Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

О. Картунов відзначає, що в цілому теоретична спадщина Ш. Монтеск'є стала вагомим внеском у формування політичної та особливо етнополітичної думки і значною мірою вплинула на тогочасне етнополітичне життя. Окремо відзначає вчений “європейську ідея”, адже у своїй роботі «Дух законів» Ш. Монтеск'є, як і багато інших мислителів кінця XVII- XVIII ст., досить активно відстоював ідею єдності Європи. “При цьому він розглядав Європу як єдність у різноманітності і виступав проти спроб правлячих кіл деяких держав використати «європейську ідею» для встановлення своєї гегемонії над європейським континентом”, - підкреслює О. Картунов [158, c. 73]. Однак для нашого дослідження найважливішим є те, що Ш. Монтеск'є першим вказав на необхідність розподілу влади, стримування та врівноважування гілок влади для забезпечення політичної стабільності. Адже політична складова є важливим елементом етнополітичної стабільності держави.

В контексті дослідження витоків етнополітичної стабільності слід згадати внесок філософа Ж-Ж. Руссо (1712-1778), зокрема його праці «Міркування про походження і засади нерівності між людьми» та «Про суспільний договір або принципи політичного права». Ж. -Ж. Руссо ідеалізував первісне суспільство, гостро критикуючи феодально-абсолютистський лад та закликаючи до боротьби проти деспотизму. Ж. Руссо вважав, що у природному стані всі люди є рівними й вільними. З його вчення випливає, що головна причина нерівності, а отже суперечностей та нестабільності, полягає у приватній власності, що диференціює людей. Ідея походження нерівності між людьми у вітчизняній етнополітології вважається корисною для сучасної етноконфліктології. Водночас мислитель не пропонував цілковитої ліквідації приватної власності, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних.

Руссо у праці “Про суспільний договір, або принципи політичного права” напрацював концепцію суспільного договору як формулу об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу. Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, на той час політичного життя не було. Держава постає як форма організації, стабілізації суспільних відносин. При цьому Руссо був переконаний, що внаслідок змови державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, тому припускав, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет [98, c. 32].

Науковці зауважують, що у своїх працях мислитель “свідомо зробив ухил саме в нестабільну сторону суспільного договору для того, щоб він став головним початком становлення вчення про права людини, яке в наш час перетворилося у Всесвітню декларацію про права людини” [317]. Не випадково Руссо вважається основоположником демократичної держави. Попри те, що вчений припускав існування трьох основних форм правління - демократії, аристократії, монархії, нормальним політичним устроєм вважав лише республіку, але цим терміном він визначав «будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління» [317]. Взірцем держави Руссо вважав невелику республіку, тому і пропонував перетворити сучасні йому держави на федерацію невеликих республік.

Актуальним для дослідження стабільності держави, зокрема етнополітичної, є теорії про державу і державний устрій, що сформувалися в межах німецької філософії наприкінці XVIII - початку XIX ст., головними представниками якої слід вважати І. Канта, Г. Фіхте та Г. Гегеля. Іммануїл Кант (1724-1804) вважається ідеологом лібералізму, засновником німецької класичної філософії й автором багатьох соціальних та політичних теорій і концепцій, в тому числі концепції правової держави. У ранніх філософських роботах І. Кант висуває ідеї про системний устрій світобудови, доходить висновку про нескінченність процесу розвитку світу.

Як зазначає Р. Абдуллаєва, І. Кант, так само як і грецькі філософи, намагався створити модель досконалої стабільної держави, в якій головну роль має відігравати законодавство [2, c. 123]. Філософ вважав, що право важливіше від держави, а держава повинна слугувати органом захисту прав людини. І. Кант визначав право як сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи. Право має загальнообов'язковий характер, що забезпечується у теорії І. Канта примусом, який використовується державою, - підкреслює Л. Мамут [212, c. 400].

І. Кант також був прихильником договірного походження держави, яка утворюється з метою взаємної вигоди і згідно з категоричним імперативом. Філософ вважав, що держава не повинна тиснути на громадян, оскільки всі вони мають автономну волю. Особа може вимагати від держави того, що й держава від особи. Держава буде стабільною лише тоді, коли базуватиметься на основі взаємної відповідальності громадянина і держави, які постають у теорії І. Канта рівними суб'єктами права. Але при цьому філософ вважав, що громадяни не мають права дестабілізувати державу, надаючи перевагу реформам, що проводяться згори. Правовий стан громадянського суспільства не допускає права на обурення чи повстання, оскільки І. Кант вважав обов'язком народу терпіти зловживання верховної влади навіть ті, які вважаються нестерпними. Таким є правовий результат договірного походження держави. Навіть якщо відбулася дестабілізація (революція) і запанував новий лад це не звільняє громадян від обов'язку коритися новій владі. Побудова правової держави повинна відбуватися шляхом відмови від революційних дій, проведення своєчасних і поступових реформ, забезпечення громадян рівними правами, дотримання ними внутрішніх і міжнародних законів.

Важливим для розуміння стабільності держави є вчення І. Канта про місце і роль антагонізмів у суспільно-політичному житті [1, c. 149]. Філософ вперше дав визначення антагонізму і навіть довів, що суперечності й антагонізми не слід вважати перешкодою, а навпаки рушійною силою суспільного розвитку. Це дає можливість провести аналогії з забезпеченням стабільності в державі як етнополітичній системі, де прояви нестабільності досить часто слугують чинниками еволюції системи, її розвитку та переходу в новий стабільний стан. І. Кант стверджував, що в остаточному підсумку людина прагне до досягнення загального правового громадянського суспільства, учасники якого володітимуть свободою, сумісною зі свободою інших. Суперечності та антагонізми в такому суспільстві будуть існувати, однак їх обмежать закони.

З точку зору стабільності цікавою є праця німецького філософа Г. Фіхте «Замкнена торговельна держава», в якій обґрунтовується теорія стабільної національної держави. Філософ пропонував на території Німеччини створити централізовану замкнену державу з обов'язковим залученням до праці всього працездатного населення, регульовану самодостатньою економікою, незалежною від інших держав. Мислитель вважав, що регуляційна, а отже і стабілізаційна функція держави може бути виконана лише тоді, коли держава зможе відмежувати національну економіку від будь-яких зовнішніх зв'язків та контактів. Ізоляціонізм був покликаний забезпечувати сталість розвитку, стабільність держави [89]. Політична теорії держави Г. Фіхте базувалася на активній ролі влади, що покликана регулювати процес розподілу праці, збереження рівності та соціальної справедливості. Філософ вважав, що тільки відмежування, ізоляціонізм національної держави, припинення зв'язків з навколишнім світом можуть забезпечити рівність, справедливість, припинити “війну всіх проти всіх”. А отже, гарантувати стабільність держави.

Однією з найстабільніших моделей є теорія держави Г. Гегеля, німецького філософа, який досліджував діалектику стабільності. Основним станом держави мислитель називав рівновагу між обома сторонами - суспільством та владою. Р. Абдуллаєва переконана, що мова йде не лише про рівновагу у взаємовідносинах між державними інститутами як елементами системи, величезне значення надавалося балансу, стабільності держави. Незважаючи на те, що наразі неоднозначно оцінюється рівновага соціальної системи, слід враховувати цей важливий підхід до оцінки стабільності держави та суспільства, формування моделі стабільної держави, - підкреслює дослідниця [2, c. 124].

Відповідно до теорії Г. Гегеля ідеальна держави не заперечує природній стан “війни всіх проти всіх”, не намагається зберегти або вдосконалити природній стан суспільства. Завдяки верховенству влади держава культивує громадянське суспільство в його багатоманітності та суперечливості, політично організовує його, цим самим забезпечуючи взаємодію суспільства та держави, що гарантує стабільний розвиток. Г. Гегель виступає проти розмежування, відокремлення громадянського суспільства та держави. В етнополітології мислитель вважається автором психологічно-історичної теорії нації. На його думку, нація постає спільнотою людей, об'єднаних спільним походженням, духом, волею, самоусвідомленням. Кожна нація має створити власну національну держави, прихильником якої був Г. Гегель [147].

Осмислення сутності, змісту явища стабільності в працях філософів Нового часу засвідчило, що стабільність вже тоді вважалася запорукою ефективного розвитку та функціонування держави. Незважаючи на те, що проблеми вдосконалення державного устрою, державного механізму, суспільства - побудови ідеальної стабільної держави займають одне з визначальних місць в політичній думці Нового часу, особливого акценту на етнополітичній складовій стабільності не спостерігається. Етнополітична стабільність постає складовою суспільної стабільності, яку покликана забезпечувати держава, як форма організації народу, нації.

Однак розуміння стабільності як більш широкого явища, без якого держава на може розвиватися та функціонувати як система, сформувалося саме в політичних теоріях Нового часу. Перші витоки стабільної, злагодженої взаємодії влади і поліетнічного громадянського суспільства як складових етнополітичної системи (держави) знаходимо в працях філософів саме цієї доби. Важливою складовою стабільності вважалася рівність та дотримання прав громадян, розподіл влади, взаємні обов'язки громадян та держави, запровадження республіканської форми правління. Стабільність постає більш складним, комплексним феноменом, ніж у стародавні часи.

Висновки до розділу 2

Сучасна політична наука та всі її напрями, включаючи етнополітологію, не можуть розвиватися, не використовуючи доробок та не спираючись на фундамент політичної думки попередніх епох. Впродовж тисячоліть філософи, історики, політологи намагалися виокремити, напрацювати модель суспільства та держави, що стабільно розвивається.

У так звані передісторичні часи представники влади і філософи вже починають займатися питаннями етнополітики, здійснюючи пошук методів і засобів збереження величезних імперій. Перші згадки про сутність і значення феномена етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації можна датувати передісторичною добою. Незважаючи на те, що мислителі Стародавнього Китаю, Риму та Греції не використовували поняття «етнополітична стабільність», вони осмислювали, аналізували причини етнополітичної нестабільності (конфліктогенну природу етнічної гетерогенності держави, війни між протодержавами), її руйнівні наслідки для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави. Це свідчить про те, що без забезпечення стабільності не мислили розвитку тогочасних етнополітичних систем (що розумілися як поліси-держави, імперії) вже у стародавні часи. Філософсько-політичні течії цієї доби звеличували порядок, спокій та стабільність як головні політичні цінності, засуджуючи нестабільність, спроби дестабілізації та хаосу.

Однак не кожна епоха зробила однаково цінний, з наукової точки зору, внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Зокрема, в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у стародавню добу та Новий час. Осмислення сутності явища стабільності в працях мислителів Нового часу засвідчило, що стабільність вважалася запорукою ефективного розвитку та функціонування держави. Етнополітична стабільність постає складовою суспільної, або політичної, стабільності, яку покликана забезпечувати держава як форма організації народу, нації. Перші витоки стабільної, злагодженої взаємодії влади і поліетнічного громадянського суспільства як складових етнополітичної системи (держави) знаходимо в працях філософів саме цієї доби. Стабільність постає комплексним феноменом, більш складним, ніж в античну добу. Важливою складовою стабільності вважалися рівність та дотримання прав, поділ влади, взаємні обов'язки громадян та держави, запровадження республіканської форми правління.

РОЗДІЛ 3. ЕТНОПОЛІТИЧНА СТАБІЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ: ОСНОВНІ ТИПИ

3. 1. Етнополітична стабільність у закритих і відкритих етнополітичних системах

Актуальність досліджуваної проблематики обумовлена ??тим, що наразі підтримання етнополітичної стабільності в державі є найголовнішим і першочерговим завданням етнонаціональної політики всіх пострадянських країн, про що свідчить етнополітичний конфлікт на Сході України. У той час як законодавство цих держав питанню забезпечення етнополітичної стабільності не приділяє належної уваги. Не останню роль у сприйнятті та трактуванні етнополітичної стабільності відіграє тип етнополітичної стабільності, що формується етнополітичної системою кожної країни.

Етнополітична стабільність є порівняно малодослідженим сегментом етнополітології - наукових спроб вивчення та класифікації цього політико-правового явища раніше не спостерігалося. Тому, виходячи з науково-теоретичних напрацювань політології та права, спробуємо класифікувати етнополітичну стабільність як політичну стабільність, різновидом якої і є об'єкт дослідження, в свою чергу, виділивши типи етнополітичної стабільності.

Незважаючи на те, що окремих досліджень і класифікацій етнополітичної стабільності не проводилося, слід відзначити роботи А. Макаричева, А. Семченка, О. Кривицької, К. Вітмана, А. Колодій, М. Василика, О. Майбороди, Є. Бистрицького, Ю. Мацієвського, М. Яворського, В. Євтуха, які стали науковою базою цих спроб класифікації явища. Єдиного трактування етнополітичної стабільності, бачення її суті та особливостей у вищезгаданих дослідників не спостерігається. У політологічній науці виокремлюється величезна кількість підходів до політичної стабільності, її класифікацій залежно від типу політичного режиму, вектору розвитку держави тощо. Більша частина з них не можуть бути застосовані до етнополітичної стабільності, як, наприклад, типологія Д. Яворськи, що розмежовує мінімальну та демократичну політичну стабільність. У класифікації американського політолога мінімальний рівень політичної стабільності означає відсутність на території держави громадянських воєн чи інших форм збройних конфліктів. Така стабільність може бути досягнута за допомогою, в тому числі, авторитарних механізмів. Демократична стабільність розглядається скоріше як функція демократії, що передбачає участь громадян в управлінні державою за допомогою інститутів громадянського суспільства. «Демократична ж стабільність ґрунтується на здатності демократичних структур швидко реагувати на зміни громадського настрою для забезпечення досягнення миру і громадянської згоди», - припускає вчений [433, p. 3].

Виходячи з науково-теоретичних напрацювань та класифікацій політичної стабільності, спробуємо виокремити статичну та динамічну етнополітичну стабільність. Статична етнополітична стабільність характеризуватиметься формуванням та збереженням статичності, сталості етнічних і політичних структур, зв'язків, етнонаціональних відносин. Як правило, статична етнополітична стабільність спостерігається там, де практикуються недемократичні типи етнонаціональних відносин: 1) патерналістський тип - відносини панування та підкорення (домінування одного етносу і утиск прав інших етноспільнот, які населяють державу) або 2) тип деетнізації відмінностей - насильницьке зменшення чисельності етносуб'єктів (колонізаторська політика, етноцид). Домінування того чи іншого типу етнонаціональних відносин у поліетнічній державі спричиняється тим, що етнополітична система має таку властивість, як здатність переконувати (шляхом насильства або визнання) громадян прийняти відповідний тип етнополітичних відносин як обов'язковий. Для держав з демократичним, рівноправним типом етнонаціональних відносин, в яких, за твердженням В. Котигоренка, держава опікується розширенням можливостей національних меншин у користуванні та навчанні рідними мовами, підтримкою національних культурних традицій і забезпеченням умов сповідування релігій, підготовкою національних культурно-освітніх кадрів, організацією національних навчальних закладів, сприянням випускові літератури, радіо- і телепрограм національними мовами [181, c. 49], - цей тип етнополітичної стабільності не характерний.

Статична етнополітична стабільність базується на стереотипах та уявленнях про непорушність підвалин етнополітичної сфери, уповільнений (що трактується як обережний, стриманий) темп етнонаціонального розвитку, визнанні необхідності застосування консервативних підходів в етнонаціональній політиці, формуванні відповідних стереотипів політичної свідомості і поведінки. За умов статичної етнополітичної стабільності будь-які зміни трактуються як загроза етнополітичній безпеці, порушення міжетнічного миру, балансу інтересів етноспільнот, джерело ймовірного виникнення міжетнічних конфліктів.

Статична етнополітична стабільність характерна для політичних систем закритого типу. Однак, на думку М. Василика, життєздатність політичних систем за підтримання цього типу стабільності дуже лімітована [62, c. 344]. Статична етнополітична стабільність виникає як результат жорсткої протидії як зовнішнім, так і внутрішнім змінам в етнополітичних системах закритого типу. Вимоги етноспільнот щодо покращення свого етнополітичного статусу ігноруються, жорстко придушуються або переспрямовуються в інше русло. Яскравим прикладом особливостей функціонування статичної етнополітичної стабільності у етнополітичній системі закритого типу, до яких належить Росія, є становище кримських татар у окупованому Криму. Автономна Республіка Крим у Російській Федерації незаконно здобула статус федеративного суб'єкта, відповідно, кримські татари - статус національної меншини РФ, яка наразі зазнає жорстокої дискримінації та утисків прав. Відомо, що росіяни з часів СРСР сприймають присутність кримських татар у Криму як загрозу своєму етнополітичному домінуванню і всіма можливими способами конкурують із цієї етноспільнотою. За часів перебування АР Крим у складі України вони не мали етнополітичних механізмів для переслідування кримських татар і задоволення своїх претензій, але після окупації півострова ситуація докорінно змінилася не на користь кримських татар.

Окупаційна влада Криму тривалий час забороняє в'їзд додому в Крим лідеру Меджлісу Р. Чубарову і уповноваженому Президента України у справах кримськотатарського народу, народному депутату М. Джемілєву. ФСБ чинить тиск на членів Меджлісу, що унеможливлює проведення зборів Курултаю кримськотатарського народу на окупованій території, де нині опинилися кримські татари. Зауважимо, що окупаційна влада не визнала Меджліс кримськотатарського народу, а його члени стали жертвами кримінальних переслідувань. На півострові закриваються кримськотатарські ЗМІ, натомість створюються провладні аналоги, лояльні до Російської Федерації.

У 2014-2016 рр. кримським татарам було заборонено вшановувати пам'ять жертв депортації. Зокрема 2015 року глава нелегітимного уряду Криму С. Аксьонов підписав розпорядження про заборону масових заходів на території півострова «у зв'язку з напруженою обстановкою на Південному Сході України» [239]. Лідер М. Джемілєв повідомив, що подекуди кримським татарам пропонують приєднатися до акцій, організованих окупаційною владою, але це є неприйнятним для кримськотатарських патріотів. Окупаційна влада ініціювала створення низки псевдокримськотатарських організацій, які видають потрібні їй ініціативі від імені кримських татар. Так, у відповідь на звинувачення щодо заборони вшанування жертв депортації влада відповіла, що масові акції в Криму до річниці депортації кримських татар скасували на прохання самих кримських татар (зокрема руху «Крим»), що вимагали не політизувати цей день як раніше шляхом мітингів і стояння на площах [361].

Міжнародні організації підтверджують, що окупаційна влада Криму порушує права кримських татар, проукраїнських засобів масової інформації та громадських організацій. Зокрема, Amnesty International повідомила, що «після анексії Криму Росією де-факто влада використовує широкий спектр тактик залякування, щоб розправитися з інакомисленням. Хвиля викрадень змусила багатьох критично налаштованих жителів покинути півострів. Ті, хто залишилися, піддаються переслідуванням з боку влади» [407]. Правозахисна організація повідомляє про викрадення багатьох осіб кримськотатарського походження з моменту анексії Криму; констатує заборону громадських протестів і багатьох незалежних організацій. З моменту анексії Криму зникли близько 15 кримських татар, які могли постраждати за незгоду з окупацією. За час анексії Криму близько 35 тис. кримчан змушені були залишити півострів, з них понад 20 тис. - кримські татари. Меджліс кримськотатарського народу закликає співвітчизників не залишати Крим, адже саме цього хоче російська влада на півострові, але не може їх убезпечити від переслідувань.

Раніше Комітет із захисту прав кримськотатарського народу на конференції, яка пройшла у Сімферополі 17 січня 2015 року попри спроби влади її зірвати, ухвалив звернення до Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна із закликом не допустити знищення народу. У заяві делегатів йдеться про випадки викрадення кримських татар та порушення їхніх прав: «У результаті чергового захоплення Криму, корінне населення - кримські татари перетворилися на об'єкт терору і фізичного насильства». Кримські татари також звернулися до МЗС України з вимогою «вивчити можливість надання кримськотатарському народу міжнародного статусу третьої сторони в російсько-українських відносинах з набуттям права самостійного звернення органів національного самоврядування Курултаю і Меджлісу в міжнародні судові інстанції» [189].

ІІ Всесвітній конгрес кримських татар, що відбувся в Туреччині через окупацію Криму, також закликав світову громадськість визнати геноцидом дії Росії зі знищення кримськотатарського народу в період з 1783 року - часу ліквідації Кримського ханства, історичної батьківщини кримських татар - до сьогоднішнього дня. Про це йдеться у зверненні Конгресу до всієї світової громадськості, ООН, держав світу, які поважають права людини, верховенство права і демократії, до створених націями і державами об'єднань, міжнаціональних і національних інститутів. У документі наголошується, що після окупації Криму Росією у 1783 році російська держава почала чинити систематичний тиск, щоб змусити представників кримськотатарської громади залишити Кримський півострів, в подальшому замінивши їх російським населенням.

«Сьогоднішня Росія 28 лютого 2014, ігноруючи всі норми міжнародного права і права людини, анексувала Кримський півострів. З того часу і до сьогодні РФ реалізує системну політику щодо ігнорування фундаментальних свобод кримських татар, їх примусової еміграції з Криму, швидкої асиміляції, застосування тиску, вбивства, ув'язнення, депортації тих, хто намагається чинити опір і протистояти її діям», - йдеться у зверненні Всесвітнього конгресу кримських татар. Тому кримські татари звертаються до світової громадськості та міжнародних організацій «з проханням про сприяння в проведенні слідства, судового розгляду всіх скоєних, починаючи з 1783 року і до сьогоднішнього дня, Російською імперією та її спадкоємцями - Радянським Союзом, Російською Федерацією - злочинів з метою знищення кримськотатарського населення, а також визнання зазначених злодіянь геноцидом» [171].

Законодавство Російської Федерації не надає кримським татарам особливих прав, не вважаючи їх корінним народом. Річ у тому, що дія Федерального Закону РФ «Про гарантії прав корінних малочисельних народів РФ» на кримських татар не поширюється, оскільки згідно з документом корінними малочисельними народами Російської Федерації вважаються народи, які проживають на територіях традиційного розселення свої предків, зберігають традиційний спосіб життя, господарські промисли, налічують в Російській Федерації менше 50 тис. осіб і усвідомлюють себе окремими етнічними спільнотами [372]. Тоді як згідно з переписом населення, проведеним окупаційною владою в жовтні 2014 року, кількість кримських татар на півострові становить 232 тис. осіб. Нелегітимний Кримський парламент подав на внесення до Єдиного переліку корінних малочисельних народів Російської Федерації лише кримських караїмів та кримчаків як етноспільнот, які відповідають критеріям законодавства РФ про захист корінних малочисельних народів.

Зважаючи на це, кримські татари не бачать перспектив задоволення своїх прав у Російській Федерації, апелюючи до міжнародної спільноти та України. Своїм завданням вони вважають деокупацію Криму. Саме кримські татари ініціювали продуктову блокаду Криму у вересні 2015 року під назвою «Громадянська блокада Криму», яка зупинила незаконну торгівлю України з півостровом. Виступаючи на мітингу перед учасниками акції на адміністративному кордоні Чонгар, лідер Меджлісу Р. Чубаров заявив, що головною метою політики кримських татар, в тому числі і продуктової блокади, є деокупація Криму, відновлення територіальної цілісності України, звільнення усіх громадян України, які змушені жити на окупованій території [225].

2016 року підконтрольний Росії Верховний суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримських татар на території анексованого півострова. Вищий представницько-виконавчий орган кримськотатарського народу було визнано екстремістською організацією. Правозахисна організація Amnesty International заявила, що «рішення припинити діяльність Меджлісу в рамках російських анти-екстремістських законів - це ворожий, каральний захід, що позбавляє членів кримськотатарської спільноти права на свободу асоціацій» [187]. Адже будь-хто, пов'язаний з Меджлісом, у результаті цієї заборони може стати жертвою серйозних звинувачень в екстремізмі. ЄС констатував брутальний наступ на права кримських татар в цілому. «Рішення є дуже негативною ескалацією ситуації з правами людини на півострові з моменту незаконної анексії Російською Федерацією в 2014 році, в тому числі щодо переслідування осіб, що належать до меншин», - наголошується у заяві Євросоюзу [454]. Меджліс кримськотатарського народу планує продовжити свою діяльність за межами Криму.

Тим часом прес-секретар Президента Росії Д. Пєсков озвучив офіційну позицію російської влади, яка полягає в тому, що проблеми кримських татар на півострові як такої не існує, оскільки жодного поділу жителів Криму на татар і нетатар немає - вони всі користуються абсолютно однаковими правами [105]. Мовляв, спостерігаються лише поодинокі спроби дестабілізувати ситуацію на півострові. Таким чином, намагання кримських татар відстоювати свої права та інтереси в межах закритої етнополітичної системи з статичною стабільністю трактуються як спроби дестабілізувати ситуацію в етнополітично стабільному середовищі, розхитати міжетнічний баланс у поліетнічній державі. В етнополітичній системі закритого типу статична етнополітична стабільність проголошується головною цінністю, завданням і досягненням державної етнонаціональної політики.

Статична етнополітична стабільність може бути характерною також для перехідних суспільств, на зразок українського. Перехідні держави досить вразливі з точки зору досягнення та підтримання стабільності, вони мають багато як внутрішніх, так і зовнішніх факторів дестабілізації. Тому політична система для власного збереження, для збереження контролю над суспільством тяжіє більше до статичної, аніж динамічної стабільності попри демократичний тип етнонаціональних відносин. Як зауважує О. Майборода, держава - це, насамперед, єдина для усіх система права, у тому числі того, яке регулює міжетнічні відносини [207]. А отже, задає вектор формування етнополітичної стабільності. Дослідник запевняє, що правове поле України визнається, у тому числі міжнародними експертами, таким, що відповідає загальновизнаним демократичним засадам, аналогічним тим, на які спираються передові країни світу. Серед цих засад - гарантування рівних прав усім громадянам незалежно від етнічної чи расової належності, право вільного національно-культурного розвитку усіх етнічних спільнот, недопущення як дискримінації, так і привілеїв за етнічною ознакою, рівність прав і можливостей громадян незалежно від етнічної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей, гарантування вільного розвитку мов - як титульного етносу, так і національних меншин.

Функціонування цих засад підтверджує також етнонаціональний розвиток України. Однак головним завданням етнонаціональної політики України протягом більше, ніж двадцяти років незалежності, проголошувалося збереження міжетнічного миру, запобігання виникненню етнополітичних конфліктів на ґрунті міжетнічної ворожнечі, етнолінгвістичних суперечностей при повній неувазі до вирішення етнополітичних проблем, які накопичилися впродовж усього пострадянського періоду і, щонайголовніше, до формування політичної нації [208, c. 207]. Тоді як формування політичної нації з усіх етнічних складових населення держави на основі загальнонаціональної ідентичності та спільної громадянської належності є запорукою підтримання етнополітичної стабільності в державі.

Науковці запевняють, що у зв'язку з цим виникла нагальна потреба в системній політиці консолідації українського суспільства в політичну націю, особливо після того, як етнокультурний розкол України перетворився з потенційної на реальну загрозу національній безпеці держави [267, c. 85]. Етнокультурний розкол, етнокультурна фрагментація, роз'єднання суспільства стали індикаторами стану дезінтеграції та відокремленості, неузгодженості у своєму функціонуванні елементів етнополітичної системи України, що свідчило про її тривалу дестабілізацію. За таких умов елементи етнополітичної системи намагаються існувати автономно, не враховуючи інтереси та цілі інших складових, що викликає стан перманентної конфронтації, нестабільності та ентропії. Деконсолідація суспільства, несформованість політичної нації дестабілізує будь-яку етнополітичну систему, унеможливлює її стабільний розвиток і, в кінцевому підсумку, може призвести до її дезінтеграції на частини [340, c. 63].

Українські етнополітологи впродовж багатьох років неодноразово вказували, що етнонаціональна політика України потребує якісного оновлення політико-правової основи функціонування, вдосконалення у вигляді модернізації та реформування. Однак влада, незалежно від політичних сил, які її представляли на будь-якому етапі функціонування Української держави, продовжувала дотримуватися статичного типу етнополітичної стабільності, неодноразово підкреслюючи, що головним її досягненням в етнонаціональній сфері залишається відсутність міжнаціональних конфліктів в Україні [186, c. 62]. Це дало підстави науковцям погодитися з тим, що модель етнонаціональної політики України більш-менш ефективно впоралася зі своїм головним і єдиним завданням - убезпечити державу від міжетнічного протистояння та конфліктів. Незважаючи на недосконалість законодавчої бази, невизначеність пріоритетів розвитку, етнонаціональна політика України, що базувалася на формуванні і збереженні статичної етнополітичної стабільності, підтримувала баланс відносин між етноспільнотами, не допускаючи етнополітичної дестабілізації. Однак цей баланс формувався скоріше ситуативно, а не завдяки цілеспрямованим заходам держави у сфері етнонаціональних відносин, яка всіляко уникала радикальних змін, модернізації та реформування, обмежуючись політичними заявами та деклараціями про наміри.

Тому принагідно К. Вітман цікавиться, навіщо змінювати модель етнонаціональної політики, вдаватися до радикальних заходів із непередбачуваними наслідками, якщо вона стабільно виконує свою головну функцію - підтримує етнополітичну стабільність та міжнаціональну злагоду в державі? Однак дослідник переконаний, що подальша консервація етнополітичної ситуації несе в собі набагато більше ризиків, ніж переваг [79, c. 579]. Адже, по-перше, чинна модель етнонаціональної політики, попри свою позірну ефективність, дає серйозний збій у кризових, непрогнозованих ситуаціях, оскільки орієнтовна на підтримання етнополітичної ситуації в статичному, законсервованому стані. Тому виявляється неспроможною протидіяти розпалюванню міжетнічної ворожнечі, зовнішньому втручанню, пропаганді, оскільки державній етнонаціональній політиці не вистачає політико-правового інструментарію [391, c. 70] для запобігання та врегулювання таких ситуацій.

Науковці неодноразово вказували на вади правового регулювання сфери національних відносин та необхідність його модернізації: «Недосконалість законодавчої бази державної етнонаціональної політики України, недостатній рівень правового регулювання багатьох сфер, недієвість багатьох механізмів захисту прав представників національних меншин в українському правовому полі є причиною деструктивних явищ в сфері етнонаціональних відносин... Це акумулює невдоволення в середовищі національних меншин, спонукає їх іти в політику та лобіювати прийняття рішень, спрямованих на покращення свого становища за рахунок інших національних меншин» [267, c. 95].

Державна етнонаціональна політика, що базувалася на підтриманні статичної етнополітичної стабільності, у критичний момент - виникнення етнополітичного конфлікту з Російською Федерацією в 2014 році продемонструвала недієвість. Адже, за словами К. Вітмана, чинна модель етнонаціональної політики не передбачала механізмів швидкого, ефективного реагування на етнополітичні виклики. Більшість навіть широко обговорюваних етнополітичних проблем залишалися невирішеними протягом багато років, накопичуючи етноконфліктогенний потенціал [79, c. 579]. Серед них - узгодження загальнонаціональної етнонаціональної політики з регіональною, яка з суттєвими відмінностями реалізовувалася в окремих регіонах Півдня та Сходу, уточнення статусу етноспільнот, зокрема процедури набуття статусу національної меншини, регулювання міграційних процесів, інтеграція мігрантів, зростання ксенофобії та запровадження відповідальності за прояви етнічної нетолерантності, подвійне громадянство.

Внесення необхідних змін до законодавства, які б започаткували розв'язання цих проблем, гальмувалося складною процедурою (особливо це стосується внесення етнополітичних змін до Конституції України), відсутністю політичної волі, браком консенсусу серед поляризованих політичних сил, представлених у парламенті, та побоюванням дестабілізації етнополітичної ситуації. Попри те, що українську етнополітичну систему жодним чином не можна було характеризувати як закриту і навіть умовно закриту за критерієм обміну імпульсами та ресурсами з зовнішнім середовищем, але очевидно, що вона була закритою до змін та інновацій, які хибно розглядалися як загроза етнополітичній стабільності та безпеці.

На думку М. Василика, іноді політичні системи статичної стабільності намагаються розвиватися та удосконалюватися за допомогою проведення «активної» зовнішньої і внутрішньої політики [62, c. 344], що не впливає на стан закритості та консервації певного типу етнополітичних відносин. Припускаємо, що з цього випливає той факт, що якщо закриті етнополітичні системи не проголошують статичну, незмінну і непорушну етнополітичну стабільність головною цінністю, вони мусять вдаватися до імітації еволюції, розвитку за рахунок агресивної зовнішньої та внутрішньої етнонаціональної політики. Як правило, така політика пов'язана з мілітаризацією, цькуванням неблагонадійних етноспільнот, зовнішньою експансією, агресією, етнотериторіальними претензіями до інших держав. Якщо ці спроби модернізації є недоречними, невчасними, не враховують об'єктивний прогресивний хід розвитку суспільства, не спираються на широку базу інтересів, не враховують геополітичні можливості і реакцію світової громадськості, вони загрожують руйнуванням етнополітичної системи і трансформацією «закритого» суспільства в більш динамічне етнополітичне утворення, здатне адаптуватися до мінливих умов.

На противагу статичній етнополітичній стабільності, за аналогією з політичною стабільністю, до різновиду якої належить і етнополітична стабільність, виокремимо також динамічну етнополітичну стабільність. Саме динамічною стабільністю характеризують сучасний стан глобального суспільного середовища. Цей тип стабільності формується і підтримується відкритими етнополітичними системами, що активно використовують всі доступні можливості та ресурси для оновлення, модернізації, розвитку. Відкриті етнополітичні системи перебувають у постійній взаємодії з іншими етнополітичними системами на міжнародному та двосторонньому рівні. Такі системи відкриті до інновацій, діалогу, обміну напрацьованими механізми підтримання етнополітичної стабільності з іншими державами та міжнародним співтовариством, вони не створюють такої великої кількості загороджувальних бар'єрів, на відміну від закритих статичних етнополітичних систем.

Усі етноспільноти, що входять до складу етнічної палітри цих етнополітичних системи і формують поліетнічне громадянське суспільство, розглядаються як невід'ємний елемент розвитку, прогресу, збереження унікальності та самобутності. Їх участь у формуванні етнонаціональної політики, у забезпеченні динамічної етнополітичної стабільності всіляко заохочується державою. Політичні зміни в межах активного етнополітичного середовища розглядаються не як загроза, а як стабілізаційний фактор. Відкриті етнополітичні системи не опираються змінам, не забороняють їх, вони перетворюють зміни на фактор забезпечення стабільності: охоче сприймають, асимілюють внутрішні і зовнішні імпульси, трансформуючи їх, інкорпоруючи в демократичний етнополітичний процес.

Імпульси внутрішнього та зовнішнього середовища застосовуються не лише з метою запобігання, а й використання етнополітичних конфліктів, як би це парадоксально не прозвучало б, для забезпечення стійкості і стабільності етнополітичної системи. Саме так формується динамічна етнополітична стабільність сучасною етнополітичною системою України. І хоча детальніше цей процес буде розглянуто в наступних розділах, зауважимо для прикладу, що саме етнополітичний конфлікт із Російською Федерацією був використаний етнополітичною системою для консолідації українського поліетнічного суспільства, завершення процесу формування української політичної нації безвідносно до етнічної належності, мови, релігії, культурних вподобань.

В умовах динамічної етнополітичної стабільності переважає консенсусний спосіб регуляції етнонаціональних інтересів у межах поліетнічного суспільства. Консенсусний тип регуляції соціальних відносин базується на визнанні різних інтересів і необхідності пошуку їх згоди з принципових проблем етнонаціонального та етнополітичного розвитку. Підставою для такого консенсусу слугують загальні принципи, цінності, що поділяються всіма учасниками етнополітичної взаємодії [179, c. 21].

Відкриті етнополітичні системи мають необхідний ступінь стійкості та стабільності, що забезпечує їх самозбереження та розвиток в умовах динамічного середовища, що змінюється. Етнополітична стабільність у таких системах не сприймається як перешкода для змін та інновацій. Стабільність у відкритих етнополітичних системах, функціонування яких можливе лише за демократичного, плюралістичного вектору розвитку, не є синонімом стагнації, непорушності, консервації типу та стану етнонаціональних відносин. Дослідники вважають, що у таких умовах стан стабільності завжди відносний, оскільки «постійно діє режим самокоректування політичної системи» [163, c. 103]. Очевидно, під самокоректуванням мається на увазі функція самостабілізації етнополітичної системи, яка згадувалася раніше. Саме самостабілізація, оперативна гнучка реакція етнополітичної системи на виклики внутрішнього та зовнішнього середовища забезпечує підтримання динамічної етнополітичної стабільності.

Слід зауважити, що в політології, окрім статичної та динамічної політичної стабільності, дослідники виокремлюють також абсолютну (повну) політичну стабільність, при цьому наголошуючи, що абсолютна стабільність політичної системи є абстракцією, що не має втілення у реальному світі. О. Семченко стверджує, що абсолютної стабільності не може бути навіть у так званих «мертвих» політичних системах, позбавлених внутрішньої динаміки, оскільки цей тип стабільності передбачає не тільки повну нерухомість політичної системи та її елементів, але й повну ізоляцію від будь-яких впливів ззовні [328, c. 15]. Навіть у найстабільнішій сучасній державі неможливо уникнути ротації влади, діяльності опозиції. На думку дослідника, абсолютна політична стабільність шкідлива для розвитку держави і суспільства, оскільки держава з таким типом стабільності не має перспектив розвитку, всі системи життєдіяльності її з часом просто зупиняться, що означатиме стагнацію і подальший крах держави.

О. Семченко як приклад держави з абсолютною стабільністю наводить Радянський Союз, в якому не відбувалося ніяких змін ні в політиці, ні в економіці, ні в системі державного управління, що в підсумку призвело до незворотного відставання від розвинених країн, а потім і до занепаду Радянської держави. За абсолютної та статичної етнополітичної стабільності домінує конфронтаційний (конфліктний) спосіб регуляції етнополітичних інтересів. Він базується на подоланні, придушенні або навіть іноді і ліквідації певної групи інтересів. У цьому випадку єдиною силою етнополітичної інтеграції, досягнення і підтримання стабільності вважається насильство. Неправові, насильницькі механізми підтримання стабільності розглядаються як ефективний метод вирішення поточних етнополітичних проблем.

Білоруські дослідники А. Чещевік та І. Сідорчук дотримуються аналогічної точки зору, стверджуючи, що механізм досягнення політичної стабільності здійснюється двома способами: або диктатурою, або шляхом неухильного виконання всіх конституційних принципів і формування нових демократичних інститутів [385, c. 35]. Останній шлях досягнення стабільності здійснюється на основі демократії, яка має широку соціальну та етнічну базу і передбачає дієвість справжнього плюралізму, чинного у всіх сферах суспільства, що узгоджується з інтересами основних соціально-політичних сил та етноспільнот, які населяють державу. У цих умовах суперечності між соціальними, етнічними групами населення і владними структурами вирішуються шляхом досягнення консенсусу або компромісу. Такий тип стабільності в політології характеризується як автономний, саме він притаманний державам із демократичними формами державного правління.

Тоді як перший шлях досягнення стабільності, за допомогою якого формується статичний та абсолютний типи стабільності, базується силовому вирішенні проблем, придушенні активних дій, використанні репресивних методів і насильства особливо щодо етноспільнот, які проголошуються такими, що загрожують стабільності та національній безпеці держави. А. Чещевік та І. Сідорчук підкреслюють, що політична система, яка підтримується статичним або абсолютним типом стабільності історично недовговічна і приречена на загибель. Адже недемократичні типи стабільності досягаються командними методами, використанням адміністративного ресурсу, формуються без участі громадян [385, c. 37]. Статична та абсолютна форми стабільності не розраховані на стабільний розвиток суспільства у тривалій перспективі.

Вищезгадана гіпотеза стосується і етнополітичних систем, тому абсолютної (повної) етнополітичної стабільності у сучасному світі не спостерігається. Однак з цього правила є виняток. Одна етнополітична система сучасного світу може бути кваліфікована як система з абсолютною етнополітичною стабільністю. Це етнополітична система Корейської Народно-Демократичної республіки, яка характеризується закритістю, майже повною ізоляцією. Факторами, що забезпечують формування такого типу етнополітичної стабільності, є тоталітарний політичний режим та моноетнічність: корейці становлять понад 99% населення держави. Китайці, японці, монголи є найбільшими національними меншинами КНДР, але їх кількість у сумі не перевищує 1% населення. КНДР не є привабливою країною для міграції через низькі стандарти життя, недієвість системи захисту прав людини та відсутність демократичних свобод. До того ж міграція в КНДР обмежена законом, тому питання етнічного плюралізму та забезпечення вимог етноспільнот не є актуальним для етнонаціональної політики цієї держави. Це ж стосується культури та релігії, що є складовими етнокультурного різноманіття. У Конституції КНДР проголошено свободу релігії, однак держава проводить боротьбу з поширенням будь-якої релігії на своїй території, в тому числі за допомогою атеїстичної пропаганди [248, c. 133].

Усю культурну сферу також контролює держава, заохочуючи випуск культурної продукції у стилі «соціалістичного реалізму». Водночас у сучасному глобалізованому світі непросто підтримувати етнополітичну систему у повній культурній ізоляції. Незважаючи на зусилля уряду Північної Кореї, спрямовані на ізоляцію своїх громадян від негативного культурного впливу «зіпсутого» Заходу, від інформації про життя за межами країни, в КНДР спостерігається поширення мобільних телефонів та електронних засобів масової інформації, які легко носити з собою і приховувати від правоохоронних органів. Протягом останнього десятиліття до КНДР нелегально потрапляють південнокорейська музика та фільми, що жорстко карається правоохоронною системою. Зокрема піратські версії південнокорейських і китайських телевізійних програм широко доступні в КНДР і продаються на чорному ринку.

Щоб покласти край цьому за повідомленнями The Telegraph в 2014 році 10 членів керівної Трудової партії були засуджені та страчені (розстріляні) за «перегляд південнокорейських серіалів, хабарництво та розбещеність» [451]. Це свідчить про те, що КНДР у світі поширення сучасних технологій все складніше підтримувати ізоляцію етнополітичної системи та забезпечення абсолютної етнополітичної стабільності, тому доводиться вдаватися до жорстких репресивних заходів, дієвість яких, утім, сумнівна. Окрім того, Дж. Руял переконаний, що навіть якщо абсолютна стабільність і можлива за високого рівня добробуту, потужної сили традицій, нівелювання нерівності, однак дестабілізація такої політичної системи під впливом як зовнішніх факторів, так і наростання внутрішніх кризових явищ залишається лише справою часу.

Важливими складовими етнополітичної стабільності як властивості та функції етнополітичної системи є рівень довіри, ставлення населення, незалежно від етнічної належності, мовних уподобань до політичної влади; здатність політичного режиму враховувати інтереси різних етнічних груп і погоджувати їх; характер відносин всередині поліетнічного суспільства. Е. Зелетдінова також наполягає на тому, що політична стабільність досягається двома способами: або диктатурою, або широким розвитком демократії [144, c. 15]. Стабільність, що досягається шляхом застосування насильства, придушення, репресій історично недовговічна, оскільки формується владою «зверху» без участі і врахування інтересів суспільства і опозиції.

Набагато надійнішою і довготривалішою є динамічна етнополітична стабільність, що формується на основі демократії, широкої соціальної та етнічної бази, розвиненого громадянського суспільства, яке бере участь у процесі прийняття найважливіших рішень, що стосуються етнополітичного розвитку держави. Головними показниками стабільності політичної системи Е. Зелетдінова називає позитивну оцінка політичного режиму, яка допомагає суспільству приймати дії владних структур в цілому, а також позитивну оцінку суспільством конкретних рішень, що приймаються державними органами, конкретних політичних дій, особистих якостей політичних лідерів [144, c. 11].

Н. Ціцуашвілі підкреслює відсутність згоди серед політологів щодо того, чи є етнополітична стабільність запорукою ефективного розвитку етнонаціональних відносин. Учений наголошує на тому, що стабільність етнонаціональних та етнополітичних відносин є важливим чинником системи забезпечення етнополітичної безпеки, однак не панацеєю вирішення всіх проблем, спричинених етнічним чинником, адже у більшості недемократичних держав етнополітична стабільність досягається придушенням участі національних меншин, етнічних груп та груп мігрантів у суспільно-політичному житті, забороною національної самоідентифікації та збереження етнічної культури, мови, традицій [380, c. 275]. Етнополітична стабільність у такому випадку гальмуватиме або взагалі унеможливлюватиме розвиток поліетнічного суспільства.

Отже, переваги динамічної етнополітичної стабільності над статичною, а тим більше абсолютною очевидні. Лише динамічна етнополітична стабільність має достатній запас гнучкості, передбачає участь у її забезпеченні не лише держави, керівної політичної сили чи титульного етносу, а й широкої соціальної, етнічної бази, громадянського суспільства [29, c. 3]. Цей тип стабільності забезпечує еволюцію етнополітичної системи, її демократичний розвиток.

3. 2. Типологія етнополітичної стабільності держави за суб'єктом забезпечення

Окрім абсолютної, статичної та динамічної політичної стабільності дослідники найчастіше виокремлюють мобілізаційну політичну стабільність та автономну. Спробуємо екстраполювати ці типи політичної стабільності на етнополітичну стабільність, яка є різновидом політичної стабільності. Мобілізаційна та автономна типи етнополітичної стабільності держави суттєво різняться, насамперед, за об'єктом їх ініціювання. Мобілізаційна етнополітична стабільність формується в тих етнополітичних системах, в яких відбувається мобілізація того чи іншого (або кількох одночасно) елементів, підсистем із метою досягнення стабільності. Ініціатором такої стабільності завжди є влада. Мобілізаційна етнополітична стабільність може формуватися і функціонувати як наслідок криз, етнополітичних конфліктів, війн або шляхом відкритого насильства, примусу з боку держави. У системах мобілізаційного типу головну роль відіграє інтерес держави, партії влади, авторитарного харизматичного лідера, що бере на себе відповідальність артикулювати інтереси суспільства і спроможний у цей відрізок часу забезпечити прорив суспільства, - запевняє М. Василик [62, c. 342]. Мобілізаційна стабільність виникає в тих етнополітичних системах, в яких рух ініціюється «згори» за рахунок тиску на суспільство з метою мобілізації для реалізації мети на певному етапі етнополітичного розвитку.