Обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

Наприклад, уже згадувана Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року загалом містить чотири статті, що безпосередньо стосуються обмежень прав людини. Так, ст. 15 встановлено підстави для обмеження від дотримання зобов'язань під час надзвичайної ситуації, ст. 16 - обмеження політичної діяльності іноземців, ст. 17 - заборону зловживання правами, а ст. 18 - межі застосування обмежень прав [78].

У процесі подальшого розвитку системи міжнародно-правових актів останні зазнали деяких змін у сфері обмежень прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, держави-учасниці ОБСЄ в Документі Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р. [47] за правову основу обмежень, окрім закону, взяли також відповідні міжнародні стандарти.

Разом з цим міжнародними договорами у сфері прав і свобод людини державам-учасницям за наявності вищезазначених умов дозволено включати норми, направлені на обмеження встановлених та гарантованих прав, а також у разі виникнення надзвичайних ситуацій відступати від узятих на себе зобов'язань щодо забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина та призупиняти виконання національного законодавства в цій сфері (дерогація). Ще у 1993 році член Європейської комісії з прав людини Дж. Е. С. Фоссет з даного приводу зазначив, що саме такі відступи і сприяють встановленню незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина [50, c. 154].

Наприклад, парламентом України було прийнято постанову «Про Заяву Верховної Ради України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод”« від 21 травня 2015 р. № 462-19 [172], державою було використано право відступу від окремих зобов'язань, визначених п. 3 ст. 2 (права на правовий захист для будь-якої особи) ; ст. 9 (права кожної людини на свободу та особисту недоторканність) ; ст. 12 (права на вільне пересування і свобода вибору місця проживання) ; ст. 14 (рівність перед судом і трибуналом) та ст. 17 (неможливість свавільного чи незаконного втручання в особисте та сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність житла особи або таємницю її кореспонденції чи незаконних посягань на її честь і репутацію) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. та ст. 5 (права на свободу та особисту недоторканність), ст. 6 (права на справедливий суд), ст. 8 (права на повагу до приватного і сімейного життя) і ст. 13 (права на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. [172].

Зауважимо, що у зв'язку з наведеним комісар Ради Європи з прав людини Ніл Муйжнієкс зазначив, що оголошений Україною відступ від окремих зобов'язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод має регулярно переглядатися та обмірковуватись [281], а заступник директора європейського і центральноазіатського відділення Human Rights Watch Р. Денбер вважає, що введений в Україні режим дерогації є абсолютно законним і виправданим, однак держава в разі його реалізації постійно повинна враховувати фактори необхідності, пропорційності та недискримінаційності [283].

Водночас Європейською комісією з прав людини ще у 1979 році було запроваджено правило суворого тлумачення, яке встановлює, що жодні критерії, окрім вказаних у міжнародних нормативно-правових актах, не можуть виступати як підстави для обмежень встановлених прав і свобод людини і громадянина. Крім того, зазначені цілі обмежень мають тлумачитись без розширення змісту слів порівняно з загальноприйнятим значенням [2, c. 21].

Також треба зазначити, що загальноприйняті міжнародно-правові принципи і норми у сфері обмежень прав і свобод людини і громадянина, будучи обов'язковими для всіх держав, що їх ратифікували, зокрема і для України, можуть стосуватись і тих обмежень, що є результатом законотворчої діяльності держави, хоча при цьому не прописані в міжнародних нормативно-правових актах.

Отже, виокремлений період становлення й розвитку конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина характеризується формуванням інституту конституційно-правових обмежень з урахуванням зарубіжного досвіду та міжнародних нормативно-правових актів у галузі прав людини та закінчується прийняттям Основного Закону України.

Наступний етап становлення й розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина простежується після прийняття Конституції України. Зокрема, частиною національного законодавства України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, відповідно до ст. 9 Конституції України, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Зазначена конвенція ратифікована Україною й набула чинності для України у 1997 році. Пунктом першим частини першої Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року», на підставі якого відбулася ратифікація Конвенції та окремих протоколів до неї, зазначено, що: «Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції» [78].

Встановлення на законодавчому рівні обов'язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини, у тому числі й щодо питання обмежень прав і свобод людини і громадянина, зумовлює вивчення практики Європейського суду з прав людини та застосування національного законодавства з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, оскільки саме в рішеннях Європейського суду з прав людини розкривається зміст більшості положень Конвенції.

Окрім того, ст. 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що «застосування судами Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерела права, а ст. 18 цього наведеного закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини» [160].

Таким чином, після прийняття Конституції України з 1997 року становлення і розвиток інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина відбувається з урахуванням практики та правової позиції Європейського суду з прав людини.

З урахуванням наведеного вважаємо за можливе виділити такі історичні етапи формування інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні, які впливали на розвиток вітчизняного законодавства: перший - закріплення обмеження свободи віросповідання, обмеження права обіймати певні посади тощо в Конституції Пилипа Орлика 1710 року; другий - закріплення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Конституції УНР 1918 року щодо встановлення обмеження окремих громадянських, політичних прав громадян, а також обмеження виборчих прав осіб, які не є громадянами, та допустимість обмеження на підставі спеціального закону окремих прав людини; третій - закріплення конституційно-правових обмежень у конституційних актах радянського періоду (1919 рік - початок 1990-х років) з урахуванням соціалістичної (колективістської) концепції конституційно-правового статусу людини і громадянина; четвертий - формування інституту конституційно-правових обмежень крізь призму зарубіжного досвіду та міжнародних нормативно-правових актів у галузі прав людини в контексті розроблення Концепції нового Основного Закону України та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р., що закріпила принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина, крім передбачених її нормами випадків (початок 1990-х років з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет України до - середини 90-х років ХХ ст.) ; п'ятий - розгляд конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина через врахування практики та правової позиції міжнародно-правових інституцій (1997 рік - по сучасний період).

Висновки до Розділу 1

Підсумовуючи результати проведеного в даному розділі дисертаційного дослідження, можна зробити такі висновки:

1. Під поняттям «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина» пропонується розуміти встановлені конституційно-правовими нормами межі правомірного діяння людини і громадянина (суб'єкта конституційно-правових відносин) з метою стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захисту законних інтересів.

2. Ознаками конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина можна назвати: виправданість мети їх встановлення; направленість обмежень на захист суспільних правовідносин, інтересів конкретної людини, держави, суспільства в цілому; виконання охоронної функції, функції захисту правовідносин, прав і свобод людини і громадянина, інших конституційно-правових цінностей; встановлення виключно на підставі Основного Закону України та конкретизація в поточному законодавстві; неможливість порушення встановленого конституційного принципу рівності кожного у своїй гідності, правах перед законом; неприпустимість внесення змін до Основного Закону України, якщо зміни передбачають обмеження прав і свобод людини і громадянина; неможливість реалізації конкретними суб'єктами встановленого конституційно-правового статусу особи повною мірою; зменшення обсягу правомочностей особи за допомогою встановлення обов'язків, заборон, відповідальності, які зводять різноманітність поведінки суб'єктів до певного «обмеженого» стану; мотивація належної поведінки.

3. Конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина, як інститут конституційного права, є сукупністю взаємозумовлених, взаємопов'язаних закріплених конституційно-правових норм, які визначають межі правомірної поведінки людини і громадянина, як суб'єктів конституційно-правових відносин, зумовленої змістом наданого права чи свободи, встановлені з метою утвердження й забезпечення прав і свобод інших людей, стримання від посягання на встановлені Основним Законом України цінності, захист законних інтересів.

4. Юридичними ознаками конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, як окремого інституту, є: наявність об'єктивно сформованої, цілісної та відносно відокремленої системи функціонально взаємозумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, якими визначено межі правомірної поведінки людини і громадянина, підстави встановлення обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина, а також випадки, за яких не допускається обмеження прав і свобод людини і громадянина (за своїм змістом) ; наявність достатньої кількості конституційно-правових норм, які встановлюють конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина, не допускаючи звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (за своїми функціями) ; наявність системи позитивно закріплених об'єктизованих у чинному законодавстві й інших галузевих джерелах права конституційно-правових нормах, які визначають допустимість встановлення обмежень на підставі Конституції України, за умови деталізації законом, який відповідає Конституції України, а також судом відповідно до закону (за своєю формою).

5. Основними періодами становлення й розвитку інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні є: перший - закріплення обмеження свободи віросповідання, обмеження права обіймати певні посади тощо в Конституції Пилипа Орлика 1710 року; другий - закріплення конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина в Конституції УНР 1918 року щодо встановлення обмеження окремих громадянських, політичних прав громадян, а також обмеження виборчих прав осіб, які не є громадянами, та допустимість обмеження на підставі спеціального закону окремих прав людини; третій - закріплення конституційно-правових обмежень у конституційних актах радянського періоду (1919 рік - початок 1990-х років) з урахуванням соціалістичної (колективістської) концепції конституційно-правового статусу людини і громадянина; четвертий - формування інституту конституційно-правових обмежень крізь призму зарубіжного досвіду та міжнародних нормативно-правових актів у галузі прав людини в контексті розроблення Концепції нового Основного Закону України та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р., що закріпила принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина, крім передбачених її нормами випадків (початок 1990-х років з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет України - до середини 90-х років ХХ ст.) ; п'ятий - розгляд конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина через урахування практики та правової позиції міжнародно-правових інституцій (1997 рік - по сучасний період).

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

2. 1 Загальна характеристика механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні

Як попередньо наголошувалося, Конституціє України встановлено обов'язок щодо утвердження й забезпечення права і свободи людини. У цьому контексті конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина є одним зі способів реалізації державою вищезазначеного обов'язку.

Сучасний конституційний процес в Україні актуалізував проблеми реалізації, забезпечення охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина на конституційному рівні. Відомо, що протягом останніх років напрацьовувались пропозиції щодо внесення змін до Основного Закону України з метою підвищення рівня людиноцентричності. Головна мета інновацій, як підкреслюють відомі вчені Ю. С. Шемшученко та О. В. Скрипнюк, полягає у змістовному збагаченні прав і свобод, приведенні їх у відповідність з узятими Україною міжнародно-правовими зобов'язаннями, доповненні новими правами і свободами та посиленні їх гарантованості [268, c. 67].

При цьому для конституційного забезпечення прав людини і громадянина необхідною є, за словами провідних фахівців, «система передбачених Конституцією державних заходів, гарантій, засобів і механізмів, що знаходять своє втілення в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування і спрямовані на сприяння реалізації й на захист прав і свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України» [202, c. 8-9].

У науковій літературі, присвяченій розробкам механізму реалізації та гарантіям конституційних прав і свобод, особливо стосовно різноманітних підходів до класифікації юридичних гарантій прав і свобод, встановлення меж їх здійснення відносять до так званих гарантій охорони прав і свобод [65, c. 5; 84, с. 55-62].

Обмеження прав і свобод людини і громадянина, за виразом, є «правовим засобом, що дає можливість реалізувати інструментальний характер механізму правового регулювання, задовольнити інтереси суб'єктів права, не порушуючи при цьому конституційних прав людини і громадянина» [155, c. 13].

З огляду на зазначене можна дійти висновку, що наявність ефективного механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина зумовить повноцінну реалізацію положень Основного Закону України щодо закріплених прав та свобод, їх охорони від потенційних порушень, захисту тих, що зазнали порушень, тощо.

Значимість та актуальність висвітлення проблематики механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина зумовлюється як особливостями нинішнього періоду реформування в усіх сферах суспільного життя України, прагнень держави до євроінтеграції влади, так і необхідністю реального забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, їх охорони, утвердження й захисту інших гарантованих Основним Законом України конституційно-правових цінностей.

Крім того, в якісно нових умовах сучасного праворозуміння актуальними питаннями є, зокрема, творче переосмислення, уточнення юридичною наукою основоположних понять, категорій, їх застосування в нормативно-правових актах, офіційних документах концептуального та іншого характеру тощо, які не налаштовані на нові умови правові механізми загрожують перетворенням суб'єктивних прав у декларацію, відірвану від реального життя [226, c. 143].

Подібне, як зазначається у спеціальній літературі, стосується також і таких усталених категорій, якими є «правове регулювання», «механізм правового регулювання», «структура механізму правового регулювання». Дана проблематика має особливу вагу, оскільки, як раніше зазначалося, обмеження прав є одним із елементів механізму правового регулювання.

Зауважимо, що схожі проблеми існують також у зарубіжній, зокрема російській, юридичній науці. Фахівцями актуалізується положення, згідно з яким недослідженість елементів механізму правового регулювання, недостатнє обґрунтування їх об'єктивності, системності та прогностичного впливу на юридичний результат зумовлює ситуацію суттєвого обмежування прав і свобод людини та громадянина, шкодить режиму законності та правопорядку в державі й суспільстві [19, c. 3].

Необхідність дослідження додається ще й у зв'язку з тим, що, як зазначає відомий учений-правник В. М. Шаповал у своїй праці, присвяченій проблемам становлення й розвитку сучасного українського конституціоналізму, саме завдяки формулі конституційно-правова норма плюс практика її реалізації можна найповніше виразити суть конституціоналізму, який і є практикою конституційного регулювання суспільних відносин [266, c. 16, 17].

Треба підкреслити, що проведений змістовний аналіз наукової та навчальної літератури з конституційного права дає підстави стверджувати, що незважаючи на значущі загальнотеоретичні напрацювання відносно правової природи та сутності правового регулювання, його механізму, досі немає їх комплексного й системного осмислення крізь призму конституційно-правової матерії [247].

У цьому контексті, незважаючи на актуальність, механізм конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина як окремий об'єкт наукового дослідження все ще не розглядався у вітчизняній юридичній науці, у зв'язку з чим потребує детального з'ясування.

Значущість обумовлена також необхідністю формування науково обґрунтованої національної концепції регламентування конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина як складової гарантування їх здійснення прав.

Для ґрунтовнішого аналізу сутності, структурних елементів механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні слід, використовуючи один із популярних для дослідників різних галузевих наук на даний період інструментаріїв, звернутися до поняття категорії «механізм».

Цей термін широко використовується в багатьох науках: політології, філософії, науці державного управління, правознавстві тощо. Дослідники звертають увагу на існуючі науково-галузеві та авторські розбіжності щодо тлумачення та змістовного наповнення даної категорії. Первинне ж значення слова «механізм», зокрема: це - пристрій, що передає або перетворює рух, внутрішня будова, система чого-небудь, метод або спосіб досягнення певного результату, сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне чи інше явище [28, c. 523].

Так, правовий механізм визначають як певну конструкцію, яка передбачає дію послідовно організованих юридичних засобів, що дають можливість досягти конкретної юридичної цілі з дотриманням відповідної процедури, кожна ланка якого є самостійним комплексом юридичних засобів [242, c. 13]. При цьому, враховуючи так зване «механістичне» розуміння досліджуваної категорії, основним призначенням правового механізму є, як кажуть, перетворення, наприклад, правових норм як декларативних приписів - у реальну практику суспільного життя [34, c. 21].

З урахуванням наведеного в попередньому розділі розуміння категорії «конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина», вважаємо, що основним призначенням механізму конституційно-правового регулювання обмежень є встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина з метою спрямувати поведінку людини і громадянина, не порушувати індивідуальну свободу, права інших людей, загалом сприяти реалізації конституційно-правовому статусу особи, захисту інших конституційних цінностей.

При цьому, на нашу думку, механізм конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина можна розглядати як механізм передання «нав'язування» особі правової програми (форми, методи правового впливу) та механізм сприйняття, переробки і здійснення цієї програми (правова діяльність особи) [139, c. 73].

Враховуючи тісний обумовлений взаємозв'язок механізму правового регулювання, механізму конституційно-правового регулювання в цілому та механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина зокрема, варто зупинитися на існуючих основних характеристиках названих явищ, оскільки більш поглиблений їх аналіз не є завданням цього дослідження.

Загальновизнаним, зокрема, у теорії права є визначення механізму правового регулювання, наведене С. С. Алексєєвим, який розуміє зазначену категорію як «взяту в єдності сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини» [245, c. 162].

Вітчизняними науковцями механізм правового регулювання розглядається, наприклад: 1) як система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативність правового впливу на суспільні відносини [136, c. 10]; 2) як єдина система правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин та подолання перепон, що стоять на шляху задоволення інтересів суб'єктів права [66, c. 373]; 3) як узята в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється й забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим») [231, c. 535]; 4) як певна, взята у єдності, сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає інтересам суб'єктів права, розв'язує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері [59, c. 151]; 5) як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання [246, c. 393]; 6) ще як система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини [204, c. 168], тощо.

Досить подібний підхід характерний для зарубіжної наукової літератури, де відповідне явище розуміють у вигляді, наприклад: 1) системи правових засобів, організованих найбільш послідовно, з метою подолання перешкод, що стоять на шляху задоволення інтересів суб'єктів права [204, c. 144]; 2) або не статичної сукупності засобів, а нормативно-організованого, послідовно здійснюваного комплексного процесу, направленого на результативне втілення правових норм у життя, за допомого адекватних правових засобів [1, c. 14].

З урахуванням вищезазначених визначень, а також враховуючи існуючу в науці думку щодо того, що правові обмеження є сукупністю елементів механізму правового регулювання [44, c. 10], можна дійти такого висновку: механізм правового регулювання й механізм конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина взаємодіють через дії юридичних норм на правовідносини щодо виникнення та меж здійснення людиною та громадянином своїх прав і свобод.

З метою дослідження механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, необхідним є з'ясування його складових, що є умовами, які впливають на встановлення та застосування конституційно-правових обмежень.

Наприклад, Н. М. Оніщенко, аналізуючи існуючі на сьогодні в науці підходи до розуміння елементів механізму правового регулювання, виокремлює «широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме: норми права; юридичні факти; правовідносини; тлумачення; реалізація права; правосвідомість; правомірна поведінка; протиправна поведінка; юридична відповідальність, а також вузький підхід, до якого належать такі елементи: норми права; нормативно-правові акти; правовідносини, реалізація права; законність» [59, c. 119].

Згідно з іншими наявними на сьогодні складовими механізму правового регулювання його елементами є: 1) норми права, юридичний факт, фактична поведінка суб'єктів права зі здійснення своїх прав і обов'язків, акти застосування права [106, c. 217]; 2) обов'язкові на відповідних стадіях регулювання (юридичні норми, нормативно-правові акти, юридичні факти; правовідносини, акти тлумачення (роз'яснення) змісту правових норм, акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків) ; обов'язкові протягом усього регулювання (правосвідомість, законність) ; факультативні (інтерпретаційно-правові акти, акти застосування правових норм) [204, c. 168].

До елементів механізму реалізації конституційних норм, наприклад в теорії права, відносять: соціально-економічну і політичну ситуації, рівень правової і загальної культури, моралі, соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чинник, державні інституції, органи місцевого самоврядування, які забезпечують застосування конституційних норм у процесі нормотворчості, правозастосовної і правоохоронної діяльності [85, c. 53].

На нинішній період є наукове розуміння, що механізм конституційно-правового регулювання - це сукупність правових засобів (об'єктивованих субстанціональних правових явищ, що мають фіксовані властивості, які дають змогу реалізувати потенціал права, його силу), узята в єдності, за допомогою яких держава здійснює правовий вплив на суспільні відносини в бажаному для неї напрямі [113, с. 105-115]. Серед таких - правові норми, принципи, права та обов'язки, акти застосування норм права та правовідносини [113, с. 105-115].

Крім того, під механізмом конституційно-правового регулювання розуміють систему послідовно організованих юридичних засобів, що доповнюють один одного, за допомогою яких забезпечується упорядкованість суспільних відносин визначального характеру (перш за все відносин владарювання) та досягаються цілі конституційно-правового регулювання [76, с. 46].

Елементами механізму правового захисту, зокрема, визначають такі: нормативні (система правових норм та принципів, що регулюють відносини у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина) ; інституційні (організаційні) (індивідуальні суб'єкти правозахисної діяльності, органи й організації, які спеціально уповноважені державою здійснювати відповідно до закону та у правовій формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на захист прав і свобод людини і громадянина) ; функціональні (правозахисна діяльність).

Оскільки, як уже вище зазначалося, встановлення меж здійснення конституційних прав і свобод у науковій літературі відносять до так званих юридичних гарантій охорони прав і свобод, доцільно назвати також виокремлені елементи механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, якими, зокрема, є правовий статус особи, система нормативно-правових засобів і загально-соціальні умови забезпечення прав і свобод особи [34, c. 7]. У конституційно-правовій літературі називають такі елементи, як «гарант їх здійснення; юридичні елементи механізму реалізації (індивідуально-правові документи, юридичні факти, правові відносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх форми і методи організації здійснення) ; процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; умови і фактори такого процесу» [84, c. 56].

Під час дослідження, зокрема, правового механізму застосування адміністративної відповідальності за протиправне обмеження права громадян на екологічну інформацію виокремлюються такі його складові: правові норми, уповноважені державні органи (посадові особи), юридичні факти, правозастосовчі акти, що є з'єднувальною ланкою між реально вчиненими діями суб'єкта та нормативно закріпленим складом адміністративного правопорушення [44, c. 15].

Узагальнивши погляди щодо механізму правового регулювання, механізму конституційно-правового регулювання та механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина, їх особливостей, вважаємо за можливе виокремити такі основні складові механізму конституційно-правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина: конституційно-правові норми; принципи обмеження прав і свобод; конституційно-правові відносини, що здійснюються у визначених конституційним законодавством межах; суб'єктивні права та юридичні обов'язки як наслідок конституційно-правових відносин, що виникли в результаті конкретної моделі поведінки конкретних суб'єктів; акти застосування конституційно-правових норм як дії конкретних суб'єктів щодо здійснення приписів конституційно-правових норм.

По-перше, такою складовою названого механізму є конституційно-правові норми. Як було вже досліджено в попередньому розділі, названі конституційно-правові норми утворюють окремий інститут конституційного права. Саме завдяки цим конституційно-правовим нормам визначаються допустимі обмеження прав і свобод людини, громадянина, а також умови їх встановлення та застосування.

Конституція України, відобразивши глобальну тенденцію постійного розширення конституційних прав і свобод, у ст. 22 встановила принцип, згідно з яким закріплені права і свободи не є вичерпними, не можуть бути скасованими, а з прийняттям нових законів або внесенням змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. При цьому, як уже наголошувалося, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64) [95].

Водночас зазначимо, що на сьогодні стало очевидним, про що зазначають фахівці, що положення названої статті є ідеалістичними, а можливість її реалізації на практиці є примарною, оскільки правило Основного Закону України, незважаючи на його привабливість з точки зору прав людини, не відповідає реаліям, його втілення не є можливим. На думку В. О. Човгана, суспільні відносини не можуть регулюватись тільки законами, які закріплюють нові права або розширюють існуючі [263, с. 15].

Саме завдяки конституційно-правовим нормам визначаються допустимі обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також умови їх встановлення та застосування. Разом з тим нормами Основного Закону України лише передбачено допустимість обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина із зазначенням тих формальних підстав, якими дозволяється обмеження прав і свобод людини і громадянина. У результаті, враховуючи узагальнений характер наведених нормативних положень, досить складно в усіх випадках чітко визначити межі реалізації конституційного статусу особи.

До особливостей конституційного регулювання обмежень конституційних прав і свобод, крім того, можна віднести те, що в Основному Законі України сам термін «обмеження» стосовно того чи іншого права чи свободи законодавець прямо застосовує, наприклад: 1) обмеження у формі заборони щодо створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ст. 17) [95]; 2) допустимість встановлення на підставі закону обмеження права кожного, хто на законних підставах перебуває на території України на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України (ст. 33) [95]; 3) обмеження законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34) [95]; 4) обмеження законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших людей права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) [95]; 5) обмеження права на об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 1 ст. 36) [95]; 6) обмеження щодо членства в політичних партіях (ч. 2 ст. 36) [95]; 7) обмеження щодо членства у професійних спілках (ч. 3 ст. 36) [95]; 8) обмеження права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації відповідно до закону й лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 39) [95]; 9) обмеження підприємницької діяльності депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 42) [95]; 10) обмеження прав засуджених встановлені вироком суду на підставі закону (ст. 63) [95]; обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64) [95], неможливість внесення змін до Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157) [95].

Розглядаючи норми, що встановлюють конституційно-правові обмеження прав і свобод людини і громадянина в контексті загальноприйнятої класифікації (за методом правового регулювання, за призначенням у механізмі правового регулювання, за ступенем конкретизації правового припису тощо), та з урахуванням вищенаведеного аналізу доходимо висновку, що за методом правового регулювання вони є імперативними нормами (тобто такими, що передбачають єдиний варіант поведінки суб'єктів конституційного права).

Зважаючи на сказане вище, узагальнимо, що до конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод застосовуються основні види, способи правового регулювання, властиві праву в цілому. За призначенням у механізмі конституційно-правового регулювання досліджувані норми є як матеріальними, так і процесуальними конституційно-правовими нормами. Вищезазначені конституційні положення щодо встановлення обмежень прав і свобод є матеріальними нормами, тоді як процесуальні норми, як правило, закріплюються в поточному законодавстві.

За юридичною силою конституційні норми, якими встановлено загальні засади конституційно-правових обмежень, обмеження окремих конституційних прав і свобод, відповідно до ст. 8 Основного Закону України мають найвищу юридичну силу.

Окрім іншого, на конституційному рівні передбачено встановлення обмежень на підставі закону, таких прав і свобод людини і громадянина, як: права іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуватися тими самими правами і свободами, як і громадяни України (ст. 26 Конституції України), права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України) [95], а також права не зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 32), збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32) [95]; права знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ч. 3 ст. 32) ; свободи пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34), права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) [95]. Подібна вимога закріплена також і ст. 64 Основного Закону України, якою визначено неможливість обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану окремих прав і свобод.

З огляду на положення ст. 8 Конституції України, за якими закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції України, регламентування обмежень конкретних прав і свобод людини і громадянина у чинному законодавстві має відповідати конституційним вимогам.

Треба сказати, що відповідно до конституційних повноважень (ст. 147) та ст. 8 Закону України «Про Конституційний Суд України» названий орган вирішує питання щодо відповідності законів України, окремих їх положень, якими встановлено обмеження прав і свобод людини і громадянина. У даному разі відповідна діяльність Конституційного Суду України в названій частині виконання повноважень представляє одну зі складових механізму конституційно-правового регулювання в досліджуваній сфері - акт реалізації права.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяють на норми загального та конкретного змісту. Приписи, які містять норми загального змісту, поширюються на всіх суб'єктів конституційного права, а для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного припису [83, с. 302]. Таким чином, норми загального змісту, які встановлюють конституційно-правові обмеження прав і свобод, поширюються на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, а норми конкретного змісту - на окремих суб'єктів конституційно-правових відносин.

Так, норми статей Конституції України, якими встановлено окремі обмеження, а саме: статті 29-35, 41, 47, 66-68 є нормами загального змісту, оскільки їх приписи містять такі терміни, як «усі», «кожен», «ніхто», а отже, стосуються всіх суб'єктів конституційно-правових відносин.

Відповідно, норми статей Основного Закону України: ст. 26, ч. 3 ст. 32, статті 36 і 65 є нормами конкретного змісту, якими визначено обмеження окремих суб'єктів конституційно-правових відносин, таких як громадянин України, іноземець та особа без громадянства.

Оскільки загальними методами юридичного впливу права на суспільні конституційно-правові відносини, є, зокрема, метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони [83 c. 38], вони також притаманні для застосування в досліджуваній сфері відносин.

Так, методом конституційного зобов'язання встановлюються конституційні обов'язки людини і громадянина, що спонукають до належної поведінки, як-то: «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68 Основного Закону України) [95].

Утім у досліджуваній сфері конституційно-правових відносин переважаючим є метод заборон, що виявляється в юридичному обмеженні правосуб'єктності суб'єктів таких відносин з метою недопущення конституційного делікту. Відповідно до Закону України «Про всеукраїнський референдум» «забороняється застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі учасника всеукраїнського референдуму» (ст. 9) [163].

Забороняючі норми в Юридичній енциклопедії визначають як один із видів правових норм, характерними ознаками яких є встановлення у їх диспозиції обов'язку особи утримуватись від вчинення заборонених державою певних дій [271, c. 449].

Наприклад, О. В. Білоскурська в дисертаційному дослідженні, присвяченому комплексному конституційному обов'язку дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, визначає заборону як вимогу утриматись від певного варіанта негативної поведінки, яка Конституцією України чи іншим законом України визнається правопорушенням [22, c. 21], а К. М. Зубов, досліджуючи правообмеження в державній службі, визначає поняття заборони як категоричного правового припису щодо стримання від виконання певних дій або певної поведінки та вважаючи її (заборону) такою, що є складовою обмеження в широкому розумінні зазначеного поняття [62, c. 6].

У зарубіжній літературі, приміром, поняття «заборона» визначається як державно-владний стримувальний засіб, який під загрозою відповідальності повинен запобігати небажаним, протиправним діям, що завдають шкоди особистим та суспільним інтересам [117, c. 62].

Разом з тим з урахуванням наявного підходу до розуміння поняття механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина, варто зазначити, що вся сукупність норм, які становлять зміст інституту конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, ґрунтується на відповідних принципах. За їх допомогою, на нашу думку, можна визначити загальні засади правового регулювання конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Якщо звернутися до семантичного тлумачення понять «принцип» і «засади», треба підкреслити очевидну спорідненість цих термінів, які визначаються одне через одне [132, c. 722].

Серед існуючих визначень поняття «принципи конституційного права» наведемо його тлумачення в Академічному курсі конституційного права України, обґрунтоване на підставі існуючих на момент його підготовки наукових підходів, де ця категорія розуміється як «керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання» [83, c. 43-45].

Безумовно, вказані принципи визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, це стосується особливих принципів, що розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права стосовно окремих його основних інститутів. З огляду на об'єкт нашого дослідження мову можна вести про принципи конституційно-правового статусу особи [5, с. 23].

Серед наявних у теорії конституційного права принципів конституційно-правового статусу особи: визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю; вільності й рівності людини у своїх правах; невідчужуваності й непорушності її прав і свобод; невичерпності прав і свобод людини і громадянина; гарантованості прав і свобод людини і громадянина та неможливості їх скасування; неприпустимості звуження змісту та обсягу закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина; рівності громадян перед законом; права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання; неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, окрім випадків, передбачених Конституцією України; єдності прав та обов'язків людини і громадянина; відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у Конституції України [102, c. 41-42].

Крім того, до принципів конституційно-правового статусу особи віднесено: 1) належність людині основних прав і свобод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які на сьогодні склалися в міжнародному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність конституційних прав, свобод та обов'язків; 5) юридична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) принцип єдності прав і обов'язків; 9) гуманістична спрямованість основ правового статусу особи; 10) загальнодоступність основних прав і свобод людини і громадянина [82, c. 127-128], а також принцип невідчужуваності й непорушності прав і свобод, принцип невичерпності прав і свобод, принцип рівності, принцип гарантованості прав і свобод та неможливості їх скасування, принцип недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, принцип заборони свавільного обмеження прав і свобод [208, c. 87].

У зарубіжній літературі безпосередньо під принципами конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина розуміють, наприклад, закріплені в Конституції найважливіші основи, виходячи з яких здійснюється закріплення та реалізація обмежень прав і свобод людини і громадянина від незаконного та необґрунтованого обмеження [237, c. 12].

Вітчизняний дослідник А. Є. Стрекалов виокремлює загальні та спеціальні принципи. До перших віднесено «принципи, які стосуються всіх аспектів правового статусу особи в цілому і водночас особливо позначаються на кожному з інститутів (найвища соціальна цінність людини, невідчужуваність і невід'ємність основних прав і свобод, рівноправність, визнання міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини), а до других - ті, що притаманні тільки цьому інституту й відображають його специфіку на тлі загальних закономірностей конституційного права (прямо закріплені в Основному Законі України - неприпустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів, неприпустимість обмежень дискримінаційного характеру, тобто за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, неприпустимість підзаконного обмеження прав і свобод, неможливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією, неможливість будь-яких обмежень окремих прав і свобод, прямо передбачених Конституцією, неприпустимість внесення до неї таких змін, які передбачають обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також не закріплені - правомірності (легітимності), необхідності (виправданості), пропорційності (домірності), виключності, орієнтованості на інтереси людини і громадянина) [238, c. 10-11], законність, конкретність, обґрунтованість, збалансованість, недопустимість свавільних обмежень» [71, c. 11].

Утім треба констатувати, що, не зважаючи на досить широкий перелік названих принципів, у науці конституційного права, на наш погляд, не приділено належної уваги такому важливому принципу конституційно-правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, як принцип неможливості за жодних обставин обмеження права людини на життя [5, с. 24]. У літературі до ознак зазначеного права віднесено: значущість права на життя, його постійний характер, фундаментальність, універсальність, високий ступінь захищеності, позбавлення економічного змісту, наявність специфічного об'єкта, невід'ємність; пріоритетність, комплексний характер, особливий механізм реалізації; первинність, недопущення правонаступництва, неоновлюваність, сталість, всезагальність, індивідуальний характер [49, c. 5].

Іншою складовою механізму конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина є конституційно-правові відносини, поняття, сутність яких у науці конституційного права досить досліджені, не викликають принципових суперечностей і розглядаються, зокрема, як «нормативно-визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу й породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин» [83, c. 459]. Традиційно ж основними елементами цих правовідносин вважають суб'єкти, об'єкти, суб'єктивні права і юридичні обов'язки та юридичні факти [83, c. 462].

З метою з'ясування особливостей конституційно-правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина розглянемо елементи конституційно-правових відносин, що характерні при встановленні та застосуванні конституційно-правових обмежень.

Відповідно до ст. 64 Основного Закону України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [95]. Таким чином вказана норма визначає два види суб'єктів конституційно-правових відносин, права і свободи яких можуть бути обмежені: людина і громадянин.

Чітке уявлення про суб'єктів конкретних правовідносин має велике значення, бо неможливо вирішити питання про потенційних носіїв прав та обов'язків згідно із приписами конституційно-правових норм. Вони є насамперед визначальними елементами для таких правовідносин, бо інші - досить схожі з аналогічними елементами правовідносин, що регулюються іншими галузевими нормами.

З усієї різноманітності окреслених вище суб'єктів на підставі, наприклад, ст. 26 Конституції України виокремлюються вже названі - іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, - які, як встановлено, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України [95]. Таким чином, Основним Законом України закріплена допустимість обмеження окремих прав і свобод людини названих суб'єктів конституційно-правових відносин із спеціальним конституційно-правовим статусом.