Кримінально-правова характеристика злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні

Законодавці Литви виділили в окрему норму знищення або зміну без згоди суб'єкта авторських або суміжних прав у комерційних цілях відомостей про розпорядження авторськими або суміжними правами, якщо за цими відомостями встановлюється достовірність твору, автора твору, іншого суб'єкта авторських прав або виконавця, виконання твору, фонограми, виготовлювача фонограми, іншого суб'єкта суміжних прав, а також зміну відомостей про умови і порядок користування твором, його виконання або фонограми, включаючи всі цифрові позначення або коди, що помічені на екземплярі твору, записі виконання або фонограмі або подаються під час їх публічного розголошування (ст. 193 КК Литви) [145].

Треба вказати, що у нормах обох країн склади вказаних злочинів - формальні і, отже, наслідку для визнання цих дій злочинними значення не мають.

Деякі фахівці акцентують на значних відмінностях у кримінальних кодексах країн СНД і ближнього зарубіжжя в частині встановлення і визначення «значної шкоди» і «шкоди у великому розмірі». Звісно, це стосується тільки тих норм, де ця ознака об'єктивної сторони вказана. До таких норм належить ч. 1 ст. 146 КК РФ і ст. 147 КК РФ, де «велика шкода» є оціночною ознакою. Також оціночні ознаки використовуються в КК Азербайджану - «значна шкода», кримінальних кодексах Казахстану і Таджикистану - «велика шкода».

У ч. 2 ст. 146 КК РФ передбачене вчинення діяння у великому розмірі, а в ч. 3 тієї ж статті - в особливо великому розмірі. Розмір визнається великим, якщо вартість екземплярів творів або фонограм або вартість прав на використання об'єктів авторського права і суміжних прав перевищують п'ятдесят тисяч рублів, а особливо великим - двісті п'ятдесят тисяч рублів.

У ст. 158 КК Вірменії обов'язковою ознакою є «шкода у великому розмірі», яка визначається вірменським законодавцем як сума (вартість), що в п'ятсот разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановленої на момент вчинення злочину.

Кримінальний кодекс Білорусі у ст. 201 містить ознаки об'єктивної сторони - «дохід у великому розмірі» і «велика шкода», визначаючи їх, зокрема, як розмір доходу (шкоди) на суму, що в п'ятсот і більше разів перевищує розмір базової величини, встановленої на день вчинення злочину [283].

Велика шкода як обов'язкова ознака об'єктивної сторони складу злочину передбачена і в КК Киргизії. На думку киргизьких законодавців, великою буде шкода, що в п'ятсот разів перевищує мінімальну місячну заробітну плату, встановлену законодавством Киргизької Республіки на момент вчинення злочину.

Слід наголосити, що КК України у ст.ст. 176 і 177 вказує на матеріальну шкоду у значному розмірі, матеріальну шкоду у великому розмірі і матеріальну шкоду в особливо великому розмірі. Відтак у ст.ст. 176 і 177 матеріальна шкода вважається завданою у значному розмірі, якщо її розмір у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі - якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі - якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян [73].

Натомість у ст. 229 законодавець застосовує аналогічний підхід до визначення матеріальної шкоди у значному розмірі, у великому розмірі та в особливо великому розмірі. Отже, можемо констатувати, що українські законодавці застосували диференційований підхід до визначення розміру шкоди, яка завдається для кожного виду злочину у сфері інтелектуальної власності, а це, своєю чергою, полегшує роботу слідчих і судових органів.

Розглядаючи суб'єктивну сторону аналізованих складів, треба зауважити, що у цьому контексті кримінальні законодавства країн СНД і близького зарубіжжя суттєво не відрізняються. Законодавці практично усіх країн, за винятком КК Киргизії, вказали на намір як на єдино можливу форму провини у цих злочинах.

Натомість КК Киргизії суб'єктивною ознакою складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 150, разом із наміром, називає необережність, що призводить до великої шкоди. На нашу думку, таке уточнення є виправданим, оскільки обов'язковість наміру дещо звужує рамки можливої кримінально- правової дії на правопорушника.

Низка норм як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони називає комерційну мету вчинення злочинів проти авторських, суміжних, патентних і винахідницьких прав. Такі норми можна спостерігати в КК Грузії (ч. 2 ст. 189) і в КК Литви (ст.ст. 192, 193, 194). Отримання прибутку вказується як мета у КК Казахстану (ст. 184). Водночас КК Естонії в одній із норм обов'язковою ознакою називає вчинення злочину для особистих потреб (ст. 179), а КК Латвії - з метою реалізації (ч. 2 ст. 149).

Окрім того, Кримінальний кодекс Латвії передбачає також як суб'єктивну ознаку спосіб вчинення злочину, зокрема у ст.ст. 147 і 148 йдеться про примус шляхом насильства або погрози його застосування або шантажу [209].

Натомість КК Литви передбачає як суб'єктивну ознаку - примус із застосуванням психічного тиску (ч. 2 ст. 191) [145].

Суб'єктом цього виду злочинів у більшості норм може бути фізична, осудна особа, що досягла на момент вчинення злочину 16 років. КК Грузії і КК Латвії вказують на вік старше 14 років. Із 15 років настає кримінальна відповідальність в Естонії (ст. 10 КК Естонії). Кримінальну відповідальність юридичної особи передбачає КК Литви (ст. 20), причому відповідальність юридичної особи настає, якщо про таку відповідальність вказано у самих нормах Особливої (спеціальної) частини КК Литви. У нормах глави про охорону інтелектуальної власності відповідальність юридичної особи вказана, отже, це засвідчує, що в Литві за порушення прав на інтелектуальну власність кримінальну відповідальність несуть і фізичні, і юридичні особи.

Розглядаючи види злочинів проти інтелектуальної власності у кримінальних кодексах країн СНД і ближнього зарубіжжя, можна виокремити такі особливості.

Ст.ст. 176 і 177 КК України передбачають такі види кваліфікованих злочинів, як вчинення злочину повторно, за попередньою змовою групою осіб, такого, що завдав матеріальної шкоди у великому та особливо великому розмірах, службовою особою з використанням службового становища або організованою групою.

Необхідно зауважити, що інші аналізовані кримінальні закони також вирізняються достатньою різноманітністю щодо передбачених кваліфікованих складів. Так, повторність вчинення злочину передбачається у більшості кримінальних кодексів - це, зокрема КК: Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Латвії.

Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою - кримінальні кодекси: Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Латвії, Таджикистану.

Спричинення злочином значної шкоди як кваліфікованого складу злочину передбачає КК Грузії, шкоди у великому розмірі - КК Білорусі, шкоди в особливо великому розмірі - КК РФ.

Вчинення злочину особою з використанням службового становища передбачають КК РФ, КК Литви і КК Білорусії.

Не передбачили кваліфікованих і особливо кваліфікованих складів злочинів проти інтелектуальної власності КК Вірменії, Узбекистану та Естонії.

Натомість слід зауважити, що загалом для сучасної законодавчої практики притаманний пошук вирішення проблем, пов'язаних із поширенням цифрових технологій і Інтернету, розробка принципово нових підходів у галузі авторського і патентного права в умовах інформаційного суспільства. Посилення режиму правової охорони в інтересах правовласників поєднується зі спробами сприяти доступу до інтелектуальних продуктів користувачів. Законодавство у сфері інтелектуальної власності стрімко розвивається на тлі розширення міжнародної співпраці у цій сфері. Після прийняття Угоди ТРІПС Світової організації торгівлі посилився процес не тільки регіональної, а й світової уніфікації законодавства в галузі інтелектуальної власності і тіснішого співробітництва країн. Ці тенденції зберігатимуться і в наступні роки, визначаючи стратегічні напрями розвитку національних законодавств зарубіжних країн.

Аналіз зарубіжного досвіду кримінально-правової охорони інтелектуальної власності дав змогу зіставити кримінально-правові заходи протидії інтелектуальному «піратству» в зарубіжних країнах та Україні і загалом зробити певні висновки, що сприятимуть вдосконаленню вітчизняного кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності.

У більшості зарубіжних країн основними заходами кримінально- правової дії є: грошові штрафи, умовне засудження, ув'язнення на різні строки, позбавлення права займатися певною діяльністю. У цьому контексті санкції ст.ст. 176, 177 і 229 КК України не цілком відповідають необхідному рівню дії на злочинця, що посягає на авторські, суміжні, винахідницькі і патентні права та використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару. А тому в подальших розділах дослідження буде запропоновано авторське бачення вирішення вказаних питань з урахуванням зарубіжного досвіду.

У деяких країнах кримінальне законодавство, що передбачає відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, виділено не лише в окремій главі кримінального кодексу (Естонія), айв окремому правовому акті (Кодекс інтелектуальної власності Франції), що сприяє якнайповнішій охороні вказаних прав, оскільки прийнятий у 1992 р. Кодекс інтелектуальної власності Франції став унікальним явищем в європейській практиці. Однак Кодекс має і прихильників, і критиків. Зокрема, прихильники зазначають, що кодекси є кращою формою систематизації норм права. Вони допомагають позбутися дублювання, пропусків і суперечностей в окремих нормах, дають змогу здійснити регламентацію найбільш економічним шляхом, що забезпечує ліпше сприйняття і застосування нормативного матеріалу, а побудова кодексу за певною логічною системою уможливлює системний підхід до законодавства.

Щодо Кримінального кодексу України, то слід зазначити, що він має низку доволі розрізнених норм, які передбачають відповідальність за злочини у сфері інтелектуальної власності, а це, на нашу думку, перешкоджає повною мірою досягти необхідного ефекту охорони інтелектуальної власності. Відтак доцільно розглянути питання про віднесення усіх норм, що передбачають відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, до окремого розділу, як це зроблено в Естонії, що, вважаємо, є найбільш придатним для України.

У законодавстві деяких країн (наприклад, Португалії, ст. 198 КК Португалії) до порушення немайнових прав віднесені посягання на моральні права авторів і артистів-виконавців, а також порушення інших суміжних прав. Натомість вважаємо, що українське законодавство надає можливість компенсації моральної шкоди в порядку цивільного судочинства, що відкидає потребу здійснення таких дій у кримінально-правовому порядку.

Висновки до першого розділу

Аналіз теоретико-правового підґрунтя дослідження злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, дав змогу зробити певні висновки.

Вивчення наукових розробок у сфері інтелектуальної власності та практики охорони прав інтелектуальної власності засвідчило необхідність здійснення комплексної кримінально-правової характеристики злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні. Зокрема, однією з проблем кримінально-правової охорони інтелектуальної власності є нечіткість формулювань положень нормативно-правових актів, а це, своєю чергою, перешкоджає правильному розумінню та єдиному трактуванню закону.

на основі аналізу ґенези становлення та розвитку законодавства щодо кримінально-правової охорони інтелектуальної власності констатовано, що виникнення такої охорони на кожному історичному проміжку часу обумовлювалось роллю та об'єктивною цінністю інтелектуальної власності для суспільства. Допоки інтелектуальна власність не стала предметом ринку, посягання на неї були відсутні, а отже, не було й об'єктивної потреби у її кримінально-правовій охороні. Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за вказані порушення тісно пов'язано з її перебуванням у складі Російської імперії.

Під інтелектуальною власністю слід розуміти закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах. Ці права охороняються ст.ст. 176, 177, 229 КК України. Відповідно, під злочином, який посягає на інтелектуальну власність, слід розуміти суспільно небезпечні, винні та протиправні діяння, що передбачені кримінальним законодавством, які вчинені суб'єктами таких злочинних діянь і посягають на майнові та особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності особи, що мають комерційну спрямованість і завдають матеріальної шкоди особі, установі або організації та державі.

Аналіз зарубіжного досвіду кримінально-правової охорони інтелектуальної власності засвідчив:

у більшості зарубіжних держав основними заходами кримінально- правової дії є: грошові штрафи, умовне засудження, ув'язнення на різні строки, позбавлення права займатися певною діяльністю. У цьому контексті санкції ст.ст. 176, 177, 229 КК України не відповідають повністю необхідному рівню дії на злочинця, що посягає на авторські, суміжні, винахідницькі і патентні права та використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару;

у деяких державах кримінальне законодавство, що передбачає відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, виділено не лише в окремій главі кримінального кодексу (Естонія), айв окремому правовому акті (Кодекс інтелектуальної власності Франції), що сприяє якнайповнішій охороні вказаних прав, а також допомагає позбутися дублювання, пропусків і суперечностей в окремих нормах, дає змогу здійснити регламентацію найекономічнішим шляхом, що забезпечує ліпше сприйняття і застосування нормативного матеріалу;

у законодавстві деяких держав (наприклад, Португалії, ст. 198 КК Португалії) до порушення немайнових прав віднесені посягання на моральні права авторів і артистів-виконавців, а також порушення інших суміжних прав. Натомість вважаємо, що українське законодавство надає можливість компенсації моральної шкоди в порядку цивільного судочинства, що відкидає потребу здійснення таких дій у кримінально-правовому порядку.

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ВЛАСНІСТЬ

2.1 Об'єкти складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність

У попередніх підрозділах дослідження було з'ясовано сутність та зміст терміна «інтелектуальна власність», яка за своїм економічним і відповідним юридичним змістом є особливою структурною складовою системи суспільних відносин власності, а також розкрито поняття злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, та окреслено їх ознаки. Наведена відтак дасть змогу здійснити ширший юридичний аналіз складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, одним із яких є об'єкт злочину.

Отже, коли йдеться про об'єкт злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, насамперед слід акцентувати на два основні, на нашу думку, аспекти. По-перше, в юридичній літературі саме об'єкт злочину є найменш дослідженою ланкою з-поміж усіх елементів складу злочину, що посягає на інтелектуальну власність. По-друге, сучасні підходи до визначення об'єкта аналізованих злочинів характеризуються непослідовністю і суперечливістю. Основна причина ситуації, що склалася, полягає в тому, що суспільні відносини, які виникають із приводу створення та використання об'єктів інтелектуальної власності, є, з одного боку, надзвичайно складними і різноманітними, а з іншого - зовсім не всі вони є об'єктом злочинів, що посягають на інтелектуальну власність. І виділити з усіх суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності саме ту групу суспільних відносин, на яку посягають ці злочини, а, отже, визначити об'єкт таких злочинів, є іноді доволі складно.

Найпоширенішою в теорії кримінального права є позиція вчених, які вважають, що об'єктом злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини [6; 7; 11].

Науковці обґрунтовують й іншу точку зору, згідно з якою вказана концепція не зовсім відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей. На їхню думку, такий підхід до цієї проблеми дещо недооцінює значення людини у сфері соціального життя, яка визнана Конституцією України найвищою соціальною цінністю, а її права, свободи та їх гарантії мають визначати зміст і спрямування діяльності держави. З огляду на це, вони стверджують, що об'єктом злочину, який найповніше, порівнюючи з іншими елементами складу злочину, відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, слід визнавати не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності [13; 14].

Подібна позиція простежується і в працях А. Н. Трайніна, на думку якого об'єктом посягання в його конкретному життєвому втіленні можуть бути і матеріальні, і нематеріальні цінності - політичні, моральні, культурні та інші [237].

Прихильники цієї теорії визначення об'єкта злочину зазначають, що цінності - це те, що має суттєве значення для людини і суспільства загалом, тому вони охороняються нормами різних галузей права, а найважливіші з них бере під захист кримінальне законодавство. Будь-яке злочинне діяння, спрямоване проти цих найважливіших цінностей, створює загрозу спричинити або спричинює їм шкоду, відтак вони є об'єктом злочину.

Отже, на їхню думку, об'єкт як елемент складу злочину - це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямовано злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду. Структурну основу об'єкта злочину, згідно з цією концепцією, утворюють суб'єкти; їхні дії або стан один щодо одного; інтереси суб'єктів; матеріальне втілення потреб та інтересів суб'єктів у вигляді предметів [13].

Натомість ми поділяємо позицію тих учених, які вважають, що об'єктом злочину є суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які перебувають під охороною кримінального закону [16]. Щодо структурних елементів об'єкта злочину, то, на нашу думку, слушною є теза про те, що такими слід вважати предмети суспільних відносин, їх учасників (суб'єктів) та соціальний зв'язок (суспільно значущу діяльність) як зміст відносин [17, с. 10].

Однак Є. А. Фролов наголошує, що це не означає, що кримінальне право охороняє всі, без винятку, суспільні відносини. Норми кримінального права спрямовані на захист лише тих суспільних відносин, спричинення шкоди яким внаслідок тих або інших причин здатне завдати істотної шкоди інтересам суспільства загалом. Отже, об'єктом злочину є не всі і не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які охороняються кримінальним правом [258, с. 187].

В юридичній літературі, що стосується проблем об'єкта злочину, наводиться «вертикальна» класифікація об'єктів. Розрізняють загальний об'єкт, родовий (іноді його називають груповим [19, с. 106-121] або спеціальним [18]) та безпосередній [20-27]. У деяких джерелах простежується ідея виокремлення у класифікаційному ряді ще й видового об'єкта. Таку класифікацію детально обґрунтував М. Й. Коржанський у низці своїх публікацій [267, с. 73].

На наш погляд, об'єкти по вертикалі доцільно класифікувати саме на загальний, родовий та безпосередній. Вперше у літературі радянського періоду таку класифікацію запропонував A. A. Піонтковський [269, с. 165].

У деяких працях знаходимо виокремлення у межах тричленної класифікації, поряд із родовим, підгрупового (видового) об'єкта, коли всередині великої групи однорідних суспільних відносин розрізняються більш вузькі групи відносин, що відображають один і той же інтерес учасників цих відносин або таких, що виражають деякі тісно взаємопов'язані інтереси одного і того ж об'єкта [18, с. 203-204]. Щодо доцільності такої класифікації В. Я. Тацій зазначає, що вона має практичне значення і може бути використана у побудові глави про господарські злочини шляхом виділення в межах однієї глави окремих груп злочинів [149].

Поділ на загальний, родовий і безпосередній об'єкти, як слушно зазначає Г. А. Кригер та інші вчені, передбачає уточнення - проти яких саме суспільних відносин безпосередньо і, передусім, спрямоване те чи інше злочинне посягання і, відповідно, яким саме суспільним відносинам воно заподіює або може заподіяти шкоду [31, с. 139].

Визначаючи загальний об'єкт злочину, М. І. Бажанов зауважує, що ним називають усі суспільні відносини, які охороняються, захищаються нормами кримінального права. На кожен конкретний момент людського життя цей об'єкт стабільний, однак якщо змінюється закон (криміналізація, декриміналізація), цей об'єкт змінюється у своєму обсязі - стає вужчим або, навпаки, ширшим [151]. Аналогічна позиція простежується й у працях Б. В. Здравомислова та інших учених.

Отже, можна стверджувати, що загальним об'єктом усіх злочинів є сукупність суспільних відносин, що знаходяться під охороною норм кримінального права.

На думку В. Я. Тація, відмова від триступеневої класифікації небажана, оскільки на ній побудована система Особливої частини кримінального законодавства. «Триступеневому поділу - Особлива Частина - розділ Особливої частини - склад злочину - відповідає і триступеневий поділ об'єкта кримінально-правової охорони: загальний об'єкт - родовий об'єкт - безпосередній об'єкт. Найголовніше ж полягає у тому, що запропонована система класифікації відповідає потребам практики, логічна, адже вона заснована на співвідношенні філософських категорій загального, особливого і окремого» [149, с. 80]. Отже, на наш погляд, доцільно залишити загальний об'єкт злочину у «вертикальній» класифікації.

З огляду на викладене, можемо зауважити, що коли йдеться про те, яка існує концепція щодо визначення змісту такого феномена, як об'єкт злочину, ми робимо спробу сформулювати загальне поняття, яке б дозволило об'єднати на вищому рівні абстракції більш малі величини. Йдеться про загальний об'єкт злочину. Загальний об'єкт злочину в кримінальному праві визначає коло тих правовідносин, які охороняються кримінальним правом. Зміст усіх інших різновидів об'єктів злочинів має співвідноситися зі загальним поняттям як ціле і частина. Загальним об'єктом злочинів слід вважати ті відносини, які склалися в суспільстві між окремими його членами та їх об'єднаннями і які в інтересах всього суспільства піддані нормативному регулюванню, - тобто правовідносини. Держава за допомогою механізму правового регулювання врегульовує (упорядковує) найголовніші, найбільш цінні та значущі суспільні відносини, які відтак вони перетворюються у правовідносини. Правовідносини утворюють зміст обов'язкової ознаки певного складу злочину - його безпосереднього об'єкта.

Натомість родовий, видовий, безпосередній об'єкти визначаються щодо окремих злочинів чи їх однорідних (однородових) груп. Ці об'єкти, на відміну від загального, виконують функцію розмежувальну, функцію розподілу складів злочинів всередині Особливої частини Кримінального кодексу. Визначивши зміст безпосереднього об'єкта, можна стверджувати, заради чого, якого феномена, якого елемента змісту правовідносин створено саме цей юридичний склад злочину.

Розгляд цих питань має важливе значення для перспектив подальшого дослідження проблем, пов'язаних зі встановленням складу злочину як підстави кримінальної відповідальності особи та упорядкування доктрини кримінального права відповідно до сучасних реалій врегулювання кримінально-правових відносин.

Отже, о в юридичній літературі існує декілька концепцій щодо визначення змісту об'єкта злочину: «об'єкт злочину - блага», «об'єкт злочину - цінності», «об'єкт злочину - інтерес», «об'єкт злочину - людина», «об'єкт злочину - суспільні відносини». Однак жодна із них не може повною мірою претендувати на універсальність визначення такого поняття, як об'єкт злочину.

Поняття «об'єкт злочину» слід вживати у конкретному контексті як обов'язковий елемент певного складу злочину (або родовий, видовий, загальний об'єкт).

Завершуючи розгляд питання про загальне розуміння об'єкта злочину, зауважимо, що його юридичне значення полягає у тому, що він є обов'язковим елементом складу злочину. Не визначивши правильно об'єкт злочину, не можна говорити про вирішення питань кваліфікації відповідного діяння.

Відтак перейдемо до визначення об'єкта у злочинах проти прав інтелектуальної власності, що передбачені ст.ст. 176, 177, 229 КК України.

Насамперед розглянемо загальний об'єкт цих злочинів.

Як уже зазначалося, ми дотримуємося позиції тих учених, які вважають, що загальним об'єктом злочину є суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які перебувають під охороною кримінального закону.

Статті, у яких передбачена відповідальність за злочини, які посягають на інтелектуальну власність, розміщені у двох розділах Особливої частини КК: Розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав людини і громадянина» (ст.ст. 176, 177 КК України) та Розділі VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (ст. 229 КК України).

Насамперед, аналізуючи статті, які розміщені у Розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав людини і громадянина», можна дійти висновку про те, що у ньому містяться юридичні склади злочинів, які посягають на три різні родові об'єкти: громадянські, політичні та соціальні правовідносини. Інша проблема полягає в тому, що навіть у межах такого родового об'єкта, як конституційні правовідносини, зміст яких становлять громадянські права і свободи, необхідно здійснювати внутрішню систематизацію, адже під цією назвою об'єднані групи злочинів, які важко об'єднати між собою за спільними рисами. Це, зокрема, злочини проти сімейного укладу (сімейних правовідносин, наприклад, ст. 166 «Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування») і злочини проти правовідносин, які виникають у процесі реалізації конституційного права на свободу совісті (релігійних прав, наприклад, ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»), хоча в теоретичному плані на високому рівні абстракції вони і посягають на особисті права людини і громадянина. Те саме стосується і злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177 КК України, які законодавцем віднесені до інших особистих прав людини і громадянина. Натомість злочини, передбачені ст. 229 КК України (незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару) стосуються сфери господарювання і розміщені у Розділі VII «Злочини у сфері господарської діяльності». Водночас усі ці злочини об'єднує те, що вони посягають на суспільні відносини, які складаються у сфері використання об'єктів творчої, інтелектуальної діяльності людини чи групи людей.

Зазвичай родовий об'єкт формується на підставі поділу Особливої частини КК України на розділи. Однак у деяких випадках родовий об'єкт злочинів формується за іншим принципом. До таких випадків належать, зокрема, й злочини проти прав інтелектуальної власності. Адже, на відміну, наприклад, від Іспанії, Естонії, Литви, у кримінальних кодексах яких вказаним злочинам присвячена окрема глава, в Україні відповідні статті розміщені у двох розділах Особливої частини КК: Розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав людини і громадянина» (ст.ст. 176, 177 КК України) та Розділі VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (ст. 229 КК України). Такий поділ пов'язаний зі специфікою інтелектуальної власності як правового інституту. Утім зазначений правовий інститут існує, як і вказана сфера правового регулювання, а отже, встановлений за допомогою норми права порядок суспільних відносин у цій сфері може бути також об'єктом злочину.

Для того, щоб визначитись із родовим об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177, 229 КК України, слід зазначити, що вказані статті передбачають відповідальність за злочини, які посягають на такі права інтелектуальної власності:

а) ст. 176 - права інтелектуальної власності на твір (авторське право) та суміжні права (право на виконання, фонограму, відеограму, програму мовлення);

б) ст. 177 - права інтелектуальної власності на окремі об'єкти права промислової власності, які є результатом творчої діяльності їхніх авторів (зокрема, винахід, корисна модель, промисловий зразок, топографія інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторська пропозиція);

в) ст. 229 - права інтелектуальної власності на окремі об'єкти права промислової власності, які є засобами індивідуалізації учасників цивільного (господарського) обороту виробленої продукції та послуг, що надаються такими учасниками (зокрема, торговельна марка (знак для товарів і послуг), фірмове найменування та кваліфіковане зазначення походження товару) [34].

Відповідно, родовим об'єктом злочинів проти прав інтелектуальної власності загалом є встановлений за допомогою норм права порядок суспільних відносин у сфері реалізації прав інтелектуальної власності суб'єктами - носіями цих суб'єктивних прав.

Наведене дає підстави стверджувати, що об'єкт складів злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177, 229 КК України, містить деякі спільні ознаки:

їх родовим об'єктом є правовідносини, які складаються в процесі реалізації права інтелектуальної власності;

предметом цих злочинів є окремі об'єкти права інтелектуальної власності.

Отже, окрема група злочинів, а саме ті, юридичні склади яких містяться у ст.ст. 176, 177, 229 КК України, посягають на відносини інтелектуальної власності, і їх родовим об'єктом є правовідносини, змістом яких є право інтелектуальної власності, що дає підстави для висновку про доцільність розміщення їх в окремій главі КК України.

Розглянемо безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 176 КК України. Передусім, аналізуючи цю статтю, можемо зауважити, що в ній забезпечуються авторські і суміжні права, які згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» можуть бути і майновими, і немайновими. Натомість кримінально-правовою охороною користуються здебільшого майнові права - і авторські, і суміжні, зокрема: право відтворення, розповсюдження та тиражування об'єктів авторського права і суміжних прав, а також інші авторські і суміжні права, внаслідок посягання на які правоволодільцю завдається матеріальна шкода у визначеному розмірі.

Передусім, цей злочин має вияв у незаконному відтворенні, розповсюдженні творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а також незаконному відтворенні, розповсюдженні виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконному тиражуванні та розповсюдженні на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, а отже, наявний матеріальний склад.

Водночас відповідно до ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права», яка має назву «Об'єкти авторського права», об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: 1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо); 2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; 3) комп'ютерні програми; 4) бази даних; 5) музичні твори з текстом і без тексту; 6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки; 7) аудіовізуальні твори; 8) твори образотворчого мистецтва;

твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії; 11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо; 12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності; 13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1 цієї частини, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу; 14) похідні твори;

збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів; 17) інші твори [78].

Натомість ст. 35 цього ж Закону визначає, що об'єктами суміжних прав, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є: а) виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів; б) фонограми, відеограми;

в) передачі (програми) організацій мовлення [78].

Якщо вдатися до Цивільного кодексу України (ЦКУ), то можемо зауважити, що у ст. 449 ЦКУ (аналогічно до Закону України «Про авторське право і суміжні права») об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження визнаються: а) виконання; б) фонограми; в) відеограми; г) програми (передачі) організацій мовлення [36].

Натомість об'єктами авторського права ст. 433 ЦКУ визнає лише твори: 1) літературні та художні твори, зокрема: романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності; 2) комп'ютерні програми; 3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності; 4) інші твори [115].

Відтак констатуємо, що в обох випадках комп'ютерні програми і бази даних законодавець відніс до творів, а отже, виокремлення їх у ст. 176 КК України як окремого виду об'єктів авторського права видається не зовсім виправданим.

До майнових прав автора та майнових прав виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення Закон України «Про авторське право і суміжні права» відносить з-поміж інших надання права дозволяти або забороняти використання, відтворення, розповсюдження, тиражування об'єктів цих прав.

Отже, з диспозиції ст. 176 КК України очевидно, що безпосереднім об'єктом цього складу злочину є суспільні відносини у сфері використання, відтворення, розповсюдження, тиражування об'єктів авторського права і суміжних прав. Водночас на основі аналізу ст.ст. 433, 449 ЦКУ та ст.ст. 8, 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» предметом злочину, що посягає на авторське право, можна виокремити твори, а предметом порушення суміжних прав - виконання, фонограми, відеограми, програми мовлення.

З огляду на викладене, простежується неоднорідність об'єктного складу цієї норми. З диспозиції норми постає, що кримінально-правовій охороні підлягають об'єкти авторського права і суміжних прав. Водночас, попри те, що і авторські права, і суміжні права включені до Книги IV Цивільного кодексу України, що має назву «Право інтелектуальної власності», а також містяться у Законі України «Про авторське право і суміжні права», - ці права не є тотожними за змістом, а їх об'єкти також відрізняються між собою.

Згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права», охороні підлягають всі твори, зазначені у ч. 1 ст. 8 цього Закону (і оприлюднені, і не оприлюднені, і завершені, і не завершені), незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо) [78].

Натомість передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі [35].

Характерним є те, що авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.

Суміжне право виникає внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення [35].

Натомість для виникнення, здійснення їх охорони і авторських прав, і суміжних прав не вимагається реєстрації їх об'єкта або дотримання яких- небудь інших формальностей.

З одного боку, таке об'єднання об'єктів може здатися цілком логічним. По-перше, їх об'єднує те, що усі вони мають свій початок у творі в результаті творчої праці автора. Без твору інших об'єктів просто б не існувало, а отже, не виникло б і відносин. Другим фактом, що підтверджує правильність віднесення усіх об'єктів авторського права і суміжних прав під захист однієї кримінально-правової норми, можна назвати факт забезпечення їх захисту Цивільним кодексом та однойменним законодавчим актом.

Водночас попри обставини, що доволі зближують вказані об'єкти, постає питання стосовно того, чи можна порівнювати за обсягом і характером авторське право і суміжні права. Як можна зрівняти результат творчої праці автора або виконавця і діяльність виробника фонограми або організації мовлення? Вважаємо, що права на використання цих об'єктів, а також відносини, що виникають за фактом такого використання, не можуть мати однакового обсягу кримінально-правової охорони, а отже, порушники цих прав мають нести диференційовану відповідальність. Отже, викликає певні застереження віднесення до складу злочину, передбаченого ст. 176 КК України, такого широкого об'єкта, що охоплює доволі різнорідні суспільні відносини. Можливо, було б за правильне виокремити з цього складу посягання на об'єкти суміжних прав, а ті, своєю чергою, поділити на злочини проти прав виконавців, прав виробників фонограм і прав організацій мовлення. Відповідно, за характером того або іншого об'єкта можна було б визначити і покарання.

На підставі викладеного ст. 176 КК України могла б бути поділена на два різні склади. Перший із них має мати назву відповідно до одного з безпосередніх об'єктів, що охороняються, а саме, суспільні відносини у сфері здійснення виняткових прав на об'єкти авторського права - «Порушення виняткових прав на об'єкти авторського права», другий - «Порушення виняткових прав на об'єкти суміжних прав».

Отже, предметом злочину проти авторського права є твір. Однак чинне законодавство не містить легального визначення поняття твору як об'єкта авторського права, хоча вказує на ті ознаки, які воно повинно мати, щоб користуватися правовою охороною.

У юридичній літературі запропоновано доволі багато наукових визначень твору, проте найбільшого поширення отримало таке: твір - це сукупність ідей, думок і образів, що отримали в результаті творчої діяльності автора своє вираження в доступній для сприйняття людськими почуттями конкретній формі, що допускає можливість відтворення. Зокрема, наголошується, що твір - благо нематеріальне. Твір як реально існуюче явище світу, що оточує нас, є комплексом ідей і образів, що отримали своє об'єктивне вираження у готовій праці, індивідуальне і неповторне відображення об'єктивної дійсності. Твір є результатом розумової діяльності людини, а людський мозок може робити тільки нематеріальні об'єкти [34-40].

Проте не кожен твір як результат розумової діяльності людини охороняється нормами авторського права. Об'єктами авторського права визнаються лише такі твори, які мають передбачені законом ознаки: 1) творчий характер твору; 2) об'єктивна форма його вираження.

Отже, твір як результат творчої діяльності автора стає об'єктом авторського права лише за умови, що він виражений в якій-небудь об'єктивній формі. Допоки думки й образи автора не проявилися зовні, а існують лише у вигляді творчого задуму, вони не можуть бути сприйняті іншими людьми і, отже, не існує і практичної потреби в їх правовій охороні. Для того, щоб творчий результат набув суспільної значущості і характеру об'єкта авторського права, він має бути втілений у якій-небудь об'єктивній формі: письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис тощо), усній (публічне виголошення, публічне виконання тощо), звуко- або відеозаписі (механічному, магнітному, цифровому, оптичному тощо), зображення (малюнок, ескіз, картина, план, креслення, кіно-, теле-, відео- або фотокадр тощо), об'ємно-просторовій (скульптура, модель, макет, споруда тощо) [39, с. 54].

Обов'язковою ознакою такого злочину є потерпілий. Ним може бути автор - фізична особа, творчою працею якої створено твір та яка має особисті (немайнові) і майнові права на нього, а в окремих випадках - його правонаступник (наприклад, спадкоємець), а також виконавець - актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, диригент, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури або мистецтва, включаючи твори фольклору, а також інші особи, які займаються тією ж творчою діяльністю, в тому числі виконують циркові, естрадні, лялькові номери, виробник фонограм - фізична особа, яка вперше здійснила запис будь-якого виконання або інших звуків на фонограмі.

Ст. 177 КК України «Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію» призначена для кримінально-правової охорони винахідницьких і патентних прав [40]. Використання об'єктів промислової власності, що охороняються патентами або іншими охоронними документами (свідоцтвами), також можливе лише з дозволу патентовласника. Будь-яке використання об'єкта промислової власності без дозволу патентовласника вважається незаконним (крім випадків, передбачених законом). Незаконним використанням об'єкта промислової власності вважається виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський обіг продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта промислової власності без дозволу патентовласника. Однак слід зважати на те, що чинне законодавство України про промислову власність передбачає випадки використання об'єктів цієї власності, які не визнаються порушеннями патентних прав [40].

Розглядаючи безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 177 КК України, необхідно зазначити, що суспільні відносини у сфері винахідницьких і патентних прав виникають внаслідок створення і використання винаходу, корисної моделі або промислового зразка.

На думку деяких учених, безпосереднім об'єктом злочину, описаного у ст. 177 КК України, є соціальні права і свободи, що забезпечують винахідницькі і патентні права. Практично подібної позиції дотримуються й інші дослідники цього питання, які зауважують, що безпосередній об'єкт цього злочину - винахідницькі і патентні права громадян [40].

Натомість видається, що вказані визначення суперечать загальноприйнятому розумінню об'єкта злочину як суспільних відносин. На нашу думку, основний безпосередній об'єкт аналізованого злочину - це відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів винахідницьких прав і об'єктів патентних прав (винахід, корисну модель або промисловий зразок). Додатковим об'єктом виступають майнові інтереси законних власників винахідницьких і патентних прав. Зокрема, він, як і основний безпосередній об'єкт, є постійним, оскільки притаманний будь-якому порушенню винахідницьких і патентних прав.

Для повнішого розуміння вказаних понять і враховуючи бланкетність ст. 177 КК України, необхідно звернутися до цивільного законодавства, зокрема до Глави 39 Книги 4 ЦК України, де зазначається, що для того щоб винахід, корисна модель та промисловий зразок були придатними для набуття права інтелектуальної власності на них, необхідно, щоб вони відповідно до закону були новими, мали винахідницький рівень і були придатними для промислового використання [36]. Саме остання умова вирізняє їх із-поміж об'єктів авторського права і суміжних прав.

Окрім того, необхідно наголосити, що набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом. Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка [36].

Отже, реєстрація і отримання патенту є необхідною умовою для того, щоб винахід, корисна модель або промисловий зразок отримали правовий захист, зокрема й кримінально-правовий.

Найважливішим компонентом патентного права, захист якого передбачений ст. 177 КК України, є винахід. Відповідно до ст. 459 ЦК України об'єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології [36].

На думку А. П. Сєргеєва, винаходом може вважатися будь-який досягнутий людиною творчий результат, суть якого полягає в знаходженні конкретних технічних засобів вирішення завдання, що виникло у сфері практичної діяльності [102, с. 408]. Критерій «технічне вирішення завдання» у юридичній літературі традиційно розглядався як комплексний. Перша з вимог відповідності цьому критерію полягала в тому, що винахід повинен не просто ставити завдання, а вказувати конкретні шляхи його вирішення. Відтак завдання вважалося вирішеним, якщо пропозиція: 1) містила вказівку на технічні засоби її вирішення; 2) розкривала принципово важливі моменти (основну схему); 3) була здійсненною, тобто придатною для використання. Друга вимога, що виводиться з критерію «технічне вирішення», полягала в тому, що вирішення завдання має бути технічним. Зокрема, було абсолютно необов'язково, щоб завдання стосувалося сфери техніки. Акцент ставився не на самому завданні, а на суті його вирішення. Словом, за допомогою винаходу могло вирішуватися будь-яке практичне завдання у сфері техніки, сільського господарства, культури, освіти тощо, але виключно технічними, а не будь-якими іншими засобами (економічними, організаційними тощо). Усе, що могло вважатися технічним вирішенням завдання, розкривалося через поняття «об'єкт винаходу». До переліку об'єктів винаходів, тобто ймовірних технічних рішень, належали пристрої, способи, речовини, а також застосування відомих пристроїв, способів і речовин за новим призначенням. Отже, винаходом як технічним вирішенням завдання могло бути визнане лише конкретне працездатне вирішення, запропоноване у вигляді пристрою, способу, речовини, або пропозиція щодо використання цих об'єктів за новим призначенням [102].

Чинне законодавство визначає декілька умов, за наявності яких винахід є придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, а саме: новизна, винахідницький рівень і промислова придатність. Винахід сам собою є нематеріальним, проте він має певний об'єкт, тобто той технічний засіб, за допомогою якого цей нематеріальний засіб матеріалізується.

Ще одним предметом посягання на право інтелектуальної власності, що визначений у ст. 177 КК України, є корисна модель. Відповідно до ст. 460 ЦК України, об'єктом корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології.

Отже, поняття «корисна модель» зазвичай охоплює такі технічні нововведення, які за своїми зовнішніми ознаками дуже нагадують патентоспроможні винаходи, проте є менш значними з огляду їх вкладу в рівень техніки. Законодавство встановлює, за правило, більш спрощений порядок видачі на них охоронних документів (іменованих як деклараційний патент на корисну модель), скорочений термін їх дії, менші ставки мита тощо.

Корисна модель, як і винахід і більшість інших об'єктів інтелектуальної власності, має бути результатом самостійної винахідницької творчості. Але міра цієї творчості може бути меншою, ніж це потрібно для визнання рішення винаходом. Крім того, наявність винахідницької творчості не перевіряється під час видачі охоронного документа на корисну модель. Для визнання рішення корисною моделлю воно також повинно мати новизну і бути придатним для промислового використання.

Отже, безпосереднім об'єктом цього злочину є промислова власність як право володіння, розпорядження, користування результатом своєї творчості у будь-якій сфері промисловості чи господарської діяльності.

Предметом цього злочину є винахід, корисна модель, промисловий зразок, раціоналізаторська пропозиція, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин. За своїм змістом вони всі передбачають творче вирішення технічного, технологічного, художньо-конструктивного завдання в будь-якій сфері діяльності: промисловості, сільському господарстві, культурі, охороні здоров'я тощо.

Потерпілим від цього злочину може бути: а) винахідник, який створив винахід чи корисну модель; б) власник промислового зразка; в) власник свідоцтва про право на зазначення місць походження товарів; г) автор топографії інтегральної мікросхеми; д) автор сорту і власник патенту на сорт рослин, а також їх правонаступники.

Як уже зазначалося, ст. 229 КК України, в якій передбачена відповідальність за таке злочинне посягання на відносини у сфері інтелектуальної власності як незаконне використання знаку для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару, розміщена у Розділі VII Кримінального кодексу України під назвою «Злочини у сфері господарської діяльності». З огляду на назву розділу, можна стверджувати, що родовим об'єктом цього та інших злочинів, які містяться у ньому, є господарська діяльність, під якою розуміється сукупність виробничих (господарських) відносин із приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ.

На думку деяких учених, злочини у сфері господарської діяльності посягають на економіку, права, свободи, потреби та інтереси учасників економічних відносин, порушують нормальне функціонування економічного (господарського) механізму, завдають цим соціальним цінностям і благам матеріальної шкоди [43].

Визначаючи безпосередній об'єкт незаконного використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК України), деякі вчені зазначають, що ним є суспільні відносини, які складаються у сфері виробництва товарів, із приводу їх якості і збуту продукції [44]. Однак така теза є дещо спірною, адже якість товарів, що виробляються, може і не погіршуватись, а збут продукції не є сутнісною характеристикою цього злочину, а відтак вказані відносини не можуть бути його безпосереднім об'єктом.