Протидія злочинності: проблеми теорії та практики

У доктрині кримінального права України висвітлено аспекти кримінальної відповідальності за порушення свободи слова та професійної діяльності журналістів. Цінність охорони життя та здоров'я журналіста під час виконання професійних обов'язків є беззаперечною, на чому неодноразово акцентувати увагу фахівці різних галузей знань (Eighteen, 2006; John C. Tamplin, 1987; John M. L., 2003; "Stop violence", 2010; Willis, 2003; Willis, 2010). У своїх працях вони ґрунтовно досліджували наукові позиції вчених стосовно складу злочину, передбаченого ст. 171 КК України. Водночас етапи розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста висвітлено недостатньо. Тому метою статті є дослідження етапів розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста.

Відповідно до окресленої мети, необхідно виконати такі завдання: на підставі сучасних досягнень теорії вітчизняного кримінального права проаналізувати закономірності розвитку вітчизняного кримінального законодавства під впливом дії законодавства різних періодів, обґрунтувати його теоретичне значення для подальшого вдосконалення ст. 3451 КК України; за результатами здійсненого аналізу історичних документів виокремити періоди розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста на підставі критерію законодавчого закріплення правових норм.

Виклад основного матеріалу

Попри багатогранність ключових положень, наявних у кримінально-правовій доктрині, фахівці повсякчас розширюють межі їх дослідження. Будь-які підходи, що згодом можуть набути концептуального змісту, проміжні висновки також повинні виконувати методологічну функцію, а тому мають відповідати певним вимогам (Bondarchuk, 2018, p. 117). У доктрині кримінального права наявні різні періодизації розвитку кримінального законодавства. У кожній з них застосовують, подеколи цілком протилежні, критерії, тому жодну не можна вважати універсальною.

Комплекс підходів до періодизації розвитку кримінального законодавства має наукову цінність, сприяє ґрунтовному дослідженню конкретних інститутів чи норм.

Найпоширенішою є періодизація історичного розвитку кримінального законодавства, його конкретних інститутів і норм у контексті дослідження загального розвитку держави та права України.

Дослідник М. І. Омельяненко виокремлює такі періоди розвитку Української держави:

часів Київської Русі (Х-ХІІІ ст.); 2) польсько- литовського панування та козацької доби (XIV- XIV ст.); 3) приналежності України до складу Росії та Польщі (XIV-XIV ст.); 4) приналежності України до складу Російської імперії та Австро- Угорщини (XIX ст. - 1917 рік); 5) радянський (1917-1991 роки); 6) сучасний (з 1991 року). Схожу періодизацію пропонують й інші автори: 1) виникнення та розвиток давньоукраїнського права; 2) право Київської Русі; 3) розвиток права в Галицькій та Волинській землях; 4) українське право другої половини XVII ст. - XVIII ст.; 5) період нищення українського права (наприкінці XVIII ст. - XIX ст.). Учений В. С. Малишев у своїй періодизації не тільки використав критерій соціально-політичної характеристики розвитку державного ладу України, а й урахував трансформацію ідей, які було реалізовано в конкретних нормативно-правових актах і практиці, на підставі чого виокремив такі періоди історії розвитку кримінального законодавства (на прикладі розвитку амністії): князівський (882-1349 роки); приналежність українських земель до складу Великого Князівства Литовського (Литовська держава), Польщі, Речі Посполитої (1349-1648 роки); автономії України в складі Росії (1648-1764 роки); перебування України в складі Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій (17641917 роки); відродження й розбудови української державності (1917-1921 роки); Української СРР (РСР) (1921-1991 роки); незалежної держави України до ухвалення нового КК України (19912001 роки); з моменту ухвалення нового КК України до набуття чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про застосування амністії в Україні” та інших законодавчих актів України» (2001 рік - 1 січня 2012 року); сучасний (з часу набуття чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про застосування амністії в Україні” та інших законодавчих актів України» (з 1 січня 2012 року й донині) (Malyshev, 2013, p. 77-78).

Виокремлюють і такі етапи розвитку кримінально-правової політики (і, відповідно, періодизації кримінального законодавства): 1) період феодальної роздробленості (IX ст. - середина XI ст.); 2) період козацької держави (середина XVII ст. - середина XVIII ст.); 3) період утворення Української незалежної держави (19171922 роки); 4) період кримінально-правової політики Української РСР (1917-1991 роки); 5) період кримінально-правової політики незалежної України до ухвалення КК України (1991-2001 роки); сучасний період - після прийняття першого національного КК України (з 5 квітня 2001 року й донині). На наш погляд, періоди розвитку українського права та держави не збігаються. Такий підхід щодо окресленого питання поділяє М. Й. Коржанський. Він виокремлює періоди розвитку кримінального законодавства виключно на підставі історичних правових пам'яток: 1) «Руська правда»; 2) Статут Князівства Литовського;

3) Зерцало Саксонське; 4) магдебурзьке право; 5) акт «Порядок»; 6) зібрання прав Малоросії; 7) КК УРСР 1922 року; 8) КК УРСР 1927 року; 9) КК УРСР 1960 року тощо. Однак основоположною для нашого дослідження є позиція В. В. Кузнецова, який за критерієм чинності основних правових джерел пропонує таку періодизацію (періоди) національного кримінального права й законодавства: 1) «Руської правди» (1017-1054 роки); 2) церковного права (Статут князя Ярослава про церковні суди (в короткій та розширеній редакціях), Смоленська статутна грамота, Новгородський статут великого князя Всеволода про церковні суди, людей та міри торгові тощо); 3) Судебника 1497 року;

4) статутів Великого князівства Литовського в трьох редакціях (1529-го, 1566-го, 1588 року);

5) Соборного Уложення 1649 року; 6) писаного та звичаєвого кримінального права козацької держави 1648-1654 року; 7) Військового артикулу 1715 року; 8) «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року (проект); 9) наказу комісії про складення проекту нового Уложення Катерини ІІ 1767 року (проект); 10) Уставу благо- чиння, або поліцейського 1782 року; 11) Зводу законів 1832 року (Уголовне уложення); 12) Уложення про покарання уголовні та виправні 1845 року; 13) Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 року; 14) Уложення про покарання уголовні та виправні 1885 року; 14) Кримінального уложення 1903 року; 16) КК УСРР 1922 року; 17) КК УСРР 1927 року; 18) КК УСРР 1960 року; 19) проектів КК України 1993-2001 років; 20) КК України 2001 року (Kuznetsov, 2012, p. 97).

Отже, періодизацію історичного розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста здійснюють за різними критеріями (політичними, законодавчими, економічними, демографічними, ідеологічними тощо), а саме: за періодами розвитку вітчизняного кримінального законодавства; за розвитком нормативного закріплення; за суспільно- економічною формацією, під час якої існувало право за об'єктом посягання; за формою (структурою). Періодизація історичного розвитку погрози або насильства щодо журналіста ґрунтується на критерію об'єкта посягання.

Удосконалення норм про кримінальну відповідальність за погрозу, насильство щодо конкретних осіб, зокрема стосовно законної професійної діяльності журналістів та осіб, які займалися видавничою діяльністю, відбувалося на різних етапах становлення держави та права в Україні. Загальна тенденція в розвитку кримінальної відповідальності за такі діяння полягала в детальнішому визначенні складу цього суспільно небезпечного діяння в диспозиціях кримінально- правових норм у кожному наступному нормативному акті, що набуло чітко виражених форм у чинному КК України. У нормативно-правових актах не було закріплено відповідальність за аналізовані суспільно небезпечні діяння (Gustova, 2018), що пов'язано з відсутністю єдиної порівняно сталої (щодо об'єкта посягання) заборони. Загалом норми, які встановлювали кримінальну відповідальність за погрозу, насильство щодо конкретних осіб, а також щодо законної професійної діяльності журналістів та осіб, які займалися видавничою діяльністю, у різні історичні періоди залежали від таких чинників: пріоритет захисту свободи слова та друку, специфіка способу вчинення такого протиправного діяння щодо зазначеної категорії осіб тощо. Процес зародження та розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста у вітчизняному законодавстві починається з правових пам'яток часів Київської Русі, зокрема з «Руської правди».

Коло діянь, у межах яких погрозу визнавали караним суспільно небезпечним діянням, у різні періоди як розширювалося, так і звужувалося, з часом набувши чітко виражених форм, які було закріплено в чинному КК України (без певної системності) та зумовило появу норми про погрозу або насильство щодо журналіста. На відміну від зарубіжного законодавства, на теренах України кримінально-правова охорона свободи слова та журналістської діяльності починається з XVIII століття. Період 1848-1985 років у літературі називають епохою цензурного терору.

Фактично до кінця XVIII ст. відбувся перехід від неорганізованої, епізодичної цензури до упо- рядкованіших її форм; цензурний апарат почали оформляти організаційно та юридично. У 20-30-х роках XIX ст. відбулося посилення адміністративних відносин між владою та журналістикою. Зокрема, нормативна регламентація була визначена межами державного дозволу, а суспільні потреби й інтереси законної форми не мали (Kuprova, 2017).

У період 1903-1917 років ситуація в аналізованій сфері була суперечливою (Beshukova, 2015). Фактично із середини 1917 року і до початку 90-х років XX ст. законодавство про засоби масової інформації становило зібрання розрізнених цензурних актів, статутів і регламентів (Maksimova, 2014). Не було передбачено не лише правових гарантій свободи журналістської діяльності та масової інформації, а й жодних засобів правового захисту журналістів, видавців, літераторів, оскільки під час здійснення професійної діяльності вони повсякчас натрапляли на перешкоди й заборони. З одного боку, це є свідченням політичної волі панівного класу, а з іншого - браком практичного досвіду законодавчого захисту професійної журналістської діяльності, зокрема свободи слова, нерозуміння меж законності такої діяльності, як наслідок - недосконалості законодавства та правозастосовної практики в цій сфері.

Окремої норми щодо погрози журналісту чи працівнику засобів масової інформації в КК УРСР 1960 року не було. Однак вирішальним для встановлення такої кримінально-правової заборони в КК УРСР стало виокремлення погрози як злочину в основному складі (ст. 100) та в спеціальних (ст. 176 , 189 , 190, 235), водночас, погрозу могли розглядати як спосіб учинення злочину. Це мало значення для кваліфікації діянь, зокрема для правильного й послідовного застосування норм на практиці.

Лише з грудня 1985 року у зв'язку з ратифікацією міжнародних актів з прав людини було встановлено кримінальну відповідальність за переслідування громадян за критику (ст. 1341 КК УРСР 1960 року).

Новий КК України мав на меті не тільки вирішити поточні питання, а й визначити основні шляхи розвитку кримінального права (Кпіагкоу, 2016, р. 14). На сучасному етапі цей Кодекс розширив перелік кримінально-правових заборон стосовно відповідальності за злочини проти журналістів (ст. 171), чим влада підтвердила позицію щодо свободи слова як основної цінності демократичної, правової держави.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналістів» від 14 травня 2015 року № 421^Ш було доповнено КК України 2001 року нормами про відповідальність за посягання на професійну діяльність журналістів (погроза або насильство щодо журналіста (ст. 3451), умисне знищення або пошкодження майна журналіста (ст. 3471), посягання на життя журналіста (ст. 3481), захоплення журналіста як заручника (ст. 3491). Також було внесено доповнення до ч.2 ст. 375 «Постанов- лення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Змінено й назву розділу XV Особливої частини КК України «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та злочини проти журналістів». У законі було визначено також поняття професійної діяльності й статусу журналіста.

Наукова новизна

У межах розвитку правового регулювання кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста можна виокремити такі етапи:

1) формування передумов відповідальності за погрозу, насильство щодо конкретних осіб (911 рік - І половина XVIII ст.). Виникають норми, що закріплюють відповідні посягання як злочинні та передбачають кримінальну відповідальність за їх учинення;

1) встановлення кримінально-правової охорони слова та журналістської діяльності (І половина XVIII ст. - II половина XVIII ст.). Унаслідок політичного впливу іноземних держав, до складу яких належали українські землі, кримінальне законодавство зазнавало певних змін, а саме формувалися правові позиції щодо охорони життя та здоров'я, прав й обов'язків осіб, які займалися видавничою діяльністю. Крім цього, у санкціях уже було конкретизовано вид і розмір покарання;

2) нормативне регулювання видавничої діяльності «епоха цензурного терору» (II половина XVIII ст. - 1985 рік). Конкретизовано норми щодо кримінальної відповідальності за злочини, що можуть бути вчинені особами, які займаються видавничою діяльністю. Деталізовано та роз'яснено форми насильства, які використовують під час учинення злочинів, у спеціальних нормах щодо погрози вбивством чи насильством стосовно конкретних осіб (фізичне та психічне), а також виокремлено види тілесних ушкоджень;

3) закріплення норми щодо встановлення кримінальної відповідальності за переслідування громадян за критику (1985 рік). Відповідальність у зазначеному злочині вже було диференційовано не лише за ознаками об'єктивної сторони, а й за характером діяльності й ознаками суб'єкта злочину;

4) нормативне вдосконалення кримінальної відповідальності за погрозу, насильство щодо конкретних осіб, а також щодо законної професійної діяльності журналістів, та осіб, які займалися видавничою діяльністю (1985-2001 роки);

5) сучасний період розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста (2001 рік - донині). У цей період розширено перелік кримінально-правових заборон стосовно відповідальності за злочини проти журналістів, визначено поняття професійної діяльності та статусу журналіста. Відбулася інтеграція кримінального законодавства України з європейським, що згодом сприятиме уніфікації тлумачення термінів «погроза», «насильство», «журналістська діяльність», визначенню схожих чи спільних кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак і кримінально-правових санкцій.

Висновки

Під час встановлення етапів розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста вирішальне значення мали прийняття та дія основних нормативно-правових актів, що регулювали підстави, порядок притягнення осіб до відповідальності за погрозу, насильство щодо конкретних осіб, а також щодо законної професійної діяльності журналістів та осіб, які займалися видавничою діяльністю. Можна виокремити такі етапи її розвитку: 1) формування передумов відповідальності за погрозу, насильство щодо конкретних осіб (911 рік - І половина XVIII ст.); 2) встановлення кримінально-правової охорони слова та журналістської діяльності (І половина XVIII ст. - II половина XVIII ст.); 3) нормативне регулювання видавничої діяльності - «епоха цензурного терору» (II половина XVIII ст. - 1985 рік);

4) закріплення норми щодо встановлення кримінальної відповідальності за переслідування громадян за критику (1985 рік); 5) нормативне вдосконалення кримінальної відповідальності за погрозу, насильство щодо конкретних осіб, а також щодо законної професійної діяльності журналістів та осіб, які займалися видавничою діяльністю (1985-2001 роки); 6) сучасний період розвитку кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо журналіста (2001 рік й донині).

19. Особливості зняття процесуального імунітету судді після вчинення ним злочину

Трансформація кримінального процесуального законодавства України зумовлює галузеві зміни й у дотичному законодавстві про судоустрій і статус українських суддів. Зазначене засвідчують зміни до Основного Закону, прийняті в липні 2016 року й відповідно імплементовані до інших законів України. Закріплений Конституцією України оновлений статус недоторканності судді створює новий базис для процесуальної тактики розслідування кримінального провадження в цій категорії злочинів. У зв'язку із цим необхідно дослідити нову законодавчу регламентацію, емпіричні результати і практичну складову діяльності прокурора й слідчого. Розглянуто процесуальний алгоритм дій прокурора - процесуального керівника та слідчого щодо розслідування кримінального правопорушення, суб'єктом якого є суддя, тобто особи з імунітетом. Також досліджено статистичні дані, щоб порівняти процесуальний статус недоторканності судді до судової реформи та після її проведення 2016 року. Мета статті - схарактеризувати особливості процесуального статусу судді як суб'єкта злочину та діяльність прокурора під час розслідування злочину стосовно зазначеного спеціального суб'єкта, проаналізувати законодавчі норми і статистичні показники для окреслення шляхів подальшого вдосконалення методики досудового слідства. Методологія. Для досягнення поставленої мети застосовано порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний, статистичний методи. Наукова новизна. На підставі аналізу останніх змін у законодавстві визначено процесуальні перешкоди, без подолання яких не відбудеться подальше розслідування кримінального провадження. Увагу акцентовано на специфіці процесуальної поведінки прокурора та слідчого під час розслідування таких правопорушень для подальшого повідомлення про підозру й спрямування до суду суб'єкта злочину. Висновки. Результати аналізу оновлених положень Конституції, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів з окресленої проблематики трансформовано в рекомендації щодо розслідування злочинів, суб'єктом у яких є суддя з чинними повноваженнями.

Ключові слова: прокурор; процесуальний керівник; слідчий; суддя; процесуальний імунітет; клопотання; підозра.

Вступ

Судову владу в Україні здійснюють шляхом конституційного, цивільного, господарського, кримінального й адміністративного судочинства, її реалізують виключно професійні судді та, у визначених законом випадках, присяжні через здійснення правосуддя в межах відповідних судових процедур.

Гарантії недоторканності судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного на час здійснення ними правосуддя закріплені низкою ратифікованих Україною міжнародно-правових актів, зокрема Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод ("Zakon Ukrainy'', 1997), Основними принципами незалежності судових органів ("Mizhnarodnyi document", 1985), Процедурами ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів ("Mizhnarodnyi document", 1989), Європейською хартією про закон «Про статус суддів» ("Yevropeiska khartiia", 1998), Конституцією ("Konstytutsiia Ukrainy", 1996), КПК ("Kryminalnyi protsesualnyi kodeks", 2012), Законом України «Про судоустрій і статус суддів» ('^акоп икгаіпу", 2016, №. 1402^Ш), водночас підтверджені практикою ЄСПЛ.

Крім зазначеного, положення незалежності суддів роз'яснено в п. 1.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їх статусу) від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 ('К^еппт Konstytut- siinoho Sudu", 2004). Зокрема, недоторканність суддів - один з елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно- правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційні гарантії незалежності й недоторканності суддів закріплені в ст. 6, 126, 129 Конституції України, згідно з якими державну владу в Україні здійснюють на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; судді під час здійснення правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, а вплив на них у будь-який спосіб заборонений; незалежність і недоторканність суддів гарантовані Конституцією та законами України.

У цьому контексті слід зауважити, що в межах проведення судової реформи 2016 року ("2акоп икгаіпу", 2016, N0. 1401^Ш) до Конституції України внесено зміни, якими відкориговано статус недоторканності суддів. Ідеться про звуження суддівського імунітету. Якщо раніше дозвіл на затримання та притягнення до кримінальної відповідальності надавала Верховна Рада України за аналогією з народним депутатом, то за чинним законодавством суддю може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом за згодою новоутвореного органу - Вищої ради правосуддя. Крім цього, суддю може бути затримано під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, що є новелою для правоохоронців.

Отже, парламентарії послабили недоторканність суддів, залишивши абсолютний рівень такого імунітету лише за собою.

Хронологічний огляд міжнародно-правових актів, а також українських законів засвідчив постійний інтерес до тематики імунітету як серед законодавців, так і серед учених-правників ^еіепБка, 2018). Проблематику процесуального імунітету досліджували такі науковці: С. С. Аскеров, І. В. Бабій, Н. П. Баєв, В. Д. Берназ, Т. В. Варфоломеєва, С. Г. Волкотруб, В. Г. Гончаренко, В. О. Гринюк, Ю. М. Грошевий, О. В. Козаченко, Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, В. В. Молдован, В. П. Навроцький, В. Д. Новіков, В. Т. Нор, Г. М. Омельяненко, М. А. Погорецький, В. О. Попелюшко, Д. О. Савицький, М. І. Сірий, С. В. Скрипниченко, О. С. Старенький, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, В. П. Шибіко, М. Є. Шумило, О. Г. Яновська та ін. Водночас питання, пов'язані з організацією розслідування кримінальних правопорушень та їх процесуального керівництва, залишаються недостатньо дослідженими.

Мета і завдання дослідження

Мета статті - визначення ефективного напряму процесуальної діяльності слідчого та прокурора під час розслідування кримінальних проваджень зі спеціальним суб'єктом - професійним суддею, що вчинив кримінальне правопорушення. Це завдання можна реалізувати шляхом ґрунтовного аналізу нормативного регулювання кримінальної процесуальної діяльності прокурора та слідчого в зазначеній категорії проваджень, розроблення процесуальної моделі розслідування таких злочинів, характеристики особливостей регулювання процесуального статусу судді, які містяться в різних нормативно-правових актах, зокрема міжнародних, виявленні складнощів у цьому процесі й окресленні шляхів їх усунення.

Виклад основного матеріалу

Елементи суддівського імунітету та недоторканності деталізовано в спеціальних нормах КПК України й інших законодавчих актах. У ст. 49 «Недоторканність та імунітет судді» базового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (уакоп икгаіпу", 2016, N0. 1402-УІІІ) передбачено, що:

- суддя не може бути без згоди Вищої ради правосуддя затриманий або утримуватися під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку суду, за винятком затримання судді під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину;

- суддя, затриманий за підозрою в учиненні діяння, за яке встановлено кримінальну чи адміністративну відповідальність, має бути негайно звільнений після з'ясування його особи, за винятком випадку, якщо Вищою радою правосуддя надано згоду на затримання судді у зв'язку з таким діянням або ж затримання судді під час або одразу після вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, якщо таке затримання є необхідним для попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину; суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи установи, крім суду, за винятком зазначених випадків;

- судді може повідомити про підозру в учиненні кримінального правопорушення лише Генеральний прокурор України або його заступник;

- тимчасове відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності (на строк не більше ніж два місяці) здійснює Вища рада правосуддя на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України або його заступника. Продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюють у тому самому порядку на строк не більше ніж два місяці;

- проведення стосовно судді оперативно- розшукових заходів чи слідчих дій, що можуть бути застосовані лише з дозволу суду, здійснюють на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора або його заступника, керівника регіональної прокуратури або його заступника.

Також прокурору та слідчому, що здійснюють кримінальне провадження, слід ураховувати, що кримінальне провадження за обвинуваченням судді в учиненні кримінального правопорушення, а також прийняття рішення про проведення стосовно нього оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, запобіжні заходи не може застосовувати той суд, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді, а має здійснювати найбільш територіально наближений.

На підставі особливостей, визначених у ст. 49, можна дійти висновку, що до процедури притягнення до кримінальної відповідальності професійного судді законодавець активно залучає керівників органів прокуратури. Це Генеральний прокурор України або його заступник, а в деяких випадках - керівник регіональної прокуратури (від повідомлення про підозру й тимчасового відсторонення від посади - до проведення слідчих (розшукових) дій щодо нього, зокрема негласних слідчих (розшукових) дій).

Згідно з даними Генеральної прокуратури України, упродовж п'яти останніх років до відповідальності притягнуто 77 професійних суддів (2013 року - 14; 2014-го - 17; 2015-го - 10; 2016-го - 13; 2017-го - 8; 2018-го - 15 професійних суддів ("ЗІаІуБІусИпа іпЮгтаІБііа").

Наукова новизна

Після здійснення конституційної реформи щодо правосуддя, а також початку реальної роботи Державного бюро розслідування ця публікація є однією з перших спроб напрацювати процесуальну модель діяльності прокурора та слідчого в цьому напрямі. По-перше, почав функціонувати абсолютно новий слідчий орган у державі, по-друге, паралельно в Генеральній прокуратурі України створено новий наглядовий підрозділ, що здійснюватиме процесуальне керівництво в кримінальних провадженнях, підслідних Державному бюро розслідувань.

Державне бюро розслідувань розпочало свою роботу з листопада минулого року ("V икгаіпі гаргаІБіиуау"), у зв'язку із чим функції розслідування злочинів слідчих Генеральної прокуратури перейшли до ДБР. Досудове розслідування злочинів, учинених суддею, належить згідно зі ст. 216 КПК України до компетенції слідчих Державного бюро розслідувань, а процесуальне керівництво здійснюють прокурори Генеральної прокуратури України.

Крім слідчих ДБР, розслідування злочинів з корупційною складовою, учинені суддями, розслідують відповідно до зазначеної вище статті КПК України детективи Національного антикору- пційного бюро України. До переліку таких злочинів належать: привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191); протиправне заволо- діння майном підприємства, установи, організації (ст. 206 ); легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209); нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням (ст. 210); видання нормативно- правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону (ст. 211); підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ст. 354); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364); декларування недостовірної інформації (ст. 3661); прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368); пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369); зловживання впливом (ст. 3692).

У контексті докорінних змін у підходах до організації прокурорського нагляду в умовах реалізації нового кримінального процесуального законодавства скориговано порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, учинені суддями й іншими категоріями осіб, а також досудового розслідування в таких провадженнях (БоЛієу, 2013).

Завдяки новій законодавчій конструкції процедуру початку досудового розслідування щодо професійного судді й інших категорій осіб, стосовно яких здійснюють особливий порядок кримінальних проваджень, на противагу КПК України 1960 року, значно спрощено. Жодних винятків із загального порядку чи особливостей стосовно початку досудового розслідування за заявами, повідомленнями громадян, які містять відомості про кримінальні правопорушення, учинені суддями або іншими особами, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінальних проваджень, чинний КПК України не містить. Натомість закон закріплює обов'язковість прийняття та реєстрації всіх таких заяв і повідомлень, що надає можливість правоохоронним органам оперативніше реагувати на кожен факт виявлення ознак кримінальних правопорушень, водночас, безпідставно ініційоване досудове розслідування щодо суддів порушує гарантії недоторканності суддів та їх незалежності під час виконання професійних обов'язків, що є спробою втручання в здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. На цьому неодноразово акцентував увагу Верховний Суд України, оскільки Конституція та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» ('^акоп икгаіпу", 2016, N0. 1402-УІІІ) містять стосовно таких дій пряму заборонену.

Після прийняття КПК України 2012 року непоодинокими стали випадки надходження заяв і скарг на дії та рішення суддів, як на прокурорів і слідчих, з мотивів незгоди з такими діями та рішеннями, постановленими не на користь заявників, а також звернень надуманого характеру від одних і тих самих осіб стосовно одних і тих самих питань. Нерідко в кримінальних провадженнях, у яких фігурують кілька обвинувачених, учасники з боку захисту ініціюють подання заяв на нібито незаконні дії судді, вимагаючи притягнути його до кримінальної відповідальності. Попри те, що всі такі звернення вочевидь спрямовані на протидію правосуддю, вони підлягали й підлягають обов'язковій реєстрації в ЄРДР з проведенням уже нових проваджень для перевірки викладених у них обставин (слід допитати суддю, здійснити одночасні допити судді за участю інших осіб, провести інші процесуальні дії тощо) (ЯоИаІіик, 2014). Такі заяви мають бути спрямовані до слідчих ДБР або ж НАБУ залежно від виду злочину.

Коли особа судді стала відома не під час огляду місця події, а значно пізніше, слідчий повинен повідомити процесуального керівника про це, а прокурор, дотримуючись правил підслідності, - передати провадження до компетентного органу слідства. Наприклад, водій учинив злочин, передбачений ст. 286 КК України, однак те, що він є професійним суддею, було встановлено лише через місяць.

Кримінальні процесуальні відносини, пов'язані з повідомленням судді про підозру, урегульовані главою 37 «Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб» (ст. 480483) КПК України. Письмове повідомлення про підозру судді здійснює Генеральний прокурор або його заступник.

Застосування до судді таких заходів забезпечення кримінального провадження, як затримання, тримання під вартою, арешт, тимчасове відсторонення від посади, можливе лише за згодою Вищої ради правосуддя.

Водночас передбачено виняток, закріплений у Конституції, КПК України та всіх пов'язаних законодавчих актах щодо затримання. Суддю можна затримати під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, якщо таке затримання є необхідним для попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину. Суддя має бути негайно звільнений, якщо мета такого затримання (попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину) досягнута.

Процесуальний механізм щодо надання згоди на затримання судді, утримання його під вартою чи арештом передбачений главою 7 ст. 58-61 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» ('^акоп икгаіпу'', 2016, N0. 1798^Ш). Відповідно до положень цього Закону, до ради правосуддя стосовно судді вносить подання Генеральний прокурор або його заступник, а стосовно судді Вищого антикорупційного суду - Генеральний прокурор (виконувач обов'язків Генерального прокурора). Доповідати на засіданні суть подання може також уповноважений прокурор. Розгляд подання відбувається у формі відкритого обговорення. Рішення по суті оголошують на засіданні та негайно вручають уповноваженому прокурору. У разі незадоволення подання прокурора таке рішення може бути оскаржене за аналогією ухвали слідчого судді.

Тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності регламентовано ст. 63 цього Закону. Якщо в процесі розслідування кримінального провадження стосовно судді слідчий або процесуальний керівник дійде висновку про необхідність застосування до судді тимчасового відсторонення його від посади, то ст. 1551 КПК України дає йому таке право. Про це складають уже не подання, а вмотивоване клопотання від імені Генерального прокурора України або ж його заступника, а стосовно судді Вищого антикорупційного суду таке вмотивоване клопотання вносить до Вищої ради правосуддя Генеральний прокурор (виконувач обов'язків Генерального прокурора).

Відсторонити суддю можливо на строк не більше ніж два місяці, якщо ж ідеться про стадію судового провадження - то строк відсторонення встановлюють до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження. Розгляд відбувається невідкладно, проте не пізніше ніж за сім днів після його надходження. Таке рішення може бути оскаржене відповідно до ст. 65 Закону України, однак не зупиняє його виконання.

Висновки

Отже, схарактеризовані положення щодо статусу судді, упроваджені судовою реформою до Конституції, КПК, законів України «Про Вищу раду правосуддя» ('^акоп икгаіпу", 2016,

N0. 1798-УІІІ) та «Про судоустрій і статус суддів» ("2акоп икгаіпу", 2016, N0. 1402-VIII), необхідно враховувати та чітко й безпомилково застосовувати в подальшій діяльності прокурорам - процесуальним керівникам і слідчим під час розслідування кримінальних проваджень аналізованої категорії.

20. Структура механізму реалізації кримінального законодавства

У зв'язку з відсутністю в теорії кримінального права ґрунтовних розробок щодо структури механізму реалізації кримінального законодавства, а також співвідношення цієї категорії з кримінально-правовим регулюванням і кримінально-правовими відносинами, метою статті є дослідження концептуальних засад структури механізму реалізації кримінального законодавства. З огляду на специфіку теми, мети й окреслених завдань публікації, використано різні загальнонаукові, спеціально-наукові та філософські методи, що забезпечили об'єктивне дослідження предмета та формування ґрунтовних висновків. Серед них, зокрема, системний, який був використаний для вивчення механізму реалізації кримінального законодавства як цілісного явища, що має певні складові; догматичний - застосовано з метою виявлення недоліків і з'ясування напрямів удосконалення структури механізму реалізації кримінального законодавства; логіко-семантичний - для поглибленого вивчення категоріально-понятійного апарату щодо структури механізму реалізації кримінального законодавства. На підставі наявних у спеціальній літературі думок вчених сформульовано пропозиції щодо структури механізму реалізації кримінального законодавства, для чого застосовано метод узагальнення. Наукова новизна. Констатовано, що механізм реалізації кримінального законодавства повинен охоплювати такі елементи: 1) суб'єкти реалізації, їхні права й обов'язки, закріплені в кримінально-правових нормах; правосвідомість, правова культура, досвід, уміння, навички; 2) форми реалізації; 3) результати реалізації (наслідки реалізації);

2) порядок реалізації. Доведено, що механізм реалізації кримінального законодавства слід розглядати в статиці - як систему цих елементів, і в динаміці - як взаємодію цих елементів. Висновки. Аргументовано, що механізм реалізації кримінального законодавства - це своєрідна система об'єктивних і суб'єктивних елементів. Суб'єктом реалізації кримінального законодавства слід вважати особу, яка втілює кримінально-правові норми в життя. Суб'єктивною стороною реалізації кримінального законодавства є правова культура, досвід, правосвідомість зазначених суб'єктів. Об'єктом реалізації кримінального законодавства слід визнати права й обов'язки її суб'єктів, на що спрямована реалізація і що закладено в кримінально-правових нормах. Об'єктивна сторона реалізації кримінального законодавства охоплює насамперед її форми - дотримання, використання, виконання, застосування, а також наслідки реалізації кримінального законодавства.

Ключові слова: кримінальне законодавство; реалізація; механізм; кримінальна відповідальність; кримінально-правове регулювання; кримінально-правові відносини; кримінально-правова норма.

Размещено на Allbest.ru