Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

Крім того, в правовій доктрині є думка, що переважні права у різних правовідносинах мають різну правову природу: Л. В. Кузнєцова зауважує, що переважні права можуть бути абсолютними або відносними, речовими, зобов'язальними або корпоративними Кузнецова Л. В. Преимущественное право: понятие и правовая природа. Журнал российского права. 2004. № 10. С. 46-54.. Аналогічної позиції дотримується Р. Ю. Пивовар, а саме: переважне право може мати ознаки абсолютних чи відносних, речових чи зобов'язальних прав залежно від того, через які правовідносини воно виникає Пивовар Р. Е. Понятие, виды, осуществление и защита преимущественных прав в гражданском праве: авто- реф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.03; Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова. Москва, 2007. 34 с..

У корпоративних правовідносинах переважні права традиційно характеризуються як окрема група майнових корпоративних прав. Представниками такої позиції виступають Д. В. Ломакін Ломакин Д. В. Корпоративные правоотношения: общая теория и практика ее применения в хозяйственных обществах. Москва: Статут, 2008. 350 с., І. Я. Бабецька Бабецька І. Я. Правова природа переважних прав. Форум права. 2011. № 1. С. 37-41. URL: https://forumpra- va.pp.ua/ page-5.html (дата звернення: 10.04.2019)., Л. Ф. Гатаулі- на Гатаулина Л. Ф. К вопросу о правовой природе корпоративных прав. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2016. № 4(111). С. 167-172. URL: http://www.xn--80af5bzc.xn--p1ai/documents/vestnik/ 04_2016.pdf (дата обращения: 14.04.2019)., А. В. Смітюх Смітюх А. В. Корпоративні права та корпоративні паї (частки): теоретико-правові аспекти: монографія. Одеса: Фенікс, 2018. 662 с.. Останній зазначає, що розглядаючи переважні права на придбання корпоративних часток як різновид майнових корпоративних прав, доречно відштовхуватися від розуміння майнових корпоративних прав як прав щодо корпоративного підприємства або інших учасників, які виникають у момент набуття особою права власності на корпоративний пай (частку) і є безумовними в аспекті їх існування, але умовними в аспекті їх реалізації і з яких за настання визначених законом обставин виділяються вимоги зобов'язальної природи.

Більш аргументованою видається позиція прибічників думки, що переважні права є відносними та вторинними щодо прав, які обумовлюють їх виникнення. Зобов'язання, змістом яких є реалізація переважних прав, мають акцесорний характер і не можуть існувати поза реалізацією основного права учасника на відчуження ним частки у статутному капіталі ТОВ (ТДВ), їх існування обумовлене наявністю інших основних зобов'язальних відносин.

Реалізація переважного права можлива лише за певних умов (момент виникнення переважних прав обумовлений наявністю певного визначеного законом фактичного складу (М. В. Субботін Субботин М. В. Преимущественные права в российском гражданском законодательстве: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.03; Московская государственная юридическая академия. Москва, 2007. 28 с.), переважному праву конкретного суб'єкта протистоїть зустрічний обов'язок, що виникає тільки при дотриманні сукупності певних умов, необхідних для реалізації конкретного переважного права, при цьому для реалізації кожного окремого переважного права закон закріплює свою особливу сукупність умов (О. А. Глушкова Глушкова Е. А. К вопросу о правовой природе преимущественных гражданских прав как субъективных прав. Актуальные проблемы российского права. 2015. № 7(56). С. 82-87. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/k- voprosu-o-pravovoy-prirode-preimuschestvennyh-grazhdanskih-prav-kak-subektivnyh-prav (дата обращения: 28.04.2019).), переважне право є абстрактною категорією і підлягає реалізації лише за настання певних юридичних фактів (Н. Л. Бондаренко, А. А. Капітанова Бондаренко Н. Л., Капитанова А. А. Понятие и правовая природа преимущественных прав (на материалах Республики Беларусь). Вестник Омского университета. Серия «Право». 2018. № 1(54). С. 75-83. URL: http://www.omlaw.ru/attachments/article/2218/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE_1_2018%20_%D0%90 4-1.pdf (дата обращения: 12.01.2019).), переважне право виникає разом із певним суб'єктивним правом та перебуває у пасивному стані до настання юридичних фактів, обумовлених законом чи договором (В. І. Крат Крат В. І. Переважні права: цивільно-правовий аспект: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03; Національна юридична академія України імені Я. Мудрого. Харків, 2008. 20 с.), переважні права знаходяться в неактивному (пасивному) стані, а для їх виникнення необхідні певні юридичні факти, тобто моментом виникнення переважних корпоративних прав є «момент вступу самих корпоративних прав, а реалізація відбувається з моменту прийняття рішення про відчуження частки або її частини одним із учасників і прийняття пропозиції іншим учасником - потенційним покупцем (акцій, частки, паю і т. д.) (І. Я. Бабецька Бабецкая И. Я. Преимущественные права в корпоративных правоотношениях: понятие, признаки и общая характеристика. Вестник Санкт-Петербургского университета. 2013. Сер. 14. Вып. 2. С. 3-9. URL: https://law- joumal.spbu.ru/issue/view/303 (дата обращения: 26.09.2018).), переважні права виникають у випадках, що мають виключний характер (Л. Ф. Гатауліна Гатаулина Л. Ф. К вопросу о правовой природе корпоративных прав. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2016. № 4(111). С. 167-172. URL: http://www.xn--80af5bzc.xn--p1ai/documents/vestnik/ 04_2016.pdf (дата обращения: 14.04.2019).).

Як зазначає М. В. Субботін, особливий спосіб захисту переважних прав - судове переведення прав і обов'язків за договором, - є однією з їх додаткових ознак. Крім того, при визначенні умов здійснення переважного права не враховується воля його суб'єкта, оскільки для реалізації свого права він змушений погодитися на умови, запропоновані боржником Субботин М. В. Преимущественные права в российском гражданском законодательстве: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.03; Московская государственная юридическая академия. Москва, 2007. 28 с. (придбає частку на умовах, запропонованих іншим учасником). Однією з ознак є також те, що можливість реалізації переважного права обмежена присічним строком, тобто строком існування права Бабецкая И. Я. Преимущественные права в корпоративных правоотношениях: понятие, признаки и общая характеристика. Вестник Санкт-Петербургского университета. 2013. Сер. 14. Вып. 2. С. 3-9. URL: https://law- journal.spbu.ru/issue/view/303 (дата обращения: 26.09.2018).. М. В. Субботін наявність такого строку пояснює тим, що це виняток із принципів рівності і свободи договору, і його наявність обумовлена необхідністю забезпечити стабільність обороту. Початок перебігу строку починається з моменту, коли суб'єкт переважного права дізнався або повинен був дізнатися про намір боржника укласти договір з третьою особою. Крім того, на його думку, строком обмежується існування не переважного майнового корпоративного права, а похідного від нього права вимоги, адресованого конкретному учаснику щодо конкретних корпоративних часток, що має зобов'язальну природу Субботин М. В. Преимущественные права в российском гражданском законодательстве: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 Московская государственная юридическая академия. Москва, 2007. 28 с.. А. В. Смітюх вважає, що можна відмовитися від зобов'язального права вимоги, яке є похідним від майнового корпоративного права, адресованого конкретному учаснику щодо конкретних корпоративних паїв (часток), але не від вихідного переважного майнового корпоративного права Смітюх А. В. Корпоративні права та корпоративні паї (частки): теоретико-правові аспекти: монографія. Одеса: Фенікс, 2018. 662 с..

Одним із найважливіших питань щодо захисту учасниками свого переважного права є визначення способів такого захисту. На думку М. Божко, Д. Галанцева, якщо частка вибула з володіння поза волею особи, то способом захисту міг би стати віндикаційний позов до набувача цієї частки та оспорювання запису в ЄДР про реєстрацію права Божко М. П., Галанцев Д. А. Семь уроков корпоративных конфликтов. Москва: Проспект, 2018. 96 с.. В. А. Бєлов стверджує про факти застосування судовою практикою до цих відносин некласичної віндикації, яку варто розуміти як практику застосування норм щодо віндикації до об'єктів, які не є речами за своїми природними властивостями, але схожі з речами за юридичними характеристиками. Він зауважує, що ця схожість робить можливою виникнення на практиці таких ситуацій, які потім стають підставою для віндикації - ситуацій, в яких акти розпорядження частками участі в ТОВ здійснюються неправомочними особами. Наприклад, трапляються випадки, коли таке розпорядження здійснюється нібито від імені учасника, але насправді - за підробленими документами (на підставі підробленої довіреності або договору з підробленим підписом). У деяких випадках, суди, не надаючи правової кваліфікації порушеному праву позивача, застосовували речово-правові способи захисту, віндикуючи частку з чужого незаконного володіння. В. А. Бєлов розмірковує, що використання класичного віндикаційного позову для повернення частки участі в ТОВ є некоректним тому, що такий позов є способом захисту права власності власника до володіючого спірним майном не власника. Предметом такого позову може бути лише індивідуально-визначена річ Корпоративное право. Актуальные проблемы теории и практики / под общ. ред. В. А. Белова. Москва: Юрайт, 2016. 552 с.. І тут варто погодитися саме з позицією В. А. Бєлова, адже очевидним є те, що частка в статутному капіталі ТОВ не може бути предметом віндикаційного позову, оскільки вона не є річчю. Тому, коли позивач обирає для захисту прав віндикаційний позов, то це є неналежним способом захисту свого права.

Наявність у ч. 5 ст. 20 Закону про ТОВ та ТДВ Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю: Закон України від 6 лютого 2018 року № 2275-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69. припису щодо переведення учасником товариства на себе прав і обов'язків покупця частки (частини частки) на законодавчому рівні вирішило питання про належний спосіб захисту цього права, який є специфічним і використовується тільки в цих відносинах. До набуття чинності цього закону ст. 147 ЦК України взагалі не містила наслідків порушення переважного права, тому за аналогією закону застосовувалися положення ст. 362 ЦК України стосовно переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, в ч. 4 якої зазначалося, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця, а не позов про недійсність правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства, за ст. 215 ЦК України Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст. 356.. Продаж учасником частки (її частини) з порушенням переважного права купівлі інших учасників не зумовлювала недійсності такого правочину. В п. 4.10. Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання вирішення спорів, що виникають з корпоративних спорів» від 25.02.2016 р. № 4 чітко зазначено необхідність застосування аналогії закону, а саме зазначається, що ч. 4 с. 362 ЦК України, яка регулює продаж частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права, застосовується за аналогією до випадків порушення переважного права учасника ТОВ (ТДВ) на купівлю частки у статутному капіталі Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 р. № 4. Вісник господарського судочинства. 2016. № 1.. Необхідність надання таких роз'яснень була обумовлена потребою у забезпеченні однакового і правильного застосування законодавства під час вирішення господарськими судами корпоративних спорів, зокрема і щодо порушення переважних прав учасників ТОВ (ТДВ).

У новому законі ситуація не змінилася на краще, процедура також урегульована фрагментарно, а тому цей механізм захисту прав учасників, чиє переважне право порушено, потребує удосконалення. Ним могло б стати надання повноважень суду із встановлення додаткового строку, протягом якого інші учасники товариства можуть приєднатися до заявленої вимоги. Доцільним уявляється доповнення статті 20 Закону про ТОВ та ТДВ ч. 5¹ такого змісту: «Суд, який розглядає справу за вказаним позовом, забезпечує іншим учасникам товариства можливість приєднатися до раніше заявленого позову, для чого у підготовчому до судового розгляду засіданні постановляє ухвалу, у якій встановлює строк, протягом якого інші учасники товариства можуть приєднатися до заявленої вимоги. Зазначений строк не може становити менш ніж два місяці» Шемета Т. М. Перехід частки учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю: дис. ... д-ра філософії: 081 Право. 08 Право; Донецький національний університет імені Василя Стуса. Вінниця, 2020. 260 с. URL: http://abstracts.donnu.edu.ua/artide/view/8701/8700 (дата звернення: 28 серпня 2020)..

Ефективність захисту прав учасників можливо покращити шляхом закріплення у законі норми щодо відшкодування витрат третій особі, яка придбала частку (частину частки), тобто у разі, якщо статутом товариства передбачено переважне право купівлі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства за заздалегідь визначеною статутом ціною, особа, на яку переводяться права та обов'язки покупця, відшкодовує витрати, понесені покупцем у зв'язку з оплатою частки (частини частки) у статутному капіталі товариства, в розмірі, що не перевищує заздалегідь визначеної статутом ціни купівлі частки (частини частки). Рішення суду про переведення частки (частини частки) учаснику товариства є підставою для державної реєстрації внесених до ЄДР відповідних змін Там само..

Проблематичним є питання щодо внесення депозиту у разі порушення переважного права. Одночасно з пред'явленням до суду позову про переведення на нього прав та обов'язків покупця позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець (ч. 4 ст. 362 ЦК України Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст. 356.). Депозит за своєю правовою суттю є гарантійним внеском позивача, яким у разі задоволення позову забезпечується відплатність відчуження (перерозподілу) часток у товаристві, враховуючи конституційний принцип рівності сторін перед законом. Проте в положеннях ч. 5 ст. 20 Закону про ТОВ та ТДВ знову-таки не передбачається додаткових гарантій підтвердження серйозності намірів учасників, чиє переважне право порушено, на придбання частки, а саме не встановлено обов'язок внесення грошової суми на депозитний рахунок суду, а, відповідно, в цій спеціальній нормі закону відсутні положення щодо наслідків невнесення грошових коштів на депозит суду. Водночас у судовій практиці застосовується позиція Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ відповідно до якої невнесення одночасно з пред'явленням позову на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором повинен сплатити покупець, є підставою для відмови в позові (абз. 3 п. 18 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав») Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав: Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 р. Бізнес- Бухгалтерія-Право. Податки. Консультації. 2014 р. № 35. С. 27.. Отже, в будь- якому випадку така бездіяльність матиме наслідком відмову в позові, проте на практиці суди неодноразово допускали внесення грошових коштів на депозит протягом всього часу розгляду справи.

Для дослідження захисту переважного права учасника товариства досить цікавим є положення п. 4 прикінцевих та перехідних положень Закону про ТОВ та ТДВ, які підлягатимуть застосуванню у процесі розгляду справ, порушених за позовною вимогою про переведення прав та обов'язків покупця, до внесення відповідних змін до ГПК України. Відповідно до підпунк- ту 1 цього пункту позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі, сплаченому покупцем на виконання договору ку- півлі-продажу частки (частини частки), визначеному в ухвалі суду. З аналізу цього положення можна зробити висновок, що законодавець, допускаючи можливість визначення розміру грошових коштів в ухвалі суду, цілком логічно відійшов від необхідності внесення депозиту одночасно з подачею позовної заяви. Отже, позивач у справі більше не буде зобов'язаний вносити грошові кошти в повному розмірі ціни спірного договору та зможе відстрочити їх внесення до моменту встановлення всіх інших учасників ТОВ, які бажають реалізувати своє переважне право, в судовому процесі. Наступним приписом (підпункт (2) зазначеного пункту) є те, що наслідком невиконання вимоги про внесення грошових коштів на депозитний рахунок суду є залишення позову без розгляду, тобто тепер у законодавстві чітко визначені процесуальні наслідки невнесення грошових коштів на депозит суду, а застосування саме механізму залишення позову без розгляду є більш раціональним та доцільним, з огляду на можливість повторного звернення до суду з аналогічним позовом. Ще одне положення (підпункт (3) названого пункту) передбачає зобов'язання суду у своєму рішенні вирішити питання про перерахування покупцеві грошових коштів, внесених на депозитний рахунок суду, або про їх повернення Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю: Закон України від 6 лютого 2018 року № 2275-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69..

Щодо місця спорів, пов'язаних із порушенням переважного права купівлі частки в статутному капіталі товариства, серед корпоративних спорів, то вони, як стверджує О. В. Бігняк, є одними з найбільш розповсюджених категорій спорів, що виникають між учасниками юридичної особи поруч зі спорами щодо виключення учасника зі складу учасників товариства та відновлення права на частку в статутному капіталі товариства Бігняк О. В. Захист корпоративних прав: проблеми теорії і практики: монографія. Одеса: Юридична література. 2018. 408 с..

На практиці виникають ситуації щодо такого порушення переважного права учасника ТОВ, коли договір купівлі-продажу частки на користь третьої сторони укладений без відповідного попереднього повідомлення учасників і за його умовами покупцеві надається відстрочка до 1 року для здійснення оплати. Водночас позивач, бажаючи перевести на себе права та обов'язки покупця, повинен сплатити суму, яка буває досить значною, в повному обсязі одночасно зі зверненням до суду з позовом, що стає суттєвою перепоною для захисту порушеного права.

Проблемою також є непоодинокі випадки здійснення третіми особами протиправних дій із заволодіння часткою учасника. Найчастіше це знаходить свій прояв у підробці підписів на договорах, за якими здійснюються право- чини з відчуження частки, підробці заяви про вихід учасника з товариства, фальсифікації рішень загальних зборів учасників або укладення правочину з відчуження частки через представника, який не мав відповідних повноважень. Якщо позивач впевнений, що не укладав правочину, спрямованого на відчуження частки, в процесі судового розгляду він має право заявити клопотання щодо призначення судом експертизи сфальсифікованих документів Божко М. П., Галанцев Д. А. Семь уроков корпоративных конфликтов. Москва: Проспект, 2018. 96 с..

Прикладом складності судового захисту прав суб'єктів корпоративних відносин і неоднотипності справ щодо встановлення факту порушення переважного права може бути Постанова ВС від 20 березня 2019 року (справа № 906/37/18) про визнання недійсними рішення загальних зборів учасників товариства, скасування державної реєстрації змін до установчих документів товариства, про переведення прав покупця, про визнання договору недійсним. Суть справи полягала в тому, що учасника ТОВ (ОСОБА 3) з часткою, яка становить 7 % статутного капіталу товариства, виключено зі складу учасників. Позивач оспорював підстави свого виключення і зазначав, що через цей факт його позбавлено переважного права купівлі частки учасників товариства, що добровільно вийшли з учасників. Він вважав, що права ОСОБИ 5, ОСОБИ 6, ОСОБИ 7, які вийшли з товариства добровільно, відносно від- ступлення своїх часток у статутному капіталі товариства були «обтяжені» переважним правом скаржника на купівлю часток цих учасників товариства, а також просив перевести на нього права та обов'язки покупця. Проте ВС визнав правильним висновок попередніх інстанцій про відсутність підстав для переведення прав покупця та про визнання недійсним договору з огляду на те, що наслідком відступлення ОСОБИ 5, ОСОБИ 6, ОСОБИ 7 своїх часток було рішення загальних зборів учасників, яке судом визнано недійсним. Отже, перехід частки цих учасників до нових учасників ОСОБА 12 та ОСОБА 10 не відбувся. З огляду на вказане правильним є висновок суду про відсутність підстави для захисту переважного права позивача у цьому випадку Постанова Верховного Суду від 02 травня 2018 р., судова справа № 923/20/17. Єдиний державний реєстр судових рішень України. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74160438 (дата звернення: 10.12.2019)..

Заслуговує на увагу з позиції неоднотипності справ, пов'язаних із захистом прав суб'єктів корпоративних відносин, Постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року (справа № 915/ 1736/19) про визнання недійсним договору, скасування реєстраційної дії, розірвання договору та зобов'язання вчинити певні дії. Суть справи полягала в тому, що ОСОБА 1 та ОСОБА 2 є учасниками ТОВ «Агроальянс» із вкладом до статутного капіталу по 268 500 грн кожного, що становить 50 % статутного фонду. Пунктом 6.3 статуту ТОВ «Агроальянс» визначено, що учасники товариства мають право відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі тільки близьким родичам, а саме: ОСОБІ 4, ОСОБІ 1, ОСОБІ 5, ОСОБІ 2. Перехід (передача) частки у статутному капіталі засвідчується нотаріально. Продаж (дарування) або інше відступлення своєї частки (її частини) у статутному капіталі товариства на користь інших осіб не допускається. 19 червня 2019 року ОСОБА 2 здійснила відчуження ОСОБІ 3 шляхом укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі (корпоративні права) ТОВ «Агроальянс», що складає 268 500 грн у розмірі 50 % статутного капіталу. ОСОБА 1, яка не є стороною оспорюваного право- чину, вважала укладений договір і Акт приймання-передачі недійсними та такими, що порушують її корпоративні права як учасника ТОВ, посилаючись зокрема і на порушення продавцем ОСОБІ 2 положень пункту 6.2. Статуту товариства. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 25.02.2020 року позов задоволено повністю. ОСОБА 3, оскаржуючи рішення суду першої інстанції, одним із доводів апеляційної скарги зазначала те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту через те, що продаж учасником частки з порушенням переважного права інших учасників на її придбання не зумовлює недійсність такого правочину, натомість учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов'язків покупця (частки). Апеляційний суд, оцінюючи такий довід апеляційної скарги, зазначив, що підставою позовних вимог про визнання недійсними укладених між відповідачами договору купівлі-продажу часток у статутному капіталі та акта приймання-передачі частки у статутному капіталі та корпоративних прав ТОВ «Агроальянс» від 19.06.2019 ОСОБА 1 визначено не порушення свого переважного права на придбання частки, а порушення належних позивачу корпоративних прав на участь в управлінні товариством, що суд вважав ефективним способом захисту в розумінні приписів статті 4 ГК України, статей 15, 16 ЦК України Постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 р., судова справа № 915/1736/19. Єдиний державний реєстр судових рішень України. URL: http://www. http://reyestr.court.gov.ua/ Review/90934051 (дата звернення: 24.08.2020)..

Як висновок, можна зазначити, що важливим кроком у напрямі недопущення порушення переважних прав видається закріплення всього механізму реалізації і захисту таких прав учасників в одній спеціальній нормі закону (ст. 20 Закону про ТОВ та ТДВ), як це зроблено законодавцем у ст. 362 ЦК України, що унеможливить необхідність застосування аналогії закону та сприятиме запобіганню зловживання учасниками своїми корпоративними правами Шемета Т. М. Перехід частки учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю: дис. ... д-ра філософії: 081 Право. 08 Право; Донецький національний університет імені Василя Стуса. Вінниця, 2020. 260 с. URL: http://abstracts.donnu.edu.ua/article/view/8701/8700 (дата звернення: 28 серпня 2020)..

2.3Правове забезпечення дотримання вимог, встановлених до змісту організаційно-правових форм

Для захисту прав та інтересів учасників корпоративних відносин поряд із закріпленням нормативних приписів у законодавстві не менш важливим є забезпечення належного дотримання вимог, зазначених у цих приписах. Переважна більшість аспектів діяльності суб'єктів корпоративних правовідносин та їх взаємовідносин з іншими суб'єктами в процесі здійснення діяльності (зокрема, дійсність угод, що укладаються, обсяг відповідальності за зобов'язаннями тощо) зумовлені організаційно-правовою формою таких суб'єктів. Тому для захисту прав та інтересів учасників корпоративних правовідносин важливим є забезпечення дотримання вимог до змісту їх організаційно-правових форм, адже низький рівень забезпечення цих вимог призводить до дисбалансу та порушення прав та інтересів учасників корпоративних правовідносин.

Кожна організаційно-правова форма характеризується своїм власним змістом, що обумовлений такою формою. Ілюстрацією цього є, зокрема, Постанова ВГС України від 14 вересня 2017 року у справі № 906/70/17, в якій зазначено, що судами встановлено, що КП «Теплозабезпечення» за організаційно-правовою формою є унітарним комунальним підприємством Коростен- ської міської ради, а відтак метою його діяльності є задоволення нагальних потреб жителів територіальної громади міста Коростеня, а не отримання прибутку Постанова Вищого господарського суду України від 14 вересня 2017 року у справі № 906/70/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68963347.

Також у разі наявності відповідних ознак суб'єкта презюмується висновок щодо можливої організаційно-правової форми. Зокрема, у п. 3.6 Рішення КС України від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 у справі 1-14/2007 (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) зазначається, що якщо головною метою суб'єкта господарювання в комунальному секторі економіки є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, із водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо, то його організаційно-правовою формою має виступати комунальне унітарне підприємство; у випадках, коли основною метою діяльності суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки зазначено отримання прибутку, його організаційно-правовою формою має стати господарське товариство з відповідною часткою комунальної власності у статутному фонді Рішення Конституційного Суду України у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007. Офіційний вісник України. 2007. № 48. Ст. 1991..

При недотриманні вимог до змісту змінюється саме правове явище організаційно-правова форма, адже, наприклад, якщо у виробничому кооперативі учасники не будуть брати особисту трудову участь, ця модель здійснення господарської діяльності вже не відповідатиме ознакам виробничого кооперативу, хоча обов'язок здійснити реорганізацію у такому разі в законодавстві не передбачено. Для порівняння необхідно зазначити, що у договірному праві при укладанні договору, за яким передбачено, що одна сторона передає іншій стороні майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК України - договір найму Цивільний кодекс: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40. Ст. 356.), але цей договір названо по-іншому, наприклад, договором позички, він буде тлумачитися як договір найму та до нього будуть застосовуватися положення про договір найму. З організаційно-правовою формою складніше, адже при недотриманні вимог до змісту організаційно-правової форми не вбачається можливим застосування за аналогією законодавства про іншу форму, доки не відбудеться змінена відповідна форма.

З практичного погляду це означає, що контрагенти, партнери, які вступають у правовідносини із суб'єктом корпоративних правовідносин певних організаційно-правових форм, повністю покладаються на уявлення про конкретний зміст такої форми.

Питання забезпечення дотримання вимог до організаційно-правової форми ускладнює ще те, що внаслідок існування прогалин та неузгодженостей у законодавстві в окремих випадках не завжди можна чітко визначити сутність певних елементів змісту організаційно-правової форми, щоб стверджувати, що такі вимоги дотримані чи ні. Непоодинокими також є випадки наявності у законодавстві виключень із загального правила щодо змісту для окремих форм. Наприклад, у фондових біржах прибуток спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками) (абз. 2 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 р. № 3480-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006 р. № 31. Стаття 268. С. 1126.). Водночас біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю (абз. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»), а в цих товариствах прибуток підлягає розподілу між учасниками шляхом виплати учасникам (акціонерам) дивідендів.

«Українська біржа» (ідентифікаційний код 36184092), наприклад, створена у формі акціонерного товариства Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Міністерства юстиції України. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України. URL: https://usr.minjust.gov.ua, при цьому всупереч змісту форми «акціонерне товариство» і відповідно до вимог Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» у п. 7.2 Статуту акціонерного товариства «Українська біржа» зазначено, що за рахунок чистого прибутку, що залишається в розпорядженні Біржі, здійснюється розвиток Біржі, створюється та поповнюється резервний капітал, накопичується нерозподілений прибуток (покриваються збитки); у п. 7.3 Статуту вказано, що прибуток, який залишається в розпорядженні Біржі, не підлягає розподілу між її акціонерами шляхом виплати дивідендів Статут Акціонерного товариства «Фондова біржа» (ідентифікаційний код 36184092). URL: http://fs.ux.ua/files/7.

Отже, для забезпечення захисту прав та інтересів суб'єктів корпоративних відносин важливим є насамперед удосконалення та чітка визначеність конструкцій їх організаційно-правових форм.

Правовій визначеності організаційно-правових форм суб'єктів корпоративних правовідносин значною мірою може сприяти їх закріплення на рівні модельних статутів. Легальне визначення модельного статуту містилось у вже нечинній редакції Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», зокрема під модельним статутом розумівся типовий установчий документ, затверджений Кабінетом Міністрів України, який використовується для створення та провадження діяльності юридичних осіб відповідних організаційно-правових форм, містить встановлені законом правила, що регулюють правовий статус, права, обов'язки та відносини, які пов'язані зі створенням, управлінням та провадженням господарської діяльності відповідних юридичних осіб Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 № 755-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 31-32. С. 263..

У ч. 4 ст. 56 ГК України передбачено, що суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом Господарський кодекс: Закон України від 16.01.2003 р. № 436-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 18. Ст. 144.. О. А. Черненко зауважує, що враховуючи норми ГК та ЦК України, модельні статути можуть бути використані лише тими юридичними особами, які діють на підставі статуту - тобто їх не можуть використовувати повні та командитні товариства Черненко О. А. Модельний статут як установчий документ суб'єкта господарювання. Приватне право і підприємництво. 2016. Вип. 15. C. 155.. Підтримуючи ідею запровадження модельних статутів, О. Р. Кібенко вказує на необхідність скасування законодавчої вимоги про обов'язкове затвердження засновниками індивідуального статуту як установчого документа господарського товариства (можливою повинна бути державна реєстрація з модельним статутом, затвердженим уповноваженим державним органом, або ухвалення статуту в усіченій формі: він міститиме лише ті норми, які відхиляються від норм модельного статуту) Кібенко О. Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно- правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.04 - господарське право; господарсько-процесуальне право. Харків, 2006. С. 7..

На думку О. С. Янкової та Н. В. Щербакової, сама ідея здійснення діяльності на підставі нормативно-правового акта, а не індивідуального статуту для цілої низки підприємницьких організацій навряд чи повинна викликати будь-які побоювання, оскільки НБУ діє замість наявного раніше статуту на підставі спеціального закону; також така практика відома іншим правопо- рядкам (Великобританії, Республіки Казахстан). Крім того, як зазначають науковці, концепція модельного статуту дала б змогу вирішити низку проблем на практиці: спрощення створення підприємницьких організацій через скасування такого етапу створення, як розробка і прийняття статуту, стабільність положень для учасників і третіх осіб, виключення витрат часу і коштів на підготовку, прийняття, оформлення статуту, його зміну і доповнення; визнання статуту недійсним повністю або в частині; необхідність опрацювання контрагентами статуту при укладанні угод, зокрема і кредитними організаціями при вирішенні питань про надання кредитів, прискорення обороту, його стабільності, стійкості, поліпшення інвестиційного клімату через зменшення кількості корпоративних спорів про визнання недійсними статутів, рейдерських захоплень підприємницьких організацій недобросовісними учасниками корпоративних конфліктів Янкова О. С., Щербакова Н. В. Актуальные проблемы гражданского права: учебное пособие. Донецк: ДонНУ, 2013. С. 45..

Окрім зазначеного варто додати, що запровадження модельного статуту буде додавати прозорості у правовідносинах між суб'єктами корпоративних правовідносин, унеможливить підробку установчих документів та ін. Зазначена правова визначеність та обізнаність суб'єктів корпоративних правовідносин є гарантією стабільності та передбачуваності взаємовідносин у господарському обігу. Наразі, наприклад, обов'язковими відомостями статуту товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю є не всі елементи змісту організаційно-правової форми господарювання, а лише повне та скорочене (за наявності) найменування товариства; органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень; порядок вступу до товариства та виходу з нього (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).

Важливим у контексті цього дослідження є питання правових наслідків недотримання вимог, встановлених до змісту конкретної організаційно-правової форми суб'єктів корпоративних правовідносин. Словосполучення «невідповідність вимогам організаційно-правових форм» міститься в податковому законодавстві України. Наприклад, у п. 5 ст. 298.2.3 ПК України зазначено, що платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, у таких випадках та в строки, зокрема, у разі здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування, або невідповідності вимогам організаційно-правових форм господарювання (вид. - автором) - з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, у якому здійснювалися такі види діяльності або відбулася зміна організаційно-правової форми. Однак, ця норма регулює лише питання невідповідності організаційно-правової форми тим формам, які можуть застосовувати спрощену систему оподаткування (ст. 291.4 ПК України Податковий кодекс України: Закон України від 02 грудня 2010 р. № 2755-VI. Відомості Верховної Ради України. 2011. № 13-14, № 15-16, № 17. Ст. 144.). Але зазначена норма є єдиним прикладом безпосереднього встановлення в чинному законодавстві правових наслідків невідповідності діяльності вимогам організаційно-правових форм. Беручи за основу таку законодавчу практику, доцільно передбачити на рівні спеціального законодавства спеціальні норми про різні наслідки недотримання вимог до організаційно-правових форм.

Відповідно до редакції Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» станом на 28 грудня 2015 року визначалися підстави примусової ліквідації юридичної особи, не пов'язаної із банкрутством. Наприклад, у ч. 2 ст. 38 вказаного Закону були зазначені підстави для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, зокрема, нескликання акціонерним товариством загальних зборів акціонерів протягом двох років поспіль (як було обґрунтовано в попередньому розділі, порядок управління суб'єктом, система органів управління, їх компетенція тощо, належить до організаційного елементу змісту організаційно-правової форми господарювання). Наразі ця норма виключена із цього закону, Закон України «Про акціонерні товариства» аналогічної норми не містить Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09.2008 № 514-VI. Відомості Верховної Ради України. 2008 р. № 50, № 50-51. Ст. 384.. Окрім цього, у ч. 2 ст. 38 вказаного Закону було встановлено, що підставою ліквідації є також провадження юридичною особою діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом. Побічно ця норма також могла б стосуватися змісту організаційно-правової форми господарювання, проте і її було виключено.

Тому варто підтримати висновок Л. М. Дорошенко про те, що перелік підстав примусової ліквідації юридичної особи, який закріплений у цій нормі, не був ідеальним, проте був найбільш систематизованим, повним і доопрацьованим за всю історію вітчизняного права Дорошенко Л. М. Стан та перспективи розвитку законодавства про ліквідацію юридичної особи. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 3. С. 64..

Одним із правових наслідків недотримання вимог до змісту організаційно-правової форми господарювання є застосування відповідальності. У ч. 1 ст. 238 ГК України зазначено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

ГК Україні передбачає, що перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується адміністративно-господарський штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення (ч. 2 ст. 241 ГК України); підстави і порядок обмеження та зупинення діяльності суб'єктів господарювання, а також повноваження уповноважених органів приймати відповідні рішення встановлюються законом (ч. 3 ст. 246 ГК України); застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді ліквідації за рішенням суду (ч. 1 ст. 247 ГК України). В ЦК України також передбачено, що юридична особа ліквідується, зокрема, за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади (п. 3 ч. 1 ст. 110).

Як слушно зазначає Л. М. Дорошенко, ГК України та ЦК України не передбачають конкретних підстав припинення юридичних осіб (окрім однієї підстави ліквідації за рішенням суду, яка закріплена в п. 1 ч. 1 ст. 110, а саме через допущені під час створення юридичної особи порушення, які не можна усунути). У спеціальному законодавстві (крім акціонерного), яке встановлює повноваження різних державних органів, також не зазначаються повноваження зі звернення до суду щодо припинення юридичної особи та конкретна підстава такого звернення Дорошенко Л. М. Стан та перспективи розвитку законодавства про ліквідацію юридичної особи. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 3. С. 65..

В ПК України передбачено, що контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду з позовом про винесення судового рішення щодо: припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців; відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб-під- приємців; скасування державної реєстрації змін до установчих документів (п. 67.2. ст. 67 ПК України), але в цьому нормативно-правовому акті не визначені підстави такого звернення до суду. О. Макаревич щодо цього вказує, що однією з проблем правового застосування є відсутність чітко визначених спеціальним законом підстав звернення до суду, що спричиняє неоднозначну судову практику Макаревич О. Ліквідація юридичної особи і її види за цивільним законодавством України. Национальный юридический журнал: теория и практика. 2018. Февраль. С. 111..

До внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», як було зазначено вище, такі підстави були передбачені ст. 38 цього Закону. Після їх виключення фактично жоден нормативно-правовий акт їх не містить. З огляду на те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України), виникає питання правомірності звернення, зокрема, контролюючих органів, до суду з позовом про припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців. Разом із цим в судовій практиці за 2019 рік, незважаючи на виключення ст. 38 із Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», є посилання на право органу доходів і зборів звертатися до суду з позовами про припинення юридичної особи, зокрема, у випадку відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням. Наприклад, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 802/69/17-а від 12 квітня 2019 року зазначив, що у разі внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про відсутність юридичної особи відповідача за місцезнаходженням, це може бути не мотивом для скасування державної реєстрації змін до установчих документів щодо зміни місцезнаходження, на чому наполягає позивач, а підставою для припинення цієї юридичної особи, оскільки саме припинення юридичної особи ТОВ «Торговий дім „Плодоовочторг” є належним засобом податкового контролю Постанова Верховного суду у справі № 802/69/17-а від 12 квітня 2019 року. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/81136901.

Отже, аналіз національного законодавства свідчить, що проблематика забезпечення дотримання вимог до змісту організаційно-правових форм суб'єктів корпоративних правовідносин характеризується існуванням прогалин та колізій у законодавстві щодо чіткого визначення змісту організаційно-правових форм, невиправданим змішуванням змісту різних організаційно-правових форм, відсутністю правових засобів забезпечення дотримання вимог до змісту організаційно-правової форми Аветисян М. Р. Дотримання вимог до змісту організаційно-правової форми господарювання. Наше право. 2019. № 1. С. 130..

Досвід інших країн свідчить, що зарубіжне законодавство передбачає конкретні підстави ліквідації юридичної особи або окремих організаційно - правових форм за рішенням суду. У Республіці Білорусь юридичну особу може бути ліквідовано за рішенням суду в разі:

- неприйняття рішення про ліквідацію після закінчення терміну, на який створено цю юридичну особу; досягненням мети, заради якої вона створена; порушенням комерційною організацією порядку формування статутного фонду, встановленого законодавством; визнанням судом державної реєстрації юридичної особи недійсною;

- здійснення діяльності без спеціального дозволу (ліцензії) або забороненої законодавчими актами, або з іншими неодноразовими чи грубими порушеннями законодавчих актів;

- економічної неспроможності (банкрутства) юридичної особи;

- зменшення вартості чистих активів комерційних організацій, для яких законодавством встановлено мінімальні розміри статутних фондів, за результатами другого і кожного наступного фінансового року нижче мінімального розміру статутного фонду, визначеного законодавством;

- порушення встановлених законодавством порядку і термінів ліквідації;

- в інших випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами (ч. 2 ст. 57 Цивільного кодексу Республіки Білорусь Гражданский кодекс Республики Белорусь от 7 декабря 1998 г. № 218-З. URL: http://pravo.by/document/? guid=3871&p0=hk9800218).

У Республіці Казахстан за рішенням суду юридична особа може бути ліквідована у випадках: банкрутства; визнання недійсною реєстрації юридичної особи у зв'язку з допущеними під час її створення порушеннями законодавства, які носять непереборний характер; відсутність юридичної особи за місцем знаходження або за фактичною адресою, а також засновників (учасників) та посадових осіб, без яких юридична особа не може функціонувати протягом одного року; здійснення діяльності з грубим порушенням законодавства: систематичного здійснення діяльності, що суперечить статутним цілям юридичної особи; здійснення діяльності без належної ліцензії або діяльності, забороненої законодавчими актами; передбачених іншими законодавчими актами (ч. 2 ст. 49 Цивільного кодексу Республіки Казахстан Гражданский кодекс Республики Казахстан (Общая часть), принят Верховным Советом Республики Казахстан 27 декабря 1994 года. URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=1006061).

Отже, зарубіжне законодавство серед підстав ліквідації юридичних передбачає і підстави, пов'язані з недотриманням вимог до змісту організаційно- правової форми, зокрема, «систематичним здійсненням діяльності, що суперечить статутним цілям юридичної особи» можна вважати розподілення прибутку учасниками суб'єкта некомерційного господарювання та ін.

Національне законодавство містить окремі положення стосовно правових наслідків недотримання змісту деяких організаційно-правових форм. У ч. 1 ст. 139 ЦК України передбачено, що при вибутті усіх вкладників ко- мандитне товариство ліквідується; повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. У науково-практичному коментарі таку спеціальну підставу ліквідації ко- мандитного товариства пов'язують саме із тим, що при вибутті вкладників суб'єктний склад товариства припиняє відповідати його формі Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. URL: http://legalexpert.in.ua/komkodeks/gk/79- gk/500-139.html. К. І. Апанасенко, коментуючи цю норму, зазначає, що за формулюванням цитованих правових норм не визначено, що ліквідація господарських товариств у цих випадках відбувається за рішенням суду; фактично є підстави для так званої вимушеної ліквідації господарських організацій, коли з огляду на вимоги закону останні повинні самоліквідуватися. Науковець допускає, що в разі неприйняття такого рішення у зацікавлених суб'єктів є правові можливості порушити в суді питання про примусову ліквідацію товариства, склад учасників якого не відповідає вимогам закону Апанасенко К. І. До питання про примусову ліквідацію господарських організацій за рішенням суду. Молодий вчений. 2014. № 8(11). С. 175..

З огляду на таке фрагментарне правове регулювання, існує необхідність у законодавчому закріпленні більш чітких і системних положень щодо забезпечення дотримання вимог до змісту організаційно-правової форми шляхом встановлення правових наслідків недотримання цих вимог, зокрема і підстав та порядку примусової ліквідації суб'єкта корпоративних правовід- носин Аветисян М. Р. Дотримання вимог до змісту організаційно-правової форми господарювання. Наше право. 2019. № 1. С. 129..

У зазначеному контексті можемо погодитися з думкою О. М. Скоропис щодо надання лише суду права приймати рішення про примусову ліквідацію юридичної особи, адже це дає можливість останній захищати свої інтереси, керуючись основними принципами судочинства, передбаченими ст. 129 Конституції України й актами процесуального законодавства.