Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

Ще один критерій розмежування заходів захисту і заходів відповідальності пов'язаний із наявністю у процесі застосування цих заходів осуду неправомірної поведінки порушника з боку держави. Г. Я. Стоякін щодо цього слушно зазначає, що застосування заходів відповідальності, на відміну від заходів захисту, супроводжується таким впливом на порушника, який характеризується його осудом з боку держави у вигляді зменшення обсягу належних майнових прав або покладенням додаткового обов'язку Стоякин Г. Я. Правовосстановительные санкции как меры защиты субъективных гражданских прав. Гражданское право и способы его защиты: сборник ученых трудов. Вып. 33 / отв. ред. О. А. Красавчикова. Свердловск, 1974. С. 99.. Зазначений критерій походить від обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони складу правопорушення, яка пов'язана з винною поведінкою порушника.

Узагальнення окреслених ознак заходів захисту і заходів відповідальності як двох різновидів способів захисту суб'єктивних прав та законних інтересів свідчить, що підстава їх розмежування представлена складним (комплексним) критерієм, який поєднує призначення (функції), підстави застосування, характер наслідків застосування вказаних заходів.

Зважаючи на широке розмаїття способів захисту прав та інтересів, видів порушень та інших підстав для захисту, важливого значення набуває вибір належного й ефективного способу захисту відповідного права. Правила такого вибору регулюються нормами як матеріального, так і процесуального права.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 р. внесено зміни до ЦК України і процесуальних законів, зокрема і в частині зміни підходу до обрання способів захисту, які застосовуються судом. За новою редакцією ч. 2 ст. 16 ЦК «Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках». Такі «визначені законом випадки» конкретизовано у ч. 2 ст. 5 ЦПК України: «У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону». Норма аналогічного змісту закріплена у ч. 2 ст. 5 ГПК України.

Окреслені зміни запроваджують принципово інший підхід до обрання способів захисту, оскільки надають право позивачу і суду застосувати спосіб захисту, який прямо не передбачений законом, але не суперечить йому. Основною ознакою такого непоіменованого способу захисту визнається його ефективність. Водночас ні матеріальне, ні процесуальне законодавство не визначає критерії ефективності способів захисту. Це ускладнює тлумачення і застосування нового підходу на практиці. Також потрібно враховувати, що утвердження принципу верховенства права в практиці захисту прав вимагає визначеності, ясності, недвозначності правових норм, формування єдності судової практики в їх застосуванні.

Зазначені зміни загалом сприймаються серед фахівців як позитивні і прогресивні. Зокрема, А. Лесько наголошує, що завдяки вказаній новелі законодавства суд матиме можливість фактично, а не формально стати на захист порушеного права особи Лесько А. Захист цивільних прав та інтересів судом: нові аспекти. URL: https://censor.net.ua/b3038431. Однак існують і критичні погляди. Суддя господарського суду Харківської області О. Бринцев стверджує, що на сучасному етапі розвитку правової системи України способи захисту права повинні бути заздалегідь вичерпно передбачені законом, договором; передчасним вбачається запровадження концепції «ефективного захисту права», що передбачає право суду визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не передбачений ні законом, ні договором Бринцев О. В. Кваліфікуючі ознаки поняття способу захисту права у контексті судової реформи. Право України. 2017. № 9. С. 74-75..

З огляду на зазначене, важливим є дослідження й уточнення правил обрання і критеріїв ефективності способів захисту прав з погляду реалізації принципу верховенства права.

У попередній редакції ч. 2 ст. 16 ЦК України було встановлено, що «Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом». Норма ГК України, яка не зазнала вищезазначених змін, закріплює перелік способів захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, завершуючи його формулюванням «інші способи, передбачені законом» (ч. 2 ст. 20).

У зазначених нормах правила обрання способу захисту викладені з позиції виключно нормативістського підходу розуміння права, який пов'язаний із формальною визначеністю і вичерпністю переліку способів захисту. За довгий час застосування такого підходу у науковій літературі розроблено межі конкретизації визначених у законі способів захисту у разі захисту конкретного права та інтересу, які пов'язуються зі змістом, сутністю порушеного права, призначенням захисту тощо Майданик Р. А. Квалификация способов защиты гражданских прав и интересов судом в Украине: теория и практика. Альманах цивилистики: сборник статей. Вып. 4 / под ред. Р. А. Майданика. Київ: Алерта, ЦУЛ, 2011. С. 112., характером порушення, його наслідками Ротань В. Г. Застосування положень законодавчих актів про способи захисту права при здійсненні судочинства у господарських справах. Вдосконалення судоустрою та господарського судочинства: проблеми і перспективи: матеріали науково-практичної конференції 12-13 квітня 2006 р. Донецьк, 2006. С. 439..

У судовій практиці саме такий нормативістський підхід також був найбільш поширеним довгий час. Судові органи відмовляли в захисті порушеного права з огляду на невідповідність заявленої вимоги законодавчо встановленим способам захисту. З часом, під впливом євроінтеграційного напряму розвитку, прагнення судової влади утверджувати принцип верховенства права у процесі здійснення правосуддя стало поштовхом для формування судової практики, передусім, у формі постанов Верховного Суду України (ВСУ), в яких закладена позиція визнання невичерпного характеру переліку способів захисту в ст. 16 ЦК України. ВСУ почав визнавати неправильною правову позицію судів, які відмовляли у позові через обрання способу захисту, який не встановлений законом або договором, і наголошував, що у таких випадках необхідно виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Важливе значення для формування більш широкого підходу до обрання способів захисту має визначення ВСУ ефективності способу захисту. Зокрема, у Постанові ВСУ від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 Постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», товариства з обмеженою відповідальністю «Россель», ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим. URL: http://www.viaduk.net/ clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9DE59BF19D53A7C8C2257C92003A6321 зазначено, що оскільки положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

У документі «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України» Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України. URL: http://zib.com.ua/ua/print/ 88249-analiz_praktiki_zastosuvannya_sudami_st16_civilnogo_kodeksu_.html, який підготовлений у ВСУ для врахування у практичній роботі судів, зазначено, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує «право на ефективний засіб юридичного захисту». Робиться висновок, що у кінцевому результаті ефективний засіб має забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, ще до внесення вищевказаних змін до національного законодавства в частині обрання способу захисту ВСУ поступово сформував дві важливі позиції з цього питання: по-перше, суд не може відмовляти у позові через те, що позивач обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором; у таких випадках варто виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод; по-друге, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати на його ефективність.

З огляду на зазначене необхідно констатувати, що мета, яка ставилася при внесенні змін щодо розширення права суду на визначення способу захисту, відповідає Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практиці Верховного Суду України. Стаття 8 Конституції України визначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Загальновизнано, що принцип верховенства права є фундаментальним загальноправовим принципом соціальної і правової держави, який спирається на панування права в суспільстві. У розуміння принципу верховенства права покладена ідея нетотожності права і закону, оскільки закон може бути несправедливим, обмежувати права та інтереси людини, створювати можливість для зловживання правом тощо.

До складових принципу верховенства права належать, насамперед, принципи правової визначеності, передбачуваності, справедливості і пропорційності. Принцип правової визначеності передбачає, зокрема, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування пра- вових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь- якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010)⁹². Передбачуваність права має забезпечувати, щоб учасники правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуті ними на підставі чинного законодавства, що право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005)⁹³.

Принцип пропорційності означає, зокрема, що обмеження прав людини, які передбачені в нормативно-правових актах, мають спрямовуватися на досягнення легітимної мети та бути співмірними з нею. Цей принцип спрямований на забезпечення балансу приватних і публічних інтересів у регулюванні обмеження права. Принцип справедливості передбачає проникнення у правотворчу і правозастосовчу діяльність ідеї людського виміру, пріоритету загальнолюдських цінностей, рівності прав і обов'язків окремої людини, інтересів суспільства. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також виходить з того, що принцип верховенства права розкривається і в таких його складових, як ефективність мети і засобів правового регулювання, розумність та логічність закону (Рішення Конституційного Суду України від 8 грудня 2011 № 16-рп/20П) Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію». URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/v017p710-10#Text Рішення Конституційного Суду України 11 жовтня 2005 року у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-05#Text Рішення Конституційного Суду України від 8 грудня 2011 року у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Пріма-Сервіс» ЛТД щодо офіційного тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України та за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини шостої статті 12, частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, частини другої статті 197 Цивільного процесуального кодексу України, а також частини восьмої статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України (справа про фіксування судового процесу технічними засобами). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v016p710-11#Text.

Аналіз редакцій ч. 2 ст. 5 ЦПК, ч. 2 ст. 5 ГПК на предмет відповідності їх змісту наведених складових принципів верховенства права свідчить, що реалізація вищевказаної мети зміненого підходу може бути ускладненою і призвести до протилежних результатів у вигляді, зокрема, зловживання правом, через неоднозначне формулювання цих норм. Так, обидві вказані норми передбачають, що «У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону».

Виходячи з буквального тлумачення наведеного формулювання, обов'язковими умовами застосування судом способу захисту, який не передбачений законом, є: 1) відсутність у законі або договорі ефективного способу захисту відповідного права, 2) несуперечність обраного способу захисту закону. Остання умова викладена відповідно до загальнодозвільного типу правового регулювання, який ґрунтується на загальному правовому дозволі «дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом». Вона окреслює загальну межу, якої необхідно дотримуватися при обранні непоіменованого способу захисту - несуперечність закону, і відповідає припису ст. 55 Конституції України, яка гарантує, що кожен має право будь-якими засобами, не забороненими законом, захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Основне регулятивне навантаження норм, що аналізується, покладається на першу умову. Проте ця умова викладена за принципом «від протилежного», відповідно до якого доведення певного твердження відбувається через спростування іншого твердження. Тобто особа, яка звертається за захистом, має в кожному разі доводити, що всі закріплені в законі або договорі способи захисту не є ефективними для захисту його порушеного права або інтересу.

Застосування такого правила у наведеному контексті може призвести до правової невизначеності, непередбачуваності захисту, ускладнити вибір і обґрунтування належності способу захисту, що навряд чи може бути прийнятною основою для обрання способів захисту. Вищенаведені складові принципу верховенства права вимагають ясності, чіткості, однозначності правових норм для правильного розуміння права, можливості передбачати правові наслідки своїх дій, забезпечення сталого правопорядку.

З аналізу ч. 2 ст. 5 ЦПК, ч. 2 ст. 5 ГПК слідує, що у разі вибору непоіме- нованого способу захисту на позивача фактично покладається тягар доведення того, що всі передбачені в усьому масиві законодавчих актів і договорі способи захисту не є ефективними для захисту його права або інтересу. Принцип диспозитивності передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом (ст. 14 ГПК, ст. 13 ЦПК). Очевидно, що враховуючи відсутність чітких критеріїв ефективності довести цю обставину буде вкрай складно, що у свою чергу призведе до неперед- бачуваності правового захисту, послабить позиції потерпілої особи (позивача), може створити підстави для зловживання цим положенням з боку порушника.

Важливо також звернути увагу на той факт, що способи захисту прав поділяються на два види: заходи захисту і заходи відповідальності. Тому право вільно обирати непередбачений законом спосіб захисту може поширюватися лише на заходи захисту, зважаючи на те, що стосовно заходів відповідальності в законодавстві передбачені чіткі імперативні приписи умов їх застосування (у ст. 92 Конституції України закріплено, що виключно законами визначаються засади цивільно-правової відповідальності).

Отже, правила визначення способу захисту мають враховувати, з одного боку, інтереси потерпілого суб'єкта в максимально повному, ефективному, реальному захисті його порушених, невизнаних, оспорюваних прав та інтересів, а з іншого боку, - необхідність дотримання прав інших осіб щодо законності, передбачуваності, співрозмірності застосовуваних до них заходів державно-примусового впливу Коваль І. Реалізація принципу верховенства права при застосуванні способів захисту прав та інтересів. Правничий часопис Донецького університету. 2019. № 2. С. 26-33..

Прикладом визначення ефективного способу захисту є окрема думка судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду В. І. Крата від 17 квітня 2019 року у справі № 395/542/17 Окрема думка судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. від 17 квітня 2019 року у справі № 395/542/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81394440. Верховний Суд залишив без задоволення, а рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 26 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 листопада 2017 року без змін. Не погоджуючись із цією постановою колегії суддів, суддя зазначає, що під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При визнанні недійсним договору оренди, який порушує переважне право, у жодному разі не відновлюються інтереси особи, переважне право якої порушене, оскільки визнання правочину недійсним спрямоване на захист та відновлення майнових прав особи. Визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права не поновлює порушеного переважного права, тому що договір не завжди є наслідком здійснення переважного права і немає будь-яких передумов для зобов'язання власника земельної ділянки (орендодавця) укласти договір оренди із суб'єктом переважного права (орендарем). За цих підстав закономірною є неприйнятність та неефективність такого способу для захисту переважного права. Ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного права, є позов про переведення прав та обов'язків наймача, який потрібно застосовувати за аналогією закону. Тому, на думку судді, колегії суддів потрібно було касаційну скаргу задовольнити, скасувати судові рішення та відмовити у задоволенні позову про визнання договору оренди недійсним.

ВС під час розгляду справи про поновлення договору оренди землі Постанови КГС ВС від 09.06.2020 у справі № 912/1860/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/89910707 зазначає, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали б змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, у який спосіб вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Під ефективним засобом (способом) ВС розуміє такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Колегія суддів зазначає, що належним і ефективним способом захисту порушеного права у досліджуваній справі є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, оскільки сама собою вимога про визнання договору оренди землі поновленим за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису закону про обов'язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що, власне, і може бути предметом розгляду в суді (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, від 15.01.2019 у справі № 922/1464/18 та від 19.03.2019 у справі № 908/2484/17).

Узагальнюючи викладене, варто зазначити, що при визначенні правил обрання способів захисту прав та інтересів доцільно передбачити, що захист порушених прав та інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантує особі можливість отримання відповідного відшкодування. Водночас, для належної реалізації права на обрання способу захисту, не передбаченого законом і договором, у відповідних правових нормах доцільно закріпити загальні критерії ефективності способу захисту, зокрема: спосіб захисту має відповідати правовій природі і змісту права або інтересу, що порушені, характеру дій, якими вони порушені, наслідкам, що спричинені цим порушенням, меті, яку бажає досягти позивач, та враховувати можливість примусової реалізації способу захисту.

Зазначені положення доцільно закріпити в процесуальних актах цивільного і господарського законодавства, що дають змогу сформулювати більш чіткі і зрозумілі правила обрання способів захисту порушених прав та інтересів і застосування їх на практиці.

1.4Стандарти та процесуальні гарантії судового захисту майнових прав та інтересів у контексті адаптації процесуального законодавства України до законодавства Європейського Союзу

канд. юрид. наук, доцент кафедри цивільного права і процесу

Однією з умов успішної інтеграції України до європейської спільноти є забезпечення демократичних принципів та реалізація міжнародних стандартів прав і свобод людини, зокрема такого важливого для демократичної держави права, як право на судовий захист. Законодавство України проголошує і гарантує судову форму захисту суб'єктивних прав і свобод. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом Конституція України від 28 червня 1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141..

Реалізація права на судовий захист здійснюється за допомогою звернення до суду і багато у чому залежить від ефективності правового забезпечення функціонування судової системи, яка наразі перебуває в складному процесі реформування та потребує вирішення широкого кола проблем, пов'язаних із погодженням вітчизняного законодавства зі стандартами законодавства Європейського Союзу.

Важливим завданням на шляху реформування судової системи є забезпечення права на судовий захист для кожної особи. Загальні правові орієнтири у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод на законодавчому рівні були задекларовані у прийнятому в 2014 році Законі України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони». Досягнені домовленості створили правове підґрунтя для комплексного реформування процесуального законодавства з метою приведення його у відповідність з міжнародними стандартами, імплементація яких у систему процесуального законодавства України дасть можливість забезпечити оптимальні умови правового регулювання судочинства, де норми процесуального права несуть основне навантаження нормативного способу забезпечення законності, гарантування захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, оскільки забезпечують реалізацію відповідних матеріальних норм Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Закон України від 16.09.2014 р. № 1678 VII. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1678-18#Text.

Оскільки право на справедливий суд належить до фундаментальних цінностей демократичного суспільства, то у практиці Європейського суду з прав людини пропонується доволі змістовно об'ємне тлумачення цього права (Golder v. United Kingdom (1975); Airey v. Ireland (1979); Оmelchenko v. Ukraine (2018)). Основною складовою права на суд визначається право доступу до суду, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання - ініціювати судовий розгляд, і що з боку держави не повинні чинитися жодні перешкоди для його здійснення. Виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні регламентуються Конвенцією про захист прав людини, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», Цивільним процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із Загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. «Судовий acquis» передбачає приведення у відповідність процесуального законодавства України із рішеннями Суду Європейського Союзу Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 р. № 1629-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 29. Ст. 367. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1629-15#Text. Одним із кроків у напрямі створення правових механізмів виконання рішень Європейського суду було прийняття у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у преамбулі якого вказується на обов'язок держави впровадження європейських стандартів прав людини в українське судочин- ство Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.01.2006 р. № 3477-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 30. Ст. 260.. Отже, процес адаптації передбачає вжиття необхідних заходів для ефективного правотворення та правозастосування під час здійснення судочинства, що включає забезпечення права особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і неупередженого вирішення справи за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Із загальнотеоретичного погляду, право на судовий захист може визначатися як юридична можливість, що належить до елементів суб'єктивного права особи, а у процесуальному сенсі - як певна передбачена законом процедура звернення до суду. Можна стверджувати, що право на судовий захист майнових прав та інтересів характеризується здатністю особи безперешкодно звернутися до суду та отримати незалежний розгляд і вирішення справи за визначеною процедурою, у встановлені законом строки на засадах верховенства права. Водночас необхідно зауважити, що у нормативно-правових актах різної юридичної сили досі відсутнє визначення стандартів права на судовий захист у цивільному та господарському судочинстві, як і європейських (міжнародних) стандартів судочинства, які підлягають впровадженню у систему процесуально-правового регулювання здійснення судочинства в Україні, що ускладнює формування ефективної правової бази. Право на судовий захист забезпечують такі ключові європейські стандарти, що підлягають впровадженню у сферу процесуально-правового регулювання судочинства в Україні: доступність правосуддя у цивільних та господарських справах; незалежний та справедливий суд; ефективний судовий захист та виконання судових рішень. Серед пріоритетів реформування системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на законодавчому рівні визначено необхідність практичної реалізації принципу верховенства права та забезпечення функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейським цінностям та стандартам захисту прав людини. На сьогодні судова реформа не завершена, а знаходиться у процесі реалізації, тому лишається сподіватися, що реорганізація основних процесуально-правових інститутів здійснення цивільного судочинства в Україні приведе до створення сучасної європейської системи правосуддя із беззаперечним забезпеченням доступності судового захисту як складової права на судовий захист Атаманчук І. В. Право на судовий захист цивільних прав та інтересів у світлі європейських стандартів. Цивільне право України: нові виклики і перспективи розвитку: матеріали XVIII міжнар. наук.-практ. конф., при- свяч. 98-й річниці з дня народж. д-ра юрид. наук, проф., чл.-кор. АН УРСР В. П. Маслова (Харків, 28 лютого 2020 р.). Харків: Право, 2020. С. 75-78..

Судовий захист є домінуючим у системі способів захисту прав та інтересів, у якому ключову роль відіграє інститут позову, тому уявляється справедливим віднесення до процесуальних гарантій права на судовий захист позовної форми захисту. С. О. Бородовський, досліджуючи інститут способів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів в юрисдик- ційній діяльності висловлює думку, що до основних характеристик інституту позову належить його подвійна правова природа, оскільки він одночасно є матеріальним та процесуальним інститутом Бородовський С. О. Дослідження інституту способів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів в юрисдикційній діяльності. Часопис цивільного і кримінального судочинства. № 5(20). С. 67-85.. Ю. С. Червоний до складових правомочностей права на позов відносить право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову Цивільний процес України: підручник / за ред. Ю. С. Червоного. Київ: Істина, 2007. 392 с.. Подібний науковий погляд поділяє С. В. Васильєв, який вважає, що оскільки позов є процесуальним засобом захисту порушеного або оскаржуваного суб'єктивного права, то цей засіб буде діючим тільки тоді, коли у складі права на позов буде у наявності дві правочинності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову і право на одержання судового захисту, тобто право на задоволення позову. Виходячи з цього, він визначає право на пред'явлення позову як пра- во відкривати та підтримувати судовий розгляд конкретного матеріально- правового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це право на правосуддя у конкретному матеріально-правовому спорі Васильєв С. В. Цивільний процес: навчальний посібник. Харків, 2008. 480 с..

Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту Курс цивільного процесу: підручник / за ред. В. В. Комарова. Харків, 2011. 1352 с.. Такі процесуально-теоретичні міркування знаходять своє підтвердження у судовій практиці. Зокрема, Одеський апеляційний суд, здійснюючи апеляційний розгляд справи № 520/125/16-ц від 12.06.2019 року, викладає у своїй Постанові наступну правову позицію, що порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову у їх задоволенні Постанова Одеського апеляційного суду по справі № 520/125/16-ц від 12.06.2019 р. URL: https://zakon- online.com.ua/court-decisions/show/82619752 (дата звернення: 15.08.2020).. Вказані висновки узгоджуються із правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у Постанові від 20.04.2016 року у справі № 6-2824цс15; Постанові від 18.05.2016 року у справі № 6-658цс15.

Отже, у широкому сенсі, право на судовий захист є юридичною можливістю (суб'єктивним правом особи) звернутися до суду згідно із визначеною процесуальним законодавством процедурою та отримати певний процесуально-правовий наслідок, залежно від сукупності обставин конкретного звернення. Така юридична можливість, формально закріплена у нормах процесуального законодавства, може бути визначена як одна із ключових процесуальних гарантій судового захисту майнових прав та інтересів.

Визначаючи перелік процесуальних гарантій судового захисту майнових прав та інтересів, варто виходити зі змісту конституційних гарантій кожного судового захисту його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцево- го самоврядування, посадових і службових осіб; кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань Конституція України від 28 червня 1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. Отже, процесуальні норми, що регулюють вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного майнового права, не можуть суперечити конституційному принципу рівності усіх перед законом та судом і через це обмежувати право на судовий захист.

Звертаючись до етимологічного тлумачення поняття «гарантія», можна визначити походження від французького «garantie», та тлумачення як порука, умова, яка що-небудь забезпечує Словник української мови / відп. ред. П. П. Доценко, Л. А. Юрчук. Київ: Наукова думка, 1971. 732 с..

Попри численні наукові дослідження процесуальних гарантій адміністративного, кримінального, цивільного та господарського судочинства серед науковців відсутнє однорідне розуміння змістовного наповнення цього терміна. На думку В. М. Корнукова, все те, що тією чи іншою мірою сприяє досягненню певних результатів або забезпечує певний стан, може бути розцінене як гарантія відповідної діяльності або стану, тому що сприяє діяльності, захищає стан, тобто гарантує їх. Він вважає, що загальне поняття гарантії часто доволі умовне і, якщо так можна висловитися, рухливе, оскільки те, що в одному випадку виступає гарантією, в іншому випадку не є та- кою Корнуков В. М. Теоретические и правовые основы положения личности в уголовном судопроизводстве: дисс. ... д-ра юрид. наук: 12.00.09. Харьков. 1988. 410 с.. Процесуальні гарантії часто визначаються як установлені законом норми, які забезпечують здійснення завдань правосуддя наданням всім учасникам процесуальних прав та покладанням на державні органи обов'язків із забезпечення реалізації цих прав Молдован В. В. Кримінальний процес України. Практикум: навч. посіб. Київ: Алерта, 2006. 297 с.. М. Л. Якуб до процесуальних гарантій судочинства відносить процесуальні норми, принципи судочинства, процесуальну форму Якуб М. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве (понятие и свойства). Сибирские юридические записки. Иркутск, Омск, 1973. Вып. 3. С. 161..

Судовий захист майнових прав та інтересів здійснюється здебільшого у межах цивільного та господарського судочинства, залежно від юрисдикції справи та відповідно до завдань, визначених у ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України та ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, які мають тотожний зміст та відносять до завдань правосуддя справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Досягнення завдань правосуддя можливе лише за умови здійснення судочинства незалежним судом, як спеціально уповноваженим державним органом. У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 № 8 означені такі процесуальні гарантії незалежності суддів, які у свою чергу мають забезпечити незалежне і неупереджене судочинство, зокрема: здійснення правосуддя виключно судами; особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури; таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення; обов'язковість судового рішення; недопустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння; особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів; належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, а також визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна та інші засоби їх правового захисту; функціонування органів суддівського самоврядування Про незалежність судової влади: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/v0008700-07#Text. Отже, здійснення судочинства незалежним судом можна розглядати як певну гарантію справедливого, не- упередженого та своєчасного вирішення судом конкретного спору з метою ефективного захисту майнових прав та інтересів.

Як процесуальні гарантії судового захисту майнових прав та інтересів можуть бути розглянуті принципи судочинства, закріплені в нормах українського процесуального законодавства та правових нормах законодавства Європейського Союзу. На основі принципів та стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні та які виступають зразком процесуальних гарантій правосуддя, відбувається інтеграція України в європейський правовий простір.

У Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої в Україні у 1997 році, право на судовий захист належить до процесуальних гарантій (ст. 6 Конвенції), якими може скористатися особа при розгляді її позову в суді, тому право на звернення за судовим захистом прав та інтересів може бути віднесено до невід'ємних складових компонентів цілого ряду гарантій прав: права на справедливий і незалежний суд, права на доступ до суду, права на виконання рішення суду, розгляд справи судом упродовж розумного строку та ін. У правовій науці наведені гарантії часто розглядаються як певні міжнародні стандарти судочинства, які необхідно впроваджувати у вітчизняне законодавство. Подібні стандарти отримали закріплення у схваленій у 2015 році Указом Президента України Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, яка набрала чинності 26 травня 2015 року. На виконання вимог п. 1 ст. 6. Конвенції у ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що кожному гарантується право на суд, захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом. Реформування судової системи потребує вирішення широкого кола проблем, пов'язаних із погодженням вітчизняного процесуального законодавства із стандартами законодавства Європейського Союзу.

Подальший розвиток вітчизняного судочинства має опиратися на міжнародні стандарти і загальноприйняту європейську практику у забезпеченні права людини на справедливе, ефективне та якісне правосуддя, зокрема на положення конвенцій Гаазької конференції з міжнародного приватного права у сферах міжнародного правового співробітництва, судового процесу (п. 12, ст. 24) Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами- членами від 14.06.1994 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_012. Досягнені домовленості створили правове підґрунтя для комплексного реформування процесуального законодавства з метою його приведення у відповідність з міжнародними стандартами. На цьому підґрунті було внесено численні зміни до процесуального законодавства України: удосконалено регулювання класичних процедур цивільного та господарського судочинства, введено нові правові інститути.

У правовій науці такі принципи судочинства, як принцип юридичної визначеності, право на справедливий суд та інші, часто розглядаються як певні міжнародні стандарти судочинства, які необхідно впроваджувати у вітчизняне процесуальне законодавство, але водночас не викликає заперечення розуміння різного змістовного наповнення юридичних категорій «принципи» та «стандарти». За відсутності нормативних визначень термінів «принципи судочинства» та «стандарти судочинства» постає потреба у їх юридичному тлумаченні для подальшого визначення обсягів правового регулювання та випрацювання уніфікованої системи юридичних понять Атаманчук І. В. Впровадження європейських стандартів у сферу процесуально-правового регулювання цивільного судочинства України. Правничий часопис Донецького університету. 2019. № 1. С. 109-117..

Правова система Європейського Союзу функціонує на засадах єдності, тому перед українською державою стоїть завдання імплементувати міжнародні стандарти судочинства у процесуальне законодавство, що дасть можливість удосконалити процесуальні гарантії ефективного судового захисту, де норми процесуального права несуть основне навантаження нормативного способу забезпечення законності, гарантування захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Відповідно до статті 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством від 16 червня 1994 року, Україна взяла на себе зобов'язання вживати заходів для поступового приведення у відповідність національного законодавства із законодавством Європейського Союзу у різних сферах Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами- членами від 14.06.1994 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/998_012.

Законодавчі засади такої адаптації були визначені у Загальнодержавній програмі адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженій Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року. Ця Програма має за мету визначення механізмів досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 р. № 1629-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 29. Ст. 367., що дасть можливість проведення адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Процес адаптації передбачає вжиття необхідних заходів для ефективного правотворення процесуальних норм та правозастосування під час здійснення судочинства, забезпечення реалізації права на судовий захист.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Згідно із Програмою, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Змістовне наповнення поняття acquis communautaire є предметом численних наукових дискусій. Р. А. Петров, на підставі аналізу обсягу і змісту поняття «аcquis communautaire» у сучасній науці права Європейського Союзу, робить висновок про те, що поняття «acquis communautaire», часто вживається як синонім до поняття «законодавство ЄС», а серед присутніх у «acquis communautaire» елементів він визначає практику судових органів Європейського Союзу - «Судовий acquis» як частину «фундаментального acquis», впровадження якого є необхідною умовою членства в Європейському Союзі Петров Р. А. «Acquis вступу» як складова феномена права Європейського Союзу. Електронний архів Національного університету «Києво-Могилянська академія». URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/ 1718/Petrov_Acquis%20vstupu.pdf?sequence=1.

«Судовий acquis» передбачає адаптацію процесуального законодавства України до рішень Суду Європейського Союзу. Одним із кроків у напрямі створення правових механізмів виконання рішень Європейського суду було прийняття у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у преамбулі якого вказується на обов'язок держави впровадження європейських стандартів прав людини в українське судочинство Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 січня 2006 р. № 3477-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 30. Ст. 260.. Досліджуючи питання правового забезпечення впровадження європейських стандартів у сферу процесуально- правового регулювання здійснення судочинства у майнових справах, неможливо обійти увагою поняття спільних мінімальних стандартів цивільного процесу, розглянутих І. О. Ізоровою, на основі ухваленої у 2017 р. Резолюції Європейського Парламенту, що містить рекомендації Комісії щодо спільних мінімальних стандартів цивільного процесу в Європейському Союзі (2015/2084(INL), до них віднесено, зокрема, визначення заходів ефективного судового захисту, вимог до проведення усних слухань (судових засідань), застосування забезпечувальних заходів, мотивованості рішень, загальних принципів щодо управління провадженням (організації розгляду справи), порядку надання доказів, залучення судових експертів, особливостей врегулювання спору без судового розгляду, забезпечення права на адвоката в цивільному судочинстві, доступу до інформації, вимоги до публічного судового розгляду, забезпечення незалежності та неупередженості судів та ін Ізарова І. О. Спільні стандарти цивільного процесу в ЄС: загальна характеристика та перспективи реалізації. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2018. Т. 1. С. 55-61. URL: nrplaw.ukma.edu.ua/article/download/ 153110/152329. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У межах науково- теоретичного підходу (Н. Ю. Сакара, В. А. Кройтор) до джерел визначення понять та видів стандартів судочинства прийнято відносити міжнародні норми, рішення та практику Європейського суду з прав людини. Зокрема, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифікована Законом України від 17.07.1997 р., у своїй преамбулі проголошує верховенство права, що пов'язується із функціонуванням незалежних та неупереджених органів судочинства. Стаття 6 Конвенції вказує, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., ратифікована Законом України від 17.07.1997 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 995_004.

Виходячи з наведених положень Конвенції, можна віднести до європейських стандартів цивільного та господарського судочинства доступність та неупередженість судочинства, законність, право на справедливий суд, забезпечення виконання судових рішень, удосконалення системи правосуддя. Подібний підхід до визначення переліку стандартів судочинства, що підлягають впровадженню в систему українського судочинства, отримав сучасну наукову підтримку Європейські та міжнародні стандарти у сфері судочинства / ред. група: Д. Вон, І. Зарецька, С. Сученко, В. Валанчюс, Ю. Землицька (відп. ред.), К. Мадоян. Київ, 2015. 708 с., деякі дослідники поділяють стандарти на групи, беручи за основу певний критерій, найчастіше - спосіб або форму їх закріплення (О. Старцев, В. Д. Бринцев, О. Саленко). В. В. Бонтлаб пропонує класифікувати стандарти цивільного судочинства на міжнародні універсальні, міжнародні регіональні та національні. Він робить висновок про необхідність врахування до вимог стандартів міжнародних та національних (конституційних) принципів цивільного судочинства Бонтлаб В. В. Поняття та ознаки міжнародних стандартів цивільного судочинства в умовах сьогодення. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2015. № 1(11). URL: https://lj.oa.edu.ua/ articles/2015/n1/15bvvvus.pdf.