Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Досліджувана категорія у спеціальній літературі розуміється як сукупність елементів, що відіграють роль необхідного й достатнього набору ознак правомірних обмежень прав і свобод людини і громадянина і є свого роду «індикаторами», мірилом правомірності обмежень [155, c. 13, 18].

У теорії права до критеріїв встановлення обмеження віднесено: можливість встановлення обмежень тільки на підставі національного законодавства та міжнародно-правових актів, до яких приєдналась Україна, можливість встановлення обмежень як за нормального стану справ у країні з певною законною метою, або за надзвичайних ситуацій щодо певних прав людини; можливість встановлення обмежень, що випливає з особливостей правового статусу деяких категорій осіб [141, c. 14].

Зокрема, вітчизняна дослідниця І. І. Припхан, розглядаючи критерії конституційних обмежень прав і свобод людини з метою захисту суспільної моралі, вважає, що до критерії обмеження мають: «1) бути прийняті у визначеній Конституцією правовій формі, а саме - встановлені законом; 2) бути конституційно обґрунтованими, тобто встановленими тільки з метою, визначеною у Конституції України, а саме з метою дотримання інтересів національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини; 3) бути співмірними конституційно значимим цілям і відповідним загрозам, на які наражаються захищені законом права й інтереси; 4) відповідати демократичним принципам Української держави, політичній і правовій системі в цілому; 5) бути сформульовані з достатнім ступенем визначеності (ясності й точності), що дає змогу: однозначно встановити й зрозуміти їхній зміст, користуючись за необхідності роз'ясненнями фахівців, спрогнозувати з достатнім ступенем ясності несприятливі юридичні наслідки, які може потягти за собою порушення (недотримання, невиконання) обмеження прав і свобод людини і громадянина, погоджувати свої дії зі встановленими обмеженнями; 6) не суперечити міжнародними договорам України» [155, c. 13].

Крім того, у спеціальній літературі критеріями відповідних обмежень називають: «1) правову основу; 2) пропорційність (відповідність) їхніх цілей шкоді, яка ними ж і спричиняється; 3) тимчасова дія; 4) недопущення під час їх застосування будь-якої дискримінації; 5) підконтрольність суду; 6) незастосування до кола абсолютно недоторканних прав і свобод; 7) під час їх проведення інформується світове співтовариство; 8) паралельно з ними існує механізм поновлення незаконно порушених прав і свобод; 9) у законі передбачено можливість їх оскаржити» [71, c. 9].

Відомим ученим-правником П. М. Рабіновичем критеріями конституційності обмежень прав людини названо: справедливість, рівність (недискримінаційність), домірність обмежень [204, c. 140]. Також до критеріїв обмеження прав і свобод людини і громадянина відносять: обумовленість публічним інтересам, відповідність вимогам законодавства та їх обґрунтованість [119, c. 8].

Вищенаведені критерії, на нашу думку, розкривають сутність та значення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, однак усе ж не враховують усіх вимог Основного Закону України. Зокрема, тих, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [95].

У зв'язку з цим, вважаємо за необхідне виділити такий критерій допустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина, як суспільна необхідність. Цей критерій знайшов свій прояв, зокрема, в рішенні Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 р. у справі № 26-рп/2009 за конституційним поданням Президента України та 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про вибори Президента України», «Про Державний реєстр виборців», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України» та Кодексу адміністративного судочинства України (справа про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Президента України), яким визначено, що обмеження є допустимим виключно за умови його домірності (пропорційності) та суспільної необхідності [217].

Отже, одним із визначальних критеріїв, що є передумовою для встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод, є врахування легітимної мети їх встановлення, а саме суспільної необхідності, пропорційності та обґрунтованості, для забезпечення найбільш оптимальних можливостей для подальшої реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Тобто обмеження будь-якого гарантованого права людини і громадянина передбачає обов'язок держави встановити механізм його реалізації, правового регулювання, за результатами якого можна буде досягти оптимальної легітимної мети - загальнодержавної необхідності, за умови мінімального звуження прав особи та без будь-яких порушень сутнісного змісту такого права [8, с. 24].

Треба пояснити, що дисертант використовує категорію «передумова» відповідно до існуючого у спеціальній науці підходу до доцільності їх виокремлення як «сукупності певних дій та заходів, за допомогою яких здійснюється захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз» [141, c. 10].

У вітчизняній юридичній літературі до таких передумов відносять: «державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку), суспільні і духовні інтереси суспільства (суспільна мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспільства (здоров'я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпека, права і свободи людини» [141, c. 10]; а також «суспільну необхідність, права та законні інтереси інших уповноважених осіб та задоволення інтересів контрагента (в широкому сенсі слова) і суспільних інтересів» [71, c. 11].

З огляду на те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України), основною передумовою встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є саме права і свободи людини і громадянина. При цьому інші передумови встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є похідними й випливають із зазначеної передумови.

Ще одним важливим критерієм для встановлення конституційно-правових обмежень з метою ненастання випадків неоднозначного або подвійного тлумачення та самовільного застосування є, зокрема, наявність конкретно визначеної норми права, що свідчить про дотримання принципу законності під час встановлення обмежень [8, с. 25].

Так, П. М. Рабінович під зазначеним поняттям розуміє режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється внаслідок їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права [204, c. 104]. Законність визначають також як режим (стан) відповідності дій, поведінки, діяльності посадових осіб, громадян та юридичних осіб законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється у результаті неухильного додержання останніх усіма суб'єктами права [58, c. 121].

Зазначені тлумачення поняття законності пов'язані насамперед з тим, що у країнах континентального права внаслідок домінування юридичного позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираження верховенства закону, а відтак домінує принцип законності, який, однак, ґрунтується на розумінні справедливого закону [59, c. 103]. Разом з цим «у Великобританії принцип панування права (rule of law) пов'язаний із парламентським режимом, легітимною владою, справедливим законом, судовим контролем за діяльністю виконавчої влади. Він є, по суті, еквівалентом правової держави» [59, c. 103].

Вищезазначене, в свою чергу, свідчить про те, що саме дотримання принципу законності в разі встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина свідчитиме не лише про дотримання законів та підзаконних нормативно-правових актів, а й буде показником становлення та розвитку правової держави.

Таким чином, обов'язковими критеріями для встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можливо визначити: 1) встановлення винятково законом та відповідно до Конституції України; 2) встановлення в конкретно визначених випадках; 3) чітке формулювання в нормативному акті порядку такого обмеження та недопущення неоднозначного тлумачення [140, c. 74; 224, c. 18].

Враховуючи те, що особливості утиску прав і свобод людини і громадянина у вигляді встановлених обмежень заслуговують уваги через можливість окреслення напрямів його дії та можливості практичного втілення у правове регулювання суспільних відносин [140, c. 74], необхідним є дослідження форм обмежень, які є зовнішнім обрисом для досягнення повної та ефективної реалізації їх у праві [224, c. 18], а також є засобом фактичної реалізації конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

На сьогодні у вітчизняній науці немає комплексного дослідження, присвяченого формам конституційно-правових обмежень. Водночас саме завдяки формам можна створити «передумови для впровадження новітніх, більш адаптованих до сучасної моделі демократизму методів, способів та гарантій забезпечення прав і свобод громадян» [111, c. 31].

З метою якнайповнішого розуміння сутності змісту поняття форма конституційно-правових обмежень звернемось до наявних нині визначень зазначеної категорії.

Під формою розуміють: «1) пристрій, шаблон, за допомогою якого чому-небудь надають певних обрисів, якогось вигляду; 2) тип, будову, спосіб організації чого-небудь; зовнішній вияв якого-небудь явища, пов'язаний з його сутністю, змістом; 3) спосіб існування змісту, його внутрішня структура, організація і зовнішній вираз; 4) спосіб здійснення, виявлення будь-якої дії» [28, c. 783].

У юридичній літературі форму визначають як зовнішній вигляд, обрис речі, дії тощо або зовнішній вираз певного змісту [272, c. 294]; зовнішнє вираження контролю у конкретних діях його суб'єктів [127, c. 11]; формалізовані, «об'єктивовані» зовнішні відображення окремого правового механізму [260, c. 16]; вид, будь-який зовнішній вияв певного змісту [111, c. 21].

Поняття форми в контексті прав і свобод людини і громадянина розглядалось і в науці конституційного права. Так, наприклад, Ж. М. Пустовіт, досліджуючи форми прав і свобод людини і громадянина в Україні, визначила останні як «міру або образ, спосіб чи форму поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей» [201, c. 7]; О. В. Білоскурська, в дисертаційному дослідженні, присвяченому конституційним обов'язкам, визначила форму реалізації обов'язків як «процес втілення конституційно-правових норм щодо конституційного обов'язку на практиці» [21, c. 20]; К. Г. Волинка, досліджуючи форми забезпечення прав і свобод, визначила їх як «зовнішні прояви взаємоузгодженого функціонування складових елементів механізму забезпечення прав і свобод особи, спрямовані на перетворення закріплених у законі прав і свобод у дійсність» [34, c. 4].

Із урахуванням вищезазначених наукових розумінь можна дійти висновку, що форма являє собою процес втілення норм щодо встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в дійсність [6, с. 55].

Проаналізувавши зарубіжні наукові дослідження, присвячені формам конституційно-правових обмежень, доходимо висновку про те, що науковцями запропоновано кілька різних критеріїв для виокремлення форм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Одним із таких критеріїв є поділ форм залежно від форми конституційно-правового закріплення. Згідно із зазначеним критерієм виокремлено такі форми конституційно-правових обмежень: 1) сутнісні, які розглядаються в рамках конституційних положень, що прямо чи опосередковано їх закріплюють, адресовані як самій людини, так і державі, змістовно адаптовані і до окремих видів прав та свобод людини, і до їх каталогу в цілому; 2) статусні, які орієнтовані на специфіку правового статусу людини, що відрізняється від загального конституційно-правового статусу; 3) режимні, які орієнтовані на комплекс об'єктивних умов і факторів, що потребують обмежувальної дії з боку держави стосовно невизначеного кола осіб [57, c. 19].

Такий критерій поділу форм конституційно-правових обмежень, на нашу думку, більше характеризує види встановлених актами конституційного законодавства обмежень прав і свобод людини і громадянина, однак не дає можливості визначити ефективність реалізації норм щодо встановлення конституційно-правових обмежень. Разом з цим для повного та комплексного дослідження форм конституційно-правових обмежень вважаємо за необхідне виокремити даний критерій класифікації форм конституційно-правових обмежень з огляду на те, що саме від ефективності конституційно-правових норм, якими закріплюються обмеження прав і свобод людини і громадянина, й залежатиме можливість їх фактичної реалізації.

Крім цього, форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в зарубіжній літературі поділяють залежно від моделі поведінки. Згідно із зазначеним критерієм виділено такі форми: 1) обмеження у формі заборони (пасивна поведінка), що є юридичними обов'язками, які направлені на утримання від вчинення певних дій; 2) обмеження у формі позитивних зобов'язань (активна поведінка), які відображають цінність людини як члена суспільства, інтегровану в систему соціальних зв'язків, що забезпечують нормальне його (суспільства) існування та розвиток [144, c. 10].

Такий критерій поділу форм виокремлено з огляду на розуміння конституційно-правових обмежень як зменшення обсягу змісту гарантованого Основним Законом України права людини або встановлення меж його здійснення. На нашу думку, виокремлення цього критерію поділу форм конституційно-правових обмежень допомагає визначити правомірність наявних обмежень прав людини, а також рівень забезпечення та дотримання гарантованих прав і свобод людини і громадянина.

На нашу думку, найбільш оптимальним у зарубіжній юридичній літературі критерієм поділу форм є їх поділ на: 1) заборони на визначений варіант реалізації прав і свобод, тобто встановлення меж поведінки (відносна заборона) ; 2) заборону на реалізацію права (свободи) в цілому (абсолютна заборона) ; 3) втручання в право (свободу) уповноважених державних органів (характеризується активними діями державних органів і пасивною поведінкою людини) ; 4) обов'язок; 5) відповідальність [148, c. 14].

Зазначений критерій поділу форм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина дещо схожий з попереднім, однак його основною метою є визначення методів впливу на поведінку суб'єктів конституційно-правових відносин. Спроба використання цього критерію для виокремлення форм обмежень була зроблена також і у вітчизняній науці конституційного права, а саме І. І. Припхан, яка в дисертаційному дослідженні, присвяченому конституційно-правовим засадам захисту суспільної моралі, визначила відповідальність, обов'язки та заборони як форми обмеження прав і свобод людини і громадянина [155, c. 7]. Разом з цим зазначені форми обмежень не були належним чином охарактеризовані, не визначено їх суть та значення в науці конституційного права, зокрема і в процесі реалізації головної мети - фактичної реалізації положень ст. 3 Основного Закону України щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини [6, c. 55].

З огляду на зазначене вище дослідженню підлягають такі форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, як заборона, обов'язок та відповідальність.

Зважаючи на те, що вищевказаним критерієм поділу значну роль приділено такій формі конституційно-правових обмежень, як заборона, необхідно дослідити сутність даного поняття. До того ж дослідження цієї форми обмежень обумовлене також і тим, що встановлені законом заборони та обмеження забезпечують можливість здійснення конституційних прав і свобод людини і громадянина, мінімізуючи ризик порушення прав і свобод інших осіб, унеможливлюють або, принаймні, ускладнюють зловживання своїми правами [44, c. 5].

Таким чином, з урахуванням наявного в науці розуміння конституційно-правових обмежень можна дійти висновку, що основною особливістю заборони як форми конституційно-правових обмежень є юридично встановлена неможливість певної поведінки людини, однак за умови фактичної допустимості такої поведінки. При цьому конституційно-правові обмеження у формі заборони можуть бути реалізовані так: 1) через встановлення меж здійснення особою певного права, тобто частково обмежуючи певне право; 2) через неможливість реалізувати певне право взагалі, тобто встановлюючи абсолютне обмеження права [6, с. 56].

Конституцією України передбачено обмеження у формі заборони, які визначені, зокрема - щодо гарантування державою свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією України (ст. 15) ; щодо заборони створення і функціонування не передбачених законом будь-яких збройних формувань (ст. 17) ; щодо заборони утворення і діяльності політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються (ч. 1 ст. 37), щодо виключно судового порядку встановлення заборони діяльності об'єднань громадян (ч. 3 ст. 37) ; щодо заборони здійснення підприємницької діяльності, що заборонена законом (ст. 42) ; щодо заборони використання примусової праці (ч. 3 ст. 43) ; щодо заборони використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах (ч. 5 ст. 43) ; щодо допустимості заборони страйку лише на підставі закону (ст. 44) ; щодо заборони захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань способами, що заборонені законом (ст. 55) ; щодо заборони будь-якого впливу на суддю (ст. 126) ; щодо у будь-який спосіб заборони впливу на суддю Конституційного Суду України (ст. 149) [95].

Дослідження інших форм конституційно-правових обмежень, а саме, обов'язку та відповідальності обумовлюється тим, що вони, як визначається, є «необхідним компонентом оптимальної взаємодії держави й особистості, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ні чіткий правопорядок, ні інші становища та прояви суспільного життя» [55, c. 8].

При цьому варто врахувати, що будь-яке встановлення нормативним актом юридичних обов'язків чи юридичної відповідальності індивідів уже є прямим чи опосередкованим обмеженням прав і свобод людини і громадянина [2, c. 18].

Крім цього, обов'язки та відповідальність називають складовими елементами нормативно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина [201, c. 10], що, в свою чергу, викликає інтерес до їх дослідження, оскільки будь-яке обмеження прав і свобод людини і громадянина передусім має бути гарантією забезпечення прав і свобод людини.

Розглядаючи обов'язок як форму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні, треба зазначити, що в літературі такий визначається як феномен, який обмежує свободу людини [112, c. 16], та є правовою формою взаємозв'язку особи і держави, що полягає в тому, що вони являють собою юридичний засіб виконання державою своїх функцій і в цьому покликані сприяти захисту суверенітету, територіальної цілісності й незалежності України, охороні конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, забезпеченню економічної й екологічної безпеки держави, законності та правопорядку, виконанню нею соціальної функції [112, c. 11]. Водночас існує думка, що право або свобода одного неминуче виступає як міра обмеження права або свободи іншого, і, як наслідок, потребує визначення обов'язків, які забезпечували б певну рівновагу [43, c. 11].

Таким чином, обов'язки як форма конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина забезпечують встановлення рівноваги між інтересами всіх суб'єктів конституційно-правових відносин [6, с. 56].

У науці конституційного права під обов'язком розуміють, зокрема: встановлені конституційно-правовою нормою міру й вид належної поведінки, тобто вимогу діяти чітко визначеним чином або утриматися від здійснення певних дій, що забезпечується можливістю застосування державного примусу [42, c. 12]; встановлену Конституцією та законами України необхідність поведінки людини і громадянина, гарантовану й забезпечену державою відповідним механізмом їх здійснення [84, c. 52]; обмеження сваволі окремих осіб та систему вимог, що висуваються до кожної людини і громадянина діяти певним чином, відповідно до конституційно встановлених норм [256, c. 12].

Як зазначає український конституціоналіст О. В. Скрипнюк, «між правами та обов'язками існують стійкі взаємні зв'язки, що водночас не мають прямо пропорційної залежності: порушення обов'язків не завжди має своїм наслідком обмеження основних, особливо громадянських, прав і свобод людини і громадянина» [234, c. 340]. При цьому, будь-яке обмеження завжди реалізується у формі обов'язків, зокрема в обов'язку утриматись від реалізації певного права, з метою забезпечення інтересів інших суб'єктів конституційно-правових відносин [6, с. 56].

Справді, саме обов'язки, як форма конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, спрямовані на забезпечення реалізації головної мети конституційно-правових обмежень - визнання людини найвищою соціальною цінністю та встановлення рівноваги між правами, свободами й інтересами всіх суб'єктів конституційно-правових відносин [6, с. 56]. Разом з цим суб'єктивне право може бути закріплене не лише безпосередньо, а й за допомогою встановлення обов'язків зобов'язаних суб'єктів [251, c. 10].

На нашу думку, конституційно-правові обмеження у формі обов'язків є показником вираження людини як цінності держави, яка забезпечує нормальне функціонування й розвиток конституційно-правового механізму обмеження прав і свобод людини і громадянина. Розглядаючи взаємозв'язок окремих елементів конституційно-правового статусу особи, можна зробити висновок, що конституційні обов'язки є не лише формою вираження обмежень прав і свобод певної людини, а й необхідною умовою для недопущення обмеження прав і свобод інших людей. Так, наприклад, обов'язок щодо сплати податків і зборів, в порядку й у розмірах, встановлених законом, передбачений ст. 67 Конституції України, є правовою гарантією реалізації окремих, встановлених Основним Законом України, соціальних прав. Обмежуючи права певної людини через застосування такої форми конституційно-правових обмежень, як обов'язок, приміром щодо сплати податків, створюється так званий механізм реалізації іншими суб'єктами конституційно-правових відносин своїх прав.

Отже, обов'язок, як форма конституційно-правових обмежень, покликаний обмежувати права та свободи людини для досягнення єдиної мети - дотримання забезпечення прав і свобод інших людей, тобто виконує захисну функцію [6, с. 56].

Конституцією України встановлено, зокрема, конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина у формі обов'язків у таких положеннях: власність повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ст. 13) [95]; обов'язок виконання законів та неможливість увільнення від їх виконання (ст. 35) [95]; обов'язок громадян України захищати Україну, шанувати її державні символи (ст. 65) [95]; обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66) [95]; обов'язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом (ст. 67) [95]; обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68) [95] тощо.

Відповідальність, як форма конституційно-правових відносин, має обмежувальний характер [150, c. 106]. Виокремлення зазначеної форми механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина обумовлене тим, що відповідальність є невід'ємною частиною правового впливу на суспільні відносини і як частина цього механізму повинна слугувати забезпеченню законності, захисту прав і свобод людини і громадянина [150, c. 107], а тому дослідження вказаної форми механізму конституційно-правових обмежень допоможе реалізувати основну мету конституційно-правових обмежень щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Для найкращого розуміння сутності зазначеної форми конституційно-правових обмежень спочатку з'ясуємо наявні в науці розуміння категорії «відповідальність». При цьому з'ясуванню підлягають теоретичні визначення загального поняття «юридична відповідальність», оскільки всі її види прямо чи опосередковано допускають встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина [6, c. 56].

Під відповідальністю в науці розуміють: «застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми [246, c. 312]; закріплений у законодавстві і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали» [204, c. 112]. Крім того, наприклад, М. А. Самбор, співвідносячи відповідальність та інтерес у праві, вважає, що реалізація інтересу в праві знаходить себе, не обмежуючи та не порушуючи суб'єктивні права та юридичні обов'язки [224, c. 15]. Разом з цим юридична відповідальність завжди несе в собі обмеження права на свободу й особисту недоторканність або ж право власності [2, c. 38].

Таким чином, на відміну від обов'язків, які спрямовані на обмеження прав і свобод людини і громадянина з метою забезпечення прав і свобод інших людей, відповідальність, як форма конституційно-правових обмежень, має на меті обмеження прав і свобод конкретної людини чи громадянина з огляду на порушення такою особою певних конституційно-правових норм [6, с. 57].

Зокрема, у формі відповідальності встановлено такі конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина: юридична відповідальність за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60) ; неприпустимість звільнення від юридичної відповідальності за незнання законів (ст. 68) ; відповідальність особи на підставі закону за посягання на честь і гідність Президента України (ст. 105) ; юридична відповідальність за неповагу до суду чи судді (ст. 129) [95].

Окрім наведених вище, на підставі критерію впливу на поведінку суб'єктів конституційно-правових відносин, вважаємо за необхідне виокремити також таку форму конституційно-правових обмежень, як звуження прав та свобод [6, c. 57]. Етимологія питання про змістовне наповнення терміна «звуження» в довідково-словниковій літературі дає підстави стверджувати, що таким є зменшення, скорочення, обмеження обсягу чого-небудь [28, c. 457].

В юридичній літературі під звуженням змісту прав і свобод розуміють «зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами, зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (тобто зменшення кола суб'єктів, території, часу використання прав і свобод) « [206, c. 19].

Своє розуміння поняття «звуження прав і свобод людини і громадянина» надав також і Конституційний Суд України у рішенні від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005 у справі № 1-21/2005 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), визначивши його як зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірювальних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики) (п. 6 ч. 4) [216].

Окрім цього, суддя Конституційного Суду України В. І. Шишкін в окремій думці від 14 квітня 2015 р. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України вказує, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики [134].

Таким чином, проаналізувавши поняття звуження, можна дійти висновку, що звуження, як форма конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, є результатом прaвoзастосовчої діяльності держави, спрямованої на зменшення обсягу гарантованих Основним Законом України прав і свобод людини і громадянина з метою захисту конституційно-правових цінностей [6, с. 57].

При цьому не погоджуємось із висловленим у зарубіжній літературі твердженням, що звуження належить до категорій безпідставного обмеження прав людини [64, c. 26], з огляду на те, що в такому разі захист прав і свобод людини і громадянина та інші визначені Основним Законом України цінності, з метою яких і встановлюються конституційно-правові обмеження, визнаються виключно декларативними положеннями Конституції та такими, які не повинні бути фактично реалізовані. На нашу думку, звуження вважатиметься безпідставним конституційно-правовим обмеженням прав і свобод лише за умови, якщо ціль, з якою встановлюється таке обмеження, не передбачена Конституцією України або суперечить її основним положенням.

Як вже було зазначено раніше, Основним Законом України визначено, що в процесі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22) [95]. Це також підтверджує допустимість використання такої форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, як звуження лише з дотриманням вимог Конституції України та відповідно недопущенням застосування незаконних конституційно-правових обмежень.

До форм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина доцільно віднести таку форму конституційно-правових обмежень, як скасування прав людини, яку в науці розглядають як найгірший вид обмеження прав людини і громадянина, обмеження їх ніби з нуля, коли відбувається повна ліквідація, знищення прав людини [206, c. 25].

Зазначена форма конституційно-правових обмежень відображена також у положеннях статей 22 і 157 Основного Закону України, «якими встановлено, що конституційні права і свободи громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані, а Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» [6, с. 57].

Отже, на відміну від попередньо виокремлених форм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, застосування такої форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, як скасування, на нашу думку, свідчить про порушення норм Основного Закону України через збільшення кількості встановлених конституційних обмежень прав і свобод людини і громадянина, що не відповідає принципу гарантованості основних прав і свобод [6, с. 57].

Слід додати, що в зарубіжній літературі виокремлено таку форму конституційно-правових обмежень, як вимога [18, c. 95]. Ця форма конституційно-правових обмежень поширюється не на всіх людей, як суб'єктів конституційно-правових відносин, а виключно на тих, хто обіймає посаду державного службовця. Однак вважаємо недоцільним виокремлення вказаної форми конституційно-правових обмежень, оскільки вимоги щодо обіймання посади державного службовця є одним із різновидів іншої форми конституційно-правових обмежень - заборони, тобто обмеження прав державного службовця виражені у формі заборони через неможливість реалізувати певне право загалом, з огляду на спеціальний статус, визначений відповідно до вимог законодавства.

На підставі проведеного дослідження виділено такі форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина: заборона, обов'язок та юридична (конституційно-правова) відповідальність, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, скасування.

2. 3 Зарубіжний досвід конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина

Формування ефективної моделі конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина є однією з найактуальніших проблем у науці конституційного права [11, с. 67].

Наявність різноманітних, часто - діаметрально протилежних, наукових поглядів щодо цієї проблематики, а також відсутність у Конституції України та нормах чинного законодавства визначення поняття «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина», можуть зумовити виникнення ситуацій, за яких встановлені державою обмеження прав людини, з одного боку, визнаватимуться легітимними й такими, що не суперечать чинному законодавству, а з іншого - такі обмеження суперечитимуть правовій природі людини та створюватимуть перешкоди в реалізації нею своїх основних прав та, відповідно, свідчитимуть про перевищення органами державної влади своїх повноважень щодо встановлення тих чи інших обмежень [11, с. 67].

Разом з цим для формування найоптимальнішої концепції легітимності конституційно-правових обмежень прав і свобод людини, а також для подальшого розвитку доктринальних уявлень про цей конституційно-правовий інститут надзвичайно важливе значення має аналіз зарубіжного досвіду конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина. У зв'язку з тим доцільним є дослідження норм конституцій зарубіжних держав, які встановлюють такі обмеження. При цьому найефективнішим таке дослідження буде за умови врахування норм конституцій держав з різним конституційним ладом та регламентацією правового статусу людини з огляду на різноманітність врегулювання встановлених обмежень прав і свобод людини і громадянина тією чи іншою державою [11, с. 67].

Таке дослідження сприятиме формуванню нових поглядів на встановлення конституційно-правових обмежень, вивчення позитивних та негативних моментів встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також можливості подальшого запровадження окремих найбільш вдалих аспектів такого регулювання в законодавство України.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права бракує комплексного дослідження зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, зокрема норм іноземних конституцій, які встановлюють такі обмеження. При цьому окремі спроби дослідження питання закріплення обмеження основних прав і свобод були зроблені А. Є. Стрекаловим, який визначив три основні способи закріплення обмежень основних прав і свобод: «а) спосіб «генеральної клаузули»; б) відсильний спосіб (спосіб конкретних застережень) ; в) комбінований спосіб, тобто поєднання «генеральної клаузули» і конкретних застережень» [239, c. 149].

Так, на думку зазначеного автора, перший спосіб «генеральної клаузули» нормативного закріплення конституційних обмежень основних прав і свобод полягає у встановленні загальних, принципових і всеосяжних вимог, якими визначаються мета, підстави, граничні межі та спосіб запровадження обмежень будь-якого з перелічених у конституції прав [239, c. 149], а виникнення другого способу закріплення обмежень - способу конкретних застережень, що є протилежним способу «генеральної клаузули», зумовлене диференціацією та конкретизацією різних сфер життєдіяльності суспільства, різних обставин і відмінних за змістом прав [239, c. 149]. Указаний спосіб нормативного конституційно-правового закріплення прав і свобод людини і громадянина полягає у встановленні можливостей та засобів обмеження щодо кожного з конституційних прав і свобод окремо. Комбінований спосіб, що є способом суміщення «генеральної клаузули» і конкретних застережень, полягає у встановленні конституційних обмежень основних прав і свобод на тлі закріплення загальних принципів таких обмежень [239, c. 149].

Окрім цього, у зарубіжній юридичній літературі в одному із сучасних досліджень зарубіжного досвіду щодо встановлення обмежень прав людини О. О. Подмарьовим були виділені моделі конституційного регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина (з урахуванням ординарних умов, а не надзвичайного стану) : 1) перша модель: у конституціях встановлюються умови обмеження всіх прав і свобод (мета, форми закріплення, співмірність), а також підстави, способи та процедури обмеження окремих прав і свобод (Конституція Португалії 1976 р., Конституція Туреччини 1982 р., Конституція Хорватії 1990 р., Конституція Румунії 1991 р., Конституція Словенії 1991 р., Конституція Молдови 1994 р., Конституція Таджикистану 1994 р., Конституція Вірменії 1995 р., Конституція Казахстану 1995 р., Конституція Білорусії 1996 р., Конституція Польщі 1997 р., Конституція Албанії 1998 р., Конституція Швейцарії 1999 р., Конституція Киргизстану 2010 р. ; 2) друга модель: у конституціях лише наявні загальні положення щодо встановлення обмеження прав і свобод, а власне порядок та умови встановлення обмежень визначаються законом чи положенням про обмеження окремих прав та свобод людини (Конституція Бахрейну 2002 р. та Конституція Іраку 2005 р.) ; 3) третя модель: у конституціях встановлюються лише обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, без згадування про загальні умови та порядок таких обмежень (Конституція Ірландії 1937 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Індії 1950 р., Конституція Кувейту 1962 р., Конституція Данії 1953 р., Конституція Сінгапуру 1959 р., Конституція Кіпру 1960 р., Конституція Монако 1962 р., Конституція ОАЕ 1971 р., Конституція Бангладеш 1972 р., Конституція Пакистану 1973 р., Конституція Сан-Маріно 1974 р., Конституція Греції 1975 р., Конституція Іспанії 1978 р., Конституція Ірану 1979 р., Конституція Нідерландів 1983 р., Конституція Ємену 1991 р., Конституція Болгарії 1991 р., Конституція Литви 1992 р., Конституція Андорри 1993 р., Конституція Азербайджану 1995 р., Конституція Боснії і Герцеговини 1995 р., Конституція Грузії 1995 р., Конституція Оману 1996 р., Конституція Фінляндії 1999 р., Конституція Катару 2003 р., Конституція Афганістану 2004 р.) [149, c. 143].

Стрімкий розвиток конституціоналізму та встановлення принципу пріоритетності прав і свобод людини і громадянина над інтересами держави зумовлюють створення єдиної концепції прийняття конституційно-правових норм, які встановлюють обмеження прав. На сьогодні в конституції майже кожної держави, з огляду на ті чи інші критерії, встановлюються певні обмеження прав людини.

У рамках нашого дослідження будуть розглянуті норми окремих конституційних актів іноземних держав, якими встановлюються обмеження прав і свобод людини і громадянина. Визначення як об'єкта дослідження саме конституційно-правових норм зумовлене тим, що саме нормами конституцій установлюється допустимість обмеження прав людини та врегульовується поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин щодо встановлення таких обмежень. При цьому з метою якнайповнішого з'ясування особливостей конституційно-правових норм, якими встановлюються зазначені обмеження, об'єктом дослідження будуть діючі конституції держав, які були прийняті як в різні історичні періоди (наприклад, Конституція Мексиканських Сполучених Штатів 1917 р., Конституція Індійської Республіки 1950 р.) та вже встановлювали обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також зарубіжні держави з різним конституційним ладом, які залежно від правових, політичних, ідеологічних, економічних, соціальних та інших передумов по-різному регулюють порядок встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз положень конституцій зарубіжних держав в частині конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина дає підстави для виокремлення певних категорій норм, що регулюють обмеження прав і свобод людини і громадянина та наявні в досліджуваних конституціях, що була здійснена в зарубіжній літературі [57].

Подібні зі ст. 64 Основного Закону України положення щодо закріплення узагальнювальних основних положень щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, наявні (з урахуванням певних особливостей) у зарубіжних державах, вже протягом досить тривалого часу.

Зокрема, Конституція Мексиканських Сполучених Штатів 1917 року вже містила положення щодо неможливості обмеження наданих Конституцією прав людини, за винятками випадків і умов, передбачених даною Конституцією.

Окремі узагальнювальні положення щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина були закріплені Конституцією Індійської Республіки 1950 року, на підставі якої було встановлено заборону видавати закони, що скасовують чи обмежують права, надані цією Конституцією, а будь-який закон, прийнятий з порушенням цієї норми, є недійсний в частині, де він порушує таку заборону (п. 13 розділу 3 акта) [88].

З часу прийняття у 1950 році Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод простежуються окремі тенденції щодо конкретизації конституційних норм, якими закріплено обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Конституцією Португальської Республіки 1976 року (ст. 18) визначається, що обмеження законом прав і свобод і їх гарантій може встановлюватись лише у випадках, спеціально передбачених Конституцією, при цьому такі обмеження повинні обумовлюватись захистом інших прав чи інтересів, охоронюваних Конституцією [91].

Таким чином, Конституція Португальської Республіки 1976 року вже детальніше регламентувала положення щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, зокрема щодо встановлення підстави - захисту інших прав чи інтересів, охоронюваних Конституцією. Положення наведеної конституції також визначається принципом незворотності дії в часі під час встановлення обмежень прав і свобод, відповідно до якої закони, що обмежують права і свободи та їх гарантії, повинні мати загальний та абстрактний характер, не повинні мати зворотної сили зі збереженням обсягу і незмінної сутності конституційних положень.

Прийнята у 1982 році Конституція Турецької Республіки ще детальніше регламентує положення щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, закріпивши, наприклад, норму щодо визнання боротьби за усунення політичних, економічних і соціальних перешкод, які обмежують основні права і свободи людини основною метою і обов'язком держави (ст. 5) [94].

Окрім іншого, Конституція Турецької Республіки має у своїй структурі окремий розділ «Обмеження основних прав і свобод», згідно з положеннями якого основні права і свободи можуть бути обмежені законом, відповідно до букви і духу Конституції з метою захисту неподільної територіальної і національної цілісності держави, національного суверенітету Республіки, національної безпеки, суспільного порядку, загального миру, суспільного інтересу, загальної моральності й охорони здоров'я, а також із чітко визначених причин, вказаних у відповідних статтях Конституції [94]. Конституцією Турецької Республіки також закріплено положення щодо того, що загальні і спеціальні підстави обмеження основних прав і свобод не повинні суперечити вимогам демократичного суспільства і не повинні нав'язуватись для будь-якої іншої мети, окрім тієї, для якої вони прописані. Зокрема, встановлені загальні підстави обмежень поширені на всі основні права і свободи.

З урахуванням вищенаведеного робимо висновок, що вже у 1982 році Конституцією Турецької Республіки було досить детально визначено порядок встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина, чітко встановлено підстави всіх обмежень прав і свобод людини і громадянин.

Однак окремі конституції, прийняті вже після прийняття Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, все ж не досить детально регламентували узагальнювальні положення щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, Конституцією Республіки Македонія 1991 року визначено лише положення щодо можливості обмеження прав і свобод людини і громадянина згідно з рішенням суду, а також у випадках і за процедурами, передбаченими законом [92]. Наведена конституція містить також спеціальну статтю (ст. 54) щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, якою визначено, що свободи і права людини і громадянина можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених Конституцією. Свободи і права людини можуть бути обмежені на час воєнного чи надзвичайного стану відповідно до положень Конституції.

Таким чином, прийнята вже у 1991 році, Конституція Республіки Македонія не досить детально регламентувала встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, зокрема не визначала загальних підстав обмежень.

На відміну від прийнятої у 1991 році Конституції Республіки Македонія, Конституція Республіки Молдова 1994 року досить детально закріплювала положення щодо конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, положеннями ст. 54 Конституції Республіки Молдова регламентовано: 1) заборону прийняття законів, які забороняють чи обмежують права і основні свободи людини і громадянина; 2) підстави обмежень прав і свобод людини і громадянина - закон, що відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права і необхідний в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, економічної безпеки держави, суспільного порядку, з метою попередження масових безпорядків і злочинів, захисту прав, свобод і гідності інших осіб, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, чи забезпечення авторитету чи неупередженості правосуддя, 3) перелік прав людини, які не можуть бути обмежені за жодних умов (право на вільний доступ до правосуддя, презумпція невинуватості, незворотність закону, право знати свої права та обов'язки, право на життя, фізичну та психічну недоторканність). Згідно з частиною четвертою зазначеної норми обмеження має відповідати обставині, яка його зумовила, і не може заторкувати існування права або свободи [93].

Отже, положення Конституції Республіки Молдова 1994 року, такі як 1) наявність окремої статті, що регулює питання встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина; 2) визначення об'єкта обмеження - права людини; 3) наявність чітко визначеного переліку підстав для їх обмежень; 4) встановлення переліку прав людини, які неможливо обмежувати за будь-яких умов, є досить прогресивними і, на нашу думку, свідчить про чітке врегулювання обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Проаналізувавши норми загального змісту, дисертант доходить висновку про те, що вони, наявні в одній чи кількох статтях основних законів зарубіжних держав, містять загальні положення щодо встановлення обмеження прав і свобод людини, зазвичай визначаючи мету та механізм обмеження, а також співмірність з обставинами, що зумовлюють їх встановлення.

Варто звернути увагу на врегулювання питання встановлення обмеження прав людини і громадянина в Конституції Південно-Африканської республіки 1997 року Зокрема, ст. 36 Конституції Південно-Африканської республіки встановлено, що права людини можуть бути обмежені тільки на підставі загального закону лише в разі розумності і справедливості такого обмеження у відкритому та демократичному суспільстві, що ґрунтується на повазі до людської гідності, рівності і свободи, враховуючи такі фактори: природу права, важливість мети обмеження, природу й межі обмеження, співвідношення між обмеженням і його метою, назву способу обмеження, що використовується для досягнення мети. Закон не може встановлювати обмеження прав, окрім тих, що зазначені в даній статті Конституції чи інших її нормах [90].

Таким чином, норма Конституції Південно-Африканської Республіки 1997 року визначає загальні положення щодо встановлення обмеження прав і свобод людини і громадянина (формальна підстава - спеціальний закон, а також визначає таку вимогу, як співмірність мети і підстави обмеження прав і свобод).

Враховуючи наведене, доходимо висновку, що в чинних нині конституціях окремі положення щодо встановлення конституційно-правових обмежень закріплюються, починаючи ще з 1917 року. Разом з тим конкретизація встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина простежується вже після прийняття Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, зокрема щодо закріплення на конституційному рівні загальних норм, якими чітко регламентувались підстави, цілі та мета встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, заборона прийняття законів, якими незаконно обмежуються права і свободи людини і громадянина, перелік прав людини і громадянина, які не можуть бути обмежені за жодних умов.

Також, на нашу думку, підлягає аналізу зарубіжний досвід конституційного регулювання заборони дискримінації.

Зокрема, ще 1917 року Конституцією Мексиканських Сполучених Штатів встановлено, що будь-яка дискримінація на ґрунті етнічної чи національної належності, статі, віку, інвалідності, соціального становища, здоров'я, релігії, поглядів та переконань, сімейного стану або інша дискримінація проти людської гідності, що має на меті обмеження чи зменшення обсягу прав, забороняється [89].

Проводячи порівняння щодо визначеного на сьогодні Основним Законом України переліку ознак, за якими не допускається встановлення обмежень, з Конституцією Мексиканських Сполучених Штатів 1917 року, робимо висновок, що чинна Конституція України не відносить до ознак, за якими забороняється, зокрема, сімейний стан, інвалідність, здоров'я та вік.

Такі само положення відносно принципу заборони дискримінації щодо встановлення обмеження прав містить п. 15 ч. 3 Конституції Індійської Республіки, якою передбачено, що жоден громадянин не може бути обмежений у правах з мотивів релігійної, расової, кастової належності, статі, місця народження тощо, а також не повинен мати особливих обов'язків та не може піддаватись особливим обмеженням щодо доступу в магазини, ресторани, готелі та інші місця загального користування, а також щодо користування колодязями, водоймами, купальнями, дорогами й місцями загального відпочинку, що утримуються повністю чи часткового за рахунок державних коштів і є відкритими для загального користування [88].