Протидія злочинності: проблеми теорії та практики

Метою статті є аналіз кримінологічних систем на кримінологічній карті світу, які відображають особливості рівня злочинності, уявлень про її причини та способи нейтралізації в різних країнах і регіонах. Окреслено системний підхід у використанні кримінологічної моделі порівняльного правознавства щодо правових систем у сфері запобігання злочинам. Висвітлено проблемні питання криміноглобалістики, зокрема кримінологічної практики із застосуванням кримінологічного законодавства. Здійснено спробу сформувати надійну методологічну базу, необхідну для визначення закономірностей кримінальної та кримінологічної політики в сучасному світі. Методологія. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання, що дає змогу розглядати правові, функціональні, організаційні та процедурні аспекти протидії злочинності в їх розвитку, взаємозв'язку та взаємовпливові. На цьому методологічному підґрунті в статті також застосовано окремі наукові методи пізнання. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат теорії протидії злочинності, визначено сутність, особливості та значення світових кримінологічних систем запобігання злочинам. Шляхом застосування системно-структурного методу досліджено стан, структуру й визначено основні тенденції протидії злочинності в Україні. Історико- правовий, порівняльно-правовий і логіко-нормативний методи використано для ретроспективного аналізу рівня організації та здійснення запобігання злочинам у світових кримінологічних системах. За допомогою структурно-логічного методу з'ясовано основні напрями вдосконалення та оптимізації кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в статті вперше комплексно, на підставі використання сучасних методів пізнання, урахування новітніх досягнень правової науки на системному рівні аналізу й узагальнення з'ясовано та схарактеризовано феномен кримінологічного забезпечення протидії злочинності, спрогнозовано тенденції його розвитку і трансформації в умовах сьогодення у світових кримінологічних системах запобігання злочинам. Висновки. Нині актуальною є необхідність визначення місця української системи попередження й боротьби зі злочинністю на кримінологічній карті світу. На наш погляд, українська система попередження та боротьби зі злочинністю належить до особливого постсоціалістичного типу кримінологічної системи, елементи й ознаки якої вимагають поглибленого вивчення та обґрунтування. Найперспективнішим напрямом впливу на злочинність має бути усунення прагнення вчиняти злочини. Основою цього впливу має бути не ідеологічний тиск, а забезпечення задоволеності людей, розвиток позитивних національних традицій. Досвід боротьби зі злочинністю в кожній країні унікальний і може бути своєрідною моделлю для національної кримінологічної системи, яка становить сукупність елементів, що відображають особливості теорії та практики попередження й боротьби зі злочинністю в окремій країні, що охоплюють оригінальні концептуальні підходи до проблеми детермінації злочинної поведінки та її попередження, спеціалізоване профілактичне законодавство, а також своєрідні форми превенцї злочинів.

Ключові слова: системний підхід; порівняльне правознавство; правові системи; кримінологічні системи; кримінологічне законодавство; кримінологічна практика; кримінологічна модель; кримінологічна карта світу; криміноглобалістика.

ВступТеорія правових систем дає змогу застосовувати системний підхід до аналізу досліджуваних явищ. Науковці вивчають глибинні пласти соціальної психології, що формують правову ідеологію та правову свідомість.

У межах аналізу правових систем кримінальне право та кримінологія мають можливість використовувати потенціал, яким володіє теорія держави і права. Узагальнення й висновки, необхідні для визначення закономірностей кримінальної та кримінологічної політики, постійно уточнюють, що забезпечує надійність методологічної бази.

У становлення кримінологічної науки за цим напрямом значний внесок зробили як іноземні, так і вітчизняні вчені, зокрема: Ю. М. Антонян, М. І. Гернет, І. Г. Богатирьов, В. І. Борисов, В. В. Василевич, О. М. Ведернікова, В. А. Глушков, В. В. Голіна, Б. М. Головкін, І. М. Даньшин, А. І. Долгова, А. П. Закалюк, В. С. Зеленецький, А. Ф. Зелінський, О. Г. Кальман, Н. М. Клейменов, О. Г. Колб, О. М. Костенко, Н. Ф. Кузнєцова, О. Г. Кулик, І. П. Лановенко, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, В. В. Лунєєв, Г. М. Міньковський, П. П. Михайленко, А. А. Музика, В. І. Шакун та ін.

Водночас кримінологічні системи практичного спрямування запобігання злочинам повсякчас потребують доопрацювання й удосконалення. Зазначене зумовлює актуальність цього дослідження.

Мета і завдання дослідження

Метою статті є аналіз кримінологічних систем на кримінологічній карті світу, які відображають особливості рівня злочинності, уявлень про її причини та способи нейтралізації в різних країнах і регіонах.

Завданнями статті є:

- окреслення системного підходу у використанні кримінологічної моделі порівняльного правознавства правових систем у сфері запобігання злочинам;

- висвітлення проблемних питань криміногло- балістики, зокрема кримінологічної практики із застосуванням кримінологічного законодавства;

- здійснення спроби формування надійної методологічної бази, необхідної для визначення закономірностей кримінальної та кримінологічної політики в сучасному світі.

Виклад основного матеріалу

Системний підхід до аналізу кримінології виправданий з позиції пошуку правильного орієнтира в розмаїтті кримінологічних учень, які відображають особливості права й політики, філософії та культури, історичного досвіду, сучасної ідеології конкретної країни, національного менталітету і правосвідомості громадян у різних країнах та регіонах. Також цей підхід оптимальний з позиції порівняльного правознавства.

У порівняльному правознавстві для всіх наявних у світі національних правових систем уживають різні терміни: «правова карта світу», «спільнота правових систем» тощо. Водночас здійснено спробу класифікувати правові системи за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація правових систем, запропонована французьким ученим Рене, який обґрунтував ідею трихотомії - виокремлення трьох груп правових сімей (загального права, романо-германської та соціалістичної), що належать у групу інших видів держави і права (БІлеШ, 2003, р. 87).

Ця класифікація ґрунтується на двох критеріях:

а) соціологічному (релігія, філософія, економічна та соціальна структура);

б) критерії юридичної техніки (джерела і структура права).

Основним об'єктом цього дослідження, що представлений на кримінологічній карті світу, є кримінологічна система, яка відображає особливості рівня злочинності, уявлень про її причини та способи нейтралізації в різних країнах і регіонах.

Елементами кримінологічної системи (або її підсистемами) є:

- система теоретичних поглядів, ідей, уявлень, науково обґрунтованих концепцій щодо детермінації та причиновості злочинності в певний історичний період;

- система правового регулювання, що визначає мету, завдання та пріоритетні напрями нейтралізації злочинності, форми й методи соціальної діяльності із запобігання злочинам;

- система практичної організації профілактики та боротьби зі злочинністю, діяльності державних органів влади, громадських об'єднань і громадян із реалізації цілей та завдань превенції злочинів, а також системи взаємодії та координації зусиль усіх суб'єктів цієї діяльності.

Поняття «кримінологічна система» не є синонімом поняття «система кримінологічної науки», оскільки охоплює не тільки світоглядний, теоретичний компонент, а й правовий механізм, а також практичну реалізацію наукових концепцій і заходи протидії злочинності. Унаслідок цього елементами кримінологічної системи є такі категорії, як кримінологічна теорія, кримінологічне законодавство й кримінологічна практика (Vedernikova, 2010, p. 250-251).

Кримінологічна теорія відображає систему поглядів, ідей, уявлень щодо криміногенного комплексу причин й умов злочинності, основних напрямів запобігання їй.

Наукове підґрунтя кримінологічної теорії - це узагальнені результати теоретичних і практичних досліджень, присвячених аналізу об'єктивних закономірностей злочинності, характеристиці особи злочинця та потерпілого, основних напрямів боротьби зі злочинністю.

Кримінологічне законодавство становить систему нормативних актів, що визначають завдання та пріоритетні напрями запобігання злочинам, форми й методи соціальної діяльності щодо попередження злочинності. Такі акти мають подвійний правовий зміст: це можуть бути кримінолого-профілактичні акти або комплексні акти, які поєднують норми різних галузей права.

Поширеними є програмні нормативні акти, прийняті урядами країни, у яких формується сучасна стратегія та основні напрями діяльності державних органів у сфері запобігання злочинам. Такі акти можуть мати різну назву, наприклад: Стратегія скорочення злочинності, План дій зі створення суспільства, стійкого до злочинності.

Кримінологічна практика як елемент кримінологічної системи охоплює практичну організацію та реалізацію системи заходів щодо запобігання злочинам, а також кримінологічно значущі аспекти правоохоронної діяльності.

Поняття «кримінологічна система» має низку спільних рис з поняттям «система протидії (запобігання) злочинам», однак не тотожна їй, оскільки не містить усіх аспектів правоохоронної діяльності, охоплюючи загальні принципи організації цієї діяльності, основні напрями кримінальної політики.

Визначення основних елементів кримінологічної системи надає можливість сформулювати її поняття. Кримінологічна система - це сукупність структурно обумовлених і функціонально взаємопов'язаних елементів, що визначають теоретичне забезпечення, нормативне регулювання та практичну організацію системи запобігання злочинам.

Кримінологічна система є складовою загаль- носоціальної та правової систем суспільства, у межах яких здійснюють розроблення та реалізацію основних напрямів кримінальної політики, окреслення завдань правоохоронної діяльності, встановлення перспективних напрямів міжнародного співробітництва в галузі попередження та боротьби зі злочинністю.

Кримінологічна система - це поняття насамперед національне, оскільки в кожній державі є певні особливості концептуальних підходів і практики запобігання злочинам, які зумовлені специфічною структурою й динамікою злочинності, а також своєрідністю загальнополітичної ситуації в країні в конкретний історичний період.

Національний досвід боротьби зі злочинністю в кожній країні унікальний і може бути своєрідною моделлю або прикладом розв'язання проблеми злочинності в конкретних історичних, політичних, економічних і соціальних умовах (Filianina, 2000, p. 218). У зв'язку із цим, аналізують американську модель теорії та практики попередження й боротьби зі злочинністю, а також британську, німецьку, французьку, італійську, російську, китайську, японську (Kan, 1989, p. 17) й низку інших моделей, а також варіанти розв'язання проблем злочинності, які наявні у світі.

Національна кримінологічна система (кримінологічна модель) є сукупністю елементів, що відображають особливості теорії та практики попередження й боротьби зі злочинністю в окремій країні, охоплюючи оригінальні концептуальні підходи до проблеми детермінації злочинної поведінки та її попередження, спеціалізоване профілактичне законодавство, а також своєрідні форми превенції злочинів.

Унікальність національних кримінологічних моделей не заперечує існування регіональних тенденцій і світових закономірностей розвитку теорії та практики попередження й боротьби зі злочинністю. Тому на кримінологічній карті світу, поряд з національними кримінологічними системами, є регіональні кримінологічні системи, а також світова система попередження й боротьби зі злочинністю (Luneev, 1993, p. 7).

Регіональна кримінологічна система - це сукупність елементів, що відображають спільність теоретичних підходів, нормативного регулювання та практики превенції злочинів, що властиві групі держав, розташованих в окремих регіонах світу.

Прикладами таких систем є англо-американська, західноєвропейська, східноєвропейська, соціалістична та інші регіональні кримінологічні системи, які виокремлено на підставі різних критеріїв. Регіональні особливості превенції злочинів ураховують у діяльності спеціалізованих кримінологічних наукових установ, а також регіональних міжнародних організацій.

До спеціалізованих регіональних наукових установ належать, зокрема, інститути, пов'язані з ООН:

- Європейський інститут з попередження злочинності та боротьби з нею;

- Азіатський і Далекосхідний інститут з попередження злочинності та поводження з правопорушниками;

- Латиноамериканський інститут з попередження злочинності та поводження з правопорушниками;

- Африканський інститут з попередження злочинності та поводження з правопорушниками тощо.

Регіональні міжнародні організації (Slyvenko, 2011, p. 127-128), які здійснюють нормативне регулювання діяльності щодо запобігання злочинам на території держав-членів, - це такі організації, як Рада Європи, Європейський Союз, СНД, Організація африканської єдності, Організація «Ісламська конференція», уповноважені приймати регіональні нормативні акти, що визначають загальні напрями попередження та боротьби зі злочинністю, її окремими видами в конкретному регіоні.

Така типологія не є вичерпною, оскільки різноманіття національних моделей боротьби зі злочинністю не може бути зведене до декількох типів.

У кожній країні, з огляду на різні обставини (культурні традиції, економічні можливості, політичні режими, панівна ідеологія), формується національна система впливу на злочинність. Антикри- мінальні системи в різних державах різняться, водночас, вони мають і спільні риси, що дає змогу виокремлювати серед них певні типи.

За результатами впливу на злочинність визначають оптимальні, задовільні й незадовільні системи.

Оптимальна система надає можливість у практиці руйнівного впливу на злочинність реалізувати весь антикримінальний потенціал суспільства. Критерієм задовільної системи є її здатність нейтралізувати кримінал на соціально толерантному рівні. Якщо антикримінальна система не здатна ні на перше, ні на друге, її визнають незадовільною.

За характером впливу можна виокремити такі типи національних систем:

- традиційно-культурна, у якій переважають порівняно м'які заходи впливу на злочинність, що ґрунтуються на збереженні й розвитку здорових національних культурних традицій (Швейцарія, Японія);

- релігійна або теократична, у якій домінують жорсткі заходи релігійного контролю (такі системи функціонують в ісламських державах - Ірані, Саудівській Аравії);

- ідеократична, що передбачає жорсткий ідеологічний вплив, тиск (Північна Корея);

- поліцейська, у якій головним напрямом визначено припинення злочинів і розвиток поліцейських сил (така система діє, наприклад, у США).

У межах типових регіональних кримінологічних систем можуть функціонувати так звані субрегіона- льні системи, що відображають особливості боротьби зі злочинністю відокремленої групи держав. Наприклад, на підґрунті західноєвропейської регіональної кримінологічної системи сформувалася скандинавська субрегіональна кримінологічна модель.

Глобальна (світова) кримінологічна система - це єдність наукових підходів, нормативного регулювання та практики превенції злочинів у світовому масштабі (Vedernikova, 2010, p. 252-253).

Світова кримінологічна система охоплює науково обґрунтовані уявлення про глобальні закономірності злочинності, міжнародно-правові норми превентивного характеру, а також практичні заходи протидії злочинам, що становлять загрозу всій світовій спільноті.

Науковою основою світової кримінологічної системи є міжнародна кримінологія (Antypenko, 2011) (криміноглобалістика), що передбачає аналіз світових тенденцій злочинності, чинників криміна-

льної глобалізації та світової стратегії попередження й боротьби зі злочинністю.

Нормативну базу глобальної кримінологічної системи утворюють положення міжнародних конвенцій про боротьбу зі злочинністю, що мають превентивне значення. Ефективність світової кримінологічної системи визначається ступенем співробітництва держав і міжнародних організацій у галузі запобігання злочинам.

Світова кримінологічна система доповнює національні й регіональні системи, що відображають відмінності в тенденціях злочинності, формах і методах протидії їй, виборі пріоритетних напрямів кримінальної політики в окремих країнах і регіонах (Kleimenov, 2012, p. 90).

Це зумовлює закономірний інтерес до сучасних тенденцій розвитку основних кримінологічних систем відповідно до потреб національної теорії та практики, що має на меті синтезувати найбільш перспективні ідеї зі світового, регіонального та національного досвіду попередження й боротьби зі злочинністю.

Сучасні кримінологічні системи можна класифікувати на кілька груп, використовуючи такі критерії:

1) соціологічний (фактор економіки, філософії, соціальної структури і релігії);

2) правовий (приналежність до правової системи певного типу);

3) географічний (розташування на карті світу).

З огляду на зазначене, на кримінологічній карті світу можна виокремити такі групи (типи) основних кримінологічних систем, що наділені схожими ознаками:

1) англо-американська;

2) західноєвропейська;

3) східноазіатська;

4) соціалістична;

5) постсоціалістична.

Наукова

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в статті вперше в контексті новітніх досягнень правової науки на системному рівні аналізу й узагальнення визначено та

Новизна схарактеризовано тенденції розвитку і трансформації в умовах сьогодення світових кримінологічних систем запобігання злочинам.

Нашій соціальній системі бракує ідеологічної складової, увагу акцентовано на поліцейських заходах. Однією з актуальних засад удосконалення антикримінальної практики в Україні є гармонізація системи впливу на злочинність відповідно до позитивного вітчизняного й іноземного досвіду.

Нині постала необхідність визначити місце української системи попередження й боротьби зі злочинністю на кримінологічній карті світу. На наше переконання, українська система попередження та боротьби зі злочинністю належить до особливого постсоціалістичного типу кримінологічної системи, елементи й ознаки якої вимагають поглибленого вивчення та обґрунтування.

Гармонійна система має виконувати низку завдань:

- подолання в людей прагнення вчиняти злочини;

- позбавлення можливості реалізувати мотиви злочинної поведінки;

- припинення злочинів на ранній стадії.

Найбільш перспективним напрямом впливу на злочинність має бути саме подолання прагнення вчиняти злочини. Основою цього впливу має бути не ідеологічний тиск, а забезпечення задоволеності людей, розвиток позитивних національних традицій.

Досвід боротьби зі злочинністю в кожній країні унікальний і може бути своєрідною моделлю для національної кримінологічної системи, яка становить сукупність елементів, що відображають особливості теорії та практики попередження та боротьби зі злочинністю в окремій країні, серед яких оригінальні концептуальні підходи до проблеми детермінації злочинної поведінки та її попередження, спеціалізоване профілактичне законодавство, а також своєрідні форми превен- ції злочинів.

REFERENCES

Antypenko, V.F. (Eds.). (2011). Mizhnarodna kryminolohiia - problemne pole mizhnarodnykh doslidzhen [International Criminology is a challenging field of international research]. Kyiv: Stal. doi: https://doi.org/10.18372/2307- 9061.22.6643 [in Ukrainian].

Filianina, L.A. (2000). Mizhnarodne spivrobitnytstvo Ukrainy u borotbi zi zlochynnistiu [International cooperation of Ukraine in the fight against crime]. Naukovyi visnyk Dnipropetrovskoho yurydychnoho instytutu mVs Ukrainy, Scientific Bulletin of Dnipropetrovsk Law Institute of MIA of Ukraine, 2, 218-220 [in Ukrainian].

Kan, U. (1989). Prestupnost i kriminologiia v sovremennoi Yaponii [Crime and Criminology in modern Japan].

N.F. Kuznecova, V.N. Eremina (Eds.). Moscow: Progres [in Russian].

Kleimenov, N.M. (2012). Sravnitelnaia kriminologiia [Comparative Criminology]. Moscow: Norma-M [in Russian].

Luneev, V.V. (1993). Tendencii prestupnosti: mirovye, regionalnye, rossiiskie [Crime trends: global, regional, Russian].

Gosudarstvo i pravo, State and law, 5, 3-19 [in Russian].

Shelli, Dj. (Ed.). (2003). Kriminologiia [Criminology]. SPb.: Piter [in Russian].

Slyvenko, V.A. (2011). Rol mizhnarodnykh orhanizatsii u borotbi z transnatsionalnoiu zlochynnistiu [The Role of International Organizations in Combating Transnational Crime]. Visnyk Dnipropetrovskoho natsionalnoho universytetu, Bulletin of Dnipropetrovsk National University, 3(10/2), 127-133 [in Ukrainian].

Vedernikova, O.N. (2010). Zarubejnye kriminologicheskie sistemy [Foreign Criminological Systems]. Kriminologiia, Criminology. N.F. Kuznecova, V.V. Luneeva (Ed.) (2nd ed., rev.). Moscow: Volters. Kluver [in Russian].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Міжнародна кримінологія - проблемне поле міжнародних досліджень : матеріали наук.-практ. семінару / за заг.

Філяніна Л. А. Міжнародне співробітництво України у боротьбі зі злочинністю. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2000. № 2. С. 218-220.

Кан У. Преступность и криминология в современной Японии : учеб. пособие / пер. с яп. ; под общ. ред.

Н. Ф. Кузнецовой, В. Н. Еремина. М. : Прогресс, 1989. 256 с.

Клейменов Н. М. Сравнительная криминология : монография. М. : Норма-М, 2012. 368 с.

Лунеев В. В. Тенденции преступности: мировые, региональные, российские. Государство и право. 1993. № 5. С. 3-19.

Криминология : учебник / пер. с англ. ; под ред. Дж. Шелли. СПб. : Питер, 2003. 860 с.

Сливенко В. А. Роль міжнародних організацій у боротьбі з транснаціональною злочинністю. Вісник Дніпропетровського національного університету. 2011. Вип. 3 (10/2). С. 127-133. (Серія «Світове господарство і міжнародні економічні відносини»).

Ведерникова О. Н. Зарубежные криминологические системы. Криминология : учеб. пособие / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева. 2-е изд., перераб. и доп. М. : Волтерс Клувер, 2010. 640 с.

Стаття надійшла до редколегії 17.12.2018

Dzhuzha O. - Doctor of Law, Professor, Chief Research Fellow of the Department of Organization of Scientific Activity and Protection of Intellectual Property Rights of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine;

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3107-146

World Criminological Crime Prevention System

The purpose of the article is the analysis of criminological systems on the criminological map of the world, which reflect the features of the state of crime, ideas about its causes and ways of neutralization in different countries and regions. The systematic approach in the use of criminological model of comparative law of legal systems in the field of crime prevention is revealed. The problem issues of criminological globalization, in particular, criminological practice with application of criminological legislation are highlighted. The attempt is made to form a reliable methodological base necessary for determining the regularities of criminal and criminological policy in the modern world. Covered issues of crime criminals, in particular, criminological practice with the use of criminological legislation. An attempt was made to form a reliable methodological base necessary for determining the laws of criminal and criminological policy in the modern world. Currently, there is a need to determine the place of the Ukrainian system of preventing and combating crime on the criminological map of the world. In our opinion, the Ukrainian system of warning and combating crime belongs to a special postsocialist type of criminological system, the elements and signs of which require in-depth study and justification. The most promising area of impact on crime should be the elimination of the desire to commit crimes. The basis of this influence should not be ideological pressure, but ensuring the satisfaction of people, the development of positive national traditions. Conclusions. At present, there is a need to determine the place of the Ukrainian system for the prevention and fight against crime on the criminological map of the world. In our view, the Ukrainian system for the prevention and combating of crime refers to a special post-socialist type of criminological system whose elements and features require in-depth study and substantiation. The most promising direction of the impact on crime should be - eliminating the desire to commit crimes. The basis of this influence should be not ideological pressure, but ensuring people's satisfaction, development of positive national traditions. The experience of combating crime in each country is unique and can serve as a kind of model for the national criminological system, which is a set of elements that reflect the peculiarities of the theory and practice of crime prevention and control in a particular country, including the original conceptual approaches to the problem of determination of criminal behavior and its prevention, specialized preventive legislation, as well as peculiar forms of crime prevention.

Keywords: system approach; comparative law; legal systems; criminological systems; criminological legislation; criminological practice; criminological model; criminological map of the world; criminological globalization.

2. Діяльність працівників правоохоронних органів

Грібов М. Л. - доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності Національної академії внутрішніх справ, м. Київ;

Поняття та правове регулювання використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні

Мета статті - запропоновувати шляхи розв'язання проблем правового регулювання використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні. Методологія. Методологічний інструментарій обрано з урахуванням поставленої мети, специфіки об'єкта та предмета дослідження. Визначальним є загальний діалектичний метод наукового пізнання реальних явищ, а також їхніх зв'язків із практичною діяльністю органів досудового розслідування та суду. З-поміж спеціальних методів дослідження використано такі: метод системного аналізу (застосований для дослідження правових норм, що регламентують використання спеціальних знань у кримінальному провадженні, а також наукових джерел); системно-структурний - для встановлення змісту досліджуваних категорій і правових явищ, формування понятійно-категорійного апарату; логіко-юридичний (або догматичний) - у процесі розроблення понятійного апарату та наукових положень; моделювання - для формулювання конструкцій правових норм, що установлюватимуть використання спеціальних знань у кримінальному провадженні. Наукова новизна полягає в удосконаленні теоретичного розуміння змісту використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні; обґрунтуванні доцільності використання терміна «спеціальні компетентності» в юридичній науці та правотворчій практиці; внесенні пропозицій щодо системних змін і доповнень до чинного КПК України в частині використання «спеціальних компетентностей». Висновки. Термін «спеціальні знання», який ужито в чинному КПК України, потрібно замінити на «спеціальні компетентності». Спеціальні компетентності є сукупністю професійних знань, умінь і навичок, необхідних для вирішення конкретних питань у межах кримінального провадження особам, які залучені для цього на підставах, встановлених кримінальним процесуальним законом. Використання спеціальних компетентностей у кримінальному провадженні диференціюють залежно від статусу їх суб'єкта (носія) на таке, що здійснює експерт, і таке, що здійснює спеціаліст. Особливими (окремо встановленими законом) видами спеціалістів слід вважати перекладача (сурдоперекладача), педагога, психолога, лікаря. Окремо слід встановити їхні функції та особливості повноважень. Крім того, у кримінальному процесуальному законі потрібно чітко врегулювати процесуальний порядок залучення спеціаліста до виконання завдань кримінального провадження. Положення цього закону, які передбачають залучення спеціаліста до певних процесуальних дій, його участь у них або його присутність під час їх проведення (без чіткого окреслення завдань), доцільно конкретизувати, сформулювавши такі завдання.

Ключові слова: спеціальні знання; уміння; навички; спеціальні компетентності; кримінальне провадження; спеціаліст; експерт.

Використання спеціальних знань, умінь і навичок для виконання завдань кримінального провадження є об'єктивно зумовленою необхідністю та має давню історію. У сучасних умовах без відповідних компетентностей у різних сферах людської діяльності, науки, техніки, мистецтва про ефективність розслідування злочинів (які посягають на суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності людини) та належний захист підозрюваних, обвинувачених у кримінальному процесі не може йтися.

Водночас законодавча регламентація використання спеціальних знань, умінь і навичок є недостатньо досконалою та спричиняє невизначеність в окремих ситуаціях кримінального провадження, викликаючи слушну критику науковців і практиків.

Проблеми використання спеціальних знань, умінь і навичок з метою виконання завдань кримінального провадження останніми роками активно досліджують як вітчизняні (Kohutych, 2015; Kochura, 2017; Yaremchuk, 2017; Shcherbakovskyi, 2018; Pyrih, & Shynkarenko, 2018), так й іноземні (Matejic, 2015; Gottschalk, 2016; Steiner-Dillon, 2017; Guerrini, Robinson, Petersen, & McGuire, 2018; Gvozdeva, Shapiro, & Yujaninova, 2018; Mapes, Stoel, Poot, Vergeer, & Huyck, 2019) вчені. Дослідники не мають єдиного підходу до трактування сутності зазначених знань, умінь і навичок. Це суттєво ускладнює розроблення належного наукового підґрунтя для визначення змісту й оптимальної форми правового регулювання їх використання в кримінальному провадженні. Адже чітке визначення сутності спеціальних знань, умінь і навичок (у контексті кримінального процесу) є одним з головних чинників належного законодавчого унормування їх використання для виконання завдань кримінального провадження.

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є розроблення теоретичного підґрунтя для вдосконалення правового регулювання використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні.

Для досягнення цієї мети було сформульовано такі завдання:

- на підставі аналізу результатів останніх теоретичних досліджень, норм законодавства та практичної діяльності суб'єктів кримінального процесу визначити поняття спеціальних знань, умінь і навичок, що використовують у кримінальному провадженні;

- окреслити оптимальні засоби унормування поняття та змісту спеціальних знань, умінь і навичок, що використовують у кримінальному провадженні;

- запропонувати систему змін і доповнень до КПК України з метою вдосконалення правового регулювання використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні.

Виклад основного матеріалуПідґрунтям для розроблення конкретних шляхів удосконалення законодавчої регламентації використання спеціальних знань, умінь і навичок у кримінальному провадженні є правильне теоретичне розуміння й однозначне юридичне визначення відповідних понять. У зв'язку з викладеним дослідники цієї проблеми одностайно окреслюють як недолік те, що законодавець не подає в КПК України визначення спеціальних знань. Учені пропонують власні формулювання цього поняття.

Так, 2015 року І. І. Когутич доходить висновку, що найповніше відображає сутність спеціальних знань таке визначення: спеціальні знання - це така сукупність професійних знань, навичок і вмінь, яка отримана внаслідок спеціальної освіти та/або досвіду роботи, відповідає сучасному розвитку певної галузі правозастосування, науки, техніки, мистецтва або ремесла, є достатньою для проведення відповідними суб'єктами компетентного (кваліфікованого) вирішення питань, які цікавлять слідство чи суд в конкретному провадженні (справі) (Kohutych, 2015).

Спеціальні знання, на думку О. О. Кочури, - це професійні знання й уміння в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо, необхідні для вирішення питань, які виникають у процесі досудового розслідування кримінальних проваджень і розгляду матеріалів у суді (Ко^ига, 2017).

Презентуючи результати власного дослідження, Є. О. Даніч трактує поняття спеціальних знань, що використовують під час проведення слідчого експерименту, як знання і навички їх застосування в певній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла, що отримані в процесі фахової підготовки та професійної діяльності особами, яких залучають до кримінального провадження відповідно до норм кримінального процесуального законодавства з метою досягнення завдань слідчої (розшукової) дії - слідчого експерименту (Danich, 2018).

Усі ці дефініції можна визнати такими, що в певному ступені об'єктивно відображають поняття спеціальних знань. Їх об'єднує порушення логіки, яке полягає у віднесенні до змісту категорії «знання» інших, відмінних від неї, категорій - «уміння» та «навички». Такий підхід притаманний як для визначень спеціальних знань, що пропонують сучасні дослідники, так і для визначень, сформульованих у працях тих попередників, на висновки яких вони спираються.

Із цього приводу М. Г. Щербаковський слушно зауважує, що до поняття «спеціальні знання» недоцільно додавати «уміння й навички», адже це суперечить прийнятим у педагогіці та психології положенням (Shcherbakovskyi, 2018).

Водночас у кримінальному провадженні справді часто постає потреба не лише в спеціальних теоретичних знаннях, а й у практичних навичках (уміннях) їх використання. Для того аби провести розтин трупа з метою встановлення причини смерті, недостатньо відповідних знань, потрібні вміння та навички. Тому означені категорії потрібно розмежовувати, наприклад, законодавець зазначив у ч. 1 ст. 71 КПК України, що спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування й судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Щоправда, в інших нормах цього Кодексу, які пов'язані із застосуванням спеціальних знань, умінь і навичок (спеціалістом або експертом), невиправдано використано лише термін «спеціальні знання».

У науковій і навчальній літературі із психології та педагогіки категорії «знання», «уміння» та «навички» завжди чітко розмежовують. Знання здебільшого тлумачать як засвоєну людиною інформацію, що може бути за потреби відтворена. Попри певні розбіжності в тлумаченні термінів «уміння» і «навички», переважає позиція, згідно з якою навички - це автоматизовані компоненти діяльності, які сформувалися в процесі багаторазового повторення і не вимагають свідомого контролю. Уміння ж формуються на підставі наявних знань і виявляються тільки у свідомій діяльності, вони є засвоєними способами діяльності, які вимагають самоконтролю за виконанням (Kaniuk, 2011). Уміти - це здійснювати певну дію, виконувати її розумно, свідомо, а вміння - те, що забезпечує результативність цієї дії в нових умовах. Рівень сформованості навички визначають автоматизмом дії або системи дій, рівень уміння - рівнем участі у виконанні дій інтелектуальної сфери особи (Kaplinskyi, 2015).

Слід визнати, що вживання в нормах КПК України терміна «спеціальні знання, вміння та навички» призведе до ускладнення як їх філологічної конструкції, так і сприйняття відповідних положень. Тому недоцільно формулювати окремі визначення спеціальних знань, спеціальних умінь і спеціальних навичок.

Для комплексного тлумачення знань, умінь і навичок часто використовують категорію «компетентність» (Aizenbart, 2017; Chekan, Barna, & Ivanova, 2017; Perehonchuk, 2016; Tatarnikova, 2016). У теорії і практиці психології та педагогіки її визначають як поєднання знань, умінь і навичок, що надають можливість ефективно розв'язувати певні проблеми й виконувати завдання в конкретному виді діяльності; як інтегральну якість особистості, що виявляється в її загальній здатності та готовності до діяльності, яка ґрунтується на знаннях і досвіді, що набуті в процесі навчання та соціалізації та орієнтовані на самостійну й успішну участь у діяльності; як комплексну характеристику особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку (знання, уміння, навички, креативність, ініціативність, самостійність, самооцінка, самоконтроль).

Нині поняття компетентності унормовано на рівні Закону України «Про вищу освіту» (для цілей цього Закону) й визначено як динамічну комбінацію знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних та громадянських рис, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти.

З огляду на викладене, вважаємо можливим у нормах КПК України (у випадках, коли одночасно потрібно вказати на спеціальні знання, уміння й навички) використовувати термін «спеціальні компетентності», надаючи йому відповідне визначення. Таку дефініцію слід формулювати з урахуванням усіх переваг і недоліків визначень, що запропоновані науковцями для спеціальних знань.

Майже всі дослідники трактують такі знання як професійні. Більшість із них акцентують на належності цих знань до певної галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла. З огляду на те, що в законодавчих і підзаконних актах України містяться вимоги щодо володіння фахівцями (професіоналами) у відповідних галузях знаннями з науки, техніки, мистецтва, ремесла, релігії, економіки, медицини, переконані, що цей елемент недоцільно включати до визначення - достатньо зауважити, що знання є професійними.

Лише в одному з проаналізованих вище визначень спеціальних знань ^пю^ 2018) акцентовано на носіях таких знань. Це особи, яких залучають до кримінального провадження відповідно до норм кримінального процесуального законодавства. Отже, це можуть бути експерт, спеціаліст (об'єкти залучення), не можуть - слідчий (детектив), прокурор, захисник (суб'єкти залучення).

Водночас у науці обстоюють думку, що слідчий (детектив), прокурор, захисник у кримінальному провадженні також послуговуються спеціальними знаннями, що набуті ними в процесі освіти за фахом і здобуття практичного досвіду роботи (зокрема, це криміналістичні та юридичні знання).

Із цього приводу М. В. Салтевський зауважував, що знання, уміння, навички, які використовують у будь-якій галузі людської діяльності, отримані в процесі спеціальної освіти, досвіду й практичної діяльності, не можна називати спеціальними для особи, яка ними володіє, оскільки їх використання передбачене її професійними обов'язками. Вони є спеціальними тільки для того, у кого інша професія. Таким чином, знання є спеціальними тільки щодо інших знань, відмінних за змістом (Saltevskyi, 2008). Отже, фахові знання слідчого, прокурора, захисника, якими вони послуговуються під час кримінального провадження, не можуть бути визнані спеціальними (якщо йдеться про кримінальне провадження). Саме такий підхід застосовує законодавець у чинному КПК України: спеціальними він називає лише знання експерта та спеціаліста. Не можна заперечувати того, що слідчий (детектив), прокурор, захисник володіють професійними знаннями, які використовують під час досудового слідства та судового розгляду.

У зв'язку з викладеним доцільно розмежовувати знання, що використовують у кримінальному провадженні, як запропонував В. В. Юсупов. Зокрема, він диференціював такі знання на дві групи - спеціальні та криміналістичні. Учений зазначає, що в кримінальному, цивільному, адміністративному, господарському судочинствах спеціальними знаннями слід вважати професійні знання осіб, які залучені в установленому законодавством порядку для проведення експертизи або дослідження об'єктів, явищ і процесів, що мають значення для правильного вирішення справи.

Криміналістичні ж знання (у вузькому значенні) є сукупністю відомостей з криміналістики й інших спеціальних юридичних дисциплін, що набута під час навчання та професійної діяльності слідчими, прокурорами, суддями, захисниками (адвокатами) (Yusupov, 2018).

У науковій літературі спеціальні знання в кримінальному провадженні визначають як неза- гальнодоступні та незагальновідомі. Із цього приводу І. І. Когутич зауважує, що такі характеристики спеціальних знань у кримінальному провадженні суперечать основним принципам інформаційних відносин стосовно відкритості й доступності інформації (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про інформацію») (Kohutych, 2015).

Позиція науковця є цілком слушною в частині вживання терміна «незагальнодоступні». Цей термін можна тлумачити так, що спеціальні знання в кримінальному провадженні належать до категорії відомостей з обмеженим доступом і становлять державну, комерційну, адвокатську, нотаріальну, лікарську й іншу охоронювану законом таємницю.

Застосування ж терміна «незагальновідомі» вказує на спеціальні знання як на такі, що не мають масового поширення та якими володіє обмежене коло фахівців. Водночас такі знання є загальнодоступними. Оволодіти ними можна шляхом отримання відповідної освіти, проходження спеціальної підготовки, підвищення курсів кваліфікації, самоосвіти, наукової діяльності, досвіду практичної роботи за спеціальністю. Проте визначати це в дефініції необов'язково, достатньо зауважити, що ці знання є професійними (і саме тому не мають масового поширення).

Отже, у КПК України потрібно запровадити термін «спеціальна компетентність» і визначити відповідне поняття як сукупність професійних знань, умінь та навичок, необхідних для вирішення конкретних питань у межах кримінального провадження особам, які залучені для цього на встановлених цим Кодексом підставах.

Аналіз норм КПК України дає змогу стверджувати, що до кола таких осіб (носіїв спеціальної компетентності) мають бути однозначно віднесені: перекладач (ст. 68 КПК України), експерт (ст. 69), спеціаліст (ст. 71). Водночас у наукових дослідженнях як носіїв спеціальних знань у кримінальному провадженні здебільшого розглядають лише експерта та спеціаліста. Такий підхід може бути виправданий з огляду на те, що перекладач теж є спеціалістом з окремо регламентованими повноваженнями. Його знання, які він використовує, у кримінальному провадженні є професійними, а він безпосередньо залучається до кримінального провадження в установленому законом порядку (саме як спеціаліст, він не має статусу експерта).

Спеціалістом у кримінальному провадженні можуть бути визнані також педагог, психолог і лікар. Так, відповідно до ч. 1 ст. 226 КПК України, допит малолітньої або неповнолітньої особи проводять у присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря. Частина четверта цієї статті передбачає, що до початку допиту зазначеним особам роз'яснюють їхній обов'язок бути присутніми під час допиту, а також право заперечувати проти запитань і ставити запитання. Відповідно до ч. 1 ст. 227 КПК України, під час проведення слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечують участь законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря. У частині другій цієї статті передбачено, що до початку слідчої (розшукової) дії законному представнику, педагогу, психологу або лікарю роз'яснюють їхнє право за дозволом ставити уточнювальні запитання малолітній або неповнолітній особі.

Законодавець непрямо визнав педагога, психолога та лікаря спеціалістами, яких залучають до кримінального провадження. Так, у ч. 8 ст. 228 КПК України зазначено: «При

пред'явленні особи для впізнання можуть бути залучені спеціалісти для фіксування впізнання технічними засобами, психологи, педагоги та інші спеціалісти». На нашу думку, доцільно визначити це конкретніше, безпосередньо зауваживши, що педагоги, психологи та лікарі, присутні під час допиту малолітньої або неповнолітньої особи чи проведення процесуальних дій за її участю, є спеціалістами. Слід додатково регламентувати покладені на них функції (що є предметом окремого дослідження), а саме в частині захисту малолітньої або неповнолітньої особи від травмування психіки.

У нормах ст. 226-228 КПК України законодавець носіїв різних спеціальних компетентностей (психологів, педагогів і лікарів) ставить в один ряд, пов'язуючи їх участь у кримінальному провадженні з допитом малолітньої або неповнолітньої особи, проведення слідчих дій за участю такої особи, а також до пред'явлення особи для впізнання.

Однак на підставі аналізу інших норм КПК України можна дійти висновку, що лікаря (цілком обґрунтовано) законодавець вважає спеціалістом. Огляд трупа слідчий, прокурор проводять за обов'язковою участю судово-медичного експерта або лікаря, якщо вчасно неможливо залучити судово-медичного експерта (ч. 1 ст. 238). Освіду- вання здійснюють на підставі постанови прокурора та, за необхідності, за участю судово-медичного експерта або лікаря (ч. 2 ст. 241).

Отже, використання спеціальних компетентностей у кримінальному провадженні можна класифікувати залежно від статусу їх суб'єкта (носія) на таке, що здійснює експерт, і таке, що здійснює спеціаліст. Особливими (окремо встановленими) спеціалістами є перекладач (сурдоперекладач), педагог, психолог, лікар. Закон безпосередньо не вказує на їхній статус як спеціалістів у кримінальному провадженні, але вони є такими за своєю сутністю.

Одна з правових проблем застосування спеціальних компетентностей обізнаних осіб під час досудового розслідування та судового розгляду полягає в тому, що законодавець не передбачив процесуального порядку залучення спеціаліста до кримінального провадження. Відсутність визначеної законом процедури такого залучення унеможливлює застосування спеціальних компетентностей спеціаліста в процесуальній формі. Отже, у КПК України потрібно передбачити процесуальний порядок залучення спеціаліста, що є передумовою легітимності його дій, забезпечення процесуальної форми використання його компетентностей.

Попри несформованість єдиного підходу вчених на зміст процесуальної та непроцесуаль- ної форм використання спеціальних знань у кримінальному провадженні, усі науковці до процесуальних форм відносять призначення та проведення експертизи. Щодо решти випадків тривають дискусії.

Більшість дослідників процесуальною формою використання спеціальних знань вважають також участь спеціалістів у проведенні слідчих (розшуко- вих) дій, до непроцесуальних - надання усних або письмових консультацій спеціалістами, що відповідає ч. 1 ст. 71 та ч. 1 ст. 360 КПК України.

Водночас аналіз практики органів досудового розслідування дає підстави стверджувати, що участь спеціалістів й експертів у проведенні слідчих (розшукових) дій часто обмежується саме наданням консультацій (порад, роз'яснень), здебільшого усних. У такому разі процесуальною формою участі спеціаліста в проведенні слідчих (розшукових) дій слід вважати все, крім консультацій, тобто конкретні практичні дії, спрямовані на виконання окремих завдань, що виникають у процесі досудового слідства та судового розгляду.

З огляду на викладене вище, можемо зазначити, що до процесуальних форм використання спеціальних компетентностей однозначно належать:

- переклад пояснень, показань або документів перекладачем (ч. 3, 4 ст. 29; п. 18 ч. 3 ст. 42; п. 9 ч. 1 ст. 56; ст. 68 та ін.);

- проведення експертизи (ст. 70, 242, 243 та ін.);

- надання спеціалістом безпосередньої технічної допомоги: фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо (ч. 1 ст. 71) під час будь- яких процесуальних дій, а також здійснення під час огляду (за дорученням слідчого, прокурора) вимірювання, звуко- чи відеозапису, виготовлення графічних зображень оглянутого місця чи окремих речей, виготовлення відбитків і зліпків (ч. 7 ст. 237);

- надання письмових пояснень спеціалістами, які брали участь у проведенні відповідної процесуальної дії (п. 2 ч. 2 ст. 105 КПК України);

- відібрання зразків для проведення експертизи спеціалістом за дорученням суду (ч. 1 ст. 245);

- дослідження спеціалістом інформації, отриманої під час застосування технічних засобів, у разі необхідності (ч. 1 ст. 266).

У зазначених випадках чітко окреслено завдання або функції (а в окремих випадках - також права й обов'язки) залучених до виконання завдань кримінального провадження носіїв спеціальних компетентностей.

Чинний КПК України містить вказівку на окремі форми використання спеціальних знань у кримінальному провадженні, які за своєю сутністю також мають бути процесуальними, проте не одержали достатньої законодавчої регламентації. До них, насамперед, належать ті, у формулюванні яких законодавець застосовує термін «участь» (або використовує в цьому самому значенні терміни «присутність», «залучення»): участь педагога, психолога або лікаря в допиті малолітньої або неповнолітньої особи (ст. 226; ч. 1, 3 ст. 354; ст. 491), а також у слідчих діях за участю такої особи (ст. 227 КПК України); участь психологів, педагогів та інших спеціалістів у пред'явленні особи для впізнання (ч. 8 ст. 228); участь судово-медичного експерта в огляді трупа слідчим, прокурором (ст. 238 ч. 1); участь лікаря в огляді трупа слідчим, прокурором, якщо вчасно неможливо залучити судово-медичного експерта (ст. 238 ч. 1); участь судово-медичного експерта або лікаря в освідуванні особи (ст. 241 ч. 2); участь спеціаліста в огляді затриманої кореспонденції (ч. 1 ст. 262); участь спеціалістів в огляді судом певного місця (ст. 361 ч. 1); участь експерта в огляді судом певного місця (ст. 361 ч. 1).

У жодному з окреслених випадків законодавець не зазначає, у чому саме полягає «участь» (або навіщо потрібна присутність обізнаної особи, для чого її залучають). Тому незрозуміло, які конкретно функції мають виконати залучені до виконання завдань кримінального провадження носії спеціальних компетентностей. Конкретизація цих питань безпосередньо в КПК України сприятиме ліквідації ситуації правової невизначеності. У такому разі можна буде чітко віднести окремі випадки застосування спеціальних компетентностей експертами та спеціалістами до процесуальної або непроцесуальної форми. Так, якщо, крім консультацій спеціалісту, буде надано повноваження на проведення конкретних дій, то форму застосування його компетентності слід вважати процесуальною.