Протидія злочинності: проблеми теорії та практики

У Петроградському робітничо-селянському університеті, що заснований 1918 року, готували кадри для органів радянської юстиції та міліції. В університеті також було створено факультет міліції та карного розшуку. На шестимісячних курсах підготовки працівників карного розшуку вивчали техніку карного розшуку, наукову тактику розслідування злочинів, судову медицину, застосування собак-шукачів. Отримані знання курсанти закріплювали на практиці в карному розшуку, реєстраційному бюро, спільній зі співробітниками міліції роботі з розкриття й попередження злочинів (Lisichenko, & Saburov, 1983, p. 9). Згодом на базі юридичного факультету цього вишу 1930 року створено самостійний юридичний інститут, де було запроваджено вивчення криміналістики як самостійної дисципліни, яку викладав О. О. Сальков (Iscenko, 2016, p. 198).

Після 1917 року криміналістику активно запроваджують на короткострокових курсах для працівників органів слідства, дізнання та суду. В Україні започатковано курси з підготовки та підвищення кваліфікації працівників судових, слідчих органів і міліції в Харківській, Чернігівській, Миколаївській, Подільській, Одеській та інших губерніях. Заняття проводили за програмою, яку 1920 року було затверджено НКВС РРФСР і рекомендовано для організації навчального процесу на всіх курсах радянської міліції (Lisichenko, & Saburov, 1983, p. 8, 9-10).

У березні 1919 року при губернському кримінальному відділі Харкова відкрито спеціальні курси для агентів (працівників розшуку), у лютому 1920 р. в Києві - спеціальні курси для «червоних сищиків» (Iscenko, 2016, p. 173).

11 червня 1921 року почали функціонувати курси червоних міліціонерів Харківської губмілі- ції, згодом на їх базі створено Всеукраїнську школу міліції та карного розшуку (нині - Національна академія внутрішніх справ). У школі курсанти вивчали, зокрема, кримінальну техніку, тактику і судову медицину. Залежно від напрямів підготовки курсантів (працівників зовнішньої міліції вопечатньїй. 2010. № 1. С. 90]. Питання викладання криміналістики в навчальних закладах на території колишньої Російської імперії після 1917 року потребує детальнішого дослідження.

чи карного розшуку) кількість навчальних годин на опанування окремих предметів різнилася. З метою покращення навчання працівників міліції 1924 року було прийнято рішення організувати при школі двомісячні курси реєстраторів- дактилоскопістів (Dzhuzha, & Dovbnia, 2010, p. 100, 101, 105). Схожою була підготовка криміналістів й у Польщі (Rydzek, 1990, p. 159-162).

У Харківському юридичному інституті 1939 року організовано кафедру криміналістики, яка функціонувала до 194І року. Її завідувачем був учений у галузі судової медицини та криміналістики професор М. М. Бокаріус. Це була перша кафедра криміналістики, запроваджена у вітчизняних закладах вищої освіти.

У післявоєнні роки криміналістику починають викладати на кафедрах кримінально- процесуального спрямування. Зокрема, 1947 року створено кафедру криміналістики та кримінального процесу Київського державного університету, що очолював заслужений діяч науки, доктор юридичних наук, професор С. І. Тихенко, який працював на кафедрі кримінального права університету з 1944 року. На юридичному факультеті університету С. І. Тихенко паралельно викладав курси криміналістики і кримінального права (Berzin, 2008, p. 267). У Харківському юридичному інституті в післявоєнні роки самостійної кафедри криміналістики не було. Її сформували на базі однойменної секції в складі кафедри кримінального права, процесу та криміналістики. Як самостійна кафедра вона функціонувала з 1952 року (Tatsii, 2014, p. 413). Після 1945 року в Одеському державному університеті діяли кафедра кримінального права, процесу та криміналістики. З 1967 року кафедру очолив відомий криміналіст, доктор юридичних наук, професор В. П. Колмаков. З реорганізованої кафедри 1998 року утворено кафедру криміналістики.

У Київській вищій школі Міністерства охорони громадського порядку УРСР (нині - Національна академія внутрішніх справ) самостійну кафедру криміналістики створено 1964 року на базі кафедри оперативної роботи і криміналістики. Крім основного курсу, там проводили заняття зі спеціальної техніки, судової медицини та судової психіатрії. Згодом було виокремлено кафедри спеціальної техніки і судової медицини. З початку роботи як окремого структурного підрозділу кафедра криміналістики стала однією з провідних у навчальному закладі ("Aktualni pytannia", 2015, p. 24).

Наукова новизна

Після 1917 року викладання криміналістики в закладах вищої освіти України мало такі особливості:

1) у зв'язку із закриттям юридичних факультетів університетів припинено викладання криміналістики та інших предметів, зокрема кримінальної статистики, кримінальної соціології, кримінальної психології;

2) було запроваджено викладання криміналістики в спеціальних вишах з підготовки міліціонерів, працівників карного розшуку й інших співробітників органів, що забезпечували протидію злочинності;

3) для викладання криміналістики на курсах і в спеціальних школах обрано уніфікований підхід щодо програми навчальної дисципліни, яку затверджував НКВС;

4) у 1930-х роках після відкриття юридичних відділень і факультетів в університетах відновлено викладання криміналістики;

5) у післявоєнні роки навчальний курс «Криміналістика» викладали на кафедрах кримінально-процесуального спрямування.

Висновки

Таким чином, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. криміналістику в закладах вищої освіти України спершу викладали в межах навчальних курсів з кримінального права, кримінального судоустрою і провадження (процесуальний порядок розслідування злочинів), поліцейського права.

До 1917 року криміналістика як комплекс допоміжних до кримінального права навчальних дисциплін мала статус не обов'язкового для вивчення курсу, який пропонували насамперед тим студентам університетів, які мали намір працювати в органах юстиції, що розслідували злочини. Криміналістику викладали студентам, застосовуючи різні форми навчальних занять - практичні, криміналістичні семінари, студії, секції.

Після більшовицького перевороту 1917 року на юридичних факультетах університетів призупинено розвиток криміналістики внаслідок їх закриття; запроваджено викладання криміналістики для підготовки міліціонерів, працівників карного розшуку й інших співробітників органів, що забезпечували правопорядок; уніфіковано програми криміналістики для спеціальних шкіл міліції. З 1930-х років відновлено викладання цієї дисципліни на юридичних відділеннях і факультетах університетів.

Після Другої світової війни на теренах України навчальна дисципліна «Криміналістика» інтегрується з «Кримінальним процесом» на кафедрах кримінально-процесуального спрямування. З 1950-1960-х років у вітчизняних закладах вищої освіти юридичного профілю та спеціальних правоохоронних вишах засновано кафедри криміналістики, що сприяло її подальшому розвитку не лише як юридичної навчальної дисципліни, а й як практичної діяльності та науки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Актуальні питання теорії і практики криміналістичної науки : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., присвяч. 50-річчю кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ (Київ, 23 січ. 2015 р.). Київ : Гельветика, 2015. 368 с.

Берзін П. С. Київська школа кримінального права (1834-1960 рр.): історико-правове дослідження : монографія. Київ : КНТ, 2008. 436 с.

Білоус В. В. 210-та річниця від дня заснування Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2014. Вип. 14. С. 465-472.

Джужа О. М., Довбня В. А. Становлення, розвиток та організаційно-правові засади діяльності першого всеукраїнського навчального закладу з підготовки працівників міліції (1921-1937 рр.). Актуальні питання історії органів внутрішніх справ України (історико-правовий аспект) : зб. наук. пр. / [редкол.: В. В. Коваленко (голова), О. М. Джужа, Є. М. Бодюл та ін.]. Київ, 2010. С. 100-105.

Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка : в 2 т. Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2011. Т. 1 : А-К. 1088 с.

Георгіца А. З., Марчук В. П., Никифорак М. В., Пацурківський П. С. Юридичний факультет Чернівецького університету (історичний нарис). Ерліховський збірник. 1995. Вип. 2. С. 15-25.

Грекул-Ковалик Т. А. Особливості навчального процесу на юридичному факультеті Чернівецького університету у 1918-1940 рр. Науковий вісник Чернівецького університету. 2010. Вип. 538. С. 25-30.

Ищенко А. В. Летопись криминалистики: даты, факты, имена. Киев : УкрДГРІ, 2016. 384 с.

Казарин В. Н. Первые профессора-юристы Иркутского университета. Сибирский юридический вестник. 1998. Вып. 2. С. 6-7.

Історія Одеської національної юридичної академії / голов. ред. С. В. Ківалов. Одеса : Юрид. літ., 2002. 328 с.

Лисиченко В. К., Сабуров И. В. Развитие криминалистики и судебной экспертизы в первые годы советской власти в РСФСР и УсСр. Криминалистика и судебная экспертиза. 1983. Вып. 26. С. 3-13.

Маннс Г. Ю. Криминалистика как прикладная дисциплина и предмет преподавания. Криминалист первопечатный. 2010. № 1. С. 79-91.

Нежурбіда С. І. Етіологія злочину: теорії, аналіз, результат : монографія. Чернівці : Друк Арт, 2013. 432 с.

Никифорак М. В. Становлення вищої юридичної освіти на Буковині. Ерліховський збірник. 1994. Вип. 1. С. 12-22.

Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского университета за 1913 г. Записки Императорского Харьковского университета. 1914. Кн. 1. С. 177-178.

Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского университета за 1912 г. Записки Императорского Харьковского университета. 1913. Кн. 2. С. 167.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого 1804-2014 / [редкол.: В. Я. Тацій (голов. ред.), Ю. П. Битяк, А. П. Гетьман та ін.]. Харків : Право, 2014. 616 с.

Таубер Л. К вопросу об усовершенствовании способов исследования преступления. Вестник права. 1915. № 41. С. 1132-1134.

Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка : істор. огляд.

Юсупов В. В. Криміналістика в Україні у ХХ-ХХІ століттях. Київ : Маслаков, 2018. 556 с.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича в незалежній Україні: до 140-річчя від дня заснування : бібліогр. покажч. / [уклад.: Н. М. Загородна, Н. І. Горюнова, Н. І. Ткач, В. І. Ряба]. Чернівці : Черні- вец. нац. ун-т, 2015. 512 с.

Про організацію при ВУЦВК інститутів червоної професури : збірник законів та розпоряджень Робітничо- селянського уряду України від 31 груд. 1932 р. № 36-40. Ст. 243.

Стаття надійшла до редколегії 31.01.2019

Yusupov V. - Ph.D in Law, Senior Research Fellow, Leading Research Fellow of the Scientific Research Laboratory on the Problems of Providing Criminal and Forensic Expert Study of the Educational and Research Institute No. 2 of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine;

Forensics in the Educational Process of the Institutions of Higher Education in Ukraine: Historical Aspects

The purpose of the article is to highlight the historical features of the establishment of forensic science in the educational process, the research on the development of forensics in leading Ukrainian higher education institutions. Methodology. In the article a set of scientific methods is used, namely: historical, historiographical, terminological, systemic-structural, formal-logical, comparative legal. Scientific novelty. It was established that after 1917 the teaching of forensics in higher education institutions of Ukraine had some peculiarities: due to the closure of the faculties of law at the universities, the teaching of forensics was discontinued; a teaching of forensics was introduced in specialized institutions of higher education for police officers, criminal investigators and employees of other bodies who counteracted crimes; a unified approach to the curriculum program, which was approved by the People's Commissariat of Internal Affairs, was adopted to teach forensics at courses and in special schools; a teaching of forensics was restored in the 1930s, after the opening of legal departments and faculties in universities; the forensic training course was taught at the departments of the criminal procedural direction in the postwar years. Conclusions. In the late nineteenth and early twentieth centuries in institutions of higher education of Ukraine forensics was primarily taught within the framework of training courses on criminal law, criminal justice proceedings (the procedural order of criminal investigation) and police law. Until 1917, forensics as a complex of auxiliary subjects to criminal law had the status of an optional training course, which, above all things, was offered to students who had intentions to work in the justice agencies, which were investigating crimes. Forensics was taught and mastered by students during various forms of training sessions - practice sessions, seminars in forensic science, audiences, sections. After the end of the Second World War, on the territory of Ukraine a teaching of curriculum on forensics was integrated with the curriculum on criminal procedure. These subjects were provided by the departments of the criminal procedural direction. Since the 1950s and 1960s, domestic law and special law-enforcement institutions of higher education began to create departments of forensic science, which had to ensure the further development of forensics.

Keywords: forensics; criminal law; criminal procedure; educational process; institution of higher education; department of forensics; history of forensics.

12. Поняття та сутність помилок адвоката в кримінальному провадженні

Мета статті - визначити сутність помилок адвоката в кримінальному провадженні, їхні ознаки, на підставі чого сформулювати дефініцію цього поняття. Методологія. Методологічну основу дослідження становлять методи та прийоми наукового пізнання. Їх застосування обумовлене системним підходом, який надає можливість розглядати окреслені проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Історико- правовий метод використано для з'ясування стану наукових досліджень діяльності адвоката в кримінальному провадженні. Шляхом застосування методів системного аналізу, системно-структурного та формально- логічного з'ясовано сутність помилок у діяльності адвоката в кримінальному провадженні. Методи статистичного та документального аналізу сприяли виявленню позитивних і негативних тенденцій у процесі дослідження помилок під час досудового розслідування та судового розгляду. Методи моделювання та прогнозування використано для формування пропозицій з удосконалення теоретичних положень, пов'язаних із поняттям і правовою сутністю помилок адвоката в кримінальному провадженні. Наукова новизна полягає у формулюванні низки нових концептуальних у контексті юридичної практики положень і висновків стосовно правового захисту помилок адвоката в кримінальному провадженні, наукового їх тлумачення та окреслення визначальних ознак з метою розроблення кримінально-процесуальних механізмів виявлення, виправлення та запобігання таким помилкам. Висновки. На підставі здійсненого аналізу різних підходів учених до визначення поняття «помилка адвоката» необхідно зважати на такі його ознаки: 1) допускається адвокатом під час пра- возастосовної діяльності; 2) створює перешкоди, суперечить інтересам клієнта; 3) полягає у відхиленні від встановленого процесуального порядку або неправильній реалізації положень законодавства, бездіяльності, учиненні інших порушень; 4) може бути констатована як помилкова компетентною особою або органом; 5) усувається правовими засобами, що реалізують у процесуальному порядку. На підставі окресленого помилку адвоката в кримінальному провадженні можна визначити як необґрунтовану дію (діяльність) або бездіяльність адвоката, що полягає у відхиленні від обраної стратегії, неправильному застосуванні положень кримінального процесуального законодавства чи неправильній реалізації положень законодавства, учиненні інших порушень, що спричинили негативний для клієнта результат.

Ключові слова: адвокат; захисник; помилка; досудове розслідування; судовий розгляд; тактика захисту; стратегія.

Вступ

Досягнення ефективного результату діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатури на будь-якому рівні залежить від низки чинників і, зокрема, помилок, яких припустилися посадові особи.

У кримінальному процесі, що ґрунтується на суворому дотриманні засади законності суб'єктами, які здійснюють цей процес чи залучені до нього, помилок не має бути. Проте цілком уникнути їх неможливо. У цьому й полягає негативний феномен помилок у кримінальному провадженні. З огляду на зазначене, з наукової позиції коректним видається лише завдання щодо мінімізації таких помилок. Вивчення феномену помилок у концептуальному розрізі почалося саме з визначення поняття помилки.

Комплекс проблем, пов'язаних з організаційно- правовими механізмами виявлення, виправлення та запобігання помилкам у кримінальному процесі, у різні часи досліджували вітчизняні (Abramova, 2004; Bernaz, 1993; Boiko, 2015; Hultai, 2008; Kaplina, 2010) та іноземні (Amelkov, 2014; Chjan, 2013; Jeleva, 2015; Koriakina, 2013; Kurtis, 2018; Lobanova, & Viskov, 2017; Lobanova, 2018; Mardoian, 2017; Maslova, 2015; Titov, 2013; Trubnikova, 2015; Vladykina, 2014;

Yakimovich, 2015; Yaselskaia, 2017; Yaselskaia, Grischenko, 2018) учені-правознавці.

Попри вагомий внесок зазначених науковців у розроблення проблематики виявлення й усунення помилок у кримінальному провадженні, тлумачення цієї категорії різняться за змістом і виокремленими ознаками. Недостатньо дослідженими залишаються питання, пов'язані зі встановленням визначальних ознак помилок адвоката, розмежуванням їх із суміжними категоріями в діяльності професійних учасників кримінального процесу. Саме внаслідок некваліфікованих дій адвоката можуть бути порушені права та законні інтереси учасників кримінального провадження, ослаблюється авторитет системи правосуддя. Зазначене зумовлює актуальність обраної теми.

Мета і завдання дослідження

Мета дослідження - висвітлити сутність помилок адвоката в кримінальному провадженні, окреслити їхні характерні ознаки, на підставі чого сформулювати дефініцію поняття помилок такого виду.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

- дослідити наукові погляди вчених стосовно поняття «помилка» з метою екстраполяції відповідних знань на трактування помилок адвоката в кримінальному провадженні;

- з'ясувати характерні ознаки цієї категорії шляхом зіставлення її з іншими суміжними поняттями й термінами;

- сформулювати авторське тлумачення «помилок адвоката в кримінальному провадженні».

Виклад основного матеріалу

Справедливість у кримінальному судочинстві неможлива без дотримання прав усіх осіб, які до нього залучені. Захист, представництво й інші види правової допомоги в кримінальному провадженні, визначені в ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є багато- аспектними поняттями, що містять процесуальні й організаційні характеристики, обумовлюючи відповідну позицію адвоката і його клієнта. Правильно організована діяльність адвоката-захисника має важливе значення для оцінювання якості наданої правової допомоги підзахисному та результатів процесу загалом (Lypivska, 2016). Для ефективної діяльності адвоката-представника необхідними умовами є можливість забезпечення реалізації та поновлення порушених кримінальним правопорушенням прав потерпілого, встановлення й стягнення заподіяної шкоди, попередження та/або скасування необґрунтованих, незаконних і несправедливих рішень, дій слідчих і судових органів, максимальне задоволення законних інтересів ^у^п, 2019).

Слово «адвокат» походить від латинських абуосаге - закликати на допомогу, абуосаїиз - покликаний, які цілком відображають сутність діяльності адвоката. Він покликаний допомагати тому, хто до нього звернувся, або зобов'язаний це робити відповідно до вимог закону. Адвокат є важливим професійним суб'єктом кримінально- процесуального доказування з певними обмеженнями в правах і можливостях (наприклад, у разі його участі як захисника в збиранні доказів, порівняно зі стороною обвинувачення) (Kolokolova, 2010).

У процесі досудового розслідування та судового розгляду прийняття адвокатом тактичних рішень зумовлено необхідністю виявити доказову інформацію про вчинення кримінального правопорушення, спростувати докази протилежної сторони, обстояти позицію клієнта. Цей процес пов'язаний з виконанням інтелектуальних завдань, що у своїй структурі містять декілька невідомих. Формування спільної стратегії з підзахисним, прийняття правильних рішень у кримінальному провадженні - основа активної розумової діяльності адвоката-захисника, адвоката- представника. Під час реалізації повноважень помилки, яких припустився адвокат, тактичні прорахунки можуть спричинити погіршення якості доказової інформації, призвести до їх безповоротної втрати, що послабить позиції клієнта.

Реалізуючи свої професійні повноваження в кримінальному провадженні, адвокат формує позицію, яка залежно від змісту передбачає різний обсяг пізнавальної та практичної активності. Позиція сторони захисту може зумовити стратегію, спрямовану лише на критику сторони обвинувачення, або встановлення захисником усіх можливих обставин, сприятливих для підозрюваного, обвинуваченого, незалежно від пізнаного стороною обвинувачення (Dudko, 2018).

Звільнений від обов'язку доведення своїх тверджень захисник здійснює доведення переважно шляхом критики і спростування звинувачення, дозволу чи ослаблення сукупності обвинувальних доказів шляхом критичного аналізу кожного з них. Акцентуючи увагу на недослідже- ності окремих обставин, сумнівності одних доказів і суперечливості інших, захисник обґрунтовує недоведеність обвинувачення, що за юридичними наслідками відповідає доведеній невинуватості (Bufetova, 2018). Професіоналізм адвоката і кваліфікованість надання допомоги залежать від його активності в кримінальному процесі, водночас, визначаються можливими упущеннями, про- рахунками, помилками тощо.

У контексті дослідження необхідно сформулювати визначення поняття «помилка адвоката». Оскільки помилки адвокатів є різновидом помилок у кримінальному провадженні, це поняття слід розглянути саме в контексті аналізованої сфери правовідносин. Також актуальність з'ясування сутності помилок адвоката в кримінальному провадженні зумовлена необхідністю усунути фактори, що спричиняють некваліфіко- ване надання адвокатом правової допомоги, затягування кримінального процесу, прийняття неправосудних рішень, а також посилити гарантії законності у відносинах між громадянами та суб'єктами владних повноважень (Garmaev, 2010). З'ясування правового змісту помилок адвоката, причин та умов їх виникнення є одним із чинників впливу на підвищення ефективності та якості надання кваліфікованої правничої допомоги, зокрема, зміцнення довіри до системи правосуддя.

Термін «помилка» є багатозначним, проте в широкому значенні це «неправильність у діях, думках», «відхилення від правил» [Ojegov, & Shvedova 1987; Ojegov, 1990), які супроводжують прийняття рішень.

Кримінальне процесуальне законодавство не оперує термінами «помилка», «помилка адвоката». Натомість у науковій літературі та практичній діяльності органів кримінальної юстиції для позначення помилок органів досудового розслідування й суду застосовують різні терміни: «недоліки досудового розслідування» (Boiko, 2015), «слідчі помилки» (Aubakirova, 2012), «судові помилки» (Hultai, 2008), «порушення закону» (Shir- vanov, 2005), «зловживання правом» (Kaplina, 2010), «порушення норм права» (процесуального, матеріального), «процесуальні помилки» (Kuznecov, 2001) тощо. Безперечно, ці поняття неоднозначні, проте їх може бути зведено до помилок.

Розглянемо деякі погляди дослідників щодо поняття «помилка» з метою екстраполяції наукових знань на тлумачення помилок адвоката, виявлення їхніх характерних ознак і формулювання авторського визначення.

У теорії управління помилкою вважають результат дії, учиненої неточно або неправильно, усупереч плану, коли отриманий результат не відповідає визначеному. Помилка передбачає зіставлення результату і процесу, який призвів до помилкового результату, оскільки його було досягнуто всупереч прагненням суб'єкта отримати позитивний результат (Drobot, 2011). На думку Ю. К. Стрєлкова, причина виникнення помилок закладена у фізичній та розумовій діяльності суб'єкта, основними етапами якої є: усвідомлення діяльності у вигляді мотиву, оцінка наявної ситуації, формулювання мети, розроблення рішення як ланцюга послідовних перетворень наявної ситуації на цільову, вибір засобів діяльності, реалізація рішення. Саме на останньому етапі і виникають помилки. Насамперед це пов'язано з неможливістю об'єктивно оцінити наявну ситуацію під час вибору засобів діяльності, що призводить до виникнення несприятливого результату (Strelkov, 2001).

З позицій криміналістики тактична помилка, яка може бути властива й діяльності адвоката, - це прийняття рішення за обраною тактичною лінією, яке не забезпечило очікуваних результатів, а її встановлення відбувається після реалізації такого рішення. Зазначене призводить до помилковості рішення загалом, тобто до тактичної помилки, якщо рішення буде виконано (Bululukov, 2015). Тактичними деякі криміналісти вважають техніко-технологічні помилки (Kazgerieva, 2006). Така позиція видається контраверсійною, оскільки опечатки, граматичні або стилістичні помилки, яких припустилися в документах, підготовлених з використанням комп'ютера або іншої техніки, відображають саме технічний характер діяльності (наприклад, неправильне зазначення анкетних даних клієнта, навмисне спотворення опису інформації, що може бути використана як доказ у кримінальному провадженні).

Із цього приводу М. М. Гультай зауважує, що помилки в кримінально-процесуальній діяльності мають не лише предметно-практичний характер, який полягає в погрішностях під час провадження слідчих і судових дій, а й інтелектуально- логічний, що виявляється в неправильному оцінюванні наявної у справі доказової інформації та прийнятті на її підставі незаконних і необґрун- тованих процесуальних рішень. З огляду на це, слідчі й судові помилки можуть бути предметно-практичними й інтелектуально-логічними (Hultai, 2008). Досліджуючи сутність, походження та види слідчих помилок, В. Д. Берназ виокремлює логічні помилки як підвид гносеологічних. Логічні помилки вчений поділив на чотири групи: помилки в поняттях; помилки в судженнях; помилки в умовиводах; помилки в доказах (Bernaz, 1993). Вони, безперечно, можуть бути властиві й адвокатам у кримінальному провадженні.

Не варто також виключати, що адвокат може припуститися помилок процесуального характеру, які пов'язані з низьким рівнем професійної підготовки, недбалістю тощо. Із цього приводу не поділяємо погляд М. К. Сирлибаєва, який до суб'єктів учинення таких помилок відносить виключно уповноважених процесуальних органів (Syrlybaev, 2014). На нашу думку, адвокат як професійний учасник кримінального процесу незалежно від форми залучення та участі в ньому може припускатися саме процесуальних помилок. Проте обумовлені вони, насамперед, тактичними прорахунками.

Окремі висновки Р. С. Бєлкіна щодо слідчих помилок можна проекціювати й на діяльність адвоката в кримінальному провадженні. Учений розрізняє гносеологічні помилки (фактичні, тобто предметні, і логічні) та помилки в діях (Belkin, 2001 ). Перш ніж прийняти будь-яке рішення з метою його подальшої реалізації, адвокат, як і слідчий, використовуючи всі наявні знання (зокрема спеціальні - юридичні) і нову інформацію в кримінальному провадженні, вдається до логічних прийомів мислення.

Саме на цій стадії логічного мислення найчастіше припускаються помилок у посиланнях на докази, аргументації подальших висновків і прийнятих рішень. Ознайомившись з висновком експерта, захисник, відповідно до покладених на нього обов'язків, повинен уважно вивчити й оцінити його не стільки з позиції аргументованості, обґрунтованості, зв'язку та співвідношення з іншими доказами, зібраними в кримінальному провадженні, скільки з позиції «зручності» для підзахисного з метою формулювання, корегування тактики, подальшої поведінки в змагальному процесі. Адвокат може помилятися щодо можливостей відповідного виду судових експертиз, неправильно оцінювати компетентність експерта, який проводив експертизу, сформулював висновки. Такі помилкові умовиводи захисника слідчого можуть спонукати його клопотати про виключення цього висновку з доказів або призначити повторну судову експертизу. У цьому разі йдеться про фактичні, або предметні, помилки як спотворене уявлення про відносини між предметами об'єктивного світу (Belkin, 2016).

Адвокат як учасник кримінального провадження, використовуючи логічні прийоми мислення, оцінює, порівнює властивості різних предметів, результати їх взаємодії. Проте зміст сформульованих висновків буде залежати від глибини знання адвокатом цих предметів. Поверхове, неглибоке їх пізнання часто призводить до помилкових висновків і подальших неправильних дій. Однак навіть у тих випадках, коли мислення адвоката було логічно виваженим, обґрунтованим, таким, що логічно випливало з обговорених із клієнтом деталей кримінального провадження, був окреслений план подальшої стратегії спільної діяльності, у процесі його реалізації можливі помилки в діях, зокрема щодо послідовності комплексу в процесуальних дій. На цьому етапі можуть виникнути процесуальні й тактичні помилки. Якщо адвокат не знає і не виконує вимог кримінального процесуального закону - це його помилка.

Такі недоліки в діяльності адвоката- захисника, адвоката-представника можуть трапитися через недостатню професійну підготовку, некомпетентність, свідомо неправомірні дії, а також унаслідок його добросовісної помилки. З перелічених підстав сумлінність помилки адвоката не виключає можливості визнання її помилкою.

Отже, поняття «помилка» в криміналістичній та кримінально-процесуальній літературі позв'язують з причетністю учасника кримінального провадження до дій, які хоча і є наслідком ненавмисних дій особи, що приймає відповідне рішення, проте вважають порушенням норм і принципів кримінального судочинства або рекомендацій криміналістики. Психологічний механізм помилки в такому разі можна схарактеризувати як суб'єктивне ставлення особи власне до помилки та її наслідків, що виявляється у свідомому допущенні або сумлінній омані (Uzunova O., & Uzunov P., 2009). Сумлінність засвідчує, що адвокат діяв відповідно до своїх обов'язків, зважував докази, оцінював факти і тлумачив закон, проте з певних об'єктивних чи суб'єктивних причин припустився помилки.

Для формулювання дефініції поняття «помилка адвоката» в кримінальному провадженні насамперед доцільно апелювати до наукових досліджень учених, позиції яких не пов'язують помилку зі злочинною діяльністю. Ключовим аспектом у визначенні є те, що, на відміну від спрямованості діяльності вповноважених учасників кримінального провадження, діяльність адвоката передбачає отримання позитивного результату саме для клієнта, проте з різних причин цей результат зрештою є помилковим.

За сутністю помилка адвоката схожа на слідчі помилки. Водночас неправильні (помилкові) дії (бездіяльність) та/або рішення адвоката не завжди об'єктивно протиправні, вони є хибними з позиції представництва інтересів клієнта, що є істотною рисою аналізованого поняття. Зміст помилки адвоката зумовлює юридичну характеристику заходів щодо її усунення. Здебільшого такі порушення не передбачають процесуально- правової відповідальності, їх ліквідовують у різний спосіб процесуально-правового захисту (до прикладу, шляхом визнання доказу недопустимим у разі відсутності захисника під час процесуальної дії, коли його участь є обов'язковою), спрямовані на організацію законного й обґрунтованого розгляду справи. Попри те, що здійснені в межах закону дії адвоката можуть негативно позначитися на інтересах правосуддя, якості розгляду та вирішенні кримінального провадження, однак основним завданням адвоката є представництво приватного, а не публічного інтересу.

Доцільно співвіднести помилку адвоката з категорією «зловживання правом», яка в прямому значенні передбачає використання права «на зло» в тих випадках, коли вповноважений суб'єкт володіє суб'єктивним правом, діє в його межах, проте завдає шкоди правам інших осіб або суспільству загалом (Kaplina, 2010). У деяких випадках свобода використання учасниками кримінального судочинства своїх процесуальних прав може призвести до егоїстично орієнтованої поведінки, яка й становить зловживання наданим цій особі правом (наприклад, неодноразове подання учасниками процесу скарг або клопотань стосовно одних і тих самих дій або бездіяльності осіб, які ведуть кримінальний процес, з тих самих підстав, тому самому суб'єкту, зокрема скарг і клопотань в іншій стилістичній формі, однак тотожних за змістом; багаторазове заяв- лення необґрунтованих відводів слідчому, захиснику, судді; неподання або несвоєчасне подання доказів чи інших матеріалів на законну вимогу уповноважених суб'єктів; затягування ознайомлення з матеріалами кримінальної справи; неодноразова неявка до суду з різних причин тощо) (Kaplina, 2010).

Отже, зловживання правом, правопорушення, зокрема кримінальні, не є предметом нашого дослідження. Його становлять учинені адвокатами помилки - технічні, тактичні, процесуальні, які істотно не позначаються на виконанні завдань кримінального провадження й об'єктивно меншою мірою перешкоджають їх досягненню, водночас, погіршують становище особи, інтереси якої представляють. Тобто йдеться про помилку в кримінальному провадженні в контексті «адвокат-клієнт»: неправильна дія/бездіяльність (помилка) - неправильний результат або можливість його настання (помилка) у їх взаємозв'язку.

У контексті проаналізованих поглядів учених на поняття помилки адвоката й суміжних понять у різних галузях права можна виокремити таку ознаку, як наявність спеціального суб'єкта, що припускається таких помилок, - адвоката.

Попри те, що адвокат як специфічний професійний учасник кримінального процесу суттєво впливає на ухвалення рішень в кримінальному провадженні, його дії та рішення можна назвати помилковими лише стосовно особи, права якої він захищає або чиї інтереси представляє. Вони не залежать від наслідків для кримінального провадження.

Адвокати, які припускаються помилки, не передбачають небезпечного наслідку своїх дій для клієнта. За цих обставин суб'єкт керується презумпцією правильності своїх дій (Chuvakova, 2003). Саме про це зазначає В. М. Абрамова, акцентуючи на найсуттєвішій ознаці помилки - ненавмисності (Abramova, 2004). Така ознака характеризує і помилку адвоката в кримінальному провадженні.

У кримінально-процесуальній діяльності адвоката можуть виникати ситуації, коли формально принцип законності не порушено, проте результат з позиції «адвокат-клієнт» - помилковий (виправдувальний вирок, який виявляється помилковим: ніхто не порушив принцип законності, а результат для клієнта помилковий тощо).

Адвокат є частиною єдиного механізму, що забезпечує належне правозастосування під час здійснення кримінального переслідування. Він виконує важливу функцію, представляючи контр- аргументацію діям слідчого. Така конфліктна взаємодія елементів єдиного механізму забезпечує досягнення передбачених законом завдань кримінального провадження.

Неналежне виконання адвокатом обов'язків зі встановлення обставин кримінального провадження, критичної оцінки діяльності органів досудового розслідування тощо, відсутність реальних механізмів оцінювання ефективності й достатності вжитих адвокатом заходів часто призводять до формального виконання ним своїх повноважень. Таке здійснення правосуддя в кримінальному провадженні ставить під сумнів ефективність процесу кримінального переслідування загалом і його відповідність принципам справедливого правосуддя (Orlov, 2017).

Ключовим елементом здійснення адвокатом захисту, представництва в кримінальному судочинстві, безперечно, є його пізнавальна активність. Він повинен виявляти необхідну для його професії активність, обстоюючи позиції свого підзахисного. Для цього адвокат зобов'язаний, насамперед, встановлювати обставини кримінального провадження, виявляти всі сприятливі для свого довірителя обставини й використовувати їх у процесі захисту (Kurtis, 2018). Основу для позиції в кримінальному провадженні здебільшого становлять власне матеріали провадження. Однак і так звана критика з боку звинувачення також передбачає активність адвоката: захисник відшукує прогалини, виявляє суперечності, знаходить процесуальні помилки. Водночас адвокатське пізнання не обмежується критикою звинувачення, оскільки адвокат повинен встановлювати й інші, зокрема не виявлені слідством, обставини, що свідчать на користь його підзахисного (Orlov, 2017). Тільки таку пізнавальну активність може бути схарактеризовано як кваліфіковану юридичну допомогу.

У процесі встановлення обставин кримінального провадження адвокат часто оперує категорією ймовірності. Для нього це засіб встановлення обставин кримінального провадження. Таке ймовірне судження - це шлях адвоката до істини (Ovsiannikov, 2001).

Знаний мислитель Р. Декарт констатував: якщо немає змоги відрізнити під час пізнання істинне від помилкового, унаслідок чого допускають сумнівне як достовірне, то сподівання примножити знання значно слабші, ніж їх обмежити (Dekart, 1989). Ще твердження можна застосувати в контексті аналізу помилки адвоката, який сприймає діяльність зі встановлення обставин лише як результат. Замість того щоб рухатися «від незнання до знання», адвокат зупиняє пізнавальний процес, допускаючи ймовірні обставини справи як достовірні. Вибудувана на таких імовірних обставинах позиція адвоката в кримінальному провадженні щонайменше може не забезпечити позитивного результату захисту або ж призведе до прямого негативного результату для його довірителя (Orlov, 2017). Означена пізнавальна діяльність адвоката виходить за межі розумової, оскільки пошук юридично значущих обставин події в минулому передбачає вчинення адвокатом активних дій, спрямованих на їх встановлення.

Досліджуючи питання обґрунтування адвокатом правової позиції, О. М. Просвіркін називає його інтерпретатором фактичних обставин, який спочатку усвідомлює їх для себе. Таке з'ясування характеризує гносеологічну сутність пізнання й становить зміст діяльності адвоката щодо з'ясування обставин кримінального провадження. Це внутрішній розумовий процес, що протікає у свідомості адвоката, тому не має зовнішніх форм вираження (Prosvirkin, 2005). Власне процес вибору та формування позиції у справі починається з того моменту, коли отримано згоду довірителя на надання йому кваліфікованої юридичної допомоги саме цим адвокатом. Усебічне знання обставин кримінального провадження дає змогу адвокату визначити стратегію і тактику своєї подальшої діяльності.

Адвокат-захисник має право ознайомлюватися з матеріалами кримінального провадження, брати участь у збиранні та оцінці доказів, заявляти клопотання тощо. Це право гарантоване кримінально-процесуальним законом. Проте О. Д. Байков зазначає, що ефективність виконання їх залежить не так від закону, як від професійної культури, сумлінності й старанності адвоката. Подеколи він може поверхово ознайомитися з матеріалами кримінального провадження, не обговорити його деталі з підзахисним (довірителем), не вивчити практику застосування актуального для справи законодавства та наукової літератури, не скористатися консультаціями спеціалістів (Melnichenko, 2011). Однак професійна несумлінність і безпорадність, а інколи безпринципність (Lobanova, 2018) можуть бути замасковані імітацією марної діяльності, і тоді виникає ризик заподіяння шкоди довірителю (Baikov, 2006).

Таким чином, активність захисника не завжди засвідчує кваліфікованість правової допомоги. Прикладом некваліфікованої правової допомоги О. М. Чашин вважає випадки свідомо не-ефективної активності захисника: адвокат заявляє порожні за змістом клопотання, надто пафосні, не надаючи ні процесуального, ні матеріального обґрунтування цих клопотань. Підзахисний, не маючи необхідної юридичної підготовки, не здатний оцінити марність дій адвоката, тому в нього складається враження реального захисту (Chashin, 2013).

Крім того, навіть якщо адвокат не має наміру виявляти вдавану активність, його діяльність, зокрема пізнавальна, може бути надмірною у зв'язку з іншими обставинами (опитування свідка, який свідомо не володіє новою інформацією; хибні уявлення адвоката про можливості певного виду експертизи; заявлення необґрунтованих і не потрібних для здійснення захисту клопотань) (Belkin, 2001). Отже, вдавана активність адвоката - поширене явище, передусім у кримінальних провадженнях, де захиснику результат справи очевидний, проте необхідно справити перед довірителем враження активної роботи. Метою такого адвокатського пізнання є не виявлення сприятливих для довірителя обставин, а формування позитивного образу адвоката для підзахисного.

Оцінюючи вплив професійної деформації захисника на формування позиції в кримінальній справі, В. Л. Кудрявцев виокремлює такі її види: байдуже ставлення адвоката до свого довірителя, відмова від використання наданих адвокату можливостей щодо захисту прав довірителя; використання напрацьованих шаблонів захисту, однотипних прийомів і методів; адвокат пристосовує власну позицію до специфіки конкретного кримінального провадження (Kudriavcev, 2005). Таким В. А. Клімушкін вважає, наприклад, дії всупереч волі довірителя, помилки під час складання документів, несформованість позиції у справі, відсутність процесуально значущих дій тощо (Klimushkin, 2012).

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що помилкою адвоката в окремих випадках можна вважати як його бездіяльність, так і вдавану або надмірну активність, що спричиняє негативні наслідки для клієнта.

Досліджуючи слідчі та судові помилки, деякі науковці констатують, що, доки владний суб'єкт, який веде кримінальний процес, офіційно не від- реагує і в процесуальному документі не вкаже на помилку, про процесуальний статус помилки не йдеться (Nazarov, 2015; Darovskih, 2018). Вимога щодо обов'язковості констатації компетентною особою або органом відповідних дій адвоката як помилкових стосується безпосередньо слідчих і судових помилок. Для помилок адвоката, які можуть мати як процесуальний (зафіксовані в ухвалі про відмову в задоволенні клопотання, вироку суду тощо), так і тактичний характер (суперечити стратегії, обраній спільно з підзахисним), наявність цієї ознаки не є обов'язковою.

Наукова новизна

Наукова новизна публікації полягає у формулюванні низки нових концептуальних у контексті юридичної практики положень і висновків стосовно правового захисту помилок адвоката в кримінальному провадженні, наукового їх тлумачення та окреслення визначальних ознак з метою розроблення кримінально-процесуальних механізмів виявлення, виправлення та запобігання таким помилкам.

Висновки

На підставі здійсненого аналізу різних підходів учених до визначення поняття «помилка адвоката» необхідно зважати на такі його ознаки: 1) допускається адвокатом під час правозастосо- вної діяльності; 2) створює перешкоди, суперечить інтересам клієнта; 3) полягає у відхиленні від встановленого процесуального порядку або неправильній реалізації положень законодавства, бездіяльності, учиненні інших порушень; 4) може бути констатована як помилкова компетентною особою або органом; 5) усувається правовими засобами, що реалізують у процесуальному порядку. На підставі окресленого помилку адвоката в кримінальному провадженні можна визначити як необґрунтовану дію (діяльність) або бездіяльність адвоката, що полягає у відхиленні від обраної стратегії, неправильному застосуванні положень кримінального процесуального законодавства чи неправильній реалізації положень законодавства, учиненні інших порушень, що спричинили негативний для клієнта результат.

13. Юридична конструкція спортивних правовідносин

Метою статті є аналіз юридичної конструкції спортивних правовідносин. Задля її досягнення було сформульовано такі завдання: запропонувати дефініцію поняття спортивних правовідносин, окреслити їх ознаки; дослідити суб'єктний склад правовідносин залежно від виду спортивної діяльності; схарактеризувати об'єкт спортивних правовідносин; висвітлити особливості змісту спортивних правовідносин. Методологія. Основоположними стали системний і структурно-функціональний методи, використані для встановлення змісту досліджуваних категорій та правових явищ, формування понятійно-категоріального апарату; діалектичний та логіко-юридичний - для розроблення основоположних понять і наукових положень. Також застосовано метод наукового пізнання досліджуваних явищ, їх зв'язків і зіставлення з іншими категоріями (зокрема, відносини у сфері фізичної культури), методи моделювання та прогнозування - для окреслення перспективних напрямів розвитку спортивних правовідносин, удосконалення їх законодавчого забезпечення тощо. Наукова новизна полягає в з'ясуванні поняття та змісту спортивних правовідносин, їхніх ознак і видів. Також визначено структурні елементи спортивних правовідносин. Акцентовано, що права й обов'язки суб'єктів спортивних правовідносин встановлюють залежно від виду спорту та правової урегульованості національними та міжнародними нормативними актами, зокрема «м'яким правом» спортивних міжнародних організацій. Висновки. Спортивними правовідносинами слід вважати вольові, урегульовані нормами спортивного права суспільні відносини, що виникають між різноманітними суб'єктами цього права в процесі організації та безпосереднього проведення фізкультурно-оздоровчої і спортивної діяльності, здійснення цілеспрямованих фізкультурно- оздоровчих, спортивних заходів змагального характеру та знаходяться під охороною держави, а також спеціалізованих недержавних спортивних організацій. Залежно від виду спортивних правовідносин (колективні, індивідуальні, матеріальні, процесуальні, регулятивні, охоронні, приватні, публічні, адміністративні, трудові, довгострокові, короткострокові тощо) їх суб'єктами можуть бути: фізичні особи (з необмеженими й обмеженими можливостями, а також фізичні особи, що є професійними спортсменами, спортсменами-аматорами, які тимчасово реалізують приватні інтереси в галузі фізичної культури та спорту) та юридичні особи (суб'єкти публічної адміністрації, інші юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права).

Ключові слова: спортивні правовідносини; спортсмен; спортивні блага; вид; ознака; зміст.

Попри зазначене, проблематика спортивного права на теренах Української держави знаходиться на етапі формування. Частково наукові пошуки спортивної сфери правового регулювання здійснювали вітчизняні вчені (Aparov, 2017; Bilohur, 2018; Kaminska, & Paliukh, 2018; Kantaieva, & Batishcheva, 2011; Morhunov, 2014; Romanyshyn, 2018; Tikhonova, 2017; Shevchuk). Водночас окреслена царина наукових інтересів для представників інших держав не є новою, її досліджують здебільшого з позиції міжнародного та професійного спорту.

Зважаючи на українські реалії, слід констатувати, що недостатньо дослідженими є власне поняття спортивних правовідносин, суб'єкти цих правовідносин, їхні права й обов'язки, відповідні об'єкти.

Мета і завдання дослідження

Метою статті є аналіз юридичної конструкції спортивних правовідносин, задля досягнення якої виокремлено такі завдання:

- запропонувати дефініцію поняття спортивних правовідносин та окреслити їхні ознаки;

- дослідити суб'єктний склад правовідносин залежно від виду спортивної діяльності;

- схарактеризувати об'єкт спортивних правовідносин;

- висвітлити особливості змісту спортивних правовідносин.

Виклад основного матеріалу

Вступаючи в різноманітні правовідносини та потрапляючи в різні правові ситуації, особи реалізовують свої права й обов'язки відповідно до передбачених та відпрацьованих типових схем, що прийнято називати юридичними конструкціями. Автори підручника із загальної теорії права М. І. Козюбра, Ю. І. Матвєєва, С. П. Погребняк, О. В. Цельєв зазначають, що нагалодженість і практична відпрацьованість юридичної конструкції є показником досконалості нормативного регулювання. Юридична конструкція окреслює складну ієрархічну будову суспільних відносин, урегульованих правом. Саме до елементів такої конструкції варто віднести суб'єктів, об'єктів, зміст, юридичні факти, відповідальність за порушення норм права та механізм реалізації відповідного нормативного акта (Koziubra, Pohrebniak, Tseliev, & Matvieieva, 2016).

Дослідження будь-якої юридичної конструкції варто розпочинати з аналізу понятійно- категоріального апарату та його ознак. На думку білоруського вченого О. Данилевича, спортивні правовідносини є суспільними правовідносинами, урегульованими нормами спортивного права (Danilevich, 2010).

Схоже визначення спортивних правовідносин запропонував С. В. Алексєєв. Науковець зазначив, що спортивні правовідносини слід розглядати як вольові, урегульовані нормами спортивного права суспільні відносини, що знаходяться під охороною держави, а також спеціалізованих недержавних керівних спортивних організацій (Alekseev, 2013).

Деталізованіше поняття спортивних правовідносин визначає вітчизняний учений А. М. Апаров. На його думку, вони є предметом регулювання норм спортивного права і спортивного законодавства, виникають між різноманітними суб'єктами (спортсменами, споживачами спортивно-видовищних заходів (глядачами, уболівальниками), організаторами спортивних заходів, державними органами та муніципальними установами тощо) у процесі організації та безпосереднього проведення фізкультурно-оздоровчої і спортивної діяльності, цілеспрямованих фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів.

Це такі специфічні суспільні відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією фізкультурно- оздоровчої та спортивної діяльності, розвиваються згідно з нормами спортивного права й законодавства в цій сфері. Сфера фізичної культури і спорту, у межах якої розгортаються спортивні відносини, пов'язані з організацією та здійсненням фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, охоплює досить широке коло складових, зокрема: фізичне виховання різних груп населення, масовий спорт, фізкультурно-спортивну реабілітацію, дитячо-юнацький спорт, спорт вищих досягнень, професійний спорт, олімпійський спорт тощо (Aparov, 2017).