Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Крім того, згідно з наведеним положенням Конституції України не допускається встановлення обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина (статті 28-29, 40, 47, 51-52, 55-57, 59, 61-63).

Таким чином, нормами Основного Закону України визначено як можливість встановлювати обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, так і випадки, коли не допускається обмеження прав і свобод людини і громадянина. Зазначене, у свою чергу, дозволило сформувати «загальні поняття у власних межах, які допомагають забезпечувати безпрогальність регульованих ним (інститутом права) відносин, регулює не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а окремі видові особливості (сторони, ознаки) одного роду суспільних відносин або здійснює особливі завдання, функції в цьому регулюванні, тобто має видову однорідність соціального змісту» [232, c. 315].

Отже, на основі вищенаведених доктринальних підходів до розуміння інститутів конституційного права, конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина за своїм змістом, розглядаємо як наявність об'єктивно сформованої, цілісної та відносно відокремленої системи функціонально взаємозумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, якими визначено межі правомірної поведінки людини і громадянина, підстави встановлення обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, а також випадки, за яких не допускається обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Враховуючи, що інститути конституційного права розглядають як «системоутворювальні компоненти як багатоаспектної системи конституційного права України, так і її основних складових зрізів (рівнів) - природного та позитивного, загальної й особливої частин, матеріального та процесуального, національного й міжнародного конституційного права» [253, c. 409], що характеризуються наявністю «достатньої кількості матеріальних і процесуальних, установчих і регулятивних та інших видів конституційно-правових й інших норм права, необхідних для регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права» [234, c. 47], базуючись на положеннях Основного Закону України, приходимо до висновку, що конституційно-правові обмеження прав і свобод, як інститут конституційного права, за своїми функціями характеризується наявністю достатньої кількості конституційно-правових норм, які встановлюють конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина, не допускаючи звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Розглядаючи конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина за своєю формою, враховуємо, що останні є «логічними, тобто існуючими у складі об'єктивно сформованої системи конституційного права України, та позитивно закріплені об'єктизовані в чинному законодавстві й інших галузевих джерелах права» [82, c. 47-48], а також зовнішнім відособленим закріпленням інститутів права у вигляді окремих законів чи підзаконних нормативно-правових актів, де «норми інституту права набувають своєрідного офіційного способу закріплення в законодавстві: в окремому нормативно-правовому акті або лише в окремому розділі нормативно-правового акта» [246, c. 260].

Як відомо, ст. 64 Основного Закону України встановлено неможливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина за винятком передбачених Конституцією України випадків. Водночас Конституцією України визначено: 1) допустимість встановлення законом обмежень прав і свобод людини і громадянина (статті 33-36, 42, 63) ; 2) допустимість встановлення на підставі рішення суду обмежень прав і свобод людини і громадянина: (статті 29-30, 37) ; 3) встановлення судом відповідно до закону обмежень прав і свобод людини і громадянина: (статті 31, 39, 41, 47).

Вказані норми Основного Закону України, у свою чергу, свідчать про наявність креативних, структурних і функціональних комплексних зв'язків між нормами, якими врегульовані суспільні відносини, що є складовою предмета конституційного права, об'єктивізацією системи норм конституційного та інших галузей права, які існують у межах інституту конституційного права в системі конституційного законодавства України [234, c. 47].

Так, виходячи з положень Основного Закону України, конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина за своєю формою характеризуються системою позитивно закріплених об'єктизованих у чинному законодавстві й інших галузевих джерелах права конституційно-правових нормах, які визначають допустимість встановлення обмежень на підставі Конституції України, за умови деталізації законом, який відповідає Конституції України, а також судом відповідно до закону.

Окрім іншого, інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, треба розглядати у взаємозв'язку з іншими інститутами конституційного права, що обумовлено наявністю фундаментальних інститутів конституційного права, котрі як основні інститути конституційного права є основою для інших, похідних інститутів конституційного права. За структурою інститути конституційного права ділять, зокрема, на генеральні (підгалузі), основні інститути, субінститути та одноелементні інститути конституційного права України [82, c. 48]. До таких основних інститутів належить, зокрема, й інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Визначаючи місце інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в межах наведеного вище основного інституту, який забезпечує комплексний і цілеспрямований регулятивний вплив на суспільні відносини, що є предметом конституційного права [146, с. 21], звернемось до наукового розуміння конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина є комплексним поняття. Зокрема, В. Л. Федоренко розглядає це явище як ключову частку інституту конституційного права [253, с. 432]. Зауважимо, що в юридичній науці немає єдиного підходу в трактуванні як правового статусу особи, так і конституційно-правового статусу людини і громадянина. Існує також різноманітність наукових підходів у трактуванні структурних елементів [102, c. 31-40].

У контексті нашого дослідження використовується трактування конституційно-правового статусу людини і громадянина, обґрунтоване Т. А. Костецькою на підставі поширеного у спеціальній літературі підходу представлення даної юридичної категорії у вигляді конкретних структурних елементів, які в сукупності відображають закріплене на конституційному рівні правове становище людини і громадянина в суспільстві й державі. Так, науковцем поняття «конституційно-правовий статус людини і громадянина» визначається як «система встановлених конституційним законодавством, наділених юридичним верховенством і гарантованих державою фундаментальних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які разом з іншими правовими елементами (категоріями) (правосуб'єктністю, громадянством, принципами та ін.) визначають становище людини і громадянина в суспільстві та державі» [102, c. 42].

Отже, складовою інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина є самостійний інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, який складається з норм, що визначають основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, механізм реалізації й гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина [82, c. 51]. Враховуючи те, що вищезгаданою ст. 64 Конституції України визначено допустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина, конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина є також складовою інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Таким чином, норми, що складають інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, здійснюють регулювання окремих сторін інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина, що, в свою чергу, характеризує його як субінститут [146, с. 21]. Виходячи з вищенаведеного, робимо висновок, що інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина похідний від інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина як основного інституту конституційного права, а також інституту прав, свобод і обов'язків людини і громадянина та є субінститутом зазначених основних інститутів конституційного права.

Водночас до складу інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина входять ряд субінститутів, які в науці конституційного права розглядають як локальні нормативні утворення, що покликані регулювати компактні суспільні відносини чи їх окремі сторони [83, c. 278].

Крім того, положеннями Основного Закону України встановлено ряд обмежень щодо прав і свобод людини, які відповідно стосуються кожного з суб'єктів конституційно-правових відносин незалежно від наявності чи відсутності громадянства України.

Зокрема, Конституція України за наявності певних підстав встановлює такі обмеження: у формі вимоги не порушувати права і свободи інших людей (ст. 23) ; у формі обов'язків: обов'язку кожної людини перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23) [95], встановлення таких самих обов'язків, як і у громадян України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, для іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах (ст. 26) [95].

Конституційно встановлена також допустимість обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, визначених Основним Законом України в статтях 29-35.

Окрім іншого, Конституцією України встановлено також обмеження у формі заборони кожному відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (ст. 35) [95], обмеження у формі обов'язку кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66) [95], обмеження у формі обов'язку кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67) [95], обмеження у формі обов'язку кожного неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68) [95].

Окрім обмеження прав людини, Основним Законом України встановлено окремо обмеження прав громадянина. Наприклад, обмежені права громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які є державною або іншою захищеною законом таємницею (ч. 3 ст. 32) [95]. Додамо при цьому, що ст. 21 Закону України «Про інформацію» виокремлено види інформації, доступ до якої не може бути обмежено [173].

Нормами ст. 36 Конституції України, яка закріпила право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, передбачено, що обмеження цього права встановлюються законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей [95]. Такі обмеження, зокрема, конкретизуються Законом України «Про політичні партії в Україні», яким передбачено, наприклад, заборону утворення і діяльності політичних партій, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані суперечать ст. 5 [181], а також норма, відповідно до якої визначено обмеження щодо членства в політичних партіях для осіб, які не мають право голосу на виборах та не є громадянами України (ст. 6) [181].

Конституцією України передбачено також обмеження у формі обов'язку громадян щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65) [95].

Крім того, Конституцією України закріплено окремі обмеження прав таких спеціальних суб'єктів, як кандидатів у народні депутати України (ст. 76), народних депутатів України (ст. 78), Президента України (ст. 103). У даному випадку до системи інституту конституційно-правових відносин можна віднести норми, що визначають окремі вимоги, зумовлені спеціальним конституційно-правовим статусом.

Наприклад, ст. 76 Конституції України закріплює норми щодо вимог до кандидатів у народні депутати України, тлумачення яких у досліджуваному контексті свідчить, що не може бути обрано до Верховної Ради України особу, яка не є громадянином України, на день виборів не досягла двадцяти одного року, не проживає в Україні протягом останніх п'яти років; особу, має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку [95]. Відповідно Президентом України не може бути обраний громадянин України, який не досяг тридцяти п'яти років, не проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та не володіє державною мовою (на основі положень ч. 2 ст. 103) [95].

З огляду на вищенаведене в системі інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна виділити такі субінститути: 1) інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини; 2) інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод громадянина; 3) інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод спеціальних суб'єктів конституційно-правових відносин.

Разом з тим, оскільки інститути конституційного права, відображаючи «сутність і зміст національної конституційної доктрини, взаємодіють з іншими інститутами права у формі ідеологічного, доктринального або ж креативного впливу на розвиток і вдосконалення галузевих систем права та їх основних складових - інститутів права [133, с. 9], а також враховуючи наведені вище доктринальні підходи щодо розуміння інститутів конституційного права як взаємозумовлених і взаємопов'язаних норм, доцільним, на нашу думку, є аналіз норм, які у своїй сукупності формують інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, розвиток конституційно-правових норм визначають норми Кримінального процесуального кодексу України, якими визначено порядок встановлених обмежень, направлених на охорону конституційного права на недоторканність житла. Це сукупність норм, згідно з якими, зокрема: «ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених названим законом» [107], тощо. Встановлена також загальна заборона слідчому, прокурору до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи, а лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України) [107].

Зокрема, на основі конституційних положень (ст. 62 Конституції України) щодо заборони ґрунтування обвинувачення на доказах, одержаних незаконним способом, а також на припущеннях, Кримінальний процесуальний кодекс України містить норми, за якими «відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених самим актом» (ст. 255) [107]. Тобто зазначені норми регламентують обмеження гарантованого ст. 34 Основного Закону України права, зокрема, використовувати інформацію про особу, отриману незаконним способом.

Обмеження права громадян, визначеного ст. 38 Конституції України щодо участі в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а саме: за віком, станом здоров'я визначені ст. 70 Основного Закону України [95]. Аналогічні обмеження встановлено та деталізовано у виборчому законодавстві, а саме - Законі України «Про вибори народних депутатів» (ст. 2) [158], Законі України «Про вибори Президента України» (ст. 2) [159], Законі України «Про всеукраїнський референдум» (ст. 6) [163]. Законом України «Про місцеві вибори» додатково визначено обмеження права участі у виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів та старост - стосується суб'єктів конституційно-правових відносин, які не належать до відповідних територіальних громад на відповідній території та не проживають у межах відповідного територіального виборчого округу (ст. 3) [177].

Крім того, ст. 42 Основного Закону України встановлено, наприклад, обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом [95]. Аналогічні положення визначені ст. 78 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України», якими встановлено обмеження діяльності народного депутата [191], а також ст. 103 Конституції України, якою визначено обмеження діяльності Президента України [95].

Конституція України встановлює обмеження у формі використання військової або альтернативної (невійськової) служби (ст. 43) [95], а також обмеження у формі обов'язку громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів та виконання військового обов'язку громадянами України (ст. 65) [95]. Деталізація обмежень зазначених прав визначається, зокрема, Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», яким передбачено обмеження у формі обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 1) [161]. Крім того, ч. 5 ст. 1 вказаного закону встановлено винятки із вищенаведеної норми, а саме випадки, коли допускається звільнення громадяни України від виконання військового обов'язку, зокрема, від призову на строкову військову службу в мирний час: наприклад, досягнення 27-річного віку до дня відправлення на строкову військову службу, виконання обов'язку щодо служби у військовому резерві протягом строків першого та другого контрактів та ін. (ст. 18) [161].

Частиною 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» також визначено, право громадян замінити військовий обов'язок альтернативною (невійськовою) службою, яка відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу є службою, що запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством (ст. 1) [156].

Здійснений аналіз наведених конституційно-правових норм свідчить про їх функціональну взаємозумовленість і структурну взаємопов'язаність та існування відносно відособленої групи.

Таким чином, конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина як інститут конституційного права, з урахуванням розуміння наведеного попередньо розуміння зазначеної категорії, є сукупністю взаємозумовлених, взаємопов'язаних закріплених конституційно-правових норм, які визначають межі правомірної поведінки людини і громадянина як суб'єктів конституційно-правових відносин, зумовленої змістом наданого права чи свободи, встановлені з метою утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захист законних інтересів.

1. 3 Становлення і розвиток інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина

Важливим елементом дослідження конституційно-правових обмежень є суспільно-політичні умови їх формування, а також філософсько-правова концепція розуміння прав і свобод людини і громадянина, які вплинули на його сучасний стан [4, с. 84].

Конституційно-правові обмеження, на нашу думку, є соціально-історичним явищем, а тому, навіть не зважаючи на значну кількість наукових досліджень про права людини та їх обмеження, обов'язково треба враховувати наукові здобутки всіх часів щодо дослідження даних понять. При цьому кожна система права включала певну юридичну концепцію прав людини як суб'єкта права і відповідно уявлень про його права, свободи, обов'язки та наявні обмеження.

Вважаємо, що обмеження прав людини є однією з актуальних проблем протягом багатьох століть, набуваючи залежно від епохи становлення не лише правового, а й політичного, економічного, філософського, релігійного, культурного та іншого характеру.

Становлення й розвиток прав людини і громадянина (у тому числі і встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина) - важлива ознака ступеня демократизації всіх політичних, суспільних, громадських інститутів і їхніх взаємовідносин з державою, ступеня зрілості громадянського суспільства, ознака, що характеризує певну державу як правову чи навпаки [86, c. 41].

Саме з огляду на це, а також враховуючи брак у наявних на сьогодні дисертаційних дослідженнях положень про конституційно-правові обмеження, необхідність дослідження вказаного питання є особливо актуальною.

Для дослідження становлення та розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина частково використаємо виокремлені періоди становлення та розвитку інститутів конституційного права України [133, с. 15], з урахування особливостей закріплення саме конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз окремих актів свідчить, що в Україні спроби встановлення обмеження прав і свобод людини простежуються ще в актах, які були прийняті до ХVІІІ ст. і вважаються в науці актами передконституційного характеру, зокрема в Переяславських (Березневих) статтях 1654 року [63, c. 3]. Так, зазначеним актом були встановлені обмеження права обіймати державні посади для так званих негідних людей, а також для людей, які постійно не проживали на території, де повинні були обіймати державні посади. Разом з цим критеріїв, за якими відбувалось визначення гідних людей у зазначеному акті, не було, що свідчило про можливість у кожному конкретному випадку залежно лише від якихось суб'єктивних обставин обмежувати право людини на обіймання державних посад. Крім того, Переяславськими (Березневими) статтями було встановлено обмеження права мати будь-які відносини із турецьким султаном та польським королем. Разом з тим, оскільки зазначені акти не визначають як окремий період становлення і розвитку інститутів конституційного права, дисертант, у свою чергу, не відносить їх до окремого періоду становлення та розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

При цьому, визначаючи періоди становлення й розвитку конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, вважаємо за необхідне звернутись до виокремленого в науці конституційного права періоду встановлення й розвитку інститутів конституційного права: 1710-1918 роки - період формування системи основних інститутів національного конституційного права, які були об'єктизовані в Конституції Пилипа Орлика 1710 року, та із запозиченням у національне конституційне право інститутів державного права, що сформувалися в період імперій, Польщі, Румунії та Німеччини [133, с. 15].

Обмеження прав і свобод людини містились також у так званій Конституції Пилипа Орлика «Пакти й конституції законів та вольностей війська запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічно хвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах» [63, c. 3]. Так, зазначеною конституцією встановлювалось не лише обмеження свободи віросповідання, а також обмеження існування будь-яких релігій (окрім християнської) на території України, зокрема це вбачається з обов'язку гетьмана «дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалась на нашій Руській батьківщині. А якщо б вона коли-небудь таємно або явно об'явилася, то (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників. Особливо ж він не повинен допускати співіснування на Україні облудного Іудаїзму, докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного Обряду» [63, c. 14].

Конституцією Пилипа Орлика були також встановлені обмеження таких прав: 1) права бути членом публічної ради для тих, хто не є «ветеранами, досвідченими і вельми заслуженими мужами»; 2) права людей духовного чи світського звання займатись вільним виловом риби по Дніпру [63, c. 19].

Крім того, у XVIII ст. окремими законодавчими актами закріплювались обмеження права власності на землю, які були об'єктом дисертаційного дослідження О. М. Волощенко, в якому визначено, що Указом Катерини ІІ від 10 квітня 1786 р. запроваджено одноманітність в управлінні церковним майном по всій імперії. Це означало вилучення переважної більшості церковних та монастирських земель з збереженням заборони на вільне їх набування [36, c. 11].

Отже, вищенаведеними актами законодавства, що діяло на території України, запроваджувалося встановлення обмежень права власності на землю залежно від релігійних поглядів та релігійного статусу володільців земельних ділянок.

При цьому у XVIII-XX ст., у зв'язку з відсутністю на території України конституції, інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод громадянина не набув значного розвитку.

До виокремленого в науці конституційного права періоду 1919-1991 років - періоду становлення і розвитку радянської системи інститутів державного (конституційного) права, вважаємо за необхідне виокремити другий період становлення і розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, а саме - закріплення конституційно-правових обмежень у Конституції УНР 1918 року.

Із прийняттям у 1918 році Конституції УНР процес становлення інституту конституційно-правових обмежень було відновлено. Так, Конституція УНР містила значну кількість положень щодо встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина, серед яких можна виділити такі: 1) обмеження права громадян УНР бути громадянином інших держав; 2) обмеження актової, громадянської і політичної правомочностей громадян УНР, які не досягли 20 років; 3) обмеження волі громадян УНР та інших людей на підставі судового наказу, а також без нього - у разі затримання «на гарячім вчинку»; 4) обмеження права на недоторканність житла допускалось на підставі судового наказу, а також, у виключних випадках - без судового наказу, але за умови подальшого (протягом 48 годин) отримання судового наказу; 5) обмеження права на таємницю листування на підставі судового наказу; 6) обмеження прав громадян УНР та інших людей на свободу слова, друку, сумління, організації, страйку у разі порушення норм карного права; 7) обмеження права людей, які не є громадянами УНР в реалізації громадянських і політичних прав, в «орудуванні державним і місцевим життям», активного і пасивного виборчих прав до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування; 8) обмеження активного і пасивного виборчого права було встановлено для осіб, які не досягли 20 років, безумних та божевільних, які перебувають під опікою, а також злочинців, якщо таке рішення було встановлено Всенародними Зборами [98].

Крім того, Конституцією УНР 1918 року допускались обмеження на підставі спеціального закону, таких прав: права на життя, права на недопущення будь-яких тілесних пошкоджень, які понижують людську гідність, права власності, права на таємницю листування без будь-якого судового наказу, права на свободу слова, друку, сумління, організації, страйку.

Таким чином, другим виокремленим періодом становлення і розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є закріплення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Конституції УНР 1918 року.

Розглядаючи наступний період становлення і розвитку досліджуваного інституту конституційного права, звернемось до виокремленого в науці періоду: 1919-1991 роки - періоду становлення та розвитку радянської системи інститутів державного (конституційного права) [133, с. 15].

З огляду на те, що саме правовий статус особи, як попередньо визначалось, є однією з центральних категорій сучасного конституційного права України, а також з урахуванням наявної в науці думки щодо віднесення обмежень до окремого елемента правового статусу особи (для дослідження генезису інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні) доцільним, на нашу думку, буде використання обґрунтованих у науковій літературі концепцій конституційно-правового статусу людини і громадянина. З цих позицій, на думку дисертанта, можливе найбільш детальне дослідження становлення і розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод. Мова йде про здійснення відповідного аналізу в контексті ліберальної (концепції західного права), так званої соціалістичної (або ж колективістської) та інших концепцій конституційного закріплення й гарантування інституту прав, свобод і обов'язків людини [86, c. 32].

Зрозуміло, що в радянський період інститут конституційно-правових обмежень розвивався згідно з соціалістичною (колективістською) концепцією, для якої характерними є, зокрема, встановлення обмежень прав і свобод в інтересах суспільства і соціалістичної держави, виразника колективної волі всіх трудящих [86, c. 32].

Водночас установлення обмежень прав і свобод, згідно з соціалістичною концепцією, залежало від статусу громадянина (належності до того чи іншого класу). Крім того, існує думка, що соціалістична концепція прав людини не передбачала встановлення обмежень прав людини, оскільки апріорі вважалося, що при соціалізмі людини має всі необхідні права, які не є обмежуваними [206, c. 10].

Дослідивши перші радянські конституції, які були чинними на території сучасної України, можна дійти висновку, що вони були прийняті з метою виключного встановлення більшовицької влади та ідеологізації суспільства. Зазначеними конституціями встановлювався критерій поділу прав з огляду на належність до того чи іншого класу (трудящих чи експлуататорів). Метою встановлення обмежень прав і свобод людини була мінімізація можливості противників нового режиму вчинити будь-які дії, спрямовані на повалення радянської влади, зокрема, обмеження виборчих прав встановлювалось не через встановлення переліку осіб, які не мали права реалізувати виборче право, а через встановлення переліку осіб, які могли реалізувати зазначене право.

Прийнята у 1919 році Конституція УСРР, на думку українського вченого В. Д. Гончаренка, відображала реальне співвідношення класових сил у державі, базуючись виключно на марксистсько-ленінській ідеології [63, c. 70], при цьому порівняно з наступними конституціями містила найбільшу кількість положень щодо встановлення обмежень прав і свобод людини. Усі статті зазначеної конституції ґрунтувались на ідеях соціалізму та диктатури пролетаріату, закріплюючи положення про скасування приватної власності капіталістів і поміщиків, які визнавались віковими гнобителями й експлуататорами трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства (ст. 1). Крім того, було встановлено, що основним завданням диктатури є здійснення переходу від буржуазного устрою до соціалізму через проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку заможних класів; слідом за розв'язанням цих завдань, диктатура зникне, а за нею, після остаточного оформлення майбутнього комуністичного устрою, зникне і держава, поступившись місцем вільним формам суспільного життя, побудованого на засадах організації всезагальної праці на загальну користь та братську солідарність людей (ст. 2).

Таким чином, Конституція УСРР 1919 року, поклавши в основу побудови суспільства класовий принцип, відкидала не тільки становий принцип під час визначення правового положення населення, а й принцип побудови суспільства, де панує рівність громадян у всіх її проявах [240, c. 61]. При цьому обмеження прав і свобод людини і громадянина згідно з Конституцією УСРР 1919 року встановлювались винятково виходячи з класової належності. Так, за ст. 3 до таких обмежень належали: обмеження права участі в здійсненні державної влади, політичних прав (свободи усного і друкованого слова, зборів і союзів) для пануючих класів. Крім того, було визначено досить широке коло суб'єктів, для яких встановлювались обмеження в реалізації виборчого права. До таких суб'єктів, зокрема, відносили: осіб, які застосовували найману працю з метою отримання прибутку; осіб, які жили на нетрудовий дохід, такий як відсотки з капіталу, доходи з підприємництва, доходи з майна і т. ін., приватних торговців, торгових і комерційних посередників; монахів і духовних служителів церкви і релігійних культів, службовців та агентів колишньої поліції, особового корпусу жандармів і охоронних відділень, а також членів пануючого в Росії дому; осіб, визнаних в установленому порядку душевнохворими, та осіб, які перебували під опікою; осіб, засуджених за корисні злочини на строк, встановлений законом чи вироком суду (ст. 21).

Обмеження виборчого права було деталізовано, наприклад, в інструкціях про перевибори сільських, волосних, повітових і губернських Рад і про вибори на V Всеукраїнський з'їзд Рад [240, c. 63], яким визначались категорії осіб, позбавлених виборчих прав, до яких зокрема (окрім суб'єктів, які були обмежені в реалізації виборчого права Конституцією УСРР 1919 року), було віднесено: «а) трудові елементи, але які затаврували себе явно куркульськими діями, або активними виступами проти Радянської влади; б) петлюрівці - зрадники українських робітників і селян і прислужники польських магнатів; в) бандити усякого роду; г) самогонщики; д) дезертири й інші вороги Радянської влади і трудящих мас України» [240, c. 63].

Отже, обмеження прав і свобод людини і громадянина встановлювались не лише Конституцією, а й підзаконними нормативно-правовими актами, які, розширюючи перелік обмежень прав та свобод людини, суперечили нормам Конституції, сприймаючись при цьому належними та допустимими [4, с. 85].

Крім вищенаведених обмежень прав, згідно з Конституцією УСРР 1919 року, було встановлено також обмеження права на освіту (ст. 27) для всіх, окрім робітників та найбідніших селян, а ст. 29 даного акта було визначено неповноцінний статус осіб, які не віднесені до трудового класу. Так, вказаною нормою визначено обмеження права захищати революцію зі зброєю в руках для нетрудових елементів [4, с. 85].

Аналіз вищевказаних норм Конституції УСРР 1919 року свідчить про те, що неналежність до трудового класу була основною підставою для обмеження тих чи інших прав [4, с. 85].

Водночас акт не містив термінів «людина» і «громадянин», а власне норми щодо надання трудящим усіх прав у сфері громадського та політичного життя суперечили змісту самої ж Конституції, оскільки встановлювався досить звужений та неповний перелік прав трудящих: право пропаганди антирелігійних учень (ст. 23), право на вільне висловлювання думки (ст. 24), право на свободу зборів (ст. 25), право на свободу спілок (ст. 26), право на всебічну і безкоштовну освіту (ст. 27), право на почесний захист революції зі зброєю в руках (ст. 29), рівні права всіх трудящих, незалежно від їхньої расової й національної належності, а встановлення чи допущення яких-небудь привілеїв або переваг на цій основі, чи пригнічення прав національних меншин або обмеження їхньої рівності є такими, що суперечать основним законам УСРР (ст. 32) [4, с. 85].

До того ж підтвердженням другорядності питання регулювання прав і свобод є місце розділу цієї Конституції «Декларація прав і обов'язків трудящих і експлуатованого народу України», яким трудящим надавались усі права у сфері громадського та політичного життя. Зокрема, В. В. Копєйчиков з даного приводу зазначив, що «в структурі Конституції УСРР розділу про права і свободи трудящих відводилося передостання місце, а на перший план було висунуто питання організації центральної влади республіки, а також радянської влади на місцях» [73, c. 23].

Конституція УСРР 1929 року прийнята на основі Конституції СРСР 1924 року, порівняно з попередньою, значно звузила регулювання обмежень прав: встановлені обмеження стосувались винятково виборчих прав [4, с. 86]. Так, були встановлені обмеження активного й пасивного виборчого права для таких суб'єктів: « особи, що використовують найману працю з метою одержання зиску; особи, що живуть з нетрудового прибутку, а саме: відсотків з капіталу, прибутку з підприємств, надходжень з майна і т. ін. ; приватні крамарі, торговельних і комерційних посередників; духівництво, служники релігійних культів усіх вірувань і сект, якщо це заняття є їхньою професією, та ченці; службовці і агенти колишньої поліції, окремого корпусу жандармів і охоронних відділків, члени дому, який царював у Росії, осіб, які керували діяльністю поліції, жандармерії і карних органів; е) осіб, що їх визнано встановленим порядком як душевнохворих» (ст. 67) [63, c. 76]. Крім того, Конституцією було надано повноваження Всеукраїнському центральному виконавчому комітету для віднесення тих чи інших категорій громадян до осіб, які обмежувались в реалізації виборчого права (ст. 68) [63, c. 76]. У такий спосіб встановлювались політичні, економічні та соціальні цензи для реалізації громадянами виборчого права.

Згодом на основі Конституції СРСР 1936 року було прийнято нову Конституцію УРСР 1937 року, згідно з якою УРСР було проголошено соціалістичною державою робітників і селян, у якій політичною владою є ради депутатів трудящих (ст. 1) [241, с. 82]. Зокрема, відповідно до ст. 122 Конституції каралося законом будь-яке визначене в прямому чи другорядному формулюванні обмеження прав, чи, навпаки, встановлення переваг для громадян з урахуванням їхньої расової чи національної належності, так як і пропаганда расової чи національної виключності, ненависті чи дискримінації. Водночас скасовувались встановлені раніше існуючі в радянський період обмеження виборчих прав. Зазначене підтверджується, наприклад, зафіксованими положеннями про загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні (ст. 133). Разом з тим встановлювались обмеження в реалізації активного та пасивного виборчого права для божевільних, а також для засуджених судом із позбавленням виборчих прав (ст. 134) [241, с. 82]. Таким чином, порівняно з Конституцією УСРР 1929 року було значно звужено перелік осіб, які обмежувались у реалізації виборчого права.

Про рівність усіх громадян та відсутність обмежень, зокрема, свідчили й положення ст. 135 названого документа - про надання кожному громадянину одного голосу; ст. 136 - про рівність чоловіків і жінок обирати і бути обраними; а також ст. 137 - про право обирати і бути обраними нарівні з усіма громадянами тих громадян, які перебувають у лавах Червоної Армії [4, с. 86].

Деякі науковці вважають, що Конституція СРСР 1936 року і прийнята на її основі Конституція УРСР 1937 року формально були найдемократичнішими конституціями [240, c. 36], хоча й такими, що не забезпечували втілення в життя своїх основних положень [241, c. 216].

У 1978 році, з метою необхідності реалізації нової ідеї розвитку радянського суспільства та побудови так званого розвинутого соціалізму, на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР було прийнято нову Конституцію Української РСР [63], що порівняно з попередніми набула окремих рис ліберальної концепції прав людини. Це очевидно з появи положень щодо обмежень прав громадянина, які є досить схожими з сучасними формулюваннями. Так, ст. 34 Конституції УРСР встановлювала заборону та відповідальність за «будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими й національними ознаками, так само як і будь-яка проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі чи зневаги» [63]. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 37 підставою для обмеження соціально-економічних, політичних і особистих прав громадян була шкода, завдана інтересам суспільства і держави, правам інших громадян [63], а за ст. 49 встановлювалось, що підставами для обмеження права на об'єднання в політичні партії, інші громадські організації, участь у рухах є інтереси державної чи суспільної безпеки, громадського порядку та захист прав і свобод громадян [63].

Таким чином, третім періодом становлення й розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є період з 1919 по 1991 роки, тобто період становлення та розвитку радянської системи інститутів державного (конституційного) права, який характеризується закріпленням конституційно-правових обмежень у конституціях радянського періоду (Конституція УСРР 1919 року, Конституція УСРР 1929 року, Конституція УРСР 1937 року, Конституція УРСР 1978 року).

Наступним виокремленим у науці конституційного права періодом становлення та розвитку інститутів конституційного права, який буде основою для характеристики періоду становлення інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, є період з 1991 по 1996 роки - період формування нової національної системи інститутів конституційного права незалежної України [133, с. 15].

Після розпаду Радянського Союзу, коли Україна стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичної, правової держави, розвиток інституту конституційно-правових обмежень почав здійснюватися на підставі ліберальної концепції прав людини, із запозиченням, на думку В. Ф. Погорілка, положень так званої колективістської моделі, зокрема, відносно встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина в суспільних інтересах, захисту конституційного ладу тощо (статті 13, 32, 34-37, 41, 44 Конституції України) [63, c. 33].

Принагідно скажемо, що виникнення ліберальної концепції, обмеження, як відмічають дослідники, були необхідним елементом у механізмі правового регулювання і, являючи собою насильницький вплив уповноважених органів та службових осіб держави на особистість, завжди ефективним засобом забезпечення суспільних (державних) інтересів [120, c. 13-14].

Одним із визначальних історико-правових документів, які зумовили формування ліберальної моделі обмежень прав людини, як відомо, є Французька декларація прав людини 1789 року. На думку, зокрема, Б. О. Кістяківського, цей документ став першим нормативно-правовим актом, який сприяв формуванню ідеї прав людини [67, c. 212].

Проаналізувавши Французьку Декларацію прав людини, можна дійти висновку, що проголошення прав людини невідчужуваними не свідчило про їх необмеженість, оскільки документ містив певні положення, якими встановлювались обмеження прав і свобод, зокрема, такими можна назвати: 1) межі особистої свободи людини визначаються лише правами та свободами інших людей; законом можуть бути заборонені дії, які негативно впливають на права та свободи інших людей; 2) встановлювалися обмеження окремих прав і свобод: свободи віросповідання у разі порушення громадського порядку; на підставі рішення суду - свободи думки, висловлювання та свободи друку; особистої свободи, у тому числі й арешту, за умови дотримання законних форм, а також можливість застосування будь-якого покарання лише на підставі закону, який не має зворотної дії в часі та за умови реалізації принципу презумпції невинуватості; на підставі закону права власності за умови справедливої винагороди [255].

Характеризуючи ліберальну концепцію правового статусу особи, треба зазначити, що її особливістю стало обмеження політичних прав людини, яке відобразилось у встановленні різного роду так званих цензів (вікових, майнових, моральних, належності до статі, національності, релігії раси тощо), а також в обмеженні свободи думки, слова та зібрань.

Наприклад, у 1878 році в Німеччині було прийнято виключний закон проти соціалістів, відповідно до якого арешт та величезні штрафи загрожували кожному, хто був членом організацій, метою створення та діяльності яких було повалення державного і громадського устрою через соціал-демократичні, соціалістичні чи комуністичні ідеї. Крім цього, в Німеччині право на свободу зібрання надавалось за умови зібрання в закритому приміщенні чи на квартирі організатора такого зібрання [25, c. 317]. Такі вимоги обмежували право осіб, які не мали коштів для найму приміщення для зібрання, на свободу зібрання, а також свідчили про наявність майнових цензів для реалізації зазначеного права.

Досить декларативним було й надане право на свободу думки і друку. Так, наприклад, в Німеччині у 1863 році німецьким канцлером Отто фон Бісмарком було видано розпорядження про введення елементів цензури, відповідно до якого органи державної влади мали право виносити три попередження про неможливість тих чи інших висловлювань друкованим виданням, а після цього в разі невиконання такі друковані видання ліквідовувались, а їхнє майно підлягало конфіскації [25, c. 317].

Обмеження політичних прав встановлювалося, наприклад, і конституційним законодавством Сполучених Штатів Америки. Зокрема, першою поправкою до Конституції США встановлено, що конгрес не має права видавати закони, що обмежують право народу на зібрання та звернення до уряду з питання задоволення скарг [145]. Тобто зазначене право було не абсолютним, а надавалося лише за чітко визначеної умови - донесення до влади інформації про ті чи інші обставини, які не влаштовували громадян.

Подальше формування ліберальної концепції конституційно-правових обмежень відбувалось зі звуженням обсягу встановлених обмежень і збереженням лише їх мінімального набору.

При цьому на початку ХХ ст. як у Західній Європі, так і в Північній Америці спостерігалося збільшення числа обмежень прав і свобод людини і громадянина аж до їх скасування, що було пов'язано насамперед із посиленням ролі держави у зв'язку з перебігом економічних криз. Таким прикладом є, зокрема, введений у 1920 році у Великій Британії Акт про надзвичайні повноваження, який надавав уряду в разі виникнення загрози постачання населенню держави ресурсів для забезпечення життєдіяльності (продуктів, електроенергії тощо) повноваження видавати від імені короля указ про надзвичайний стан, без зазначення способів його реалізації урядом, на підставі якого дозволялось, зокрема, вводити цензуру друкованих видань, заборону зборів, мітингів тощо. До того ж у 1933 році у Великій Британії одним із судових рішень поліції було надано повноваження щодо розгону будь-якого політичного мітингу, якщо вважатиметься, що він переросте в масові заворушення [2, c. 14].

Певні тенденції формування конституційно-правового інституту обмежень прав і свобод людини і громадянина згідно з ліберальною концепцією правого статусу людини і громадянина спостерігалися на початку ХХ ст. у США, зокрема щодо прав на зібрання, мітинги, свободу засобів масової інформації та утворення і діяльності політичних партій. Наприклад, у 1920 році було введено заборону діяльності комуністичної партії та проведення зібрань, метою яких стала пропаганда комуністичних ідей, а членів комуністичної партії було притягнуто до кримінальної відповідальності як міжнародних шпигунів.

Так, Закон Маккарена-Вуда «Про внутрішню безпеку», прийнятий після Другої світової війни (1950 р.), метою якого був захист Сполучених Штатів від антиамериканської підривної діяльності через обов'язкову реєстрацію комуністичних організацій чи іншу мету [162], регламентував обмеження політичних прав осіб, які мали стосунок до Комуністичної партії США. Цікаво, що вказаним нормативно-правовим актом було визначено конституційно-правовий статус Комуністичної партії, як такої, що керується іноземними державами або ж іноземними організаціями. Між іншим, окрім обов'язкової державної реєстрації комуністичної партії, зазначеним вище законом встановлювався обов'язок надавати інформацію щодо всіх її членів, яким у подальшому заборонялось обіймати будь-які державні посади в усіх органах державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, цим актом встановлювалося обмеження прав людини і громадянина саме за ознакою політичних поглядів та переконань.

Так, 23 січня 1964 р. було прийнято двадцять четверту поправку до Конституції США, якою введено заборону обмеження виборчих прав у разі несплати податків. Прийняття зазначеної поправки було обумовлене прагненням надати виборче право всім громадянам, у тому числі і найбіднішим верствам населення. Однак остаточним надання такого права без застосування майнового цензу стало за рішенням Верховного Суду США від 24 березня 1966 р. по справі Гарпер проти Департаменту виборів Вірджинії, на підставі якого визнавались неконституційними будь-які заборони участі у виборах через несплату податків, оскільки вони суперечили чотирнадцятій поправці Конституції США [211].

Отже, до другої половини ХХ ст., згідно з ліберальною концепцією правового статусу особи обмеження стосувались винятково політичних прав і свобод на підставі тих чи інших цензів або ж політичної належності. Надалі конституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина почали застосовуватися не лише до політичних, а й соціальних та економічних прав.

Прикладом встановлення таких конституційно-правових обмежень була, скажімо, Конституція ФРН 1949 року, якою визначені такі положення щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина: 1) право на проведення будь-яких зібрань могло бути обмежене без будь-яких умов; 2) права можуть бути обмежені в разі зловживання ними з метою вчинення злочину; 3) право на свободу пересування може бути обмежене в інтересах державної безпеки з метою запобігання небезпеці, яка загрожує конституційному порядку; 4) право на недоторканність житла може бути обмежене з метою запобігання загрозі громадському порядку та громадської безпеки; 5) право на утворення об'єднань, організацій партій тощо може бути обмежене, якщо їхня діяльність спрямована на повалення конституційного ладу або для вчинення злочину; 6) відчуження права власності зважаючи на суспільні інтереси [99].

Як уже наголошувалося, формування сучасної конституційно-правової концепції встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина відбувається з урахуванням прийнятих міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини.

Ратифіковані Україною міжнародно-правові акти в галузі прав людини відіграли важливу роль у становленні інституту конституційно-правових обмежень в Україні особливо в процесі розроблення та прийняття Основного Закону України в редакції від 28 червня 1996 р., оскільки вони містять норми, що встановлюють загальні вимоги щодо обмежень прав і свобод людини і громадянина.