Кримінально-правова характеристика злочинів, що посягають на інтелектуальну власність в Україні

Слушною постає думка В. І. Терентьєва щодо законодавчого закріплення можливості звільнення від кримінальної відповідальності осіб, котрі досягли віку кримінальної відповідальності, однак, з уваги на різні причини, не можуть бути визнані осудними [92].

Відтак доцільно доповнити ст. 22 КК України частиною 3 такого змісту: «Особа, що вчинила злочин у неповнолітньому віці, але внаслідок відставання у своєму психічному розвитку під час вчинення злочину не була здатна усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій або керувати ними, не підлягає кримінальній відповідальності».

Зазначене положення більш чітко дасть змогу індивідуалізувати відповідальність стосовно осіб, що мають затримку у своєму психофізіологічному розвитку, і дозволить, на нашу думку, не пов'язувати встановлення суб'єкта злочину з подією, що не залежить від волі підлітка; інтегративно підходити до визначення можливості притягнення до кримінальної відповідальності, з огляду на фізіологічні і психологічні властивості особи підлітка; створити додаткові процесуальні і матеріально- правові гарантії для неповнолітніх, що вчинили суспільно небезпечне діяння [92].

Закон не встановлює обмежень щодо максимального віку кримінальної відповідальності, тому особа, що вчинила злочин у похилому віці, розглядається як суб'єкт злочину, однак ця обставина може бути визнана судом як пом'якшуюча. Пропозиції про впровадження в законодавство основ можливості непритягнення до кримінальної відповідальності суб'єктів похилого віку потребують, на нашу думку, ґрунтовної розробки і подальшого наукового аналізу [93].

Особа вважається такою, що досягла певного віку, об 00.00 годин наступної за днем народження доби. Вік її встановлюється за особистими документами або експертним шляхом. У випадках, коли вік обвинуваченого неповнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а визначаючи вік мінімальною і максимальною кількістю років, виходять з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи [75].

Отже, розглянувши загальні положення щодо віку особи, слід сказати, що злочини проти інтелектуальної власності можуть бути вчинені особою, що досягла певного, встановленого законодавством, мінімального віку. Оскільки у ч. 2 ст. 22 КК України не передбачено, що за злочини проти інтелектуальної власності кримінальна відповідальність настає з чотирнадцятирічного віку, то відповідно до ч. 1 ст. 22 КК України, за загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Осудною, згідно з ч. 1 ст. 19 КК України, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Проблемі осудності приділена значна увага у кримінально-правовій літературі [93]. Осудність є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності і однією зі загальних ознак суб'єкта злочину. Тобто осудність - це такий стан психіки, коли людина на момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії і керувати ними. Лише з таким станом психіки і пов'язана здатність особи відповідати за свої дії [93].

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить ще й небезпеку для суспільства [75, с. 160]. Неосудність, відповідно до ч. 2 ст. 19 КК України, - це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Однак не слід думати, що будь-яке психічне захворювання особи дає підстави для визнання її неосудною. Зовсім не будь-яке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що на момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними. Отже, осудність є передумовою вини особи, а вина особи, своєю чергою, є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності та покарання [98, с. 119-120].

Суб'єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатковими спеціальними ознаками. Залежно від їхньої наявності чи відсутності суб'єкти поділяються на загальні і спеціальні [93]. Спеціальним суб'єктом злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України) є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Такий суб'єкт передбачений у кваліфікованому складі злочину і буде розглянуто у наступному підрозділі.

Доцільно звернутися до матеріалів деяких кримінальних проваджень із обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 176 КК України.

Так, у ході кримінального провадження за ч. 1 ст. 176 КК України було пред'явлено обвинувачення Б., 24.02.1961 року народження, який працював старшим продавцем аудіо-, відеопродукції у ТОВ «Е.». У цьому кримінальному провадженні обвинувачення за ч. 1 ст. 176 та ч. 2 ст. 364 КК України було пред'явлено С., 08.06.1959 року народження, який працював директором TOB «Е.».

У кримінальному провадженні за обвинуваченням Ж. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК України, суб'єкт цього злочину характеризувався такими ознаками: «обвинувачений Ж., 9 жовтня 1964 року народження, уродженець м. Києва, громадянин України, українець, освіта - середня, одружений, має двох неповнолітніх дітей - дочку В. 1987 р. н. та сина Є. 1991 р. н., працює директором приватного підприємства «Д.», мешкає у м. Києві, до кримінальної відповідальності не притягався...».

В іншому кримінальному провадженні за обвинуваченням К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 176 КК України, суб'єкт цього злочину характеризувався такими ознаками: «обвинувачений К., 7 грудня 1965 року народження, уродженець м. Потсдам, Німеччина, угорець, освіта - незакінчена вища, займається підприємницькою діяльністю на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, виданого державною адміністрацією м Києва, одружений, має на утриманні неповнолітню дитину - сина С., 23 липня 1988 року народження, громадянин України, зареєстрований та проживає в м. Києві, до кримінальної відповідальності не притягався».

Соціально-демографічні риси осіб, що вчиняють злочини у сфері інтелектуальної власності містять відомості про стать, вік, рівень освіти, рід занять, стаж роботи, сімейний стан, місце проживання та інші дані про соціальний статус осіб [152, с. 120].

Соціально-демографічна характеристика, по суті, є тим визначальним критерієм, що охоплює морально-психологічний образ досліджуваної категорії осіб, окреслює їхні соціальні зв'язки і найголовніше - ставлення до соціальної дійсності, інших людей, самого себе [152, с. 120].

За статтю серед осіб, що вчиняють злочини у сфері інтелектуальної власності, переважають чоловіки. Частка їх становить 88,8%, жінок, відповідно, - 11,2%. Загалом частка жінок стабільна та фактично наближується до рівня жіночої злочинності в Україні.

Ще однією соціально-демографічною ознакою особи є вік. Вік постає як конкретний результат та стадія соціально-психологічного розвитку особистості. Кримінологічний інтерес до віку спричинений здатністю відображати етапи соціалізації, вікові зміни свідомості і діяльності осіб [157].

Результати аналізу статистичних даних щодо осіб, засуджених за вчинення злочинів у сфері інтелектуальної власності, засвідчують різний рівень активності осіб, які вчиняють такі злочини (Додаток А). На початковий етап молодіжного періоду (19-24 років) припадає найбільша група засуджених за порушення авторського права і суміжних прав - 25,9%.

На наступні вікові періоди (25-30 років, 31-35 років, 35-40 років) припадає також доволі значна частина злочинів проти авторських і суміжних прав (16,6%; 20,7%; 19,0% відповідно).

Натомість на вік 30-35 років та 35-40 припадає значна кількість злочинів, передбачених ст. 229 КК України. Після 40 років кримінальна активність осіб у сфері інтелектуальної власності спадає.

Цікавими є показники освітнього рівня. Зокрема, серед осіб, які вчинили злочини за ст. 176, переважають особи з професійно-технічною освітою - 38,6%, середньою - 34,1%, вищою - 27,3%. Серед осіб, які вчиняють злочини за ст. 229 КК України переважають особи з вищою освітою - 43,5% (Додаток Б).

У роботі наведено дані щодо сімейного стану осіб, які вчинили злочини у сфері інтелектуальної власності (Додаток В).

На наш погляд, дослідження характеристики суб'єктів злочинів, які посягають на права інтелектуальної власності, дасть змогу з'ясувати, які саме особи здебільшого і здійснюють порушення зазначених прав інтелектуальної власності, а також мотиви, за якими було вчинено відповідні порушення, що, зрештою, допоможе судовим органам у визначенні міри кримінальної відповідальності цих осіб, а також (що вкрай важливо) вжиттю відповідними державними органами заходів щодо запобігання порушенням прав інтелектуальної власності. Як приклади таких заходів можна зазначити проведення конференцій та семінарів із питань захисту прав інтелектуальної власності, адже питання авторського права і суміжних прав ще недостатньо висвітлюються у засобах масової інформації, а отже, їм слід надавати більшої уваги.

Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин не лише фізичної особи. Віднедавна КК України містить Розділ XIV-1, що має назву «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб» [73].

Стаття 96-4 містить перелік юридичних осіб, до яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру, зокрема в ній зазначається:

Заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 96-3 цього Кодексу, можуть бути застосовані судом до підприємства, установи чи організації, крім державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, організацій, створених ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного чи місцевого бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а також міжнародних організацій.

Заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених пунктами 3 і 4 частини першої статті 96-3 цього Кодексу, можуть бути застосовані судом до суб'єктів приватного та публічного права резидентів та нерезидентів України, включаючи підприємства, установи чи організації, державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, організації, створені ними у встановленому порядку, фонди, а також міжнародні організації, інші юридичні особи, що створені у відповідності до вимог національного чи міжнародного права.

Стаття містить положення про те, що у випадку, якщо держава або суб'єкт державної власності володіє часткою більше 25 відсотків в юридичній особі або юридична особа знаходиться під ефективним контролем держави чи суб'єкта державної власності, то ця юридична особа несе цивільну відповідальність у повному обсязі за неправомірно отриману вигоду та шкоду, заподіяну злочином, що вчинений державою, суб'єктами державної власності або державного управління [73].

На думку С. Я. Лихової та П. С. Матишевського, питання щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб є дискусійним. Воно по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві багатьох держав. Зокрема, на початку XX ст. законами США передбачалась кримінальна відповідальність юридичних осіб, винних у злочинних діях у сфері господарювання, з покаранням за такі дії штрафом. 1978 р. Європейський Комітет із проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб'єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини. Це давало б змогу судам застосовувати у таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й у вигляді заборони діяльності підприємств чи інших об'єктів, якщо їхня діяльність завдавала великої шкоди людям, суспільству чи самій природі. Такою рекомендацією скористалися Англія і Франція. Більшість європейських держав не реалізувала її, очевидно, тому, що вона не відповідає принципу кримінального права - особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин. Ця проблема має вирішуватися за допомогою адміністративного або цивільного права із застосуванням до таких підприємств штрафних санкцій з обмеженням або забороною їхньої діяльності [75, с. 251].

Питання про доцільність запровадження інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб активно обговорювалася і вченими країн пострадянського простору, зокрема й України [93].

Із прийняттям у квітні 2012 року нового Кримінально-процесуального кодексу України у наукових колах знову відновилися жваві дискусії щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб. Відтак думки науковців про перспективність та можливість такої відповідальності у багатьох випадках були абсолютно протилежними.

В Україні зроблено декілька спроб запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Так, уперше на законодавчому рівні пропонувалося ввести кримінальну відповідальність юридичних осіб ще у проекті Кримінального кодексу України, який розроблявся у 1993 році Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, але так і не був схвалений.

Другою спробою запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб в Україні став Закон «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», який теж не був реалізований на практиці.

У січні 2013 р. Кабінет Міністрів України на розгляд Верховної Ради України виніс проект Закону України № 2032 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження заходів кримінально- правового характеру стосовно юридичних осіб» та у квітні 2013 р. проект Закону України № 2990 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [108, 109].

У підсумку КК України було доповнено Розділом XIV-1 згідно із Законом від 23.05.2013 р. № 314-VII та з урахуванням змін, внесених Законом від 15.04.2014 р. № 1207-VII.

Водночас слід зауважити, що серед підстав для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру вчинення злочинів, що посягають на інтелектуальну власність, відсутні. Хоча, на нашу думку, такі злочини доцільно внести до переліку ст. 96-3 КК України.

Оскільки юридична особа діє через відповідних уповноважених фізичних осіб, і в цьому випадку дії фізичної особи визнаються діями особи юридичної, то в разі вчинення злочину, як видається, об'єкт посягання, зокрема право на інтелектуальну власність, у вказаних осіб буде збігатись.

Об'єктивні ознаки також необхідно розкривати за допомогою об'єктивної сторони складу злочину фізичної особи, яка вчинила злочин від імені та на користь юридичної особи. У цьому аспекті слід зазначити, що воля юридичної особи формується та має вияв у рішеннях її одноособових або колегіальних органів, уповноважених представників, які можуть від імені юридичної особи набувати права та виконувати обов'язки.

Щодо суб'єктивних ознак, то можна стверджувати, що виною юридичної особи є психічне ставлення керівника юридичної особи, її засновника, учасника, іншої уповноваженої особи до вчинюваної у межах своїх повноважень, від імені та в інтересах юридичної особи дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Отже, можна зробити висновок, що підставою застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичної особи є діяння фізичної особи, вчинене винно, в інтересах юридичної особи, що спричинило певну шкоду суспільним відносинам.

Ознаки суб'єктивної сторони складів злочинів, що посягають на інтелектуальну власність

Суб'єктивна сторона складу злочину - обов'язковий елемент складу злочину, що визначається в теорії кримінального права як психічне ставлення особи до суспільно небезпечного діяння, яке ним вчиняється, і характеризується провиною, мотивом, метою і емоціями. Проте існує й інша думка, згідно з якою суб'єктивна сторона злочину ототожнюється з провиною, що включає мотив і мету. Таке твердження, на думку деяких учених, невиправдано розширює рамки законодавчого визначення вини і її форм (умислу та необережності), тому не має підтримки в теорії кримінального права.

Згідно з характеристикою психічного ставлення винного до вчиненого, що міститься у кримінальному законодавстві, суб'єктивна сторона складу злочину складається з трьох ознак: вини, мотиву і мети. І якщо вина є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину, то мотив і мета - факультативні ознаки і стають обов'язковими, коли законодавець включає їх до обов'язкових ознак конкретного складу злочину.

Чинним законодавством визначені форми винної поведінки особи - умисел і необережність. Однак аналізуючи юридичну літературу, судову практику, ми дійшли висновку, що ознаки суб'єктивної сторони злочинів у сфері інтелектуальної власності не спричиняють таких гострих суперечок, які виникають з приводу об'єкта й об'єктивної сторони цих злочинів. Це стосується й позиції щодо ознаки суб'єктивної сторони злочину як форми вини, котра зазвичай є суперечливою у юристів. Так, у жодному з проаналізованих джерел ми не віднайшли вказівки на те, що злочини у сфері інтелектуальної власності можуть бути вчинені з необережності. Більше того, більшість авторів у своїх працях акцентують на тому, що такі злочини можуть бути вчинені тільки умисно. Ми також повністю погоджуємось із цим твердженням.

Отже, висновок про те, що злочини у сфері інтелектуальної власності не можуть бути вчинені з необережності, ми можемо зробити, зважаючи на об'єктивну сторону складу цих злочинів.

Суб'єктивна сторона злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності, характеризується прямим або непрямим умислом. Зокрема, винуватий усвідомлює, що порушує права інтелектуальної власності, передбачає неминучість або можливість спричинення потерпілому збитку і бажає цього або, хоч би свідомо, допускає його спричинення або ставиться до цього байдуже.

Як свідчить практика, більшість злочинів у сфері інтелектуальної власності здійснюються з непрямим умислом. Такий висновок можна зробити на основі аналізу тих цілей, з якими вчиняються такі злочини. Як відомо, у злочинах, що здійснюються з прямим умислом, і в злочинах, що здійснюються з непрямим умислом, мета вчинення злочину по-різному пов'язана із злочинними наслідками, передбаченими складом цього злочину. У злочинах, які вчиняються з прямим умислом, злочинний наслідок є бажаним результатом, метою (кінцевою або проміжною) дії винної особи. У злочинах, що здійснюються з непрямим умислом, злочинний наслідок не є метою дій винного. Винний тут усвідомлює і допускає, що його дії, спрямовані на певну мету, можуть спричинити злочинні наслідки, але ці злочинні наслідки не будуть для нього бажаними.

Із наведеного можемо стверджувати, що з прямим умислом вчиняються тільки ті злочини у сфері інтелектуальної власності, в яких винна особа переслідує мету заподіяти матеріальну шкоду авторові або іншому правовласникові. На практиці таких злочинів вчиняється небагато.

Аналіз судової практики засвідчив, що суди не завжди достатньою мірою встановлюють у діях порушника прав інтелектуальної власності провину як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину. Так, наприклад, в обвинувальному вироку у справі Грекова А. В. суд встановив, що підсудний поширював шляхом продажу раніше придбані контрафактні відеокасети у кількості 143 штук.

Про те, що вказані відеокасети є контрафактними, підсудний, з його слів, не знав. Докази того, що підсудний знав, що його касети є контрафактними, у вироку суду відсутні. Незважаючи на це, Греков А. В. був визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК України. Але якщо підсудний не знав, що відеокасети контрафактні, то як він міг усвідомлювати суспільну небезпеку їх поширення і передбачати можливість спричинення в результаті цього матеріальної шкоди правовласникові.

В обвинувальному вироку у справі Ковальчука М. В. суд встановив, що підсудний упродовж чотирьох місяців здавав у прокат 101 контрафактну відеокасету. Однак про те, що касети контрафактні, М. В. Ковальчук, з його слів, не знав. Як не знав і того, що для здачі у прокат відеокасет необхідно укладати з правовласником авторський договір. Свідчень, які спростовують свідчення підсудного, у вироку суду немає.

На наш погляд, в обвинувальному вироку суди повинні чітко зафіксувати усвідомлення винним того, що він порушує права інтелектуальної власності і передбачає можливість спричинення в результаті цього шкоди авторові або іншому правовласникові.

Окрім поділу умислу на прямий і непрямий теорією кримінального права і судовою практикою розроблена з метою правильної і обґрунтованої кваліфікації злочинів його диференціація за часом виникнення і мірою визначеності.

У першому випадку умисел поділяється на заздалегідь обдуманий і такий, що виник несподівано. Відтак виокремлюють його різновид - афектний умисел.

У другому випадку - у міру визначеності - умисел поділяється на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований). Своєю чергою, перший буває двох видів - простого й альтернативного.

Поділ умислу на заздалегідь обдуманий і несподівано виниклий, зазначає Л. Д. Гаухман, має певне кримінально-правове значення. По-перше, тільки у разі заздалегідь обдуманого умислу можуть бути стадія приготування до злочину, співучасть, що виражається у вчиненні злочину за попередньою змовою групою осіб або організованою групою. Це, зокрема, може мати значення під час розслідування злочину, передбаченого ч. 2 та ч. 3 ст.ст. 176, 177, 229 КК України, де покарання передбачене за вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою [233].

Коли йдеться про умисел, який виник несподівано, а тим більше про афектний умисел, то вважаємо, якщо умисел, який виник несподівано, ще може бути наявним у вказаних злочинах, то афектний навряд чи можливий.

Отже, розглядаючи склади злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177, 229 КК України, можна зауважити, що альтернативний умисел характерний тим, що особа передбачає настання одного з декількох індивідуально конкретизованих в її свідомості злочинних результатів.

Невизначений умисел має вияв у тому, що заподіяний злочинний результат, хоча і охоплюється передбаченням винного, але в його уяві індивідуально не визначений.

Певний умисел (і простий, і альтернативний), на думку Л. Д. Гаухмана, може бути тільки прямим. Діючи з таким умислом, винний завжди бажає настання злочинного результату. Невизначений умисел може бути прямим або непрямим, тобто особа може бажати настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, або свідомо допускати їх, або ставитися до них байдуже [233]. Вивчення теоретичних джерел і практики дає змогу зробити висновок, що особа іноді визнається такою, що вчинила цей злочин тільки у тому випадку, якщо вона знає точну вартість інтелектуальної власності, яку незаконно використовує. Про неможливість доведення цього складу злочину говорить В. Івашкін і, своєю чергою, пропонує у рамках вивчення цієї проблеми за основу брати зміст поняття «прямий умисел».

Для правильного визначення, комерційним чи ні було використання, на нашу думку, може бути застосовано лише один критерій - наявність майнової шкоди, завданої цим злочином. У цьому український законодавець пішов правильним шляхом. Вказівка на обов'язковість комерційної мети злочину, як це, наприклад, простежується в ст. 193 КК Литовської Республіки («Знищення або зміна відомостей про авторські права або про володіння суміжними правами») [145], вимагає законодавчого визначення терміна «комерційна мета». Враховуючи важливість кримінально-правових санкцій для охорони прав інтелектуальної власності, недоцільно залишати невизначеним таке поняття, оскільки воно впливає на кваліфікацію злочину і, врешті, на долю людини. Подібні норми є і в джерелах кримінального законодавства інших держав. Зокрема, у примітці до ст. 146 КК РФ зазначено, що для кваліфікації діяння як злочинного необхідно заподіяти майнової шкоди у розмірі 50 тисяч рублів [264].

Слід зазначити, що, попри те, що мета злочинів проти прав інтелектуальної власності і є факультативною ознакою складу злочину, її значення для правильної кваліфікації злочинів проти прав інтелектуальної власності все ж є доволі важливим. Саме тому доцільно визначити, що саме є метою злочину і як чином вона впливає на злочинний результат.

Із філософської позиції мета (ціль) - це той ідеальний образ, до якого прагне особа, або модель, яку вона прагне отримати внаслідок певної діяльності. Відповідно, мета злочину - це той образ результатів злочинного діяння (дій чи бездіяльності особи), якого особа прагне досягти через свою злочинну поведінку. Із психологічної позиції метою злочину, як і будь-якого іншого вчинку, є реалізація потреб особистості. Такі потреби можна поділити на нормальні, збочені і деформовані. М. О. Барановський вважає, що нормальні потреби (а прагнення до отримання матеріальної вигоди, безперечно, можна віднести саме до таких) можуть призводити до вчинення злочину лише за конфліктної ситуації (в обстановці зіткнення з протилежними і несумісними потребами інших суб'єктів) або фрустраційної ситуації (коли задоволення потреб неможливе через наявність об'єктивних перешкод) [276]. Ситуація у злочинах проти прав інтелектуальної власності є конфліктною: потреба винного до отримання майнової вигоди суперечить цілком природній і законній потребі потерпілого (суб'єкта прав інтелектуальної власності) на отримання винагороди за використання результатів своєї інтелектуальної і творчої праці.

Метою злочинів проти прав інтелектуальної власності, на нашу думку, може бути лише отримання прибутку. Навіть плагіат - присвоєння авторства чи примушування особи до співавторства - може бути кримінально караним лише тоді, коли він заподіяв майнову шкоду, не нижчу за передбачений законом мінімум. Якщо майнова шкода спричинена у розмірі, меншому за цей мінімум, то замість кримінальної має наставати адміністративна відповідальність. І кримінальна, і адміністративна відповідальність існують поряд із цивільною (відшкодуванням збитків), що накладається згідно з нормами Цивільного кодексу та відповідними законами (Закон «Про авторське право і суміжні права», Закон «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» тощо). Отже, підставою для криміналізації діянь проти прав інтелектуальної власності є їх комерційний характер, який визначає і мету злочину, а метою злочину є отримання прибутку.

П. П. Андрушко зазначає, що злочини, передбачені ст.ст. 176, 177, 229 КК України, характеризуються прямим умислом [161, с. 66]. Водночас дослідник наголошує, що мотив і мета злочину можуть бути різними, хоча, аналізуючи ст. 229 КК, вказує, що мотив і мета, за правило, корисливі [161, с. 66, 90]. Це, на нашу думку, стосується і всіх інших злочинів проти прав інтелектуальної власності.

П. С. Берзін під час дослідження складу злочину, передбаченого ст. 229 КК «Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару», визначає, що мотив і мета розглядуваного злочину мають корисливий характер: пов'язані з отриманням доходу (на свою користь або на користь інших осіб) від незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту товарів і послуг. Відтак, дослідник слушно стверджує, що корислива мета цього злочину може бути спрямована не тільки на особисте збагачення, але й на збагачення інших осіб (так звана «корислива зацікавленість») [41, с. 268]. До таких належить випадок, коли винна особа розміщує зареєстрований знак для товарів і послуг на продукції, яку виробляє та реалізує інша особа. На нашу думку, такий елемент, як «корислива зацікавленість», може бути притаманним і іншим злочинам проти прав інтелектуальної власності.

A. M. Коваль, аналізуючи злочин, передбачений ст. 176 КК України «Порушення авторського права і суміжних прав», акцентує, що найтиповішими мотивами цього злочину є корисливість та кар'єризм, а мета злочину зазвичай збігається з мотивом. Проте вчений вказує також і на випадки, коли мета може бути самостійною, наприклад, у плагіаті може бути метою захист дисертації, вступ до творчої спілки тощо [232, с. 97-98]. На нашу думку, це не зовсім так, оскільки присвоєння авторства на книгу чи статтю з метою захисту дисертації чи членства у творчій спілці само собою не може завдати матеріальної шкоди у передбаченому законом розмірі. Плагіат може вважатися кримінально караним лише тоді, коли подібне присвоєння авторства вчинено з метою промислового виробництва й збуту примірників творів, комп'ютерних програм чи баз даних тощо. Тобто у цьому разі знову наявне комерційне спрямування злочину.

Ю. В. Трунцевський, аналізуючи мотивацію злочинної поведінки особи, яка вчиняє злочин, передбачений ст. 146 КК РФ «Порушення авторських та суміжних прав», також вважає, що основним мотивом і метою такого злочину є корисливий мотив і мета [186, с. 285], хоча також стверджує, що на кваліфікацію вони не впливають.

Отже, більшість дослідників погоджуються, що метою злочинів проти права інтелектуальної власності є отримання доходу від неправомірного використання об'єктів прав інтелектуальної власності. На першому етапі своєї злочинної поведінки особа усвідомлює цю мету. Водночас вона розуміє, що отримання таких доходів неминуче спричиняє настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння матеріальної шкоди. Ця шкода настає на другому етапі розвитку злочинної поведінки - етапі безпосереднього вчинення злочину - і зазвичай має вигляд упущеної вигоди. Наприклад, від маркування товарів товарним знаком власник цього знаку зазнає втрат, оскільки не отримує винагороди за подібне розміщення товарних знаків на продукції, а якщо він є і виробником такої продукції, ще й тому, що замість його продукції споживачі купують іншу, але марковану цим товарним знаком або візуально схожим на нього. За незаконного використання винаходів і корисних моделей суб'єкт прав інтелектуальної власності не отримує передбачених законом відрахувань за використання запатентованих об'єктів, як це робиться за правомірного використання. Як стверджує П. П. Андрушко, в цьому випадку майнова шкода обраховується перш за все шляхом визначення розміру втраченої вигоди [161, с. 233]. Так само, на нашу думку, має вирішуватися питання про матеріальну шкоду і за використання інших об'єктів прав інтелектуальної власності. Проте не можна відкидати і те, що умисними діями винного може завдаватись і пряма шкода. Так, використання загальновідомого товарного знака на виробленій продукції низької якості може завдати суттєвої шкоди статусу того чи іншого виробника на ринку товарів та послуг.

Отже, комерційна спрямованість злочину завжди породжує суспільно небезпечні наслідки. Проте у злочинах проти інтелектуальної власності метою є особисте збагачення правопорушника - отримання ним доходу від реалізації продукції та послуг, вироблених із порушенням прав інтелектуальної власності. Проходячи механізм реалізації, ця мета призводить до виникнення низки соціальних змін, однією з яких є майнова шкода суб'єкта прав інтелектуальної власності. За правило, така шкода є побічним результатом злочинної діяльності винного. Але, на нашу думку, заподіяння майнової шкоди у злочинах проти прав інтелектуальної власності є, хоча й побічним, але закономірним результатом злочинної поведінки особи. Це споріднює злочини проти прав інтелектуальної власності зі злочинами проти власності, передбаченими статтями Розділу VI Особливої частини КК України.

Мета, яку переслідують винні при вчиненні злочину, практично за всіма справами - це користь, нажива, а мотиви - різні. В одних випадках - це скрутне матеріальне становище, життєві обставини, неможливість знайти іншу роботу, в інших - бажання швидко і без надзусиль заробити великі гроші.

Кваліфіковані та особливо кваліфіковані склади злочинів, що посягають на інтелектуальну власність

Кваліфікуючими ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177, 229 КК України, є: вчинення злочину повторно (ч. 2 ст. 176, ст.ст. 177, 229); (вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 ст. 176, ст.ст. 177, 229); вчинення злочину, що завдав матеріальної шкоди у великому розмірі (ч. 2 ст. 176, ст.ст. 177, 229); вчинення злочину службовою особою з використанням службового становища (ч. 3 ст. 176, ст.ст. 177, 229); вчинення злочину організованою групою (ч. 3 ст. 176, ст.ст. 177, 229); вчинення злочину, що завдав матеріальної шкоди в особливо великому розмірі (ч. 3 ст. 176, ст.ст. 177, 229).

З огляду на наявність ідентичних кваліфікуючих ознак, можемо зробити висновок, що за своєю природою злочини, що посягають на інтелектуальну власність, передбачені ст.ст. 176, 177, 229 КК України є однаковими.

Доцільно розглянути кожну з кваліфікуючих ознак детальніше.

Так, у ч. 1 ст. 32 КК України зазначається, що повторністю злочинів визнається як вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Натомість ч. 2 цієї статті містить положення про те, що повторність, передбачена частиною першою вказаної статті, відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром.

Водночас суттєве положення стосовно повторності міститься у ч. 4 ст. 32 КК України, а саме: повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.

Отже, повторним визнається вчинення двох і більше тотожних або однорідних злочинів, за які особа ще не засуджувалась або раніше вже

засуджувалася, але при цьому судимість не була знята або погашена, незалежно від того, чи були вони закінченими і чи є ця особа визнана винною у вчиненні злочину або була іншим співучасником цих злочинів. Відтак для визнання повторності вчинення певних злочинів не можна обмежуватися встановленням одного факту повторення такого ж або однорідного злочинного діяння. Необхідно ще враховувати попередню судимість за ці злочини, якщо така була і не є погашена або не знята до моменту вчинення повторного злочину.

Наведене дає підстави для висновку про доцільність формулювання примітки до ст.ст. 176, 177, 229 у такій редакції:

«У статтях 176, 177 та 229 цього кодексу повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 176, 177 та 229 цього кодексу».

Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою охоплюється поняттям співучасті. Відповідно до ст. 26 КК України, співучастю в злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. При співучасті в злочині беруть участь два або більше осіб, кожна з яких повинна мати ознаки суб'єкта злочину. Що стосується цих складів, вік співучасників має бути не меншим 16 років, вони мають бути осудні. Злочин має бути результатом загальних зусиль усіх співучасників, причому кожен зі співучасників діє умисно, дії кожного повинні мати причинний зв'язок зі злочинними діями виконавця при формальному складі та зі злочинним результатом у матеріальних складах. Таким результатом є завдання матеріальної шкоди у великому та в особливо великому розмірах. Спільна злочинна діяльність може включати як активні дії співучасників, так і їх бездіяльність.

У ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 177 та ч. 2 ст. 229 КК України передбачається співучасть за попередньою змовою - в цьому випадку така угода про вчинення злочину відбулася до його здійснення. Учасники злочину заздалегідь знають про участь один одного в майбутньому злочині, крім того, вони розробляють приблизний план дій. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб є кваліфікуючою ознакою інтелектуального піратства і, відповідно, «забезпечує» його учасникам вищий рівень відповідальності за вчинене ними діяння. Відсоток злочинів, вчинених групою осіб за попередньою змовою, також є доволі високим і надалі зростає, що не може не викликати занепокоєння у суспільстві.

Наприклад, громадяни А., Б. і В., до початку здійснення «піратських» дій, домовилися про розподіл ролей кожного у злочинному діянні. Так, А. купує чисті видео-, аудіокасети, доставляє їх на «базу» (місце, де виготовляється контрафактна продукція, складується, обліковується і направляється до торговельних точок); гр-н Б. надає вказану «базу», підшуковує виробників підробної продукції, надає усю аудіозаписуючу апаратуру. Натомість громадянин В. бере на себе функцію реалізації контрафактної продукції на торговельних ринках, відстежує виручку і доставляє її спільникам. Таким чином, наявна заздалегідь спланована змова як форма співучасті у злочині і як кваліфікуюча ознака диспозиції ч. 2 ст. 176 КК України, що одночасно є й обтяжливою обставиною. Змова може бути словесною, письмовою або у формі мовчазної згоди (конклюдентні дії), що на практиці зустрічається вкрай рідко. Аналогічно, наприклад, громадяни А., Б. і В. домовляються про копіювання запатентованого винаходу. На підставі запатентованих документів налагоджують організацію виробництва і її збут, отримуючи з цього значні кошти, не укладаючи відтак ліцензійної угоди з власником патенту.

Група за попередньою змовою і організована група - це дві з чотирьох встановлених кримінальним кодексом форм співучасті. Попередня змова про вчинення злочину зазвичай належить до умов, що забезпечують досягнення злочинного результату, і не завжди охоплює окремі деталі його здійснення. Це може стосуватися місця, часу, способу вчинення злочину, розподілу ролей між співучасниками та інших обставин, здатних вплинути на результат справи.

При кваліфікації дій винних за ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177 та ч. 3 ст. 229 КК України як організованою групою осіб слід встановлювати, які конкретно дії здійснені кожним із виконавців та іншими співучасниками злочину.

Аналізуючи об'єктивні і суб'єктивні ознаки співучасті, а також статистичні дані про поширеність злочинів, здійснених у співучасті, деякі вчені зауважують, що спільна злочинна діяльність в усіх випадках підвищує громадську небезпеку діяння порівняно зі злочином, вчиненим самостійно однією особою. За співучасті, на їх думку, і з цим варто погодитися, послаблюється вплив стримуючих чинників поведінки, зростає готовність винних до здійснення тяжких злочинів і застосування більш зухвалих способів їх вчинення.

У рамках вивчення спільної злочинної діяльності, В. В. Лунєєв також вказує на доволі значний відсоток цього виду злочинів на тлі усіх вчинених злочинів - понад третина [164]. Для досягнення злочинних цілей виникають справжні злочинні синдикати зі своєю чіткою ієрархією і найчастіше у тих сферах діяльності і бізнесу, де ймовірний великий дохід і ускладнений контроль з боку держави. Такою сферою, поза сумнівом, є і сфера інтелектуальної власності. А тому наявність цієї кваліфікуючої ознаки у ст.ст. 176, 177, 229 КК України, які передбачають захист інтелектуальної власності, є цілком виправданою.

Згідно з ч. 3 ст. 28 КК України, злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Отже, для визнання групи організованої ця група має бути стійкою групою осіб, що заздалегідь об'єдналися для вчинення одного або декількох злочинів.

Слід зауважити, що з приводу цього визначення організованої групи в наукових колах неодноразово висловлювалися критичні зауваження. Зокрема, акцентувалося, що вказаних ознак організованої групи є недостатньо, щоб відмежувати її, наприклад, від групи осіб за попередньою змовою, оскільки і та, й інша мають певну стійкість, об'єдналися з метою вчинення злочинів.

А така ознака організованої групи, як об'єднання, для вчинення одного злочину є суперечливою, оскільки не може бути стійкою злочинна група, якщо вона об'єдналася для вчинення лише одного злочину, а потім розпалася. Таку групу, на думку вчених, слід вважати групою осіб, що вчинили злочин за попередньою змовою.

Як свідчить практика, сьогодні злочини у сфері інтелектуальної власності здійснюються добре організованими групами, мають багатоепізодний і міжрегіональний характер.

Ч. 2 ст. 176 КК України вирізняється тим, що в її диспозиції йдеться не про будь-яку співучасть за попередньою змовою, а про вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, що зобов'язує встановлювати співвиконавців, тобто безпосередню участь усіх у виконанні об'єктивної сторони злочину.

Організована група від групи за попередньою змовою відрізняється такими ознаками, як стійкість і явне об'єднання для вчинення одного або декількох злочинів. У деяких випадках вчені виокремлюють ще й таку ознаку організованої групи, як професіоналізм [284].

Таку групу характеризує високий рівень організованості, планування і ретельна підготовка злочину, розподіл ролей між співучасниками тощо.

Під час характеристики ознак організованої групи в науковій літературі з-поміж іншого зазначається, що про стійкість організованої групи можуть свідчити, зокрема, такі ознаки, як стабільність її складу, тісний взаємозв'язок між її членами, узгодженість їхніх дій, постійність форм і методів злочинної діяльності, тривалість її існування і кількість вчинених злочинів.

Вказані ознаки, поза сумнівом, є визначальними для організованої групи і у справах про злочини у сфері інтелектуальної власності.

Причому стійкість в цьому виді співучасті виникає вже до вчинення першого злочину. Спрямованість злочинної діяльності і злочинний інтерес групи може бути як одностороннім, наприклад, тільки виробництво і гуртовий продаж контрафактних DVD дисків, так і різностороннім, наприклад, група може займатися не лише перевезенням контрафактних дисків, а й книг, і неліцензійного товару та ін.

Стійкість може визначити наявність постійних зв'язків між членами організованої групи і специфічних методів діяльності з підготовки і (чи) вчинення одного або декількох злочинів. Стійкість в усіх випадках припускає також попередню домовленість і співорганізованість між членами організованої групи. Стійкість організованої групи характеризується також і наявністю відлагодженої схеми узгодженості дій між її учасниками. Деякі вчені, визначаючи поняття стійкості, як її ознаки називають стабільність і постійність складу злочинної групи. Входження до неї нових членів ускладнено через небезпеку провалу усієї групи. Водночас і до виходу з групи кого-небудь із членів злочинна група ставиться вкрай негативно, вбачає в цьому відступництво і зраду її інтересів [284].

Ознака професіоналізму припускає знання механізму вчинюваного протиправного діяння, що охоплює і ретельну підготовку «кадрів» для вчинення злочину. Професіоналізм припускає також «включення» до складу організованої групи значної кількості людей, що працюють в органах державної влади і державного управління, керівників різних підприємств, працівників банків, торгівлі тощо.

Доволі важливим є здійснення чіткого розмежування між поняттями «за попередньою змовою групою осіб» і «організованою групою».

Група осіб за попередньою змовою і організована група у злочинній діяльності дуже подібні в тому, що злочини вчиняють двоє і більше осіб, які заздалегідь домовилися про вчинення одного або декількох злочинів. Отже, загальна ознака для вказаних видів співучасті - попередня змова.

Водночас організованій групі властиві усі ознаки групи за попередньою змовою, але в останній немає тих ознак, якими характеризується організована група. кримінальний інтелектуальний власність злочин

Якщо для вирішення питань відповідальності і покарання співучасників, що вчинили злочин у формі простої співучасті (групою осіб без або за попередньою змовою), критеріями слугують тяжкість вчиненого злочину, міра і характер участі в ньому кожного співучасника, то за організованих групових посягань - це ще й громадська небезпека самої групи, її мета і завдання, роль і значення участі в ній усіх осіб.

Організовані групи характеризуються доброю згуртованістю, внутрішньою дисципліною. Організатор є найбільш небезпечним серед усіх учасників злочину, ним визнається особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його здійсненням. Організатором визнається також особа, що створила злочинну групу.

Для більш детального розкриття поняття «організована група» необхідно вдатися до кримінології. Так, із-поміж наведених ознак організованої групи вчені розкривають ще низку ознак, притаманних їй [138, с. 56-59; 156, с. 107-108]. Стосовно цих ознак необхідно визначити дії організованої групи у сфері незаконного використання результатів інтелектуальної власності.

Постійне здійснення злочинів - мета об'єднання групи. Метою створення групи є вчинення злочинів, злочинна діяльність для отримання наживи. Це спонукає організовану групу і до розширення географії вчинення злочинів, і до збільшення їх кількості та інтенсивності. Спостерігається перехід до вчинення усе тяжчих і небезпечніших злочинів, що приносять групі все більший дохід. Треба наголосити, що виготовлення і реалізація контрафакту як одного з можливих злочинів у сфері інтелектуальної власності може бути не основним видом злочинної діяльності групи, а лише легким способом збагачення. Виручка від реалізації контрафакту може йти на організацію тяжчих злочинів, що здійснюються тією ж групою.

Формування психологічної структури групи, висунення лідера. На відміну від групи осіб за попередньою змовою, в організованій злочинній групі сформована і чітко виражена її психологічна структура: групу очолює лідер - її організатор і керівник. До нього приєднуються найбільш активні члени групи, за ним йдуть рядові учасники злочинної групи. В організованій злочинній групі може існувати так званий «опозиціонер», який бореться за висунення в лідери, складає конкуренцію наявному лідерові у зв'язку з незгодою з цілями або методами діяльності групи. Організована група, що спеціалізується на злочинах у сфері інтелектуальної власності, може відрізнятися за своїм складом від груп іншої злочинної спрямованості, але принцип ієрархічності залишається і тут.

Наявність у групі лідера, який зумовлює у злочинній діяльності організованість і цілеспрямованість, - одна з важливих ознак організованої групи. Тому при оцінці злочинної групи як організованої практичні працівники повинні вжити заходів щодо виявлення лідера.

Розподіл ролей при вчиненні злочинів. В організованій злочинній групі одні її члени беруть участь у підготовці злочину, наприклад здійснюють розвідку об'єкту, вивчають режим його роботи, розробляють способи здійснення і приховання злочину; інші безпосередньо вчиняють злочин; треті забезпечують зберігання, транспортування і збут викраденого. Кожен знає свої обов'язки, тому група діє злагоджено і організовано. Ця ознака якнайкраще характеризує організовану групу, що вчиняє злочини у сфері інтелектуальної власності. Без чіткого розподілу ролей було б складно провадити подібну діяльність, кожна роль відповідає певній спеціалізації і, відповідно, вимагає необхідної теоретичної і практичної підготовки кожного члена групи.

Підготовка до вчинення злочину. Організована група, за правило, ретельно готує вчинення злочину. Якщо, наприклад, група готується вчинити злочин зі заволодіння якими-небудь цінними відомостями, що містять суть якого-небудь нового винаходу, то вона вивчає об'єкт, спосіб життя потерпілих, здійснює розвідку місця знаходження основної інформації, вивчає систему захисту, забезпечує швидке зникнення з місця злочину, готує місце зберігання інформації і способи її реалізації або передачі, якщо злочин вчиняється за замовленням.

Використання складних способів вчинення злочину. Маючи розвинену функціональну структуру, організована група може використовувати складні способи вчинення групових і організованих злочинів, пов'язаних із їхньою тривалою підготовкою, застосуванням технічних, транспортних засобів і засобів зв'язку, різних хитрощів і нюансів задля здійснення і приховування злочинів.

Сувора дисципліна. Для організованої злочинної групи характерна жорстка дисципліна її членів, безумовне підпорядкування лідерові. Вона нерідко підтримується надто безжальними способами.

Заміна особистих стосунків на ділові, засновані на спільному здійсненні злочинів. Якщо в інших видах злочинних груп взаємини між членами групи нерідко формуються на основі особистої симпатії, вибору, то в організованій групі відбувається заміна особистих стосунків на суто ділові, засновані на спільному вчиненні злочинів.

Виробляється єдина ціннісна орієнтація. Її члени взаємозалежні, підкоряються загальним принципам і нормам поведінки. Група сама для усіх її членів визначає, що таке «добре» і що таке «погано». Вироблення єдиної ціннісної орієнтації дозволяє групі під час вчинення злочину, в умовах ризику, діяти злагоджено та ефективно.

Розподіл злочинних прибутків. Якщо в групі осіб і групі осіб за попередньою змовою злочинний дохід зазвичай ділиться демократично і в рівних частках, то в організованій групі прибутки діляться відповідно до становища кожного її члена в ієрархії групи, в її структурі: лідер забирає значну частину доходу, активні члени групи отримують більше, аніж рядові.

Створення спеціального грошового фонду. У деяких організованих злочинних групах існує спеціальний грошовий фонд - «общак», яким розпоряджається лідер. Гроші з фонду можуть використовуватися для підкупу посадовців, у тому числі працівників правоохоронних органів. З цього ж фонду видається матеріальна допомога членам групи, що відбувають покарання, а також членам їхніх сімей.

У боротьбі з організованою злочинністю у сфері інтелектуальної власності велике значення має виявлення лідерів цих груп. Організатор зазвичай не обмежується здійсненням одного злочинного епізоду. Його наміри, особливо виготовлення контрафактної продукції у великому обсязі або отримання інформації про дорогий винахід, спрямовані на розширення своєї діяльності. Особливо, якщо на такі дії відсутня відповідна реакція з боку державних органів і правовласників. У результаті маємо справу з добре організованою «спеціалізованою», тобто «професійною», злочинністю.