Кримінально-правова характеристика злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні

А. В. Єременко розглянув інтелектуальну власність у глобальній торговій системі. У його роботі висвітлено процеси інтернаціоналізації прав інтелектуальної власності, етапи створення сучасної міжнародної системи регулювання, пов'язаних із торгівлею прав інтелектуальної власності. Розкрито роль інтелектуальної власності у формуванні мікро- та макрорівневих конкурентних переваг суб'єктів міжнародної економічної діяльності. Ідентифіковано ключові чинники інтернаціоналізації інтелектуальної власності та виявлено тенденції розвитку світового ринку об'єктів інтелектуальної власності. Обґрунтовано напрями вдосконалення національних систем регулювання прав інтелектуальної власності: створення систем протидії недобросовісній конкуренції у цій сфері, забезпечення захисту об'єктів інтелектуальної власності в інформаційних мережах та вдосконалення оцінки вартості їх прав у міжнародній торгівлі. Визначено шляхи розвитку регулювання прав інтелектуальної власності в Україні на законодавчо-нормативному, інституціональному та підприємницькому рівнях [34]. Із економічної позиції інтелектуальну власність досліджували О. М. Литвин [35], О. В. Манжура [36] та Т О. Гусаковська [37].

У контексті проблем інтелектуальної власності М. Ю. Потоцький здійснив загальнотеоретичне вивчення правового регулювання інтелектуальної власності в Україні та навів пропозиції з урахуванням особливостей національної законотворчої діяльності у цій сфері щодо вдосконалення концептуальних дефініцій основних і суміжних правових понять і категорій - «інтелектуальна власність», «загальносоціальне право інтелектуальної власності», «суб'єктивне право інтелектуальної власності», «зміст суб'єктивного права інтелектуальної власності», «здійснення суб'єктивного права інтелектуальної власності», «межі здійснення суб'єктивного права інтелектуальної власності», «використання прав на об'єкти права інтелектуальної власності», «використання об'єктів права інтелектуальної власності», «розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». У його роботі уточнено класифікацію видів нормативно-правового регулювання інтелектуальної власності - нормативно-правового (загального й особливого) та договірного. Досліджено співвідношення матеріальних і процесуальних норм у сфері інтелектуальної власності. Обґрунтовано заходи щодо реформування національного законодавства у сфері інтелектуальної власності відповідно до європейського розвитку, а саме: упорядкування законодавства України згідно із правом ЄС, систематизацію законодавства та розробку кодифікованого нормативно-правового акта «Основи законодавства про інтелектуальну власність» [38].

У рамках окресленого дослідження варто зауважити на роботі Г. В. Довгань, де комплексно розглянуто історію права інтелектуальної власності та законодавства про інтелектуальну власність в Україні. Зокрема, обґрунтовано висновок про історичну зумовленість становлення цього права в Україні та наступність його розвитку. Запропоновано основні критерії для періодизації історії права інтелектуальної власності, а саме: принципи правового регулювання відносин зазначеної власності, історичні форми права, а також стан розвитку законодавства про інтелектуальну власність. На підставі цих критеріїв здійснено періодизацію його розвитку та виокремлено періоди, зокрема середньовічну історію права інтелектуальної власності, нову, радянську та новітню. З'ясовано, що в історичному аспекті таке право в Україні ґрунтується на визнанні права людини на творчість та позитивно-правовому визнанні результатів творчості як інтелектуальної власності [39].

Слід визнати, що проблема відповідальності за злочини, які посягають на інтелектуальну власність, належить до недостатньо розроблених у теорії кримінального права. На монографічному рівні здебільшого досліджувалися цивільно-правові і адміністративні аспекти вказаної проблеми. Питання ж кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на інтелектуальну власність, розглядалися в найзагальнішому вигляді в окремих параграфах монографій, у науковій періодиці, коментарях до кримінального закону, навчальних посібниках тощо. Натомість особливої уваги у контексті нашого дослідження заслуговують дисертаційні роботи у сфері кримінального права, що стосуються інтелектуальної власності. З-поміж комплексних наукових напрацювань, що стосуються проблематики охорони інтелектуальної власності, слід виокремити дисертацію А. С. Нерсесян, у якій автор розглянув питання кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності у контексті основних соціальних та правових чинників, що впливають на стан кримінально- правової охорони цих прав. Автор зосередив увагу на процесах становлення та розвитку законодавства, завдяки якому здійснювалась кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності у Російській імперії, СРСР та незалежній Україні, а також розглянув норми Угоди про торговельні аспекти цих прав, які є базовими для основних вимог до кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності. На підставі результатів дослідження різноманітних концепцій щодо загального об'єкта злочину навів визначення родового об'єкта злочинів проти прав інтелектуальної власності, а також безпосереднього об'єкта кожного з цих злочинів [40].

Водночас П. С. Берзін розглянув проблеми кримінально-правового аналізу незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг та розкрив зміст ознак складів цього злочину. На підставі аналізу об'єктів права інтелектуальної власності, у межах Цивільного та Господарського кодексів України, визначено об'єкт цього злочину, його місце у системі злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності. У кримінально-правовому аспекті П. С. Берзін визначив зміст понять «незаконне використання», «знак для товарів і послуг», «торговельна марка», «фірмове найменування», «комерційне найменування», «кваліфіковане зазначення походження товару», «злочини, що посягають на право інтелектуальної власності», «матеріальна шкода». Доволі цікавим постало дослідження змісту термінологічного звороту «службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи» [41].

Особливої уваги варта праця В. Б. Харченка, в якій досліджено перспективи розвитку та гармонізації з європейським законодавством кримінально-правової охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності в Україні. Дослідник також акцентує на соціальній обумовленості криміналізації порушень прав на об'єкти інтелектуальної власності, висуває й обґрунтовує авторське розуміння системи таких злочинів, висвітлює історичний досвід кримінально-правової охорони зазначених прав. З огляду на бланкетний характер диспозицій відповідних норм КК України, В. Б. Харченко розглядає найбільш дискусійні питання врахування положень цивільного законодавства України. На основі узагальнення наукової літератури, відповідних анкетувань та аналізу судової практики вчений досліджує криміногенні детермінанти злочинів у сфері інтелектуальної власності, а також визначені правові та неправові засоби протидії вказаним посяганням. Відтак слушним постає висновок науковця, зроблений з урахуванням положень і тенденцій розвитку інституту прав інтелектуальної власності, зарубіжного досвіду щодо впорядкування системи та змісту деяких кримінально-правових норм, зокрема створення самостійного розділу Особливої частини КК України «Злочини у сфері інтелектуальної власності» [42].

Цікавим і змістовним є дослідження В. Д. Гулкевича, який присвятив свою дисертацію питанням кримінально-правової охорони авторського права та суміжних прав [43]. У цій дисертації, зокрема, висвітлено проблемні аспекти кримінально-правової охорони авторського права і суміжних прав. Проаналізовано зміст кримінально-правових понять, які використані у чинній редакції ст. 176 КК України. Доведено, що чинна редакція ст. 176 КК України передбачає кримінальну відповідальність за порушення тільки майнових прав автора, виконавця, виробника фонограми, відеограми, організації мовлення, якими заподіяно вказаним особам матеріальну шкоду у значному, великому або особливо великому розмірах, а також обґрунтовано, що під матеріальною шкодою потрібно розуміти вартість порушеного майнового права суб'єкта авторського права та суміжних прав.

Автор водночас запропонував вдосконалити чинну редакцію ст. 176 КК України, визнавши злочином порушення майнового права автора, виконавця, виробника фонограми, відеограми, організації мовлення, незалежно від розміру заподіяної шкоди, а також встановити кримінальну відповідальність за незаконне придбання, перевезення або зберігання з метою розповсюдження контрафактних примірників об'єктів авторського права і суміжних прав, вчинених у значному розмірі, а також за умисні дії з обходу або нейтралізації технологічних засобів захисту авторського права і суміжних прав, незаконного вилучення або зміни будь-якої інформації про управління цими правами [43].

Однак аналіз наукових розробок у сфері інтелектуальної власності та практики охорони прав інтелектуальної власності свідчить про необхідність здійснення комплексної кримінально-правової характеристики злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні. Зокрема, однією з проблем кримінально-правової охорони інтелектуальної власності є нечіткість формулювань положень нормативно-правових актів, а це, своєю чергою, призводить до неправильного розуміння та двозначного трактування закону. Наприклад, у ст. 176 КК України доцільно конкретизувати поняття «незаконне відтворення», оскільки зазначена стаття цього поняття не тлумачить.

Ще однією проблемою у процесі притягнення до кримінальної відповідальності осіб за посягання на інтелектуальну власність, що не знайшла свого належного висвітлення в науковій літературі, є різне тлумачення поняття та розміру матеріальної шкоди, завданої умисним порушенням відповідних прав інтелектуальної власності. На жаль, доводиться констатувати, що чинне законодавство України не дає чіткої відповіді на те, як саме має визначатися завдана матеріальна шкода.

З-поміж проблем охорони інтелектуальної власності слушно буде виокремити і недостатню обізнаність суспільства в цьому питанні, що призводить до порушень прав інтелектуальної власності, а також перешкоджає своєчасному введенню об'єктів права інтелектуальної власності у цивільний обіг, що, соєю чергою, негативно позначається на економічному розвитку держави та отриманні належного прибутку його громадянами. Захист права інтелектуальної власності в Україні здійснюють два міністерства (МОН та МВС), чотири цивільні відомства та СБУ У державі практично не існує єдиної статистики охорони та захисту об'єктів права інтелектуальної власності.

Отже, узагальнення наукових джерел із дослідженої проблематики дає змогу зробити висновок, що чимало питань, пов'язаних із кримінально- правовою характеристикою складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, є спірними і остаточно нез'ясованими, а також такими, що потребують додаткової аргументації.

Отже, сьогодні існує нагальна потреба вирішення низки теоретичних і практичних проблем, пов'язаних із з'ясуванням:

ознак та змісту поняття «злочини, що посягають на інтелектуальну власність»;

об'єктивних ознак складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, зокрема: 1) особливості родового об'єкта складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, а отже, розміщення відповідних кримінально-правових норм у КК України; 2) предмета злочинів у сфері інтелектуальної власності; 3) суспільно небезпечного діяння та суспільно небезпечних наслідків як ознак об'єктивної сторони злочинів у сфері інтелектуальної власності;

суб'єктивних ознак складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, зокрема доцільності застосування кримінально-правових заходів щодо юридичних осіб у разі вчинення уповноваженими особами злочинів, що посягають на інтелектуальну власність; встановлення спеціального суб'єкта; вини та її форми, а також мети та мотиву у разі вчинення злочинів у сфері інтелектуальної власності.

кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність.

Окрім цього, важливим аспектом дослідження має стати аналіз кримінально-правової охорони інтелектуальної власності у зарубіжних країнах, які мають значний досвід та досягли реальних результатів у вказаній сфері.

Це сприятиме вирішенню проблем застосування та окресленню напрямів удосконалення кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за злочини, що посягають на інтелектуальну власність.

1.2 Ґенеза становлення та розвитку законодавства щодо кримінально- правової охорони інтелектуальної власності

Проблема вдосконалення кримінально-правової охорони інтелектуальної власності є вкрай актуальною на сучасному етапі розвитку України і в історико- правовому аспекті сягає своїм корінням глибокої давнини [44, с. 3-7].

Розглядаючи ґенезу становлення та розвитку кримінально-правової охорони інтелектуальної власності, необхідно зазначити, що саме історичний розвиток законодавства, зокрема кримінального, тенденції його становлення в історичній ретроспективі формують сучасне розуміння права інтелектуальної власності та сприяють поступу кримінального законодавства, що забезпечує його охорону.

Інтелектуальна діяльність була притаманна людині розумній від моменту її появи. Проте правове регулювання відносин у суспільстві, що виникають навколо об'єктів, подібних до об'єктів права інтелектуальної власності сьогодні, з'явилося лише у перших десятиліттях XIV ст. у Європі. Країнами, де вперше у світі заговорили про необхідність охорони прав авторів, винахідників, творців і раціоналізаторів та економічну значущість такої охорони, були Англія, Франція, Німеччина у період розвитку мануфактури.

Вживання терміна «інтелектуальна власність» уперше зафіксовано наприкінці XVIII ст. у Франції, тобто в період Великої французької революції, коли набула поширення теорія природного права. Згідно з цим вченням, все зроблене людиною - матеріальні об'єкти чи результати творчої праці - визнаються її власністю, а людина має виключне право розпоряджатися результатами власної творчої праці. Логічним наслідком цього підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять «літературна власність», «промислова власність» та «інтелектуальна власність».

Поняття «інтелектуальна власність» стало терміном міжнародного права із 1967 р., коли його було вжито у Стокгольмській конвенції про заснування всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) [45]. У Паризькій конвенції про охорону промислової власності [46] та Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів [47] вживався термін «результати інтелектуальної творчості».

Водночас слід визнати слушними припущення деяких науковців, що передумови охорони прав інтелектуальної власності простежуються вже у Біблії - стародавній пам'ятці писемності, яка є найпоширенішою книгою у світі. Як зазначається в Юридичній енциклопедії, поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія засвідчує кількатисячолітній розвиток правничої ідеології та містить юридичні настанови цілковито матеріального світу [48, с. 347-348].

Однією з юридичних настанов Біблії можна вважати Божу заповідь «Не вкради» (Втор 5:19, Исх. 20:15). Слід зауважити, що ця заповідь поширюється і на матеріальні речі, і на речі нематеріального світу, а її коментування зводиться до того, що: «красти - означає позбавляти чогось іншу людину або привласнювати собі щось, що належить іншому, не маючи на це дозволу або права: гроші, добре ім'я, речі, засоби, ідеї, радість, почуття, самоповагу, віру, час... Красти - означає не давати іншим те, що за правом їм належить: залишати без заробітку, приховувати прибуток, відмовляти у визнанні, відбирати час, інші права.» [49]. У Біблії також містяться фактично найперші засади відповідальності за порушення цієї заповіді: крадій мав відшкодувати вартість вкраденого щонайменше у подвійному розмірі або підлягав продажу у найми, зокрема «Крадій повинен заплатити, а якщо не має чим, то нехай продадуть його для сплати за вкрадене ним.» (Исх 22:3), «Якщо вкрадене буде знайдене у нього,. нехай заплатить вдвічі.» (Исх 22:4) [49].

Як відомо, ще далекого 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі (IX - перша половина XIII ст.), що через відповідні її положення принесло на територію України не лише нову культуру, духовність, а й нове регулювання відносин у суспільстві. Звісно, це не було кримінально-правовим регулюванням охорони прав інтелектуальної власності, проте закладало історичні та соціальні передумови для подальшої криміналізації відповідних порушень вже на законодавчому рівні.

На території України в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Відтак тривалий час на території України діяли акти законодавства різних держав.

Слід зазначити, що такі визначні пам'ятки та джерела українського писаного права, як «Руська правда» (ХІ ст.) [50], Судебник Великого князя Казимира IV (1468 р.) [51], Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.) [52], «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) [53], «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.) [54] не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності.

Відтак можемо зробити висновок, що у вказаний історичний період потреби у створенні інституту кримінальної охорони інтелектуальної власності не було, оскільки на той час вона ще не стала предметом ринку, а отже, і посягання на інтелектуальна власність були відсутні.

Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за вказані порушення тісно пов'язано з її перебуванням у складі Російської імперії.

Аналіз законодавчих актів Російської імперії, що діяли на території України, засвідчує, що вперше закріплення кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності на законодавчому рівні було здійснено в першій половині ХІХ ст. у Зводі законів Російської імперії (1832 р.) - систематизованому збірнику законів Російської імперії, підготовленому впродовж 1826-1830 рр. спеціальною комісією під керівництвом М. М. Сперанського. Загалом Звід законів Російської імперії складався з 15 томів, що стосувалися різних галузей права, зокрема кримінального [55].

Таким чином, можемо констатувати, що закріплення кримінальної відповідальності за порушення права інтелектуальної власності на території України було здійснено більше, ніж на п'ятдесят років раніше від дати прийняття перших у світі міжнародно-правових актів у сфері охорони інтелектуальної власності - Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883 р.) [46] та Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.) [47].

Отже, перші кримінально-правові норми щодо охорони права інтелектуальної власності містились у ст.ст. 2275, 2276 відділення 4 «Про привласнення вченої або художньої власності» глави 4 «Про привласнення і укриття чужої власності» Розділу 12 «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб» Книги 1 «Уложення про Покарання кримінальні і виправні» 15 тому Зводу законів Російської імперії [56].

Приблизно у цей час інтелектуальна власність набуває ціннісних ознак і стає об'єктом посягання, що зумовлює потребу охорони права інтелектуальної власності кримінально-правовими засобами.

З огляду на викладене, можна стверджувати, що у Зводі законів доволі повно були врегульовані питання кримінальної відповідальності за порушення права інтелектуальної власності, а також встановлені суворі кримінальні покарання за таке порушення.

В Україні чинність Зводу законів Російської імперії в частині кримінального права поширилась із 1840 р. на Лівобережну, а з 1842 р. - на Правобережну Україну. Своєю чергою, Звід утратив чинність лише після встановлення на території України радянської влади, а отже, діяв близько 80 років.

Ще один, не менш важливий, нормативно-правовий акт, що встановлював кримінальну відповідальність за порушення авторського права та прав промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки тощо), був прийнятий у ХХ столітті. Це, зокрема, Кримінальне уложення, підписане 22 березня 1903 р. російським імператором Миколою ІІ [57].

Норми Уложення, що були присвячені кримінально-правовій охороні вказаних видів інтелектуальної власності, були зосереджені у двох окремих статтях - ст. 620 та ст. 622, які містились у тридцять п'ятій Главі «Про злочинні діяння проти прав авторських і привілеїв на винаходи» [57].

Отже, порівняно зі ст.ст. 2275, 2276, 2276 Зводу законів Російської імперії (1832 р.), у ст.ст. 620, 621, 622 Кримінального уложення (1903 р.) охороні підлягало значно більше видів інтелектуальної власності - не лише авторське право, а й права промислової власності (права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, торговельну марку), що є набагато ширшою кримінально-правовою охороною. Крім того, криміналізовані нові форми порушення авторського права, які полягали вже не тільки у самовільному виданні з метою збуту чужого літературного, музичного чи художнього твору, але й (на чому особливо наголошувалось у ст. 620 Кримінального уложення) взагалі у будь-якому самовільному користуванні чужим правом літературної, музичної чи художньої власності та (як зазначалося у ст. 622 Кримінального уложення) у зберіганні для продажу або ввезенні з-за кордону для продажу предметів, завідомо виготовлених на порушення права літературної, музичної чи художньої власності. Також із зазначених статей Кримінального уложення простежується, що встановлювалися більш тяжкі покарання за порушення авторського права, які полягали в арешті винного, його ув'язненні у в'язниці на строк, не менший ніж три місяці, або у стягненні з винного грошової пені у розмірі до 500 рублів [57].

Кримінальне уложення було джерелом кримінального права, що, поряд зі Зводом законів Російської імперії, діяло на території царської Росії (а, відповідно, й України), до встановлення в них Радянської влади, а отже, було чинним упродовж майже 20 років.

Відтак можемо констатувати, що дореволюційне кримінальне право детально регламентувало відповідальність за посягання на права авторів та винахідників. Натомість засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу та продукції, що вироблялась (роботи, послуги), фірмові найменування, товарні знаки кримінально-правовій охороні не підлягали.

Зі встановленням радянської влади на теренах України розпочалося й формування відповідного радянського законодавства. З огляду на це, слід зауважити, що інтелектуальне право першого періоду розвитку радянської держави характеризувалось спробами суттєвого обмеження прав авторів та інших осіб, наділених правом інтелектуальної власності.

Так, наприклад, патентна система охорони винаходів, що існувала до цього, була ліквідована. Держава залишила за собою право відчужувати на свою користь будь-який винахід, що визнавався корисним Комітетом у справах винаходів. Водночас винаходи, що визнавалися надбанням держави, за виключенням таємних, які стосувалися оборонної сфери або особливо важливих для країни галузей, надходили у загальне користування всіх громадян і установ на умовах, що в кожному конкретному випадку чітко обумовлювались. Натомість автору цього винаходу гарантувалось визнання й охорона його права авторства, а також право на винагороду, що посвідчувалось особливим документом - авторським свідоцтвом.

Нова економічна політика СРСР навернула державу до більш цивілізованих способів регулювання й охорони інтелектуальної власності тоді, коли ЦВК СРСР прийняв Положення про патенти на винаходи [58], що знову стали єдиною формою охорони винахідницьких прав.

Новий курс економічної політики знайшов своє відображення і в кримінальних кодексах союзних республік. Так, 1922 р. був прийнятий кримінальний кодекс РРФСР [59], в якому відповідальність за діяння, що нині вважаються посяганнями на інтелектуальну власність, регламентувались у главі «Майнові злочини». Згодом, 23 серпня 1922 р., був прийнятий перший Кримінальний кодекс УРСР [60], який, по суті, нічим не відрізнявся від загальносоюзного Кримінального кодексу РРФСР (1922 р.). Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету від 23 серпня 1922 р. з цієї дати Кодекс набув чинності на всій території УРСР [61]. Кодекс також охороняв права інтелектуальної власності, однак, на відміну від попередніх (Зводу законів Російської імперії та Кримінального уложення), із абсолютно інших позицій, беручи за основу пріоритети інтересів радянської держави.

Зокрема, кримінальна відповідальність за порушення авторського права встановлювалась у ст. 101 Кодексу, яка містилась у п. 2 «Про злочини проти порядку управління» глави 1 «Державні злочини» Особливої частини КК УРСР (1922 р.). Згідно із цією статтею, самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних і, взагалі, художніх творів, визнаних надбанням республіки, каралося примусовими роботами на строк до одного року з конфіскацією майна або без неї [60]. Слід зазначити, що у такому контексті кримінальна відповідальність за порушення авторського права розглядалася як відповідальність за один із державних злочинів, а отже, передусім охоронялись державні інтереси. Натомість кримінально-правова охорона прав та законних інтересів автора здійснювалась лише опосередковано, що відповідало політико- правовій ідеології тогочасної радянської держави. Крім того, згідно зі ст. 101 КК УРСР (1922 р.), самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних та художніх творів, які не були визнані надбанням республіки, взагалі не підлягало кримінальній відповідальності, а отже, унеможливлювало охорону авторського права.

Кримінальна відповідальність за порушення прав промислової власності встановлювалася в іншій главі Особливої частини КК УРСР - главі 6 «Майнові злочини» (ст.ст. 198-199) [60]. Зокрема, відповідно до ст. 198 самовільне користування з корисливих мотивів чужим винаходом або привілеєм, зареєстрованим у встановленому законом порядку, каралося примусовими роботами на строк до одного року або штрафом у потрійному розмірі проти отриманого від самовільного використання прибутку [60].

Відповідно до ст. 199 КК УРСР (1922 р.), самовільне користування з метою недобросовісної конкуренції чужим торговельним, фабричним або ремісничим знаком, малюнком, моделлю, а так само чужою фірмою або чужим найменуванням, каралося примусовими роботами на строк до одного року або штрафом у потрійному розмірі від суми отриманого від самовільного використання прибутку [60].

Отже, позитивними тенденціями першого кримінального закону радянського періоду стосовно охорони прав інтелектуальної власності можна вважати подальшу деталізацію кримінально-правової охорони прав промислової власності та встановлення дієвого покарання за ці злочини - штраф у потрійному розмірі від суми отриманого прибутку.

Наступний Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. [62] введений у дію відповідною постановою ВЦВК на всій території УРСР з 1 липня 1927 р. [63]. У ньому кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності була передбачена ст.ст. 190, 191, що містились у розділі 7 «Протимайнові злочини» Окремої частини Кодексу.

У зазначеному вигляді нормативно-правове регулювання кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності проіснувало в УРСР до 1961 р. 28 грудня 1960 р. постановою IV сесії ВР УРСР п'ятого скликання було затверджено новий Кримінальний кодекс УРСР, який набув чинності 1 квітня 1961 р. [64].

Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав містилась у ст. 136 «Порушення авторських прав», що входила до Глави 4 «Злочини проти політичних та трудових прав громадян» Особливої частини КК УРСР (1961 р.), хоча авторське право не є ані виборчим, ані трудовим правом громадян.

Зазначимо, що відповідно до ст. 136 КК УРСР (1961 р.) «видання під своїм іменем або інше привласнення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору» каралося лише «виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців» [64].

Кримінальна відповідальність за порушення винахідницьких прав містилась у ст. 137 Кодексу, згідно з якою «привласнення авторства на чуже відкриття, винахід або раціоналізаторську пропозицію, розголошення винаходу або наукового відкриття або заявки без згоди автора, а також незаконне використання винаходу, право здійснення якого належить державі», аналогічно до санкції ст. 136 КК УРСР (1961 р.), каралося «виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців» [64].

Отже, порівнюючи кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права, які містились у Зводі законів та Кримінальному уложенні з відповідними нормами радянських кримінальних кодексів, можна зазначити, що перші більше та дієвіше охороняли авторське право від порушення.

Основним критерієм тут була турбота про автора, якому на рівні кримінального законодавства (попри існування цивільних санкцій за порушення авторського права) гарантувалось відшкодування винним завданої шкоди у повному обсязі. Цього однак не можна сказати про норми, присвячені охороні авторського права у всіх трьох радянських кодексах.

Кримінальні кодекси УРСР, ставлячи на перше місце охорону інтересів держави, власності, авторське право, громадян практично не охороняли. Водночас незважаючи на подальший розвиток науки, техніки, мистецтва, суспільства у всіх їх проявах, абсолютно не згадували про необхідність кримінально-правової охорони прав виконавців, виробників фонограм, програм мовлення (суміжні права). Це тоді як із цією метою на рівні міжнародного співтовариства ще 1961 р. було прийнято Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення [65], 1971 р. - Женевську Конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм [66] тощо. Зазначені міжнародні акти проголошували необхідність створення національного режиму охорони не тільки прав авторів, а й інтересів виконавців, виробників фонограм.

Водночас стосовно кримінально-правової охорони прав промислової власності у Кодексах є й позитивні аспекти, з-поміж яких, наприклад, встановлення у ст.ст. 198, 199 КК УРСР (1922 р.) за порушення цих прав покарань у вигляді штрафу в потрійному розмірі від суми отриманого злочинцем прибутку.

Отже, розвиток українського права інтелектуальної власності розпочався ще в радянський період, хоча до 1991 р. термін «інтелектуальна власність» узагалі не використовувався в законодавстві, оскільки суперечив радянській моделі суспільно-державної власності. Термін «власність» було вилучено, а вся сфера прав інтелектуальної власності була поділена на інститути авторського та винахідницького права [67, с. 17]. Зокрема, у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. були розділи «Авторське право» і «Винахідницьке право» [68]. Діяло також «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції», затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 21.03.1973 р. [69].

Але механізм захисту авторських і винахідницьких прав був неефективним. Передбачені законодавством санкції - незначні, а судова процедура - складною. Відтак за масових порушень прав кількість судових справ була мізерною [67, с. 17].

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається прийняття Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. [70], за яким результати інтелектуальної діяльності вперше були визнані об'єктами права власності.

Важливе значення у становленні законодавства України в окресленій сфері мало «Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій», затверджене Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. [71]. Саме ця дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України. Проте із прийняттям у 1993 р. засадничих законів про охорону різноманітних об'єктів права інтелектуальної власності актуальність указу обмежилась лише регулюванням правовідносин щодо раціоналізаторських пропозицій.

Принциповою засадою у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття 1996 р. Конституції України, ст. 41 якої проголошує: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності» [72].

Водночас особливе значення для охорони права інтелектуальної власності кримінально-правовими засобами має Кримінальний кодекс України 2001 року [73].

Ще одним етапом формування законодавства про охорону інтелектуальної власності стало прийняття 2003 р. Верховною Радою України нового Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву «Право інтелектуальної власності» [105]. Кодекс набув чинності 1 січня 2004 р.

Слід зазначити, що упродовж останніх років до статей, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, які посягають на інтелектуальну власність, вносилась низка змін та доповнень. Так, зокрема 2006 р. Законом

України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту прав інтелектуальної власності» від 09.02.2006 р. № 3423-ІУ були внесені зміни, що стосувалися розмірів матеріальної шкоди, завданої злочином, що посягає на інтелектуальну власність, передбаченого ст.ст. 176, 177, 229 КК України [73].

У 2007 році у зв'язку зі вступом України до СОТ наша держава прийняла на себе низку зобов'язань, що стосувалися охорони інтелектуальної власності. З огляду на це, 31.05.2007 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності стосовно виконання вимог, пов'язаних із вступом України до СОТ» [212]. Цей Закон вніс зміни і доповнення і до КК України і до ЦК України в частині вилучених та конфіскованих матеріалів, знарядь, які, на думку законодавця, мають бути знищеними [212].

Ще одна зміна статей 176, 177 і 229 відбулася 18.02.2016 р., коли Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» було внесено зміни стосовно конфіскації та знищення продукції, знарядь, матеріалів шляхом вилучення таких положень з названих статей КК України [73].

Отже, можемо констатувати, що Україна має багатий історико-правовий досвід законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за злочини проти інтелектуальної власності. Зважаючи на те, що на сучасному етапі розвитку України логічно постає питання про вдосконалення кримінально- правової охорони інтелектуальної власності, можна стверджувати, що для її подальшого вдосконалення в нашій країні склались усі необхідні історичні та правові передумови.

Ефективність захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності залежить від досконалості нормативно-правової бази, сформованої інфраструктури національної системи правової охорони інтелектуальної власності, у тому числі кримінально-правовими засобами. Зазвичай цей вид захисту регламентується відповідними ст.ст. 176, 177, 229 Кримінального кодексу України (КК України) [73]. За своїм призначенням він має застосовуватись тоді, коли всі інші способи захисту прав інтелектуальної власності (цивільний, адміністративний) вичерпано.

Водночас слід наголосити, що проблема захисту інтелектуальної власності не втрачає своєї актуальності, з огляду на сучасний суспільний розвиток, зокрема зростання рівня технологічності виробництва та рівня поваги до чужої власності. Проте бурхливий поступ різних технологій, у тому числі цифрових, робить об'єкти інтелектуальних прав доступними для використання без відома авторів і правовласників, що, своєю чергою, породжує вчинення значної кількості правопорушень у цій сфері.

Відтак Українська держава та міжнародне співтовариство загалом все більше уваги приділяють розвитку саме сфери інтелектуальної творчості, захисту прав інтелектуальної власності. В Україні приймається низка відповідних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів у сфері захисту прав інтелектуальної власності, зокрема Закони України «Про власність» [70], «Про авторське право і суміжні права» [78], «Про охорону прав на промислові зразки» [79], Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій, затверджене Указом Президента України [84], тощо.

Україна характеризується високим рівнем поширення піратської продукції і є однією з найбільш неблагополучних країн у сфері охорони об'єктів інтелектуальної власності. Обіг незаконно вироблених і поширюваних носіїв із аудіо-, відеотворами за деякими підрахунками становить від 70% до 80%, із комп'ютерними програмами - до 90%.

Високі доходи притягують до індустрії виробництва об'єктів інтелектуальної власності злочинність.

Незаконне виробництво аудіовізуальної, музичної продукції і комп'ютерних програм набуло в Україні стійкого організованого міжрегіонального і міждержавного характеру. Діє, окрім легальної, добре налагоджена кримінальна галузь, де залучена значна кількість людей, створені сотні підпільних цехів, організовані постачання сировини і матеріалів, збут готової продукції. Незаконний бізнес, пов'язаний із отриманням доходів від нелегальної експлуатації чужої інтелектуальної власності, породжує такі небезпечні прояви, як незаконне підприємництво, ухилення від сплати податків, митних платежів, обман споживачів тощо.

Зважаючи на це, питання про порушення прав інтелектуальної власності в Україні, зокрема про злочини, що посягають на інтелектуальну власність, останніми роками стало майже одним із найбільш обговорюваних, якому присвячуються семінари, конференції та круглі столи, парламентські слухання та різні заходи і на загальнодержавному, і на регіональному рівнях.

Однак як відповідь на активізацію боротьби із порушеннями прав інтелектуальної власності з'являються нові прояви правопорушень. Так нині права інтелектуальної власності стають дієвим інструментом у конкурентній боротьбі та використовуються з метою перешкоджання підприємницькій діяльності. Доволі поширеними є випадки реєстрації торговельних марок відомих компаній, не зареєстрованих на території України, реєстрація як промислові зразки торговельних марок інших компаній. Такі реєстрації дають змогу блокувати переміщення через Державний кордон України товарів, маркованих такими торговельними марками. Також зазначені реєстрації сприяють отриманню доменних імен у зоні «UA», а відтак позбавляють права законних виробників отримати права на такі домени.

Правоохоронні органи, громадські організації, автори і правовласники вживають певних заходів щодо протидії інтелектуальному піратству, проте їх результати не відповідають обстановці, що склалася у цій сфері. Відзначається украй низька ефективність застосування адміністративно-правових заходів стосовно правопорушників.

Невтішна статистика правоохоронних відомств лише підсилює думку про те, що у сучасному українському суспільстві все частіше трапляються випадки порушення права інтелектуальної власності. Зокрема, за повідомленням відділу зв'язків із засобами масової інформації Генеральної прокуратури України за фактом порушення прав інтелектуальної власності розслідується понад 500 кримінальних проваджень.

За час дії Кримінального процесуального кодексу слідчі органи внутрішніх справ завершили досудове розслідування та передали до суду 34 кримінальні провадження вказаної категорії. Нині слідчі органи внутрішніх справ розслідують ще 538 кримінальних проваджень, процесуальне керівництво якими здійснюють органи прокуратури України.

Зважаючи на те, що Міжнародний альянс інтелектуальної власності надав нашій державі статус країни з найвищим у Європі рівнем «цифрового піратства», Генеральна прокуратура України особливо акцентувала на додержанні законодавства щодо захисту інтелектуальної власності. Крім того, відповідно до розпорядження Генерального прокурора України від 24 квітня 2013 року, організовано робочу групу з метою проведення перевірок із питань нагляду за додержанням законів про захист інтелектуальної власності. За результатами перевірок відтак встановлені порушення вимог авторського права і суміжних прав практично по всій території України [126].

Загалом аналіз криміногенної ситуації на ринку інтелектуальної власності в Україні засвідчує, що нині набуло значного поширення три основні види правопорушень: недобросовісна конкуренція, аудіовізуальне піратство, комп'ютерне піратство.

Отже, аналіз ґенези становлення та розвитку законодавства щодо кримінально-правової охорони інтелектуальної власності засвідчив, що виникнення такої охорони на кожному історичному етапі обумовлювалось роллю та об'єктивною цінністю інтелектуальної власності для суспільства. Допоки інтелектуальна власність не стала предметом ринку, посягання на неї були відсутні, а отже, не існувало й об'єктивної потреби у її кримінально- правовій охороні.

Перші кримінально-правові норми стосовно охорони права інтелектуальної власності містились у ст.ст. 2275, 2276 відділення 4 «Про привласнення вченої або художньої власності» глави 4 «Про привласнення і укриття чужої власності» Розділу 12 «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб» Книги 1 «Уложення про Покарання кримінальні і виправні» 15 тому Зводу законів Російської імперії. Отже, приблизно у цей час інтелектуальна власність набуває ціннісних ознак і стає об'єктом посягання, що зумовлює потребу охорони права інтелектуальної власності кримінально- правовими засобами.

Із набуттям незалежності в Україні розпочався процес розвитку законодавства, спрямований на реалізацію принципів правової держави та здійснення докорінних перетворень у сфері охорони інтелектуальної власності, з огляду на те, що інтелектуальна власність є стратегічним ресурсом розвитку будь-якої держави.

Українська держава та міжнародне співтовариство загалом усе більше уваги приділяє розвитку саме сфери інтелектуальної творчості, захисту прав інтелектуальної власності. Відтак в Україні приймається низка відповідних законодавчих актів у сфері захисту прав інтелектуальної власності.

Водночас слід зауважити, що Україна є членом Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) із 1970 року, а також учасником багатьох міжнародних конвенцій, угод і договорів у сфері інтелектуальної власності, що зобов'язує нашу державу забезпечити належну охорону інтелектуальної власності, зокрема й кримінально-правовими засобами.

Ознаки та зміст поняття злочинів, що посягають на інтелектуальну власність

Відносини у суспільстві, будучи тісно пов'язаними зі створенням і використанням об'єктів інтелектуальної власності, регулюються системою правових норм, що загалом іменуються правом інтелектуальної власності.

Оскільки авторські і суміжні права та промислова власність (об'єкти патентного права) в Україні є одним із інститутів підгалузі цивільного права - права інтелектуальної власності, доцільно, на наш погляд, визначитися з поняттям і змістом права інтелектуальної власності, а також з'ясувати роль інтелектуальної власності в сучасних соціально-економічних умовах, що сприятиме ґрунтовній кримінально-правовій характеристиці злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні, зокрема аналізу об'єктів інтелектуальної власності, котрі підлягають кримінально-правовій охороні.

Еволюція суспільства ймовірна лише завдяки здатності людини до творчої праці. В енциклопедичній літературі творчість визначається як діяльність людини, що породжує щось якісно нове, те, що раніше ніколи не існувало [82, с. 331]. Великий тлумачний словник сучасної української мови наводить такі визначення творчості: 1. Діяльність людини, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей // Діяльність, пройнята елементами нового, вдосконалення, збагачення, розвитку. 2. Те, що створено внаслідок такої діяльності, сукупність створеного кимсь. 3. Здатність творити, бути творцем [4, с. 1235]. У процесі творчості людина змінює природний і соціальний світ, виробляє нові цінності, що наділені суспільною значущістю.

Значення творчості в життєдіяльності людини не можливо переоцінити. Творчість, із одного боку, є засобом вираження особистості, а з іншого - одним із головних способів задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Водночас слід зауважити, що творчість багато в чому визначає рівень розвитку науки, культури і техніки. Натомість розвиток науки, культури і техніки, своєю чергою, визначають рівень цивілізованості суспільства, його інтелектуальний потенціал, добробут людей, незалежність, економічну і політичну безпеку будь-якої держави [224, с. 5].

Поняття «інтелектуальна власність» (англ. Intellectual property) виникло у процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах.

Сьогодні словосполучення «інтелектуальна власність» уже давно є сталим у лексиконі українського суспільства. Однак, попри формування повноцінної системи права у сфері інтелектуальної власності, у наукових колах і донині існують розбіжності щодо змістового наповнення цієї категорії. Що ж таке інтелектуальна власність? Як співвідносяться творча та інтелектуальна діяльність? Який взаємозв'язок між інтелектуальною і традиційною (класичною матеріальною) власністю? Відповіді на ці та інші запитання можна дати, спираючись на первинне значення базових і суміжних із ними категорій, логіко-структурний підхід та усталену практику.

Одне із базових понять, закладених у категорію «інтелектуальна власність» - «інтелект». Інтелект (з лат. intellect) - це розум, здатність людини думати, мислити, глузд, тяма, мозок, голова [5]. Під «власністю», з правової точки зору, розуміють можливість володіти (використовувати і розпоряджатися) певним об'єктом, який і є об'єктом власності. Такий об'єкт є результатом певної діяльності: людської праці (здебільшого) або об'єктивних природних процесів.

Результати людської діяльності (праці) можна поділити на первинні і вторинні. До первинних слід віднести ідеї, думки, задуми, проекти, тобто безпосередні результати інтелектуальної розумової (у подальшому викладі матеріалу терміни «інтелектуальний» і «розумовий» розуміються як синоніми) діяльності людини. До вторинних - матеріально реалізовані думки, ідеї тощо, які і є об'єктами власності у традиційному розумінні (наприклад, будинок, автомобіль, книга, картина тощо). Матеріальний об'єкт можна мати й утримувати, тобто встановити над ним фізичне панування, чого не можна сказати про результати інтелектуальної діяльності. Отже, саме первинні результати людської діяльності і є об'єктами інтелектуальної власності, а власне інтелектуальна власність розуміється як первинний результат інтелектуальної діяльності людини.

До понять і категорій, які не можна оминути, коли йдеться про інтелектуальну власність, і з якими остання тісно взаємопов'язана, належать «творчість», «творча діяльність», «право інтелектуальної власності», «об'єкт права інтелектуальної власності», «промислова власність» тощо.

Доволі часто поняття «інтелектуальна діяльність» і «творча діяльність» (творчість) вживають як тотожні. Однак слід розрізняти творчість та інтелектуальну діяльність, що мають свої особливості та відмінності.

Зокрема, у Конституції України розрізняється інтелектуальна діяльність і творча діяльність. Будь-яка творча діяльність за своєю суттю є інтелектуальною. Творча діяльність - це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що вирізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Творчість (як й інтелектуальна діяльність) притаманна лише людині, адже свідомо творити може лише вона.

Результат творчої діяльності має бути новим, оригінальним, він не може бути повторенням уже відомого. Творчість притаманна людині у будь-якій сфері її діяльності [224, с. 26].

За своїм змістом творча діяльність - поняття ширше, ніж інтелектуальна діяльність. Творчість ґрунтується не лише на певній сукупності знань, умінь та здатностей їх використовувати (що є ключовими ознаками інтелектуальної діяльності), а й на відчуттях, зокрема почутті гармонії, краси, смаку тощо. Водночас результатів творчої діяльності значно менше, ніж результатів інтелектуальної діяльності. Адже не всі результати інтелектуальної діяльності є новими, оригінальними та унікальними. Однак, з огляду на те, що саме ці ознаки становлять основу надання результатам інтелектуальної діяльності правової охорони, то можна стверджувати, що фактично всі результати творчої діяльності підлягають правовій охороні як інтелектуальна власність.

Зазвичай виокремлюють два види творчості - художню і технічну. Результатом художньої творчості є твори (літературні, музичні, художні тощо), технічної - організаційно-технічні рішення (винаходи, корисні моделі, раціоналізаторські пропозиції тощо).

Результати художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування її світогляду. Натомість результати технічної творчості застосовуються здебільшого у сфері виробництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність вироблених товарів і послуг [67, с. 9].

Такий поділ творчої діяльності на два види став підґрунтям для поділу об'єктів права інтелектуальної власності на дві основні групи: об'єкти авторського права і суміжних прав та промислова власність (об'єкти патентного права).

Об'єкти авторського права і суміжних прав зазвичай стосуються духовного життя людини. До цієї групи відносять твори науки, літератури, мистецтва, виконавську діяльність, фонограми, відеограми, програми мовлення, а також комп'ютерні програми, оскільки вони прирівнюються в охороні до літературних творів.

Об'єкти патентного права (промислова власність) стосуються виробництва товарів і послуг. До них прийнято відносити такі об'єкти, як винаходи, корисні моделі, торговельні марки, промислові зразки, фірмові найменування та зазначення походження товарів. Категорію «промислова власність» не слід плутати із майновими активами (власністю) промислових підприємств, адже ці дві категорії мають абсолютно різний зміст.