Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Основним Законом України встановлено також обмеження іншого соціального права - права людини і громадянина на житло. Вказане право передбачає створення державою умов, за яких кожний громадянин України матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду [234, c. 324]. Статтею 25 Загальної декларації прав людини 1948 року передбачено право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, яке забезпечується, зокрема, наданням житла [56]. Крім того, вказане положення знайшло своє відображення також в п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, в якому крім вказаного, закріплено обов'язок держав-учасників Пакту щодо вжиття необхідних заходів для забезпечення здійснення такого права [123].

Розглядаючи соціальне право на житло, слід врахувати, що специфіка правового режиму житла, яке є власністю фізичних осіб, полягає не стільки в системі правових норм, які встановлюють конкретні дозволи та заборони, скільки в обмеженнях прав у відносинах, які виникають між суб'єктами з приводу користування та розпорядження житлом [168, c. 10].

Конституція України встановлює неможливість будь-кого позбавити житла інакше як на підставі закону чи рішення суду. Таким чином, відносно двох різних гарантованих конституційних соціальних прав людини і громадянина встановлено різні види підстав їх обмежень, а саме - визначені матеріальні підстави обмеження права на страйк та формальні підстави обмеження права на житло. Сутність обмежень здійснення суб'єктивного права власності на житло полягає у тому, що на власника покладається обов'язок здійснювати чи утримуватись від певних дій, що звужує його можливості, обумовлені змістом права. Їх регламентація є об'єктивною необхідністю, оскільки вони виступають засобом забезпечення системи противаг при здійсненні права, що узгоджують інтереси учасників правовідносин у житловій сфері. Такими обмеженнями прав є: ті, що пов'язані з користуванням житлом (особистий сервітут; договір про порядок користування житлом подружжя; право на користування житлом дитиною у випадку скасування усиновлення та неможливості передачі її батькам тощо) ; обмеження, пов'язані з розпорядженням житлом (без дозволу органів опіки і піклування не можуть укладатися договори з відчуження житла; заборонено відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла; у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав судом накладається заборона на відчуження житла дітей [68, c. 16].

Окрім встановлених на сьогоднішній день формальних підстав обмеження права на житло, у сучасних умовах вказане право залишається фактично негарантованим, здебільшого декларативним, що сприяє поширенню правового нігілізму в суспільстві та сумнівів громадян у спроможності держави забезпечити їх конституційні права [234, c. 333]. Тобто, виникають перешкоди фактичної реалізації людиною права на житло, що в свою чергу свідчить про можливість виникнення встановлення випадків незаконних обмежень гарантованого Конституцією України прав людини на житло.

Також, розглянемо встановлені законом обмеження визначеного ст. 43 Конституції України права кожного на працю. Хоча Основним Законом України не передбачено допустимість обмеження нормами чинного законодавства передбачені окремі обмеження права заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Зокрема, Законом України «Про запобігання корупції» передбачено обмеження окремо визначених суб'єктів конституційного-правових відносин щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності: щодо зайняття іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю; щодо входження до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку; щодо встановлення обмеження у формі заборони протягом року з дня припинення відповідної діяльності вчиняти певні дії [167].

Враховуючи наведені положення, приходимо до висновку, що Законом України «Про запобігання корупції» передбачено встановлення обмеження передбаченого ст. 43 Конституції України не відносно всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, а лише на окремих суб'єктів, визначених положеннями зазначеного закону.

Що стосується культурних прав, то в Конституції України зазначена група прав знайшла своє відображення в ст. 53 (право на освіту) та ст. 54 (гарантування свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності) [167].

3. 2 Перспективи вдосконалення правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні

У сучасних політико-правових реаліях допустимість встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина потребує свого подальшого удосконалення. Насамперед, йдеться про подолання пострадянських інерцій позитивістського закріплення державою широкого спектру прав і свобод людини та громадянина за відсутності реальних гарантій і механізмів їх реалізації [234, c. 332]. При цьому, враховуючи закріплення Конституцією України положень щодо того, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3) [95], а також положення щодо допустимості обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина (ст. 64), з метою уточнення конституційних засад допустимих обмежень прав і свобод людини і громадянина, необхідним є визначення напрямів удосконалення правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Окрім іншого, у статтях 22 та 157 Основного Закону України, що виконують захисну функцію відносно можливого обмеження прав і свобод, закладені надто проблематичні формули, яким властивий суто формальний, а не сутнісний підхід. Тому, видається корисною порада Венеціанської Комісії посилити конституційний захист прав і свобод шляхом закріплення у тексті українського основоположного закону спеціальні формули - на кшталт тієї, що міститься у п. 2 ст. 19 Німецького Засадничого Закону (Grundgestz) «жодним чином не може бути порушено сутності основоположного права» [81].

Крім того, П. М. Рабінович розглядає питання сутності природних прав, як можливість задовольняти фундаментальні потреби існування й розвитку людини [205, c. 10].

З огляду на вищенаведене, саме обов'язкове врахування сутності конкретного права людини, як можливості задоволення окремих потреб та розвитку, вважаємо пріоритетним напрямком діяльності держави при встановленні конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

У контексті даного дослідження для визначення шляхів вдосконалення правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина вважаємо доцільним врахування наведених в попередньому розділі позитивних напрямів конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, а також окремих існуючих на сьогодні наукових напрацювань з даної проблематики.

Зазначене пов'язане, насамперед, з недопустимістю встановлення незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Під одним із таких незаконних обмежень в науці розуміють дискримінацію, а її критеріями відсутність розумного виправдання, а також неспівмірність обмеження права і мети [209, с. 139].

Саме тому, приходимо до висновку про необхідність дослідження таких неправомірних обмежень як дискримінація. При цьому, одним із позитивних в зарубіжних державах аспектів конституційного регулювання щодо заборони дискримінації є заборона встановлення обмежень за ознакою інвалідності, яку розглядають, у тому числі і як обмеження із причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення чи заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона передбачає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні [152].

Рада Європи акцентувала, що дискримінація за ознакою інвалідності повинна бути оголошена поза законом [280], що в свою чергу свідчить про необхідність закріплення даного положення на рівні Конституції України, з метою недопущення встановлення будь-яких обмежень прав і свобод людей із інвалідністю. Зазначене обумовлено й наявністю сумнівів, щодо того, чи підпадає інвалідність під зміст такого розмитого визначення, як «будь-яка інша ознака», що міститься в ст. 14 Європейської конвенції з прав людини, якою визначається перелік ознак за якими забороняється дискримінація та обмеження прав і свобод людини і громадянина, і в переліку яких відсутня інвалідність [198]. Саме тому, виокремлення інвалідності як ознаки за якою забороняється дискримінація та обмеження прав і свобод людини і громадянина, актуалізується в умовах сьогодення, зокрема і з огляду на те, що згідно опитувань громадськості, однією з найбільш актуальних проблем у сфері дискримінації українці вважають дискримінацію людей з інвалідністю (33%) [46].

Слід зазначити, що Конвенцією про права осіб з інвалідністю, яка була ратифікована Україною ще в 2009 році [187] визначено, що обмеження з причини інвалідності є дискримінацією за ознакою інвалідності та означає применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні [77].

Також, Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що дискримінацією за ознакою інвалідності є обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними [169].

В. Л. Костюк, розглядаючи конвенцію ООН про права інвалідів у контексті подальшого розвитку національного законодавства, зазначав про необхідність вжиття Україною, як державою учасницею зазначеної конвенції, всіх належних заходів, зокрема законодавчих, для зміни чи скасування існуючих законів, постанов, звичаїв та підвалин, які є дискримінаційними стосовно інвалідів [109, с. 5], що свідчить про необхідність наявності в вітчизняному законодавстві положень про заборону дискримінації за ознакою інвалідності.

Крім того, в наукових працях висловлюється думка про те, що правові акти, якими закріплено заборону дискримінації за ознакою інвалідності направлені на забезпечення фактичного доступу цих людей до працевлаштування, соціальних благ і послуг шляхом висування вимог щодо забезпечення реального доступу осіб з інвалідністю до певних благ [209, с. 139].

Українськими правозахисними організаціями наголошувалось на наявності в Україні дискримінації за ознакою інвалідності, яка проявляється у невиконанні законодавства України щодо протидії дискримінації та порушенням принципу доступності людей з інвалідністю, встановленого Конвенцією про права осіб з інвалідністю [273].

Разом з тим, з огляду на пряму дію норм Конституції України (ст. 8 Основного Закону України), а також враховуючи висловлену М. В. Савчиним думку щодо того, що конкретизація конституційних норм має відповідати принципам верховенства права, зокрема, справедливості, рівності, відповідати конституційним гарантіям недопущення обмеження існуючого обсягу та змісту основних прав і свобод [223, с. 25], доцільним, на нашу думку, є закріплення на рівні Конституції України положення про заборону дискримінації за ознакою інвалідності.

Вітчизняні науковці вже обґрунтовували необхідність закріплення Основним Законом України положення щодо заборони дискримінації за ознакою інвалідності [143, с. 10], однак при цьому, конкретні пропозиції щодо конституційних норм, якими б встановлювалась заборона дискримінації за ознакою інвалідності на рівні Конституції України, яка б унеможливлювали встановлення незаконних обмежень прав і свобод, на сьогоднішній день відсутні.

З урахуванням наведеного, пропонуємо ст. 24 Конституції України викласти в наступній редакції: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Окрім іншого, з урахуванням зарубіжного досвіду конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, а також міжнародно-правових актів, розглянемо перспективи вдосконалення права на свободу і особисту недоторканість, зокрема щодо конкретизації переліку підстав обмеження.

Окремі вітчизняні науковці наголошують на необхідності проведення змістовного удосконалення українського законодавства через визначення вичерпного переліку допустимих відступів при реалізації права на особисту недоторканність шляхом пошуку достатніх правових підстав для його обмеження, додаткову регламентацію правомочностей окремих груп суб'єктів цього права, а також створення реально ефективного судового механізму захисту права на особисту недоторканість. Подолання зазначених негативних явищ дозволить наповнити право людини на особисту недоторканність реальним змістом та гарантувати її дієвий захист [151, с. 15]. При цьому, в висловлюється думка, що хоча Україна й дотримується міжнародних стандартів й обмежує свободу виключно з підстав, які мають важливе значення й закріплені на рівні міжнародних документів, проте підстави та обсяг таких обмежень у багатьох випадках є надмірним [262, с. 14].

Зазначене, в свою чергу, свідчить про важливість деталізації переліку підстав обмеження права на свободу та особисту недоторканість. Крім того, на підставі аналітичного огляду права на свободу та особисту недоторканість в Україні було зроблено висновок, що чинне законодавство містить серйозні антиконституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина та потребує негайного приведення у відповідність до міжнародних стандартів і конституційних приписів [3].

Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод визначено наступний перелік підстав обмеження права на свободу і особисту недоторканість: a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом; b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом; c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу; e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції [78].

Як вбачається із звітного меморандуму з приводу розробки законопроекту про внесення змін та доповнень до Розділу ІІ чинної Конституції України, підготовленого Робочою групою Конституційної Комісії станом на 15 липня 2015 р. [60], проектом Конституційної комісії Розділу ІІ Конституції України надано пропозиції щодо деталізації переліку підстав обмеження права на свободу і особисту недоторканість.

З урахуванням наведеного, пропонується в ч. 2 ст. 29 Конституції України деталізувати перелік підстав обмеження права на свободу і особисту недоторканість і зазначену норму викласти в наступній редакції: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки з підстав необхідності утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням, терористичним актам чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя та в порядку, встановленому законом».

Окрім деталізації переліку підстав обмеження права на свободу і особисту недоторканість, як показує зарубіжний досвід конституційного регулювання прав і свобод людини і громадянина, конкретизують також перелік підстав обмеження права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання.

Як зазначає С. П. Головатий, конституційний захист права на свободу пересування може бути цілком нівельовано дією законодавчого органу шляхом ухвалення звичайного закону, тому що у цьому разі дозволено законом встановлювати будь-які обмеження стосовно цього права [81]. Саме тому деталізація переліку підстав обмеження права на свободу пересування не лише сприятиме недопущенню встановлення незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина, а також дозволить забезпечити захист зазначеного права.

Необхідність визначення переліку підстав обмеження права на свободу пересування було предметом дослідження вітчизняних науковців [39, с. 12]. Разом з тим, пропозицій щодо внесення змін до Основного Закону України, які б унеможливлювали встановлення в Україні незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина надано не було.

Для визначення переліку підстав обмеження права на свободу і особисту недоторканість, слід звернутись до міжнародно-правових актів. Зокрема, ст. 12 Пакту про громадянські і політичні права передбачено наступні підстави обмеження права на свободу пересування: охорона державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав та свобод інших [122].

З урахуванням вищенаведеного, ч. 1 ст. 33 Основного Закону України пропонується викласти в такій редакції: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Здійснення цього права може бути обмежено з метою необхідності утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням, терористичним актам чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Для визначення напрямів вдосконалення механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, вважаємо за необхідне дослідити встановлене ст. 55 Конституції України право на судовий захист. Зазначене, на нашу думку, обумовлено також тим, що правосуддя, яке здійснюється судами, є найбільш надійним та цивілізованим способом захисту прав людини [29, c. 14]. Крім того, в науці конституційного права існує думка, що право на судовий захист є одним із засобів захисту соціальних прав [201, c. 9]. Конституційно-правові аспекти права на судовий захист були предметом дослідження, наприклад, Ю. М. Бисаги [20].

У науці під правом на судовий захист розглядається система юридичних гарантій захисту прав, свобод чи інтересів осіб, що забезпечуються діяльністю уповноважених державою суб'єктів, які у разі звернення до них особи мають діяти відповідно до вимог законодавства [109, c. 7].

Рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. № 6-зп у справі за конституційним зверненням громадянки Г. П. Дзюби щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Г. П. Дзюби щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи), було надано офіційне тлумачення частини першої ст. 55 Конституції України щодо захисту судом прав людини і громадянина та встановлено, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку, яким визначено, що відмова суду у прийнятті позовних заяв та інших заяв, скарг є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене [218]. Крім того, у вищенаведеному рішенні Конституційний Суд України наголосив про неможливість суду відмовляти у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод [218].

Таким чином, право на судовий захист є гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та релігійних поглядів та переконань, статі, соціального та національного погодження, майнового стану, мовних та інших ознак [9, с. 61]. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи [95].

Конституційний Суд України у рішенні від 09 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) зазначив, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти як неможливість обмеження законом, іншими нормативно-правовими актами права особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору [215]. Таке положення, на нашу думку, можна вважати забороною обмеження права особи на судовий захист.

Згідно з Конституцією України (ст. 8) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. З огляду на найвищу юридичну силу Основного Закону України, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на його основі та повинні відповідати йому. Однак, як відомо, порушення вищезазначених норм, незважаючи на заборону обмеження права на судовий захист, у нормах чинного законодавства такі обмеження допускаються [9, с. 62].

При встановленні вищенаведеного обмеження застосовується такий критерій допустимості обмеження як перевага загальнодержавних та загальносуспільних інтересів інтересам окремої особи. Він знайшов своє виявлення, зокрема, в рішенні Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 р. у справі № 26-рп/2009 за конституційним поданням Президента України та 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про вибори Президента України», «Про Державний реєстр виборців», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України» та Кодексу адміністративного судочинства України (справа про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Президента України), яким встановлено, що обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним [217].

Обмеження конституційного права особи на судовий захист є обмеження права на апеляційний перегляд справи та касаційне оскарження судового рішення [9, с. 62].

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Статтею 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 р. № 1402-VIII гарантується право особи на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Таким чином, право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення гарантується Конституцією України та спеціальним законом, однак аналіз норм чинного законодавства свідчить про наявність обмежень права особи на апеляційне та касаційне оскарження та відповідно унеможливлює реалізацію особою права на судовий захист, визначеного положеннями Основного Закону України [9, с. 63].

До того ж, у рішенні від 15 лютого 2000 р. у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» (Garcia Manibardo v. Spain) Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не примушує Держав-учасниць створювати апеляційні або касаційні суди. Однак, у випадку існування таких судів, відповідно до ст. 6 Конвенції повинно забезпечуватись право особи на ефективний доступ до суду з рішень, зокрема і право оскаржувати їх в апеляційному та касаційному порядку [213].

Нормами чинного законодавства допускається обмеженням права на судовий захист. Згідно ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, є остаточним і оскарженню не підлягає [69].

Конституційний Суд України у рішенні від 08 квітня 2015 р. у справі № 3-рп/2015 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України, визнав дану норму такою, що не відповідає Конституції України, зазначивши при цьому, що «зазначене обмеження права особи на оскарження рішення місцевого загального суду як адміністративного суду до апеляційної та касаційної інстанцій є виправданим лише щодо оскарження рішень у справах про незначні адміністративні правопорушення. В інших випадках у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів» [214]. Крім того, вищенаведена норма законодавства унеможливлює оскарження до суду апеляційної інстанції рішень місцевих загальних судів як адміністративних судів у справах з приводу постанов суб'єктів владних повноважень про накладення адміністративних стягнень [214]. У вищевикладеному рішенні Конституційний суд України визнав допустимим обмеження права особи на судовий захист за умови дотримання таких принципів як пропорційність та справедливість. При цьому, з даного приводу суддя Конституційного Суду України В. І. Шишкін виклав окрему думку стосовно наведеного рішення Конституційного Суду України з питання допустимості застосування принципу пропорційності обмеження права особи при реалізації норм матеріального права та у виключних випадках норм процесуального права. На думку В. І. Шишкіна, це висновок потрібно обґрунтувати «шляхом всебічного дослідження його правової сутності стосовно можливого застосування в унормуванні саме процесуальних прав учасників судового процесу та можливості застосовування для встановлення співмірності вчинених дій з настанням наслідків, а таким чином і встановленням рівня юридичної відповідальності» [214].

Гарантією прав і свобод людини і громадянина, що, на нашу думку, є взаємопов'язаною з попередньою та відповідно впливає на удосконалення правового регулювання конституційно-правових обмежень цих прав і свобод, є право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що кожному гарантується (ст. 55 Конституції України) [95].

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду [178]. Аналогічні положення містяться також в ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [174] та інших нормах чинного законодавства.

Разом з цим, чинним нормами законодавства обмежено реалізацію даного права. Так, порядок реалізації права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб регламентовано нормами Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно Кодексом адміністративного судочинства України встановлено шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів, якщо не встановлено інше, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними [69]. На нашу думку, встановлений вказаною вище нормою строк свідчить про встановлення незаконних конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, оскільки унеможливлює ефективну реалізацію положень ст. 55 Основного Закону України. Венеціанська Комісія на 30-му пленарному засіданні у Венеції 07-08 березня 1997 р. відносно положення ст. 55 Конституції України наголошувала на необхідності гарантування кожному права на звернення до суду [31].

Крім того, на шляху вирішення вказаної проблеми, підтримуємо Т. О. Калиновську, якою при дослідженні нормативно-правових актів місцевих рад запропоновано передбачення права на оскарження таких актів протягом усього терміну їх дії [65, c. 13]. Справді, саме відсутність часових обмежень щодо звернення до суду з питань права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є важливим аспектом, що має враховуватись при вдосконаленні механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Саме тому, з метою недопущення встановлення чинним законодавством України незаконних обмежень права на судовий захист, пропонується ч. 2 ст. 55 Конституції України викласти в такій редакції: «Кожному гарантується та не може бути обмежене право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. недопустимості обмежувати право людини на ефективне відновлення її прав компетентними судами у випадку порушення її прав, свобод чи законних інтересів».

Окрім іншого, з аналізу конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина в зарубіжних державах вбачається наявність в узагальнених норм, якими встановлено конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Окремі пропозиції щодо внесення змін до ст. 64 Конституції України наведені у звітному меморандумі з приводу розробки законопроекту про внесення змін та доповнень до Розділу ІІ чинної Конституції України, підготовленого Робочою групою Конституційної Комісії станом на 15 липня 2015 р., яким запропоновано частину другу зазначеної статті викласти в такій редакції: «в умовах воєнного або надзвичайного стану законом можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 21, 23-24, частинами 1 і 2 ст. 25, статтями 26, 28-29, ч. 3 ст. 30, ч. 5 ст. 32, ст. 39, ч. 1 ст. 41, статтями 42-43, 51, 54-62 цієї Конституції [60].

Крім того, Венеціанською комісією на 30-му пленарному засіданні у Венеції 07-08 березня 1997 р. було наголошено, що визначений ч. 2 ст. 64 Конституції України каталог прав, які не можуть бути обмежені в надзвичайних ситуаціях є нереалістично довгим, зокрема це стосується посилань на статті 47 та 56 [31]. Аналогічний висновок було наведено також С. П. Головатим [81]. Саме тому, з урахуванням пропозицій Венеціанської комісії та вітчизняних вчених приходимо до висновку щодо виключення із переліку прав, які не може бути в умовах воєнного або надзвичайного стану права на житло (ст. 47) та права на відшкодування (ст. 54). Крім того, Венеціанська комісія у тому ж висновку 1997 року наголосила на наявному недоліку ч. 2 ст. 64 Конституції України - відсутності принципу пропорційності [31].

Науковцями обґрунтовується думка, що саме принцип пропорційності, на відміну від інших загальноправових принципів, спрямований безпосередньо на визначення необхідності втручання державних органів у права та свободи осіб, ступеня такого втручання і має на меті захист прав та свобод від надмірного право обмеження [53, с. 91].

З цього приводу в літературі зазначено, що «Європейський комітет з соціальних прав у своїй діяльності здійснює тлумачення (з'ясування та роз'яснення) норм Європейської соціальної хартії на основі, зокрема, принципу пропорційності, який покликаний забезпечити розумний баланс між правами людини за Європейською соціальною хартією, з одного боку, та інтересами й можливостями суспільства і держави. Комітет перевіряє правомірність дій держави через з'ясування питання про те, чи відповідало застосоване державою обмеження права тій меті, яка таке обмеження зумовила» [30, c. 12].

При цьому, проект Конституції України 1992 року містив положення щодо принципу пропорційності, а саме визначалось, що обмеження мають бути мінімальними і відповідати засадам демократичної держави, а також щодо допустимості обмеження прав і свобод в умовах надзвичайного або воєнного стану на той термін і тією мірою, які обумовлюються гостротою відповідного стану [186]. Таким чином, з урахуванням висновків Венеціанської комісії, на нашу думку, доцільним є визначення в ст. 64 Конституції України принципу пропорційності при встановленні конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Окрім іншого, не лише положення конституцій зарубіжних держав, а й наведений вище проект Конституції України, містив також окремі узагальнюючі підстави щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, а саме: захист прав і свобод інших осіб, збереження загального добробуту, охорони державної або громадської безпеки, здоров'я і моралі [186].

Саме тому, з урахуванням зарубіжного досвіду конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, пропозицій Венеціанської комісії, вітчизняних вчених, пропонується деталізувати ст. 64 Конституції України та викласти її в наступній редакції: «1. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Забороняється прийняття законів, які встановлюють обмеження прав і свобод людини і громадянина, які суперечать Основному Закону України. 2. Права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків визначених законом, який відповідає Конституції України з метою необхідності утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням, терористичним актам чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Такі обмеження мають бути мінімальними. 3. В умовах воєнного або надзвичайного стану законом можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 21, 23-24, частинами 1 і 2 ст. 25, статтями 26, 28-29, ч. 3 ст. 30, ч. 5 ст. 32, ст. 39, ч. 1 ст. 41, статтями 42, 43, 51, 54, 55, 57, 58, 59, 60, 61, 62 цієї Конституції. Допускається встановлення таких обмежень лише на той термін і тією мірою, які обумовлюються таким станом. 4. Обмеження прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати саму сутність права і свободи».

Окрім того, на думку дисертанта, необхідним є аналіз положень чинного законодавства України щодо обмежень прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Згідно з ч. 3 ст. 55 Основного Закону України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Положеннями статей 1 та 2 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлено, що «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного, а сферою дії Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами» [195].

Законодавчо встановлено право кожного без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством згідно ст. 21 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [195]. Між тим, ст. 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлено обмеження щодо розгляду звернень у разі їх розгляду судами [195].

При цьому, вважаємо, що наявність в зазначеному законі положень щодо уникнення прийняття судами та Уповноваженим Верховної Ради з прав людини рішень з урегулювання одних правовідносин є досить обґрунтованим та унеможливить подальше виникнення колізій при реалізації їх положень та відповідно не створить перешкод для реалізації людиною її прав і свобод. Разом з цим, вважаємо, що наявність неконкретизованого обмеження щодо розгляду Уповноваженим Верховної Ради з прав людини звернень, які розглядаються судами, звужує можливість реалізації людиною своїх прав і свобод та, на нашу думку, свідчить про наявність незаконних конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на зазначене, а також з метою врахування сутності прав і свобод людини і громадянина, забезпечення ефективності механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, пропонується викласти редакцію ч. 4 ст. 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» в такій редакції: «Уповноважений не розглядає звернень з аналогічним предметом та з аналогічних підстав, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду з аналогічних правовідносин та з аналогічних підстав».

Також вважаємо, що слід звернути увагу на гарантії прав і свобод громадян України, які виїхали за межі тимчасово окупованої території, що визначені ст. 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Відповідно до ч. 1 вказаної ст. 18 зазначеного вище закону «громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території» [166].

Отже, законодавчо акцентовано увагу на саме дотриманні соціальних, трудових, виборчих та права на освіту. Разом з тим, окрім зазначених прав даним законом встановлені обмеження права власності (ст. 11), права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 8), про що, в свою чергу, не згадується в наведеній статті [166].

Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що ч. 1 ст. 18 названого Закону слід викласти в наступній редакції: «громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, права власності, права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також інших встановлених Конституцією України прав після залишення ними тимчасово окупованої території».

Слід сказати, що певні напрямки вдосконалення механізму правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина запропоновано П. М. Рабіновичем, за яким положення окремих статей (статті 22, 24, 32, 35, 37, 41, 54) Основного Закону України слід привести у відповідність до міжнародно-правових стандартів та сформувати їх конкретніше, а також включити посилання на таку неодмінну соціально-природну підставу обмеження реалізації прав і свобод, як необхідність досягнення збалансованості правореалізації з правами й правомірними інтересами інших суб'єктів соціуму і усього суспільства (статті 22-23, 41 Конституції України) [203, c. 71].

На нашу думку, ідея приведення положень Основного Закону України до міжнародно-правових стандартів, конкретизація підстав конституційно-правових обмежень та включення посилання на соціально-природну підставу обмеження реалізації прав і свобод, як необхідність досягнення збалансованості правореалізації з правами й правомірними інтересами інших суб'єктів соціуму й усього суспільства, дійсно позитивно вплине на удосконалення механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Висновки до Розділу 3

На підставі проведеного в даному розділі дослідження, можна зробити такі висновки та внести наступні пропозиції.

Аналіз норм Конституції України дає підстави дійти висновку що більш детально конкретизовані конституційно-правових обмеження щодо громадянських прав людини, а також соціальні та економічні права, не досить чітку деталізацію конституційно-правових обмежень отримали політичні права та свободи людини і громадянина.

Запропоновано в ч. 2 ст. 24 Конституції України необхідно виокремити таку ознаку заборони дискримінації та встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина як інвалідність.

Надано пропозиції щодо деталізації підстав ст. 29 Конституції України та викладення зазначеної статті в наступній редакції: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки з підстав необхідності утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням, терористичним актам чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя та в порядку, встановленому законом».

Пропонується в ст. 33 Конституції України деталізувати перелік підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина та вказану статтю викласти в такій редакції: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Здійснення цього права може бути обмежено з метою необхідності утвердження і забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням, терористичним актам чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Запропоновано внести зміни до ст. 55 Конституції України та закріпити принцип недопустимості обмеження право людини на ефективне відновлення її прав компетентними судами у випадку порушення її прав, свобод чи законних інтересів.

Підтримується необхідність внесення змін до ст. 64 Конституції України та деталізацію підстав встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, зокрема щодо закріплення положення щодо заборони прийняття законів, якими незаконно обмежуються права свободи людини і громадянина, а також конкретизації переліку прав людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.

Пропонується ч. 4 ст. 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» викласти в такій редакції: «Уповноважений не розглядає звернень з аналогічним предметом та з аналогічних підстав, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду з аналогічних правовідносин та з аналогічних підстав».

Запропоновано визначити в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» матеріальні підстави обмеження права на свободу пересування; в Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» пропонується закріпити положення про встановлення заборони встановлення обмеження прав і основоположних свобод залежно від місцеперебування на території України.

Висновки

У Висновках сформульовано найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, що обумовлюють значимість роботи; наведено теоретичні узагальнення і нове розв'язання наукового завдання, яке полягає в розробленні теоретичних положень та практичних рекомендацій стосовно вдосконалення правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Здійснене дослідження дало можливість сформулювати такі висновки:

Належне функціонування інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, включно з підставами, межами, їх встановлення, є важливим підґрунтям для вирішення питань реалізації конституційно-правового статусу особи в Україні. Дослідження зазначеного явища має важливе значення не лише на теоретичному рівні, а й у законотворчій та правозастосовній діяльності.

Під поняттям «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина» пропонується розуміти встановлені конституційно-правовими нормами межі правомірного діяння людини і громадянина (суб'єкта конституційно-правових відносин) з метою стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захисту законних інтересів.

Ознаками конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна назвати: виправданість мети їх встановлення; направленість обмежень на захист суспільних правовідносин, інтересів конкретної людини, держави, суспільства в цілому; виконання охоронної функції, функції захисту правовідносин, прав і свобод людини і громадянина, інших конституційно-правових цінностей; встановлення обмежень виключно на підставі Основного Закону України та конкретизація в поточному законодавстві; неможливість порушення встановленого конституційного принципу рівності кожного у своїй гідності, правах перед законом; неприпустимість внесення змін до Основного Закону України, якщо зміни передбачають обмеження прав і свобод людини і громадянина; неможливість реалізації конкретними суб'єктами встановленого конституційно-правового статусу особи повною мірою; зменшення обсягу правомочностей особи за допомогою встановлення обов'язків, заборон, відповідальності, які зводять різноманітність поведінки суб'єктів до певного «обмеженого» стану; мотивація належної поведінки.

Конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина як інститут конституційного права є сукупністю взаємозумовлених, взаємопов'язаних закріплених конституційно-правових норм, які визначають межі правомірної поведінки людини і громадянина як суб'єктів конституційно-правових відносин, зумовленої змістом наданого права чи свободи, встановлені з метою утвердження й забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захист законних інтересів.

Юридичними ознаками конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як окремого інституту є: наявність об'єктивно сформованої, цілісної та відносно відокремленої системи функціонально взаємозумовлених і структурно взаємозв'язаних норм конституційного права, якими визначено межі правомірної поведінки людини і громадянина, підстави встановлення обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, а також випадки, за яких не допускається обмеження прав і свобод людини і громадянина (за своїм змістом) ; наявність достатньої кількості конституційно-правових норм, які встановлюють конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина, не допускаючи звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (за своїми функціями) ; наявність системи позитивно закріплених об'єктизованих у чинному законодавстві й інших галузевих джерелах права конституційно-правових норм, які визначають допустимість встановлення обмежень на підставі Конституції України, за умови деталізації законом, який відповідає Конституції України, а також судом відповідно до закону (за своєю формою).

У розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна виокремити такі етапи: перший - закріплення обмеження свободи віросповідання, обмеження права обіймати певні посади тощо в Конституції Пилипа Орлика 1710 року; другий - встановлення обмеження окремих громадянських, політичних прав громадян, а також обмеження виборчих прав осіб, які не є громадянами, та допустимість обмеження на підставі спеціального закону окремих прав людини в Конституції УНР 1918 року; третій - закріплення конституційно-правових обмежень у конституційних актах радянського періоду (1919 рік - початок 1990-х років) з урахуванням соціалістичної (колективістської) концепції конституційно-правового статусу людини і громадянина; четвертий - формування інституту конституційно-правових обмежень крізь призму зарубіжного досвіду та міжнародних нормативно-правових актів у галузі прав людини в контексті розроблення Концепції нового Основного Закону України та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р., що закріпила принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина, крім передбачених її нормами випадків (початок 1990-х років з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет України до - середини 90-х років ХХ ст.) ; п'ятий - розгляд конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина через урахування практики та правової позиції міжнародно-правових інституцій (1997 рік - по сучасний період).