діють в кожному суспільстві. Але навіть у засновників теорії політичних систем знаходимо відмінності у трактуванні їх меж. Цю особливість влучно помітив російський політолог К. Гаджиев. Дослідник підкреслює, що прихильники системного аналізу, зокрема в особі Г. Алмонда визнають необхідність виокремлення під час аналізу політичної системи структур, що виконують політичні функції [88, c. 81], в тому числі функцію підтримання стабільності самої системи і середовища її функціонування. Але при цьому вони вважають головною одиницею політичної системи роль, а не об'єкт.

На думку К. Гаджиева, перевага концепції ролі над такими поняттями, як «інститути», «організації» або «групи» полягає в тому, що вона більш широка і більш відкрита. Ця концепція може ситуативно включати формальні і неформальні об'єднання, електорат, натовп, тимчасові і постійні групи тощо. Зрештою, всіх і все - що завгодно, що на даний момент стосується політичної системи. Цей підхід відкриває широкі можливості для дослідження етнополітичної системи як комплексу взаємопов'язаних ролей, як структуру етнополітичних ролей, систематизацію взаємодії у етнополітичній сфері буття. Етнополітична система постає і структурується у випадку взаємодії етнічності з політикою. Етнічність сама по собі є характеристикою етнічної системи. Поки етнічність не входить у політику, не висуває певних вимог, не лобіює власних інтересів, вона залишається характеристикою лише етнічної системи. В такому випадку етнополітична система не структурується і не виокремлюється. Етнополітична система постає лише під час взаємодії етнічності і політики.

Слушність цієї гіпотези підтверджує доробок українських етнополітологів. О. Антонюк стверджує, що чільне місце в етнонаціональних процесах та рухах посідають проблеми політичних взаємовідносин державної нації (нації-держави) з етнічними об'єднаннями людей на її території, а також етнічних спільнот між собою як у кордонах країни їхнього проживання, так і поза її межами. Саме ця сфера суспільного життя у багатонаціональних (поліетнічних) державах визначається поняттям етнополітика, що поєднує в собі дві засади - етнічність і політику [10, c. 83]. Саме так формується і етнополітична система - у рольовій взаємодії етнічності і політики.

О. Антонюк виокремлює два самостійні, але не взаємовиключні види взаємодії етнічності і політики, або іншими словами, два типи участі етнічності в політиці - політичне функціонування та політичну участь. Політична участь означає участь етнічних спільнот у політичному житті суспільства; їх політичне структурування, прояв і реалізацію інтересів основних суб'єктів етнополітики навколо питань розподілу влади, соціальних і матеріальних благ, збереження і розвитку власної ідентичності. Політична участь задає особливості політичної поведінки етноспільнот, яка характеризує, зокрема участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітингах, зборах тощо [9, c. 24]. Тоді як політичне функціонування означає професійну політичну діяльність. Така діяльність, спрямована на: 1) формування політико-правової бази (наукових, ідеологічних, політико-партійних засад) етнополітики; 2) створення різноманітних політичних інститутів, залучених до управління етнополітичними процесами; 3) розробку та впровадження державою та її органами влади заходів регулювання відносин в етнополітичній системі. Сюди О. Антонюк зараховує парламентську, державно-управлінську, муніципально-управлінську діяльність та етнополітичний менеджмент [9, c. 23]. Зауважимо, що якщо політична участь має, здебільшого, етнополітично дестабілізаційний характер, то політичне функціонування навпаки, у більшості випадків спрямоване на стабілізацію етнополітичної сфери.

Беручи участь у політиці, етнічні спільноти конкурують між собою за встановлення певних преференцій, цим самим вносячи дестабілізацію в сферу міжнаціональних відносин, а отже, і етнополітичну систему. Прикладом цього твердження може бути діяльність русинів - їх багаторічні вимоги щодо надання етнічній спільноті особливого етнополітичного статусу (від національної меншини до корінного народу), оголошення території їх проживання (Закарпатської області) національною автономією. Періодична радикалізація русинів як етнонаціональної спільноти впродовж багатьох років дестабілізувала ситуацію в Україні. Кілька разів поспіль русинська етноспільнота намагалася створити власну державу (автономію), що кваліфікувалося як прояви сепаратизму. Очільників русинського руху неодноразово притягували до відповідальності. Зокрема, Д. Сидора, котрий звинувачував Київ у етноциді, дискримінації з явними елементами геноциду, закидаючи владі «варварське невизнання русинського народу, його національності, заборони русинських шкіл і вивчення русинської мови» [200]. Лідер русинського руху ставив ультиматум українській владі, погрожуючи, що «русинський народ має право зі зброєю в руках захищати свою свободу» після багатьох років марних вимог щодо задоволення своїх прав. Радикалізація вимог русин розцінюється як загроза етнополітичній стабільності, національній безпеці та територіальній цілісності України.

К. Вітман помітив, що після того, як Київ побачив у діях політизованої етнічної групи ознаки етнополітичної дезінтеграції держави, то обрав наступну дворівневу стратегію протидії цим деструктивним проявам [80, c. 463]. Перший рівень - це рівень етнонаціональної політики, і полягає він у відмові у визнанні русинів. Для того, щоб знеохотити русинів реалізувати свої погрози - не дати етноспільноті жодних правових підстав для формування територіальної автономії, вона не отримує навіть правовий статус національної меншини в Україні, офіційно залишаючись субетносом української нації, - підкреслює дослідник. Другий рівень протидії проявам дестабілізації з боку русинської етнічності полягає в нейтралізації активності еліти русинського руху шляхом притягнення її представників до відповідальності за посягання на територіальну цілісність та недоторканність України. Д. Сидора за дії та заяви, що містять ознаки сепаратизму, було засуджено до умовного покарання.

Підтвердженням і продовженням дестабілізаційної дії політичної участі етноспільнот, у конкретному випадку русинів, став етнополітичний конфлікт України й Росії, в якому частина русинського руху стала на бік Російської Федерації. Русини неодноразово зверталися до Росії з проханням визнати незалежність Підкарпатської Русі від України. 17 березня 2014 року П. Гецко (що називає себе прем'єр-міністром Республіки Підкарпатська Русь та координатором Русинського руху) звернувся з відкритим листом до Президента РФ В. Путіна з закликом до відновлення історичної справедливості - дорадянського статусу Республіки Підкарпатська Русь. У ньому русинська національна меншина України начебто звернулася до Президента РФ з проханням провести миротворчу операцію для «визнання відновленої державності Республіки Підкарпатська Русь та нейтралізації галицького нацизму в Закарпатті» [127]. Інші русинські організації спростували свою участь у подібній провокації.

Втім, враховуючи деструктивну та етнополітично дестабілізаційну діяльність русинів як етноспільноти, Росія намагається використати їх вимоги для продовження процесу дезінтеграції України у вигляді формування чергової народної республіки на Закарпатті начебто як продовження процесу національного самовизначення етноспільнот України. СБУ вдалося викрити та знешкодити групу осіб, які за вказівкою російських спецслужб готували створення так званої «Республіки Підкарпатська Русь» на листопад 2014 року. Сценарій етнополітичної дестабілізації ситуації в Закарпатській області передбачав захоплення місцевих органів державної влади та інших стратегічних об'єктів диверсійно-підривними групами, котрі мали діяти під виглядом місцевої самооборони самопроголошеної республіки [323]. Науковці вважають звернення до В. Путіна не черговим проявом сепаратизму з боку русинів, а спробою дестабілізації етнополітичної ситуації Російською Федерацією в Закарпатській області з використанням Русинського руху Закарпаття, адже більшість русинів засуджує дії РФ щодо України зі заохочення та популяризації сепаратизму в окремих регіонах [268, c. 47].

Інша спроба використати національні меншини для дестабілізації ситуації в Україні була здійснена Російською Федерацією на Одещині. 6 квітня 2015 року в Одесі відбулися установчі збори Народної ради Бессарабії, яка була створена як представницький орган з метою захисту інтересів національних громад Бессарабії. У засіданні установчих зборів взяли участь представники 7 так званих етноспільнот Бессарабії: болгарської, гагаузької, російської, української, циганської, молдавської та польської. Главою Народної ради став голова Союзу придністровців України Д. Затуливітер. У своєму вітальному слові лідер Народної ради Бессарабії зазначив, що свою місію бачить у тому, щоб Бессарабія отримала статус національно-культурної автономії: «Наші народи повинні бути гідно представлені в політичному та економічному житті України, наші громади повинні впливати на рішення, які стосуються нашого краю» [55]. Народна рада Бессарабії заявила, що в разі вступу України в НАТО громади Бессарабії залишають за собою право на самовизначення Бессарабії.

Делегатами за підсумками засідання було прийнято «Маніфест Народної ради Бессарабії». Документ містить ознаки сепаратизму, зокрема в ньому стверджується: «Ми патріоти нашого краю і від нас залежить його майбутнє. Народна Рада - це нова форма самоорганізації бессарабців. Наш голос почують всі. Наші дії оцінять люди й історики. Кожен день Народної Ради Бессарабії буде днем ??боротьби і звершень... « Однак СБУ заблокувала спробу поширення сепаратистського руху «Народна Рада Бессарабії», інспіровану представниками спецслужб Росії. Під час затримання у підозрюваних було вилучено носії інформації з текстами «Конституции Бессарабской народной республики», «Манифеста Народной Рады Бессарабии», понад 500 примірників сепаратистської газети «Новороссия», інші інформаційні матеріали, які, ймовірно, використовувалися для фінансування антиукраїнської діяльності.

Таким чином, якщо участь етнічності, етноспільнот у політиці має переважно дестабілізаційний характер, то політичне функціонування, особливо на загальнонаціональному рівні знаменується спробами стабілізувати етнополітичну ситуацію. Прикладом є політична боротьба та ротація влади в Україні. В державі протягом усіх років незалежності до 2014 року спостерігався етнополітичний розкол країни на Схід (східні та південні області) та Захід (західні, центральні та північні області), обумовлений протилежною історично-цивілізаційною належністю цих території (до Російської та Австро-Угорської імперій відповідно), політичними та зовнішньополітичними уподобаннями (співпрацею з ЄС та Росією відповідно), мовою (українською та російською). Наслідком цього розколу стала політична поляризація - до 2014 року в Україні не спостерігалося жодної потужної політичної сили однаково популярної як на Сході, так і на Заході країни. Схід надавав перевагу проросійським центристським або лівим політичним силам, тоді як Захід - проєвропейським правим, націоналістичним політичним силам. Політична поляризація утвердилася і на загальнонаціональному рівні - влада країни асоціювалася з регіоном, історичну та етнокультурну позицію якого представляла, - стверджує В. Явір [397, c. 393].

Поза тим політичне функціонування, на відміну від політичної участі, має стабілізаційний характер. Яка б політична сила не зайняла ключові посади у владі держави, вона намагається стабілізувати етнополітичну ситуацію в Україні, відстоювати загальнонаціональні інтереси, а не поляризованого електорату. В 2005 році владу здобула націоналістично налаштована опозиція на чолі з Президентом В. Ющенком, що представляла інтереси Заходу. Після низки ініціатив, що свідчили про регіональність загальнонаціональної етнонаціональної політики (визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом, вшанування героїв ОУН-УПА як героїв України, надання пільг ветеранам ОУН-УПА, посилення статусу української мови, поглиблення співпраці з ЄС та НАТО) і дратували Схід, населення якого не підтримувало їх, націоналістична влада, намагаючись стабілізувати етнополітичну ситуацію, почала домовлятися з опозицією та місцевою владою Східного регіону. Аналогічно опозиція, прийшовши до влади в 2010 році, вдалася до низки кроків на користь регіональних етнополітичних уподобань Сходу (утверджувала радянське бачення української історії, посилювала позиції російської мови, поглиблювала співпрацю з Росією), що категорично засуджувалося на Заході держави [184, c. 214]. Але згодом відмовилися від цих ініціатив, або пом'якшувала їх.

Науковці одностайні щодо до того, якого б електорального сегменту інтереси не представляла б українська влада, в результаті вона однаково намагалася досягти етнополітичної стабільності шляхом проведення загальнонаціональної етнонаціональної політики, етнополітичного менеджменту. Позитивним фактором вважалося те, що влада намагалася поступово відійти від регіонального бачення історичних подій в напрямку загальнонаціонального, наголошуючи на необхідності пошуку спільних точок дотику, компромісу та шляхів етнокультурної консолідації [267, c. 30] Навіть незважаючи на падіння рейтингу у своєму електоральному сегменті. Але цей фактор стабілізував етнополітичну ситуацію в Україні, забезпечуючи ротацію влади Сходу та Заходу, в такий спосіб урівноважуючи етнополітичний розкол в Україні, а не поглиблюючи його. Незважаючи на те, що в перший рік правління поляризованої регіональної влади, незалежно від того, інтереси якого регіону вона представляла, втілювалася етнонаціональна політика реваншу - демонтажу ініціатив, дій та заходів попередньої влади; в подальшому етнонаціональна політика мала переважно етнополітично стабілізаційний характер, спрямований на подолання етнополітичного розколу як фактора дестабілізації в Україні та забезпечення загальнонаціональних інтересів. Це підтверджує стабілізаційну роль політичного функціонування.

Якщо бути точнішим, то не лише етнонаціональна політика, а її реалізація у вигляді етнополітичного менеджменту. О. Антонюк зауважує, що етнополітика визначає мету, основні завдання та напрями етнополітичного менеджменту, який виступає головним засобом її реалізації. Саме посередництвом етнополітичного менеджменту відбувається забезпечення етнополітичної стабільності. За визначенням дослідника, етнополітичний менеджмент передбачає: 1) з'ясування об'єктивних закономірностей, тенденцій розвитку етносів, міжнаціональних і міжетнічних відносин та розробку на цій основі оптимальної політики в етнонаціональній сфері; 2) комплексний підхід при аналізі етнонаціональних проблем, урахування всіх сторін етнонаціональних відносин: політичних, соціальних, економічних, культурних, мовних, психологічних тощо; 3) цілеспрямоване керівництво етнополітикою, що охоплює планування, регулювання і контроль; 4) диференційований підхід до здійснення етнополітики з урахуванням етнонаціональних аспектів, природно-кліматичних умов, соціально-історичних особливостей формування та існування етносів, етнічних груп; 5) охоплення усіх рівнів та форм міжетнічної взаємодії; 6) своєчасне виявлення і подолання суперечностей та перешкод на шляху інтегративного розвитку етнонаціональної сфери; 7) визначення та впровадження заходів стабільності й подальшого удосконалення всього механізму функціонування етнополітики; 8) використання національного та світового досвіду врегулювання міжетнічних відносин, розв'язання етнонаціональних проблем [9, c. 25].

З цього випливає, що забезпечення етнополітичної стабільності займає одне з головних місць в етнополітичному менеджменті, постаючи однією з функцій цієї управлінської діяльності. В. Євтух позиціонує етнополітичний менеджмент як складову єдиної системи державного управління, на яку покладається завдання контролю та правового і адміністративного регулювання міжетнічних відносин. Дослідник виокремлює такі рівні впливу на етнополітичну сферу: 1) стратегічний рівень, на якому відбувається ухвалення загальнодержавних етнополітичних рішень на вищому законодавчому та виконавчому рівнях держави (Верховна Рада, Президент) ; 2) тактичний рівень, що передбачає напрацювання конкретних методів, заходів, підходів та засобів реалізації ухвалених рішень (органи виконавчої влади) ; 3) оперативний рівень, на якому відбувається реалізація державної етнополітики в регіонах та відстежуються результати виконання попередніх завдань, доручень, рішень (регіональні підрозділи органів державного управління) [123, c. 224]. Формування та підтримання етнополітичної стабільності відбувається на всіх рівнях етнополітичного менеджменту, виокремлених у даному випадку за суб'єктом формування та реалізації етнонаціональної політики.

В. Котигоренко застерігає від підміни понять терміна «етнонаціональна політика» терміном «етнополітичний менежмент». Дослідник пропонує визначати етнонаціональну політику як сукупність цілей і завдань, принципів і правових норм, напрямів, механізмів, форм і методів діяльності держави в сфері етнонаціональних відносин. Тому вважає, що до її складових, а не до складових етнополітичного менеджменту слід віднести стратегічний рівень впливу держави на етнонаціональну сферу, маючи на увазі рівень визначення цілей такого впливу та формування правових засад реалізації цих цілей [181, c. 50].

На відміну від В. Євтуха, О. Антонюк виокремлює такі рівні регулювання в межах етнополітичного менеджменту: 1) загальнодержавний, що передбачає розробку стратегічних концептуальних засад державної етнополітики, політико-правове закріплення її основ, формування загальнонаціональних програм її реалізації; 2) відносини між центром і регіонами, враховуючи етнонаціональні аспекти в умовах поліетнічності; 3) відносини між регіонами, де відбувається узгодження інтересів, розв'язання суперечностей; 4) регулювання міжетнічних процесів всередині регіонів; 5) первинний рівень регулювання міжетнічних відносин - в колективах (трудових, навчальних, військових тощо), які, як правило, є полі етнічними [9, c. 24]. Як ми бачимо, в цьому випадку критерієм класифікації рівнів слугує об'єкт регулювання.

Однак, суть політики формування та забезпечення етнополітичної стабільності від цього не зазнає суттєвих змін - для підтримання поліетнічної держави у стабільному стані вона має бути присутньою на всіх рівнях, що вкотре підтверджує нашу прихильність до широкого трактування етнополітичної стабільності як різновиду соціальної стабільності, а не лише стабільності етнополітичної системи. О. Антонюк наголошує на тому, що здійснення етнополітичного менеджменту в кожній поліетнічній державі має свої характерні особливості, обумовлені специфікою прояву національного фактора в усіх галузях суспільного життя, й вимагає цілеспрямованого впливу владних структур на всі сфери життєдіяльності етносуб'єктів на різних рівнях регулювання [9, c. 25], в тому числі з метою забезпечення етнополітичної стабільності. Після проголошення незалежності перед етнонаціональною політикою України постало завдання забезпечення етнополітичної стабільності - міжетнічного миру, узгодження та забезпечення потреб етнічних спільнот, формування етнополітичної взаємодії на рівних засадах етносуб'єктів. Тому налагодження відповідного вимогам часу етнополітичного менеджменту стало завданням першорядного значення, - стверджує В. Котигоренко [181, c. 49].

Серед усього масиву функцій етнополітичного менеджменту, виокремлених науковцями, до функцій, безпосередньо пов'язаних з формуванням та забезпеченням етнополітичної стабільності зараховуватимемо такі:

планування, визначення цілей та завдань етнонаціональної політики, розробка програм діяльності відповідно до інтересів усіх етнокомпонентів країни, яка дає уявлення про сучасний стан, напрями необхідного та вірогідного етнополітичного розвитку, а також найефективніші способи вирішення поставлених завдань;

інструментальна функція, що полягає в напрацюванні проектів прийняття рішень для досягнення конкретного етнополітичного результату з урахуванням науково-теоретичних (економічних, правових, соціологічних та інших) розробок та різноманітних факторів (етнокультурних, етнопсихологічних), які впливають на реалізацію державної етнонаціональної політики;

прогностична функція, що охоплює розробку превентивних засобів з попередження можливих ускладнень і загострення етнонаціональної ситуації в країні, регіоні;

інтегративна або консолідаційна функція, яка спрямована на зближення і налагодження співпраці між етноспільнотами на основі спільності їх етноінтересів та цілей;

функція розв'язання міжетнічних суперечностей, розробка ефективних шляхів і методів врегулювання етнополітичних конфліктів [10, c. 83].

В теорії соціології стабільність усього суспільства, так звана соцієтальна стабільність, містить такі складові: політичну, економічну, культурну стабільність. У контексті нашого дослідження додамо до цього переліку також етнополітичну стабільність, яка є поєднанням, взаємодією політичного та етнічного фактора у формуванні цього виду соціальної стабільності. Слушність цього припущення підтверджує також теоретичний доробок політологів, як вітчизняних, так і зарубіжних. Так, В. Котигоренко у своїй праці під назвою «Ризики для держави в контексті етнополітичних загроз соціальній стабільності» вказує на один з головних пріоритетів будь-якої держави з поліетнічним складом населення - мінімізацію етнополітичних загроз соціальній стабільності. Дослідник розглядає етнополітичну складову соціальної стабільності, але завершує своє дослідження формулюванням нового терміна «етнополітична стабільність», потреба в якому вже виникла [180, c. 309].

С. Савін також переконаний у тому, що політичну стабільність слід розуміти як вид соціальної стабільності - особливий стан сфери суспільства, за якого діють гарантії відтворення матеріальних і духовних ресурсів, дотримання певного порядку політичних відносин. На його думку, політична стабільність характеризується стійким розвитком політичних інститутів, наявністю політичної культури, що підтримує політичну систему, ефективністю і легітимністю влади в суспільстві [321, c. 8].

Якщо політична система та політична стабільність була розглянута докладно у попередньому розділі, то етнічна система та етнічна стабільність, які також формують етнополітичну стабільність, об'єднуючись в одне ціле в рольовій взаємодії в межах етнополітичної системи, потребують детального вивчення та обґрунтування для з'ясування якісного співвідношення, взаємодії цих складових у етнополітичній стабільності. Поширеним є визначення етнічної системи як всієї сукупності етнічних спільнот, що проживають в межах однієї держави і взаємодіють між собою як складний комплекс. Політичний словник пропонує розрізняти централізовану і дисперсну етнічні системи [395]. Централізована етнічна система означає, що в центрі суспільно-політичного життя країни перебувають проблеми взаємовідносин між найбільшими етнічними групами. Це більш нестабільна етнічна система, оскільки в ній постійно конкурують потужні етноспільноти. Дисперсна етнічна система є більш стабільною і спирається на більш розгалужену систему стримувань етнополітичної нестабільності. Запобіжником виникнення серйозним міжетнічних суперечностей у ній слугує велика кількість нечисленних етнічних груп, жодна з яких не може отримати повний політичний контроль і встановити домінування над політичним центром країни.

Досить поширеним в етнополітології є трактування етноспільноти як системи, що перебуває в стані еволюції та розвитку від племені, об'єднаного кровною спорідненістю, до нації, яка формує власну державу в процесі націогенезу. Етнополітологія розглядає етнічність крізь призму примордіалістської, конструктивістської та інструменталістської парадигм. Примордіалістська концепція трактує етнос як біосоціальне явище, що поєднує природу та соціум. Саме в межах цієї парадигми етноспільнота розглядається як система, при чому водночас як біологічна, так і соціальна. При цьому етнічність трактується як об'єктивне, задане явище, що постає природним, біологічно заданим зв'язком людини з етнічною групою, до якої вона належить. Примордіалістська парадигма вивчення етнічності та етнічних спільнот поділяється на дві гілки - соціобіологічний та еволюційно-історичний напрямки.

Серед учених примордіалістської парадигми слід особливо виокремити внесок Е. Сміта, Ю. Бромлея, Л. Гумільова. Еволюційно-історичний напрям асоціює етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства, тобто сприймає його більше як соціальну систему. Відповідно до цього напрямку примордіалізму кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Виокремлюють наступні стадії етнічності: рід, плем'я, етнос, нація. К. Вітман наголошує, що прихильники еволюційно-історичного підходу трактують етнос швидше як соціальну, а не біологічну спільноту, яка пов'язана не стільки з природним середовищем, скільки із соціально-історичним контекстом її формування (історичний досвід, особливості культури, традиції та звичаї) [69, c. 9]. Відповідно, взаємна спорідненість в етносі досягається під впливом соціальних умов, а не біологічного розвитку, але закріплюється назавжди.

Тоді як інший напрям примордіалізму, соціобіологічний, розглядає етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм, що проходить певні етапи розвитку (народження, розквіт, занепад). При цьому етнос не втрачає своїх системних властивостей і в межах цього напряму примордіалізму продовжує розглядатися як система. Принаймні етносоціологами. Зокрема, М. Примуш наголошує на тому, що етнос як жива, біологічна система працює на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Надлишок енергії приводить до активізації етнічної системи, а дефіцит - до згасання її життєвих функцій і розпаду [288, c. 57]. Асоціації з біологічним організмом очевидні. Дослідник наголошує, що у випадку нестачі енергії етнічна система переходить до старечого животіння, поки не загине зовсім. Однак руйнація тієї чи іншої етнічної системи не означає її цілковитого знищення, оскільки може свідчити про настання етапу або періоду розриву зв'язків між її компонентами і подальше їх входження до нової етнічної системи.

Інші наукові парадигми вивчення етнічності та етнічних спільнот не розглядають ні етнос, ні етнічність як систему. Представники інструменталістського підходу трактують етнічність як політичний інструмент раціонального вибору, що формується в динаміці протиборства політичних еліт [408]. Етнічність розглядається, насамперед, як наслідок дії або впливу соціальних факторів на етнічну групу. Вчені інструменталісти, зокрема Дж. Бентлі, С. Арутюнов, П. Брасс, С. Олзак, Д. Нейгел переконані, що етнічність, етнічні ознаки є тим інструментом, послуговуючись яким, етнічна група може обстоювати свої інтереси. Таким чином, етнос розглядається не як стала спільнота, а група, ситуативно об'єднана досягненням певної мети. Не випадково, інструменталізм має іншу назву - ситуаціонізм. З підвалин інструменталізму випливає, як зауважують етнополітологи, що етнічність не є сталою, вона є ситуативною. Але при цьому інструменталізм неспроможний пояснити, чому ж етнічна ідентичність є такою стійкою характеристикою групи і провокує прояви ксенофобії до представників інших етносів в глобалізованому світі. Як зауважує В. Явір, в Україні зокрема, ксенофобія стає елементом політики, причиною конфліктів на етнічному ґрунті та джерелом етнополітичної нестабільності [396, c. 124].

Етнічність розглядається як ситуативна ідентифікація індивіда, яка залежить від його бажань, від обставин, у яких він опиняється. С. Олзак та Д. Нейгел переконані, що етнічність може виникати, посилюватися та послаблюватися, що залежить від конкретної ситуації [447, p. 4]. Тобто жодних системних ознак у сприйнятті етнічності у інструменталістів не спостерігається. Аналогічно ми не знаходимо чітко виражених ознак системності у трактуванні етнічності в межах конструктивістської парадигми. Найвідомішими дослідниками-конструктивістами вважаються Е. Геллнер, Б. Андерсон, К. Янг, М. Есман, П. Бурд'є. К. Янг коментує напрацювання конструктивістського підходу таким чином: «етнічність сприймалася не як певна даність, а як результат творення, як інноваційний акт творчої уяви» [401, c. 117]. З часом етнічність проектувалася на більш соціальні категорії. Процес соціального конструювання етнічності відбувався як на індивідуальному, так і на груповому рівнях.

К. Вітман зауважує, що конструктивістський підхід наполягає на соціальному характері етнічності, що тлумачиться як форма організації культурних відмінностей у суспільстві. При цьому етнічна група конструює сама себе тільки тому, що її окремі члени вбачають у цьому користь для себе в певних аспектах [75, c. 11]. Сучасним прикладом конструювання етнічності може бути формування сепаратистського проекту «Новоросія» і псевдонації (новоросів) - конструкту російських етнополітологів - політтехнологів. Відповідно до політтехнологічного проекту до складу Новоросії мав увійти Південь та Схід України у складі 8 областей (Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської, Харківської та Дніпропетровської). У РФ було виготовлено символіку Новоросії, гімн, нагороди. Тобто усі атрибути державності. Російська академія наук навіть підготувала історію «Новоросії», в якій межами «новоросійських» кордонів було визначено «гирло Дністра, на Сході Північний Кавказ, на Півночі район нинішнього Луганська та Харкова» [306]. Утім, Новоросія не відбулася ні як держава, ні як квазідержава - цим терміном більше користувалися в Російській Федерації, ніж в регіонах України, охоплених сепаратизмом. Штучну етнічність як продукт політичних технологій та конструктивізму не вдалося нав'язати місцевому населення через несприйняття новотвору, його відірваність від етнополітичних реалій життя. Новоросійська ідентичність виявилася непривабливою для населення самопроголошених ДНР та ЛНР, які підтримували сепаратистів, але воліли бачити ці території у складі Росії, а не Новоросії. Відтак, Новоросія не відбулася навіть як самопроголошена держава - спротив населення та внутрішні суперечності між сепаратистами ДНР та ЛНР не сприяли їх об'єднанню.

Конструктивізм тлумачить етнічність як процес творення - з цього випливає, що етнічність не є результатом якогось ірраціонального об'єктивного зв'язку між членами групи. Суть цього етнополітичного процесу полягає у інтерпретації відмінностей, формуванні територіальних кордонів, винайденні традицій, уявлень спільнот. Етнічність постає соціальним явищем, що набуває ознак об'єктивності у суб'єктивному сприйнятті.

Етнополітична стабільність прямо пов'язана з етнічністю. Етнічна та політична складова - тісно пов'язані елементи досліджуваного явища. Оскільки у нашому дослідженні ми надаємо перевагу системному методу під час вивчення етнополітичної стабільності, то для позиціонування етнополітичної системи, а також розуміння співвідношення етнічної та політичної складової у об'єкті дослідження найкраще підходить теорія вітчизняного етнополітолога О. Картунова. Адже ми припускаємо, що етнополітична система формується на межі взаємодії етнічності та політики - там, де етнічність входить у політику, впливає на політичні процеси, або задає їх перебіг. В цьому випадку політичні процеси, в яких відіграє певну роль етнічність, слід йменувати етнополітичними.

Теорія політизації етнічності О. Картунова дає уявлення про природу і особливості взаємодії етнічного та політичного чинників у формуванні етнополітичної царини буття. Процес політизації етнічності дослідник поділяє на три основні етапи: 1) набуття політичної свідомості; 2) політична мобілізація; 3) вихід на політичну арену. Перший етап знаменується тим, що члени етнічної спільноти набувають політичної свідомості. Дослідник зауважує, що внаслідок синтезу з раніше існуючою етнічною самосвідомістю виникає етнополітична свідомість. Під етнополітичною свідомістю О. Картунов пропонує «мати на увазі усвідомлення людиною своєї належності до етнічної спільноти, її місця, ролі й призначення в етнонаціональній структурі та у політичній системі суспільства і у світі взагалі, розуміння етнополітичних процесів і відносин, а також здатність приймати адекватні етнополітичні рішення та готовність шукати поліваріантні, компромісні шляхи їх реалізації» [158, c. 201].

Вважаємо, що в такий спосіб не лише відбувається політизація етнічності, а й формування етнополітичної сфери загалом, яку в сучасній етнополітології в межах системного підходу пропонуємо називати етнополітичною системою. І це стосується усіх етапів політизації етнічності, виокремлених О. Картуновим, яку можна охарактеризувати загалом як процес формування етнополітичної системи. Так, на другому етапі має місце політична мобілізація етнічності, під якою дослідник має на увазі перетворення етнічності з психологічного, культурного або соціального чинника на політичну силу. На третьому етапі політизована і мобілізована етнічність виходить на арену політичного життя, декларуючи свої цілі й наміри і починає вживати дієвих заходів з їх втілення. На слушність проведення паралелі з формуванням етнополітичної сфери буття або етнополітичної системи вказує акцент дослідника на тому, що процес політизації етнічності має складний і суперечливий характер, є об'єктивним природним процесом, обумовленим цілою низкою внутрішніх і зовнішніх факторів.

Слід відзначити також важливий момент у теорії О. Картунова, який робить значний внесок у дослідження етнополітичної стабільності, вказуючи на дестабілізаційний вплив процесів політизації етнічності. Дослідник відзначає такі дестабілізаційні ознаки політизації етнічності: 1) вихід на арену політичного життя великої кількості етносів завжди ускладнює становище, несе в собі небезпеку сваволі й насильства, а отже, й етнополітичної дестабілізації; 2) всі негативні явища (загострення конфліктів, заколоти, війни) породжуються не стільки процесами політизації етнічності, скільки спробами їх загальмувати, зупинити і повернути назад силою зброї або загрозою її застосування [158, c. 203]. Водночас етнополітологи вважають широку участь етнічностей у політиці позитивним процесом, що свідчить про демократизацію політики і політичної системи. Максимальне залучення етнічних спільнот до процесу прийняття рішень у етнонаціональній сфері відіграє, без сумніву, стабілізаційну роль. Адже деполітизація етнічності за допомогою недемократичних методів має набагато більш руйнівні і деструктивні наслідки, що неминуче супроводжуються порушення етнополітичної стабільності і дестабілізацією етнополітичної системи.

Ю. Калиновський у зв'язку з цим пропонує розрізняти такі поняття, як «політизація етнічності» і «етнізація політики». Під «політизацією етнічності» дослідник пропонує розуміти могутню консолідуючу, стабілізаційну силу, спрямовану на побудову нації та держави, а під «етнізацією політики» - деструкцію в поліетнічній державі, коли сепаратистські тенденції штучно підсилюються і використовуються окремими політичними силами для нагнітання конфліктності у міжнаціональних відносинах [155, c. 7].

Висновки до розділу 1

Актуальність забезпечення етнополітичної стабільності для держави, що перебуває в умовах етнополітичного конфлікту, гібридної війни, сепаратизму, анексії, беззаперечна. Однак без ґрунтовного вивчення теоретичних підвалин явища етнополітичної стабільності неможливе напрацювання ефективних заходів її забезпечення.

Теорія політичних систем, системний аналіз, синергетика, метод системної декомпозиції дали змогу виявити, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв'язку «етнополітична стабільність/нестабільність», присутнього в будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі й водночас однією з її властивостей, форм (станів) існування, котра знаходила оформлення впродовж історичного поступу найчастіше у вигляді держави як різновиді самоорганізації етнополітичного організму.

Етнополітична стабільність є властивістю, функцією, ознакою етнополітичної системи, якій притаманні такі характеристики, як здатність до самоорганізації та еволюції, відкритість, нелінійність, динамічність, ієрархічність, наявність позитивних та негативних зворотних зв'язків, покликаних стабілізувати етнополітичну систему. Етнополітичну систему визначено як найбільш оптимальну дослідницьку систему координат для вивчення сутності явища етнополітичної стабільності. Етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю етнополітичної системи, яка має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи.

Аналіз теорій західних та вітчизняних дослідників свідчить про те, що більшість характеристик політичної стабільності притаманні й етнополітичній стабільності. Водночас остання, як свідчать сучасні етнополітичні процеси в Україні та сусідніх державах, є ширшим етнополітичним феноменом, адже, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, що справляє суттєвий стабілізаційний або дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему.

Визначено вузьке розуміння етнополітичної стабільності як стабільності безпосередньо етнополітичної системи, яка утворюється внаслідок перетину, взаємодії політичної та етнічної складових. Широке поняття етнополітичної стабільності охоплює внутрішнє середовище етнополітичної системи - поліетнічне суспільство та зовнішнє середовище, в якому функціонує етнополітична система. Узагальнене визначення етнополітичної стабільності держави: властивість, стабільний стан етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх та зовнішніх викликів. Вивчення етнополітичної стабільності ускладнюється величезною кількістю трактувань політичної системи і майже повною відсутністю розробки етнополітичної системи як у вітчизняній, так і зарубіжній етнополітології.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОСМИСЛЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ У ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ

2. 1 Витоки етнополітичної стабільності у політичних трактатах Стародавнього світу

Сучасні етнополітологи переконані, що самозбереження і розвиток етнополітичних систем (у різних трактуваннях це можуть бути етноси, держави) неможливі без забезпечення стабільності. Для більш глибокого, детального вивчення явища етнополітичної стабільності, його ознак, особливостей, властивостей, функцій та характеристик, необхідно дослідити еволюцію поняття стабільності і її етнічних аспектів у політичній думці загалом. У працях стародавніх мислителів знаходимо чимало згадок, які вказують на те, що без стабільності не мислили розвитку тогочасних етнополітичних систем (полісів-держав, імперій) ще в стародавні часи. Перші ідеї про форми організованого державного існування і їх стабільного розвитку з'явились у країнах Стародавнього Сходу задовго до н. e. Так, А. Оппенхейм у своїх працях цікавиться, що саме стимулювало прагнення цивілізацій Вавілонії та Ассирії (проіснували понад тисячу років до VІІ-V ст. до н. е. на території Стародавньої Месопотамії) “забезпечити собі прийнятну форму існування, за якої вони могли б втілити свої духовні та політичні устремління і досягти стабільності - вічного і недосяжного ідеалу” [246, c. 15].