Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

Як зазначає науковець, відмова від адміністративної примусової ліквідації юридичних осіб на підставі рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування є позитивною тенденцію розвитку законодавства України, яке регулює ліквідацію юридичних осіб приватного права Скоропис О. М. Цивільно-правове регулювання ліквідації юридичних осіб: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Київ. 2010. С. 15..

При цьому зазначеними органами має здійснюватися ініціювання примусової ліквідації.

На думку П. О. Повар, регламентуючи повноваження державних органів на звернення до суду з вимогою про ліквідацію підприємства, варто виходити з такого: зазначені повноваження державного органу повинні передбачатися законом з одночасним закріпленням у ньому підстав, за наявності яких державний орган вправі пред'являти таку вимогу; зазначені повноваження державного органу повинні відповідати його завданням і функціям; передумовою ефективної реалізації державним органом зазначених повноважень є наділення його достатніми повноваженнями щодо контролю за дотриманням законності у відповідних сферах господарювання Повар П. О. Правове регулювання ліквідації підприємств в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук:

12.0. 04 - господарське право; господарсько-процесуальне право. Київ, 2009. С. 8..

У науковій літературі висловлена точка зору, що примусову ліквідацію юридичної особи потрібно застосовувати лише у разі неусунення нею відповідних правопорушень у строк, встановлений для цього законодавством Скоропис О. М. Цивільно-правове регулювання ліквідації юридичних осіб: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Київ. 2010. С. 15..

Розділяючи таку точку зору, варто додати, що як для командитних товариств законодавець передбачив можливість їх реорганізації шляхом перетворення на іншу організаційно-правову форму господарювання, так і для інших суб'єктів господарювання, з огляду на взаємозв'язок та взаємозалежність організаційно-правової форми господарювання та її змісту, доцільним є встановлення аналогічної норми, адже при недотриманні вимог до змісту за своєю сутністю змінюється і форма, яку у цих випадках слід змінити на іншу.

На підставі викладеного доцільно встановити обов'язок суб'єкта корпоративних правовідносин у разі недотримання законодавчих вимог до змісту організаційно-правової форми усунути протягом шести місяців невідповідності між передбаченим законом змістом та фактичним станом або здійснити реорганізацію шляхом зміни організаційно-правової форми.

Водночас при невиконанні суб'єктом корпоративних правовідносин своїх обов'язків у разі недотримання законодавчих вимог до змісту організаційно-правової форми у встановлений строк повинні наставати правові наслідки у вигляді ліквідації суб'єкта корпоративних правовідносин за рішенням суду на підставі звернення компетентного органу державної влади або зацікавлених осіб Аветисян М. Р. Дотримання вимог до змісту організаційно-правової форми господарювання. Наше право. 2019. № 1. С. 129-130..

2.4Правове регулювання ліквідації юридичної особи, що не пов'язана з банкрутством

Дорошенко Л.М.,

Сучасний етап соціально-економічного розвитку країни характеризується падінням темпів виробництва, погіршенням інвестиційного клімату, руйнацією виробничих зв'язків та іншими несприятливими для суб'єктів господарювання факторами, що пов'язано з викликами як об'єктивного (непереборна сила у вигляді пандемії, і, як наслідок, - вимушений карантин, відсутність логістики), так і суб'єктивного характеру. Економічна криза та її наслідки вимагають прийняття термінових рішень щодо збалансування соціально- економічного розвитку, залучення інвестицій, більш ефективної діяльності суб'єктів господарювання, захисту їх прав і законних інтересів. Це потребує пошуку і впровадження нових можливостей та шляхів співпраці публічної влади та бізнесу. Наявні потреби держави в економічному і правовому розвитку повинні визначати зміст публічно-правових владних, управлінських і регулятивних функцій, усувати як суперечності соціального й економічного середовища «обслуговуючими» засобами ресурсної підтримки, так і недосконалість нормативного забезпечення діяльності суб'єктів ринку. І тут першим кроком повинна бути державна підтримка функціонування суб'єктів господарювання насамперед шляхом забезпечення належного рівня нормативного регулювання. У сучасних умовах реформування української економіки важливим є формування масиву законодавства, норми якого дали б змогу більш ефективно регулювати підприємницьку діяльність господарських організацій та захищали б права як засновників (учасників) господарських організацій, так і їх кредиторів, встановлювали жорстку відповідальність (зокрема і у формі ліквідації) за здійснення систематичних та грубих правопорушень у сфері господарювання та конкретизували б механізм її застосування. Можна погодитися з О. В. Гарагоничем, який наголошує, що закріплення в господарському законодавстві порядку припинення товариств покликане забезпечити безболісне для інших учасників господарських відносин припинення існування таких господарських організацій з урахуванням як приватних інтересів (учасників, найманих працівників, контрагентів тощо), так і публічних інтересів (держави, територіальних громад тощо) Гарагонич О. В. Господарська правосуб'єктність акціонерних товариств: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук:

12.0. 04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; Ін-т економіко-прав. дослідж. ім. В. К. Маму- това НАН України. Київ, 2020. С. 20-21..

У науковій літературі питання правового регулювання ліквідації юридичних осіб досліджувалися в працях таких науковців, як В. А. Белов Корпоративное право. Актуальные проблемы теории и практики: учебник / под общ. ред. В. А. Белова. Москва: Юрайт, 2016. 552 с., О. М. Вінник Вінник О. М. Теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації публічних і приватних інтересів у господарських товариствах: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2004. 32 с. , А. В. Габов Габов А. В. Реорганизация и ликвидация юридических лиц: научно-практический комментарий к статьям 5765 Гражданского кодекса Российской Федерации. Москва: Институт законодательства и сравнительного правоведения: ИНФРА-М, 2015. 204 с. , Г. Л. Знаменський Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины: формирование и перспективы развития. Киев: Наукова думка, 1996. 263 с. , О. Р. Кібенко Кібенко O. P., Пендак Сарбах А. В. Право товариств (company law): порівняльно-правовий аналіз acquis Європейського Союзу та законодавства України. Київ: Юстіан, 2006. 491 с. , Д. В. Ломакін Корпоративное право: актуальные проблемы / под ред. Д. В. Ломакина. Москва: Инфотропик Медиа, 2015. 256 с., П. О. Повар Повар П. О. Поняття ліквідації підприємства. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2009. № 1(87). С. 135-144., В. Стрільчук Стрільчук В., Іванюк Н. Удосконалення законодавства у сфері припинення діяльності суб'єкта господарювання, яке не пов'язане з його банкрутством. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 5. С. 31-36., О. В. Титова Титова Е. В. Защита имущественных интересов участников процесса ликвидации на предприятиях: дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 «Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право»; НАН Украины, Ин-т экон.-прав. исслед. Донецк, 2006. 199 с. та ін. Але суттєві зміни законодавства про припинення юридичних осіб, які відбулися останнім часом, недостатність із зазначених питань наукової літератури, в якій не тільки б коментувалося поточне законодавство та судова практика, але й демонструвалися основні проблеми правозастосування та пропонувалися шляхи їх вирішення, свідчать про необхідність нових досліджень цієї проблематики в сучасних реаліях після кардинальної зміни законодавства у сфері припинення юридичних осіб. Аналіз практики корпоративних відносин свідчить, що спори, пов'язані із припиненням юридичних осіб різних організаційно-правових форм, достатньо часто стають предметом судового розгляду, особливо багато суперечностей виникає щодо моменту припинення юридичної особи, підстав такого припинення, що не сприяє сталості та єдності судової практики з розгляду господарських спорів, зокрема корпоративних. Наведене вказує на актуальність та доцільність подальших наукових досліджень відносин, які складаються при ліквідації юридичних осіб, що не пов'язана з банкрутством.

Припинення юридичної особи регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких насамперед належать Господарський кодекс України (далі - ГК України) Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV. Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 462. (Із змінами)., Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV. Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 461. (Із змінами)., Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань» Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-VLL Відомості Верховної Ради України. 2003. № 31. Ст. 263. (Із змінами)., Закон України «Про акціонерні товариства» Про акціонерні товариства: Закон України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI. Відомості Верховної Ради України. 2008. № 50-51. Ст. 384. (Із змінами)., Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю: Закон України від 06 лютого 2018 р. № 2275- VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69. (Із змінами). та інші нормативні акти, і відомчі також.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (в первісній редакції) містив чіткій перелік підстав примусової ліквідації юридичних осіб. До 1 січня 2016 року (коли набула чинності нова редакція цього закону) ч. 2 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлювалися такі підстави для постановления судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи:

- визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;

- провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

- невідповідність мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону;

- неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

- наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням,

- визнання судом юридичної особи-емітента такою, що відповідає ознакам фіктивності;

- неподання акціонерним товариством протягом двох років поспіль Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформації, передбаченої законом;

- нескликання акціонерним товариством загальних зборів акціонерів протягом двох років поспіль;

- неутворення органів акціонерного товариства протягом року з дня реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати приватного розміщення акцій серед засновників акціонерного товариства.

Перелік підстав примусової ліквідації юридичної особи, який закріплений в цій нормі, не був ідеальним, але був найбільш систематизованим, повним і доопрацьованим за всю історію вітчизняного права. Але, не дивлячись на наявність цього доволі широкого за обсягом переліку, його регулярну зміну і доповнення, норми щодо підстав примусової ліквідації були закріплені і в окремих законодавчих актах.

Кодифіковані нормативні акти і на той час, і зараз містять норми, які відсилають до підстав припинення юридичної особи, зазначених в окремих спеціальних законах. Зокрема, положеннями п. 3 ч. 1 ст. 110 ЦК України передбачено, що юридична особа ліквідується за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом. У ст. 59 ГК України також передбачено, що припинення суб'єкта господарювання здійснюється відповідно до закону.

Крім того, ст. 238 ГК України встановлено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, а положеннями абз. 12 ч. 1 ст. 239 передбачено, що одним із видів таких санкцій є ліквідація суб'єкта господарювання.

У ст. 247 ГК України зазначається, що у випадках, встановлених законом, до суб'єкта господарювання може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді його ліквідації за рішенням суду. Враховуючи назву цієї статті закону, ліквідація суб'єкта господарюванням відбувається, якщо його діяльність суперечить закону чи його установчим документам.

Отже, юридична особа може бути ліквідована (припинена) на підставі рішення суду, але тільки у випадках, встановлених законом.

Найбільш розповсюдженою підставою звернення до суду про припинення юридичної особи було неподання до податкових органів протягом року податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (наприклад, у 2014 році ця категорія позовів складала 94 % від загальної кількості справ про припинення юридичних осіб) Статистичні дані про припинення юридичної особи на підставі аналізу постанов окружних адміністративних судів за 2014, 2015-16 рр. URL: http: //www.reyestr.court.gov.ua. Зазначена підстава була передбачена нормами спеціального законодавства і застосовувалася для всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правових форм.

Ініціювання припинення за цією підставою податковими органами здійснювалося при порушенні підпункту 16.1.3 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України (далі за текстом - ПК України) Податковий кодекс України: Закон України від 02 грудня 2010 р. № 2755. Відомості Верховної Ради України. 2011. № 13-14, 15-16, 17. Ст. 112. (Із змінами)., згідно з положеннями якої платник податків зобов'язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів. Відповідно до п. 49.1 ст. 49 ПК України податкова декларація подається за звітний період в установлені кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків. Підпунктами 19¹.1.1. п. 19¹.1 ст. 19¹ передбачено, що контролюючі органи здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, також проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків (у редакції ПК України від 21.12.2016 р.). До зміни редакції в цій нормі було зазначено також, що контролюючі органи контролюють своєчасність подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів). Податковим законодавством також встановлюється, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо припинення юридичної особи (пп. 20.1.37 п. 20.1 ст. 20, п. 67.2 ст. 67 ПК України).

Отже, контролюючі органи мають право на звернення до суду щодо припинення юридичної особи у випадках, передбачених законом. Норми ПК України встановлюють таке повноваження контролюючих органів, але чітко не визначають підстави такого звернення, які раніше були зазначені в положеннях Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

13 грудня 2015 року прийнято нову редакцію цього закону. Необхідно зазначити, що чинна редакція Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», на відміну від попередньої редакції, не передбачає не тільки такої підстави для припинення юридичної особи як неподання протягом року податковим органам податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону, але і всіх інших підстав, перелік яких містився раніше у ст. 38.

ГК України та ЦК України (окрім однієї підстави ліквідації за рішенням суду, яка закріплена в п. 1 ч. 1 ст. 110, а саме через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути) також не передбачають конкретних підстав для припинення юридичних осіб.

У спеціальному законодавстві (крім акціонерного), яке встановлює повноваження різних державних органів теж не зазначаються повноваження щодо звернення до суду стосовно припинення юридичної особи і конкретна підстава такого звернення.

Навіть у нормах нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» 2018 року законодавець лише встановив, що добровільне припинення товариства здійснюється за рішенням загальних зборів учасників у порядку, встановленому цим законом, з дотриманням вимог, встановлених законодавством. Щодо підстав та порядку припинення товариства, то у положеннях ч. 2 ст. 48 цього закону зазначається, що вони встановлюються законом, але без конкретизації, яким саме.

Водночас, як наголошує О. В. Гарагонич, «запуск» ліквідаційної процедури шляхом примусової ліквідації можливий лише за умови настання визначених законом обставин, які утворюють склад господарського правопорушен- ня Гарагонич О. В. Господарська правосуб'єктність акціонерних товариств: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук:

12.0. 04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; Ін-т економіко-прав. дослідж. ім. В. К. Маму- това НАН України. Київ, 2020. 34 с.. Але такі обставини на сьогодні законом не визначено, а за відсутності їх правової визначеності неможливо «активізувати» механізм примусової ліквідації, що не пов'язана з банкрутством. Дефіцит належного правового регулювання припинення юридичних осіб призвів до проблем у правозасто- совній діяльності. Фактично склалася така ситуація, що при сучасному стані законодавства стає так би мовити «правовим архаїзмом» примусова ліквідація, що не пов'язана з банкрутством Дорошенко Л. М. Ліквідація товариства як спосіб виходу з корпоративного тупіка. Правовий захист корпоративних прав за законодавством України та країн Європейського Союзу: Збірник наукових праць за матеріалами XVII Міжнародної науково-практичної конференції (27-28 вересня 2019 р., м. Івано-Франківськ) / за ред. д-ра юрид. наук, акад. НАПрН України В. В. Луця; НДІ приватного права і підприємництва імені акад. Ф. Г. Бурчака НАПрН України. Івано-Франківськ, 2019. С. 78..

Податкові інспекції продовжують звертатися до адміністративних судів із позовами про припинення юридичних осіб. Але кількість таких позовів значно зменшилася. Якщо взяти загальну статистику розглянутих справ із припинення юридичних осіб, то у 2015 році (за дії попереднього законодавства) було розглянуто 2 805 таких справ, у 2016 - 988, а в останні роки такі звернення мають поодинокий характер, і це, на жаль, не тому, що юридичні особи не допускають грубих правопорушень у своїй діяльності, а через наявність прогалин у законодавстві. Треба ще додати, що переважну більшість справ у сфері припинення юридичної особи мають справи щодо визнання протиправними дій органів державної реєстрації із внесення до ЄДР запису про припинення юридичної особи та скасування цієї реєстраційної дії, а також справи, ініціювання припинення за якими відбулося за дії старої редакції Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».

Але, як зазначалося вище, податковим законодавством надано право контролюючим органам звертатися до суду. На сьогодні деякі суди застосовують розширювальне тлумачення норм закону і визнають право таких органів на звернення до суду у разі недотримання платником податків фінансової дисципліни, а інші суди буквально тлумачать законодавство і заперечують наявність такого права у податкових органів через відсутність у матеріальних нормах законодавства конкретного переліку підстав для такого звернення.

Наприклад, в одному випадку суди у задоволенні адміністративних позовів податкових інспекцій про припинення юридичної особи відмовляють, посилаючись на те, що згідно з податковим законодавством контролюючі органи дійсно мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо припинення юридичних осіб (пп. п. 67.2 ст. 67 ПК України), але у випадках, передбачених законом, та в установленому законом порядку, а Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», у редакції, чинній на момент звернення з позовною заявою до суду (тобто після 1 січня 2016 року), не передбачає такої підстави припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством, як неподання протягом року органам державної фіскальної служби податкових декларацій, документів фінансової звітності. ПК України, ГК України та ЦК України також не передбачають такої підстави для припинення юридичних осіб. З огляду на це суди приходять до висновку про відсутність підстав для задоволення позову Про припинення юридичної особи: Постанови Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 р. у справі № 805/4920/16-а, від 30 січня 2017 р. у справі № 805/4988/16-а; Постанови окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2016 р. у справі № 826/21251/15, від 28 березня 2016 р. у справі № 826/ 19038/15. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua.

В іншому випадку суди задовольняють позови з аналогічної підставою звернення до суду фіскальних органів, але якщо воно відбулося на момент дії попередньої редакції Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Про припинення юридичної особи: Постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 серпня 2016 р. у справі № 826/18490/15; Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 січня 2016 р. у справі № 804/11394/15. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Є і третій варіант позиції суду. Суд першої інстанції відмовив у позові контролюючим органам, але врахував не момент звернення контролюючих органів до суду (діяла стара редакція закону), а те, що чинна на момент прийняття судового рішення редакція Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (далі - Закон про держреєстрацію) не передбачає такої підстави для припинення юридичної особи, як неподання протягом року податкових декларацій, документів фінансової звітності. Однак колегія суддів не погодилася з цим та зазначила, що ДПІ зверталася до суду з позовом 25.08.2015 року, і на той момент редакція вищевказаного закону передбачала таку підставу для припинення юридичної особи. Київський апеляційний адміністративний суд також наголосив, що державні органи згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. І контролюючі органи діють у межах таких повноважень, тому що право звертатися до суду щодо припинення юридичної особи передбачено у ПК України (пп. 20.1.37 п. 20.1 ст. 20, п. 67.2 ст. 67 ПК України). Враховуючи це, колегія суддів дійшла висновку, що юридична особа підлягає припиненню Про припинення юридичної особи: Постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 р. у справі № 826/18198/15. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Отже, правопорушення, які допущені юридичними особами, одні й тій самі, але рішення судів - протилежні за змістом.

Крім того, є рішення судів, коли звернення податкової інспекції відбулося вже за дії чинної редакції, але суд приймає рішення про задоволення вимог щодо припинення юридичної особи, посилаючись на положення пп. 16.1.3 п. 16.1 ст. 16 ПК України та зазначаючи, що вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів із питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену ПК України (п. 109.2 ст. 109). Відповідач не подає податкової декларації, тобто не виконує вимоги ст. 49 ПК України, якою встановлено обов'язок її подання до контролюючих органів за базовий звітний (податковий) період. Отже, враховуючи право контролюючих органів, визначене пп. 20.1.37 п. 20.1 ст. 20 та п. 67.2 ст. 67 ПК України на звернення до суду про припинення юридичної особи, суд, згідно з ч. 1 ст. 238 ГК України, дійшов висновку про застосування такого заходу організаційно-правового характеру спрямованого на припинення порушення, як ліквідація Про припинення юридичної особи: Постанова Чернігівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2016 року у справі № 825/1904/16. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua.

Зовсім непрогнозованою, враховуючи положення ст. 19 Конституції України, виглядала позиція ВАСУ, який взагалі зазначив у відповідній постанові, що норми законів не містять імперативного застереження щодо кола осіб, які мають право звернутися до суду з позовом про припинення юридичної особи, тому, враховуючи законодавчо визначену функцію податкового органу щодо здійснення контролю за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів, податкові органи мають право на звернення до суду з позовами про припинення юридичної особи не тільки у разі неподання протягом року податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону, а і на інших підставах Про припинення юридичної особи: Постанова Вищого адміністративного суду від 01 червня 2016 р. у справі № К/800/49303/13. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Водночас в іншій постанові ВАСУ зазначається, що у зв'язку з тим, що згідно з наказом Мінфіну України «Про затвердження змін до Порядку обліку платників податків і зборів» № 375 від 18.03.2016 року п. 11.30 цього порядку, який передбачав право звернення контролюючого органу з позовом про припинення юридичної особи через неподання протягом року податкової звітності, втратив чинність, з моменту, коли набула законної сили нова редакція зазначеного Порядку, а саме «з 10 травня 2016 року, у податкових органів відсутнє право на звернення до суду про припинення юридичної особи з підстав неподання протягом одного року до контролюючих органів податкових декларацій» Про припинення юридичної особи: Постанова Вищого адміністративного суду від 22 вересня 2016 року у справі № К/800/20917/16. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua. Це доволі цікаве рішення суду, оскільки в ньому відсутність права контролюючих органів на звернення до суду пов'язується не з новою редакцією Закону про держреєстрацію, а зі зміною відомчого нормативного акта, причому із вказівкою конкретної дати позбавлення такого права контролюючих органів.

Вочевидь, що після прийняття нової редакції Закону про держреєстра- цію судова практика характеризується відсутністю єдиного підходу до вирішення справ про припинення юридичної особи. Відсутність чітких підстав примусової ліквідації та визначеного в законі кола суб'єктів, які уповноважені ініціювати припинення юридичних осіб, тягне відсутність реакції держави на здійснення суб'єктом господарювання правопорушень і у сфері дотримання фінансової дисципліни також, а така реакція обов'язково повинна бути на допущені правопорушення.

За дії старої редакції Закону про держреєстрацію можна було казати про те, що треба удосконалювати перелік підстав примусової ліквідації, але відмова законодавця взагалі від встановлення підстав ліквідації за рішенням суду викликає подив. Застосування інституту примусової ліквідації є розвинутим у зарубіжному законодавстві, що є цілком виправданим, оскільки ліквідація виступає мірою відповідальності, адміністративно-господарською санкцією, що може за визначених підстав застосовуватися до юридичної особи.

Проблема відсутності чіткого переліку примусової ліквідації юридичних осіб у цій роботі розглянута на прикладі одного правопорушення - неподання звітності, але це все стосується й інших порушень закону, наприклад, здійснення забороненої законом діяльності, допущення грубих порушень при провадженні діяльності. Крім того, юридичні особи, які не подають відповідні документи до податкових органів, здебільшого є недіючими та існують лише на папері, а, отже, існування таких формальних учасників ринку є потенційною небезпекою для учасників господарського обороту, оскільки правова форма зберігається без належного економічного наповнення. Через відсутність реакції держави на існування таких недіючих суб'єктів або суб'єктів, які порушують закон, наразі неможливо отримати інформацію, яка відповідає реальній дійсності, про стан ринку з погляду діяльності на ньому добросовісних професійних учасників Дорошенко Л. Н. Правовые основания принудительной ликвидации хозяйственных обществ: монография. Донецьк: Світ книги, 2013. С. 76..

Проблема наявного законодавчого регулювання полягає в тому, що продовжує існувати і далі юридична особа, яка або не здійснює підприємницьку діяльність, або здійснює її з грубими порушеннями законодавства, і це не стає наслідком її ліквідації. Такий підхід законодавця не відповідає ані захисту приватних інтересів третіх осіб, ані публічних інтересів держави.

Крім того, зовсім недавно Велика Палата Верховного Суду пішла далі у напрямі формування судової практики щодо припинення юридичної особи, яка зовсім не сприяє захисту прав учасників ринку, і у Постанові від 17 липня 2020 № 826/10249/18 зазначила, що «запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує». Незрозумілим є, за які порушення застосовується ліквідація, а також і момент (внесення відповідного запису в ЄДР), з якого припиняється правосуб'єктність юридичної особи, і вона сама, як суб'єкт права, виявляється, не є «беззастережним доказом» такого припинення. Вживання оціночних, незрозумілих категорій не сприяє ані сталості судової практики, ані захисту приватних інтересів контрагентів, які незрозуміло як повинні здогадатися в кожному конкретному випадку - наявність запису в реєстрі означає факт припинення юридичної особи або, як зазначає ВП ВС, «є лише записом, який не тягне за собою наслідків» Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 р. у справі № 826/10249/18. LIGA360. URL: https://verdictum.ligazakon.net/document/901118487utm source=biz.ligazakon.net&utm medium=news&utm content= bizpress05&_ga=2.119967822.753075630.1598253466-1725438413.1591539654.

Отже, правове регулювання припинення юридичної особи у вітчизняному праві не відрізняється цілісністю і закінченістю. Необхідним бачиться перегляд усього законодавства про ліквідацію юридичних осіб, що не пов'язана з банкрутством, оскільки на сьогодні в цій сфері є великий обсяг різних нормативно-правових актів, які зовсім не приведено в систему, норми яких декларують певні права й обов'язки, але не містять механізму їх реалізації.

Цілком очевидно, що законодавство у зазначеній сфері має бути кодифіковане. З метою забезпечення узгодження публічних і приватних інтересів оптимальне врегулювання цих відносин має здійснюватися в межах ГК України, положення якого в цій частині доцільно суттєво розширити. І цілком слушною є думка, яка вже висловлювалася в юридичній літературі, стосовно того, що спеціальні закони, навпаки, повинні позбутися здебільшого суперечливих положень про ліквідацію юридичних осіб різних організаційно-правових форм, видів і типів Габов А. В. Ликвидация юридических лиц. История развития института в российском праве, современные проблемы и перспективы. Москва: Статут, 2011. 303 с., тобто перелік підстав примусової ліквідації суб'єктів господарювання має міститися в загальній нормі, яка поширює свою дію на всіх суб'єктів господарської діяльності. Можна поміркувати і про прийняття спеціального закону, що буде комплексно регулювати питання припинення юридичних осіб (окрім, звичайно, законодавства про банкрутство, яке з огляду на свою специфіку має бути представлене окремими актами) Дорошенко Л. М. Стан та перспективи розвитку законодавства про ліквідацію юридичної особи. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 3. С. 68..

Вдається, що неувага до питань правового регулювання ліквідації юридичних осіб є невиправданою і спричиняє проблеми концептуального характеру у цій сфері, які і продемонстрував аналіз судової практики. На наш погляд, тут потрібна виважена позиція законодавця, оскільки йдеться про стабільність господарського обороту загалом.

2.5Захист законних прав та інтересів під час реорганізації господарських товариств

Під час проведення реорганізації господарських товариств постає питання захисту законних прав та інтересів її учасників. Варто зазначити, що в реорганізаційних процесах беруть участь не тільки господарські товариства, що реорганізуються, але й заінтересовані особи, а саме: учасники (акціонери) та кредитори.

Учасники (акціонери) та кредитори складають групи осіб, захист інтересів яких повинен бути забезпечений у нормах права. Задля результативності реорганізації повинні, з одного боку, враховуватися групові інтереси кредиторів за господарськими зобов'язаннями та учасників (акціонерів), з іншого боку публічні інтереси господарського товариства та держави як особливого кредитора. Водночас це не має бути стримуючим фактором щодо капіталізації українських товаровиробників.

Отже, захисту законних прав та інтересів під час реорганізації підлягають такі групи суб'єктів: господарські товариства, що реорганізуються; учасники (акціонери) господарських товариств, що реорганізуються (або їх ще прийнято називати в науковій літературі «внутрішні кредитори»); кредитори за господарськими зобов'язаннями («зовнішні кредитори»).

Захист законних прав та інтересів учасників (акціонерів) під час реорганізації господарських товариств

Про захист прав можна говорити у широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні право на захист виникає з моменту, коли здійснено правопорушення й особа, права та інтереси якої порушені, має право шукати захист у суді Гражданское право: учебник: в 2 т. / под ред. Е. А. Суханова. 2-е изд. Москва: БЕК. 2002. Т. 1. 785 с. (С. 409410); Цивільне право України: підручник: у 2-х кн. / за заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. Кн. 1. Київ: Юрін- ком Інтер. 2002. 720 с. (С. 248); Алексеев С. С. Общая теория права: в 2-х т. Т. 2. Москва: Юрид. лит. 1982. 360 с. (С. 180); Лаптев В. В. Защита хозяйственных прав и интересов: монография. Москва, 1983. (С. 1-26); Тертышни- ков В. И., Тертышников Р. В. Формы защиты и осуществления субъективных прав граждан, иностранных граждан, лиц без гражданства и юридических лиц: учеб. пособие. Харьков: Консум. 1999. (С. 4-6).. Проте реалізація права на захист шляхом звернення до уповноваженого органу неможлива, якщо немає правової підстави для виникнення такого суб'єктивного права. Як відомо, правовою підставою захисту є наявність у законодавстві норм, в яких такі права закріплюються.

Ще в XIX сторіччі зазначалося, що в широкому розумінні «права акционера слагаются из следующих управомочий: во время существования компании он имеет право на получение дохода с предприятия (дивиденд), и право на участие в управлении компанией; по прекращении компании право участвовать в разделе имущества» Писемский П. Акционерные компании с точки зрения гражданского права. Москва: Типография Грачева и К, 1876. 229 с. (С. 122)..

На сьогодні володіння акцією, як слушно зауважує О. М. Вінник, гарантує акціонеру стандартний набір прав: право на частку у статутному капіталі акціонерного товариства; право на участь в управлінні справами товариства; право участі в розподілі прибутку товариства та отриманні його частини у формі дивідендів, а також право брати участь у розподілі майна товариства у разі ліквідації останнього Винник О. М. Проблемы правового обеспечения реализации интересов различных групп акционеров в акционерном обществе. Предпринимательство, хозяйство и право. 1999. № 6. С. 6..

Відповідно до норм чинного законодавства (ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-XII. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 49. Ст. 682. (далі - ЗУ «Про ГТ»); статей 35, 36, 37, 38 Закону України «Про акціонерні товариства» Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09.2008 р. № 514-IV. Відомості Верховної Ради України. 2008. № 50-51. Ст. 384. (далі - ЗУ «Про АТ»), статей 31, 32 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» Про товариства з обмеженою відповідальністю: Закон України від 06.02.2018 р. № 2275-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69. (далі - ЗУ «Про ТОВ та ТДВ») товариство зобов'язано сповістити про включення питання про реорганізацію до порядку денного майбутніх загальних зборів, про зміни в порядку денному загальних зборів, дати можливого внесення пропозицій щодо проєкту порядку денного загальних зборів та ознайомлення з документами у встановленому законом порядку.

Гарантією не тільки права на управління шляхом участі в роботі загальних зборів, але й свідомого прийняття рішення про реорганізацію є обов'язок товариства надати учаснику (акціонеру) інформацію про проведення майбутньої реорганізації, забезпечити доступ до розроблених робочою групою документів, які будуть виноситися на розгляд загальних зборів (ст. 36 ЗУ «Про АТ», ч. 5, 11 ст. 32 ЗУ «Про ТОВ та ТДВ»), такими документами є: проєкт договору про злиття (приєднання), план поділу (виділу, перетворення); пояснення до умов договору про злиття (приєднання) або плану поділу (виділу, перетворення) (тут можуть міститися також висновки експерта про доцільність проведення реорганізації, економічне обґрунтування, розрахунок коефіцієнта обміну акцій або часток; проміжні передаточні акти, розподільні баланси); у разі злиття (приєднання) - річну фінансову звітність інших товариств, що беруть участь у злитті (приєднання) за три останні роки (ч. 4 ст. 81 ЗУ «Про АТ»); проєкт договору про викуп товариством акцій відповідно до порядку, передбаченого ст. 69 ЗУ «Про АТ»).

Необхідність у захисті законних прав та інтересів учасників господарських товариств під час проведення реорганізації особливо гостро постає тоді, коли виникає конфлікт інтересів між суб'єктами корпоративних правовідносин, чиняться перешкоди у здійсненні корпоративних прав, що має прояв у невиконанні господарським товариством, його органами управління встановлених законом та корпоративними актами обов'язків, зловживанні ними чи іншими учасниками корпоративних правовідносин своїми правами тощо. Відсутність належного правового регулювання корпоративних відносин під час реорганізації потребує встановлення відповідних механізмів спеціального захисту, дієвість та ефективність яких залежить від встановлених гарантій здійснення прав учасників, зокрема і права на захист.

Одним із перших на корпоративні способи захисту прав учасників звернув увагу Д. В. Ломакін, який визначає корпоративні способи захисту як спеціальні способи захисту, особливості яких полягають у тому, що вони використовуються тільки під час порушення відповідного виду суб'єктивних цивільних прав - корпоративних прав Ломакин Д. В. Корпоративные правоотношения: общая теория и практика ее применения в хозяйственных обществах. Москва: Статут. 2008. С. 424-425.. Корпоративні способи захисту прав учасників господарських товариств, зокрема і в процесі проведення реорганізації, безпосередньо чинним законодавством не визначенні, на що неодноразово акцентувалося і у вітчизняній юридичній літературі Корпоративне право: навчальний посібник / за заг. ред. О. В. Гарагонича, С. М. Грудницької, Л. М. Дорошенко. 2-е вид., випр. і доп. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2018. С. 325., а випливають із загальних способів захисту прав, що відображені в Конституції України та кодифікованих актах (ст. 16 ЦК України Як слушно зауважує В. А. Васильєва, якщо виходити з принципу консолідації норм, а не їх дроблення, то за основу судового захисту учасників корпорації варто брати ст. 16 ЦК України, яка є базисом (так званим «каркасом») у формуванні вимог у кожному конкретному спорі (Корпоративне право України: проблеми теорії та практики: монографія / за заг. ред. В. А. Васильєвої. Харків: Право. 2018. С. 497-498. та ст. 20 ГК України) і спеціальних способів захисту прав, які регламентовані спеціальними нормами законодавства, зокрема законами України «Про АТ», «Про ТОВ та ТДВ», «Про ГТ», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та іншими Бігняк О. В. Захист корпоративних прав: проблеми теорії і практики: монографія. Одеса: Юридична література. 2018. С. 153..

Аналіз чинного законодавства дає змогу виокремити такі основні корпоративні способи захисту прав учасників (акціонерів) господарських товариств під час проведення реорганізації, а саме:

- визнання недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів) про реорганізацію;

- пред'явлення вимоги про викуп товариством належних йому акцій.

Акціонеру (учаснику) необхідно захищати свої майнові та немайнові права, які випливають із права на акцію (частку). Одним із належних способів захисту таких прав виступатиме визнання рішення загальних зборів акціонерів (учасників) про реорганізацію недійсним. Такий спосіб, як слушно зауважує А. В. Качалова, можна визнати ефективним за умови наявності в учасників господарського товариства, що реорганізується, можливості досягнення цілі реального та оперативного поновлення порушеного права та усунення наслідків його порушення Корпоративное право: актуальные проблемы / под ред. Д. В. Ломакина. Москва: Инфотропик Медиа, 2015. С. 77..

У статті 50 ЗУ «Про АТ» передбачена можливість оскарження рішення загальних зборів, якщо таке рішення або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги цього Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства. Таке право на оскарження реалізується в разі, якщо учасник (акціонер) не брав участі у загальних зборах товариства чи голосував проти прийняття такого рішення та мав статус учасника (акціонера) на дату прийняття оскаржуваного рішення.

КГС виокремлює безумовні та загальні підстави визнання недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи через порушення окремих вказівок закону. Про таке йдеться й у пунктах 2.12, 2.13. Постанови Пленуму ВГСУ від 22.05.2016 року № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» Про деяки питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин: Постанова Пленуму ВСУ України від 25.02.2016 № 4. Вісник господарського судочинства. 2016. № 1. С. 72..

До загальних підстав належать:

- невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства;

- порушення вимог закону та / або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства;

- позбавлення учасника (акціонера, члена) товариства можливості взяти участь у загальних зборах.

Під час розгляду відповідних справ необхідно враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ним рішень, оскільки такі порушення носять переважно процедурний характер.

Безумовними підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів через порушення прямих вказівок закону є:

- прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення у разі неможливості встановлення наявності кворуму (статті 59, 60 ЗУ «Про ГТ», статті 41, 42 ЗУ «Про АТ»);

- прийняття загальними зборами рішень із питань, не внесених до порядку денного загальних зборів товариства (ч. 6 ст. 42 ЗУ «Про ГТ»);

- прийняття загальними зборами рішень із питань, не внесених до порядку денного, на розгляд яких не було отримано згоди усіх присутніх на загальних зборах (ч. 5 ст. 61 ЗУ «Про ГТ»);

- відсутність протоколу загальних зборів акціонерного товариства, підписаного головою і секретарем зборів ТОВ (ст. 46 ЗУ «Про АТ»);

- відсутність протоколу загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ст. 33 ЗУ «Про ТОВ та ТДВ»).

Щодо підстав для визнання судом недійсними рішень загальних зборів треба зазначити таке: по-перше, і загальні, і безумовні підстави потребують доведення наявності певних обставин: 1) як ці порушення вплинули на прийняття загальними зборами відповідного рішення; 2) як рішення загальних зборів порушують права особи, яка звертається до суду. Отже, сама собою наявність означених обставин (тобто фактів порушення закону) може і не стати підставою для визнання судом рішення загальних зборів недійсни- ми Хоча в науковій літературі зазначається, що за відсутності належного волевиявлення учасників при формуванні рішень корпорації останні потрібно вважати такими, що не відбулися, вони не мають юридичної сили, незалежно від оскарження їх у судовому порядку Корпоративне право України: проблеми теорії та практики: монографія / за заг. ред. В. А. Васильєвої. Харків: Право, 2018. С. 527.. Вищий господарський суд вказував на необхідність іншої аргументації Корпоративні спори: правові позиції Верховного суду та коментарі науковців / за заг. ред. І. В. Спасибо- Фатєєвої. Харків: ЕКУС, 2019. С. 114.. По-друге, коло безумовних підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів необхідно звузити, це стосується оспорювання рішення загальних зборів учасників ТОВ, оскільки кворум за Законом України «Про ТОВ та ТДВ» вже не має значення для прийняття рішень загальними зборами, а тому ця підстава для визнання таких рішень недійсними не застосовується. Наразі можна спостерігати деяку усталеність позиції вищих судових інстанцій України щодо оспорювання рішень загальних зборів у разі, коли дрібний акціонер, не повідомлений належно про скликання загальних зборів, не міг реалізувати своє корпоративне право, а саме: позивачеві не може бути відмовлено у задоволенні вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами учасників (акціонерів, членів) рішень, оскільки вплив учасника (акціонера, члена) на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням. Щодо цього І. В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що в певних випадках суду варто враховувати «розклад сил в АТ», наприклад, якщо значний акціонер має таку кількість голосів, що присутність чи відсутність дрібного акціонера, якого не було повідомлено про скликання загальних зборів, дійсно вплинула б на прийняття ними рішень, то і його впливу на це принципово не могло бути, тоді як відтягування з прийняттям через деякий час загальними зборами аналогічного рішення призведе до додаткових витрат АТ Корпоративні спори: правові позиції Верховного суду та коментарі науковців / за заг. ред. І. В. Спасибо- Фатєєвої. Харків: ЕКУС, 2019. С. 116..

Варто зазначити, що якихось певних особливостей щодо такого корпоративного способу захисту прав учасників (акціонерів), як визнання рішення загальних зборів недійсним під час реорганізації, не встановлено чинним законодавством. Тому корисним видається підхід, який запроваджено в праві Європейського Союзу. Зокрема, Директива ЄС № 2017/1132 від 14.06.2017 року про деякі аспекти корпоративного права (кодифікована версія) Directive (EU) 2017/1132 of the European Parliament and of the council of 14 June 2017 relating to certain aspects of company law (codification) (text with EEA relevance). URL: http:// https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/? uri=CELEX%3A32017L1132 (дата звернення: 03.09.2020). визначає виключні підстави та умови визнання реорганізації недійсною (статті 108, 117, 153), яка встановлюється за загальним правилом виключно за рішенням суду.

Виокремлюють такі основні підстави визнання процедури реорганізації (злиття шляхом створення нового товариства, або поглинання одним товариством іншого товариства чи кількох, або поділ товариства) недійсною:

- відсутність судового або адміністративного превентивного надзору за їх законністю, або

- відсутність належної правової форми для складання та завірення відповідних документів, або

- наявність доказів того, що рішення загальних зборів є недійсним або оспорюваним відповідно до норм національного законодавства.

Навіть більше, законодавством ЄС передбачається таке: якщо відповідний судовий орган виявляє порушення, які можуть призвести до визнання злиття недійсним, та якщо існує можливість виправлення таких порушень, - судовий орган зобов'язаний надати товариству час, необхідний для виправлення цих порушень Право компаній: порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства України Acquis Commu- nautaire Європейського Союзу. Київ: Держ. департ. з питань адаптації зак-ва, 2009. С. 24.. Також варто зазначити, що рішення про визнання злиття недійсним не може бути використано як інструмент для списання будь-яких боргових зобов'язань, а відтак визнання реорганізації недійсною не є підставою для визнання недійсними зобов'язань, що виникли у товари- ства-правонаступника у період між здійсненням злиття (приєднання) та визнанням його недійсним; водночас товариство (товариства)-правопопередни- ки та товариство-правонаступник несуть солідарну відповідність за зобов'язання, що виникли за вказаний період.