Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Окрім іншого, нормами конституційного права визначено також інших спеціальних суб'єктів конституційно-правових відносин, права і свободи яких можуть бути обмежені.

Зокрема, обмежено право народного депутата України мати інший представницький мандат, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (ст. 78 Конституції України) [95]. Також, Законом України «Про статус народного депутата України» (ст. 3) на підставі конституційних положень встановлено так звані спеціальні обмеження прав народного депутата України, а саме обмеження права бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі; обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час; залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку [191].

Окрім іншого, відповідно до ст. 103 Конституції України встановлено заборону Президенту України мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку [95].

Також згідно з Основним Законом України встановлено обмеження у формі заборон судді: 1) належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої (ст. 127) [95]; заборону Вищої ради правосуддя належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої (ч. 6 ст. 131) [95]; заборону судді Конституційного Суду України належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої (ч. 5 ст. 148) [95].

До суб'єктів, наділених спеціальною правосуб'єктністю, належать ті з них, які, здійснюючи свої повноваження зі встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, відповідно до ч. 2 ст. 19 Основного Закону України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України [95].

Враховуючи проаналізовані в попередньому розділі норми, що становлять інститут конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, вважаємо за необхідне виокремити наступних суб'єктів конституційно-правових відносин щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

До таких суб'єктів належить, зокрема, Верховна Рада України, як, єдиний орган законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції України) [95], до виключної компетенції якого належить визначення на підставі законів прав і свобод людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина (ст. 92 Основного Закону України) [95], у тому числі й щодо встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина.

До суб'єктів конституційно-правових відносин щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина належить Президент України, який визначає вичерпний перелік тимчасово обмежених прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з введенням надзвичайного та воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 6 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» та ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану») [183]. Таким чином повноваження Президента України щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в умовах надзвичайного та воєнного стану встановлені Конституцією України та деталізовані Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» та Законом України «Про правовий режим воєнного стану».

До елементів конституційно-правових відносин щодо встановлення та застосування конституційно-правових відносин треба віднести також конституційні юридичні факти, які визначають як: «передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або дії об'єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин» [83, c. 497].

Отже, можна виділити такі особливості механізму конституційно-правового регулювання обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина: 1) застосування методу імперативного регулювання, формула якого встановлена у ст. 64 Основного Закону України: конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; 2) використання в більшості випадків зобов'язального методу правового регулювання та методу заборон як юридично закріпленої необхідності правомірної поведінки кожної окремої людини чи громадянина в тих чи інших умовах, обставинах; 3) вся сукупність норм, які становлять зміст інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, ґрунтується на відповідних принципах, що визначають загальні засади правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина; 4) встановлення Конституцією України та доповнення Законами України.

Продовжуючи тему, на нашу думку, плідним може стати напрям щодо розгляду поняття, змісту категорії «механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина». У вітчизняній науці конституційного права зазначене питання не стало предметом спеціального аналізу.

У зарубіжній літературі механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина розглядають, зокрема, в двох аспектах: 1) як діяльність державних органів, посадових осіб зі здійснення обмежувальних функцій, обов'язків з метою створення оптимальних умов для реалізації правових обмежень під час здійснення прав і свобод; 2) як результат цієї діяльності, що полягає у фактичній реалізації правових обмежень [15, c. 10].

Разом з цим зазначений підхід є дещо однобічним, бо не враховує сутності прав і свобод людини, внаслідок чого, на думку дисертанта, з таким розумінням ігноруються інтереси людини, що, в свою чергу, може обумовлювати встановлення неправомірних конституційно-правових обмежень прав і свобод.

Зарубіжні науковці виділяють також структуру механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, до якої належать: 1) структурні елементи статичної сторони зазначеного механізму (конституційно-правові норми, що складають основу механізму обмеження, підстави, мета і межі правового обмеження прав та свобод, різноманітні види правових обмежень, суб'єкти конституційно-правового механізму обмеження - держава і її органи, об'єкт механізму забезпечення - права та свободи людини і громадянина) ; 2) структурні елементи його динамічної сторони (правотворча діяльність, направлена на відображення конституційно-правових норм, конституційні правовідношення, які виступають як головна форма організаційно-правової діяльності, що характеризуються встановленням стійкого правового зв'язку між суб'єктами, правозастосовна діяльність, направлена на поетапне й дієве втілення в життя конституційно-правових норм, контрольно-наглядова діяльність) ; 3) правова культура і правова свідомість суб'єктів конституційно-правового механізму обмеження прав і свобод людини і громадянина [15, c. 28].

Разом з цим вважаємо, що вказаний підхід розкриває структуру механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в дещо розширеному розумінні, у широкому сенсі. Водночас, на наш погляд, не враховуються методи, які максимально могли б забезпечувати встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні.

З урахуванням вищенаведеного доходимо висновку, що в такому разі поняття механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є ширшим, аніж поняття механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні, оскільки містить не лише засоби правового, а й засоби організаційного характеру.

Більш прийнятним, на думку дисертанта, є інший існуючий у зарубіжній літературі підхід, згідно з яким механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина виражає в концентрованому вигляді концепцію визначення меж свободи індивіда в державі, містить загальні умови її обмеження, визначає конкретні галузеві обмеження, що слугують критерієм їх конституційності, забезпечують дотримання необхідного балансу інтересів людини, суспільства і держави [276, c. 16]. Хоча, подібне трактування, на наш погляд, теж не враховує основних методів і способів фактичної реалізації конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, що, відповідно, зумовлює недієвість та виняткову формальність механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина

Між тим, саме завдяки максимальному врахуванню прав і свобод людини і громадянина та визначенні методів, які сприяють створенню дієвого механізму, на нашу думку, можливо комплексно дослідити це явище, визначити його мету, призначення, основні напрями, виявлення наявних на сьогодні недоліків і знаходження способів його подальшого вдосконалення, адже саме реалізація права, як базова складова зазначених елементів механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, представляє собою, за висловом, «необхідну сферу життя існування права, без чого воно втрачає свій соціальний зміст» [135, с. 17].

Для найбільш повного розуміння механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, розглянемо також його взаємозв'язок із суміжними категоріями.

Очевидно, що категорія «механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина» взаємодіє з категорією «механізм реалізації конституційних норм», що пов'язано насамперед із тим, що норми права мають дві властивості: вони можуть впливати на поведінку людей і регулювати її [135, с. 17, 18].

У науці конституційного права під механізмом реалізації конституційних норм розуміють, окрім вже наведеного, сукупність правових та інституційних елементів, за допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів [245, c. 153]. Як зазначав Л. В. Бориславський, реалізацію конституційних норм можна забезпечити через: а) організацію щодо виконання конституційних положень; б) безпосереднє здійснення норм конституції шляхом їх використання, дотримання, виконання, застосування; в) застосування заходів заохочення, виховання та примусу; г) нагляд та контроль за дотриманням і виконанням норм права [24, c. 122].

Таким чином, саме завдяки механізму реалізації конституційних норм і можна забезпечити фактичну реалізацію положень щодо встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Окрім механізму реалізації конституційних норм, механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина взаємодіє з категорією «механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина», під яким розуміють: 1) систему конституційно-правових засобів нормативної та інституціональної природи, за допомогою яких забезпечується здійснення, охорона та захист прав [264, c. 13]; 2) систему конституційно-правових засобів нормативного (матеріального і процесуального) й інституційного характеру, що забезпечує здійснення цього права громадян [21, c. 11]; 3) соціально обумовлену, свідомо-вольову й законодавчо передбачену сукупність прямо не заборонених законом активних дій особи, направлених на користування соціальним благом, опосередкованим правом (свободою), та чітко регламентовану нормами права, узгоджену з діями правомочної особи діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, громадських організацій та інших зобов'язаних суб'єктів, які повинні забезпечувати особі належні умови для здійснення своїх прав і свобод [37, c. 13]. Тобто, названі явища мають спільну мету - охорону й захист прав і свобод людини і громадянина.

Для дослідження та розуміння суті механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина важливе значення має його зіставлення, наприклад, з категорією «механізм правового захисту», адже саме забезпечення належного рівня захисту основних прав і свобод людини передбачає, як правило, наявність писаної конституції, що є основою обмеження свавілля державної влади та захисту людини як найвищої соціальної цінності. Зазначене дає підстави не лише на найвищому рівні закріпити основні права і свободи громадян, а й зобов'язати державу до їх забезпечення [249, c. 16].

Розглядаючи наявне в сучасній науковій літературі розуміння категорії «механізм правового захисту» як діяльність правозахисних органів та організацій, а також сукупність необхідних засобів, умов, наявність яких дає можливість здійснювати юридичні права, обов'язки, інтереси людини і громадянина [226, c. 142] та як систему процедур, механізмів та інститутів, що захищають суб'єктивні права на основі об'єктивного правопорядку та перебувають у динаміці, що зумовлено постійним розвитком суспільних відносин [104, c. 7], можна дійти висновку про спільність мети як механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, так і механізму правового захисту як юридичних конструкцій - забезпечення гарантованих Основним Законом України прав і свобод людини і громадянина.

Взаємопов'язаним та взаємодоповнювальним є зв'язок категорії «механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина» з такою категорією, зокрема, як «механізм забезпечення виконання обов'язку дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей», під яким у науці конституційного права розуміють сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих, передбачених Конституцією і законами України організаційних, нормативно-правових та інших засобів матеріального, процесуального, примусового, стимулювального характеру із забезпечення його виконання людиною і громадянином в Україні [258, c. 15].

Тобто, з урахуванням зазначеного наукового розуміння можна дійти висновку, що механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина є ефективним засобом реалізації виконання обов'язків людини і громадянина.

Окрім того, досліджувана категорія тісно пов'язана і з категорією «механізм забезпечення прав і свобод людини», що у вітчизняній науці визначають як: 1) єдине, цілісне і якісно самостійне явище правової системи, яке є комплексом взаємопов'язаних і взаємодіючих передумов, засобів та умов, які створюють належні юридичні та фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод [34, c. 5]; 2) систему передбачених конституцією держави заходів, гарантій, засобів і механізмів, що знаходять своє втілення в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування і спрямовані на сприяння реалізації та захист прав і свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України [202, c. 8-9]; 3) комплекс взаємозв'язаних і взаємодіючих нормативно-правових передумов, юридичних засобів та загальносоціальних умов, які створюють комплекс можливостей для повноцінної реалізації прав і свобод, їх охорони від потенційних правопорушень та захисту прав і свобод, які зазнали порушення [84, c. 55]; 4) систему правових засобів та інститутів, визначених Конституцією України, взаємоузгоджена впорядкованість і взаємодія яких забезпечує функціональну цілеспрямованість діяльності держави на створення правових умов, спрямованих на реалізацію, охорону та захист прав і свобод людини і громадянина [210, c. 11]; 5) систему комплексно взаємозв'язаних і взаємодіючих передумов, засобів і чинників, за допомогою яких в умовах дотримання законності створюються належні юридичні та фактичні можливості для повноцінної реалізації кожним своїх прав, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню (реалізації) можливого у повсякденне життя [41, c. 12]; 6) систему органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства, покликаних сприяти забезпеченню прав громадян через здійснення правової, організаційної, матеріальної, фінансової, кадрової та іншої діяльності [111, c. 6]; 7) процес діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування щодо створення належних умов реалізації, охорони й захисту прав і свобод громадян від протиправних дій, через виконання матеріальних і процесуальних юридичних засобів і способів [72, c. 17]; 8) систему інститутів конституційного права, які визначають місце й роль людини з точки зору її прав і свобод, органів державної влади, функцією яких є забезпечення прав людини, процедур такого забезпечення, а також гарантій забезпечення конституційно-правового статусу людини [256, c. 16].

Взаємопов'язаність механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина та механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина обумовлене тим, що держава, прямо чи опосередковано, бере участь у процесі реалізації людиною своїх прав, контролюючи кожну стадію даного процесу, тим самим значно обмежуючи самостійність громадян у виборі засобів і способів реалізації свого права [26, c. 4].

Отже, з урахуванням наявних у сучасній науці підходів можна дійти висновку, що механізм конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в широкому розумінні є складовою механізму конституційно-правового регулювання, механізму реалізації конституційних норм, механізму правового захисту й механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Підсумовуючи викладене, конституційно-правовий механізм обмеження прав і свобод людини і громадянина в широкому розумінні, на думку, дисертанта, є складним явищем і являє собою системи взаємозв'язаних конституційно-правових засобів та інших складових (цілей, принципів, умов, підстав, форм обмежень), що знаходить своє втілення у соціально корисній поведінці конкретного суб'єкта конституційно-правових відносин, у діях спеціально уповноважених здійснювати конституційно-правові обмеження суб'єктів, як послідовно здійснюваного комплексного процесу, спрямованого на охорону встановлених Основним Законом України цінностей, захист законних інтересів [12, с. 85].

2. 2 Підстави, критерії та форми конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина

У попередньому підрозділі обґрунтовувалася доцільність виокремлення механізму конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як сукупності конституційно-правових засобів, які здійснюють організаційно-правовий вплив на встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина з метою охорони прав і свобод людини і громадянина, інших конституційно-правових цінностей як самостійної категорії.

Між тим доцільною є характеристика конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина у так званому вузькому значенні, що, на думку автора, зумовлює цілеспрямованість, деталізованість та конкретизованість щодо певних конституційно-правових відносин, конкретної людини, громадянина діяльності спеціально вповноважених суб'єктів тощо. Мова йде про сукупність елементів так званої, умовно кажучи, «статичної сторони» зазначеного механізму, іншими словами, умовами встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Оскільки окремі з них попередньо вже розглядалися (конституційно-правові норми, що складають основу механізму обмеження, мета, цілі тощо), надалі буде здійснений аналіз таких структурних елементів, як підстави, критерії та форми конституційно-правових обмежень.

Важливе місце в механізмі конституційно-правових обмежень належить такому елементу, як підстави обмежень. Можна згадати висловлювання відомих учених П. М. Рабіновича і І. М. Панкевича про те, що підстави та передумови обмежень прав і свобод людини є вичерпними, і їх види (кількість) не може бути збільшено, оскільки це суперечить Конституції України [206, c. 26].

Значення підстав, які зумовлюють встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, полягає насамперед у можливості законного розв'язання суперечностей у разі виникнення між людиною як найвищою соціальною цінністю та взаємовідносинами з іншими суб'єктами конституційного права. Окрім іншого, підстави, будучи пов'язаними з цілями, зумовлюють встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Підстави як умови встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина визначають як законодавчо допустимі можливості держави щодо встановлення обмежень прав і свобод, а також критерії їх класифікації в науці конституційного права досліджувались фрагментарно.

Разом з цим оскільки саме підстави визначають суть і напрями конституційно-правових обмежень, на нашу думку, вони відіграють одну з вирішальних ролей у механізмі конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина.

У юридичній літературі підстави обмеження прав людини розуміють як певні особисті (індивідуальні) та соціальні (колективні) інтереси, задля забезпечення яких нормовстановлювальний орган вважає за необхідне обмежувати певні права людини [206, c. 53], а також як: «зумовлені політико-правовою концепцією свободи особи причини, котрі детермінують (зумовлюють) закріплення в конституції та інших правових актах кількісного і (або) якісного применшення прав і свобод, забезпечують дотримання необхідного балансу між інтересами особи, суспільства і держави» [238, c. 4].

Крім того, О. В. Нестеренко, наприклад, досліджуючи проблеми конституційного права на доступ до інформації в Україні, наголошує, що обмеження доступу до інформації можливі лише на підставі закону, і вони повинні бути ясними, описуватись вузько і відповідати контролю згідно з законом [130, c. 11]. При цьому, автор наголошує на врахування того аспекту, що: «шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації» [130, c. 11].

Однак у наведених вище визначеннях, на нашу думку, не враховано етимологічне значення поняття «підстави», наведене у Великому тлумачному словнику української мови: основа, базис, те головне, на чому базується, основується що-небудь [28, c. 505]. Саме тому, вважаємо, розгляд підстав конституційно-правових обмежень має відбуватись крізь призму поняття «основа».

З урахуванням наведеного розуміння підстав, а також наведених у попередньому розділі цілей конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина дисертант доходить висновку, що підстави конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина - це визначені Основним Законом України основи засадничого характеру для правового регулювання відповідних суспільних відносин, діяльності спеціально уповноважених суб'єктів конституційно-правових відносин зі встановлення та застосування гарантованих конституційних прав і свобод людини і громадянина з метою утвердження і є нормами конституційного законодавства, які дають можливість забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, а також з метою захисту інших конституційних цінностей.

Сьогодні в науці існує кілька класифікацій підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина. Однією з таких класифікацій є поділ підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина на: соціальні (інтереси добробуту суспільства, інтереси моралі, інтереси національної безпеки) та несоціальні (інтереси навколишнього природного середовища, вік для можливості працювати на державній службі) ; ті, які закріплені в міжнародних актах чи в актах національного законодавства (легалізовані підстави), та ті, що не закріплені в них (нелегалізовані підстави) ; постійні та тимчасові підстави; внутрішньодержавні та міжнародно-правові; застосовувані в усіх країнах світу та застосовувані тільки в деяких країнах; ті, які обмежують основні права людини, та ті, що обмежують інші (неосновні) права людини; ті, що стосуються обмежування прав усіх людей, та такі, що стосуються обмежування прав лише деяких груп людей (жінок, національних та релігійних меншин тощо) [206, c. 55].

Крім того, в науці конституційного права підстави конституційно-правових обмежень класифіковано лише за цільовою спрямованістю [238, c. 11]. Разом з цим вважаємо, що зазначений критерій класифікації не охоплює повністю всіх наявних сьогодні навіть законодавчо закріплених обмежень прав і свобод людини і громадянина, не дає можливості їх охарактеризувати та зрозуміти їх сутність у механізмі конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Найповнішою класифікацією відповідних підстав досліджуваного явища є, на нашу думку, запропонований у зарубіжній літературі їх поділ на формальні (засоби оцінювання ефективності правотворчої і правозастосовної діяльності органів і посадових осіб публічної влади на предмет їх відповідності формі, юридичній силі й порядку прийняття правових норм) та матеріальні (засоби оцінювання правотворчої і правозастосовної діяльності органів і посадових осіб публічної влади з точки зору реальності забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина) [48, c. 18].

Удосконалюючи вказаний підхід з урахуванням тенденцій сучасної науки та реалій сьогодення, під формальними підставами конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні дисертант розуміє методи, на підставі яких здійснюється аналіз нормотворчої діяльності органів державної влади на предмет відповідності прийнятих ними нормативно-правових актів у сфері обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина формі, юридичній силі та порядку їх прийняття, оскільки, як уже зазначалося, завдяки формальним підставам можна проаналізувати ефективність і стабільність конституційно-правового регулювання у сфері встановлення та застосування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина [13, c. 4].

Будь-яке обмеження прав і свобод не повинно порушувати принципу збалансованості їх реалізації з правами і свободами інших суб'єктів конституційно-правових відносин та інтересів суспільства [268, c. 67], тому метою формальних підстав обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є встановлення рівноваги між усіма суб'єктами конституційно-правових відносин. Саме формальні правові підстави зумовлюють форму нормативного закріплення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина [13, c. 4].

З огляду на те, що саме положення міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та відповідні рішення Європейського Суду з прав людини, юрисдикцію яких визнає Україна, мають першочергове значення для розуміння підстав обмеження прав людини [79, c. 10], значний науковий і практичний інтерес становить дослідження проблематики встановлених міжнародними нормативно-правовими актами підстав обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Основне значення міжнародних стандартів щодо формальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина полягає у встановленні мінімальних базових вимог до національного законодавця у сфері обмеження прав людини. При цьому відповідно до положень Конституції (ст. 55) кожна людина в разі обмеження гарантованих їй конституційних прав і свобод і за умови використання на національному рівні всіх встановлених законодавством засобів захисту має право звернення до спеціалізованих міжнародних установ з метою правової оцінки встановлення державою тих чи інших обмежень.

Відомо, що за ст. 9 (ч. 2) Основного Закону України укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до неї. Отже, виходить, що міжнародний договір не може суперечити Основному Закону України. Також названа норма кореспондує положенням ст. 27 ратифікованої Україною Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [32], якою визначено недопустимість встановлення будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина, у разі їх суперечності ратифікованим Україною міжнародно-правовим договорам [32].

Як уже зазначалося, положення щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина містить Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. (статті 17 та 18), згідно з якою жодне з її положень не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цим актом, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж ним передбачено [32]. Також, наведеним міжнародним актом визначено заборону застосування обмежень прав і свобод для цілей, для яких вони не встановлені [32].

Так, наприклад, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. встановлено недопустимість вчинення державою або якоюсь групою осіб дій, спрямованих на обмеження прав і свобод більшою мірою, ніж ті, які у ньому передбачаються, а також обмеження основних прав людини, якщо зазначеним міжнародним документом такі права не визнаються або визнані в меншому обсязі (ст. 5) [122]. Згідно з іншим Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права від 26 грудня 1966 р. допускається встановлення тільки таких обмежень прав, які визначаються законом (ст. 4) [123].

У зв'язку з цим нагальною потребою є, зокрема, аналіз конституційних норм щодо встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні на предмет їх відповідності міжнародно-правовим стандартам.

По-перше, доречно навести твердження відомого вченого-правника С. П. Головатого, який, у тому числі, підсумовуючи час існування Конституції України в контексті, за його висловом, періоду випробування її на «європейськість», що істотним недоліком сучасного тексту є те, що він не містить положення, відповідно до якого допустимі конституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина мають бути мінімальними [38, c. 15, 19].

Крім того, хоча Конституція України і не містить узагальнювальної норми щодо підстав встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина, з окремих норм, які вже попередньо наводилися, видно, що на конституційному рівні існує різний підхід законодавця до їх закріплення.

Як зазначалося вище, міжнародно-правові норми передбачають можливість застосування обмежень до певних прав у законодавчому порядку. Стаття 34 Основного Закону України, яка закріплює право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію, передбачає єдину формальну підставу для обмеження цих прав - закон, яким буде регламентуватись встановлення відповідних обмежень [95].

Аналогічні положення містяться також, наприклад, у ст. 33 (право кожного на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України) Основного Закону України. Разом з цим підтримуємо думку, висловлену С. В. Максименком, який, досліджуючи право на свободу пересування, обґрунтовує сувору визначеність законом меж встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина у цій сфері відносин і зазначає, що саме закон є можливістю досягнення рівноваги між свободою пересування одного і свободою пересування іншого [116, c. 7].

Водночас дисертант не підтримує твердження науковця О. Ф. Динька, який у процесі дослідження змісту і гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини і громадянина, зазначив, що обмеження, встановлені на підставі закону, зумовлять можливість послаблення конституційного захисту, оскільки широке тлумачення на практиці поняття «закон» веде до застосування адміністративних правил [45, c. 9]. З огляду на те, що конституційними повноваженнями щодо встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина наділена Верховна Рада України, законними в такому разі вважатимуться виключно обмеження, встановлені законами, прийнятими парламентом України. Що стосується підзаконних нормативно-правових актів, якими встановлюються обмеження прав і свобод людини і громадянина, такі акти можуть лише деталізувати окремі аспекти встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні, але аж ніяк не доповнювати їх та не встановлювати ті обмеження, що не передбачені Основним Законом України.

Нагадаємо, що відповідно до ст. 64 Основного Закону України допускається можливість обмеження конституційних прав і свобод у випадках, передбачених Конституцією України.

Конституційними нормами передбачається також встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина в судовому порядку. Зокрема в ч. 4 ст. 37 Основного Закону України закріплено, що заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку, а відповідно до ч. 2 ст. 39 обмеження права збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації здійснюється судом відповідно до закону [95].

Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що встановлення судом обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина підтверджує індивідуальний підхід щодо кожного окремого випадку обмеження такого права, потребуючи дотримання досить тривалого процесу розгляду судом такої справи, що свідчить про наявність додаткової перешкоди обмеження встановлених Основним Законом України прав і свобод. Крім того, винесене судом рішення у такій справі, маючи індивідуальний характер та стосуючись лише сторін справи, не дає можливості поширити його на невизначене коло осіб та на правовідносини, що не були предметом розгляду справи, а також на правовідносини, які на момент прийняття такого рішення ще взагалі не існували [13, с. 6].

При цьому попри те, що конституційно-правові обмеження мають загальний характер та поширюються на невизначене коло осіб, встановлення Основним Законом України повноважень суду щодо обмеження окремих прав не може вважатись незаконним, оскільки права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені з огляду на закріплення на конституційному рівні можливості такого явища [13, с. 6]. Рішенням суду лише перевіряється правомірність застосування вимог закону в кожному конкретному випадку. Власне, суд не має правових підстав для обмеження прав і свобод людини і громадянина через його правосуб'єктність. Однак у кожному конкретному випадку, застосовуючи норми законодавства щодо обмежень, суд доходить висновку щодо наявності або відсутності правомірних підстав для застосування щодо особи встановлених Конституцією України обмежень. Отже, в даному разі саме закон, а не рішення суду є формальною підставою обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні з огляду на нормативність, а не індивідуальність конституційно-правових обмежень [13, с. 6].

Окремими повноваженнями щодо встановлення обмежень наділений також Президент України. Це, на нашу думку, опосередковано випливає з положень ст. 64 Основного Закону України щодо допустимості встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також встановлено неможливість обмеження окремих прав громадян, встановлених Конституцією України.

Правовою основою введення надзвичайного стану згідно зі ст. 3 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» є Конституція України, інші закони України та Указ Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України [184]. Відповідно режим воєнного стану може бути введений Законом України «Про правовий режим воєнного стану», за ст. 2 якого правові основи такого режиму є аналогічними [183].

На нашу думку, надання Президенту України повноважень щодо встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина в умовах надзвичайного та воєнного стану є законним та виправданим, оскільки в даному разі Глава держави через прийняття Указу керується нормами Основного Закону України, Законів України «Про правовий режим надзвичайного стану» та «Про правовий режим воєнного стану», таким чином не маючи можливості самостійно встановлювати підстави для обмеження прав і свобод людини і громадянина та їх обсяг [13, с. 6].

Так, відповідно до ст. 15 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 01 листопада 1950 р. під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням відповідно до міжнародного права [78]. Згідно, зокрема, зі ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права під час надзвичайного становища в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього документа надається право вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим актом тільки тією мірою, якою це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації винятково на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження [122].

Вищенаведеними нормами міжнародних нормативно-правових актів, на нашу думку, визначено саме допустимість в конкретно встановлених ситуаціях відступити від обов'язкового дотримання ратифікованих нею норм міжнародного права, а не встановлення підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Разом з цим, вважаємо за необхідне наголосити на тому, що встановлені вищевказаними нормами міжнародних нормативно-правових актів, положення щодо несуперечності іншим зобов'язанням згідно з міжнародним правом свідчать про неможливість їх виконання, оскільки іншими міжнародно-правові актами, зокрема Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р. та Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1996 р. не встановлено допустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина в разі введення надзвичайного і воєнного стану.

Отже, формальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадина - це результати правомірності правотворчої і правозастосовної діяльності держави у сфері прийняття нормативно-правових актів щодо їх форми, змісту, порядку прийняття, рівня забезпечення стабільності та ефективності правового регулювання [13, c. 7].

Основними вимогами, що ставляться до формальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина, є: невизначене коло суб'єктів, щодо яких певні обмеження застосовуються; чіткість, стабільність, передбачуваність, доступність та відповідність іншим зобов'язанням згідно з міжнародним правом, порядку прийняття, а також міжнародним нормативно-правовим актам, ратифікованим Україною [13, c. 7].

Інший вид підстав конституційно-правових обмежень - матеріальні підстави визначаються обставинами, що сприяють їх встановленню, а також метою, якою треба керуватись, визначаючи доцільність та необхідність наявності таких обмежень [48, c. 18]. На відміну від формальних, матеріальні підстави враховують мінливі суспільні умови та дають змогу оцінювати нормативно-правові акти не лише з точки зору форми, а й з точки зору змісту.

Характерною ознакою матеріальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина є їх цілеспрямований характер, що знайшов своє відображення і нормативне закріплення у відповідних міжнародно-правових документах, які вже цитувалися.

Зокрема, за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року матеріальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина встановлюються залежно від конкретного права людини, яке обмежується. Наприклад, тільки інтереси громадської безпеки, охорона публічного порядку, здоров'я чи мораль або захист прав і свобод інших осіб є підставами для обмеження права сповідувати свою релігію або переконання (ст. 9 названого акта) ; національна безпека, територіальна цілісність або громадська безпека, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я чи моралі, захист репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету та безсторонності суду є підставами для обмеження права на свободу вираження поглядів (ст. 10) ; інтереси національної або громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я чи моралі, захист прав і свобод інших осіб є підставою обмеження права на свободу мирних зібрань свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них (ст. 11) [78].

Встановлення обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, як уже зазначалося, визначено Основним Законом України. Можна, наприклад, навести положення: ст. 23, відповідно до якої кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей; уже цитовані положення ч. 3 ст. 34, статей 35 і 39. Норми ст. 37 встановлюють підстави обмеження права громадян на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій; ст. 41 - щодо обмеження використання власності в разі заподіяння шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації і природної якості землі; ст. 44 - щодо здійснення права, тих, хто працює, на страйк з урахуванням необхідності, забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей [95].

Водночас відсутність конституційної норми загального змісту, яка містила б положення щодо визначення загальних матеріальних підстав обмежень прав і свобод людини і громадянина зумовлює їх різне тлумачення та розширює можливості щодо зловживання державою правом відповідно до встановлення тих чи інших обмежень.

При цьому, проаналізувавши матеріальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина, можна зробити висновок, що закріплені в Основному Законі України обмеження ґрунтуються на принципі поєднання публічних і приватних інтересів. Ці інтереси знайшли своє відображення опосередковано через визнання правомірними тих обмежень, які необхідні для досягнення визначеної мети в межах таких інтересів.

Отже, матеріальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина - це критерії оцінювання правотворчої діяльності держави з точки зору реальності цих правомочностей. Разом з тим основною вимогою до матеріальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина є збереження змісту конституційних прав і свобод.

Визначаючи систему конституційних цінностей та конкретизуючись в основних правах і свободах, саме принцип поваги людської гідності забороняє посягання на природні (громадянські) та інші основні права людини. При цьому цей принцип тісно пов'язаний з вимогою збереження сутності змісту конституційних прав, який не допускає їх звуження [27, с. 62]. Конкретизація даного критерію передбачає встановлення мінімального нормативно-правового змісту конституційних прав і свобод. Він спотворюється в разі неможливості застосування принципів конституційного права, а також відсутності ефективних правових гарантій його реалізації.

Обґрунтування встановлення матеріальних підстав обмеження конституційних прав і свобод зумовлює проведення оцінювання важливості конституційних правовідносин та їх суб'єктів, для захисту яких і встановлюються обмеження прав і свобод людини і громадянина, адже виключно в разі справді важливих обставин можна обґрунтовувати законність конституційно-правових обмежень. Варто, зокрема, звернути увагу на такі встановлені Основним Законом України матеріальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина, як: «державна безпека» та «суспільний порядок». Разом з цим сьогодні бракує деталізованих визначень даних понять, у зв'язку з чим «існує необхідність більш точного визначення даних понять, причому при формулюванні і застосуванні таких обмежень варто керуватися об'єктивними критеріями, а також застосуванням зазначених норм у випадках збройних конфліктів чи спорадичних актів насильства» [116, c. 17].

Зауважимо, що види матеріальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України та законами України були об'єктом дослідження, наприклад, О. В. Скрипнюка. Автор виділив такі підстави обмеження прав і свобод залежно від гарантованих Основним Законом України прав і свобод людини і громадянина: «1) під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства допускається обмеження права на недоторканність житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, на невтручання в особисте та сімейне життя; 2) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя можуть бути обмежені здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, здійснення права вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір; 3) в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я та моральності населення або захисту прав і свобод інших людей може бути обмежене законом здійснення права на свободу світогляду і віросповідання; 4) в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей законом можуть бути встановлені обмеження прав громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів; 5) в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей може встановлюватись обмеження щодо реалізації громадян збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації; 6) з мотивів суспільної необхідності допускається обмеження права кожного володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; 7) для захисту економічних і соціальних інтересів допускається обмеження права тих, хто працює, на страйк» [235, c. 10].

В. В. Назаров, наприклад, до матеріальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина відносить: 1) нагальну необхідність запобігти злочинові чи його припинити; 2) установлення істини під час розслідування кримінальної справи; 3) невідкладні випадки, пов'язані з урятуванням життя людей, майна; 4) безпосереднє переслідування осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину [128, c. 15].

Разом з цим вважаємо, що для ефективнішого використання підстав, як структурного елементу конституційно-правового механізму обмеження прав і свобод людини і громадянина, необхідним є поєднання формальних та матеріальних підстав обмеження й визначення видів матеріальних підстав обмеження прав та свобод залежно від правомірності їх встановлення.

Вітчизняна дослідниця О. В. Осинська запропонувала підхід, згідно з яким правовими є обмеження, якщо вони встановлюються з огляду на «дотримання міжнародних стандартів прав і свобод людини, як зразка, моделі, еталону правової норми, а порушення духу права, що враховує наразі природне походження прав і свобод людини, є підставою порушення питання про правомірність встановлення таких обмежень» [141, c. 9].

Саме за допомогою зазначеного вище підходу в науці виокремлено підстави обмеження, наприклад, конституційного права особи на недоторканність житла, які поділено на: «1) законні (порушення кримінальної справи, проведення слідства (проведення обшуку, виїмки, накладення арешту, огляду, слідчого експерименту; розшук злочинця «по гарячих слідах» та проведення оперативно-розшукової діяльності; невідкладні і небезпечні надзвичайні ситуації: надання першої допомоги, ліквідація осередків епідемічної небезпеки, усунення екстрених комунальних проблем; пожежі, паводки чи інші стихійні лиха з метою врятування життя та здоров'я людей) ; 2) незаконні (ситуації, які не містять достатніх правових та законних підстав, наприклад, обшук без відповідного рішення суду; вчинення злочинів: крадіжок, грабежів, розбоїв, незаконного встановлення прослуховувальних пристроїв та пристроїв спостереження тощо; вчинення проступків (наприклад, зайва цікавість сусідів) ; усунення незначних, поточних комунальних несправностей, які не потребують термінового втручання; прийняття різноманітних рішень службовцями житлово-комунальних підприємств у зв'язку із заборгованістю за послуги вищевказаних організацій, які інколи мають характер самоуправства; в разі незаконного позбавлення житла або іншого порушення права на житло» [71, c. 11-12].

Таким чином, саме поєднання матеріальних та формальних підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина дає змогу визначити правомірність їх встановлення, від якого залежить ефективність механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Окрім іншого, з метою визначення правомірності встановлення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина звернемось до таких умов, як критерії обмеження прав і свобод. Така необхідність, зокрема, зумовлена тим, що сучасна концепція прав людини й основоположних свобод не може тлумачитися вузькими рамками лібералізму [222, c. 277]. Критерії в такому контексті є показниками того, як визначається правомірність встановлення певних обмежень та проводиться оцінювання діяльності уповноважених суб'єктів щодо фактичного забезпечення та реалізації прав і свобод людини і громадянина [8, с. 23].