Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Попри те, що більшість доказів було знищено, Генпрокуратура України заявила, що має докази причетності представників силових структур РФ до масових розстрілів протестувальників на Майдані Незалежності в м. Києві [91]. Однак потрібного ініціаторам цих заходів ефекту вони не дали, лише спричинивши загибель людей. Таким чином насильницькі, військові, неправові, недемократичні механізми стабілізації етнополітичної ситуації в державі, ефективні для Російської Федерації як закритої етнополітичної системи, продемонстрували повну недієвість в українських етнополітичних реаліях.

Національна безпека складається з цілої низки підсистем, що розрізняються за суспільними сферами функціонування. Найчастіше виокремлюють політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та воєнну підсистеми безпеки. Значно рідше - етнополітичну підсистему. Кожна сфера має вузьку спеціалізацію, але всі вони перебувають у тісній взаємодії, формуючи систему національної безпеки. Якщо етнополітична система формується взаємодією етнічної та політичної системи, то доцільним є аналіз політичної та етнічної безпеки для виявлення місця та ролі стабільності в них. М. Варій визначає політичну безпеку як стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також як систему заходів щодо забезпечення цієї захищеності. Досить часто політична безпека ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Науковець зауважує, що політична безпека означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів, цілісності і незалежності держави від політичної сваволі і екстремізму всередині держави, політичного тиску та агресивних устремлінь на міжнародній арені [61, c. 285]. Іншими словами, політична безпека визначає стан захищеності і сприяє формуванню політичної стабільності політичної системи.

Останнім часом у суспільних науках - політології, етнополітології з'явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності. Навіть поява терміна «етнополітична стабільність» значною мірою продиктована актуалізацією нових загроз, викликів та небезпек для безпеки держави, суспільства і людини, що походять з етнополітичної сфери. Інші сфери не виняток - із розвитком сучасного світу, з ускладненням взаємозв'язків, горизонтальних взаємозалежностей, які державам все складніше контролювати, зростає і кількість викликів, загроз у системі безпеки. Еволюція сучасного світу, людської цивілізації не односторонній процес, що передбачає удосконалення лише позитивних, конструктивних явищ. Еволюція людського буття означає також еволюцію загроз, викликів та небезпек, їх нагромадження та ускладнення. А отже, і ускладнення процесу пошуку ефективних механізмів забезпечення безпеки та стабільності держав, суспільств [115, c. 318].

Саме академічна наука повинна дати відповідь на запит ґрунтовного вивчення, аналізу, переосмислення нових явищ, нових викликів, процесів. Наука повинна їх обґрунтувати, дати відповідні визначення, класифікувати, дослідити увесь комплекс взаємозв'язків з іншими вже дослідженими явищами, спрогнозувати, змоделювати поведінку (реакцію) на застосування різноманітних механізмів контролю та управління цими новітніми процесами та явищами. Все це безпосередньо стосується предмету дисертаційного дослідження - етнополітичної стабільності, вивчення якої лише в останні роки стало надзвичайно актуальним для України - держави, яка зазнає шаленого етнополітичного, військового тиску, втрачає території, населені етнополітично нелояльним до української влади населенням, що належним чином було підготовлене Російською Федерацією до сепаратизму та сецесії.

Враховуючи тісний зв'язок національної безпеки і стабільності, пряму взаємозалежність обох явищ - без забезпечення національної безпеки у низці сфер для основних об'єктів неможливо говорити про стабільність держави. І навпаки, без формування й підтримання стабільності, в тому числі етнополітичної, неможливе забезпечення національної безпеки. Про це свідчить етнополітична історія України, починаючи 2014 року. Російська Федерація скористалася політичною нестабільністю в Україні, зміною влади, невдоволенням проросійського сегменту електорату перемогою проєвропейських сил для розв'язання етнополітичного конфлікту з Україною - порушення суверенітету, територіальної цілісності, анексії територій.

Поява принципово нових викликів змусила українських науковців змінити погляд на явища безпеки та стабільності та роль суспільства у їх забезпеченні. Зокрема, В. Антонов стверджує, що якщо розглядати суспільство під кутом зору об'єкта національної безпеки, то основні сфери життя суспільства - це цілісні підсистеми суспільства, які мають свої власні закони розвитку та функціонування, проте взаємопов'язані та взаємообумовлені [8, c. 80]. Однак суспільство все частіше постає не лише об'єктом національної безпеки, а й суб'єктом її забезпечення, що вносить суттєві корективи в особливості забезпечення стабільності.

Так, в науці почало все частіше з'являтися визначення суспільної безпеки, яке пов'язується з діяльністю громадянського суспільства, що значно активізувалося під час Єврореволюції та етнополітичного конфлікту з Російською Федерацією. М. Варій стверджує, що головне призначення суспільної безпеки - у захисті суспільства, людини від зловживань влади, від сваволі, й непрофесіоналізму, національного зрадництва чиновників, соціальних і природних нещасть, міждержавних і громадянських воєн [61, c. 286]. Система суспільної безпеки функціонує одночасно і паралельно з державною системою безпеки, що дає можливість сформувати необхідну рівновагу, стабільність, яка здатна зберегти і суспільство, і державу від багатьох деструктивних явищ - дезінтеграції, авторитаризму, тоталітаризму, диктатури, революцій, контрреволюцій, переворотів, втручання сусідніх держав, втрати національних ресурсів.

Систему суспільної безпеки з системою державної безпеки об'єднує спільність цілей, якщо держава не належить до недемократичних режимів, де громадянське суспільство функціонує всупереч державі і часто спрямоване на повалення такого режиму, дестабілізацію політичної системи. Зазвичай, згадуючи про суспільну систему безпеки мають на увазі задоволення потреб у безпеці за допомогою соціально-позитивних, конструктивних способів і засобів, а не через належність до суспільно-небезпечних форм об'єднання - радикальних партій, структур організованої злочинності [272, c. 283]. Якщо громадянське суспільство ставить за мету повалення влади, то у цьому випадку про забезпечення безпеки не йдеться, але тільки на етапі кольорової революції, яка спрямована на подальше утвердження кращого, стабільнішого, безпечнішого, демократичнішого у перспективі ладу в державі.

М. Варій визначає завданнями суспільної системи безпеки: захист життєвого простору суспільства; контроль над владою; контроль над інформаційними потоками і впливом; захист від зовнішньої агресії; захист від злочинності; суспільну експертизу всіх державних і суспільних проектів на предмет їх відповідності суспільним, особистісним, державним цілям, ідеалам, цінностям, інтересам. Нескладно помітити, що забезпечення суспільної безпеки містить цілу низку механізмів формування етнополітичної стабільності. Саме це обумовлює інтерес до цієї порівняно нової підсистеми безпеки.

Цікавим є походження терміна - суспільна безпека. Враховуючи визначальну роль в забезпеченні суспільної безпеки громадянського суспільства, його об'єднань та неформальних структур, доцільніше було б назвати цю підсистему безпеки громадянською. Однак використання цієї категорії обтяжується тим, що термін «громадянська безпека» у політиці та публіцистиці міксується з поняттям «громадської безпеки».

Українське законодавство містить кілька визначень громадської безпеки: 1) стан захищеності інтересів людини, суспільства й держави від суспільно небезпечних діянь і негативного впливу надзвичайних обставин, викликаних криміногенною ситуацією, стихійним лихом, катастрофами, аваріями, пожежами, епідеміями та іншими надзвичайними подіями (Наказ від 11. 11. 2010 №550 «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України») [228]; 2) стан захищеності життєво важливих інтересів суспільства, сконцентрованих у його матеріальних і духовних цінностях, від джерел небезпеки природного або штучного характеру під час підготовки та проведення футбольних матчів, за якого забезпечується запобігання загрозам заподіяння шкоди такими джерелами небезпеки (Закон від 08. 07. 2011 №3673-VI «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв'язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів») [137].

Плутанина у використанні категорій призвела до того, що безпека громадянського суспільства також позначається терміном «громадська безпека». Громадська безпека - це стан захищеності громадянського суспільства, що характеризується відсутністю небезпеки для життя та здоров'я людей, для їх спокою та майнових прав, для нормальної діяльності підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, для цілісності й збереження матеріальних цінностей [101]. Використання поняття «громадянське суспільство» в цьому визначенні абсолютно недоречне, адже йдеться про безпеку суспільства без урахування його активної чи пасивної позиції. Очевидно, саме тому засновники-теоретики підсистеми суспільної безпеки зупинилися на визначенні «суспільна безпека», відкинувши поняття «громадська безпека».

Суспільна система безпеки формується поліетнічним громадянським суспільством, його окремими членами, об'єднаннями, рухами, які становлять всю сукупність суспільних, недержавних структур, що діють у різних сферах безпеки в будь-яких масштабах - від держави до окремої особистості. Суспільна безпека пов'язана з соціальною, політичною, етнополітичною стабільністю суспільства. Формування нових структур громадянського суспільства, орієнтованих на забезпечення безпеки паралельно з державною системою безпеки відбувається не заплановано, стихійно без участі влади. Найчастіше їх поява є спонтанною реакцією громадян на виникнення реальних або уявних загроз способу життя, потребам, інтересам - як приватним, так і загальнонаціональним.

В такий спосіб громадянське суспільство залучає, формує нові додаткові механізми власного захисту, держави та обраного ним вектору розвитку. Так, Євромайдан як неформальне протестне об'єднання постав у відповідь на повну відмову влади від захисту національних інтересів України, зокрема від курсу на інтеграцію до Європейського Союзу, що є пріоритетним зовнішнім національним інтересом держави. Цю тенденцію раніше помічає М. Варій, зауважуючи, що особливого життєво важливого значення набувають суспільні механізми захисту в умовах, коли владні структури, які повинні забезпечувати безпеку громадян, суспільства й держави, виявляються недієздатними чи діють усупереч їхнім інтересам [60, c. 277]. Якщо владу обіймають особи, які відповідають очікуванням громадянського суспільства, то вони можуть розраховувати на підтримку суспільних сил безпеки. Тоді формування додаткових механізмів захисту, забезпечення безпеки, стабільності не відбувається. У них потреби не виникає, адже державна система безпеки дає раду покладеним на неї завданням.

Слід наголосити, що у більшості держав головні суб'єкти, на які покладено функції забезпечення національної безпеки, є одночасно вищими органами виконавчої/законодавчої влади [114, c. 254]. Як підтверджує досвід України у переломній ситуації, що супроводжується дестабілізацією, підтримка їх дій з боку громадянського суспільства може мати навіть більше значення, ніж традиційне опертя на державні структури безпеки (армію, правоохоронні органи, прокуратуру).

4. 2. Етнополітична стабільність як предмет безпекових студій у Російській Федерації

Важливим для встановлення взаємозв'язку стабільності та безпеки є вивчення понять не лише політичної, суспільної безпеки, а й етнічної та безпосередньо етнополітичної безпеки. Ні українські, ні західні дослідники не виділяють окремо етнічної безпеки. Натомість поняття етнічної безпеки широко представлене у російській політології, безпекознавстві та етнополітології. Так, Л. Снєжанова виокремлює етнічну безпеку поряд з військовою, міжнародною, прикордонною, економічною, енергетичною, екологічною, демографічною, ідеологічною (інформаційною), інтелектуальною, соціальною, продовольчою, внутрішньополітичною. Дослідниця зазначає, що на даний момент керівництво Російської Федерації в контексті етнічної безпеки найбільшу увагу приділяє питанням неконтрольованої міграції та захисту прав співвітчизників за кордоном, але комплекс проблем і викликів етнічній безпеці держави набагато ширший [230]. У дослідженні наголошується, що етнічна безпека великою мірою залежить від демографічного чинника, наприклад, питання асиміляції населення на території Далекого Сходу і Сибіру обумовлене низькою заселеністю цих територій, а приплив мігрантів - ще й соціально-економічними причинами.

Також до викликів етнічній безпеці Російської Федерації зараховується більша частина сегменту територіальних загроз, насамперед сепаратистські настрої в деяких регіонах, причина виникнення яких найчастіше полягає не в економічній, а етнічній площині. «У першу чергу, це стосується моноетнічних республік, що потенційно (але не обов'язково) є передумовою для виникнення національного шовінізму і расової дискримінації, а також екстремізму», - зауважує Л. Снєжанова. Загалом російські дослідники шкодують про те, що якщо етнічні виклики і представлені в документах безпекової сфери, то поняття релігійної безпеки окремо взагалі не виділяється. Тому, враховуючи дестабілізаційний потенціал релігійних викликів, їх також доводиться зараховувати до сфери забезпечення етнічної безпеки.

В російській етнополітиці простежується тісний зв'язок між етнічною та релігійною складовими. Не етнічність, а саме релігія вважається найбільш потенційною небезпекою і підставою дестабілізації етнополітичної ситуації в РФ. «Беручи до уваги, що існує низка зовнішніх сил, які безпосередньо зацікавлені в дестабілізації Росії, то можна припустити, що універсальною і найбільш потужною «бомбою» може служити форматування, надання потрібного конфронтаційного спрямування і використання якраз взаємозв'язку «етнічність-релігія», - переконана Л. Снєжанова. Утім, підкреслюється й стабілізаційна роль релігії, особливо в міжнародному аспекті, адже вона страхує, консервує стабільність, захищаючи суспільство від міжетнічних конфліктів. Вважається, що якщо Росії і вдалося зберегти частину добросусідських відносин з Грузією після військового нападу на цю пострадянську державу в 2008 році, то виключно завдяки спільній релігії - християнству. Крім того, механізми забезпечення етнополітичної стабільності містить також інформаційна безпека, яка в Росії часто розглядається як ідеологічна безпека.

Вивчаючи доробок російських вчених, слід згадати дисертаційне дослідження А. Іванової, безпосередньо присвячене вивченню питання забезпеченню етнополітичної стабільності під назвою «Етнополітична стабільність: поняття, фактори і технології забезпечення». Дослідниця зауважує, що актуальність вивчення етнополітичної стабільності обумовлена поліетнічним складом Російської держави. А. Іванова переконана у тому, що головним завданням прикладної етнополітології в Росії є визначення підстав стабільного етнополітичного розвитку держави та створення умов для управління цим процесом (на прикладі вивчення унікального досвіду стабілізації етнополітичних відносин в окремих регіонах) [145, c. 13].

Дослідниця пропонує таке визначення етнополітичної стабільності, як характеристики стану етнополітичних відносин, основою яких є система етнодержавних відносин, що містить такі елементи: суб'єкти цих відносин, тобто державу (що характеризується формою державного устрою, політичним режимом) та етнічні групи, що визначають етнічну структуру цієї держави; інститути реалізації інтересів держави (відповідні державні структури виконавчої та законодавчої влади) та етнічних груп (політичні національні рухи та етнокультурні об'єднання різних типів) ; нормативно-правову базу, яка регламентує взаємовідносини держави та етнічних груп, а також визначає функції (права та обов'язки) держави з запобігання і вирішення міжетнічних конфліктів.

Зауважимо, що А. Іванова також послуговується системним підходом, але асоціює етнополітичну стабільність зі станом етнополітичних відносин та системою етнодержавних відносин. На нашу думку, ці причинно-наслідкові зв'язки є занадто громіздкими, що ускладнює розуміння, сприйняття та дослідження явища. На відміну від запропонованого в межах нашого дослідження підходу до етнополітичної стабільності як характеристики етнополітичної системи, що є системою взаємодії політичної та етнічної системи в межах однієї держави. Адже А. Іванова наголошує на тому, що етнополітична стабільність є цілісною характеристикою стану системи, окремі елементи якої постають факторами етнополітичної стабільності і визначають її рівень на кожен конкретний момент. Але при цьому система, яка характеризується стабільністю або нестабільністю, визначена некоректно - в одних місцях дисертаційного дослідження як система етнополітичних відносин, в інших - як система етнодержавних відносин.

А. Іванова зауважує, що рівень етнополітичної стабільності в окремому регіоні, державі, союзі держав, у цілому у світі визначає процес інституалізації, тобто правового та організаційного закріплення принципів і норм взаємовідносин держав та їх об'єднань з етнічними групами. На думку вченої, інститути етнополітичних відносин у поліетнічному суспільстві можуть мати формально-нормативну природу (законодавчі акти), ґрунтуватися на політичній волі або доцільності чи походити від звичаєвого права, але у будь-якому випадку їх існування і діяльність є чинниками етнополітичної стабільності або нестабільності [145, c. 14].

Л. Перепелкін, у свою чергу, наполягає на виокремленні безпеки в етнічній сфері в окрему підсистему, апелюючи до того, що владні інститути та етнічний активізм у більшості країн світу знаходяться в складній системі взаємовпливу, яка полягає в тому, що державність і етнічні спільноти є двома суміжними, конкуруючими рівнями організації соціального життя. Етнічний активізм претендує на державний статус так само, як держава прагне до контролю в галузі культурного розвитку суспільства [257, c. 153].

У своїх працях учений пропонує запровадити поняття етнокультурної безпеки, яким описується стан стабільного функціонування і цілісного відтворення культур основних соціальних об'єктів/суб'єктів та їх етнокультурної ідентичності при вільному взаємообміні між ними культурними навичками і підвищенні ступеня адаптивності до соціальних змін. Етнокультурна безпека забезпечується за допомогою прогнозу етнокультурних процесів в межах країни або регіону, в тому числі з урахуванням спільної системи цінностей, і підтримується за рахунок реалізації етнокультурних прав індивідів, етнічних груп, а також інституціоналізованої державної внутрішньої і зовнішньої етнонаціональної політики [256].

Важливим для вивчення етнополітичної стабільності, на нашу думку, видається процес формування викликів та загроз етнокультурній безпеці, який Л. Перепелкін аналізує за допомогою системного методу. Так, усі соціальні об'єкти, що розглядаються з точки зору безпеки в етнокультурній сфері, дослідник вважає системами, які мають внутрішню структуру та здійснюють свою життєдіяльність в адекватному для них соціальному середовищі. І самі етнокультурні групи, і соціальне середовище їх існування характеризуються певними процесами життєдіяльності, загальний вектор яких спрямований у бік досягнення гомеостазу, тобто замкненого існування етнічних груп в гармонії з середовищем і при повному збереженні ними власного етнокультурного комплексу. Зауважимо, що Л. Перепелкін не вживає поняття етнокультурного середовища, наполягаючи на тому, що всі етносуб'єкти певного регіону або держави діють у спільному соціальному середовищі.

Гомеостаз етносуб'єкта в ідеалі означає збереження відсталості або запуск механізму деградації етнічної системи, адже головною умовою культурного прогресу етнічних груп є контакти з іншими етнічними групами. Тому система суперечностей, що призводить до появи загроз етнокультурній безпеці, сформульована як конфлікт між необхідністю збереження етнокультурної самобутності та необхідністю етнокультурного розвитку групи. Л. Перепелкін вважає процеси, що відбуваються в масштабах етнічної групи та її соціального середовища об'єктивними, нейтральними - такими, що самі по собі не мають дестабілізаційного потенціалу. На нашу думку, цим самим спростовується «залізний закон» етнічності, який вказує на дестабілізаційну природу цього рівня ідентичності.

Дослідник вважає, що до ескалації міжетнічного протистояння призводить соціально-психологічний фактор, сприйняття та специфічне трактування етнополітичних процесів іншими етнічними групами, політиками. Серед потенційно дестабілізаційних та загрозливих для етнокультурної безпеки виокремлюються: демографічні процеси (зміна етнічної структури внаслідок різних темпів народжуваності різних етнічних груп) ; міграційні процеси (зміна етнічної структури держави внаслідок міграції, що посилює дію соціально-економічних чинників таких, як тиск на ринок праці) ; безпосередньо соціально-економічні процеси (які пов'язані з етнічністю, зокрема маргіналізація етнічних груп, гетоїзація) ; культурно-мовні процеси (нераціональна етнонаціональна політика, асиміляція). У зв'язку з наявною в сучасному світі системою викликів і загроз забезпечення безпеки в етнокультурній сфері набуває все більшої значущості і має бути спрямоване на оптимізацію режиму етнокультурного відтворення при збереженні міжгрупового обміну культурними навичками та підвищенні адаптивних можливостей етносів до соціально-економічних і політичних змін.

Загалом Л. Перепелкін характеризує сучасну російську етнонаціональну політику як таку, що нездатна забезпечити безпеку суспільства в етнокультурній сфері та гарантувати стабільність. Завдання такої політики - оптимізувати роботу наявних суспільних структур або сформувати нові структурні елементи, щоб нейтралізувати загрози для етнокультурної безпеки з боку соціальних процесів [258, c. 12]. Фактично, політика забезпечення етнокультурної безпеки і є політикою формування етнополітичної, етнокультурної стабільності. І етнокультурна безпека майже аналогічна поняттю етнополітичної безпеки, напрацьованому в межах української етнополітології.

Частина російських дослідників представляє і популяризує вузьке розуміння етнічної безпеки - виключно як безпеки етнічної системи (етносів, націй, національних меншин). Кілька років тому в Санкт-Петербурзі (РФ) відбулася XIII Міжнародна науково-практична конференція, повністю присвячена забезпеченню етнічної безпеки - «Реальність етносу. Освіта та етнічна безпека», на якій вчені дискутували на тему, як взагалі слід розглядати проблему етнічної безпеки [393]. Річ у тому, що, обговорюючи етнічну безпеку, учасники тією чи іншою мірою виступали за колективні права етноспільнот, але модель етнонаціональної політики Російської Федерації базується на захисті індивідуальних прав осіб, які до них належать.

Вузьке розуміння етнічної безпеки зводиться до безпеки етносів, тому факторами її забезпечення вважаються, наприклад збереження та підтримка функціонування рідних мов етноспільнот, забезпечення вузівської підготовки національних кадрів тощо. Зокрема таке трактування етнічної безпеки обстоює у своїх працях завідувач кафедрою етнокультурології РГПУ ім. А. І. Герцена І. Набок. У своєму виступі на вищезгаданій конференції, розглядаючи фактори, що впливають на етнічну безпеку, дослідник зауважив, що етнічна безпека - насамперед це безпека етнічних груп, які складають державу, і тільки поза тим захист від загрози фізичної (тероризм, злочинність), екологічної та економічної (бездумне освоєння надр у місцях проживання корінних народів). І, щонайважливіше, це захист етнокультурної, громадянської ідентичності, яка підтримує єдність полікультурного соціуму.

У своїх працях І. Набок вивчає проблематику етнічної безпеки, її залежність від сучасного розуміння етносу, змісту та спрямованості етнічних процесів, аналізує взаємозв'язок етнічної безпеки з інтеграцією етнічної та громадянської (національної) ідентичності. Обґрунтовуючи актуальність етнічної безпеки в сучасному світі, вчений виходить із того, що етнос, етнічна спільнота є історично першою і найбільш природною, органічною формою соціальної спільноти. І. Набок критикує спробу відмови від етносу та етнічності як анахронізмів, характерну для конструктивізму, як таку, що не відображає реалії сучасного суспільства і матиме надзвичайно негативні дестабілізаційні наслідки, руйнуючи традицію спадкоємності.

Дослідник вважає, що тільки ретельне, уважне вивчення етнічної, етнокультурної спадкоємності дозволить у нинішньому світі, сповненому етнічних викликів, вибудувати таку стратегію розвитку суспільства, яка позбавить його міжетнічної, міжконфесійної конфліктності, ксенофобії, сприятиме створенню основи для консолідації, досягнення громадянського миру і стабільності [226, c. 55]. В умовах інтенсифікації у всьому світі міграційних процесів незнання, нерозуміння, ігнорування етнокультурних особливостей і відмінностей надзвичайно загострює суспільну ситуацію, дестабілізуючи її. І. Набок наполягає на тому, що саме етнічна безпека як безпека етносів, етнічних груп, їх культури, права на ідентичність і збереження традицій у сучасному полікультурному суспільстві є обов'язковою умовою національної безпеки - безпеки політичної нації як співгромадянства.

В російській етнополітології для позначення забезпечення національної безпеки в етнополітичній, етнокультурній сфері також напрацьовано поняття етносоціальної безпеки. Так, І. Хусаінов у дисертаційному дослідженні під назвою «Етнічна міграція в контексті етносоціальної безпеки Росії: регіональний аспект» ставить наукове завдання - уточнити теоретичні основи поняття «етносоціальна безпека». Терміном «етносоціальна безпека» дослідник позначає стан стабільного стійкого функціонування і цілісного відтворення культур основних соціальних суб'єктів/об'єктів та їх етнокультурної ідентичності при вільному взаємообміні між ними культурними навичками [376, c. 15]. Таким чином, визначення етносоціальної безпеки у автора в цілому майже ідентичне визначенню етнокультурної безпеки Л. Перепелкіна, доробок якого був проаналізований раніше. Чомусь етносоціальна, як і етнокультурна безпека, забезпечується за допомогою прогнозу етнокультурних процесів в межах країни або регіону, що дає підстави стверджувати про тотожність визначень «етносоціальної» та «етнокультурної безпеки» в російській етнополітології.

І. Хусаінов зазначає, що загальна тенденція актуалізації інтересу до етносоціальної безпеки викликана впливом конкретних суспільно-історичних факторів, до яких зараховується: 1) розпад Радянського Союзу і його зони впливу, що слугувало каталізатором поширення в межах російського соціокультурного простору принципу етнічної локальності, як на рівні громадських установок, так і на рівні практики поведінки соціальних суб'єктів; 2) інші етнополітичні процеси, що стосуються не лише просторового параметру, а й параметру часу (актуалізація питань етнічної міграції, суверенітету етносоціальних структур) [376, c. 16].

Російські етнополітологи, обґрунтовуючи поняття безпеки в етнічній, етнополітичній, етнокультурній сфері, посилаються на те, що Російська Федерація належить не лише до поліетнічних держав, - в ній проживає більше 150 мільйонів людей, а є унікальною державою з точки зору співвідношення національного складу та адміністративного устрою, оскільки містить у своєму федеративному складі 32 національно-територіальні утворення, на частку яких припадає 52% території Росії, де проживає 46% населення. Саме це обумовлює велику роль етнічності у дестабілізації етнополітичної ситуації в федеративній державі, а отже, значну наукову зацікавленість проблематикою безпеки у етнічній та пов'язаних із нею сферах. Адже, як слушно зауважує І. Хусаінов, юридичні норми, яких формально дотримуються в Російській Федерації, на рівні повсякденного життя не забезпечують «почуття етнічної безпеки», оскільки цей феномен має виражену суб'єктивну спрямованість [376, c. 17]. На жаль, докладніше поняття етнічної безпеки дослідник не обґрунтовує.

До речі, Н. Ціцуашвілі зауважує, що у працях російських політиків та етнополітологів термін «етнополітична стабільність» трапляється значно частіше, ніж «етнополітична безпека» і у багатьох випадках етнополітична безпека підміняється етнополітичною стабільністю. З цього випливає, що досягнення етнополітичної стабільності держави є головним завданням системи забезпечення етнополітичної безпеки як підсистеми національної безпеки держави [382, c. 325].

Зауважимо, що не лише для наукового, а й політичного дискурсу Російської Федерації характерне довільне вживання понять «етнічної безпеки», «етнічної, міжетнічної стабільності» без формулювання чітких визначень. Зокрема Інститут державної служби та управління в межах Російської Академії народного господарства і державної служби при Президенті РФ здійснює підготовку магістрів за програмою «Безпека міжконфесійних та міжетнічних відносин» [49]. Програма спрямована на підготовку спеціалістів для структур державної влади і управління (федерального, регіонального, муніципального рівнів) з управління процесами в міжконфесійному та міжетнічному середовищах для запобігання конфліктів на релігійному та національному ґрунті, протидії релігійно-політичному екстремізму, виховання толерантності. Однак теоретичного обґрунтування явища безпеки міжконфесійних та міжетнічних відносин в межах навчальної програми 38. 04. 04 Державне та муніципальне управління (Безпека міжконфесійних та міжетнічних відносин) знайти нам не вдалося. Як виявилося, підготовка кадрів для управління етнополітичними процесами все ж не означає глибокої наукової розробки та осмислення явища.

Що ж стосується політичного дискурсу, ситуація з означенням безпеки у етнополітичний сфері виглядає ще заплутанішою. У Інтернет-просторі зустрічаються проекти, на зразок НацБез. ру, що спеціалізується на питаннях безпеки Російської Федерації в різних сферах. Основними напрямками проекту є: відносини держави і суспільства, антикорупційна боротьба, питання безпеки держави, ринок комерційних послуг безпеки, а також економічна, екологічна, етнічна та техногенна безпека [394]. Однак у розділі під назвою «Етнічна безпека» трапляється низка публіцистичних та аналітичних матеріалів, присвячених ситуації на Південному Сході України, етнічному криміналітету, Чечні, міграції. Якщо ці теми напряму пов'язані з забезпеченням безпеки в етнополітичній сфері, то наявність у рубриці «Етнічна безпека» також статей, в яких розкриваються теми здорового способу життя, самогубства і насильства, викликають, щонайменше, подив.

Незважаючи на це, поява як у науковому, так і політичному дискурсі понять етнічна безпека, етнокультурна безпека, етносоціальна безпека, етнічна стабільність, міжетнічна стабільність, їх навіть довільне використання свідчить про актуалізацію проблематики забезпечення безпеки та стабільності в етнополітичній сфері, необхідність її більш глибокої наукової розробки та аналізу. Особливо для таких держав як Росія та Україна, що перебувають у стані етнополітичного конфлікту, гібридної війни. Російська Федерація скористалась етнополітичними чинниками (російською етнічною належністю частини українських громадян, мовою, історичною приналежністю частини територій України до Росії) для порушення національної безпеки, територіальної цілісності України, запустивши процес її етнополітичної дезінтеграції. Відомо, що етнополітичні процеси мають циклічний характер та ланцюгову реакцію поширення. Тому проблеми етнополітичної стабільності та етнополітичної безпеки для Російської Федерації наразі чи не актуальніші, ніж для України.

4. 3. Етнополітична стабільність держави у безпековому дискурсі України

Ситуація з визначенням, обґрунтуванням безпеки і стабільності держави в етнополітичній сфері в українській етнополітології виглядає на порядок кращою. Вперше термін «етнополітична стабільність», що став об'єктом нашого дослідження, в науковий дискурс увів відомий теоретик С. Римаренко у 1995 році. Саме в період формування, становлення етнополітичної системи України, налагодження взаємовідносин між державою та етнічними спільнотами, напрацювання правового поля регулювання етнонаціональної сфери проблеми забезпечення етнополітичної стабільності були не менш важливими, ніж нині в умовах етнополітичного конфлікту та тиску на Україну з боку інших держав.

С. Римаренко аналізував окремі, актуальні на момент визначення контурів моделі етнонаціональної політики, питання міжнаціональних відносин та шляхи їх розв'язання. У більшості випадків вони стосувалася етнонаціональної політики щодо національних меншин України. Зокрема, вчений зазначав, що «…культурницька спрямованість підходу до етнонаціональних проблем, в тому числі до національних меншин, веде до того, що в державній етнополітиці виявляється тенденція уникати власне (політичних) етнополітичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів, етнізацією особи. Якщо ця тенденція зіткнеться з об'єктивним процесом, можливий етнічний конфлікт» [386]. А отже, і порушення етнополітичної стабільності. Однак цей термін не прижився у вітчизняній етнополітології і не отримав на той час належного визначення.

Слід зазначити, що найчастіше поняття етнополітичної стабільності, хоч і побіжно, але вивчалося теоретиками у дослідженнях, присвячених безпеці у сфері етнонаціональних відносин. Розглядаючи еволюцію поняття «етнополітичної стабільності» та її співвідношення з етнополітичною безпекою, неодмінно слід згадати дисертаційне дослідження Ю. Калиновського «Вибір та реалізація етнонаціональної моделі в процесі державотворення» [155, c. 5] Це дослідження важливе тим, що в ньому визначені конфліктогенні аспекти у етнонаціональному середовищі України: з політичної точки зору - проблема подальшого розвитку легітимаційного потенціалу демократичної етнонаціональної моделі; з етнокультурної - існування маргінальних тенденцій у суспільстві, поєднання етнонаціональної рубіжності та соціальної аморфності у певної частини українського населення; з точки зору національної безпеки - проблема вдосконалення захисту етнонаціональних утворень, їх прав та свобод.

Попри те, що дослідження присвячене вивченню етнонаціональної моделі держави, проблеми етнополітичної стабільності та забезпечення етнополітичної безпеки відіграють в ньому значну роль. Адже під етнонаціональною моделлю держави дослідник пропонує розуміти раціональну та гармонійну систему взаємодії між етносами, нацією та політичною владою: утворення ефективної форми устрою та правління у поліетнічній державі і пошук безконфліктних засобів реалізації національних пріоритетів на базі загальнолюдських цінностей [157, c. 97]. Незважаючи на те, що у визначенні поняття «стабільність» не вживається, формування гармонійної системи взаємодії між основними етносуб'єктами неможливе без етнополітичної стабільності, на що спрямоване застосування безконфліктних стратегій та засобів.

Етнополітична стабільність держави неодноразово згадується у дисертаційному дослідженні як необхідна умова ефективного функціонування етнонаціональної моделі держави. Зокрема, Ю. Калиновський підкреслює необхідність посилення контролю за різноспрямованими міграційними потоками, збереження інтелектуального потенціалу нації, утворення соціально-економічних умов для стабільного етнічного відтворення у країні (припинення депопуляції). Окремий розділ дослідження присвячений вивченню національної безпеки у контексті етнополітичних досліджень, в якому автор підкреслює, що стабільний розвиток української етнонаціональної моделі прямо залежить від врегулювання міжетнічних суперечностей, забезпечення захисту національних інтересів на всіх рівнях: громадянин, суспільство, держава, етнонаціональні групи. Тобто від запобігання, подолання, нейтралізації дестабілізаційних факторів. Виходячи з цього, Ю. Калиновський пропонує запровадити в етнополітичний дискурс такі терміни, як «етнополітична безпека держави» або «етнонаціональна безпека держави» [153, c. 6].

З дослідження випливає, що необхідність запровадження окремої складової національної безпеки - етнополітичної безпеки викликана необхідністю забезпечення етнополітичної стабільності. Етнополітичною безпекою Ю. Калиновський вважає стан захищеності етнонаціональних утворень у державі, нації в цілому та особистості (незалежно від етнічної ідентифікації) від внутрішніх і зовнішніх загроз у вигляді геноциду, ксенофобії, насильницької асиміляції. До основних параметрів етнополітичної безпеки автор зараховує: характер і спрямованість міграційних потоків, рівень безробіття як у державі в цілому, так і серед окремих народів, темпи відтворення титульної нації та окремих етнічних груп, ступінь демократичності національної ідеології [154, c. 60]. Також Ю. Калиновський виокремлює внутрішні та зовнішні чинники етнонаціональної/етнополітичної безпеки держави, аналізуючи явище.

До зовнішніх чинників етнополітичної безпеки зараховується авторитет держави на міжнародній арені, ефективність участі країни у різноманітних міжнародних і регіональних організаціях, можливості захисту державою своїх громадян в інших країнах, спрямованість міграційних потоків, зв'язки з діаспорою; до внутрішніх - кількість населення, його етнічний склад, вікові показники, міграційну активність населення, рівень політизації етнічних утворень, характер національної ідеології, наявність у країні відкритих або латентних етнонаціональних конфліктів [156, c. 103]. Автор не вдається до розрізнення, розмежування понять етнонаціональної та етнополітичної безпеки, вживаючи їх почергово та взаємозамінно. Можливо, це обумовлено тим, що дослідження було однією з перших спроб обґрунтувати явище «етнополітичної безпеки» в українській етнополітології.

Згодом поняття етнополітичної стабільності спорадично вживалося в наукових публікаціях вітчизняних учених, але чіткого визначення так і не здобуло. Так, у вже згадуваній у контексті соціальної стабільності праці В. Котигоренка під назвою «Ризики для держави в контексті етнополітичних загроз соціальній стабільності» йдеться про шляхи та фактори забезпечення етнополітичної стабільності, яку дослідник чомусь означує доволі громіздким терміном «етнополітичні загрози соціальній стабільності». Про те, що в статті мова йде саме про етнополітичну стабільність, а не більш широку соціальну стабільність, свідчить набір чинників, які В. Котигоренко визначає як загрози. Всі вони мають етнополітичну природу і загрожували етнополітичній стабільності Україні на визначеному етапі розвитку. Зокрема, це: 1) політизація етнічності, що полягає в намаганнях здобути або розширити доступ носіїв етнічної ідентичності до владних можливостей, до участі у прийнятті політичних рішень; 2) особливості соціально-психологічного, емоційного стану представників національних (етнічних) груп населення (формування української етнічної нації з колишньої меншини в СРСР і російської національної меншини з колишньої титульної нації, ставлення до повернення депортованих народів) ; 3) регіональні відмінності в етнополітичній самоідентифікації громадян (етнополітичний розкол на дві України - Східну та Західну, що актуалізує загрозу етнополітичної дезінтеграції України) ; 4) політизація етноконфесійних відносин (політична боротьба між УПЦ МП і УПЦ КП, участь УПЦ МП у деструктивних етнополітичних процесах в Україні) ; 5) особливості динаміки етнічного складу населення (зростання частки українців, кримських татар, зменшення частки росіян у національному складі, а також збільшення кількості мігрантів, що актуалізує проблеми забезпечення толерантності та боротьби з ксенофобією) ; 6) нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів (населення яких відрізняється за етнічним складом, що посилює процеси політизації етнічності) ; 7) недосконалість адміністративно-територіального устрою країни, що консервує історично сформовані міжрегіональні економічні та соціальні диспропорції, гальмує процес національно-громадянської консолідації різноетнічного населення держави в політичну націю; 8) намагання деяких країн-сусідів реалізувати свої національно-державні інтереси на території України всупереч її власним національно-державним інтересам (втручання Російської Федерації у внутрішні справи України, спроби нав'язати вектор цивілізаційного, зовнішньополітичного розвитку Україні) ; 9) недосконалість правових регуляторів етнонаціональних відносин, що несе в собі конфліктогенний потенціал [180, c. 39].

Вище перелічено загрози, небезпеки переважно для етнополітичної стабільності України, а не лише соціальної стабільності. Адже всі вони пов'язані з етнополітичним чинником. Деякі з них і досі зберегли свій дестабілізаційний потенціал. Наведемо на користь цього припущення наступний аргумент - перелік загроз соціальній стабільності був би набагато ширшим, отже, ці виклики спрямовані на порушення, в першу чергу, етнополітичної стабільності. Адже, як зазначає В. Котигоренко для мінімізації, нейтралізації та усунення загроз соціальній стабільності внаслідок дії вищезгаданих чинників потрібна ефективна етнонаціональна політика як частина загальної внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Йдеться саме про етнонаціональну, а не соціальну політику. Отже, застосування в цій роботі поняття соціальної стабільності замість етнополітичної стабільності виявилося занадто широким підходом до етнополітичного явища.

На підтвердження цієї тези зазначимо, що сам В. Котигоренко наприкінці статті кілька разів вжив поняття «етнополітична стабільність» - настільки нагальною потреба в ньому була. Так, учений, аналізуючи політику сусідніх держав щодо України, зазначає, що «не збігаються з інтересами етнополітичної стабільності в Україні й деякі аспекти реалізації на її теренах державної політики РФ щодо «закордонних співвітчизників»; «певні загрози етнополітичній стабільності в Україні створює поведінка екстремістських кіл Румунії й Угорщини, а також реалізація цими країнами окремих положень своїх законів і державних програм, які стосуються осіб румунської та угорської національностей, що є громадянами сусідніх держав» [180, c. 39]. В обох випадках вжито термін «етнополітична стабільність», що вказує на доцільність та необхідність його впровадження.

Згодом етнополітична стабільність з'явилася у безпекових студіях Ю. Косьмія, який підкреслює необхідність актуалізації розгляду безпекової проблематики в етнополітичній сфері, оскільки саме в ній найчастіше виникають протистояння та конфлікти, наслідки яких безпосередньо впливають і на процеси в окремому суспільстві, і на розвиток людства загалом [176]. Дослідник наголошує на тому, що різне розуміння безпеки етнічними та соціальними угрупуваннями веде до перманентної конкуренції та конфліктів (а отже, етнополітичної нестабільності) і, врешті-решт, послаблює національну безпеку держави. Посилаючись на історичний досвід, Ю. Косьмій зазначає, що головні загрози безпеці молодих держав мають не стільки зовнішній, скільки внутрішній характер. Винятком є потрапляння у сферу сильного та агресивного сусіда - у такому разі зовнішні загрози не лише домінують, адже й внутрішні загрози національній безпеці найчастіше виявляються інспірованими зовнішнім чинником. Слушність цього припущення підтверджує етнополітичний конфлікт України й Росії 2014 - 2016 років.

Ю. Косьмій шкодує про відсутність у політичній науці чіткого визначення «етнополітичної безпеки», адже всі визначення характеризуються обмеженістю та багатозначністю. Однак виправляти цю ситуацію дослідник не збирається, пропонуючи кілька визначень етнополітичної безпеки. Оскільки всі вони містять у собі поняття етнополітичної стабільності, проаналізуємо їх. Серед них етнополітичний параметр національної безпеки, що передбачає захищеність від внутрішніх і зовнішніх загроз, створення умов, що гарантуватимуть існування та розвиток кожної особи незалежно від її етнічного походження, родини, етнонаціональної спільноти, суспільства й держави, а також забезпечення не лише інтересів автохтонної нації, а й всіх етносів України. Етнополітичний параметр національної безпеки також включає забезпечення духовно-інтелектуальної стабілізації, національної злагоди та миру, які вчений вважає основою рівноваги різних ідейних напрямів та етнічного плюралізму.

Ю. Косьмій також дає визначення «етнополітичної безпеки» як стану етнополітичної сфери людського буття, який характеризується стабільністю, здатністю знаходити оптимальні відповіді на виклики часу, адекватно реагувати на вплив внутрішніх і зовнішніх факторів, котрі викликають міжетнічну напруженість, загрожують національній злагоді та єдності, територіальній цілісності та самому існуванню поліетнічного суспільства та держави. Тобто стабільність розглядається як невід'ємна умова етнополітичної безпеки України, основу якої становлять збереження етнонаціональної єдності, захист прав і свобод етнонаціональних утворень.

Досягнення стабільної етнополітичної безпеки дослідник називає найвищим і найбільш сприятливим рівнем її стану. Для втілення цієї мети Ю. Косьмій пропонує сформувати систему етнополітичної безпеки України як організоване державою функціонування політичних інститутів та етнонаціональних спільнот відповідно до чинного законодавства з метою досягнення якомога вищого ступеня захисту прав і свобод етнонаціональних утворень та можливості їх розвитку від факторів, що можуть загрожувати національній злагоді, територіальній цілісності та самому існуванню поліетнічного суспільства чи держави. На його думку, впровадження системи етнополітичної безпеки потребує напрацювання та прийняття відповідної Стратегії або Концепції етнополітичної безпеки та її узгодження зі Стратегією національної безпеки України [177, c. 159]. Утім, Ю. Косьмій шкодує про відсутність відповідного науково-методичного апарату системних досліджень етнополітичних процесів, напрацювання та оцінювання ефективності державної політики з урахуванням сучасних умов розвитку та геополітичних чинників.

Однак уже в 2009 році з'явилася монографія М. Вавринчука «Етнополітична безпека в системі національної безпеки України на етапі сучасного державотворення», в якій розкриваються суть, форми, способи, методи, принципові особливості забезпечення етнополітичної безпеки. І знову ж таки поняття етнополітичної безпеки тісно пов'язане з формуванням етнополітичної стабільності, яка постає головним етапом забезпечення етнополітичної безпеки. Наша увага до етнополітичної безпеки зокрема і усіх безпекових студій у етнополітичній, етнонаціональній сфері обумовлена тим, що вивчення явища етнополітичної стабільності українською етнополітологією відбувалося переважно в цьому контексті.

Так, М. Вавринчук зазначає, що «в роки незалежності України вдалося уникнути етнічних конфліктів, зберегти загалом стабільну етнополітичну ситуацію, і все ж над безпекою держави «дамоклевим мечем» висить потенційна небезпека етнополітичної нестабільності, котра посилюється спробами деяких сусідніх країни розіграти «етнополітичну карту» [58, c. 7]. Саме етнополітична нестабільність вважається головною загрозою етнополітичній безпеці держави. Вчений визначає етнополітичну безпеку як «захищеність від внутрішніх та зовнішніх загроз, стійкість до несприятливих впливів зсередини та ззовні, забезпечення таких умов, які б гарантували існування та всебічний розвиток кожної особи незалежно від її етнічного походження і рівня розвитку суспільства і держави, не беручи до уваги загальну кількість і чисельність етноспільнот» [58, c. 7].

Характерно, що виокремлення етнополітичної безпеки викликане необхідністю більш ефективного забезпечення етнополітичної стабільності, зокрема запобігання загостренню етнополітичних конфліктів, стримування відцентрових та дезінтеграційних тенденцій, забезпечення територіальної цілісності країни, зміцнення національної єдності та злагоди поліетнічного суспільства. Теорія М. Вавринчука - одна з перших теорій етнополітичної безпеки в Україні. Однак особливу цінність для нашого дослідження вона становить тому, що аналізує поняття етнополітичної стабільності та її ролі в забезпеченні етнополітичної безпеки.

М. Вавринчук вважає, що основу етнополітичної безпеки будь-якого поліетнічного суспільства становлять безпека етнічної спільноти та етнополітична стабільність. Безпеку етнічної спільноти дослідник визначає як відсутність загроз для її існування, наявність сприятливих умов для її розвитку та самореалізації. Ми не можемо повністю погодитися з цим визначенням етнополітичної безпеки, адже коло об'єктів етнополітичної безпеки набагато ширше. Ґрунтовне вивчення підвалин теорії безпеки в етнополітичній сфері дає нам можливість переформулювати визначення таким чином - основу етнополітичної безпеки становить етнічна безпека та етнополітична стабільність.

Окрім того, М. Вавринчук дає досить суперечливе та неоднозначне визначення етнополітичної стабільності як динамічного, еволюційного, певною мірою регульованого розвитку системи взаємовідносин між етнічними спільнотами та між цим спільнотами і державою, який сприяє задоволенню їх спільних специфічних інтересів, досягненню балансу з особистими, суспільними і вселюдськими інтересами. Іншими словами, етнополітична стабільність постає як розвиток етнополітичної системи. Крім того, дослідник наголошує на тому, що основу етнополітичної стабільності, перш за все, становить безпека етнічної спільноти (етнічна безпека). З цього, на нашу думку, випливає тотожність етнополітичної стабільності і етнополітичної безпеки, адже в основі обох явищ М. Вавринчук розташовує безпеку етнічної спільноти.

Учений також аналізує низку дестабілізаційних чинників - загроз етнополітичній безпеці, серед яких чільне місце посідають етнополітичні конфлікти. Формулює знакове поняття «європейської дуги етнополітичної нестабільності», до якої цілком прогнозовано і виправдано включає південно-східні регіони, що в силу геополітичного становища України перебувають у зоні підвищеної конфліктності. Таким чином, науковці ще задовго до виникнення прогнозували ймовірність сепаратизму, етнополітичного конфлікту з сусідніми пострадянськими державами на терені України.