Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Романтизм та його національні різновиди

Романтизмом прийнято називати напрям у мистецтві, який виник у країнах Західної Європи наприкінці XVIII - поч. XIX ст. Назва виникла від французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.

Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинах.

Уперше термін згадується в 1650 р. В Іспанії це слово спочатку означало ліричну і героїчну пісню-романс. Потім епічні поеми про лицарів - романи. Саме слово "романтичний" як синонім "живописний", "оригінальний" з'явилося у 1654 р. Його вжив француз Бальданепарже. В кінці XVIII ст. німецькі романтики брати Шлегелі висунули опозицію поняттю класичний - романтичний. Цю опозицію підхопили і зробили відомою по всій Європі.

Франція: Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці. Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було. Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу. Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку.

Англія: Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно. Політична та економічна ситуація Англії багато в чому визначила атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності робітників і ремісників, зубожіння селянства і відхід його у пошуках хліба і праці у міста: усе це викликало появу в літературі нових тем, конфліктів, людських характерів і типів. Цікавою особливістю стала зміна значення терміну «Готичний», що до романтизму вживався у значенні «варварський», а під час розквіту романтизму його почали розуміти як початок національної історії і культури.

Німеччина: Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому грунті він був художнім напрямом, що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але саме він мав значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм у Німеччині триваліший час, ніж в Англії, зберігав свої позиції і в літературі, і в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Без перебільшення можна стверджувати, що найвищі здобутки німецької літератури XIX ст. пов 'язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від французької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов 'язані з реалізмом.

США: В розвитку американського романтизму виділяють два періоди: ранній (20 - 30 рр.) і пізній (40 - 60 рр.). Ранній етап представлено іменами Вашингтона Ірвінга та Фенімора Купера; перехідним етапом вважається творчість трансценденталістів - Емерсона та Торо; пізній романтизм є пов'язаним з діяльністю Едгара По, Натаніеля Готорна, Германа Мелвілла, Гаррієт Бічер-Стоу, Генрі Лонгфелло та Уолта Уітмена. Американський романтизм розвився на фоні видатних подій американської історії: буржуазна революція ХУІІІ ст. призвела до створення США; війна Америки за незалежність (1812 - 1814), яка призвело до визволення від англійського володарювання, рух за відміну закону про рабство, який отримав назву аболіціонізму (від англ. to abolish - відміняти закон). Фінальною подією, яка залишала по собі глибинний слід в літературі, стала війна між Північчю і Півднем (1861 - 1865), яка почалася через спір між промисловою Північчю і плантаторським Півднем за Дикій Захід, але згодом переросла в героїчне діяння мешканців північних штатів за демократичні перетворення, за знищення рабства. Таким чином в літературі американського романтизму набули розвитку два напрямки: аболіціоністський, головним жанром якого стала “повість раба”; і “плантаторська традиція”, головний представник якої, Вільям Гілмар Сіммс, писав у сентиментальному дусі про життя чорних рабів на плантаціях і прославляв плантаторів, порівнюючи їх із давніми римлянами.

Естетика й поетика романтизму.

Література у XVIII - XIX ст. включає насамперед два напрями в мистецтві - романтизм і реалізм. На межі XVIII-XIX ст. в європейській літературі утверджується новий напрям - романтизм. Його можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. Головними подіями, що дали поштовх до зародження романтизму, були Французька буржуазна революція 1789-1794 рр. та наполеонівські війни, що розпочалися після неї, промисловий переворот в Англії. Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації (1815-1830 рр.) та 1830-1840 рр.

Людина розглядалася як основний центр і кінцева мета природного процесу і одночасно як початковий пункт надприродного відкриття. Рушійними силами душі людини вважалися не мислення та інтелект, а фантазія і почуття.

"Пізній" романтизм - це романтизм мислителів, які перестали ясно відчувати ту історичну конкретність кінця 18-го століття, яка в певному свідомості епохи переломлювалася у вигляді основного романтичного протиріччя. Романтизм безупинно висловлює це своє протиріччя - в літературних жанрах (казці, міфі, повісті), у філософських міркуваннях, у наукових теоріях. Романтизм дуже швидко освоює свою ситуацію, в цьому відношенні пізнає себе - не свої історичні коріння, але саме те, що він представляє, до чого прагне всередині своєї діяльності. Пізній романтизм рефлектує не стільки реальні історичні моменти, які породжують протиріччя, скільки літературні та філософські оформлення цього протиріччя. Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» в сентименталістів, романтики, однак, зображують «почуттєву» сторону людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей.

Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям. Дійсно, чимало принципів і рис нового напряму протистояло орієнтаціям класицистів. Зокрема, культ античності, що панував у класицизмі, не знаходить свого відгуку в романтиків. Останні -- чи не вперше в літературі Нового часу -- із трепетом ставляться до середньовічної доби. У культурі й мистецтві середньовіччя романтики вбачали таємниче, містичне, дивовижне, а саме це й цікавило їх, і художньо відтворювалося в їхніх творах. Посилюється інтерес романтиків до Сходу, до східної екзотики. Достатньо пригадати «Східні мотиви» В. Гюго, «Єврейські мелодії» Дж. Байрона, «Кримські сонети» А. Міцкевича. На східному тлі відбувається дія багатьох романтичних творів («Повстання ісламу» П. Шеллі, «Бахчи­сарайський фонтан» О. Пушкіна, «Демон» М. Лєрмонтова, «Корсар» Дж. Байрона). Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам («Мойсей» А. Він'ї, «Каїн» Дж. Байрона, «Еліксири диявола» Е. Гофмана). Віктор Гюґо був певний того, що саме християнство породило романтичну літературу.

2. Дослідники виділяють п'ять основних течій в романтизмі

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості: не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення; їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії; не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

«Байронічна» (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, М.Лермонтов та ін.) (завершене втілення вона отримала у творчості Байрона). Особливості: серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як «ідеалізацію заперечення»; розчарування і меланхолія, депресія, «світова скорбота» - ці «негативні емоції» набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів; культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість; гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності; контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали «гофманіеською», за іменем її найвідомішого представника. Особливість: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По.

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін. Особливості: перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки «ідеальної правди», на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя; проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи; виступ проти «індивідуалізму сучасної людини» і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви; вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди; широке використання риторичних засобів.

«Вольтерівська» течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Особливість: ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

3. Романтизм у Німеччині

Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому грунті він був художнім напрямом, що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але саме він мав значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм у Німеччині триваліший час, ніж в Англії, зберігав свої позиції і в літературі, і в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Він набув надзвичайного розквіту на німецькому грунті, пройшовши у своєму розвитку кілька етапів.

Перший (1796 - 1806) охоплює творчість єнських романтиків і Ф.Гельдерліна, якого можно вважати першим німецьким романтиком, що, однак, був недооціненний за життя, та слава якого прийшла уже по його смерті. Адже саме він закладає у німецький романтизм такі риси як історизм та універсальність. В 1798 р. в Єнському університеті виникає гурток інтелектуалів (А. В. і Ф. Шлегелі, Новаліс, И. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейермахер, Л. Тік), який проіснував лише до 1801 р., але встиг за цей час розробити філософсько-естетичну теорію романтизму. Французька революція викликала великий резонанс у Німеччині, передусім серед бюргерської інтелігенції; її вітали Гете і Шіллер, Гердер і Клопшток, брати Шлегелі й Гельдерлін, Шеллінг і Фіхте, Гегель і багато інших діячів німецької культури. Але найважливішим є те, що Французька політична революція послужила важливим стимулом до німецької духовної революції, яка розгорнулася наприкінці XVIII- на початку XIX ст.; активним її учасником була тогочасна німецька література.

Це й становить основний зміст першого періоду німецького романтизму (1795-1806) і надає йому всесвітньо-історичного значення.

На другому етапі німецького романтизму (1806 - 1815) суспільно-політична ситуація в Європі істотно змінилася. Наступне покоління романтиків з'являється у Гейдельберзі. Якщо єнці орієнтувалися на загальнолюдські інтереси, то гейдельбержці - на суто німецькі. Учасники гуртка з величезною цікавістю збирають, вивчають та видають пам'ятки народного мистецтва - книжки, пісні, казки. За основу для свого вивчення вони беруть теорію культури Гердера, що була першою в світі теорією мови на той час, за якою найбільш природньою групою для будь-якого індивіда є його власний народ, тому потрібно не відриватися від спадщини, а зберігати та досліджувати її. Найвидатнішою збіркою стала збірка народних пісень «Чарівний ріг хлопця» (1805р.), що була укладена та видана Йоахимом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресом та деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельбергський гурток. У Німеччині поширився визвольний рух, а романтизм став своєрідним засобом утвердження ідей свободи та національної незалежності. Брати Грімм зібрали та обробили колосальну кількість фольклорного матеріалу, ставши одними з перших дослідників народної творчості в романтизмі, а також опублікували численні праці в галузі мовознавства, що стосуються зміни звучання слів з плином часу.

Третій етап німецького романтизму (1815 - 1830) зумовлений процесами Реставрації, що відбувалися в Німеччині. У цей період розвивається гротескно-фантастичний романтизм Е.Т.А. Гофмана. Найуживанішим і найефективнішим художнім засобом стає у Гофмана гротеск, гротеск - це вільне й примхливе поєднання різних образів і мотивів, вільна гра з ними, викличне ігнорування раціоналістичної розсудливості й зовнішньої правдоподібності, що виконує сатирично-викривальні функції. Головна тема його творчості - це тема митця і мистецтва. Його герої - музикант, художник, який силою своєї уяви, свого мистецтва створює новий світ, цей світ більш довершеніший ніж реальний. Його герої - це люди з особливим складом душі, які здатні бачити те, що інші люди не бачать, та вступають в боротьбу з реальним світом. Твори Гофмана будуються за принципом контрасту, між романтичною мрією та дійсністю. Письменник поєднує в творах елементи реального та фантастичного, його фантастика казкова, це чудеса перевтілення та надзвичайні пригоди. Але за ними простежуються реалії сучасної Німеччини.

Четвертий етап німецького романтизму (1830 - 1848) тісно пов'язаний з проблемами сучасності. Романтизм у Німеччині набуває активного характеру, шукає нових засобів духовного перетворення дійсності (Г.Гейне, Г. Гервег). Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, пошуки продовжувалися і в їх параметрах, зокрема, в німецькій літературі теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи «Молода Німеччина», Г. Бюхнера тощо.

Німецький романтизм є надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіг Уланд, Адельберт Шаміссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий відбиток у світовій літературі. Але цілою епохою у німецькій і світовій поезії є творчість Генріха Гейне. До своєї «Книги пісень» (1827) поет включив поетичні цикли, які він публікував із 1821 р. -- «Страждання юнака», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину», «Північне море». Без перебільшення можна стверджувати, що найвищі здобутки німецької літератури XIX ст. пов 'язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від французької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов'язані з реалізмом.

4. Саме художніми творами Гофман здобув собі світову славу. Більшість його оповідань та повістей і навіть один роман мають казкові сюжети, у них поряд із людьми діють феї, чаклуни, добрі й лихі духи, тварини. Ці казкові істоти живуть у Гофманових творах за своїми власними законами, але часто й за законами людськими, а вони, звісно, бувають несправедливі й підступні, служать не добру, а злу. Письменник дотепно висміює і такі закони, і тих, хто їх запроваджував. Герої Гофмана поділяються на дві категорії: на щасливих обивателів, задоволених собою та своїм існуванням, які слухняно грають свої безглузді ролі, і на мрійників, ентузіастів, людей «не від світу цього». Життя, як правило, вселяє в них жах, тому вони втікають у свій внутрішній світ, але й там не знаходять спокою. На які категорії поділяються герої цього твору.

Герои Гофмана чаще всего люди искусства и по своей профессии - это музыканты или живописцы, певцы или актеры.

«Мрійники, ентузіасти» - Гофман називає їх «справжні музиканти». Причому музикант у його розумінні це не професія, а здатність бачити дивовижне і відчувати те, що інші люди не можуть відчути. Митець, на думку Гофмана, має особливі властивості, він здатен протистояти реальності, навіть якщо здійснення його мрії не є можливим. Гофманівський герой здатен вести “подвійне” життя: він існує і в сірому повсякденні, і у світі прекрасної казки. Причому таким героєм є справжній романтик, мрійник, хоча й зображений письменником із чималою дозою іронії(Бальтазар у “Крихітці Цахесі…”). Його позитивні герої самотні, та їм притаманне фатальне роздвоєння - вони прагнуть потрапити у фантастастичні мрії,а з іншого боку змушені жити у «філістерському світі».

Світ реальний, буденний, прозаїчний є світом філістерів, самозадоволених людей із “здоровим глуздом”, за виразом романтиків - “гармонійних паскудників”. Світ романтичний відкритий для “ентузіастів”, фантазерів, істинних музикантів.

Два паралельні світи, матеріальний і духовний, у творах Гофмана можуть перехрещуватися, не помічати одне одного, але завжди існує трагічна, хоча й іронічно осмислена суперечність між світом таланту і фантазії та світом бездуховності й обмеженості.

Фантазія Гофмана в усьому її багатстві й винахідливості розкривається в повісті-казці «Золотий горнець» (1814) -- одному з найвідоміших його творів. Тут виразно проявляється ще одна її істотна властивість: за всієї своєї капричіозності, вона пов'язана з життям, з реальною дійсністю. Як писав Гейне про Гофмана, протиставляючи його Новалісу, він «зі своїми примхливими карикатурами завжди й незмінно тримається земної реальності». Сам Гофман заявляв: «Я гадаю, що основа небесної драбини, по якій фантазія піднімається у вищі сфери, має бути так закріплена на життєвому ґрунті, щоб кожен міг піднятися драбиною слідом за автором. Тоді, як би високо не піднявшись у фантастичне царство, він все ж буде бачити, що це царство пов'язане з життям і є, власне, його чудесною частиною».

Ця пов'язаність реального і фантастичного лежить в основі художнього ладу повісті, у своєрідній двоплановості його образів: сірий архіваріус Ліндгорст в іншому, фантастичному плані -- могутній Саламандер (дух вогню), пересічна вулична торговка Ліза перетворюється на могутню чарівницю, породжену силами зла. І як зазначив у своїй монографії про Гофмана відомий український вчений А. Шамрай, «подібна ж навмисна двоплановість спостерігається не тільки в зображенні центральних конфліктів, але навіть при, опису звичайнісінького умеблювання кімнаток, де розгортається дія». Із неї зникає елемент іронічної гри, що іскриться насмішливим гумором, натомість з'являється похмурий «готичний» колорит, атмосфера зловісності й страху. У творах Гофмана цього періоду оживає традиція «готичного роману», що дружно констатується дослідниками; завершене втілення вона знаходить в романі «Елексири диявола», який небезпідставно називають одним з кращих «пізньоготичних» романів.

Уже ця рання повела демонструє основні особливості творчості Гофмана: зображуючи матеріальний світ, він майстерно передає колорит через естетичну деталь (дія новели відбувається у Дрездені, місто легко впізнається), реально передає тенденції, які існують у світі німецького бюргерства (мрії Вероніки є типовими мріями духовно обмеженої особистості жіночої статі). Водночас «Золотий горщик», так само як і «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер», приголомшує своєю чудернацькою фантастикою. Але що неймовірнішою є пригода, то очевидніше -- усе це є плодом нестримної вигадки письменника, все це є казкою.

Крізь усю творчість Гофмана проходять два потоки фантастики.

З одного боку, радісна, барвиста фантастика, що завжди давала насолоду дітям та дорослим і могла надихнути таких композиторів, «к Вагнер, Чайковський, Шуман («Лускунчик», «Чуже дитя», «Королівська наречена»), на їх чудові твори.

З іншого боку, фантастика кошмарів і страхіть, усіляких видів божевілля як художнього втілення «нічного боку» душі й суспільного життя людей, якими володіють темні, страшні сили («Еліксир диявола», «Піщана людина», «Майорат»).

5. Специфіка двоплановості в «Золотому горщику» Гофмана

Годы 1815--1830 в Германии, как и во всей Европе, -- глухое время режима Священного союза. Относительно недолгий творческий путь писателя -- 1808--1822 гг. -- охватывает главным образом время посленаполеоновской реакции в Германии. Как художник и мыслитель Гофман преемственно связан с иенской школой. Он развивает многие идеи Ф. Шлегеля и Новалиса, например учение об универсальной поэзии, концепции романтической иронии и синтеза искусств.

Вместе с тем творчество Гофмана в развитии немецкого романтизма представляет этап более обостренного и трагического осмысления действительности, отказа от многих иллюзий, свойственных иенским романтикам, кардинального пересмотра соотношения между идеалом и действительностью.

Сравнивая Гофмана с Новалисом, Гейне писал: «Новалис со своими идеальными образами постоянно парил в голубом воздухе, между тем как Гофман со своими карикатурными масками постоянно цепляется за земную действительность» («Романтическая школа»).

В его творчестве реалистические тенденции выступают гораздо сильнее, чем в творчестве других немецких писателей-романтиков. За фантастическими образами Гофмана почти всегда стоят существенные конфликты современной ему действительности.

Имя Гофмана связывалось прежде всего со знаменитым принципом "двоемирия" - романтически заостренным выражением вечной проблемы искусства, противоречия между идеалом и действительностью. Действительность прозаична, то есть мелка и убога, это жизнь неподлинная, недолжная; идеал прекрасен и поэтичен, он - подлинная жизнь, но он живет лишь в груди художника, "энтузиаста", действительностью же идеал гоним и в ней недостижим.

Таким образом, рушится иллюзия, что можно подменить действительность сказочным миром. Иенцы были исполнены радостной убежденности в том, что романтическое «я» поэта способно возвыситься над действительностью, иронически снимая ее противоречия и создавая у читателя иллюзию абсолютной свободы. Гофмановский герой (в отличие, например, от героя Новалиса) понимает, что нет никакой возможности укрыться от тягостной повседневности в выдуманном царстве мечты. Поэтому сама романтическая ирония как бы меняет направление. Герой Гофмана также иронически воспринимает окружающий мир и пытается вырваться из его оков, но писатель тут же иронизирует и над самим героем, понимая бессилие романтического «я» перед реальными противоречиями жизни.

Так, студент Ансельм из повести «Золотой горшок», человек с богатой, интенсивной внутренней жизнью, крайне неловок и беспомощен в обыденной жизни. Это скромный прекрасный юноша, безмерно занятый поэтическими мечтами. Настолько ими занят и поглощен, что опрокидывает у Черных ворот корзину торговки. Какие перспективы у Ансельма? Конректор Паульман и регистратор Геербранд, друзья Ансельма, говорят, что он может достигнуть до коллежского асессора или даже до надворного советника. Вот какие у него перспективы. Вся ставка у него -- на красивый почерк. Его приятели и покровители рассчитывают, что каллиграфией он проложит себе дорогу в жизни. Ради этой каллиграфии он поступает на работу к архивариусу Линдхорсту. Вот вам совершенно первый пример Гофмана: живой человек, юная душа, душа не чуждая даже поэзии, -- вот что ей уготовано. Лучшее, на что может рассчитывать Ансельм, -- это стать более коллежским асессором, сидеть в канцелярии и выводить страницу за страницей бумажки.

Судьба человеческой личности остается, как и для других романтиков, центральной для Гофмана. Развивая идеи Новалиса и других иенцев, Гофман сосредоточивает особенно пристальное внимание на личности художника, в которой, по его мнению, наиболее цельно раскрывается все то лучшее, что заложено в человеке и не испорчено корыстными побуждениями и мелочными заботами.

Художник для Гофмана -- не профессия, а призвание. Им может быть человек и не занимающийся тем или иным искусством, но одаренный способностью видеть и чувствовать. Таков и Ансельм. Повесть имеет подзаголовок: «Сказка из новых времен». Это одна из тех трансформаций жанра, которыми литература обязана немецким романтикам. События развертываются в современной Германии, даже с точным обозначением города (Дрезден). Гофман не только вводит в сказку реалии немецкого быта, но и со свойственной ему зоркостью подмечает характерные черты социальной психологии персонажей: это и самодовольный чиновник на ниве просвещения -- конректор Паульман, и его дочь Вероника, мечтающая стать «госпожой советницей», и почтительно-вежливый регистратор Геербранд. Все течение их жизни подчинено сложившимся понятиям и представлениям чиновничье-мещанского уклада. Поэтому так контрастно выделяется на их фоне студент Ансельм, мечтательный энтузиаст, до смешного неловкий среди реального мира. Именно вокруг Ансельма и создается мир чудес.

Фантастическое в сказке Гофмана - это не поиск мистических связей между человеком и потусторонними силами. Чем невероятнее происшествие, тем очевиднее для читателя, что это плод неудержимого вымысла писателя, что это сказка. Не случайно в сказочных эпизодах так много смешного. Торжествует ирония, и функция ее многозначна. Ирония граничит с сатирой в изображении маленького мирка обывателей. Реальный мир и его законы обязательны для Гофмана в значительно большей степени, чем для других романтиков, и в первую очередь Новалиса. Эти законы вносят существенные поправки в самые причудливые фантазии Гофмана, и в этом заключается смысл того гротескно-иронического сопоставления мира фантазии и мира обыденности, внутреннего мира человека и реальной действительности, которое последовательно выдерживается на протяжении всей повести «Золотой горшок» и так или иначе почти всегда присутствует в произведениях Гофмана.

В своих произведениях Гофман часто дает как бы реальную мотивировку всему чудесному и фантастическому, что происходит с его героями, давая возможность читателю считать все это результатом субъективного состояния героев -- душевной взволнованности, влияния винных паров. И хотя такое объяснение и является своеобразным ироническим коррективом к романтическим представлениям о мире, все же это чудесное и фантастическое не сводится только к субъективному состоянию героя, ибо при этом всегда что-то остается необъяснимым.

Многое из того, что Гофману и его современникам-романтикам представлялось таинственным и необъяснимым в окружающем мире, в душе человека, было художественно объяснено лишь великими реалистами XIX века -- от Стендаля и Бальзака до Достоевского и Толстого.

Гофман во многом смутно угадывал сложную диалектику действительности, диалектику человеческой души и в романтически мистической, односторонне преувеличенной форме раскрыл ее в своем искусстве.

В своих рассуждениях об искусстве Гофман исходит из положения, что реальное и действительное является лишь выражением чего-то духовного, «идеального» и поэтому наблюдение и простое обобщение недостаточны.

Свою творческую манеру Гофман определяет как стремление передать обычное, повседневное в необычном, «романтическом» освещении, т. е. как своеобразное преломление реальных вещей в представлении художника.

Фантазия художника трактуется, таким образом, не как способность творческого обобщения, а как нечто такое, что по своим собственным законам преображает реальный мир.

Символическая повесть, сказка или новелла как повествование об исключительном случае были для Гофмана-романтика жанрами, наиболее соответствовавшими его представлениям об искусстве, дававшими наибольший простор для фантазии художника так, как ее понимал Гофман.

6. Злам XVIII---XIX ст. позначився появою нового літературного напряму -- романтизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой здатен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.

Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816--1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію закоханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.

Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце -- «холодне», земля -- «пустельна» і «сіра, мов труна».

Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.

І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».

Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання переходять у світлий смуток:

Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.

Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи -- його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру -- Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.

Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його оточує ненависне йому «порядне товариство»:

Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, -- Ох, коли б їм серця трохи!

Серця в груди, і в те серце -- і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.

із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають вільно груди».

У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для романтиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.

Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.

Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.

«Книга пісень» Г. Гейне -- визначне явище не лише в німецькій, а й у світовій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й мелодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати ліричному герою Гейне.

7. Еволюція творчості Г. Гейне

Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому грунті він був художнім напрямом, що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але саме він мав значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Німецький романтизм є надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіг Уланд, Адельберт Шаміссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий відбиток у світовій літературі. Але цілою епохою у німецькій і світовій поезії є творчість Генріха Гейне. Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30-40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, пошуки продовжувалися і в їх параметрах, зокрема, в німецькій літературі теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи «Молода Німеччина», Г. Бюхнера тощо. Наприкінці 1821 р. вийшла в Берліні перша збірка поета під скромною назвою «Вірші Г. Гейне», яка не лишилася непоміченою і мала схвальні відгуки критики. Весною 1823 p., перед закінченням університетського курсу й від'їздом із Берліна, побачила світ друга його книга, збірка поезій з двома драматичними творами - «Трагедїі з ліричним інтермеццо». Ці ж цикли дали й назву збірці «Книга пісень». В ній переважна більшість віршів орієнтована на народну поезію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких народних пісень. Тут Гейне йде в руслі німецького народно-фольклорного романтизму, прокладеному гейдельберзькими романтиками, продовжує традицію Брентано, Ейхендорфа, Уланда, В. Мюллера та інших поетів. Сміливі виступи Гейне в пресі та його художні твори, спрямовані проти німецької націоналістичної й релігійної політики, спричинили цензурні перепони та переслідування. Політичне цькування набрало таких обертів, що Гейне змушений був рятуватися втечею до Франції, де тільки-но відбулася Липнева революція 1830 р., на яку поет покладав великі сподівання, гадаючи, що вона викличе демократичні зміни і в інших країнах Європи. Із цього часу Гейне жив у Парижі, де швидко ввійшов в атмосферу та ритм суспільно-політичного і культурного життя. В одному з листів він навіть жартував, що коли рибу у воді запитують, як вона почувається, то вона відповідає: як Гейне у Парижі. За чверть століття, що його Гейне провів у Франції, йому лише двічі вдалося побувати на батьківщині, де його твори були заборонені, а самому йому загрожував арешт.

Співзвучний духу романтичної європейської поезії в ранній ліриці, в пізніші періоди своєї творчості Гейне суттєво від неї віддаляється. Протиставляючи негативним історичним реаліям бажаний романтичний ідеал, Гейне водночас піддає скепсису та іронії вкладену в нього мрію про кращий світ, яка тепер видається поетові надто відстороненою від реального життя, надто казковою і нездійсненною, отже, такою, що викликає до себе іронічне ставлення. Відірваним від життя романтичним мріям Гейне натомість намагається протиставити рішучу наступальну позицію поета-громадянина. На відміну від узагальненого й абстрагованого пафосу несприйняття реальної дійсності, притаманного байронізму, Гейне чітко і конкретно вказує у своїх віршах на ті політичні, соціально-економічні, духовні негаразди, які, на його думку, гальмують прогресивні тенденції суспільного розвитку. Піднесені барвистою романтичною уявою образи поета на зрілому етапі його творчості вбирають у себе і відчутний саркастично-іронічний струмінь, і полемічний пафос, що майже завжди містить у собі гострий політичний підтекст.

Особливості Гейне:

1. Увага на соціальні моменти(наприклад, він-бідний, вона-багата)

2. Романтична іронія

Проза 20х років-викриття, антифеодальний твір

«Книга пісень» к.20х років-ліричний щоденник молодої людини, яка незатишно почуває себе у світі.(1826)

Любовна лірика

«Подорож до Гарцу»(1826) епос поеднуеться з лірикою, сатиричне начало. Старою є університетська наука, педагоги. Порівнює з південними колегами(Італія, Боснія)

Конкретні контури сатири, виступ. загальними носіями

к. 20х років Гейне було незатишно у Німеччині. Револція 30го року(Липнева у Фр). Залишається у Фр. До кінця своєї смерті.

30ті роки

Нариси, репортажі нім.періодики. поезія, проза, публіцистика. Критика

40ві роки

Пролетарська революція, капіталізм переможе буржуазію- політичні вірші. Полеміка з буржуазними радикалами. «Гімн»(вірш у прозі)- Гейне першим говорить, про неминучі жертви цієї переможної боротьби.

«Німеччина. Зимова казка» поема. Враження з мандрівки до Німеччини. Вільна розповідь, стрибкоподібний твір. Антифеодальний і анти буржуазний твір. Замислюється над перспективами революц.руху і розмірковує, що чекає на країну, якщо перетворення будуть здійснені «згори» (добрим, розумним монархом), а не «знизу» (народом). Тоді народ чекатимуть не ненайкращі часи (поєднання пережитків феод.світу з рисами капіталістичного суспільства).

За цю поему всю творчість Гейне заборонили під час Третього рейху.

Автор - більше теоретик, ніж практик, і розуміє, що інші мають втілювати його ідеї, і що на це знадобиться багато часу. Підсумок: німці можуть обійтися без кайзера, короля чи монарха і можуть самі розпоряджатися своєю долею.

Рассказывая о городах и селениях, встречающихся на пути, он подметил некоторые черты отсталой, погрязшей в мещанстве и мелких страстях Германии.

Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, які прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем «Сілезькі ткачі» (1844).

48р - хвороба, параліч. Гейне востаннє зміг пройтися вулицями Парижа. Параліч, «матрацна людина» (Гейне іронічно дивиться на себе «збоку»). З цього моменту починається останній період його творчості. З*яв. Збірка «Романсеро» - орієнтація на іспанські традиції. Гейне залишається проникливим аналітиком капіталістичного суспільства. Замислюється над перспективами історичного розвитку Німеччини. (1851)- вірш _______рік буржуазної революції у Англії і запитання, коли буде революція у Нім.

Звернувся до релігії, через біль, страждання, але- «Диспут» вірш доводить зворотнє, сатира на релігію. Мова у вірші йде про змагання, влаштовані при іспанському дворі. Той, хто програє у теоретичному диспуті, мав перейти зі своєї віри в іншу.

17 лютого 1856 він помер. «Писати», «папір», «олівець» -- були його останніми словами.

8. Романтизм в Англії

Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно. Політична та економічна ситуація Англії багато в чому визначила атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності робітників і ремісників, зубожіння селянства і відхід його у пошуках хліба і праці у міста: усе це викликало появу в літературі нових тем, конфліктів, людських характерів і типів. Цікавою особливістю стала зміна терміну «Готіка», що до романтизму вживався у значенні «щось варварське», а під час розквіту романтизму його почали розуміти як початок національної історії і культури.

Своєрідні особливості англійського романтизму:

- період передромантизму охопив кілька десятиліть II пол. XVIII ст.

- середньовіччя викликало особливий інтерес у британців. Готику багато хто розумів як початок національної історії і культури;

- звернення до релігійних джерел, зокрема до Біблії, - норма доби;

- захоплення національним фольклором, збирання його скарбів письменниками-романтиками;

- життя селянства, його своєрідна духовна культура, доля робітничого класу, його боротьба за свої права стали об'єктом вивчення романтиків;

- розробка нової теми - показ далеких подорожей через моря і пустелі, опанування простором далеких країн і континентів;

- перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційними епосом та драмою.

Англійським романтикам, властиві менша схильність до теоретизування і більша орієнтація на поетичні жанри. Зразковий англійський романтизм асоціюється з поезією (хоча романи і есе теж користувалися популярністю). Англійський романтизм зосереджений на проблемах розвитку суспільства і людства в цілому. Англійським романтикам властиве відчуття катастрофічності історичного процесу. Поети «озерної школи» (У.Вордсворт, С.Т.Колрідж, Р.Сауті) ідеалізують давнину, оспівують патріархальні відносини, природу, прості, природні почуття. Творчість поетів «озерної школи» перейнято християнським смиренням, їм властиво звернення до підсвідомого в людині. Романтичні поеми на середньовічні сюжети і історичні романи В.Скотта відрізняє інтерес до рідної старовини, до усної народної поезії.

Основна тема творчості Дж. Кітса, члена групи «лондонських романтиків», куди крім нього входили Ч.Лем, У.Хезлітт, Лі Хант, - краса світу і людської природи. Найбільші поети англійського романтизму - Байрон і Шеллі, поети «бурі», захоплені ідеями боротьби. Їх стихія - політичний пафос, співчуття до пригноблених і знедоленим, захист свободи особистості. Байрон до кінця життя залишився вірним своїм поетичним ідеалам, смерть застала його в самій гущі «романтичних» подій війни за незалежність Греції. Образи героїв-заколотників, індивідуалістів з почуттям трагічної приреченості, надовго зберігали вплив на всю європейську літературу, а слідування байроновскому ідеалу отримало назву «байронізму».

Поезія Блейка містить в собі всі основні ідеї, які стануть основними для романтизму, хоча в його контрастах ще відчувається відгомін раціоналізму попередньої епохи. Блейк сприймав світ як вічне оновлення та рух, що ріднить його філософію з уявленнями німецьких філософів романтичного періоду. При цьому він був здатний бачити тільки те, що відкривало йому уяву. Блейк писав: «Світ є нескінченна бачення Фантазії або Уяви». Ці слова визначають основи його творчості: Демократизм і гуманізм.

Проза англійського романтизму представлена іменами Метьюрина, Лема, Хезлітта, Лендора, де Квінсі, Карлейля. Вона тяжіє до загадкового. На сторінках англійського романтичного роману постійно з'являються вампіри, середньовічні замки, таємничі незнайомці, мандрівники, привиди, страшні родинні таємниці, і усе це - на фоні простих побутових подробиць і мотивованого психологізму. Тобто наявним є продовження традицій "ґотичного роману", який зародився ще у ХУІІІ ст., і народження нового мистецтва - мистецтва класичного реалізму.

9. «Озерна школа» англійських поетів-романтиків

-- напрям в англійській поезії на межі XVIII--XIX ст. До групи цих поетів-лейкістів ( від англ. lake -- озеро ) належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт, Роберт Сауті та Семюел Колрідж. Вони мешкали в Озерному краї, спромоглися, заперечуючи раціоналістичний догматизм класицизму та просвітництва, здійснити оновлення англійської лірики. Для їхньої поезії характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини. «Озерна школа» - так називали перших англійських поетів-романтиків кінця XVIII -- початку XIX століття, які жили і творили у знаменитому Озерному краї, розташованому на півночі Англії. До групи цих поетів-лейкістів ( від англ. lake -- озеро ) належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт, Роберт Сауті та Семюел Колрідж. «Озерний поетами» гурток Вордсворта в насмішку прозвав журнал Edinburgh Review у 1807 році. Ця назва міцно закріпилася за ними,не зважаючи на протести «лекістів». Озерний край на північному заході Англії славиться своїми неповторними гірськими та озерними пейзажами. Саме тут, серед пагорбів та гаїв селища Гросмір, знаходився маєток Dove Cottage, родинне гніздо Вільяма Вордсворта ( 1770 - 1850 ), славетного англійського лірика. Доленосною подією для митця стало знайомство у 1795 році з молодими поетами-початківцями Семюелом Колріджем ( 1772 - 1834 ) і Робертом Сауті ( 1774 - 1843 ). Троє друзів багато часу проводили разом, ділилися творчими планами, годинами із захопленням говорили про поезію та філософію. Як писав Самюел Колрідж, вони були «три людини з однією душею». Озерний край став для поетів джерелом натхнення. Зелені луги, дзеркальні поверхні озер, величні пагорби й таємничі долини - ця неповторна природна краса надихала митців на творчість. У творах Вордсворта відобразились деякі мальовничі краєвиди тих місць - річка Деруент, Червоне озеро на Хелвеліні, жовті нарциси на березі озера Алсуотер, зимовий вечір на озері Естуейт. Вільям Вордсворт захоплювався прогулянками цією мальовничою місцевістю, милувався нею, вивчав її. Цікаво, що в 1810 році він навіть опублікував книжку-путівник "Гід по озерах". І сьогодні Озерний край залишився одним із найкрасивіших заповідників Великобританії.

Основні принципи поезії "лейкистов" сформульовані в "Передмові" до другого видання "Ліричних балад" (1800). Вони затверджують перевагу Уяви над просвітительським Розумом. За допомогою фантазії й інтуїції поет може глибше проникнути в суть речей і характерів. Вордсворт підкреслює й виховну функцію мистецтва. Поети - пророки й законодавці суспільства, вони несуть моральну відповідальність за долі людей.

Поезія "лейкистов", при неповторній своєрідності кожного, має загальне: опираючись на народну творчість, вони писали "для всіх, мовою, доступною кожному" (Вордсворт). А. С.Пушкін привітав орієнтацію поетів "озерної школи" на народну баладу: "Добутку англійських поетів виконані глибоких почуттів і поетичних думок, виражених мовою чесного простолюдина".

Відмітні ознаки літературної балади "лейкистов" - ліричність і драматизм. Головні герої - прості люди, хоронителі багатовікових традицій.

Основним предметом поезії Вордсворта стало сільське життя. На думку поета, у простій обстановці й повсякденним ситуаціям яскравіше розкриваються людські страсті. "Пасторальні" балади2 Вордсворта розповідають про важке положення селян і їхніх родин: про гору людини, що повинен зарізати останню вівцю і його дітей будуть приречені на голодну смерть ("Остання із череди"), про розпач дівчинки, оказавшейся проти волі в місті й тужної по рідних місцях ("Мрії бідної Сьюзен").

Іноді предметом міркування поета ставали звичайні картини природи: невибагливі квіти, веселий метелик, маленька пташка. Згідно Вордсворту, природа допомагає жити, дає радість і заспокоєння.

Якщо Вордсворт через незначні ситуації зображує сильні почуття, то предметом поезії Колриджа стає незвичайне й надприродне. У своїх баладах він показує, як таємниця уривається в нормальний плин життя й порушує її.

Оповідання про долю старого моряка - героя балади Колриджа "Сказання про старого Мореплавця" - пронизано атмосферою страху й жаху. Історія життя простої людини, що совершили злочин і раскаявшегося у вчиненому, яскраво передає авторську думку - возлюбив природу, усвідомивши її божественність, людина може відродитися кжизни.

У поемі "Кристабель" Колридж зображує зустріч молодої дівчини Кристабель із прекрасної Джеральдиной, в очах якої світиться зміїний вогонь. Дотепер образ таємничої Джеральдини викликає спори: чи перебуває вона під впливом колдовских чарів або ж сама їх втілює.

Мир балад Саути - таємничий і загадковий. Саути захоплює казковість фольклору, що проявляється при зображенні відьом, кровожерливих примар, чортів і мерців. "Балада, у якій описується, як одна бабуся їхала на чорному коні й хто сидів спереду" заснований на мотиві боротьби диявола за людську душу. Однак надприродні образи й ситуації, використовувані поетом, не викликають жаху й страху.

Для балад Саути характерно штучне нагнетение драматизму ("Застереження хірурга") і виділення дидактичного3 початку ("Суд божий над єпископом").