Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Виходячи з положень Конституції Індійської Республіки порівняно з Основним Законом України, з урахуванням конституційного ладу України, Конституцією України не визначено таку ознаку заборони дискримінації та встановлення обмежень, як місце народження.

Конституція Республіки Македонія (ст. 54) також закріплює, що обмеження свобод і прав не може бути дискримінаційним на підставі статі, расової належності, кольору шкіри, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового чи соціального походження. Обмеження свобод і прав не може стосуватись права на життя, заборони тортур, а також поведінки, яка принижує людську гідність, свободи думки, совісті, публічного висловлювання думки і віросповідання [92].

Зважаючи на вищезазначене з наведеного положення Конституції Республіки Македонія робимо висновок, що порівняно з Конституцією України виділено таку додаткову ознаку, як національне походження, за якою не допускається заборона дискримінації та встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина.

З урахуванням аналізу конституцій зарубіжних держав порівняно з Основним Законом України не виокремлено такі ознаки заборони дискримінації та встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина, як сімейний стан, інвалідність, здоров'я, вік, місце народження, національне походження.

Окрім іншого, в зарубіжних державах простежуються тенденції щодо особливостей закріплення окремих прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція Турецької Республіки (ст. 19) встановлює підстави обмеження права людини на свободу й особисту недоторканність. До таких підстав належать: наявність спеціального закону, яким встановлюються такі обмеження; виконання судових рішень, що обмежують свободу і виконання заходів безпеки, арешту чи затримання особи відповідно до судового рішення чи в передбачених законом випадках; виконання рішення, метою якого є перевиховання неповнолітнього, що перебуває під слідством; здійснення законних заходів щодо лікування, освіти чи перевиховання у спеціальних закладах для психічно хворих, наркозалежних, а також осіб, що є носіями інфекційних захворювань, якщо такі люди є небезпечними для суспільства; арешт чи затримання особи, яка проникла чи намагалась проникнути в державу, чи особи, стосовно якої прийнято рішення про видворення [94].

Аналіз даної норми свідчить про те, що Конституцією Турецької Республіки встановлено досить чітко визначений перелік підстав для обмеження права на особисту свободу та недоторканність.

Положення щодо обмеження права на свободу та особисту недоторканість містяться також в Конституції Грузії (ч. 2 ст. 18), якою визначено, що не допускається позбавлення чи обмеження особистої свободи без рішення суду [87]. Таким чином, вказана норма передбачає наявність конкретно визначеної умови для встановлення будь-якого обмеження прав людини - судове рішення, яким встановлюється таке обмеження.

Статтею 37 Конституції Південно-Африканської Республіки встановлено обмеження права на свободу та особисту недоторканність і можливість арешту та тримання під вартою людини без рішення суду під час надзвичайного стану за таких умов: повнолітній член родини такої особи повинен якнайшвидше бути повідомлений про її затримання, повідомлення про затримання має бути опубліковане в загальнодержавних засобах масової інформації протягом п'яти днів з дня затримання та містити прізвище затриманого і посилання на підстави його затримання, надання затриманому права на вільний вибір лікаря, надання затриманому права на вибір адвоката та його відвідування, обов'язковість судового перегляду протягом 10 днів з моменту затримання, право на особисту присутність затриманого під час вирішення судом питання щодо затримання особи й оскарження продовження затримання [90].

Отже, в окремих зарубіжних державах простежуються такі тенденції обмеження права на свободу та особисту недоторканність: чітко визначений перелік підстав для обмеження та наявність судового рішення.

Обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань у зарубіжних державах простежується ще з Конституції Мексиканських Сполучених Штатів, яка передбачає допустимість обмеження права на свободу публікації з метою поваги до приватного життя, моралі і суспільного спокою (ст. 7) [89].

Також, ст. 19 зазначеної Конституції Грузії встановлено заборону обмеження права на свободу слова, думки, віросповідання і поглядів, якщо їх реалізація не порушує права і свободи інших людей, а ст. 24 допускає обмеження права на висловлювання своєї думки в усній, письмовій чи іншій формі на підставі закону за умов, необхідних у демократичному суспільстві для забезпечення державної чи національної безпеки, територіальної цілісності, попередження злочинності, захисту прав і гідності інших осіб, попередження поширення інформації, визнаної конфіденційною або для забезпечення незалежності та неупередженості правосуддя [87].

Стаття 26 Конституції Турецької Республіки визначає допустимість обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань на підставі закону, з метою попередження злочину, покарання злочинців, відмови у наданні інформації, що є державною таємницею, при захисті репутації і прав інших осіб, приватного і сімейного життя, а також при захисті професійної таємниці та забезпечення належного функціонування судової влади [94].

З урахуванням аналізу наведених конституцій зарубіжних держав доходимо висновку про наявність такої особливості встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань як закріплення принципу заборони обмеження права на свободу слова, думки, віросповідання і поглядів, якщо їх реалізація не порушує права і свободи інших людей.

Також, окремі особливості зарубіжного досвіду регулювання обмеження прав і свобод людини і громадянина визначені щодо встановлення обмеження права на свободу місця проживання та вільного пересування визначені. Наприклад, ст. 23 Турецької Республіки визначено підстави для обмеження права на свободу місця проживання та вільного пересування. Так, свобода вибору місця проживання може бути обмежена на підставі закону з метою попередження правопорушення, забезпечення соціального і економічного розвитку, забезпечення законного й організованого процесу урбанізації, захисту державної власності; свобода пересування може бути обмежена з метою судового розгляду правопорушень, а також попередження правопорушень; свобода вільно виїжджати з держави може бути обмежена в зв'язку з економічною ситуацією в державі, громадськими обов'язками чи кримінальним розшуком. Крім того, ст. 38 Конституції Турецької Республіки встановлено заборону державних органів накладати санкції щодо особистої свободи, винятки з якої визначаються, як закріплено, законом з урахуванням внутрішнього порядку Збройних Сил [94].

Подібну норму містить також Конституція Грузії (ст. 22), якою встановлюються обмеження права на вільне пересування по всій території Грузії та вільний вибір місця проживання. Вказані обмеження можуть встановлюватись на підставі закону з метою забезпечення необхідної для існування демократичного суспільства чи державної або національної безпеки, охорони здоров'я, попередження злочинності чи здійснення правосуддя [87].

Статтею 27 Конституції Республіки Македонія встановлено, що право громадян Македонії на вільне пересування по території Республіки та вільний вибір місця проживання може бути обмежене на підставі закону тільки в тих випадках, коли це є необхідним для захисту безпеки Республіки, а також під час кримінальної справи чи захисту здоров'я людей [92], а ст. 11 Конституції Мексиканських Сполучених Штатів встановлено обмеження право в'їзду в Республіку і виїзду з неї, право пересування по її території і зміни місця проживання без пред'явлення паспорта, посвідчення особи чи іншого подібного документа, у разі якщо використання цього права буде предметом регулювання судової влади, якщо йтиметься про кримінальну чи цивільну відповідальність, і органів виконавчої влади щодо обмежень, встановлених законами про імміграцію, еміграцію, загальну охорону здоров'я держави чи відносно іноземців, які проживають на території держави [89].

Таким чином, на підставі аналізу положень наведених конституцій зарубіжних держав простежуються такі тенденції особливостей встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина на свободу пересування, вільний вибір місця проживання як конкретизація матеріальних підстав обмеження права.

Також простежуються особливості конституційного регулювання обмеження права власності. Зокрема, ст. 27 Конституції Мексиканських Сполучених Штатів встановлено допустимість обмеження права приватної власності в разі обумовлення суспільними інтересами [89], а Конституцією Республіки Македонія (ст. 30) передбачено правові наслідки обмеження права власності та експропріації - справедливе відшкодування [92]. Згідно зі ст. 21 Конституції Грузії обмеження права власності допускається для необхідних суспільних потреб в прямо передбачених законом випадках, за рішенням суду чи при виникненні невідкладної необхідності, встановленої органічним законом, і лише за відповідну винагороду [87].

Отже, на підставі аналізу окремих конституцій зарубіжних держав, доходимо висновку про те, що на відміну від Основного Закону України в зарубіжних державах наголошується на справедливому відшкодуванні в разі обмеження права власності.

Аналізуючи положення ст. 20 Конституції Республіки Молдови щодо недопустимості жодним законом обмежувати право людини на ефективне відновлення її прав компетентними судами в разі порушення її прав, свобод чи законних інтересів, пропонуємо виокремити зазначену особливість обмеження права людини на судовий захист [93].

У зарубіжних державах простежується тенденція правового регулювання обмеження прав і свобод окремих суб'єктів конституційно-правових відносин.

Зокрема щодо обмеження прав громадянина: Конституція Республіки Молдови містить ст. 18 під назвою «Обмеження громадянства і захист громадян», якою встановлено неможливість громадян Молдови бути громадянами інших держав за винятком випадків, передбачених міжнародними угодами, в яких стороною є Молдова, ст. 26 Конституції Португальської Республіки передбачено, що позбавлення громадянства і обмеження громадянської дієздатності може проводитись лише у випадках та межах, передбачених законом, при цьому, не можна як підстави для цього використовувати політичні мотиви) [93].

Крім того, ст. 59 Конституції Македонії визначено допустимість обмеження права такого суб'єкта конституційно-правових відносин, як іноземці, на вивезення вкладеного капіталу [93]. Положення щодо обмеження прав іноземців закріплені також ст. 27 Конституції Грузії, якою передбачено можливість встановлення державою обмежень політичної діяльності іноземців та осіб без громадянства [87]. У ст. 16 Конституції Турецької Республіки визначено, що права і свободи іноземців можуть бути обмежені на підставі закону згідно з нормами міжнародного права [94].

Висновки до Розділу 2

Аналіз викладеного вище дає підстави зробити такі висновки:

Механізм конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина є складним явищем, якому притаманні такі основні риси, як: 1) застосування методу імперативного регулювання, формула якого встановлена у ст. 64 Основного Закону України: конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; 2) використання в більшості випадків зобов'язального методу правового регулювання та методу заборон як юридично закріпленої необхідності правомірної поведінки кожної окремої людини чи громадянина в тих чи інших умовах, обставинах; 3) уся сукупність норм, які становлять зміст інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, ґрунтується на відповідних принципах, що визначають загальні засади правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина; 4) встановлення Конституцією України та регулювання законами України.

Механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є системою взаємозв'язаних конституційно-правових засобів та інших складових (цілей, принципів, умов, підстав, форм обмежень), що знаходить своє втілення в соціально корисній поведінці конкретного суб'єкта конституційно-правових відносин, у діях спеціально уповноважених здійснювати конституційно-правові обмеження суб'єктів, як послідовно здійснюваного комплексного процесу, спрямованого на охорону встановлених Основним Законом України цінностей, захист законних інтересів.

На підставі аналізу положень Основного Закону України та наукових розробок виокремлено формальні та матеріальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина. Основними вимогами, що ставляться до формальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина, є: невизначене коло суб'єктів, щодо яких певні обмеження застосовуються; чіткість, стабільність, передбачуваність, доступність та відповідність іншим зобов'язанням згідно з міжнародним правом, порядку прийняття, а вимогою до матеріальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина є збереження змісту конституційних прав і свобод.

Обов'язковими критеріями для встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна визначити: 1) встановлення виключно законом та відповідно до Конституції України; 2) встановлення в конкретно визначених випадках; 3) чітке формулювання в нормативному акті порядку такого обмеження та недопущення неоднозначного тлумачення.

Формами конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є: заборона, обов'язок та відповідальність, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, скасування.

Аналіз чинних конституцій зарубіжних держав свідчить, що після прийняття Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року простежується тенденція детальної регламентації підстав, цілей та мети обмежень прав і свобод людини і громадянина; встановлення заборони прийняття законів, якими незаконно обмежуються права і свободи людини і громадянина; визначення переліку прав людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.

РОЗДІЛ 3.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

3. 1 Особливості закріплення конституційно-правових обмежень окремих прав і свобод людини і громадянина в Україні

Визнання і закріплення у конституції, інших актах чинного законодавства прав і свобод людини і громадянина, їх обсяг, види і зміст у сучасних умовах є однією з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем сучасної цивілізації [84, c. 16].

З метою дослідження особливостей конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина дисертант використав поширений у науковій та навчальній літературі поділ конституційних прав і свобод людини і громадянина на громадянські або особисті права та свободи; політичні права і свободи громадян; економічні, соціальні, культурні права і свободи людини і громадянина [84, c. 50], що дає змогу назвати специфічні риси конституційно-правових обмежень кожної з зазначеної групи прав та свобод.

Розглядаючи взаємозв'язок держави, прав і свобод особи, потрібно зазначити, що існують права і свободи, які ні в якому разі не повинні обмежуватись - це природні права і свободи людини. Вони не створюються державою і не можуть бути нею обмежені, а належать людині від народження, в силу її природи [137, c. 114], а тому, на нашу думку, підлягають першочерговому дослідженню.

Відповідно до ст. 22 Конституції України закріплені права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані [95]. До того ж, як вже підкреслювалося, наведеною нормою Основного Закону України визначено недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів [95].

Як підкреслюється, громадянські або особисті права і свободи надають людині можливість вільно розпоряджатися собою, користуватися невідчужуваними благами особистої свободи, забезпечують життєво необхідні умови існування, є гарантією від будь-якого незаконного втручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності житла [102]. У конституційно-правовій літературі, Т. А. Костецька, зокрема, обґрунтовує, що названі права і свободи є визнаними і гарантованими Конституцією та іншими законами України можливості людини в користуванні невідчужуваними благами індивідуальної (особистої) свободи, забезпеченні життєво необхідних потреб існування, захисту від незаконного втручання в сферу особистої життєдіяльності [101].

Характерними ознаками особистих або громадянських прав і свобод людини стало те, що вони визнаються, а не установлюються державою; належать всім особам, які легітимно перебувають на території держави, а не тільки її громадянам, є невідчужуваними, а їх обмеження не дозволяється, або здійснюється частково та за виняткових обставин: забезпечені всією повнотою системи гарантій прав і свобод людини тощо [234, c. 310]. Таким чином, неможливість обмеження окремих громадянських прав або допустимість їх обмеження за виняткових обставин є однією з особливостей та характерних ознак зазначеної групи прав.

І. О. Шумаком, зокрема, було виокремлено такий принцип громадянських прав як недопустимість їх обмеження [270].

П. М. Рабіновичем зазначено, що «будь-які нормативно-правові обмеження прав людини за визначенням являють собою звуження змісту чи обсягу таких прав для певних категорій осіб, а тому зачіпають питання про порушення принципу формально-юридичної рівності вже самі по собі, як власне правові відмінності» [206, с. 160].

Наприклад, з огляду на найвищу юридичну силу Конституції України, а також враховуючи те, що закони та інші нормативно-правові акти повинні їй відповідати, проходимо до висновку, що в Україні не допускається обмеження права на повагу до гідності. Про неможливість обмеження за жодних умов права на гідність наголошується у спеціальній літературі [70, с. 144].

Конституцією України встановлюється обмеження, зокрема, такого громадянського права, як права людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29) та права на недоторканість житла (ст. 30). Відповідні дисертаційні дослідження О. В. Козир [71] та В. О. Серьогіна щодо характеристики принципу недискримінації - будь-якої діяльності, котра обмежує особу в його праві на недоторканність приватного життя за певними соціальними ознаками [229, c. 33], права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), права на неможливість втручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), яке розглядалось в дисертаційному дослідженні Л. В. Ємчук [54], права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33), яке розглядали О. Ф. Динько [45], І. І. Голубка [39], а також І. Ю. Тарпака [243], права на свободу думки і слова (ст. 34), яке розглядалось Е. В. Тітко [248], право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), яке розглядалось Л. В. Ярмол [277].

Так, ст. 29 Конституції України встановлює неможливість арешту або тримання під вартою без вмотивованим рішенням суду і не на підставах та в порядку, встановлених законом, а ст. 30 Основного Закону України визначає неможливість проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду [95]. Таке ж положення міститься також в статтях 12 та 13 Кримінального процесуального кодексу України відповідно.

Конституцією України визначено, також, що обмеження права на таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, може бути встановлено лише судом (ст. 31). Крім того, Законом України «Про телекомунікації» передбачено, що лише законом визначаються випадки обмеження охорони таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, інформаційної безпеки телекомунікаційних мереж, а також заборони зняття інформації з телекомунікаційних мереж [194]. Положення щодо гарантування охорони таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції та як наслідок недопущення встановлення незаконних конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина визначені Законом України «Про поштовий зв'язок» [182].

Таким чином, Основним Законом України встановлено єдину формальну підставу обмеження права на свободу, права на недоторканість житла та права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції - рішення суду, а також загальну для вказаних громадянських прав матеріальну підставу обмеження - необхідність запобігти злочинові. Крім того, Конституція України встановлено додаткові матеріальні підстави обмеження права на недоторканість життя визначає врятування життя людини та безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину та права на таємницю листування - з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, за умови, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Хоча ст. 30 Конституції України визначає, що єдиною формальною підставою обмеження права на недоторканість житла є рішення суду, все ж на сьогоднішній день нормами чинного законодавства допускається встановлення обмеження даного права на підставі закону без рішення суду. Разом з тим, Законом України «Про боротьбу з тероризмом» (ст. 15) встановлено обмеження права на недоторканість житла під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволікання може створити реальну загрозу життю чи здоров'ю людей [157].

Між тим, вважаємо, що встановлення такого обмеження є цілком виправданим, з огляду на визначену ст. 10 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» мету проведення антитерористичної операції - загроза життю і безпеці громадян, інтереси суспільства або держави у разі, якщо усунення цієї загрози іншими способами є неможливим [157].

На відміну від вищенаведених громадянських прав, єдиною формальною підставою обмеження таких громадянських прав, як право на особисте і сімейне життя, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу думки і слова, на вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання згідно положень Конституції України є закон [95].

Стаття 32 Основного Закону України допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини [95]. Крім того, Законом України «Про інформацію», зокрема, допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини (ст. 11) [173].

Також ст. 33 Конституції України передбачено допустимість встановлення обмеження права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання без конкретизації переліку підстав такого обмеження. Такий перелік підстав визначено Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким передбачено допустимість обмеження свободи пересування у прикордонній смузі, на територіях військових об'єктів, у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом, на приватних земельних ділянках, на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан, на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності, на тимчасово окупованих територіях [189], а також встановлено перелік суб'єктів щодо яких допускається встановлення обмеження права на свободу пересування [189].

Окрім свободи пересування, положеннями Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні визначено підстави обмеження вільного вибору місця проживання, а саме в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі, на територіях військових об'єктів, у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом, на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності, на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан, на тимчасово окупованих територіях [189], а також перелік осіб, щодо яких допускається встановлення обмеження права на вільний вибір місця проживання [189]. Допускається обмеження свободи пересування в інших випадках, передбачених законом. Разом з тим, перелік підстав обмеження зазначеного права законодавчо не наведено, що на нашу думку, зумовлює суб'єктивний підхід до встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина. Саме тому, вважаємо що Конституцією України має бути чітко визначено перелік підстав встановлення обмеження права на свободу пересування, які в свою чергу унеможливлять встановлення незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Окрім іншого, якщо розглядати обмеження конституційного права на свободу пересування (ст. 33 Конституції України), то, на нашу думку, слід звернутись Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (ст. 10), якою встановлюються обмеження прав окремих суб'єктів конституційно-правових відносин, а саме іноземців та осіб без громадянства, на вільний та безперешкодний в'їзд на тимчасово окуповану територію України [166]. При цьому, у разі отримання спеціального дозволу на підставах, визначених п. 21 Порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженого, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2015 р. № 367, іноземці та особи без громадянства можуть реалізувати зазначене право [170].

Наявність таких обмежень для іноземців та осіб без громадянства, на нашу думку, має на меті запобігання загрозі національної безпеки держави або охорони громадського порядку, забезпечення охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають на території України, оскільки дані випадки відповідно до п. 27 названого Порядку є підставами для відмови в отриманні спеціального дозволу в'їзду на тимчасово окуповану територію [170].

Виходячи з вищенаведеного, слід сказати, що матеріальні підстави обмеження права на свободу пересування іноземців та осіб без громадянства, а саме - інтереси національної безпеки, охорона громадського порядку, охорона здоров'я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають на території України, - встановлені лише постановою Кабінету Міністрів України, підзаконним актом.

Нагадаємо, що Основним Законом України та Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не визначено матеріальних підстав обмеження зазначеного права, що, в свою чергу, свідчить про можливість держави на підставі підзаконних правових актів визначати матеріальні підстави обмеження права на свободу пересування.

З огляду на зазначене, вважаємо необхідним внесення змін до ст. 33 Конституції України та Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо визначення матеріальних підстав обмеження права на свободу пересування. Основним Законом України, зокрема, визначенні підстави обмеження інших громадянських прав: інтереси національної безпеки (право на особисте і сімейне життя та право на свободу думки і слова), захист економічного добробуту (право на особисте і сімейне життя), охорона громадського порядку та охорона здоров'я населення, (право на свободу думки і слова і право на свободу світогляду і віросповідання), запобігання заворушенням чи злочинам, захист репутації, запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (право на свободу думки і слова), охорона моральності (право на свободу світогляду і віросповідання). Можливо, подібні положення можна застосувати до норми ст. 33 Конституції України.

Таким чином, ураховуючи важливість та надзвичайну значимість вказаної групи прав, які є пріоритетними в системі конституційних прав і свобод, необхідним є визначення в Конституції України формальних та матеріальних підстав кожного із громадянських (особистих) прав. При цьому, проаналізувавши тенденції правового регулювання конституційно-правових обмежень, приходимо до висновку, що саме громадянські права, на відміну від інших прав, є найбільш деталізованими згідно положень Основного Закону України.

Іншим правами і свободами, які є значущими у системі конституційних прав і свобод людини і громадянина, є політичні права і свободи громадянина. Ці права і свободи відображають можливості брати участь у суспільно-політичних відносинах, здійсненні влади, формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, на участь у виборах і референдумах, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі ін. [84, c. 25].

Основним Законом України встановлено обмеження права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36) та права на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37), які також розглядались в дисертаційних дослідженнях Д. Є. Волкової [35], І. В. Бондарчука [23] та В. В. Черничка [261], права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39), які розглядались в дисертаційних дослідженнях Н. В. Шаповал [267]. Крім того, окремі питання обмеження такого політичного права як право на участь у виборах і референдумах досліджувалось О. С. Бакумовим [16].

Зокрема, Конституція України встановлює формальну підставу обмеження права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації - закон щодо права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації - рішення суду [95].

До матеріальних підстав обмеження політичних прав та свобод Основним Законом України віднесено також: захист прав та свобод інших людей, охорона здоров'я (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій та право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації), інтереси національної безпеки та громадського порядку (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації), зміна конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі (право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій), запобігання заворушенням чи злочинам (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації) [95].

Закон України «Про політичні партії в Україні» від 05 квітня 2001 р. встановлює, що у випадку якщо програмні цілі або дії політичних партій спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров'я населення; 9) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки [181], допускається встановлення обмеження у формі заборони щодо їх утворення і діяльності. Також, положеннями Закону України «Про політичні партії в Україні» визначено перелік суб'єктів, щодо яких встановлено обмеження у формі заборони членства у політичних партіях: членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Крім того, допускається перебування громадянина України лише в одній політичній партії (ст. 6) [181].

Обмеження наведеного вище політичного права визначено також Законом України «Про громадські об'єднання», яким встановлено обмеження у формі заборони щодо утворення і діяльності громадських об'єднань мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки [164]. Окрім іншого, положення вказаного закону визначено допустимість встановлення інших обмеження права на свободу об'єднання, у тому числі на утворення і діяльність громадських об'єднань, можуть бути встановлені виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей [164].

Крім того, ст. 5 зазначеного закону визначено таку гарантію права на свободу об'єднання як неможливість обмеження прав і свобод особи у разі належності або неналежності до певної громадського об'єднання (ч. 1 ст. 5) [164].

Таким чином, на відміну від громадянських прав, не досить чітко деталізуються конституційні обмеження політичних прав та свобод, - не визначено формальні підстави всіх встановлених прав; відсутні положення щодо обмеження наступного, визначеного Основним Законом України політичного права громадян, як права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування [95].

Зокрема, в юридичній науці виділено три види обмежень виборчих прав громадян: 1) виборчі цензи (у тому числі осілості, законослухняності та лінгвістичний) - спеціальні умови, яким мають відповідати особи, аби за ними були визнані активне та пасивне виборче право; 2) анулюючі обмеження (у тому числі вимоги щодо несумісності та невиборності) - виключення з пасивного виборчого права, розраховані на приватні ситуації, пов'язані з особливим статусом особи; 3) лімітні обмеження (у тому числі обмеження щодо можливості бути певним суб'єктом виборчого процесу, щодо проведення окремих заходів та участі в них, а також додаткові кваліфікації) - не торкаються кола учасників виборчого процесу, але регулюють обсяг їхніх дій [113, с. 109].

Загальні конституційні обмеження виборчого права громадян України визначені Основним Законом України: для активного виборчого права - досягнення вісімнадцятирічного віку та обмеження у формі заборони щодо участі у виборах громадян, визнаних судом недієздатними. При цьому положення щодо обмежень виборчого права деталізовані чинним законодавством України.

Зокрема, Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. визначено наступні обмеження: для активного виборчого права - належність до громадянства України, досягнення вісімнадцятирічного віку, а також заборона права голосу для громадян, визнаних судом недієздатним (ст. 2), для пасивного виборчого права - належність до громадянства України, досягнення двадцяти одного року, наявність права голосу і проживання в Україні протягом останніх п'яти років, а також встановлено обмеження у формі заборони виборчого права для громадянина, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 9) [158].

Законом України «Про вибори Президента України» від 05 березня 1999 р. такими є обмеження відповідно: належність до громадянства України, досягнення вісімнадцятирічного віку, а також заборона права голосу для громадян, визнаних судом недієздатним (ст. 2), для пасивного виборчого права - належність до громадянства України, досягнення тридцяти п'яти років, наявність права голосу, володіння державною мовою, проживання в Україні протягом останніх протягом десяти останніх перед днем виборів років, а також встановлено обмеження у формі заборони пасивного виборчого права для громадянина бути Президентом України більш як два строки підряд (ст. 9) [159].

Законом України «Про місцеві вибори» від 14 липня 2015 р. передбачені наступні обмеження: для активного виборчого права - належність до громадянства України, досягнення вісімнадцятирічного віку, а також заборона права голосу для громадян, визнаних судом недієздатним, належність до відповідних територіальних громад на території цього району та проживання в межах відповідного територіального виборчого округ (ст. 3), пасивного виборчого права - судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, злочину проти виборчих прав громадян чи корупційного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку [177].

Що стосується передбаченого ст. 38 Конституцією України права громадян користуватись рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, то слід зазначити, що Законом України «Про очищення влади» від 16 листопада 2014 р., очищення влади визначається саме як встановлена Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування [180]. Відносно зазначеного акта Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) було ухвалено Проміжний висновок (на 101-й Пленарній сесії (м. Венеція, 12-13 грудня 2014 р.)) [197], а також Остаточний висновок (на 103-му пленарному засіданні (м. Венеція, 19-20 червня 2015 р.)) [142].

Зокрема, відповідно до п. 17 Проміжного висновку «люстрація не є порушенням прав людини як таких, оскільки демократична держава вправі вимагати від державних службовців бути лояльними до конституційних принципів, на яких вона заснована. Тим не менш, для того, щоб поважати права людини, верховенство права і демократію, люстрація повинна забезпечити справедливий баланс між «захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав індивідів з іншого». Іншими словами, люстраційні заходи повинні бути відповідними: вузько спеціалізованими і «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення своїх законних цілей». Як Венеціанська комісія раніше нагадувала, «процедури люстрації, незважаючи на їхній політичний характер, повинні бути розроблені і проведені тільки юридичними засобами, відповідно до Конституції і з урахуванням європейських стандартів, що стосуються верховенства права і поваги до прав людини» [197]. Крім того, відповідно до п. 70 Остаточного висновку люстраційні заходи мають тимчасовий характер, а об'єктивна необхідність обмежувати особисті права має послаблюватися з плином часу [142].

Отже, з урахуванням Проміжного та Остаточного висновків Венеціанської комісії щодо Закону України «Про очищення влади», приходимо до висновку, що обмеження встановлених ст. 38 Конституції України політичних прав мають тимчасовий характер та направлені, в першу чергу, на реалізацію основних засад конституційного ладу, за якими Україна визначається, суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

При цьому, з урахуванням п. 20 вже згадуваного Проміжного висновку, з метою уникнення випадків застосування незаконних обмежень встановлених ст. 38 Конституції України прав, виникає необхідність зазначену конституційну норму, а також положення Закону України «Про очищення влади» доповнити узагальненими стандартами, що стосуються процедури люстрації, а саме: необхідністю доведення вини в кожному конкретному випадку, гарантії права на захист, презумпцію невинуватості і право на оскарження в суді, принцип, згідно якого з одної сторони повинні реалізуватись цілі люстрації (захист нової демократії), а з іншої сторони встановлювати покарання осіб, вину яких доведено, встановлення чітких часових рамок щодо періоду її дії та періоду, на який вона поширюється.

Обмеження названих політичних прав громадянин деталізуються також в положеннях раніше аналізованого Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким, зокрема, визначено недопустимість організації і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій території. Аналогічний підхід запроваджується і у разі дострокового припинення повноважень народного депутата України, обраного в одномандатному виборчому окрузі, утвореному в межах Автономної Республіки Крим чи міста Севастополя, коли проміжні вибори в цьому окрузі не проводяться. Заборонено також проведення на тимчасово окупованій території виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів та місцевого референдуму (частини 1, 4 та 5 ст. 8 Закону). Водночас громадянам України надається можливість реалізації передбаченого конституційного права на участь у виборах, референдумах права на іншій території України (пунктів 2 та 3 ст. 8) [166].

Конституційні соціальні та економічні права та свободи, наприклад, «покликані забезпечити особі належний життєвий рівень, право на власність і працю, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (конституційне право кожного на працю, на приватну власність, на житло, на соціальне забезпечення та ін.) « [84, c. 50]. При цьому, враховуючи те, що на сьогодні існує, за висловом, «домінування соціальних прав і свобод людини у розділі ІІ Конституції України, що є логічним і закономірним з огляду на те, що Україна ідентифікується як соціальна держава» [234, c. 332], а також з огляду на те, що закріплені в Основному Законі України економічні права корелюються з міжнародними зобов'язаннями у сфері прав людини [234, c. 320], ефективність їх належного забезпечення зумовлює необхідність створення ефективного механізму недопущення їх незаконного обмеження.

Разом із цим, на відміну від інших видів прав, соціальні та економічні права потребують від держави певних гарантій для забезпечення їх ефективної реалізації. Тобто, в даному випадку мова йде про те, що встановлений обов'язок держави забезпечувати економічні і соціальні права, зазвичай не має тієї міри формальної визначеності, яка властива її обов'язку забезпечувати права громадянські й політичні, внаслідок чого при закріпленні соціально-економічних прав використовуються здебільшого оцінювальні формулювання їх базових положень [30, c. 8].

Отже, одним із пріоритетних видів діяльності держави щодо забезпечення соціальних і економічних прав є створення державою умов для їх ефективної реалізації, що відповідно дасть змогу уникнути випадків їх незаконного обмеження. Між тим, ураховуючи, що механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина та механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина мають єдину мету - охорону і захист цих прав і свобод, зокрема шляхом надання певних гарантій, а також з огляду на те, що однією з таких гарантій є необмежуваність конституційних прав і свобод людини і громадянина [201, c. 10], виникає необхідність дослідження правомірності обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, до економічних конституційних прав відносять, як правило, право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Основного Закону) та право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42), які досліджувались у дисертаційному дослідженні К. П. Шершун [269], Ю. М. Фролова [257]. У спеціальних дослідженнях підкреслюється, що обмеження цих прав отримали досить детальну конституційну регламентацію; мають місце встановлення конституційно-правових обмежень права власності та відсильний характер положень, що стосується права на підприємницьку діяльність. Зокрема, за Конституцією України ніхто не може бути примусово позбавлений права власності, воно є непорушним (ч. 4 ст. 41) [95]. З наведеної конституційно-правової норми вбачається встановлення заборони застосування такої незаконної форми конституційно-правових обмежень права власності, як скасування права. Разом з цим, допускається примусове відчуження права власності з мотивів суспільної необхідності, на підставах і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ч. 5 ст. 41) [95]. Наведена норма, на нашу думку, направлена на встановлення оптимального балансу між правами окремої людини та забезпеченням та дотриманням прав, свобод та інтересів інших людей, суспільства та держави.

Крім того, Основним Законом України встановлено формальні підстави конституційно-правових обмежень права власності (за рішенням суду та на основі закону), а також матеріальні підстави (права, свободи та гідність людини, громадянина, інтереси суспільства, погіршення екологічної ситуації і природної якості землі тощо).

Що стосуються конституційних обмежень права на підприємницьку діяльність, слід констатувати, що на відміну від права власності, вони не досить деталізовані. Так, ч. 2 ст. 42 Основного Закону України встановлено обмеження підприємницької діяльності депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування [95]. Тобто на конституційному рівні визначено лише одну формальну підставу обмеження права на підприємницьку діяльність - за законом. Саме законодавцю надано можливість встановлювати конституційно-правові обмеження права на підприємницьку діяльність.

До конституційних соціальних прав і свобод людини і громадянина належать, зокрема, такі, як: право на працю (ст. 43 Основного Закону), проблеми обмеження якого в дисертаційному дослідженні розглядав В. В. Хромей [259], право на страйк (ст. 44), питання обмеження якого досліджувалось М. В. Процишен [199], право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), обмеження якого розглядалась в дисертаційному дослідження О. В. Козир [71], право на достатній життєвий рівень (ст. 48), окремі питання обмеження якого досліджувались в дисертаційному дослідженні В. В. Мацокіна [118], право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), окремі аспекти обмеження якого розглядалось в дослідженнях В. С. Віткової [33].

Конституція України, зокрема, прямо передбачає обмеження права працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних прав (ст. 44). Сутністю гарантій права на страйк є умови, що створюються державою для захисту економічних і соціальних інтересів, а їх змістом є система відносин по розв'язанню, врегулюванню конституційних спорів, захист соціальних і економічних прав, інтересів, соціальних і економічних благ [201, c. 9]. Таким чином, створення державою ефективних умов для можливості кожного захистити свої економічні і соціальні права, інтереси та блага шляхом страйку сприяє неможливості встановлення незаконних обмежень вказаного права. Передбачено, що при реалізації права на страйк та встановленні обмежень зазначеного права враховується необхідність забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 44 Основного Закону) [95].

Тобто, обмеження соціальних прав і свобод людини і громадянина можливе виключно з трьох підстав, а саме: забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Будь-які інші підстави обмеження соціального права на страйк є такими, що суперечать конституційним нормам.

Дещо ширший перелік підстав обмеження соціальних прав встановлено, наприклад, Європейською соціальною хартією від 03 травня 1996 р. [52], яку Україна ратифікувала у 2006 році. Відповідно до ст. «G» зазначеного документу підставами обмеження соціальних прав людини і громадянина є захист прав і свобод інших людей, захист державних інтересів, національної безпеки, здоров'я людей чи моралі. Таким чином, Європейською соціальною хартією встановлюється допустимість обмеження соціальних прав і свобод людини і громадянина зі значно більшої кількості підстав, ніж тих, що передбачені Основним Законом України. Наприклад, до підстав обмеження соціальних прав, окрім закріплених в Конституції України, віднесено також захист державних інтересів та моралі.

Отже, на сьогодні склалась ситуація, коли Основним Законом України, який було прийнято раніше названої Європейською соціальною хартією, встановлено дещо вужчий, у порівнянні, перелік підстав обмеження соціальних прав і свобод людини і громадянина. Однак, враховуючи встановлену ч. 3. ст. 22 Конституції України недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів, а також з урахуванням того, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до самої Конституції України конституційної (ч. 2 ст. 9 Основного Закону України) [95], вважаємо, що застосування розширеного переліку передбачених названим міжнародним актом підстав обмеження соціальних прав та свобод людини (а саме - захист державних інтересів та моралі), буде суперечити положенням Основного Закону.