Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

Визначення корпоративних прав закріплено в ч. 1 ст. 167 ГК України: це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що містять правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. У ч. 3 цієї статті передбачено, що під корпоративними відносинами йдеться про відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

У ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» також визначено поняття «корпоративні права» як сукупність майнових і немайнових прав акціонера-власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. В останньому визначенні деталізовано правову природу корпоративних прав з їх поділом на майнові і немайнові права власника акцій. Це дає підстави науковцям розглядати суб'єктивне корпоративне право як сукупність цивільних прав, що містять низку самостійних суб'єктивних прав, якими охоплюється участь в управлінні, право на інформацію і дивіденди, а також на частку в статутному капіталі у разі ліквідації корпоративної юридичної особи Сосула О. Правова природа корпоративних прав. 2018. URL: http://science.lpnu.ua/sites/default/files/joumal- paper/2019/jan/15430/17.pdf.

У п. 1.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 4 від 25.02.2016 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» зазначено, що при визначенні підвідомчості справ цієї категорії судам необхідно враховувати, що з огляду на системний аналіз положень статті 84 ЦК України, частини п'ятої статті 63, частин першої та третьої статті 167 ГК України, Закону України «Про господарські товариства», Закону України «Про акціонерні товариства», статей 1, 19 і частин першої, шостої статті 20 Закону України «Про фермерське господарство», статей 6, 8, 19 та 21 Закону України «Про кооперацію» корпоративні відносини виникають, зокрема, у господарських товариствах, виробничих кооперативах, фермерських господарствах, приватних підприємствах, заснованих на власності двох або більше осіб.

При дослідженні правової природи корпоративних прав необхідно розрізняти власне корпоративне право і право власності на частку в статутному капіталі ТОВ та ТДВ. Набуття права власності на частку за договором надає особі право на вступ до ТОВ. Право участі у ТОВ або ТДВ є особистим немайновим правом. Водночас автоматичного набуття статусу учасника товариства через набуття третьою особою права власності на частку у статутному капіталі не відбувається. Право безпосередньої участі у ТОВ або ТДВ третя особа набуває тільки з моменту вступу до товариства, що підтверджується відповідним рішенням загальних зборів учасників товариства.

Становлення інституту права інтелектуальної власності і визнання виключного права на результати інтелектуальної діяльності призвело до появи самостійного виду майнових прав і майнових правовідносин - у сфері інтелектуальної власності.

Історично, на початковому етапі виникнення правової ідеї щодо сутності прав на результати інтелектуальної діяльності, останні характеризувалися як різновид вже розробленої на той час конструкції права власності і фактично були прирівняні до нього за правовим режимом. За словами Р. Саватьє, «...по мере того, как в юридической технике начали появляться абстрактные имущества, первоначальный смысл слова „право собственности” был в действительности расширен. Этим словом хотят продолжать обозначать совокупность наиболее полную и наиболее абсолютную всех прав, которые можно иметь в отношении вновь возникших бестелесных имуществ. Это полнота прав. Мы вынуждены говорить о праве собственности на права для того, чтобы указать на полноту прав, о которых идет речь» Саватье Р. Теория обязательств. Москва: Прогресс, 1972. С. 90..

Результатом такої інтерпретації стало послідовне закріплення в національних і міжнародних правових актах терміна «промислова власність», який разом з авторським правом утворили загальну категорію інтелектуальної власності. Означені поняття міцно утвердилися у законодавстві, правових доктринах багатьох країн світу, отримавши міжнародну легітимацію на рівні таких найважливіших для цієї сфери актів, як Стокгольмська конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, та Паризька конвенція з охорони промислової власності.

На противагу наведеному розумінню прав на результати творчості, що отримало назву «пропрієтарної концепції» (від лат. ршprietas - власність), у науковому середовищі сформувався більш досконалий підхід, за яким відстоювалася неможливість поширення на творчі результати, які за своєю природою є нематеріальними об'єктами, режиму права власності. Пропонувалося принципово інше бачення сутності прав на інтелектуальні продукти як прав «виключних», що формують особливу категорію прав, відмінну від права власності за змістом правомочностей, підставами виникнення тощо. Таке наукове уявлення склало основу виникнення так званої теорії виключних прав, яка мала на меті сконструювати правовий механізм залучення прав на результати інтелектуальної діяльності до економічного обороту, що був би адекватним природі цих об'єктів.

Розглядаючи майнове право як об'єкт обороту, варто зазначити, що в такому розумінні майнове право виступає вже як благо, що належить управо- мочному суб'єкту. В. А. Бєлов визначає оборот об'єктів цивільних правовідносин (цивільний оборот) як сукупність випадків зміни носіїв суб'єктивних цивільних прав Белов В. А. Объект субъективного гражданского права, объект гражданского правоотношения и объект гражданского оборота: соотношение понятий. Объекты гражданского оборота: сб. ст. / отв. ред. М. А. Рожкова. Москва, 2007. С. 6-77.. Для участі в обороті майнове право має відповідати двом ознакам: можливість грошової оцінки, можливість відділення права від його носія і передачі іншим особам Курть А. Проблема юридической природы или сущности вещного (имущественного) права как объект гражданского оборота. Закон и жизнь. 2014. № 3. С. 36.. Водночас у літературі підкреслюється, що самостійним об'єктом обороту не можуть бути речові права, оскільки вони слідують за річчю, тобто у відносинах власності передається сама річ Кулаков В. В. Обязательство и осложнения его структуры в гражданском праве России: монография. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: РАП; Волтерс Клувер, 2010. 256 с..

Стосовно співвідношення понять «майно» і «майнові права» у національному законодавстві існують різні підходи. Правові норми, в яких вживається поняття майнових прав у розумінні об'єкта правовідносин, неоднозначно розкривають правову природу (сутність) цих прав. Зокрема, ЦК України у переліку об'єктів цивільних прав (ч. 1 ст. 177) поряд із речами і грошима, і цінними паперами, результатами робіт, послугами, нематеріальними благами, називає також майнові права.

Науковці, здійснюючи граматичне тлумачення норми ст. 177 ЦК України, доходять висновку, що ця норма дає змогу віднести до майна речі, серед яких гроші та цінні папери, а також інше майно. Натомість інші матеріальні і нематеріальні блага (і майнові права також), які згідно зі ст. 177 ЦК України є об'єктами цивільних прав, до майна не належать Гаврилюк В. Майно та майнові права та обов'язки як об'єкти універсального правонаступництва при реорганізації юридичних осіб. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2013. № 2(96). С. 81..

Також варто звернути увагу, що об'єктами цивільних прав окремо названі нематеріальні блага, серед яких і об'єкти інтелектуальної власності, тому логічним є висновок і про те, що наведена норма не відносить до об'єктів цивільних прав майнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Такий підхід викликав справедливі критичні зауваження у науці. Зокрема, Р. Б. Шишка вбачає в ньому вплив пропрієтарної теорії і зазначає, що «...виникає два протилежні висновки: майнові права визнаються об'єктами правовідносин як загальна посилка; стосовно інтелектуальної власності діє виняток і майнові права не визнаються об'єктами права інтелектуальної власності. З другим висновком погодитись не можна»' Шишка Р. Б. Охорона прав суб'єктів інтелектуальної власності у цивільному праві України: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03 «Цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»; Національний університет внутрішніх справ. Харків, 2004. С. 158..

Щодо цього варто зауважити, що майнові права на об'єкти інтелектуальної власності є специфічною категорією і ця специфіка накладає свій відбиток на відносини статики і динаміки вказаних прав. У разі статичного існування майнового права (наприклад, суб'єкт є патентовласником і самостійно використовує патент), об'єктом прав і відповідно об'єктом правовідносин буде сам об'єкт інтелектуальної власності як нематеріальне благо. Майнове право інтелектуальної власності у такому разі виступає у значенні суб'єктивного права і входить до змісту правовідносин. Якщо ж відбувається динаміка цих прав, наприклад, укладається договір про відчуження майнових прав, які надаються патентом, то у цьому разі об'єктом правовідносин стає власне майнове право інтелектуальної власності, оскільки нематеріальний результат інтелектуальної діяльності передаватися не може. Суб'єктивним правом у такому договірному правовідношенні виступає зобов'язальне право як право вимоги патентовласника до іншої сторони (покупця) щодо сплати винагороди за передане право.

Питання співвідношення майна і майнових прав вирішуються і у ч. 1 ст. 190 ЦК України: «Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки». Водночас, ч. 2 цієї статті закріплює, що «Майнові права є неспоживчою річчю. Майнові права визнаються речовими правами», що автоматично виключає майнові права інтелектуальної власності, які не є речовими правами, із поняття «майно» у розумінні ЦК України. Відтак, за позицією ЦК України майно пов'язується лише з об'єктами, які є речами або стосуються прав на речі як предметів матеріального світу.

Подібний підхід до розуміння поняття «майно» зустрічаємо й у цивільних кодексах інших країн. Наприклад, відповідно до ст. 285 Цивільного кодексу Республіки Молдова майнові права поряд із предметами матеріального світу належать до речей Курть А. Проблема юридической природы или сущности вещного (имущественного) права как объект гражданского оборота. Закон и жизнь. 2014. № 3. С. 31.. Тут потрібно зазначити, що поняття «безтілесна річ» було відомо ще з римських часів. Гай поділяв речі на тілесні (до них можна доторкнутися) і безтілесні (доторкнутися не можна). Як безтілесні він розглядав ті, що «знаходяться у праві» Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. Москва, 1960. С. 83.. Тобто фактично поняття речі мало тоді більш широкий зміст і охоплювало все, що сьогодні вважається майном у широкому розумінні, і майнові права також.

Законодавче визначення поняття «майнове право» закріплено в ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», відповідно до якого «майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги».

Наведене визначення майнових прав закріплює невичерпний перелік майнових прав, виключаючи з нього лише право власності. Отже, вказаний Закон, на відміну від ЦК України, не відносить речове право (право власності) до майнових прав. Таке виключення зумовлено, напевно, тією обставиною, що в цілях цього Закону об'єктом оцінки буде не право власності, а сам його об'єкт - рухоме чи нерухоме майно. Навіть з назви цього Закону України очевидно, що він чітко розмежовує поняття «майно» і «майнові права». Беручи при цьому до уваги, що на підставі вказаного Закону розроблено Національний стандарт № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», можна стверджувати, що майнові права на об'єкти інтелектуальної власності віднесено цим Законом до різновиду майнових прав.

Майнові права як об'єкт правовідносин регулюються і Законом України «Про заставу». Предметом застави, згідно із ст. 4 вказаного Закону, можуть бути майно та майнові права. Водночас правова природа майнових прав як предмета застави не уточняється. Хоча аналіз інших положень цього Закону свідчить, що майнові права трактуються в ньому лише як зобов'язальні права, оскільки їх реалізація у разі невиконання зобов'язання боржником пов'язується з уступкою заставодавцем вимоги, що випливає із заставленого права (ст. 23).

Визначення поняття майна у сфері господарювання закріплено у низці положень ГК України. Як доводить В. С. Щербина, досліджуючи співвідношення понять «правовий режим майна у сфері господарювання» і «правовий режим майна суб'єктів господарювання», «майно в господарському обороті», поняття «господарський оборот» прямо пов'язане із поняттям «ринок», який є специфічним об'єктом правового впливу, що означає, що майно в господарському обороті - це лише певна частина майна господарського призначення, що є товаром у відносинах між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин. Тому серед вище зазначених понять видів майна найбільш широким є поняття майна у сфері господарювання, яке поділяється на майно господарського призначення і майно (об'єкти) соціального призначення Щербина В. С. Поняття та склад майна господарського призначення. Право і суспільство. 2020. № 1. С. 197..

Згідно з ч. 1 ст. 139 ГК України, майном є сукупність речей та інших цінностей (включно з нематеріальними активами), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Відповідно до ч. 1 ст. 145 ГК України, майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону. Частина 1 ст. 66 ГК України передбачає, що майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства.

Отже, в ГК України, на відміну від ЦК України, до майна віднесено речі, інші цінності, вартість яких відображається в балансі, зокрема і нематеріальні активи, які виступають економічною формою існування майнових прав інтелектуальної власності. Цей підхід повністю відповідає призначенню майнових прав інтелектуальної власності у господарській сфері. Він підтверджується сучасними тенденціями оцінки цінності майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності в економічно розвинутих країнах світу. Зокрема, з міжнародних рейтингів брендів відомо, що майнові права на торговельні марки зарубіжних компаній оцінюються як нематеріальні активи у величезні суми.

Нематеріальна природа об'єктів інтелектуальної власності не виключає майнової цінності прав на ці об'єкти. Цей феномен вдало підкреслив французький вчений Р. Саватье, який вказував на те, що «...для того чтобы создать имущество, нет необходимости в существовании реальной „вещи”; достаточно абстракции, не имеющей конкретного объекта: патент, предоставляющий изобретателю право требовать вознаграждения от всех тех, кто использует его изобретение, представляет собой имущество, которое в качестве объекта представляет собой чистую абстракцию» Саватье Р. Теория обязательств. Москва: Прогресс, 1972. С. 89, 101..

Водночас важливо підкреслити, що речове право власності не має у відриві від свого матеріального предмета економічного значення: матеріальна річ є самостійним видом майна суб'єкта господарювання, набуваючи економічної форми активів - основних засобів. Щодо об'єктів інтелектуальної власності ситуація інша. Зважаючи, що через нематеріальний характер інтелектуального продукту він не може бути оцінений і відособлений, економічну форму у складі майна набуває не сам по собі інтелектуальний продукт, а майнові права на нього - як нематеріальний актив. І у цьому разі суб'єктивне майнове право одночасно виконує дві функції: є мірою можливої поведінки щодо об'єкта інтелектуальної власності (дає певні можливості для підприємства), а також є самостійним об'єктом - видом майна підприємства. До майнових прав інтелектуальної власності належать: право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (424 ЦК України).

Вказана особливість зумовила виникнення в юридичній науці поняття «право на право», так званої юридичної фікції, яка має на меті зробити можливим оборот майнових прав. Подібні фікції є, наприклад, у відносинах продажу цінних паперів, правочинів щодо уступки зобов'язальних прав. В. В. Кулаков на прикладі обороту цінних паперів влучно пояснює, що цінні папери як документ є фактично «транспортним засобом» для обороту (транспортування) майнового права, що засвідчується цінним папером Кулаков В. В. Обязательство и осложнения его структуры в гражданском праве России: монография. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: РАП; Волтерс Клувер, 2010. С. 88.. Подібні фікції характерні і для майнового права інтелектуальної власності: функцію фіксації права, «транспортного засобу» тут виконує патент або свідоцтво, передача якого і підтверджує перехід цього майнового права.

Конвенція в ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. На відміну від традиційного розуміння інституту права власності, характерного для права України, як і загалом для держав континентальної системи права, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» (possessions) ширше і у контексті ст. 1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно» (existing possessions), але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи (assets)). Крім рухомого та нерухомого майна під захист ст. 1 Першого протоколу підпадають, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре ім'я»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію тощо У ВСУ підсумували рекомендації щодо захисту права власності. Закон і бізнес. 03.12.2015. URL: https://zib. com.ua/ua/print/120218-u_verhovnomu_sudi_pidsumuvali_rekomendacii_schodo_zahistu_pr.html.

Проведений аналіз еволюції поняття «майно» свідчить, що в сучасному праві формується тенденція розширення кола об'єктів, які охоплюються поняттям «майно». Поряд із традиційним видом майна - речами, майном вважаються й інші майнові цінності - об'єкти неречової субстанції, які представлені майновими правами, майновими очікуваннями, майновими інтересами. І. В. Спасибо-Фатєєва дуже влучно характеризує цей процес: «В отношении объектов заметна следующая тенденция: все более ощутим крен из вещносубстанционного (реально-материального) мира к его проекции в догматически-формализированную синтетично-правовую их субстанцию. Это имущественные права, которые уже не уступаются, как было ранее, а продаются и покупаются, как вещи» Спасибо-Фатеева И. В. Методология новой формации правового регулирования гражданских отношений в Украине. Методология исследования проблем цивилистики: сб. ст., посвящ памяти проф. А. А. Пушкина / под ред. Ю. М. Жорнокуя и С. А. Слипченко. Харьков: Право, 2017. C. 142..

Отже, на підставі вищезазначеного, до майнових прав належать: речові права (право власності, обмежені речові права), корпоративні права, зобов'язальні права, майнові права інтелектуальної власності (виключні права). Кожен вид цих прав відрізняється від іншого об'єктом, змістом правомочностей (в межах загальної моделі змісту будь-якого суб'єктивного права), способами реалізації. Відповідно, така специфіка обумовлює й особливості захисту видів майнових прав, що проявляється у специфіці підстав захисту, способів захисту і порядку їх застосування.

Поняття майна тісно пов'язане з економічною категорією «товар». Як зазначає О. В. Безух, особливістю товару є те, що це не просто майно, а майно, яке призначене та використовується з метою отримання прибутку (додаткового майна) та має подвійну економічну природу. Це породжує низку деформацій у відносинах між постачальником і покупцем, що безпосередньо пов'язані з ринком та економічною конкуренцією, створюють додаткові об'єкти правовідносин (прибуток або інші економічні блага для суб'єктів господарювання (частки ринка, конкурентні переваги), можливість регулярної реалізації товару та його географію, споживчу якість і взаємозамінність товарів, уявлення споживача про товар, безпеку для споживачів і навколишнього середовища, інші умови обороту товарів на ринку, які разом впливають на ціну товару й можуть спотворювати її справедливість) і потребують іншого режиму правового регулювання Безух О. В. Товар і майнові відносини в умовах економічної конкуренції. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 4. С. 54-58..

Відтак, майно і товар є взаємопов'язаними, але різнопорядковими об'єктами, які не співпадають за змістом і мають окремий правовий режим. Щоб визнаватися товаром, майно має відповідати певним економічним характеристикам, а саме: споживна вартість, тобто здатність задовольняти конкретні потреби, і мінова вартість, яка пов'язується із можливістю обміну на інші товари. Необхідною ознакою об'єктів торговельного обороту визнається їх комерційна оборотоздатність, що характеризується як здатність слугувати об'єктом торговельних договорів і змінювати власника Пугинский Б. И. Коммерческое право. Москва: Изд-во «Зерцало», 2005..

З розвитком мережі Інтернет, інформаційних технологій зростає економічна цінність віртуальних об'єктів (зокрема, різноманітних віртуальних ігор, віртуальна зброя, будинки тощо), які існують у віртуальному просторі. Сучасна правова наука ще не сформувала чітких уявлень стосовно правової природи віртуальних об'єктів, що, безумовно, стримує і правотворчу діяльність щодо законодавчого врегулювання віртуальних відносин. Еннан Р. вважає, що визнання віртуальних об'єктів майном відкриває можливості для захисту прав їхніх володільців за допомогою інструментарію норм про не- обґрунтоване збагачення. Безпідставне привласнення таких об'єктів іншими особами цілком може кваліфікуватися як необґрунтовано придбане майно виникненням правового зобов'язання його повернути в натурі чи, за неможливості такого повернення, відшкодувати його вартість Еннан Р. Правовий режим «віртуальної власності»: поняття, ознаки, сутність і правова природа. Теорія і практика інтелектуальної власності. С. 123-131..

Наразі поки що єдиним урегульованим різновидом віртуальних активів в Україні є електронні гроші. Їх правовою основою є Положення про електронні гроші в Україні, затверджене Постановою Національного банку України від 04.11.2010 № 481, Закони України «Про платіжні системи та переказ грошей», «Про електронну комерцію». Проте електронні гроші - це тільки один із різновидів віртуальних активів, який до того ж не є аналогом крипто- чи віртуальної валюти, як уважає більшість Головко С. Як віртуальні активи можуть матеріалізуватись у цивільному обігу. Закон і бізнес. 17.07.2020. URL: https://zib.com.ua/ua/143449-yak_virtualni_aktivi_mozhut_materializuvatis_u_civilnomu_obi.html.

Поняття «віртуальний актив» визначено в Законі України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» як цифрове вираження вартості, яким можна торгувати у цифровому форматі або переказувати і яке може використовуватися для платіжних або інвестиційних цілей. Фактично, поняття віртуальний актив зведено лише до віртуальної ціни і не охоплює інших об'єктів, що мають економічну цінність у віртуальному просторі.

Самостійним об'єктом захисту може виступати також інтерес, який виступає у формі законного інтересу (охоронюваного законом інтересу, юридичного інтересу), який належить певній особі. Потреба окремого захисту інтересу пов'язана з тим, що правові норми апріорі не можуть охопити і врегулювати всі моделі соціально важливої поведінки учасників суспільних відносин, у зв'язку з чим об'єктивно формується певне коло значимих інтересів, які прямо не прописані у законодавстві як відповідне суб'єктивне право, але опосередковуються всією системою правових приписів, принципів права, природними закономірностями існування особи.

Як наголошує І. В. Венедіктова, відображення інтересу в нормах приватного права об'єктивно неможливо. Під відображенням, мабуть, розуміють інтуїтивне відчуття. Фактично, інтерес спонукає особу до його реалізації, а реалізація інтересу виливається у правовідносини, які вже передбачають суб'єктивно право та обов'язок. Тому говорити про захист інтересів «за аналогією» не зовсім коректно, очевидно, можна говорити про те, що однопланові приватні інтереси, які, ймовірно, і мають деякі відмінності, отримають законну (легітимну) охорону, коли в результаті реалізації втіляться в певні правовідносини, врегульовані нормою приватного права Сучасні проблеми цивільного права та процесу: навчальний посібник / за ред. Ю. М. Жорнокуя та Л. В. Кра- сицької. Харків: Право, 2017. С. 47..

Ідея розмежування права і законного інтересу як окремих об'єктів захисту закладена у всіх процесуальних кодексах. Зокрема, у ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

В юридичній доктрині стосовно природи інтересу, його зв'язків із суб'єктивним правом існують різноманітні підходи і погляди. Це, серед іншого, привело до необхідності офіційного тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» Конституційним судом України (Рішення у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004. Офіційний вісник України. 2004. № 50. Ст. 3288..

Конституційний суд України, ґрунтуючись на етимологічному змісті, загальносоціальному значенні поняття «інтерес», здійснив інтерпретацію цього поняття у вузькому розумінні як «охоронюваний законом інтерес» (законний інтерес), тобто інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому сенсі, перебуває виключно в логічно-смисловому зв'язку із суб'єктивним правом, але прямо ним не опосередковується, тобто виходить за межі останнього. Розкриваючи співвідношення суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу, Конституційний суд України визначив спільну рису цих категорій, а саме: вони обидва є дозволами, однак суб'єктивне право є дозволом, що відображається у формулі: «Дозволено все, що передбачено в законі», а інтерес - простим дозволом, до якого можна застосувати правило: «Дозволено все, що не забороняється законом».

На цій підставі поняття «охоронюваний законом інтерес» визначено в рішенні Конституційного суду України як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та / або нематеріальним благом; е) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Наведена правова позиція Конституційного суду України відображає широко поширений у науковій літературі підхід до визначення природи законного інтересу як самостійного об'єкту захисту. Водночас ця теза не означає, що інтерес і суб'єктивне право є повністю автономними правовими категоріями. Як зазначає А. П. Сергєєв, в основі будь-якого суб'єктивного права лежить той чи інший інтерес, для задоволення якого суб'єктивне право і надається управомочному. При цьому вчений визнає, що суб'єкти можуть мати і такі інтереси, які не опосередковуються суб'єктивними правами, а існують самостійно у формі охоронюваних законом інтересів, і, як такі, підлягають захисту у разі їх порушення Гражданское право. Учебник. Часть I. 3-е изд., перераб. и доп. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. Москва: Проспект, 1998. С. 282.. О. С. Іоффе вважає, що суб'єктивне право є засобом задоволення інтересів, які співпадають з інтересами держави або не суперечать йому, адже основний смисл надання управомочному суб'єктивного права полягає у створенні необхідних правових передумов для задоволення його інтересів. Саме індивідуальний інтерес (в якому проявляється суспільний інтерес) і визначає сутність суб'єктивного права і входить до його змісту Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та. 1949. С. 50, 53-54.. Д. М. Чечот також визнає взаємозв'язок суб'єктивного права й інтересу, але розглядає останній як мету і передумову виникнення будь-якого суб'єктивного права Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. С. 35..

Є. О. Крашенинніков виокремлює дві форми правового визнання інтересів: наділення особи відповідним суб'єктивним правом, яке є засобом задоволення інтересу; врахування певного інтересу у процесі вирішення право- застосовчим органом відповідної справи без наділення його носія відповідним суб'єктивним правом Крашенинников Е. А. Интерес и субъективное гражданское право. Правоведение. 2000. № 3. С. 133..

О. Р. Зельдіна та О. Г. Хрімлі визначають поняття «інтерес, що охороняється законом» як відбите в об'єктивному праві або таке, що випливає з його загального сенсу (не суперечить йому), прагнення суб'єкта підприємництва до досягнення економічних і соціальних результатів, які є об'єктом захисту з боку держави Зельдіна О. Р., Хрімлі О. Г. Судовий захист прав суб'єктів підприємництва: теоретичні та практичні аспекти: монографія; НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. Київ: Юрінком Інтер, 2015. С. 29..

Наведене дає підстави стверджувати, що категорією законного інтересу охоплюється як інтерес, реалізація якого опосередковується відповідним суб'єктивним правом (у такому разі об'єктом захисту виступає безпосередньо суб'єктивне право), так і юридично значимий (охоронюваний законом), який не забезпечується суб'єктивним правом, а випливає із загальних принципів, засад, змісту об'єктивного права. У другому значенні охоронюваний законом інтерес виступає самостійним об'єктом захисту.

У різних сферах майнових відносин існують охоронювані законом інтереси, які виступають потенційними об'єктами захисту. Зокрема, у сфері інтелектуальної власності цей вид інтересів представлено, наприклад, інтересами суб'єкта господарювання, які пов'язані з набуттям і збереженням конкурентних переваг завдяки використанню ділової репутації, сформованої внаслідок залучення нововведень, інших виробничих рішень, оригінальних індивідуалізуючих позначень до підприємницької діяльності. Такі інтереси є об'єктом захисту від дій, визнаних законодавством недобросовісною конкуренцію, у вигляді неправомірного використання товару, неправомірного використання комерційних позначень, зовнішнього вигляду продукції тощо.

Прикладом охоронюваного законом інтересу виступають також інтереси сторони ліцензійного договору (ліцензіату) в захисті права на використання винаходу, наданого йому тимчасово, у разі порушення цього права третьою особою, з якою він не перебуває в цих договірних відносинах. Як свідчить практика, відсутність у правовласника (ліцензіара) бажання здійснювати дії, спрямовані на захист наданого за договором права, призводить до ущемлення інтересу користувача в монопольному використанні об'єкта інтелектуальної власності й отриманні прибутку.

Відсутність у більшості випадків прямої нормативної формалізації видів і змісту охоронюваних законом інтересів призводить до неврахування, слабкості їхнього захисту, що обумовлює, у свою чергу, потребу підвищення ефективності правових засобів, які забезпечують захисту юридично значимих інтересів. Таке завдання актуалізується і з огляду на положення Директиви 2004/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2004 р. «Про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності», які проголошують, що право вимагати застосування заходів і процедур захист має належати не лише правовласникам, а й іншим особам, які мають пряму заінтересованість і відповідне правове становище, наскільки це дозволяється законодавством (п. 18).

Відсутність прямої формалізації змісту законних інтересів зумовлює необхідність формування високого рівня правової свідомості носіїв таких інтересів, правозастосовчих органів, знання всієї системи правових можливостей, наданих об'єктивним правом, глибоким розумінням сутності і змісту правових принципів права і гарантованих законом прав і свобод.

1.3Способи захисту прав та інтересів: поняття, види, реалізація принципу верховенства права при застосуванні способів захисту

Коваль І.Ф.,

д-р юридичних наук, доцент декан юридичного факультету, завідувач кафедри цивільного права і процесу (2014-2019 рр.)

Забезпечення ефективного захисту прав та інтересів учасників суспільних відносин є одним із найголовніших завдань держави в контексті реального впровадження принципу верховенства права. Цей принцип забезпечує панування права у суспільстві, втілення ідей соціальної справедливості, свободи, рівності у правотворчу і правозастосовчу діяльність держави.

Ефективність захисту прав та інтересів залежить від багатьох чинників, основним серед яких виступає обрання ефективного способу захисту. В сучасних умовах ускладнення суспільних відносин, вчинення безлічі різноманітних правопорушень у різних сферах суспільного життя, нестабільності, розгалуженості, недосконалості положень чинного законодавства учасники спірних правовідносин і судові органи стикаються із проблемами під час обрання і застосування належних способів захисту порушених прав та інтересів.

В юридичній доктрині досліджено широке різноманіття теоретичних і практичних аспектів застосування способів захисту прав та інтересів. Вони досліджуються багатьма вченими, зокрема, О. Беляневич, О. Подцерковним, Р. Стефанчуком, Н. Кузнєцовою, О. Підопригорою, М. Хоменко, А. Яремою.

У науковій літературі надано численні визначення поняття способу захисту суб 'єктивних прав і законних інтересів. Наприклад, під способом захисту розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника Гражданское право: учебник. Часть I. Издание третье, перераб. и доп. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. Москва: Проспект, 1998. С. 284.; передбачені законом заходи, за допомогою яких досягається припинення, попередження, усунення порушень права, його відновлення та компенсація збитків Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. Москва, 1997. С. 628.; матеріально- правові чи юрисдикційні дії, спрямовані на усунення перепон на шляху здійснення суб'єктами своїх прав чи припинення правопорушення, відновлення становища, яке існувало до правопорушення Вершинин А. П. Способы защиты гражданских прав в суде. СПб., 1997. С. 18.; нормативно визначені заходи, що особа, права чи охоронювані законом інтереси якої порушено, вправі застосовувати з метою відновлення порушених прав і припинення дії, що порушує такі права Андрейцева О. Б. Цивільно-правові способи захисту прав на об'єкти промислової власності: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2009. С. 36..

Попри певні розбіжності у визначеннях поняття «спосіб захисту» в юридичній доктрині, квінтесенцією цього поняття є його розуміння як правового засобу, інструменту, застосування якого забезпечує мету захисту - відновлення прав, припинення правопорушення, ліквідація негативних наслідків тощо.

Наукова узгодженість у розумінні поняття способів захисту не спостерігається в питаннях їх класифікації. В юридичній літературі пропонуються різні підходи до поділу способів захисту як із зазначенням критеріїв, так і без них. Наприклад, Р. Б. Шишка розмежовує способи правового захисту на: фактичні, які застосовуються управомочною особою у разі самозахисту прав (необхідна оборона, крайня необхідність); оперативні, що застосовуються управомочною особою і є заходами юридичного впливу; правоохоронні засоби державно-примусового характеру, що застосовуються державними органами; правоохоронні засоби державно-примусового характеру, що застосовуються у разі звернення потерпілих осіб при розгляді спору Шишка Р. Б. Охорона прав суб'єктів інтелектуальної власності у цивільному праві України: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03; Одеська національна юридична академія. Одеса, 2004. С. 27.. Наведена класифікація побудована залежно від видів форм захисту, в якій відбувається реалізація того чи іншого способу.

Поширеним є поділ способів захисту прав залежно від мети їх застосування: пресікальні, відновлювальні, штрафні способи захисту прав (А. П. Вершинін Вершинин А. П. Способы защиты гражданских прав в суде. СПб., 1997. С. 37. або превентивно-пресікальні, відновлювальні, компенсаційні (Р. О. Стефанчук) Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. редактор Я. М. Шевченко. Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. С. 194.. За цим критерієм способи захисту диференціюють також в іншому розрізі: заходи превентивного характеру; заходи, спрямовані на охорону майнової сфери управненої особи; заходи, які справляють матеріальний вплив на правопорушника; заходи, спрямовані на захист правопорядку Советское гражданское право. Учебник. Т. 1 / отв. ред. В. П. Грибанов, С. М. Корнеев. Москва: Юрид. лит., 1979. С. 277.. Наведені варіанти поділу способів захисту залежно від їхньої мети відображають різноманіття напрямів впливу заходів правоохоронного характеру, що застосовуються для захисту прав і законних інтересів, і мають важливе значення для виявлення їхнього змісту й особливостей застосування. Натомість зазначений критерій, зосереджуючись на меті захисту, не охоплює усіх інших аспектів правової характеристики способів захисту, за якими вони відрізняються один від одного.

0. В. Аушева пропонує класифікацію способів захисту прав суб'єктів господарювання за характером порушень і значенням способів захисту: основні (способи судового захисту); альтернативні (способи адміністративного захисту); допоміжні (способи самозахисту і захисту органами прокуратури) і додаткові (способи громадського захисту) Аушева О. В. Захист прав суб'єктів господарювання від порушень органами державної влади: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04; Інститут ЕПД НАН України. Донецьк, 2007. С. 5.. Така класифікація виявляє ще один ракурс у дослідженні способів захисту, збагачуючи їх наукову розробку. Водночас необхідно визнати певну умовність цього поділу, адже залежно від конкретної конфліктної ситуації заходи, що віднесені до альтернативних і допоміжних, можуть виявитися як найбільш адекватні й ефективні для припинення відповідного порушення.

1. В. Головань розмежовує загальні, специфічні й організаційно-технічні засоби і методи захисту прав суб'єктів підприємництва. До загальних засобів і методів автор відносить загальне укріплення законності; поширення правових знань; розвиток системи правової допомоги; впровадження принципу невідворотності покарання за порушення прав. Специфічними засобами захисту вважаються оскарження незаконних дій чи бездіяльності; невиконання незаконних вимог; повідомлення компетентних органів про факти порушень прав суб'єктів підприємницької діяльності; звернення уваги громадськості на факти порушень прав суб'єктів підприємницької діяльності; вжиття заходів щодо одержання інформації про діяльність контролюючих органів; фіксація фактів незаконних дій чи бездіяльності контролюючих ор- ганів Головань І. В. Правова робота у механізмі захисту прав суб'єктів підприємництва: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04; Інститут економіко-правових досліджень НАН України. Донецьк, 2003. С. 10.. У наведеному поділі засобів захисту має місце змішування близьких, але самостійних правових категорій «способи захисту» й «засоби правової охорони» (укріплення законності, одержання інформації про діяльність контролюючих органів), через що така класифікація не повною мірою відображає видове різноманіття власне способів захисту.

Підґрунтям для наступної диференціації способів захисту є їх законодавча побудова. Зокрема, у загальних частинах кодифікованих актів господарського та цивільного законодавства встановлюються узагальнені переліки способів захисту прав й інтересів (ст. 20 ГК України, ст. 16 ЦК України). Поряд із ними та у розвиток цих універсальних способів захисту в законодавстві закріплюються способи захисту, які, враховуючи специфіку відповідного суб'єктивного права, призначені забезпечити його повноцінне відновлення. Такі заходи отримали в науці назву спеціальних способів захисту прав. Найбільш ґрунтовно вони розроблені стосовно сфери особистих не- майнових правовідносин Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. Київ: Наук. світ, 2001. 306 с., інформаційних правовідносин Кохановська О. В. Спеціальні цивільно-правові способи захисту інформаційних прав: теоретичні та практичні аспекти. Підприємництво, господарство і право. 2006. № 4. С. 7-9. тощо.

Найбільш чітке нормативне виокремлення спеціальних способів захисту є щодо сфери інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК України). Їх закріплення обумовлено специфікою прав інтелектуальної власності, передусім, нематеріальною природою результату інтелектуальної діяльності, неможливістю фізичного впливу на цей об'єкт, характером неправомірних дій щодо нього, наслідками порушень тощо. Через ці особливості поділ способів захисту прав на загальні і спеціальні набув широкого поширення в доктрині права інтелектуальної власності, хоча й не став загальноприйнятим. Наприклад, А. Штефан, зазначає, що жоден із загальних способів захисту не може застосовуватися до всіх без винятку цивільних прав, застосування тих чи інших способів завжди визначається індивідуально Штефан А. Цивільно-правові способи захисту авторського права і суміжних прав. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2009. № 2. С. 42.. Р. О. Стефанчук також піддає критиці універсальність способів захисту, додаючи до вищенаведе- ного аргументу той факт, що виокремлення певних «спеціальних» способів нічим не відрізняється від способів «універсальних» Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. редактор Я. М. Шевченко. Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. С. 189..

Досліджуючи порушене питання в історико-правовому ракурсі, необхідно зазначити, що законодавче виокремлення спеціальних способів захисту розпочалося з прийняттям Основ цивільного законодавства (1961 р.), де вперше було вжито термін «спосіб захисту». Спеціальні способи захисту передбачалися для певних інститутів цивільного права, зокрема, права власності. Водночас характер співвідношення спеціальних способів захисту із загальними, встановленими у ст. 6 Основ цивільного законодавства, законом також чітко не розкривався. М. К. Воробйов щодо цього зазначав, що було б помилкою вважати, що спеціальні способи захисту стоять поза способів захисту, зафіксованих у ст. 6 Основ. На його думку, спеціальні способи захисту можуть бути віднесені до «інших способів», якими завершується загальний перелік способів захисту; при цьому будь-який спеціальний спосіб зрештою зводиться до того чи іншого загального способу Воробьев М. К. О способах защиты гражданских прав. Труды по правоведению (Материалы конференции Новосибирского факультета по итогам научно-исследовательской работы 1967 г.). Новосибирск: «Советский воин», 1968. С. 80-81..

Сприймаючи певною мірою критичні зауваження щодо «чистоти» розмежування способів захисту залежно від їх універсальності або спеціальності, варто погодитися з умовністю такого поділу. Водночас уявляється, що таке застереження не заперечуватиме цінності виокремлення спеціальних захисних заходів і не має стати на заваді для використання означеного підходу. Як відомо, умовний характер тією чи іншою мірою притаманний більшості правових конструкцій і класифікацій, що розробляються в юридичній науці. Виокремлення загальних і спеціальних способів захисту має важливу теоретико-методологічну і прикладну цінність. З одного боку, це дає змогу з'ясувати та нормативно відобразити у спеціальних нормах особливості змісту, умов і порядку реалізації способів захисту окремих категорій прав, які через свою специфіку вимагають застосування особливого захисного інструментарію; з іншого - уможливлює застосування загальних, широких за сферою своєї дії, способів захисту в разі відсутності, недосконалості спеціальної регламентації способів захисту щодо конкретного виду правовідносин, виходячи з уявлення про галузеву належність спірних правовідносин.

Наведений ракурс дослідження («загальне - спеціальне») надає характеристику способів захисту з погляду сфери їх застосування. Водночас з цим важливим є з'ясування сутнісної характеристики способів захисту, яка проявляється у розмежуванні способів правового захисту на заходи захисту і заходи (міри) відповідальності. Саме такий підхід до їх диференціації ґрунтується на виявленні неоднорідної правової природи усього різноманіття способів захисту і дає змогу розкрити особливості змісту і практичного виконання останніми свого призначення.

Спорідненість заходів захисту і заходів відповідальності полягає в тому, що вони обидва опосередковують забезпечену державним примусом реакцію потерпілої особи або уповноваженого юрисдикційного органу на перешкоди, які створюються в нормальному здійсненні прав і законних інтересів. Розмежування заходів захисту і заходів відповідальності проводиться в юридичній літературі за різними критеріями. По-перше, це функції, які вони виконують в межах загальної мети захисту. Зокрема, М. С. Малеїн зазначає, що заходи захисту спрямовані насамперед на забезпечення недоторканності прав і ліквідацію наслідків порушення прав, а заходи відповідальності - на покарання винних і попередження правопорушень Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. Москва: Юрид. лит., 1985. С. 151.. Подібну різницю вбачає і Л. О. Красавчикова, яка основне призначення заходів захисту пов'я- зує з ліквідацією правопорушення, а заходи відповідальності, спрямовані проти порушника, справляють вплив на його майнові й немайнові інтереси Красавчикова Л. О. Личная жизнь граждан под охраной закона. Москва: Юрид. лит, 1983. С. 35..

Зазначене вказує на те, що виконуючи спільну для всіх способів захисту правоохоронну функцію, заходи відповідальності мають подвійне значення. З одного боку, їх застосування спрямовано на здійснення загальної і спеціальної превенції щодо фактичних і можливих правопорушників Рабінович П. Ефективність заходів юридичної відповідальності: методика вимірювання. Юридична Україна. 2010. № 7. С. 5. шляхом встановлення для них додаткових обов'язків на безеквівалентній основі (реалізація попереджувальної, виховної функції заходів відповідальності). З іншого боку, внаслідок застосування заходів відповідальності відбувається відновлення майнових прав та інтересів потерпілого суб'єкта права шляхом сплати на його користь суми збитків, неустойки тощо (реалізація компенсаційної, відновлювальної функції).

Наступним критерієм виступає підстава застосування досліджуваних різновидів способів захисту. Я. М. Шевченко в цьому питанні доходить висновку, що для застосування заходів захисту достатньою є наявність протиправної поведінки порушника, натомість для заходів відповідальності має бути наявним склад правопорушення Шевченко Я. Н. Средства защиты в гражданском праве. Советское государство и право. 1977. № 7. С. 57.. Зазначене доцільно доповнити віднесенням до підстав застосування заходів захисту також і дій, які не містять ознак протиправного діяння, але становлять реальну загрозу його вчинення.