Протидія злочинності: проблеми теорії та практики

Водночас суб'єкт взаємодії завжди конкретний. Наявний у нього досвід, як позитивний, так і негативний, зафіксований у системі знань, навичок, здібностей, ціннісних орієнтацій, мотивів, установок, стереотипів, його активно використовують у повсякденній діяльності (Bueva, 1978, р. 109).

Визначення документування, на наш погляд, має окреслювати мету його здійснення, оскільки остання позначається на способах її досягнення. Відповідно до сучасних наукових уявлень, мета документування полягає у виявленні фактичних даних, необхідних для доказування в кримінальному провадженні, виконання інших завдань кримінального судочинства, а також для потреб власне оперативно-розшукової діяльності.

Таким чином, суб'єктові взаємодії властиві набуті в процесі його становлення й розвитку суб'єктивізаційні якості: активність, усвідомлення себе як суб'єкта стосовно інших суб'єктів, унікальність, усвідомленість і воля до дій, що передбачають вільний вибір конкретних цілей. Крім того, сукупному суб'єктові взаємодії притаманні внутрішня структурна побудова, розподіл функцій між її складовими та їхня взаємозалежність, що не зводиться до арифметичної суми компонентів, а також колективна свідомість і самосвідомість, що визначають наявність групових реакцій і колективну волю до дії.

Згідно з Інструкцією з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні, затвердженою наказом МВС України від 7 липня 2017 року № 575, основними принципами взаємодії є: відповідальність оперативного співробітника за наступальне (оперативне) проведення оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій, швидке, повне виконання доручень слідчого; активне використання методик, наукових і технічних досягнень у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень; оптимальне використання наявних можливостей слідчих й оперативних підрозділів у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень; дотримання загальних засад оперативно- розшукового і кримінального провадження; забезпечення нерозголошення оперативно-розшукових даних та даних досудового розслідування; відповідальність за належну організацію взаємодії підрозділу кримінальної поліції з органами досудового розслідування під час виявлення та розслідування кримінальних правопорушень.

У теорії оперативно-розшукової діяльності виокремлюють декілька визначальних ознак взаємодії. По-перше, це узгодженість дій за завданнями, лініями та часом. По-друге, така діяльність ґрунтується на законах і підзаконних нормативно- правових актах. По-третє, взаємодія передбачає єдину мету узгоджених дій - своєчасне попередження, швидке та повне виявлення й розкриття злочинів, установлення осіб, які до них причетні (Elesin, Izotov, & Shornikova, 2017).

Водночас трапляються випадки фальсифікації результатів оперативно-розшукової діяльності, що нівелює основні засади взаємодії кримінальної поліції з органами досудового розслідування. Для ефективної протидії таким виявам також використовують як оперативно- розшукові заходи, так і слідчі (розшукові) дії. Для перевірки здебільшого проводять огляд місця події або обшук, залежно від того, на якій стадії кримінального провадження стала відомою інформація про фальсифікацію (Beliaeva, 2018).

Оперативно-розшукове закріплення отриманих фактичних даних забезпечує їх вірогідність, збереження для подальшого використання, а також ідентифікацію задокументованих джерел. Воно є однією з гарантій законності під час проведення документування.

У процесі здійснення документування важливу роль відіграє використання кримінальною поліцією та органами досудового розслідування технічних засобів (техніко-криміналістичного забезпечення), яке може бути як особисте, так і з залученням спеціаліста (МегеШ^, 2017).

На прикладі боротьби з організованим шахрайством взаємодію цих суб'єктів під час документування кримінальних правопорушень можна використовувати для профілактики цих протиправних дій, оскільки вона також передбачає: здійснення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на протидію злочинності; розроблення нових механізмів моніторингу й ідентифікації злочинців (учасників злочинних груп); технічну та інформаційну підтримку підрозділів, що здійснюють протидію злочинності (Bukalerova, & Тер^а, 2015, с. 62).

Документування як самостійний елемент доказування є недостатньо ефективним, що засвідчують результати аналізу теоретичних на- працювань і спостережень практики. Для того щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності, результати оперативного документування мають бути «легалізованими» в кримінальному процесуальному праві шляхом слідчих (роз- шукових) дій. Тобто для ефективного здійснення правосуддя необхідно застосовувати в комплексі оперативно-розшукове та кримінальне процесуальне, а також інші галузі права.

Наукова новизна

Наукова новизна публікації полягає в системному аналізі сутності взаємодії підрозділів кримінальної поліції з органами досудового розслідування під час документування кримінальних правопорушень. Розглянуто підстави, що обумовлюють здійснення взаємодії, її принципи, а також визначення поняття фактичних даних як головного складника взаємодії в межах обміну інформацією. Встановлено, що документування має різні смислові навантаження, які поєднуються в узгодженій діяльності, спрямованій на досягнення мети, виконання завдань або досягнення результату.

Висновки

Таким чином, взаємодію підрозділів кримінальної поліції з органами досудового розслідування під час документування кримінальних правопорушень пропонуємо трактувати як здійснюваний відповідно до чинного законодавства суб'єктами оперативно-розшукової діяльності, кримінального процесу й інших галузей права спільний процес збирання, систематизації, перевірки та оцінювання фактичних даних, необхідних для доказування в кримінальному провадженні, виконання інших завдань кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності з подальшою їх перевіркою та закріпленням у визначеному кримінальним процесуальним законом порядку, що супроводжується обміном інформацією, консультаціями та наданням іншої допомоги з урахуванням суб'єктивних особливостей і ресурсних можливостей кожного із суб'єктів.

16. Запобігання корупційним злочинам, учиненим поліцейськими

Метою статті є висвітлення правового змісту поняття «корупційний злочин» крізь призму вітчизняного та міжнародного законодавства, формулювання ключових детермінантів, що спонукають поліцейських до вчинення корупційних злочинів, на підставі результатів анкетування. Методологія. Завдяки методам аналізу та синтезу вдалося структурувати міжнародно-правові акти у сфері протидії корупції, за допомогою діалектичного методу сформовано основний понятійно-категоріальний апарат антикорупційного законодавства з виокремленням ключових дефініцій. Статистичні дані щодо корупційних злочинів, учинених службовими особами правоохоронних органів, засвідчують ефективність використання методу анкетування та інтерв'ювання. Наукова новизна. У статті автор пропонує власний підхід до виокремлення ознак корупційних злочинів шляхом аналізу доктринальних бачень та окреслює можливі шляхи їх удосконалення. Висновки. На підставі здійсненого дослідження виокремлено причиново-наслідкові зв'язки та негативні наслідки корупційних злочинів, учинених поліцейськими. Встановлено, що найпоширенішими корупційними злочинами, які вчиняють працівники поліції, є зловживання службовим становищем, одержання неправомірної вигоди, перевищення влади або службових повноважень, службова недбалість. Основною мотивацією для вчинення злочинів працівниками Національної поліції у сфері службової діяльності є прагнення покращити своє матеріальне становище (47,6 %), задовольнити психологічні потреби (самовираження, кар'єрне зростання тощо (29,3 %), прагнення жити в розкошах (18,1 %).

Ключові слова: злочин; службова діяльність; корупція; поліцейський; зловживання; службове становище; службова особа; протидія.

Вступ

Проблема корупційних злочинів є однією з найглобальніших у сучасному світі (Findlay, 2014), де полюс економічного розвитку щороку зміщується в напрямі формування справедливого і транспарентного суспільства як запоруки «здорового середовища» для фінансових інвестицій. Злочини цієї категорії є однією з головних перешкод на шляху утвердження демократичного та справедливого державного механізму.

Найвразливішими до корупційного впливу залишаються особи, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, зокрема делегати державно-владних функцій.

Відповідно до даних загальнонаціонального опитування населення України, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва спільно з Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, більшість населення України (83 %) вважає боротьбу з корупцією неуспішною, причому 50 % - цілком безрезультатною. На думку 9 % респондентів, цей процес є успішним, і лише 1 % оцінює його як цілком успішний.

Корупція у вищих ешелонах влади підриває довіру населення до державного апарату зсередини громадянського суспільства. Корупційні злочини, учинені поліцейським, є інституційною корупцією, яка посягає на всю сферу регулювання правоохоронної системи (Holmes, 2018). Тому актуальним завданням постає протидія корупцій- ним не тільки на інституційному рівні, а й індивідуальним її виявам корупції в її структурних формах (Thompson, 2018).

Питанням кримінологічної та кримінально- правової характеристики окресленої категорії злочинів присвятили свої праці П. П. Андрушко, Л. П. Бріч, В. В. Голіна, Н. О. Гуторова,

О. О. Дудоров, М. І. Мельник, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Ю. О. Науменко, В. Я. Тацій, В. В. Сташис та інші, однак норми КК України, що встановлюють відповідальність службових осіб за вчинення службових і професійних злочинів, у теорії кримінального права не досліджено ґрунтовно.

Мета і завдання дослідження

Автор здійснив спробу виокремити корупційні злочини як окрему категорію злочинів КК України, окресливши ключові ознаки як головні детермінанти, що визначають корупційний елемент у юридичному складі певного злочину.

Виклад основного матеріалу

Чинний КК України містить розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг», що встановлює кримінальну відповідальність за вчинення злочинів службовими особами. Зазначені в цьому розділі злочини об'єднані законодавцем на підставі родового об'єкта, якими є суспільні відносини у сфері службової та професійної діяльності. Перед науковою громадськістю постає складне завдання виваженого застосування заходів кримінально-правової репресії щодо службових правопорушень різних категорій управлінського персоналу (Dudorov, 2010, р. 849852). У КК України є норми, що не охоплені розділом XVII, однак також встановлюють кримінальну відповідальність за вчинення злочину службовими особами. Про дуалізм корупційних злочинів ідеться й у міжнародних дослідженнях, оскільки ці злочини завдають шкоди не лише матеріальної, а й моральної, зокрема іміджеві державного службовця як представника державно-владної верхівки (Dolling, 2001; Hope, 2015; Punch, 2009).

Визначення системи злочинів у сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг, які можуть вчиняти працівники Національної поліції, використовуючи службові повноваження, групування цих злочинів за певними критеріями, надання науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного КК України в частині кримінальної відповідальності працівників Національної поліції має важливе значення для досягнення мети цього дослідження.

Службова особа, відповідно до КК України та національної доктрини кримінального права, - це спеціальний суб'єкт злочину. Згідно з ч. 3 ст. 18 КК України, службовими особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особу наділяє повноважний орган державної влади, орган місцевого самоврядування, центральний орган державного управління зі спеціальним статусом, повноважний орган чи повноважна службова особа підприємства, установи, організації, судом або законом. У ч. 4 ст. 18 КК України зазначено, що службовими визнають посадових осіб іноземних держав, організацій, установ чи підприємств. Також визначення службової особи містить п. 1 примітки до ст. 364 КК України, де є вказівка на державні та комунальні підприємства. Це визначення стосується суб'єкта злочину, передбаченого ст. 364, 368, 3682, 369 КК України.

За стереотипами побутового сприйняття злочини, учинені службовими особами, не ототожнюють з корупційними злочинами. Проте не кожний службовий злочин є корупційним. Навіть правопорушення, пов'язані з корупцією, можуть стати каталізатором учинення корупційних злочинів посадовою особою. Такі правопорушення становлять істотнішу загрозу, оскільки переважно є латентними (Scanlan, 2004). Загалом корупційні злочини є конвенційними, їх існування визнає міжнародне кримінальне право. Зокрема, у ст. 8 «Криміналізація корупції» Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року (ратифікована Україною із застереженнями та заявами 4 лютого 2004 року) передбачено необхідність визнання як кримінально караних таких діянь, якщо їх учинено навмисно (Savchenko, 2015, p. 30-34).

Про корупційні дії зазначено в Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 174), що прийнята 4 листопада 1999 року в Страсбурзі та ратифікована Україною 16 березня 2005 року.

Також у Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 року (ратифікована Україною із заявами 18 жовтня 2006 року) йдеться про «злочини, визнані (визначені) цією Конвенцією» (Konventsiia Orhanizatsii Obiednanykh, 2003).

Поняття «корупційний злочин» є поширеним у законодавстві різних держав, зокрема на теренах колишнього СРСР (Киргизька Республіка, Республіка Молдова), правові системи яких є близькими до української (Naumov, 2000).

Зазначене засвідчує, що імплементація терміна «корупційний злочин» у національне кримінальне законодавство є цілком обґрунтованим і необхідним кроком.

Корупційними злочинами, відповідно до КК України, визнано злочини, передбачені ст. 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у разі вчинення їх шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені ст. 210, 354, 364, 19 9 364 , 365 , 368-369 цього Кодексу.

Згідно з результатами проведеного нами опитування, працівники поліції найбільш схильні до вчинення саме корупційних злочинів, з-поміж яких 27,3 % респондентів назвали зловживання службовим становищем, 19,7 % - одержання неправомірної вигоди, 19,7 % - перевищення влади або службових повноважень, 17,2 % - службову недбалість, 13,6 % - незаконне збагачення, 9,6 % - зловживання впливом, 5,5 % - провокацію підкупу, 4,5 % - службове підроблення.

На думку оперативних працівників внутрішньої безпеки, основною мотивацією для вчинення злочинів працівниками Національної поліції у сфері службової діяльності є прагнення покращити своє матеріальне становище (47,6 %), задовольнити психологічні потреби (самовираження, кар'єрне зростання тощо) (29,3 %), прагнення жити в розкошах (18,1 %).

На міжнародному рівні корупцію в поліції визначено як «дії, пов'язані з неправомірним застосуванням повноважень поліцейським у спосіб, що передбачений для отримання особистої вигоди для себе або інших» (Peoples, & Sutton, 2017).

Корупційними законодавець вважає конкретні злочини, про які йдеться в примітці до ст. 45 КК України (далі подано їх перелік, у якому розмежовано посягання, що є корупційними в разі їх учинення шляхом зловживання службовим становищем, і ті, для яких цієї специфічної умови

законодавець не передбачив): 1) привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України); 2) нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням (ст. 210); 3) викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262); 4) викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 308); 5) викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 312); 6) викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням (ст. 313); 7) порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320); 8) підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ст. 354); 9) викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357); 10) зловживання владою або службовим становищем (ст. 364); 11) зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 3641); 12) зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 3652); 13) прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368); 14) незаконне збагачення (ст. 3682); 15) підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно- правової форми (ст. 3683); 16) підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 3684); 17) пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369); 18) зловживання впливом (ст. 3692); 19) викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також за- володіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410).

Проте не всі вчені беззаперечно поділяють такий поділ. Зокрема А. А. Вознюк констатує недосконалість сформованого переліку корупційних злочинів, визначеного в примітці до ст. 45 КК України. Необґрунтованою, на його переконання, видається позиція законодавця, згідно з якою підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ст. 354 КК України), підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 3683 КК України), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 3684 кК України), є корупцій- ним злочином, а підкуп виборця, учасника референдуму (ст. 160 КК України) - ні (Vozniuk, 2014).

Законодавче визначення корупційних злочинів надано не шляхом висвітлення специфічних ознак, а на підставі перерахування конкретних статей КК України, у яких встановлено відповідальність за вчинення цих суспільно небезпечних посягань. Отже, корупційні злочини охоплюють суспільно небезпечні посягання, передбачені 19 статтями КК України, тобто законодавець навів їх вичерпний перелік.

На думку В. М. Киричка, корупційним злочинам одночасно властиві дві групи ознак: склад злочину, передбаченого КК України; ознаки кору- пційного правопорушення (Kyrychko, 2013, p. 14). Аналогічну думку обстоює І. Є. Мезенцева, стверджуючи, що корупційним злочином законодавець вважає передбачене в Особливій частині КК України суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки корупції та корупційного правопорушення (Mezentseva, 2014, p. 76). Водночас варто уточнити, що типовими ознаками корупційного злочину є: 1) суспільна небезпечність;

2) протиправність; 3) наявність діяння, що містить ознаки корупції, зміст якої висвітлено в ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» (Tastii et al., 2013, р. 792); 4) учинення його спеціальним суб'єктом - особою, зазначеною в ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції». Передусім суб'єктами корупційних злочинів є службові особи як публічного, так і приватного права, а також особи, які надають публічні послуги. Також суб'єктами зазначених злочинів можуть бути працівники підприємств, установ чи організацій, які не є службовими особами, і загальні суб'єкти; 5) наявність виключно умислу (умисної форми вини); 6) караність.

Отже, корупційні злочини слід трактувати як передбачені КК України суспільно небезпечні та карані умисні діяння, що містять ознаки корупції та вчинені спеціальними суб'єктами.

Різними є підходи до класифікації корупційних злочинів за чинним КК України. Загалом класифікацією злочинів (зокрема корупційних) слід вважати поділ їх на групи (категорії) за певними критеріями (Aleksandrov et al., 2009, р. 59).

З огляду на послідовність групування ко- рупційних злочинів у примітці до ст. 45 КК України та вчинення чи невчинення їх шляхом зловживання службовим становищем цю категорію злочинів можна поділити на два види:

1) учинені шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191,262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 КК України);

2) окремі корупційні злочини у сфері господарської діяльності проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, а також у сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг (ст. 210, 354, 364, 3641, 3652, 368-3692 КК України) (Savchenko, 2015).

Дослідники В. Куц та Я. Триньова вважають, що корупційні злочини слід розглядати з позиції розподілу їх на дві групи: 1) корупційні злочини у вузькому значенні; 2) у широкому значенні. Про першу категорію йдеться в розділі XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» КК України. Друга категорія - це інші корупційні злочини, що містяться в різних розділах Особливої частини КК України. До них належать, зокрема, злочини, передбачені ст. 149, 189, 191, 201, 248, 303, 308, 312, 313, 320, 410, 423, 424 КК України (Kuts, & Trynova, 2012).

За критерієм підслідності, про яку йдеться в ст. 216 КПК України, можна виокремити такі види корупційних злочинів: ті, досудове розслідування за якими здійснюють слідчі органи Національної поліції; ті, досудове розслідування за якими здійснюють слідчі органів безпеки; ті, досудове розслідування за якими здійснюють слідчі Державного бюро розслідувань; ті, досудове розслідування за якими здійснюють детективи НАБУ.

Наукова новизна

Наукова новизна полягає у виробленні власного підходу до виокремлення ознак корупційних злочинів шляхом аналізу доктринальних бачень та окреслює можливі шляхи їх удосконалення.

Висновки

Учинення особою будь-якого корупційного злочину спричиняє низку негативних кримінально-правових наслідків:

1. Щодо звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, таку особу не може бути звільнено від кримінальної відповідальності: у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України); у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47); у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 цього Кодексу).

2. Щодо призначення покарання. Такій особі не може бути призначено більш м'яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України).

3. Щодо звільнення від покарання та його відбування. Така особа не може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України, навіть якщо буде визнано, що, з огляду на бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

4. Щодо зняття судимості. Зокрема, зняття судимості до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК України, недопустимим у випадках засудження за умисні тяжкі й особливо тяжкі, а також корупційні злочини (ч. 2 ст. 91 КК України).

Крім того, учинення корупційного злочину розглядають як підставу для:

1. Застосування спеціальної конфіскації. Відповідно до ст. 961 КК України, спеціальна конфіскація (як інший захід кримінально- правового характеру) полягає в примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей, зокрема коштів, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах, іншого майна, що стосується також майна третіх осіб, у випадках, визначених КК України, за вчинення злочину, передбаченого ст. 146-1501, 152-156, 190-192, 198, 201, 209-2121, 222, 233, 255-260, 301-320, 354, 361-3652, 368-3693 цього Кодексу.

2. Застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру. Відповідно до КК України (ч. 1 ст. 963), такими підставами є: по- перше, учинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого зі злочинів, передбачених ч. 1 і 2 ст. 3683, ч. 1 і 2 ст. 3684, 369 і 3692 КК України; по-друге, незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов'язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення будь-якого із злочинів, передбачених, зокрема, у ч. 1 і 2 ст. 3683, ч. 1 і 2 ст. 3684, 369 і 3692 КК України (Savchenko, 2015, р. 281-282).

17. Проблемні аспекти злочинності неповнолітніх

Мета статті - проаналізувати рівень, структуру й динаміку злочинів, що вчиняють неповнолітні, а також призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності, покарання або його відбування за результатами даних судової статистики за 2017-2018 роки. Методологія. Методологічний інструментарій обрано з урахуванням поставленої мети, специфіки об'єкта та предмета дослідження. Використано такі методи пізнання: метод системного аналізу правових норм - для порівняння норм звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування; систематизації різновидів звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування; статистичний - для аналізу судової статистики та іншої статистичної інформації з метою обґрунтування певних висновків. Наукова новизна полягає в удосконаленні підходів до визначення рівня, структури й динаміки злочинів, що вчиняють неповнолітні, а також загальних тенденцій призначення покарання та звільнення неповнолітніх осіб від кримінальної відповідальності, покарання або його відбування. Висновки. За підсумками здійсненого аналізу судової статистики за 2017-2018 роки з'ясовано, що в Україні під час здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх враховують рекомендації, визначені міжнародно-правовими актами щодо надання переваги таким санкціям і заходам, які можуть мати виховний вплив, а також сприяти відшкодуванню збитків, завданих правопорушенням, що вчинила неповнолітня особа.

Ключові слова: злочинність; неповнолітній; покарання; звільнення; кримінальна відповідальність; динаміка злочинів; профілактика злочинності.

Вступ

Злочинність неповнолітніх в Україні слід розглядати як явище, що є частиною загальної злочинності в суспільстві, оскільки відбувається в однакових умовах і під впливом тих самих факторів, що й загальна злочинність.

Водночас злочинність неповнолітніх має певні особливості, які полягають у рівні, структурі, динаміці, детермінації та мотивації цієї категорії злочинців, що зумовлено специфікою їхньої поведінки, правовим статусом у суспільстві, а отже, особливостями призначення та відбування покарань за вчинені злочини.

В Україні спостерігається тенденція до мінімізації застосування до неповнолітніх кримінальної відповідальності з реальним відбуванням призначеного судом покарання. Згідно з даними судової статистики, упродовж 2013-2015 років у близько 68 % випадків засудження осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, застосовували звільнення їх від покарання, з яких у понад 87 % випадків - з випробуванням. Така сама тенденція збереглася й у 2017-2018 роках. Зокрема, упродовж 20172018 років у 65 % випадків засудження осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, застосовували звільнення їх від покарання, з яких у понад 50 % випадків - з випробуванням.

Питанням злочинності неповнолітніх, призначення та звільнення від покарання присвячено низку наукових доробків, серед яких слід виокремити праці Ю. В. Бауліна, В. М. Бурдіна, Є. М. Вечерова, В. В. Голіни, Т. О. Гончара, О. П. Гороха, О. В. Дащенка, О. М. Джужі, О. О. Дудорова, О. М. Костенка, А. А. Музики,

В. І. Осадчого, Є. О. Письменського, А. В. Савченка, О. О. Северина, Ю. М. Ткачевського, В. І. Тютюгіна, В. М. Трубникова, Г. О. Усатого, Є. В. Фесенка, П. Л. Фріса, М. І. Хавронюка, В. В. Чернєя, І. Шакуна, С. Д. Шапченка, О. О. Ямкова, С. Яценко та ін.

Питання злочинності неповнолітніх останніми роками вивчали як вітчизняні (Kalman et al., 2010; Popov et al., 2014; Shakun, 2018), так й іноземні вчені (Astishina, Markelova, & Obgolts, 2013; Buharov, 2018; Plisko, 2018; Ovsiannikov, 2018; Sergeeva, 2018; Spesivov, 2014).

Водночас питання звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування потребують подальшого дослідження та напрацювання пропозицій щодо створення ефективної системи заходів кримінально-правового характеру стосовно неповнолітніх злочинців.

Мета і завдання дослідження

Мета статті - проаналізувати рівень, структуру й динаміку злочинів, що вчиняють неповнолітні, а також визначити тенденції призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності, покарання або його відбування.

Для досягнення цієї мети було сформульовано такі завдання:

- на підставі аналізу даних судової статистики за 2017-2018 роки проаналізувати рівень, структуру та динаміку злочинів, що вчиняли неповнолітні впродовж 2017-2018 років, окреслити наявні закономірності;

- окреслити тенденції щодо призначення покарання неповнолітнім особам і підстави звільнення від покарання та його відбування.

Виклад основного матеріалу

Згідно зі статистичними даними, порівняно з 2017 роком ("Nakaz Derzhavnoi sudovoi а^іпізігаїзіі", 2017), 2018 року майже на третину зменшилася кількість кримінальних правопорушень, учинених неповнолітніми або за їх участю (з 3088 до 2798) ("Nakaz Derzhavnoi sudovoi а^іпізігаїзіі", 2018).

Розглядаючи злочинність неповнолітніх за ступенем тяжкості вчинених ними або за їх участю злочинів, зауважимо, що кількість особливо тяжких злочинів зменшилася майже вдвічі (з 48 до 17). Порівняно з 2017 роком, суттєво зменшилася й кількість випадків учинення неповнолітніми тяжких злочинів: 2017 року - 1564 (50 %); 2018 року - 1331 (47 %) (табл. 1).

Дані про злочинність неповнолітніх за ступенем тяжкості вчинених злочинів (2017-2018 роки)