Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Водночас встановлення будь-якого обмеження (у разі його правомірності) може відбуватись лише за умови визнання пріоритету інтересів людини над інтересами держави та визнання прав і свобод людини головною цінністю держави як конституційно-правового інституту, оскільки «центральним і найпершим елементом взаємодії особи, громадянського суспільства і держави є людина (індивід, особистість), яка наділена певним балансом фізико-біологічних, соціально-комунікативних та культурно-духовних характеристик» [138, c. 243]. Таке правило, у свою чергу, не допустить встановлення незаконних обмежень прав людини і призведе до неможливості незаконного, свавільного втручання держави в права людини [10, с. 27].

Вказаний підхід відображений, зокрема, в резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про принципи демократії» від 01 липня 1983 р., де зазначено, що метою демократичної системи є: «здатність забезпечити таку рівновагу між вимогами «загальносуспільного інтересу» та вимогами захисту основоположних прав кожної особи, як це визначено Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод» [185, с. 174].

Така ж, по суті, думка відображена в рішенні Конституційного Суду України від 29 травня 2013 р. № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 136, ч. 3 ст. 141 Конституції України, абзацу 1 ч. 2 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», де зазначено про те, що метою обмеження є «забезпечення балансу публічних інтересів держави, інтересів територіальних громад та конституційних прав і свобод людини» [219].

Отже, до конституційних юридичних фактів як дії об'єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну чи припинення конституційно-правових відносин [83, c. 497], у відповідних правовідносинах щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна віднести встановлення рівноваги між усіма суб'єктами конституційного права, максимальне врахування інтересів людини, як визначеної Основним Законом України найвищої соціальної цінності, понад інтереси держави, захист встановлених Конституцією України цінностей [10, с. 28].

Разом з тим вважаємо, що наведена характеристика не розкриває сутності конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, оскільки не характеризує взаємовідносини між людиною та державою, не визначає межі здійснення людиною та громадянином своїх прав і свобод, а також не містить цілі конституційно-правових обмежень.

З урахуванням вищезазначеного вважаємо, що за своїм змістом конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина є неможливістю реалізації людиною певних прав і свобод, відповідно до Конституції України, з метою захисту прав, свобод та інтересів інших людей, держави і суспільства, а також інших конституційно-правових цінностей.

Для якнайповнішого розуміння вищезазначених проблем, а також для приведення законодавства у сфері регулювання конституційно-правового статусу особи у відповідність з вимогами Конституції України, нормами міжнародного права, а також теоретичних засад забезпечення максимального захисту прав та інтересів людини і громадянина, для подальшого забезпечення кожному реальної можливості користуватися своїми правами, необхідним є розроблення наукової категорії «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини». Зазначене зумовлене тим, що саме наукова категорія є вищим рівнем наукового узагальнення стійких істотних внутрішніх і зовнішніх зв'язків праводержавних явищ і процесів [232, c. 43].

При цьому, по-перше, правові категорії ґрунтуються на пізнаних об'єктивних закономірностях соціального життя, по-друге, дають можливість оцінити визначені суспільні інтереси з точки зору правової форми, в якій вони відбуваються і виявляються, по-третє, відображають у логічній формі правову сферу гранично узагальнено, по-четверте, становлять наочну основу мислення у правознавстві, виражаючи вивчені властивості й закономірності основних явищ і відносин правової дійсності, їх реальну суть [233, c. 58]. Саме правові категорії, як метод пізнання правової дійсності, можна використовувати як опорний пункт і засіб руху до нових результатів у пізнанні правової системи, правового інституту, його відмінностей від інших явищ [129, c. 105].

У зв'язку з цим дослідження поняття «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина» як категорії конституційного права дасть поштовх для подальшого розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, а також сприятиме глибшому розумінню конституційно-правових обмежень як існуючого конституційно-правового явища.

Аналіз спеціальної літератури різних правових наук показав виокремлення науковцями таких досить поширених категорій, як «правові обмеження», «обмеження права», «обмеження прав людини», підходи до тлумачення яких можна вважати базовими для розуміння досліджуваної категорії (наприклад, вони співвідносяться як загальна, конкретизована та детальна категорії). Відповідно перша з них є категорією ширшого порядку і визначається як сукупність елементів механізму правового регулювання; друга є більш суб'єктивною й дає змогу конкретизації обмеження з позицій обсягу відповідного права, а також з позицій особливостей певного суб'єкта - носія конкретного права; а третя, тобто «обмеження прав людини», - найбільш деталізована [115, c. 10].

Об'єктом цього дисертаційного дослідження стала найширша із зазначених вище категорій - категорія «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина», яка допоможе якомога детальніше проаналізувати як, власне, явище обмежень у науці конституційного права, так і всі структурні елементи в механізмі конституційно-правового регулювання.

Аналізуючи літературу, присвячену зазначеному питанню, можна дійти висновку, що об'єктом дослідження науковців стала насамперед категорія «обмеження прав і свобод людини». При цьому сутність категорії «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина» у вітчизняній науковій літературі малодосліджена. Саме тому її всебічний конституційно-правовий аналіз є досить актуальним для розвитку науки конституційного права та створення в Україні ефективних засобів для оптимальної реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Водночас для розуміння досліджуваної категорії необхідним є аналіз категорії «обмеження прав», за допомогою якої та з урахуванням певних доктринальних засад науки конституційного права підійдемо до визначення категорії «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина». Таким чином, дослідження конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як категорії конституційного права в цій роботі здійснюється крізь призму категорії «обмеження прав».

Серед відповідної кількості праць вітчизняної юридичної науки можна виокремити кілька основних напрямів щодо розкриття сутності названої категорії.

Один із них, досить поширений, характеризується розумінням обмежень прав людини, у тому числі конституційно-правових, з різними формулюваннями, як звуженням, зменшенням (применшенням) обсягу гарантованих конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Згідно із зазначеною концепцією, якої дотримуються, зокрема, О. В. Скрипнюк, М. Ф. Селівон, А. Є. Стрекалов, О. В. Осинська, І. Ю. Філіп та інші, обмеженням прав і свобод людини і громадянина є так зване звуження обсягу наданих правомочностей. Тобто визнається існування того чи іншого права людини, однак з огляду на певні обставини зазначене право не може бути реалізоване. Як обґрунтовується у спеціальній літературі, існуючі визначення можна розглядати як характеризування ознак обмежень під різними кутами зору: змістовним (визначення обмеження через його зміст) та функціональним (визначення обмеження через його функції) [263, c. 57].

Зокрема, як «звуження можливості реалізувати досліджуване право, що створює умови для задоволення інтересів контрагента (в широкому сенсі слова), суспільних інтересів контрагента (в широкому сенсі слова) та суспільних інтересів», визначає, наприклад, О. В. Козир [71, c. 11].

У свою чергу, О. В. Осинська розглядає обмеження прав «як законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися, розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету й територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної та інформаційної безпеки для охорони здоров'я, суспільної моралі й забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини» [141, c. 6].

Як звуження обсягу права на передбачених законом підставах і в певному порядку визначав свого часу обмеження права тодішній Голова Конституційного Суду України М. Ф. Селівон [228, c. 41].

Крім цього, науковці розглядають «обмеження прав і свобод» як законодавчо санкціоноване тимчасове скорочення чи зменшення, як по суті, так і за часом, користування благом, що становить предмет суб'єктивного права [44, c. 11], а також як «звуження обсягу прав і свобод за рахунок збільшення обсягу обов'язків, яке встановлюється та застосовується на підставі закону уповноваженими на це особами та в певному порядку» [254, c. 12], «як передбачене кримінально-процесуальним законодавством звуження обсягу гарантованих Основним Законом України держави прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка з боку суб'єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя» [128, c. 5].

Відомий конституціоналіст О. В. Скрипнюк досліджуване поняття у навчальній літературі визначає «як передбачений Конституцією й законами України режим тимчасового загального або конкретно-індивідуального призупинення чи звуження обсягу визначених та гарантованих Основним Законом прав і свобод в інтересах забезпечення прав інших людей, а також забезпечення національної безпеки і оборони України» [234, c. 345].

А. Є. Стрекалов у спеціальному конституційно-правовому дисертаційному дослідженні пропонує розглядати дане поняття як «правомірне, цілеспрямоване кількісне та (або) якісне применшення в процесі правореалізації тих можливих моделей поведінки (правомочностей), які складають основне право (свободу) особи, з боку інших осіб» [238, c. 3]. При цьому під применшенням автор розуміє «виключення або звуження обсягу й змісту основних прав і свобод» [238, c. 7].

Слід зауважити, що використаний автором у визначенні термін «виключення» є перекладом російського терміна «исключение» (який окремі автори вживають, характеризуючи обмеження прав). При цьому у Великому тлумачному словнику української мови під виключенням розуміють усунення зі складу чого-небудь, позбавлення чогось, виведення зі складу, позбавлення права, припинення дії механізму; припинення дії чого-небудь, роз'єднання із загальною системою [28, c. 409], яке, на наш погляд, не характеризує сутності конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина. Разом з тим в українській мові є аналог російського терміна «исключение». Це поняття «виняток», яке у Великому тлумачному словнику української мови розглядається як відхилення від звичайного, від загального правила [28, c. 445].

Таким чином, розглядаючи сутність конституційно-правових обмежень, на нашу думку, доцільніше використовувати категорію «виняток», а не «виключення».

Аналогічний підхід існує в зарубіжній літературі. Так, О. В. Ашихміна визначає обмеження прав і свобод людини і громадянина як законодавчо санкціоноване тимчасове зменшення користування благом, що становить предмет суб'єктивного права, як за змістом, так і за часом [15, c. 46].

Водночас дослідження зазначеної категорії лише з наголошенням на зменшенні, звуженні встановлених правомомочностей, на наш погляд, недостатньо глибоко розкриває її суть, значення, мету застосування обмежень тощо.

Наприклад, К. Є. Грецова розглядає обмеження прав і свобод людини і громадянина як «допустиме міжнародним правом та/або внутрішньодержавним правом втручання в права і свободи людини, що відповідає вимогам законності, необхідності, доцільності та сумірності мети їх встановлення» [40, c. 7]. При цьому таке розуміння зазначеного також поняття, як і попередньо наведене, не розкриває його суті, а також не деталізує цілей та підстав встановлення обмежень.

Інший зарубіжний науковець А. А. Зайцев у порівняно недавньому дисертаційному дослідженні досить логічно, однак дещо звужено, на наш погляд, під досліджуваною категорією вже розуміє конституційно обумовлену, нормативно визначену, процесуально конкретизовану систему винятків із юридичного положення особи зі статусною, режимною чи іншою метою [57, c. 8]. При цьому автор не досить ґрунтовно розкриває поняття так званих статусних обмежень прав і свобод, обумовлених особливістю різноманітних підстав набуття особою конкретного юридичного становища, пов'язаних, зокрема, зі здійсненням державної або муніципальної служби, із конкретною посадою, наявністю громадянства іншої держави (держав), із відповідними судовими рішеннями. До режимних обмежень, за автором, належать вилучення з юридичного становища невизначеного кола осіб, зумовлених спеціальним станом правовідносин у державі (в окремій його частині) та виражених певною мірою несприятливості для реалізації відповідних прав і свобод [57, c. 10].

Отже, узагальнюючи вищенаведені підходи, дисертант доходить висновку, що конституційно-правовими обмеженнями прав і свобод людини і громадянина, згідно з даним підходом, є встановлене Основним Законом України зменшення (звуження) обсягу гарантованих прав і свобод людини і громадянина з метою захисту конституційно-правових цінностей.

Інша концепція розкриття сутності категорії обмеження прав і свобод людини і громадянина пов'язана із встановленням меж здійснення людиною своїх прав і свобод. Зазначене, на нашу думку, обумовлене тим, що встановлення меж правомірності втручання держави у сферу прав людини є досить вагомим як для механізму юридичної захищеності особи, так і в межах розбудови правової держави із фактичним, а не декларативним законодавством [230, c. 75].

Так, зокрема, у спеціальній літературі обмеження відповідних прав і свобод людини і громадянина розглядаються як: «межі (границі) реалізації (здійснення) людиною (громадянином) прав і свобод, що виражаються в заборонах, обов'язках, відповідальності, існування яких детерміновано (визначено) необхідністю захисту конституційно визнаних цінностей суспільної моралі, призначенням яких є забезпечення необхідного балансу між інтересами особистості, суспільства і держави» (І. І. Припхан) [155, c. 13]) ; «межі здійснення людиною своїх прав і свобод, що виражаються у становленні певних заборон, відповідальності, покладанні додаткових обов'язків, призначення яких полягає в забезпеченні необхідного балансу між інтересами особи, суспільства і держави для захисту цінностей, що охороняються Конституцією» [75, c. 29].

Крім того, згідно із зазначеною концепцією обмеження визначають як: 1) «закріплену в юридичних нормах перешкоду для неправомірної поведінки, що створює умови для задоволення інтересів суб'єктів права в нормальному функціонуванні суспільних інститутів» [106, c. 214]; 2) «зумовлену природними, соціальними і духовними причинами систему правових засобів, що визначають носія, сферу нормативного змісту і порядок реалізації основних прав і свобод людини і громадянина, яка допустима лише в межах відповідності формальним і матеріальним критеріям» [110, c. 23]; 3) сукупність засобів правового регулювання, що встановлюють межі дозволеної поведінки власника з метою охорони суспільних інтересів, прав і свобод суб'єктів правовідносин через закріплений механізм правозастосування [126, c. 9]; 4) систему цивільно-правових засобів, які втілюються в механізмі правового регулювання через правові норми, нормативні акти, акти застосування права та спрямовані на ускладнення здійснення суб'єктивного цивільного права для забезпечення суспільних інтересів чи прав інших уповноважених осіб [124, c. 10].

Так, з означеної позиції підходять до визначення досліджуваних понять окремі зарубіжні автори. Зокрема, В. М. Агеєв під обмеженнями прав розуміє встановлені на основі закону межі реалізації та здійснення людиною і громадянином прав і свобод, що полягають у певних заборонах, обумовлених необхідністю захисту конституційно визнаних цінностей, призначенням яких є досягнення компромісу між інтересами людини, суспільства, держави та інших осіб [2, c. 13].

Окремо варто назвати результати дисертаційного дослідження О. О. Подмарьова, який дослідив поняття категорії «обмеження прав (свобод) «. Під нею він розуміє «встановлені законодавством межі їх здійснення, виражені в заборонах, обов'язках, відповідальності, реалізацію яких детерміновано необхідністю захисту конституційно визнаних цінностей, що їх призначенням є забезпечення необхідного балансу між інтересами людини, суспільства й держави. При цьому автор також визначає поняття конституційно-правових обмежень, під якими розуміються закріплені в конституції принципи (імперативні норми загальної дії), що знаходять своє відображення в концентрованій у юридичному вигляді концепції межі свободи людини в державі, які містять загальні умови обмежень, що визначають зміст конкретних галузевих обмежень і слугують критерієм їх конституційності, які забезпечують дотримання необхідного балансу між свободою окремої людини та інтересами суспільства й держави» [148, c. 5].

Конституційно-правова категорія «конституційно-правові обмеження прав» була об'єктом дослідження також М. І. Шаклеїна, який у своєму дисертаційному дослідженні визначив її як встановлені в Конституції межі, в яких суб'єкти можуть використовувати свої права і свободи. При цьому до меж здійснення прав і свобод людини і громадянина належать заборони, зупинення і відповідальність [265, c. 122].

Разом з тим вважаємо, що дане визначення не розкриває повністю суті поняття конституційно-правових обмежень, оскільки не враховує необхідності наявності сукупності елементів механізму конституційно-правового регулювання, які, у свою чергу, відіграють важливу роль з виконання функцій обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Наприклад, І. Д. Ягофарова характеризує обмеження як повну заборону певного права (свободи), що зумовлено різного роду об'єктивними і суб'єктивними обставинами та зменшенням варіантів можливої, дозволеної поведінки (у межах конкретного права або свободи) через встановлення компетентними суб'єктами різного роду меж (тимчасових, просторових, суб'єктивних) такої поведінки [275, c. 13].

Так, Ф. Н. Фаткуллін вважає, що обмеження є близьким до заборони, однак воно розраховане не на повне витіснення того чи іншого суспільного відношення, а на утримання його в жорстких обмежувальних рамках [252, c. 157], К. В. Єгорова ж, скажімо, визначає обмеження прав і свобод людини і громадянина як «законодавчі винятки з правового статуту людини і громадянина з метою захисту конституційного устрою, моралі, здоров'я, прав і законних інтересів людини і громадянина, оптимального співіснування публічних і індивідуальних інтересів держави й особи, підтримки правопорядку, забезпечення особистої безпеки, внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства й держави, створення сприятливих умов для економічної діяльності та охорони всіх форм власності, врахування мінімальних державних стандартів за основними показникам рівня життя» [51, c. 9].

Інші зарубіжні дослідники, зокрема А. О. Переверзєв та О. В. Должиков, визначають обмеження прав і свобод людини і громадянина як «обумовлену природними, соціальними й духовними причинами систему конституційно-правових засобів, що визначають носія, сферу нормативного змісту та порядок реалізації основних прав і свобод людини і громадянина, але яка допускається лише в разі відповідності формальним та матеріальним критеріям» [144, c. 9; 48, с. 8].

Ширше поняття «межі», як синонім обмежень, наприклад, вітчизняні науковці тлумачать як «сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини» [154, c. 94], визначаючи складовими цих явищ, встановлені міжнародним чи національним правом юридичні норми та роблячи висновок, що відповідні обмеження прав людини є наслідком нормотворчої діяльності міжнародних чи вітчизняних державних органів [154, c. 94].

Подібна позиція простежується також в окремих авторів у процесі визначення обмежень щодо відповідних конституційних прав людини і громадянина, що є юридичними та фактичними наслідками діяльності уповноважених органів державної влади, яка заснована на законі та спрямована на досягнення відповідних цілей, у результаті чого зменшуються варіанти дозволеної нормами права поведінки фізичних та юридичних осіб встановленням різного роду меж такої поведінки, що обов'язково мають тимчасовий, просторовий та суб'єктивний характер [17, c. 29].

Водночас слід акцентувати увагу на доцільності розмежування понять «обмеження» та «обмежування», чого не всі дослідники дотримуються. Остання категорія авторитетними вченими визначається, зокрема, як діяльність компетентних державних органів з установлення меж (обмежень) щодо здійснення прав людини [206, c. 42].

Як свідчить аналіз наведених правових джерел, єдиного наукового підходу до трактування немає, і категоріям «обмеження прав» та «конституційно-правові обмеження» дається хоча й різна сутнісна характеристика, що відбиває позицію того чи іншого автора, однак, на наш погляд, не дає всебічного уявлення щодо таких досить складних явищ.

Крім того, треба зазначити, що в процесі подальшого дослідження автор цієї роботи визнає необхідність переосмислення попередньо висловленого ним у спеціальній літературі розуміння конституційно-правових обмежень, про що мова йтиме далі.

З метою точнішого осмислення категорії доцільно звернутися до напрацювань щодо проблем стимулювання та обмежень у праві зарубіжного вченого О. В. Малька.

У контексті нашого дослідження цікавими є ряд аспектів, на які, за твердженням дослідника, варто звертати увагу, здійснюючи теоретичне розроблення, зокрема, категорії «правове обмеження». Науковець розглядає правові обмеження, як «правове утримання протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб'єктів і суспільних інтересів в охороні й захисті, у взаємодії з правовим стимулюванням, обґрунтовуючи це тим, що правове стимулювання, будучи направленим на встановлення правомірної поведінки, має утримувати поведінку антисоціальну, за допомогою встановлення меж, які звужують дії осіб до юридичного та соціального стану» [117, c. 60].

З наведеного розуміння доходимо висновку про необхідність розгляду конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина крізь призму насамперед меж правомірної поведінки особи.

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, зовнішньою системою дій, в основу якої покладено внутрішні прагнення людини [59, c. 480]. У сучасному загальнотеоретичному тлумаченні соціальна активна поведінка визначається як «усвідомлена, цілеспрямована поведінка, пов'язана з вільним волевиявленням суб'єкта правовідносин із забезпечення стабільного правового порядку, правової законності, охорони й захисту прав і свобод людини, формування та розбудови активного громадянського суспільства, правової, демократичної європейської держави» [225, c. 4].

Зміст обмежень, однак, є, на наш погляд, значно ширшим: з одного боку - спонукання особи до соціально корисної поведінки, з другого - стримання її від соціально шкідливої поведінки.

Водночас частково спроба розуміння правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як меж поведінки була здійснена досить недавно в зарубіжній літературі, де зазначене поняття розглядається як спосіб правового регулювання примусового характеру, який полягає у встановленні (санкціонуванні) державою на основі Конституції меж (зменшення обсягу) дозволеної поведінки законослухняної особи з метою охорони цінності індивідуальної свободи і публічних інтересів або полягає у виключенні із правового статусу особи, яка вчинила правопорушення з метою захисту індивідуальної свободи і публічних інтересів [64, c. 36-37].

Наведене вище трактування, на наш погляд, містить ряд недоліків. По-перше, межі поведінки визначаються не лише Конституцією України, а також деталізуються в чинному законодавстві України. По-друге, дане визначення не конкретизує суб'єктів конституційно-правових відносин, яких стосується встановлене обмеження. Регламентація обмежень зумовлює насамперед зміст та спрямованість поведінки людини і громадянина не порушувати індивідуальну свободу, права інших людей, встановлення законодавчих заборон. По-третє, у наведеному трактуванні не достатньо конкретизовано цілі встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина, а також не враховано ознак досліджуваного поняття. При цьому цілі встановлення обмежень в юридичній літературі визначають, зокрема, як утримання протизаконної дії для захисту суспільних правовідносин [117, c. 201].

Крім того, в сучасних зарубіжних працях обмеження прав і свобод людини і громадянина трактуються як формально визначені ліміти міри можливої поведінки суб'єкта у правовідносинах, що звужують варіанти цієї поведінки та призначені для забезпечення балансу прав і свобод у процесі здійснення своїх законних інтересів суб'єктами правовідносин [121, c. 12]. При цьому формалізація відповідних лімітів - сутність того явища, яке К. О. Мінаєв трактує як легалізацію обмежень прав і свобод, що втілена в юридичній нормі (загальнообов'язкові обмеження), а також під час винесення правозастосовчого акта (індивідуальні обмеження). Відповідно легалізація здійснюється двома способами: через правотворчість та через правозастосування [121, c. 12].

Зокрема, А. Є. Стрекалов виокремлює загальні, спеціальні та особливі цілі обмеження прав і свобод людини і громадянина. Він вважає, що, наприклад, особливі цілі: «1) визначаються інтересами різноманітних суб'єктів і передбачають забезпечення справедливого регулювання взаємовідносин особи й держави; 2) будучи юридично закріпленими в Конституції, створюють для учасників взаємні права та обов'язки; 3) є провідними орієнтирами для нормотворчого процесу; 4) пояснюють призначення обмежень і виправдовують їх існування; 5) поширюються на всі права і свободи; 6) являють собою матеріальні й духовні результати, котрі досягаються закріпленням конкретних обмежень у нормативно-правових актах та їх в наступній реалізації; 7) виконують функцію виховання громадянськості й моральності, піклування про справедливість і утвердження законності в суспільстві та державі» [238, c. 9].

Водночас складно погодитися із твердженням А. Є. Стрекалова щодо поширення цілей обмеження на всі права та свободи людини і громадянина [238, c. 9]. Такий висновок можна зробити з огляду, скажімо, на те, що відповідно до ч. 2 ст. 64 Основного Закону України встановлено неможливість обмеження деяких прав і свобод людини і громадянина. Відповідно унеможливлюється застосування до таких можливостей і цілей обмеження.

С. О. Магда, наприклад, у дисертаційному дослідженні щодо визначає вказану категорію «як забезпечений відповідними правовими засобами та пов'язаний з певним звуженням обсягу суб'єктивних прав заздалегідь визначений результат зусиль держави в особі її органів, обумовлений необхідністю нормалізації суспільних відносин та обстановки, що склалася внаслідок виникнення ситуацій надзвичайного характеру» [115, c. 10, 11]. На нашу думку, автором досить обґрунтовано виділено види цілей обмежень прав і свобод людини і громадянина у відповідному правовому режимі та виокремлено головну мету (забезпечення безпеки суспільства і держави, а також безпеки інших людей), загальні цілі (обумовлюються специфікою того чи іншого виду надзвичайного адміністративно-правового режиму), конкретні цілі обмеження прав і свобод громадян (досягнення яких пов'язується з конкретним результатом дії того чи іншого обмеження стосовно конкретної людини чи групи людей або до конкретних обставин) [115, c. 10, 11].

Окрім іншого, будучи однією з визначальних умов встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, цілі знайшли своє відображення в деяких актах конституційного законодавства. Хоча в Основному Законі України немає чітко визначених цілей обмеження прав і свобод людини і громадянина, міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані нашою державою, містять положення, що стосуються цілей обмеження таких прав і свобод. Так, ст. 29 Загальної Декларації прав людини проголошує, що під час здійснення своїх прав і свобод кожною людиною до неї застосовуються тільки такі обмеження, які «встановлені законом винятково з метою забезпечення достойного визнання та поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі суспільного порядку та загального благополуччя в демократичному суспільстві» [56].

Відповідно до ст. 10 Європейської конвенції з прав людини, яка встановлює обмеження безпосередньо щодо права на свободу вираження своєї думки, такі мають бути: «1) встановлені законом; 2) бути необхідними у демократичному суспільстві; 3) здійснюватися в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших людей, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» [78].

При цьому, наприклад, під «необхідністю в демократичному суспільстві» Європейський суд з прав людини (рішення ЄСПЛ від 24 березня 1988 р., параграф 67) тлумачить те, що будь-яке втручання (обмеження) в реалізацію права має відповідати «нагальній суспільній потребі» [220]. Тобто мається на увазі, що держава повинна обґрунтовувати таку «нагальність» відповідних обмежень. Згідно зі ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права обмеження, зокрема, права на свободу вираження поглядів, можливі для: 1) дотримання прав або репутації інших осіб; 2) захист національної безпеки, публічного порядку, здоров'я чи моральності населення [122]. Цілі обмеження прав і свобод людини і громадянина також визначені у ст. 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, а саме сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві [123].

Зазначимо, що наведені міжнародно-правові вимоги, які в спеціальній літературі дістали назву «легітимні інтереси», з незначними відмінностями втілені, наприклад, в ч. 3 ст. 34 Конституції України, яка встановлює «право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію» [95]. Обмеженнями цих прав закріплено «забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення, захисту репутації чи прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя (право на свободу думки» [95].

Окрім того, встановленими цілями щодо конституційних обмежень окремих прав і свобод відповідно є: «права кожного на свободу світогляду і віросповідання - забезпечення інтересів охорони громадського порядку, здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 35 Конституції України) ; права громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації - забезпечення інтересів національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (ст. 36 Конституції України) [95]; права громадян на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації - «забезпечення інтересів національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 39 Конституції України) « [95].

Гіпотетично, наведену конструкцію цільових захищених інтересів обґрунтування встановлення обмежень згаданих прав і свобод через відсутність узагальнювальної конституційної норми можна було б екстраполювати в разі визначення законної мети обмеження інших конституційних прав і свобод.

Водночас варто звернути увагу на висловлені у свій час Венеціанською комісією Ради Європи застереження, проаналізовані та систематизовані українським правником С. П. Головатим щодо «надто широкого» характеру обмежень, закладеного у ч. 3 ст. 34, а також деяких інших нормах Основного Закону України [38, с. 19-20].

Зокрема, на розвиток наведених конституційних положень Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 р. (ч. 2 ст. 6) встановлює правила обмеження доступу до інформації, яке здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог, як «1) винятково в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні» [165].

При цьому встановлені також конкретні винятки із закріпленого складу дій при застосуванні обмежень у доступі до певної інформації (а саме: таємної та службової). Так, передбачено неможливість обмеження доступу до окремих видів інформації (ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [165]. При цьому, певно, є розуміння, що будь-яке обмеження того чи іншого конституційного права, свободи людини і громадянина має відповідати одному або кільком конкретно установленим інтересам, що потребують захисту.

Таким чином, цілі як умови встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина визначають основні напрями діяльності держави щодо допустимості обмеження вказаних прав і свобод, які знайшли своє відображення в підставах конституційно-правових обмежень, що є законними можливостями держави щодо встановлення тих чи інших обмежень цих прав і свобод. Основною метою встановлення обмежень можна назвати організацію життєдіяльності, нормального розвитку та функціонування будь-якого цивілізованого суспільства, держави, впорядкування відносин між усіма суб'єктами права через забезпечення дотримання балансу в реалізації конституційних прав і свобод.

У контексті викладеного під поняттям «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина» можна розуміти встановлені конституційно-правовими нормами межі правомірного діяння людини і громадянина (суб'єкта конституційно-правових відносин) з метою стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захисту законних інтересів. Даний підхід базується насамперед на обґрунтованому в спеціальній літературі формальному критерії правомірного характеру поведінки, що передбачає необхідність звернення до системи нормативно-правових актів [225, c. 9]. Треба додати, що із застосуванням зазначеного підходу дисертант скористався існуючими в науковій літературі поняттями «цінність», «конституційно-правова цінність» як об'єктами конституційних деліктів [236, c. 601-609].

Водночас для повнішого розуміння конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина звернемось до виявлення сутнісних ознак досліджуваного поняття.

До них дослідниками під час тлумачення певних категорій віднесені такі: 1) вони направлені на захист суспільних відносин, виконують охоронну функцію; 2) свідчать про зменшення обсягу можливостей, свободи, прав особистості, що здійснюється за допомогою встановлення обов'язків, заборон, покарань тощо, які зводять різноманітність поведінки суб'єктів до певного «обмеженого» стану; 3) обмеження суб'єктивного права - не самоціль, а звуження свободи дій, стримання антисуспільних інтересів особистості, які виходять на встановленні межі законності (у даному випадку обмеження діє на відповідні інтереси не тільки через звуження суб'єктивного права, що є формальним аспектом, а й безпосередньо, наприклад, через загрозу покарання) ; 4) обмеження треба розглядати в контексті проблем інтересів конкретних суб'єктів права і лише потім - стосовно самих суб'єктивних прав; 5) проблема обмежень - це проблема демократичного способу регулювання меж свободи людини в суспільстві, її юридично дозволеної поведінки; 6) основною метою встановлення обмежень є організація життєдіяльності, нормального розвитку та функціонування будь-якого цивілізованого суспільства, держави, впорядкування відносин між усіма суб'єктами права. Звідси - основною функцією правових обмежень варто вважати створення умов для задоволення інтересів контрсуб'єктів і суспільних інтересів у процесі здійснення правоохоронної функції права [117, c. 91].

Між тим у науці конституційного права вже також були певні спроби визначити ознаки обмежень прав та свобод людини і громадянина, однак, усе ж таки, комплексно зазначене явище не досліджувалось.

Зокрема, А. Є. Стрекаловим виділено такі ознаки обмежень прав людини: винятково законний, тимчасовий, цільовий, недискримінаційний, суспільно корисний характер, звуження обсягу та змісту потенційних можливостей особи [238, c. 9].

Крім того, до ознак зазначеного поняття науковці відносять, зокрема, наявність інформації про негативну правову реакцію в разі протиправної поведінки суб'єкта; наявність загрози позбавлення певних цінностей; наявність мети правових обмежень - зниження негативних проявів правового життя, забезпечення нормального здійснення суспільних відносин; наявність заклику втриматися від небажаного для суспільства вчинку [106, c. 215]. Тобто йдеться про певну мотивацію свідомості конкретної особи на необхідність належної поведінки, дотримання встановлених заборон тощо.

Також існує думка, що ознаками обмежень прав і свобод є певні юридичні та фактичні наслідки у вигляді «незручних» умов для здійснення правових інтересів відповідних суб'єктів; зменшення «вільної» (тобто дозволеної нормами права) поведінки (дій), запровадження у зв'язку з виникненням надзвичайних ситуацій та наявність встановленої нормами права (законом) межі їх реалізації [17, c. 29]. Серед інших виділимо, на наш погляд, найбільш сутнісну ознаку - це настання «наслідків» для осіб у разі недотримання встановлених приписів щодо обмежень - заходи юридичної відповідальності.

Разом з тим до ознак обмежень відносять також: «1) обмеження прав є елементом механізму правового регулювання; 2) спрямованість на охорону прав суспільства, інших учасників відносин; 3) закріплення в законі; 4) дія за допомогою специфічних законодавчих заборон; 5) вплив на звуження можливості здійснення її суб'єктивного права [125]. Називають також: 1) стримування інтересів; 2) задоволення суспільних інтересів в охороні й захисті; 3) використання переважно примусових заходів; 4) зменшення обсягу можливостей, свободи, а таким чином і прав людини до певного «граничного» стану; 5) спрямованість на охорону суспільних відносин, індивідуальної і колективної свободи» [128].

Аналіз зарубіжної літератури, де вказані ознаки отримали дещо більше порівняно з вітчизняною юридичною наукою висвітлення, свідчить, наприклад, що до ознак обмежень прав людини віднесено: «1) пов'язаність із несприятливими умовами (загроза чи позбавлення певних цінностей для здійснення власних інтересів суб'єкта або направлені на їх зміст і одночасно на задоволення інтересів в охороні й захисті; 2) зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить і прав людини, що здійснюється за допомогою обов'язків, заборон, покарання, призупинення і т. ін., які зводять різноманітність у поведінці суб'єктів до визначеного «граничного» стану; 3) негативна правова мотивація; 4) направленість на захист суспільних правовідносин, виконують охоронну функцію; 5) зниження негативної активності» [117, c. 60].

Узагальнюючи зазначене вище, очевидно, що в більшості випадків суттєвими ознаками обмежень називають, зокрема, направленість їх на захист суспільних правовідносин, інтересів конкретної людини, держави, суспільства в цілому; виконання охоронної функції, функції захисту правовідносин, прав і свобод людини і громадянина, інших конституційно-правових цінностей; закріплення в законі, відповідність вимогам Основного Закону України; обмеження зумовлюють зменшення обсягу можливостей, свободи, прав особи за допомогою встановлення обов'язків, заборон, покарань тощо, які зводять різноманітність поведінки суб'єктів до певного «обмеженого» стану; мотивація належної поведінки.

Крім того, робимо висновок, що для конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина характерними рисами також є: 1) неможливість реалізації конкретними суб'єктами встановленого конституційно-правового статусу особи повною мірою; 2) виправданість мети їх встановлення; 3) у процесі застосування обмежень неможливість порушення встановленого статтями 21 і 24 Конституції України принципу рівності кожного у своїй гідності, правах, перед законом; 4) неприпустимість внесення змін до Основного Закону України, якщо змінами передбачені обмеження прав і свобод людини і громадянина (на підставі ст. 22 Конституції України).

Отже, наведені положення є вихідними для сутнісної характеристики представленого далі визначення категорії «конституційно-правові обмеження» в широкому значенні.

Як уже було відзначено, для дисертанта переважаючим є підхід, що базується на ідеї сутнісної пов'язаності правового обмеження прав і свобод людини і громадянина зі зменшенням варіантів юридично встановленої поведінки у відповідних межах (кордонах).

Підхід до меж прояву правомірності, що не виходить за межі дозволених правом меж дій, дає загальне уявлення про правомірну поведінку, підтримується більшістю науковців. Водночас це також може бути поведінка, яка, не будучи використанням суб'єктивного права, а, зокрема, пасивним дотриманням встановлених законодавством заборон, заохочується законом і державою, є правомірною.

1. 2 Конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина як інститут конституційного права

Дослідження конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, на наш погляд, потребує також аналізу відповідного явища свобод як окремого конституційно-правового інституту. Потреба виникає ще й тому, що, не зважаючи на спеціальне дисертаційне дослідження у вітчизняній юридичній науці А. Є. Стрекалова і не применшуючи його важливості, на сьогодні аналіз відповідної проблематики все ще недостатній.

Необхідність такого дослідження, обумовлена, на нашу думку, також з огляду на висловлену О. І. Ющиком позицію щодо унікальності кожного інституту як системи права [274, с. 53-55], що, у свою чергу, свідчить про значний науковий інтерес до дослідження інституту конституційно-правових обмежень як унікальної системи права.

У науці конституційного права інститут визначають, зокрема, як «основну складову системи конституційного права України, яка об'єднує об'єктивно сформовану, цілісну й відносно відособлену групу функціонально взаємозумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, що регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, які є предметом конституційного права» [83, c. 270]; як «відповідну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов'язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу» [85, c. 14]; як «основу системи національного конституційного права, представлену функціонально взаємозумовленими і взаємопов'язаними матеріальними та процесуальними нормами конституційного права, що регулюють історично сформовані самостійні групи суспільних відносин, які є предметом конституційного права» [234, c. 46], а також як «основну системоутворювальну складову системи національного конституційного права, представлену функціонально взаємозумовленими та взаємопов'язаними матеріальними і процесуальними нормами конституційного й інших галузей права, що регулюють історично сформовані самостійні групи суспільних відносин, які є предметом конституційного права» [133, с. 4].

Крім того, В. Л. Федоренком було обґрунтовано висновок про взаємозв'язок функціонально обумовлених і структурно впорядкованих складових інституту конституційного права [253, с. 410].

З урахуванням наведеного розуміння поняття інституту конституційного права доходимо висновку, що конституційно-правові норми, які становлять інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, мають бути функціонально взаємозумовлені і структурно взаємопов'язані.

На продовження теми інститут конституційного права визначають ще як «головну складову системи конституційного права України, яка втілює в собі волю й легітимні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад через упорядкування та систематизацію у своєму складі доктринально, предметно та функціонально взаємопов'язаних норм конституційного й інших галузей права, спрямованих на утвердження, зміну та припинення окремих видів і груп суспільних відносин, віднесених до предмета конституційного права» [82, c. 47], а також як «основний системоутворювальний структурний елемент багатоаспектної системи конституційного права України, що втілює в собі волю та легітимні інтереси Українського народу, Української держави і територіальних громад через упорядкування та систематизацію в своєму складі доктринально, предметно і функціонально взаємопов'язаних норм конституційного та інших галузей права, спрямованих на утвердження, зміну і припинення окремих видів та груп суспільних відносин, віднесених до предмета конституційного права» [253, с. 406].

З наведеного розуміння вбачається, що інститути конституційного права не лише характеризуються функціонально взаємозумовленими і структурно взаємопов'язаними нормами конституційного права, а й мають виражати волю та інтереси Українського народу. При цьому, оскільки преамбулою Конституції України закріплено, що саме Основний Закон України виражає волю народу, а також враховуючи положення про визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України) [95], робимо висновок, що основною метою інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як окремого інституту конституційного права є захист прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, суспільства й усіх інших передбачених Основним Законом України конституційно-правових цінностей.

Як уже зазначалося, спробу розгляду обмежень прав і свобод людини і громадянина як комплексного інституту конституційного права у вітчизняній науці здійснив, зокрема, А. Є. Стрекалов, який вважає, що останній це «система правових норм, що визначають принципи, підстави, порядок і міру обмеження основних прав і свобод людини і громадянина, що формується з урахуванням міжнародно-правових стандартів у даній сфері» [238, c. 14].

Утім, на нашу думку, таке розуміння зазначеного інституту конституційного права не враховує того, що конституційно-правові норми мають бути функціонально взаємозумовлені та структурно взаємопов'язані, а також не визначається їх основна мета - захист прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, суспільства й усіх інших передбачених Основним Законом України конституційно-правових цінностей.

Крім того, названий дослідник не здійснював аналіз інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина крізь призму виокремлених у науці конституційного права загальних ознак конституційно-правового інституту, зокрема, за своєю суттю, за своїм змістом, за своїми функціями та за своєю формою [82, c. 47-48].

Розглядаючи конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина за своєю суттю, враховуємо, що це «основний системоутворювальний структурний елемент багатоаспектної системи конституційного права України, який втілює в собі волю та легітимні інтереси основних суб'єктів конституційного правотворення - Українського народу, Української держави і територіальних громад, узгоджені з об'єктивними процесами структуризації та інституціоналізації суспільних відносин, що є предметом конституційного права» [82, c. 47-48], а також «об'єктивне існування відносно самостійних груп політичних, економічних, соціальних, культурних та інших суспільних відносин, які через своє значення для суспільства і держави потребують конституційно-правового регулювання, тобто становлять предмет конституційного права» [234, c. 47].

Зважаючи на вищезазначене, а також враховуючи попередньо наведене визначення поняття конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, приходимо висновку, що як конституційно-правовий інститут конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина за своєю суттю є межами правомірної поведінки людини і громадянина, які визначаються конситуційно-правовими нормами.

Розглядаючи конституційно-правові обмеження як окремий інститут конституційного права за своїм змістом, враховуємо, що останній в даному контексті розглядається як «об'єктивно сформована, цілісна та відносно відокремлена система функціонально взаємозумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, а іноді й інших галузей права, що регулюють певний вид суспільних відносин, що є сегментом предмета конституційного права і складовими нормативно-правового механізму конституційно-правового регулювання» [82, c. 47], а також ототожненням вказаних груп суспільних відносин з основними напрямами й видами впливу конституційного права на суспільні відносини [234, c. 47], а його ж зміст «має текстовий вираз у вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій, ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку» [246, c. 260].

Зокрема, чинним законодавством (Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» та Законом України «Про правовий режим воєнного стану») деталізовано конституційні положення про допустимість встановлення окремих обмежень прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного або надзвичайного стану, а також заборону порушувати принцип рівності прав і свобод у процесі встановлення обмежень та заборони позбавлення громадянства (статті 24 і 25 Конституції України).