Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Однак перехід від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття політичної реальності починає простежуватися в XI - V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї у вченнях Конфуція, Шан Ян, Лао Цзи, Мо Цзи. У працях цих мислителів знаходимо витоки суспільно-політичної стабільності, обґрунтування необхідності її підтримання для забезпечення процвітання держави [14, c. 215]. Ця ж ідея систематично ставала предметом дослідження також філософів античності.

Що ж стосується стабільності безпосередньо як етнополітичної категорії, сумнівів щодо стародавності цього поняття у українських дослідників не виникає. Зокрема, О. Картунов, характеризуючи античну добу, стверджує, що саме тоді зародилися етнополітичні ідеї, які з часом стали визначальними для розвитку людської цивілізації (незалежності й вільного розвитку народів, боротьби проти поневолення, визиску та гноблення). В так звані передісторичні часи до н. е. представники влади і філософи починають займатись питаннями етнополітики, здійснюючи та обгрунтовуючи пошук методів і засобів збереження величезних імперій шляхом протиставлення народів, їх насильницької асиміляції і переселення, а також підкупу місцевих еліт та їх залучення до управління. Дослідник переконаний, що саме в цю епоху «з'явились і деякі думки, котрі через тисячоліття увійдуть до теоретичної бази етноконфліктології» [158, c. 61]. Особливо це стосується загарбницьких війн, за допомогою яких створювались тогочасні імперії. О. Картунов переконаний, що це були перші міжетнічні війни, які супроводжувались геноцидом і етноцидом, тобто знищенням цілих племен та народів. Саме ці фактори були чинниками порушення етнополітичної стабільності Стародавнього світу, тому не могли не привернути увагу мислителів.

Ці події, їх дестабілізаційна або стабілізаційна роль у розвитку людства осмислювалася філософами розвинених в той період цивілізацій. Найпомітнішу роль у формуванні політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н. е.), що було викладене у трактаті «Судження і бесіди» (транслітер. : Лунь Юй, оригін. : ??; спрощ. : ВЫУп) його учнями і згодом отримало назву конфуціанства. Сучасний аналіз його положень свідчить, що суспільно-політична стабільність є однією з головних підвалин учення. Конфуцій пропонує патріархальну концепцію держави, що дозволяє характеризувати її з позицій сучасної політичної науки як збалансовану політичну систему патріархального типу. Концепція Конфуція базується на засадах правильного державного управління, яке гарантує стабільність та процвітання державі. Вона містить конкретні поради правителям щодо підтримки довіри народу, мистецтва комунікації, обґрунтовує основні принципи управління суспільством, забезпечення всезагального добробуту [173].

Держава постає збільшеною моделлю великої родини, де влада імператора є чимось на зразок влади батька. Правитель має бути втіленням усіх чеснот: мудрості, освіченості, знання ритуалу, культури, демонструвати вірність і відданість, повагу до старших, любов до людей і сумлінність, завжди дотримуватися справедливості, істини, вірного шляху. Відносини правителя і підданих схожі на відносини у родині, в якій батьки піклуються про дітей. Головним завданням правителя є турбота про підданих. Влада правителя має божественне походження, він є «сином неба», але її божественність є чинною доти, доки він дотримуються вищезгаданих принципів і править державою розумно [119, c. 210]. Поділяючи населення на правителів та тих, ким управляють, Конфуцій підкреслював, що головним фактором стабільності держави - є довіра народу. Влада, якій не довіряє народ, приречена на дистанціювання від нього, а отже, на неефективність управління. Неминучими негативними наслідками такого неефективного управління стають регрес та дестабілізація в суспільстві. Таким чином у конфуціанстві знаходимо умови формування і підтримання соціально-політичної стабільності у державі.

Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю, який є апріорі вважався мудрішим. Ідеальною формою правління у конфуціанстві була аристократія, представники якої характеризувалися знаннями, мудрістю та доброчесністю. Соціально-політична ієрархія будувалася за принципом нерівності людей: «темні люди» (простолюдини) повинні підпорядковуватися мудрим правителям. Аналізуючи постулати вчення Конфуція, помічаємо, що стабільність правління, досягнення внутрішнього миру, балансу між правителем та іншими сегментами суспільства відіграють головну роль у його вченні. Конфуцій заперечував бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу. Тобто усі ті інструменти політичної боротьби, що можуть дестабілізувати запропоновану ним політичну систему. Зауважимо, що нами використовується сучасне наукове прочитання положень конфуціанства. Конфуцій вважав війну одним з проклять людства: «Вирішувати політичні суперечки між державами вдаючись до збройного нападу - все одно, що примусити усіх людей Піднебесної пити однакові ліки від усіх хвороб» [173].

Як слушно помічає Л. Переломов, авторитетний перекладач та експерт зі Стародавнього Китаю, успіх конфуціанських ідей в практиці державного управління, куди вони були згодом імплементовані, був продиктований тим, що Конфуцію у своєму вченні вдалося відобразити традиційні особливості менталітету китайської нації, підкреслити ті моменти, які сприяли стабільному гармонійному розвитку і особистості, і держави [254, c. 115]. Саме конфуціанська теорія управління дозволила подолати головні суперечності, які загрожували стабільності суспільства. Адже після того, як конфуціанство перетворилося на державну ідеологію у II ст. до н. е., в Стародавньому Китаї було запроваджено систему іспитів для чиновників, яка дозволяла здійснювати відбір владної еліти, виходячи з інтелектуальних здібностей претендентів, а не походження. Конфуціанська система іспитів давала можливість людині будь-якого статку і соціального походження досягти високого становища в системі державного управління, якщо вона демонструвала відповідні здібності.

Це забезпечувало суспільну стабільність Стародавнього Китаю, нехарактерну для інших цивілізацій, які на той час роздирали соціальні суперечності, міжусобиці та війни. Адже суспільству, що базується на засадах конфуціанства, не притаманне протистояння інтелектуалів та влади, оскільки вони інтегрувалися у владу через систему іспитів. Тогочасна інтелігенція була залучена до системи державного управління і спрямовувала свої зусилля на збереження державної системи та підтримку її у стабільному стані. І, на відміну від Європи, не брала участі в її дестабілізації, критиці. Саме тому на територіях поширення конфуціанства (в Китаї, Південній Кореї, Японії) статус інтелігенції, науковців дуже високий і дотепер - вони залучаються до державного управління, вирішення проблем держави, тому легітимність дій влади, що спирається на інтелектуальний потенціал, не ставиться під сумнів громадською думкою. Вплив конфуціанства на підтримання політичної, соціальної стабільності в державах Азії навіть зараз дуже великий.

Для розуміння стабільності необхідно звернутися до значення п'яти чеснот, на яких базується вчення Конфуція: гуманність «жень» (?), ритуал «лі» (?\?), мудрість «чжи» (?), справедливість «ї» (?\Те), вірність “сінь” (?). З точки зору дотримання стабільності найцікавішим є принцип «жень» (?), що традиційно перекладають у західних джерелах як гуманність, що на думку китайських фахівців не зовсім достовірно. Адже «жень» (?) передбачає відмову від багатьох прав та привілеїв особи, деіндивідуалізацію задля дотримання стабільності в суспільстві [254, c. 117]. Ця чеснота виключає індивідуалістичні, егоїстичні прагнення особистості, які можуть завдати шкоду чинному порядку, стабільності у суспільстві та державі, натомість наголошує на соціальній значущості людини як елемента цілого - суспільства, яка проявляється у взаємодії з іншими людьми. Стримане консервативне ставлення до традицій, упереджене ставлення до новацій та експериментів, подолання протиставлення індивідуального та суспільного гарантує єдність, гармонійний, стабільний розвиток держави та суспільства.

Дослідники китайської філософської та політичної думки помітили важливу особливість: суть принципу «жень» (?) полягає у досягненні гармонійної єдності всіх суперечностей, які можуть становити загрозу для суспільства. На думку Л. Переломова, Конфуцій розкриває зміст цієї чесноти через поняття «золотої середини», що покликана знайти компроміс між двома протилежними полюсами, сформувати єдність протилежностей. Таким чином «золота середина» конфуціанського вчення характерна для всіх проявів принципу «жень» (?), саме вона дозволяє цій релігійно-філософсько-політичній системі виконувати стабілізаційну ролі в усіх сферах суспільного життя [446]. В такий спосіб до гармонійної єдності (балансу, стабільності) зводяться індивідуальні та суспільні інтереси, сім'я і держава, методи примусу та заохочення в управлінні, теорія і практика, мир та конфлікти.

Західні дослідники вважають, що основними цілями конфуціанства є досягнення справедливого урядування та стабільного суспільства. На думку К. О'Доног, стабільне суспільство постає тоді, коли його члени перебувають у злагоді з собою і один з одним. Дослідниця звертає увагу на те, що баланс суспільства в першу чергу залежить від п'яти видів відносин, які поціновував Конфуцій (чеснот). Ці відносини симбіотичні, що означає залежність обох сторін соціальної взаємодії один від одного. Коли обидві сторони суспільних відносин виконують свої обов'язки, суспільство і держава стабільні. Якщо члени суспільства живуть у мирі, під справедливим керуванням держави, почуваються щасливо, то стабільне суспільство вважається сформованим, таким, що відбулося. Важливим фактором є також правильне позитивне сприйняття свого становища в суспільстві людьми, що залежить від політики держави. В такому випадку члени суспільства не схильні до дестабілізаційних проявів, заколотів. Потреби конфуціанського суспільства стоять вище індивідуальних бажань. Таке суспільство буде стабільним, якщо всі позитивно сприйматимуть своє соціальне становище в ньому, поважатимуть конфуціанські цінності, чинитимуть морально без винагороди чи покарання, тиску чи примусу [16, c. 146].

На засадах підтримання, збереження стабільності як головної умови гармонійного існування і розвитку держави базуються також вчення Шан Ян, Лао Цзи, Мо Цзи. Шан Ян (390-338 р. до н. е.) був засновником течії легізму, яка нещадно критикувала конфуціанство, що не завадило їй вдатися до пошуку власних механізмів підтримання стабільності в державі та суспільстві. Трактат «Книга правителя області Шан» (трансл. : Шан Цзюнь Шу), фактично, пропагує деспотію як найкращу форму правління. Абсолютна монархія має боротися з розбещеністю народу, встановлювати єдині еталони в думках і діях усіх громадян. Легісти стояли на позиціях посилення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується загрозою покарання. Шан Ян, проводячи низку реформ, практикував побудову держави у вигляді абсолютної жорстко централізованого інституту, яка застосовує право і закон для примусу народу до послуху.

Головними рисами закону проголошувалися верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх [168, c. 210]. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості жорстко каралося, поширення освіти звужувалося. Легізм став ідеологічною основою кількох деспотичних імператорських режимів на території Стародавнього Китаю. Політична стабільність у таких деспотичних суспільствах забезпечувалася механізмами жорсткого покарання та примусу та ґрунтувалася на необмеженій владі імператора. На відміну від конфуціанства стримувати внутрішнє невдоволення в таких суспільства була покликана війна. Шан Ян, що обіймав посаду першого радника при імператорі Цин (361-338 рр. до н. э.), вважав війну одним з найважливіших засобів зміцнити державу і стабілізувати суспільство. Відповідно до його доктрини, царство Цинь мало вести постійну війну з яким-небудь сусіднім царством хоча б заради підтримки високої боєздатності своєї армії.

Втім, релігійно-філософсько-політичне вчення Конфуція настільки міцно вкоренилося у свідомості китайського суспільства, що опозиційним течіям, які критикували постулати конфуціанства, так і не вдалося витіснити його. Окрім легізму, критикували конфуціанство також моїсти. Мо Цзи (479- 400 до н. e.) став засновником школи моїстів, яка розробляла програму удосконалення суспільства через знання. Однойменний трактат школи моїстів містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, започаткування егалітаризму у соціально-політичних відносинах. Мо Цзи пропагував ідеї виборності правителя, соціальної рівності людей, критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу [392, c. 74]. Мислитель виступав проти загарбницьких війн, був прихильником мирного співіснування держав і наполягав на тому, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові.

Утім, попри те, що всі мислителі Стародавнього Китаю у своїх вченнях в той чи інших спосіб намагалися запропонувати власний проект побудови стабільної держави, найбільш повне відображення принцип стабільності знайшов у даосизмі. Засновник течії, мудрець Лао Цзи, є легендарною, напівміфічною постаттю китайської філософії, біографічні дані якої достеменно невідомі. Ймовірно, сучасник Конфуція, він виклав своє вчення у трактаті обсягом 5 тис. ієрогліфів під назвою «Канон шляху і благодаті» (трансл. : Дао де Цзін; оригін. : ???; спрощ. : ??ѕ­). В центрі доктрини вчення про Дао, всезагального найвищого безликого Закону та Абсолюту. Держава, суспільство і людина є природними елементами Дао і космосу, що перебуває у стані стабільності та гармонії. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Згідно з ученням Лао Цзи, цивілізація та будь-які її надбання - це штучні утворення, що протистоять природному порядку речей. Мислитель навіть вважається одним із перших анархістів за засудження доцільності існування держави як такої. Адже держава постає механізмом порушення природного плину речей. Той, хто йде шляхом Дао, має відмовитися від держави.

Однак детальний аналіз тексту Дао де Цзін, виконаний нами, вказує на суперечність поширеному у політичній думці сприйняттю держави у Лао Цзи. Зокрема, філософ дає рекомендації правителю щодо налагодження взаємодії з іншими державами, випадків застосування військової сили, при цьому будучи противником таких механізмів: «Хто слугує главі народу посередництвом Дао, не підкорює інші країни за допомогою війська, бо це може обернутися проти нього. Де побувало військо, там росте терен і колючки. Після великих війн наступають голодні роки» [198, c. 86]. Цим самим підкреслюється дестабілізаційна роль війни і вказується на необхідність її уникнення для стабільного розвитку держави. Найкращим правителем Лао Цзи називає такого, про існування якого народ лише знає і який не змушує любити себе, прославляти або боятися.

І, щонайголовніше для предмету дисертаційного дослідження, Лао Цзи дає цінні рекомендації правителю, вказуючи на необхідність здійснення політики запобігання дестабілізації в державі. Стабільність постає проявом рівноваги, гармонії та спокою і є однією з головних цінностей, запорукою успішного функціонування держави. «Те, що перебуває у стані спокою, легко зберегти (утримувати, підтримувати), - стверджує мислитель у своєму трактаті, - Діяти потрібно починати тоді, коли ще нічого немає. Наведення ладу (порядку) потрібно починати тоді, коли ще немає смути (заколоту) « [198, c. 97]. Отже, забезпечення стабільності у державі відігравало не останню роль у вченні. Попри велику кількість рекомендацій, що покликані забезпечити стабільне існування держави, очолюваної мудрим правителем, Лао Цзи також пропонує загальне філософське розуміння стабільності - як стану спокою, споглядання та бездіяльності, адже будь-які дії можуть порушити рівновагу - природній плин речей.

З сучасного прочитання трактату «Канон шляху і благодаті» випливає, що стабільність у загальнофілософському розумінні є постійністю (сталістю, незмінністю), що все на світі є стабільною системою, здатною до самостабілізації й саморегулювання. «У світі велика різноманітність речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій називається повернення до сутності. Повернення до сутності називається сталістю (незмінністю) « [198, c. 54], - пише Лао Цзи. Мислитель рекомендує спостерігачу залишатися незворушним, зберігати спокій і тоді всі речі змінюватимуться самі собою, а нам залишатиметься спостерігати їх повергнення до початку. Ідея самостабілізації будь-якої системи без зовнішнього втручання через 2, 5 тис. років знайде відображення у міждисциплінарній теорії систем. Зауважимо, що Дао де Цзін вважається найбільш суперечливим і найбільш цінним текстом у стародавній китайській філософській та політичній думці і кількість його трактувань сягнула безпрецедентної межі.

Витоки політичної, а отже етнополітичної стабільності, також знаходимо у працях античних філософів [23, c. 91]. Мислителі розмірковували міркували на тим, якою має бути модель ідеальної держави, механізми її управління, взаємовідносини між правителем та народом. В цьому контексті доцільно вивчити погляди давньоримських та давньогрецьких філософів. Дослідники політичної думки стверджують, що політико-правові інститути і погляди в Стародавньому Римі розвивалися протягом його довгої історії в умовах гострої конкуренції між різними верствами населення - патриціями і плебеями, нобілітетом (з патриціїв і багатих плебеїв) і незаможними, оптиматами (прибічниками верхів суспільства) і популярами (прибічниками вільних низів), вільними і рабами [119, c. 87]. Також давньоримська політико-правова думка перебувала під значним впливом давньогрецьких політичних концепцій Сократа, Платона, Аристотеля.

Саме у Стародавньому Римі виникла юриспруденція як наука, її формування пов'язують з діяльністю римських юристів, їх працями та дослідженнями. Розглядаючи справи, римські юристи інтерпретували правові норми відповідно до вимог природного права і справедливості і у випадку колізії вдосконалювали чинні норми з урахуванням нових уявлень про справедливість і право. Як стверджує Т. Андрусяк, юристи виступали як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція - як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм, засобів встановлення і підтримки нормативного порядку, а також належного покарання за його порушення [392, c. 74]. Таке застосування природного права базувалося на пошуку справедливого рішення і було покликане запобігти несправедливості у соціальних та політичних відносинах, накопиченню невдоволення, соціального вибуху, що в кінцевому підсумку означає дестабілізацію. З цього випливає, що високий рівень розвитку правовідносин, правової думки та юридичної практики стабілізував соціально-політичну ситуацію в Стародавньому Римі.

Ідеї стабільності знаходимо не лише в працях та діяльності юристів, а й у політичних вченнях, зокрема представників римської школи стоїків. Найвищим благом для стоїків, якого має прагнути людина, було її життя відповідно до природи. Взаємовідносини між людьми повинні базуватися на принципі - чини так, як хочеш, щоб чинили щодо тебе. Мудрим вважався той, що дотримується природних законів і є доброчесним. Марк Аврелій (121-180 рр.) у праці «До самого себе» пропагує державу з рівним для всіх законом, якою повинні врядувати відповідно до рівності і рівноправності всіх. Імператор-стоїк вважав, що правитель має бути розумним, благочестивим і справедливим, увесь час намагатися прихилити на свій бік підданих. Марк Аврелій намагався створити справедливу державу, царство філософів, про яке мріяв не один античний мислитель. І йому це вдалося, принаймні під його керівництвом Рим був стабільною, справедливою державою, що гармонійно розвивалася. Марк Аврелій під час свого правління втілював принципи стоїцизму: обклав високим податком заможних і ці кошти спрямував на відкриття сиротинців, заснування коледжів, де римляни мали можливість вивчати філософію. Він був останнім імператором Стародавнього Риму епохи «золотого віку». Очоливши державу, Марк Аврелій намагався правити максимально м'яко і демократично.

Імператора надихали погляди відомого римського стоїка Луція Сенеки (3-65 рр.) Марк Аврелій став втіленням прагнень та устремлінь Сенеки про милосердного принцепса, що дбає про своїх підданих, - переконана дослідниця античності С. Сердюкова [332]. Сенека відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Філософ запропонував природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Сенека був відомий своїм космополітизмом, вважаючи всесвіт - природною державою зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні.

Незважаючи на критику, втілення поглядів стоїків в управлінні державою, дозволяло забезпечити стабільне і навіть демократичне правління, яке базувалося на принципах природності й справедливості. При цьому у науковій літературі можна знайти й протилежні точки зору на правління стоїка Марка Аврелія. С. Сердюкова заявляє, що таке стабільне і демократичне врядування заклало основу для подальшої дестабілізації ситуації в Римі. Дослідниця стверджує, що «при М. Аврелії в політичному плані не з'явилося нічого нового, ніякого розвитку. Суспільство і держава як будь-який живий організм не терпить простою, штучного стримування. Напруга накопичується і в результаті виливається в кризу. М. Аврелій… не зумів знайти вихід із критичної ситуації, не зміг побачити віддалені перспективи. Часто непопулярні заходи ведуть до оздоровлення держави, але філософ, що думає про загальне благо, хороший для сучасників, але відповідати за його політичні прорахунки доводиться нащадкам» [332]. Втім, цю точку зору, очевидно, слід вважати баченням сучасної російської навколовладної політичної школи, яка пропонує своєрідні, відмінні від загальноприйнятих, механізми боротьби з внутрішньою дестабілізацією. В межах цієї школи війна з іншими країнами вважається прийнятним механізмом гамування внутрішніх катаклізмів та забезпечення розвитку держави.

Однак найбільший внесок у дослідження стабільності зробили давньогрецькі мислителі. Показовим з точки зору предмету дослідження є погляди Демокрита (460 - 370 рр. до н. е.), що вважається представником атомістичного матеріалізму. Філософа цікавила впорядкована, а отже стабільна, держава, що підтримується за допомогою однодумства та морально-соціальної солідарності вільних членів поліса. Демокрит розглядав закон як примусовий засіб стабілізації суспільних відносин, що спрямований проти тих, хто через розумову та моральну неповноцінність добровільно відмовляється жити доброчесно. Держава, на думку мислителя, є спільною справою громадян полісу. Головне ж завдання політики як мистецтва полягало в забезпеченні інтересів вільних громадян поліса. Держава-поліс уособлює в собі спільну справу громадян, підтримання її функціонування визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Демокрит був переконаний, що державні справи є важливішими за усі інші. Кожен повинен дбати про те, щоб держава була упорядкована (стабільна), не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для спільної справи [7, c. 607]. Таким чином у поглядах філософа простежується тісна взаємодія полісу і громадян, яка свідчить про зорієнтованість політичної системи-моделі на стабільність і демократичність. Поліс твориться громадянами і водночас як сформована інституція дбає про забезпечення їх інтересів.

Платон (428 - 348 до н. е.) був учнем Сократа, відомого давньогрецького філософа, який, утім, не залишив жодного письмового джерела після себе. Вчення Сократа стало відомим завдяки свідченням його послідовників, у тому числі його найвидатнішого учня - Платона, який виклав ідеї свого наставника в «Апології Сократа». Сократ сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Політичну свободу він пов'язував із пануванням мудрих і справедливих законів.

Платон же обґрунтував концепцію ідеальної держави у діалозі «Держава». Основними характерними ознаками ідеальної держави є мужність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність. Аналізуючи форми правління в полісах-державах, Платон вважав їх недосконалими і протиставляв їм власну модель політичного устрою, яка базується на справедливості. З сучасної точки зору цю форму правління Платона можна охарактеризувати як політично стабільну, на відміну від інших нестабільних форм. Залежно від основного принципу закладеного в державі, вона може бути правильною (монархія, аристократія, демократія) або неправильною (тимократія, олігархія, тиранія) [262]. Нескладно помітити, що правильні форми є стабільними, неправильним притаманні всі ознаки нестабільності.

Правильні форми правління базуються на владі закону, тоді як неправильні функціонують всупереч чинним в них законам і звичаям. Вони далекі від ідеальної держави з чітким розподілом праці та встановленням відмінності між громадянами відповідно до моральних якостей. В ідеальній державі представлені три верстви громадян: правителі, воїни, працівники (виробники). Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював відповідно до власних здібностей і дотримувався відповідного місця в суспільстві. Панування справедливості згуртовує різноманітні і навіть різнорідні частини держави в гармонійне ціле. Стабільність постає результатом гармонійного поєднання, гармонійної взаємодії елементів держави. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядковуватися інтересам держави. Філософ вважав, що справедливість існує тоді, коли у правителів переважає мудрість, у воїнів - мужність і сила, у працівників - поміркованість. Таким чином, ідеальна держава Платона постає найкращою, найстабільнішою формою спільного проживання людей, що спільними зусиллями утверджують справедливість та духовність. Ідеальна держава як правління кращих і благородних, є удосконаленим різновидом аристократії: мислитель надавав перевагу цій формі правління над іншими. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, слугує інституційною структурою, забезпечує громадян матеріальними благами, організує їх виховання та освіту, консолідує та захищає їх.

Варто наголосити, що у пізніших своїх діалогах, зокрема в «Законах», Платон переглядає своє попереднє вчення про ідеальну державу. На відміну від моралі та справедливості ідеальної держави, у запропонованій у цьому діалозі моделі організація державної влади спирається на право та закон. Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти відповідно до закону. Платон стверджував, що «бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон - владика над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги» [263]. Дослідники помітили, що фундаментальна відмінність між теорією, викладеною в «Державі», та теорією, викладеною в «Законах», полягає в тому, що ідеальною державою керують спеціально вибрані і спеціально навчені люди, чиї дії не обмежені законом. Тоді як у державі, описаній у «Законах», - головує закон, а урядовці й усі інші громадяни однаково рівні перед ним [324, c. 95].

Дж. Себайн та Т. Торсон стверджують, що новий проект держави Платона був «змішаною державою», розробленою для того, що досягти гармонії урівноваженням сил або таким їх об'єднанням, за якого ці сили компенсували б, стабілізували б одна одну. На думку дослідників, стабільність постає результатом урівноваження протилежних політичних сил, щось на зразок поділу влади, адже змішана держава, викладена у «Законах», є компромісом монархічного принципу мудрості й демократичного принципу свободи. Ця відмінність передбачала рішучі зміни в усіх основоположних принципах управління державою згідно з Платоном.

Аналіз засвідчує, що перший проект ідеальної держави, запропонований Платоном, є утопічним і, очевидно, на практиці він виявився б політично та соціально нестабільним. Про це свідчить хоча б той факт, що ідеальної держави ніколи не існувало і існувати не могло. Принципи функціонування ідеальної держави непрозорі й неперевірені. Тоді як друга форма правління, (державний лад) представлений у «Законах», є набагато стабільнішою політичної системою, оскільки ґрунтується на дії та дотриманні закону, змішаному управлінні. Той факт, що діалог «Закони» був написаний значно пізніше діалогу «Держава» свідчить про те, що античних філософ міг переглянути свої погляди на модель стабільної держави.

Головним завданням осмислення політики вважав пошук моделі досконалого державного управління, яке характеризувалося стабільністю, і учень Платона, Аристотель (384-322 рр. до н. е.) Філософ разом зі своїми послідовниками дослідив політичну структуру та історії 158 державних устроїв, що дало йому змогу визначити, яка форма правління найкраща для більшості держав; яких заходів необхідно вжити для запровадження тієї чи тієї форми правління і які причини зумовлюють стабільність чи нестабільність різних форм держав. Саме у працях Аристотеля знаходимо перші ознаки розмежування держави як інституційної структури та її населення як суспільства.

Аристотель також поділяв держави на правильні (монархія, аристократія, політія) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Перевагу філософ надавав політії - змішаній формі держави, яка виникає з поєднання олігархії та демократії. «Тільки ті типи державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правильними», - переконаний мислитель [11]. Відхилення ж від справедливості він вважає головною причиною занепаду держав. Держава у Аристотеля постає як вища форма політичного спілкування вільних і рівних людей. Вона виникає як продукт природного розвитку людства і є вищою формою відносин, що виникають природно, на зразок сім'ї. Право Аристотель ототожнює з політичною справедливістю, підкреслює його зв'язок з державою.

Погляди на формування стабільної держави, управління нею були викладені мислителем в трактаті «Політика». Аристотель стверджує, що форма державного ладу (правління) встановлюється залежно від ступеню домінування бідних або багатих прошарків. Найстабільнішою формою правління є політія, в якій прототип нинішнього середнього класу стабілізує державну систему. В концепції ідеальної держави Аристотеля середній елемент мусить дотримуватися у звичаях і політиці поміркованості, він повинен мати перевагу над крайніми елементами або бути сильнішим від кожного із них зокрема. Політія поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, вона вільна від їх недоліків.

В політії Аристотеля верховна влада повинна зосереджуватися в руках більшості, а не меншості, кількість прибічників державного ладу повинна переважати кількість його противників в загальній кількості вільного населення. Крайнощі за будь-якої форми правління знищують держави. Зауважимо, що все це - запропоновані античним мислителем механізми стабілізації соціально-політичної ситуації в моделі ідеальної державі. Політичній стабільності, факторам її підтримки або розхитування вчений відводить значне місце в книгах V і VI «Політики». Яку практичну стабілізаційну вагу має одна лише рекомендація щодо введення опонентів того чи іншого державного устрою в його структуру задля запобігання їх деструктивної, а отже дестабілізаційної, діяльності?

Головну причину революцій і нестабільності державного ладу Аристотель бачить у невдоволенні, що породжується усвідомленням громадянами нерівності. Тому для забезпечення стабільності необхідно запобігти невдоволенню, надавши якомога більшій кількості людей хоча б деяку частку почестей, посад і доходів, тобто розподіливши в державі блага справедливо. Мислитель наголошує на необхідності прийняття законів, які не дозволяли б збагачуватися понад міру, а також сприяли зміцненню середнього класу, підтримка якого є вирішальним фактором для влади. Ідеальну державу Аристотеля, політію, слід характеризувати як політично та соціально стабільну [373, c. 46]. Філософ розмірковує не лише над механізмами політичної стабілізації, а й над соціальними стримуванням та запобіжниками дестабілізації. Аристотель просунувся набагато далі своїх попередників у виявленні факторів стабілізації державного розвитку. Так званий середній елемент, середній прошарок є не чим іншим як прототипом сучасного середнього класу. Як відомо, держави з численним домінуванням середнього класу є найбільш стабільними, як політично, так і соціально. Для них не характерні політичні катаклізми, соціальні вибухи та інші ознаки нестабільності.

Однією з головних гарантій стабільності державного ладу Аристотель вважає систему виховання, освіту, підкреслюючи, що «ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані» [11]. Тільки за допомогою освіти держава здатна прищепити молоді звичку миритися з певною формою правління. Без такої звички закони виявляться безсилими. У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування законослухняності - здатності підкорятися законам, законодавцеві, - вважають дослідники криміналістичного аспекту вчення Аристотеля [149, c. 45]. Для укріплення стабільності в державі філософ пропонує зміцнити владу закону, здійснити розподіл обов'язків та належним чином дбати про виховання і освіту молодого покоління.

Велику увагу Аристотель приділяв вивченню факторам дестабілізації, пропонуючи вчення про державні перевороти, їх рушійні елементи, внутрішньо властиві кожній формі правління держави і засоби їх нейтралізації. Аналізуючи дестабілізаційні прояви в державі, Аристотель розрізняє насильницькі і ненасильницькі перевороти. Ці дестабілізаційні чинники супроводжуються зміною принципів державних форм правління. Основну причину переворотів мислитель вбачав у спотворенні принципу політичної справедливості. Повстання класифікував як справедливі і несправедливі: якщо повстають незадоволені, щоб зрівнятися з іншими, то воно справедливе; якщо ж повстання піднімається тими, хто має рівні з іншими права, але домагається більших прав, то воно несправедливе.

Аристотель детально аналізує причини конфліктів у державі. Причинами нестабільності визначаються суперечності в середовищі правителів, демагогія, за допомогою якої одна людина здатна зосередити в своїх руках всю повноту влади і стати тираном, руйнуючи форму правління, а також різноплемінність населення. Виокремлення останньої причини нестабільності Аристотелем має величезне значення для нашого дослідження. Різноплемінність мовою сучасної етнополітичної науки означає етнічну гетерогенність, яка є конфліктогенним чинником та породжує етнічну нестабільність у суспільствах і державах [40, c. 109]. Отже, перші згадки про суть феномена етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації сягають передісторичної доби.

Цю думку обстоюють у своїх дослідженнях також представники сучасної української школи етнополітології. Зокрема, О. Картунов стверджує, що витоки сучасних західних етнополітичних теорій і концепцій сягають передісторичної доби, визначні політичні трактати якої розглянуті нами вище. Дослідник стверджує, що попри неможливість встановити конкретний час виникнення етнополітичної думки як такої, очевидно те, що «першим зародилось те, що умовно можна назвати етнічною думкою, тобто міркування про поділ людства на етнічні групи, які мають не лише спільні, а й специфічні риси та особливості» [158, c. 57]. Адже перші державні утворення формувалися за принципом етнічної спорідненості та складатись з представників одного етносу. Ставлення до іншоплеменного населення було ворожим, настороженим. Лише на території Греції в V-ІV ст. до н. е. існувало 158 таких держав-полісів. З зародженням держав і політизацією влади виникає політична думка, теоретики і практики починають осмислювати суть і роль, форми і функції держави та її органів. А також право та інші політичні феномени, включаючи стабільність без забезпечення якої будь-яке тривале існування перших держав було б неможливим. О. Картунов переконаний, що саме в ці так звані передісторичні часи «дві думки - етнічна та політична, наклавшись одна на одну, утворили етнополітичну думку, під якою автор має на увазі міркування про взаємовідносини етносів між собою та з державою. І, мабуть, тоді ж почали закладатись основи та вироблятись принципи етнополітики» [158, c. 57].

Отже, перші згадки про суть і значення явища етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації можна датувати передісторичною добою. Попри відмінності, філософські течії цієї доби в переважній більшості звеличували порядок, спокій та стабільність як головні політичні цінності, засуджуючи нестабільність, проби дестабілізації та хаосу.

Незважаючи на те, що мислителі Стародавнього Китаю, Риму та Греції не вживали поняття «етнополітична стабільність», вони осмислювали, аналізувати причини політичної, в тому числі етнополітичної нестабільності, її руйнівні насліди для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави, надаючи рекомендації щодо стабілізації тогочинної політичної ситуації [15, c. 84]. Це свідчить про те, що без забезпечення стабільності не мислили розвитку тогочасних етнополітичних систем (які розуміли як поліси-держави, імперії) вже у стародавні часи.

2. 2 Етнополітична стабільність держави у політичній думці Нового часу

Сучасна політична наука як галузь та всі її напрямки, включаючи етнополітологію, не можуть розвиватися, не використовуючи доробок та не спираючись на фундамент політичної думки попередніх епох. Впродовж тисячоліть філософи, історики, політологи намагалися виокремити, напрацювати модель суспільства та держави, що стабільно розвивається. Однак не кожна епоха внесла однаково цінний з наукової точки зору внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Кожна епоха пропонувала своє розуміння стабільності в суспільних науках, однак в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у Стародавні та Нові часи.

Попри умовний поділ політичної думки на періоди Стародавній, Середній та Новий час, скористаємося ним у нашому дослідженні. Цей поділ був запропонований гуманістами в епоху Відродження і критерієм виокремлення “Нового часу” став духовно-культурний чинник - розквіт в період Ренесансу світської науки і культури. Саме в цей час відбувається формування європейської цивілізації, її експансія за межі європейського континенту. Втім, ця періодизація є умовною, адже впродовж всієї історії людство потребувало збереження стабільного поліетнічного суспільства, створення умов для його соціально-економічного і культурного розвитку в межах сформованих держав.

Проблеми вдосконалення державного устрою, державного механізму, суспільства займають одне з визначальних місць як в діяльності політиків, так і працях філософів, істориків саме в Новий час. Р. Абдуллаєва припускає, що це обумовлено такими процесами, як виникнення нового типу суспільних відносин, критичний перегляд релігійних навчань, серйозні зрушення у суспільній свідомості, а також революції в Нідерландах, Англії, Франції [2, c. 122]. Характерними рисами цього періоду дослідниця називає прагнення математизувати соціальне знання, в результаті чого склалося уявлення про те, що законом світового механізму є прагнення до порядку, стабільності. Це обумовлено схильністю людини, суспільства, природи до збереження, що сприяє переростанню нестійких відносин між людьми в стан стабільності. “У цей період формується уявлення про суспільство як про ідеально сконструйовану модель подібну до певного механізму або людського організму, з'являється поняття «стабільність», ” - наголошує Р. Абдуллаєва [2, c. 122]..

О. Картунов припускає, що перехід до індустріального суспільства, який починається десь з XIV-XV ст., супроводжувався появою друкованого слова, тобто винайдення книгодрукування, що давало можливість тиражувати праці мислителів різних часів і народів, розвивати літературні мови, поширювати знання серед більш широких верств населення, формувати в межах країни спільні думки, почуття, погляди, цінності, інтереси, спосіб життя тощо. “Людство переходило не лише від доіндустріального суспільства, завершувався період його «чисто етнічного» існування. Європейські народи вступали у новий етап - етап національного існування, першими ознаками якого стали формування націй, зародження національної ідеї та націоналізму, створення національних держав тощо”, - наголошує науковець [158, c. 64].

На його думку, найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки становлять праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), видатного італійського політичного мислителя і діяча, який вважається одним із перших представників Другої (після Давньої Греції і Риму) хвилі мислителів, що займались етнополітичною проблематикою. У своєму найбільш відомому трактаті “Володар”, мета якого привести народ до створення нової держави, Н. Макіавеллі намагається сформулювати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення очільника в Європі та Італії XVI ст. Жорсткий стиль управління державою мав забезпечити стабільність у ній. Досить викривлене сприйняття політичних поглядів мислителя обумовлене тим, що трактат готувався тоді, коли Італія була роздроблена на низку ворогуючих між собою невеликих держав.

Важливим фактором є те, що Н. Макіавеллі був першим теоретиком політичної думки Нового часу, який вжив термін “стабільність” щодо держави. Мислитель вперше послідовно аналізує і підкреслює роль боротьби в суспільстві, зіткнення інтересів окремих груп правлячої верхівки, вимог і виступів широких верств міського населення. Суперечності у суспільстві і інтереси певних груп постають у нього одним з найважливіших чинників історичного розвитку. Характерно, що найбільш важливою частиною політичної теорії Н. Макіавеллі є пошук найбільш ефективних механізмів досягнення стабільності в державі. Більше того, мислитель визначав єдність і стабільність як два головних поняття для будь-якого правителя. Боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного правителя, сильного війська та «спільного прапору», під яким він розуміє консолідуючу ідею, яка здатна об'єднати увесь народ. Необхідними умовами сильної централізованої держави, на думку Н. Макіавеллі, повинні бути добре законодавство, гарне військо і добрі союзники.

З аналізу тексту трактату “Володар” випливає, що найважливішою якістю влади є стабільність держави, в тому числі безумовно етнополітична, і її повинен забезпечити правитель, запобігаючи та протидіючи переворотам та революціям, які несуть страждання населенню та перешкоджають розвитку держави. Зокрема, мислитель зазначав, що для досягнення стабільності держави влада не повинна давати приводу для невдоволення та заколотів. І взагалі керувати державою так, щоб страх підданих не переходив в ненависть, а любов у презирство. Важливу роль у стабілізації ситуації в державі (підтриманні єдності та стабільності) у політичній теорії Н. Макіавеллі відіграє дотримання законодавства, принцип непорушності законів: “Коли народ побачить, що ніхто, за жодних обставин не порушує даних йому законів, то досить скоро заживе задоволеним і спокійним життям” [210]. Дотримання законів, їх непорушність теоретик пов'язував зі забезпеченням громадської безпеки, а отже стабільності.

Окрім того, трактат “Володар” вказує на те, що вже в Нові часи мислителі помічали прямий взаємозв'язок між стабільністю та формою правління. Найбільш стабільний розвиток держави, на думку Н. Макіавеллі, можливий за республіканської форми правління. Адже мислитель пише, що “найкращим чином блага свободи забезпечені в республіці”[210]. Під благом свободи Н. Макіавеллі розумів непорушність приватної власності та безпеку особистості, що є метою і основою міцності держави, а отже її стабільності. Водночас, аналізуючи види монархії, Н. Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, вважаючи її найбільш стабільною. Оскільки влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, адже монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Політичні погляди Н. Макіавеллі знайшли подальшу розробку у працях англійського філософа Т. Гоббса (1588-1679), зокрема в трактаті “Левіафан”. Політичний мислитель обґрунтовує необхідність держави, яка великою мірою покликана забезпечувати порядок і стабільність у невпорядкованому на той час людському суспільстві. Адже люди згідно з вченням Т. Гоббса порочні за своєю природою і виконують природні закони моралі тільки зі страху перед зовнішньою силою, яку може забезпечити лише держава. Як слушно помічає А. Горелов, такий підхід до держави обумовлений великою мірою тим, що Т. Гоббс жив в той час, коли після нескінченних релігійних і громадянських чвар і вбивчої апатії люди прагнули знайти спокій і стабільність [94]. Головним завданням для мислителя був пошук механізмів забезпечення соціального порядку, а отже стабільності, враховуючи егоїстичну природу людини та прагнення до задоволення власних інтересів будь-якою ціною.

Аналізуючи соціум, Т. Гоббс розглядав два діалектичні процеси, які сучасною мовою можна охарактеризувати як процеси стабілізації та дестабілізації, а саме відштовхування і притягування. Відштовхування (дестабілізація) призводить до «війни всіх проти всіх» і виникає в результаті страху людей перед смертю і прагнення до самозбереження. З теорії Т. Гоббса випливає, що самозбереження постає одним з джерел стабільності [93]. Наслідком відштовхування (дестабілізації) постає необхідність впорядкування, притягування (стабілізації). В подальшому ці тенденції сприяють об'єднанню, створенню суспільства і формування держави. Досліджував мислитель також причини занепаду та розпаду (дезінтеграції держав) як дестаблізаційні процеси. До цих причин були зараховані внутрішні міжусобиці, невгамовна жадоба розширення своїх володінь, повстання проти монархії.

Відповідно до вчення Т. Гоббса, держава виникає на основі суспільного договору, щоб подолати природній стан війни всіх проти всіх. В результаті «суспільного договору» права окремих громадян добровільно передаються державі, на яку покладається функції забезпечення миру, безпеки і стабільності в суспільстві. Для забезпечення стабільності потрібна воля всіх людей, що можливо лише тоді “якщо кожен підкорить свою волю іншій єдиній волі.. ” [93]. На відміну від Н. Макіавеллі, Т. Гоббс переймається не тим, як зберегти владу, а як забезпечити в цих умовах взаємну безпеку людей, порядок, а отже, і стабільність в суспільстві. Філософ аргументує необхідність формування держави забезпеченням порядку і стабільності: “Поза державою - панування пристрастей, війна, страх, бідність, варварство, дикість; в державі - панування розуму, мир, безпека, багатство, взаємодопомога, доброзичливість” [93].

Що стосується етнополітичної стабільності у Т. Гоббса, як і у Н. Макіавеллі, вона постає складовою суспільної стабільності, яку покликана забезпечувати держава як форма організації народу. О. Картунов відзначає внесок Т. Гоббса в етнополітичну думку, оскільки мислитель намагався “зрозуміти і зобразити новий феномен - національну державу чи націю-державу, яка поволі ставала актором, тобто суб'єктом політичного життя та являла собою політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним, але найчастіше етнічно різнорідним населенням та єдиним громадянством” [158, c. 64].

Окреме місце в формуванні підвалин дослідження стабільності, в тому числі етнополітичної, належить французькому вченому Шарлю Монтеск'є (1689-1775), в працях якого як і інших просвітників XVIII ст., актуалізуються прагнення до порядку, збереження, безпеки, справедливості. Для праць епохи Просвітництва характерне усвідомлення того, що природний стан людства є нестабільним має стійку тенденцію до порушення суспільної рівноваги (дестабілізації). Для того, щоб зберегти мир, спокій, стабільність, можливість розвиватися у сприятливому середовищі люди домовляються і укладають суспільний договір, який дозволяє зберегти стійкий стан рівноваги в соціумі і забезпечується формування держави.

У своїй праці “Про дух законів” Ш. Монтеск'є пропонує чітку теорію поділу влади, яка не втратила актуальності, використовується у всіх цивілізованих демократичних країнах і залишається ефективною в забезпеченні стабільності держави. Ш. Монтеск'є вважає суровий та чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гарантією політичної свободи і стабільності. Теорія поділу влади базується на гнучкій системі «стримувань і противаг», в межах якої кожна з трьох гілок влади контролює, обмежує і стримує дві інші. Цим самим стабілізуючи систему державної влади [148, c. 368]. Це знаходить відображення в правилах формування кожної з гілок влади, а також в обмеженому, чітко визначеному колі їх функцій та повноважень. Поділ влади дозволяє уникнути зловживань, забезпечує верховенство влади народу в державі.

Значну стабілізаційну роль у державі та соціумі, відповідно до вчення Ш. Монтеск'є, відіграють закони як необхідні відносини, що випливають з природи речей в найширшому сенсі слова. Природні закони відображають основні принципи існування людини в природі і відносини людей між собою. Природними законами регулюються відносини людей як біологічних істот у природному стані. Монтеск'є відкидав твердження Т. Гоббса про те, що природним станом людини є «війна проти всіх».

Першим природним законом мислитель вважав мир, адже ніхто цілеспрямовано не прагне нападати на інших, так як сам відчуває себе неповноцінним. Людина постає доволі слабкою істотою, що не може поодинці вижити, тому потребує суспільної та державної організації [223]. Утім, незважаючи на те, що люди живуть спільнотами, Ш. Монтеск'є визнає боротьбу між різними групами всередині суспільства, зміст якої полягає у здобутті вигод за рахунок інших людей. Виникнення права і держави пояснюється обумовленістю та протидією соціальним конфліктам. Цивільне право регулює відносини людей як громадян; політичне право регулює відносини між правителями та підданими; міжнародне право регулює відносини між народами і державами.