Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

«Собор Парижской богоматери» был крупнейшим достижением Гюго, молодого вождя романтиков. По словам историка Мишле, «Виктор Гюго построил рядом со старым собором поэтический собор на столь же прочном фундаменте и со столь же высокими башнями». Собор, построенный руками многих сотен безымянных мастеров, становится поводом для вдохновенной поэмы о таланте французского народа, о национальном французском зодчестве.

24. За часовими проміжками американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського і займав передові позиції з кінця 10-х років до початку 60-х рр. XIX ст. Точкою відліку стала поява книжки романтичних новел В.Ірвінга (1819 р.), а криза американського романтизму характерна для переломного періоду в історії США - роки громадянської війни між Півднем і Північчю. Остаточна перемога капіталістичної Півночі над сільськогосподарським рабовласницьким Півднем співпала з тотальним поширенням у літературі реалістичного напряму. Однак це не означало, що романтизм цілком зник з творів американських авторів. Він ввійшов - як окремі структури, характери, елементи - у творчість багатьох письменників-реалістів. Складним поєднанням романтизму і реалізму стала творчість У. Уїтмена. Романтичні мотиви органічно вплетені у творчість М. Твена, Д. Лондона та інших письменників США кінця XIX - початку XX ст.

В розвитку американського романтизму виділяють два періоди: ранній (20 - 30 рр.) і пізній (40 - 60 рр.). Ранній етап представлено іменами Вашингтона Ірвінга та Фенімора Купера; перехідним етапом вважається творчість трансценденталістів - Емерсона та Торо; пізній романтизм є пов'язаним з діяльністю Едгара По, Натаніеля Готорна, Германа Мелвілла, Гаррієт Бічер-Стоу, Генрі Лонгфелло та Уолта Уітмена. Американський романтизм розвився на фоні видатних подій американської історії: буржуазна революція ХУІІІ ст. призвела до створення США; війна Америки за незалежність (1812 - 1814), яка призвело до визволення від англійського володарювання, рух за відміну закону про рабство, який отримав назву аболіціонізму (від англ. to abolish - відміняти закон). Фінальною подією, яка залишала по собі глибинний слід в літературі, стала війна між Північчю і Півднем (1861 - 1865), яка почалася через спір між промисловою Північчю і плантаторським Півднем за Дикій Захід, але згодом переросла в героїчне діяння мешканців північних штатів за демократичні перетворення, за знищення рабства. Таким чином в літературі американського романтизму набули розвитку два напрямки: аболіціоністський, головним жанром якого стала “повість раба”; і “плантаторська традиція”, головний представник якої, Вільям Гілмар Сіммс, писав у сентиментальному дусі про життя чорних рабів на плантаціях і прославляв плантаторів, порівнюючи їх із давніми римлянами. Через усю творчість американських письменників пройшло ствердження національної самобутності та незалежності, пошуки національної самосвідомості й національного характеру. Письменники-романтики у своїх книжках із захопленням подорожували разом із героями і читачами морськими просторами, лісами, ріками. Незаймана цивілізацією природа поставала одразу ж за порогом дому. Природа маловідомого континенту чи екзотичних островів часто ставала одним із персонажів. Історичні твори про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї землі, гордості за неї. З іншого боку, в цих творах історія часто було лише проекцією проблем і конфліктів сьогодення.

25. В наш час беззаперечною істиною вважається, що Натаніел Готорн - один з найбільших американських прозаїків XIX ст., один з «батьків-засновників» жанру новели і психологічного роману в національній літературі. Та так було не завжди. Сам Готорн болісно сприймав байдужість читацького загалу до своїх творів. Щоправда, принаймні два його сучасники дуже високо поціновували його творчість. І цим можна було пишатися, бо тими сучасниками були По і Мелвілл. Однак і самі вони не мали ще усталеної репутації, та й голоси їх лишалися поодинокими. По вважав, що Готорн серед своїх американських колег «має найчистіший стиль, найтонкі-ший смак, найкориснішу ерудицію, найвитонченіший гумор, найбільшу зворушливість, найсвітлішу уяву, найбагатшу вигадливість», а Мелвілл навіть знаходив підстави для порівняння Готорна із своїм кумиром Шекспі-ром. Ще важливіше те, що він зрозумів сутність творчості Готорна, її зв'язок з Новою Англією та пуританською думкою й світовідчуттям. Однак чим далі, тим глухішим було мовчання навколо імені Готорна і в цьому він поділив долю свого молодшого сучасника і друга Мелвілла.

Лише у XX ст. до автора «Червоної літери» приходить поступове визнання. Його ім'я починають все частіше згадувати у літературознавчих працях, бо стає зрозуміло, що проза Готорна мала велике значення для становлення американської літератури, що її вплив на багатьох письменників молодших генерацій очевидний, хоч і не завжди ними визнавався, що, будучи романтиком «чистої води», він прокладав шляхи і для реалістичного художнього засвоєння світу.

Дослідники творчості Готорна майже одноголосно підкреслюють його тематичну та ідейну цілісність. І справді, в найвідоміших і найкращих своїх творах - багатьох новелах і романі «Червона літера» - письменник послідовно і вперто звертається до історії своєї «малої батьківщини», штату Массачусетс, зокрема міста Сейлем і його мешканців, якими вони були в XVII ст., їхніх драм і трагедій, їхнього щоденного життя і побуту, їхніх своєрідних характерів, котрі сформувала провінціальна дійсність Нової Англії і сувора пуританська віра, близька до фанатизму, жорстока і непоступлива. Не випадково рідне місто Готорна увійшло в світову історію своїм жахливим переслідуванням відьом, відомим як «сейлемський процес», одним з найтрагічніших виявів бузувірства релігійних фанатиків. Письменник неодноразово наголошував на своєму духовному, генетичному зв'язку з Сейлемом, писав про те, що «бере на себе весь сором» за злочини своїх жорстоких предків, невтомних і непохитних «переслідувачів відьом».

Цю свою відповідальність за діяння дідів-прадідів письменник втілив у твори про життя сейлемців у XVII ст., намагаючись зрозуміти їх. Готорн виявив при цьому особливий історизм, не лише історизм реалій відшумілого життя, а й історизм у показі духовного світу людей давньої доби, обумовлену часом і вірою своєрідність мислення і почувань. Автор «Червоної літери» постійно розмірковував над проблемами сумління, віри, гріха і покаяння, успадкованої від предків ментальності, а з нею провини за історичні злочини, які так само, як грішні вчинки, скоєні у підсвідомості, тяжіють над людиною і роблять її нещасливою. В його творах головні колізії відбуваються не в зовнішньому світі, а в людській душі, свідомості. І в тому, як тонко і складно їх письменник аналізує, які нюанси почуття і думки досліджує, виявився його особливий хист художника-психолога. Проблему таких його романів, як «Червона літера» або «Будинок з сімома фронтонами» можна визначити як «злочин і кара», реальний злочин і містична кара, підсвідомий злочин і жорстока реальна кара тощо. И художнє вирішення цієї проблеми, яка живе у Готорна передусім в душі героїв, здійснюється засобами психологічного аналізу.

Отже, простір у багатьох творах Готорна - це Сейлем і його околиці, Бостон, взагалі Нова Англія, час - XVII ст., проблема - гріхи людські й кара за них, та не стільки Божа, скільки власного сумління. Звичайно, є у письменника і досить багато творів, де події відбуваються не в Сейлемі і навіть не в Америці, показано сучасні авторові конфлікти й характери, виступає інша проблематика. Та назване вище для нього найхарактерніше, є його власним художнім відкриттям, власною ділянкою естетично засвоєного світу.

Важливим внеском у новелістику, в якій його ім'я як першовідкривача називають поряд з Едгаром По, було відкриття ним нової форми оповідання, по суті своїй без-фабульного, або з послабленою фабулою, де інтроспекція, відтворення внутрішнього стану якоїсь людини, її думок і переживань важливіші за сюжетний розвиток. Такий тип оповідання став у двадцятому столітті настільки розповсюдженим, що його інколи розглядають як провідний для нашого часу, принаймні у деяких літературах, зокрема американській.

Хоч як письменник у своїх творах не критикував давнє пуританство, принципи, прищеплені йому в родині, визначили його ставлення до кардинальних проблем людського життя, його оцінку сучасного йому суспільства, бачення ним перспектив розвитку світу, його критицизм і песимізм. Батько Натаніеля, як і більшість членів родини, був моряком. Він помер рано й вихованням хлопця в основному займалася мати. Певний час юнак вчився в Боудойнському коледжі в Брунсвіку, де потоваришував з Генрі Лонгфелло. Він був не надто пильним учнем, але одержав добру освіту, яку все життя поглиблював читанням. Вже у дитинстві Натаніел виявив схильність до самотності, часто поринав у світ своїх роздумів та фантазій. З роками ці риси його вдачі ще підсилилися так, що його називали відлюдником. Це не значить, що він був справжнім анахоретом.

У затишку майбутній письменник провів більшу частину свого спокійного, унормованого життя, в якому не було великих пригод, незвичних подій, численних подорожей. Цим він у разючий спосіб відрізнявся від свого друга пізніх років Мелвілла, хоч було багато такого, що їх споріднювало. Вже рано Готорн відчув потяг до літературної діяльності.-Та перша збірка його оповідань з'явилася друком, коли йому вже виповнилося 33 роки. Називалася збірка «Двічі розказані історії» (1837). Не всі твори, які в неї увійшли, мали чітку жанрову ознаку, тобто не всі були оповіданнями, деякі скоріше нагадували нариси, або есе. Це пояснювалося зокрема і жанровою невизначеністю оповідання в тогочасній американській літературі. Твори Готорна друкували різні журнали, які також не наполягали на жанровій чіткості, заповнюючи свої сторінки найрізноманітнішою прозою, часто низького гатунку. В 1842 р. вийшла нова збірка під тією ж назвою, значно більша за обсягом. Відтак з'явився третій томик оповідань «Моховиння старої садиби» (1846) і «Снігуронька та інші двічі розказані оповідання» (1851). Крім того письменник видав кілька книжок для дітей.

30-ті й перша половина 40-х років були для нього в творчому плані дуже плідними. Саме за два десятиліття між 1827-м, коли був видрукований у журналі його перший твір, і 1847-м, коли він на певний час припиняє літературну діяльність і обіймає державну посаду наглядача (начальника) сейлемської митниці, Готорн написав найвідоміші свої оповідання, знайшов власну письменницьку манеру, визначився з головною темою, провідними для себе ідеями. Служба в митниці, як про це розповідає сам Готорн у «Вступному нарисі до роману «Червона літера» була для нього нудною і виснажливою:

«За грубої матеріальності мого щоденного існування, яке так набридливо притискало мене до землі, було б чистим безумством намагатися перенестися в інший вік або будь-що створити з невідчутних на дотик елементів подобу реального світу, бо невагома краса моїх мильних бульбашок миттєво руйнувалася, зіштовхнувшись із нещадною дійсністю».

Ці слова добре передають настрої письменника в період вимушеного творчого простою. Але за ними йдуть інші, в яких розкривається бажання письменника зануритися в реальний світ, знайти в ньому живий матеріал, вартий художнього перетворення й одухотворення. Це бажання прийшло до Готорна пізніше і, до речі, втілилося саме в «Митниці», - таку назву носить «Вступний нарис до роману «Червона літера». Письменник, продовжуючи розповідь про час своєї набридливої служби, раптом стверджує:

«Наскільки розумніше було проникнути думкою й уявою крізь міцну кору буденності і тим самим надати їй прозорість, одухотворити тягар, все нестерпніший, вперто шукати спражні нетлінні цінності, закладені у нудних справах і банальних характерах, з якими я тепер стикався. Винен я сам. Мені відкрилася сторінка життя, яка лише тому здавалася нудною й банальною, що я був нездатний зрозуміти її прихований зміст. Переді мною була книга така гарна, якої мені ніколи не вдасться вигадати: її писала реальність кожної летючої години, і я міг читати аркуш за аркушем, але вони миттєво зникали лише тому, що моя думка була недостатньо прониклива, а рука - хутка, щоб зразу ж записати на папері щойно прочитане».

В цих словах викладена ціла програма нового художнього зображення світу, де б скрупульозна правда і докладність відтворення щоденності, звичайних речей і подій сполучалася б з розкриттям їх глибинного змісту, піднесенням буденного на вищий духовний щабель, окриленням його думкою і почуттям. Погляд на звичне просте життя як метафору глибшого сенсу існування, прозирання у символіку реального - все те, що пізніше втілилося у творчості багатьох письменників XX ст. можна знайти у цих роздумах Готорна.

Творчість письменника дає дуже добру змогу розглядати її за жанровими: ознаками. Склалося так, що він спочатку два десятиліття писав малу прозу, а потім до кінця життя віддавав майже всі творчі сили романістиці. І хоча в цей же період надрукував кілька нових оповідань, головним для нього був у 50-х роках роман. Здається навіть, що його оповідання за всієї своєї завершеності й самоцінності були своєрідними підготовчими етюдами для великої прози.

26. Головний герой роману - Жюльєн Сорель - від народження плебей, син плебея-ремісника, який дуже рвався із дому свого батька та свого соціального положення у вище суспільство. Усі домашні його ненавиділи, і він зненавидів своїх братів і батька; у недільних іграх на міській площі він опинявся завжди побитим. Проте за останній рік його красиве обличчя стало притягувати співчуття юних дівчат. У безрадісному дитинстві Жюльєна, у його природній антипатії до патологічної жадоби батька Сореля вбачав Стендаль джерела того світлого, щедро обдарованого природою чудовими здібностями.

Ідеалом для Жюльєна став Наполеон, його стрімке сходження до влади. Він також мріяв дуже швидко зробити блискучу кар'єру, про яку вже давно думав. Вихователь Жюльєна, штаб-лікар і старий бонапартист, передав юнакові дух Французької революції. Жюльєн взяв свій кодекс честі з минулого. Але у часи Реставрації "людині 93-го року" немає місця. Світ змінився, і успіху в ньому неможливо досягти розумом, наполегливістю чи доблестю. Єдина можливість зайняти місце за здібностями - стати священиком. Поставлений перед вибором - безвість чи самоствердження - юнак почав таємну війну із суспільством. Одна з цих позицій (безвість, посередність), тим не менш, не вимагає від Сореля насильства від собою, залишаючи йому право притримуватися своєї істинної натури, не зважаючи на суспільний осуд - залишатися «природною людиною». Інша - самоствердження - вимагає від нього інтеграції у соціум через дотримання його штучних, викривлених законів - і саме ця позиція на деякий час перемагає, засліплюючи юнака і змушуючи його забути про свої істинні почуття. Хитрощі і лицемірство стали його зброєю. Стримуючи гостре почуття відрази, Жюльєн усе підпорядкував поставленій меті: пристосувався до міщанських смаків, удавав із себе святошу, приховував думки. Бідний юнак став честолюбцем тільки тому, що його піднесеність натури змусила його прагнути до радощів, які коштували грошей. Зневажаючи вище суспільство, він мусив жити за його законами. Натура його роздвоєна: честолюбство і щирість почуттів співіснували, почергово беручи гору одне над одним. Честолюбство Сореля було захистом від принижень, набутим, а не справжнім почуттям, поведінкою людини, поставленої класовою приналежністю в нерівні умови життя. До його честі свідчило те, що Жюльєн майже ніколи не чинив низького й непорядного, підступного й віроломного, не зраджував довіри чи дружби.

Роздвоєність, нездатність повністю подолати у собі природну чесність стали причинами того, що повного перетворення на самозакоханого егоїста не відбулося. Прозріння і відмова від омани, яка здавалася правдою життя, з'явилися у в'язниці після пострілу в пані де Реналь.

Жюльєн хотів довести суспільству, що такі як він заслуговували на кращу долю. Але зміст роману не можна зводити лише до історії кар'єриста, який рвав до багатства і слави. Бунт Сореля - це й спроба скинути соціальні й моральні кайдани, які зводили плебея до животіння, спроба будувати своє життя за власним вибором, а не відповідно до свого соціального статусу. І він правий, коли, підсумувавши своє життя, у заключному слові на суді визначив винесений йому смертний вирок як класову помсту власників.

У в'язниці герой зрозумів марність пройденого шляху. Щастя йому принесла зовсім не кар'єра, а жінка, в яку він стріляв, спілкування з другом Фуке. Сорель свідомо відмовився від помилування чи втечі, щоб уже відкрито кинути виклик у вічі суспільству.

Роман "Червоне і чорне" - це не просто історія краху надій на щастя і служіння реальній справі, а трагедія героїчного характеру, який не зміг себе проявити по-справжньому в затхлій атмосфері Реставрації і обрав смерть як єдиний засіб зберегти чистоту душі. Це трагедія приреченого на поразку самобутнього бунту непересічної особистості проти несправедливого суспільного устрою.

Ще одним героєм, що встає перед важким вибором, є пані де Реналь, дружина мера Вер'єра і провінційна аристократка. Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, та її обов'язком дружини, матері, християнки, з іншого. Тобто між «природною людиною», як і в Сореля, та «цивілізацією». Закохавшись у Жульєна, вона почувається злочинницею, яка порушує загальноприйняті норми моралі, тому стримує почуття; свою пристрасть визначає як «жахливе наслання». Її душа прагне щастя. Жінка часто впадає в крайнощі. Коли захворів її син, вона сприймає це як Боже покарання за подружню зраду.

Щойно дитина одужала, пані де Реналь підробляє анонімні листи, щоб захистити своє із Жульєном кохання. Мабуть, у таку хвилину каяття вона з намови духовника й відсилає маркізові де Ла-Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє в його долі фатальну роль.

Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу лише тоді, коли починає жити відповідно до своїх почуттів і прагнення щастя. Для неї вже не існують обов'язок перед чоловіком і моральний осуд. Вочевидь, така щира поведінка, «природне життя» є для автора ідеалом.

Найкращим і найбільш відомим став його багатоплановий роман "Червона літера". У ньому поєднано риси історичного, морального і психологічного романів. Сам автор назвав "Червону літеру" психологічним романтичним романом. У книзі історія служила лише фоном. Письменник розкрив у ньому складні взаємостосунки людей між собою і з навколишньою дійсністю. Тому моральна проблематика переважала над ново англійською історією.

Всі події у творі відбувалися з червня 1642 р. до травня 1649 р. У ньому виведені історичні особистості: Джон Уінтроп - засновник і керівник пуританської колонії у штаті Массачусетс, Річард Белінген - губернатор колонії.

У центрі роману 4 головних герої: двоє молодих людей - пастор Дімсдейл і Естер Прінн, їх донька Перл (прототипом стала старша донька письменника), яка народилася під час 2-річної відсутності чоловіка Естер, і лікар Чіллінгуорт, який не повідомляв дружину про себе. Доля цих персонажів відмічена однією подією - гріхопадінням Естер Прінн. Парадигма гріха, за Готорном, виражена в наступній градації: власне гріх, гріх таємний і гріх-помста, який вважався найтяжчим.

Значне місце у книзі автор приділив душевній драмі пастора Артура Дімсдейла. Це добра молода людина. Він, сам того не бажаючи, закохався у заміжню жінку Естер, але не зміг відмовитися від обраного ним шляху служіння Богу і відчував себе нерозкаяним грішником. Його гріх був таємним, лише Естер, його співучасниця, знала про це. Пастор відверто вважав (на відміну від Естер), що переступив не тільки суспільний закон, а й божественний. Однак неперервна внутрішня боротьба довгий час не спрямовала його на шлях публічного розкаяння: "Грешники все же полны рвения послужить на благо человечества, поэтому им страшно предстать столь черными и порочными перед людьми, ибо после этого они уже не смогут творить добро и благочестивыми делами искупить содеянное". Автор використав фантастику, символіку, що допомогло виразити душевний стан Дімсдейла: на його грудях ніби з'явився той самий знак, що й у Естер. "Погубив свою душу, я пытаюсь сделать есе, что в моих силах, для спасения других душ!" - зауважив Дімсдейл, визначивши свою місію до кінця життя. Відчуваючи наближення смерті, він вирішив визнати свій гріх, оголивши груди перед людьми, які стояли на ешафоті.

Чоловік Естер - фанат-учений, доктор Чіллінгуорт - усі свої знання спрямував до зла: він мстив заради помсти. Його образ поєднував у собі ненависть, любов і усвідомлення власної провини. Але жадоба помсти поступово перетворила його на раба. "Вначале у него было спокойное и задумчивое лицо ученого. Потом в этом лице появилось что-то злобное, уродливое. Он стал намного безобразнее - смуглые щеки его еще больше потемнели, искривленная фигура сгорбилась совсем. Даже улыбка выдавала его, обнажая всю черноту его души". Після публічного розкаяння і смерті Дімсдейла зник об'єкт помсти Чіллінгуорта, а разом з тим втрачений сенс усього його життя. Готорн показав, що людина, яка обрала шлях помсти, втратила в результаті своє духовне обличчя: "Человек может превратиться в дьявола, если достаточно долго будет заниматься дьявольскими делами".

Найпривабливішим у романі став образ Естер Прінн. Головна риса героїні - це здатність зростання і вдосконалення. Моральні та фізичні страждання переродили Естер, морально просвітлили. Засуджуючи її, Готорн натомість віддав саме їй свої симпатії. Вона прагнула щастя і кохання, і палко боролася за них. Свою провину (вона змушена на грудях носити вишиту літеру А - з англійської "прелюбодійна") героїня спокутувала добрими справами, допомагаючи бідним і хворим порадами. Після публічного покарання судді виселили Естер і її доньку з міста, прирікши їх на самотнє існування. Разом з тим жінка прозріла: "Алая буква наделила Эстер как бы новым органом чувств. Содрогаясь, Эстер, тем не менее, верила в свою способность угадывать, благодаря внутреннему юродству, тайный грех в сердцах других людей". Саме бачення чужого гріха, не освяченого почуттям кохання, як її власний гріх, і допомогло Естер Прінн вистояти і не загинути. Багато сил і енергії, душевного тепла вклала вона у виховання дочки Перл (з англійської "перлина"), від слів якої і велася розповідь у романі. Доля Естер, її "провина" розкриті як особиста драма, породжена жорстокою і несправедливою суспільною системою.

Таким чином, у своєму романі Готорн викрив ті морально-соціальні протиріччя, які служили джерелом формування якісно нового типу людської свідомості з головною моральною домінантою, що людина може досягти щастя в земному житті і право власного морального вибору.

27. У "Червоній літері" відбувається зіткнення трьох вдач, трьох моральних позицій, трьох уявлень про призначення людини, її права, обов'язки, щастя, кохання, честь, сумління, гріх, покуту, помсту тощо. Хоча дія роману відбувається протягом кількох років, справжнього розгортання сюжету в часі практично нема. Кожен персонаж визначений як особистість вже на початку твору і мало змінюється у своєму ставленні до основного конфлікту. Стають лише виразнішими риси, закладені в ньому первісно. Головні події життя кожного з трьох, які обумовили їх подальшу долю, відбулися до початку роману. Читач дізнається про них через спогади. Передісторія подана коротко, пунктирне, лише самі факти без заглиблення у деталі.

Роман має дві кульмінації. Це перша сцена на майдані біля ганебного стовпа і остання, яка завершує життя двох героїв і визначає подальше існування героїні. У сповненій високого драматизму першій сцені ми бачимо молоду жінку з немовлям на руках, яку виводять з міської в'язниці і ставлять на ганьбу і наругу до ганебного стовпа. На її грудях палає червона літера "А", примхливо прикрашена золотим гаптуванням. Цю літеру, з якої починається англійське слово "асіиііегі" -- "перелюбство ", -- знак свого неви-бачального гріха, -- головна героїня роману Естер Прінн виготовила сама. І в цьому, як і у виразі її обличчя, у відмові назвати судді ім'я коханця, батька її дитини, -- в усій поведінці молодої жінки виявляється гордість та сила духу, смілива вдача й уперта воля. Вона визнає свою провину і ладна все життя спокутувати її. В натовпі пуритан на майдані Естер засуджують усі, хоча автор тонко передає через репліки присутніх градації цього осуду. Провина гарної англійки в тому, що, одружена зовсім юною з видатним ученим похилого віку, вона шанувала чоловіка, та ніколи не кохала його (про це читач дізнається з думок Естер біля ганебного стовпа), а коли вже після їхнього переїзду з Англії до Америки чоловік поїхав кудись у своїх справах і не повернувся, вона через два роки марного чекання покохала іншого і народила від нього дитину.

Подія, котра відбувається на майдані біля в'язниці, не має в собі нічого незвичного, якщо взяти до уваги час -- кінець XVII ст. й місце дії -- пуританський Бостон. Загострює ситуацію те, що промовити до сумління грішниці, закликати її виказати ім'я коханця має сам цей спокусник -- священик Дімсдейл, а серед присутніх саме в час покарання з'являється ніким невпізнаний чоловік засудженої, який перебував у полоні в індіанців. Збіг обставин малоймовірний, але для романтизму досить типовий.

Дімсдейл, чудовий проповідник, добра і чесна людина, через слабкодухість не наважується прилюдно визнати правду, а старий чоловік Естер вирішує, зберігаючи інкогніто, дізнатися, хто спокусив його дружину. Все, що складає далі основну частину роману, відбувається головним чином в душах Естер Прінн, явної грішниці, Дімсдейла -- грішника прихованого і Чіллінгворта, грішника найстрашнішого, бо він присвячує своє існування помсті. Естер завдяки своїй прямоті і гідності, з якою вона носить знак ганьби -- літеру А, стає навіть в очах немилосердних пуритан людиною, гідною якщо не поваги, то подиву. Священика мучать такі нестерпні докори сумління, що у нього на грудях там, де серце, відкривається болюча рана у вигляді червоної літери А. Ніхто не бачить цієї рани, а читач дізнається про неї лише завдяки авторським натякам. Видно лише, як Дімсдейл все більше марніє, все палкішими стають його проповіді, в яких він непомітно для інших виплескує біль свого серця. Його муки тим жахливіші, що парафіяни вважають свого пастиря майже святим. Чіллінгворт, який уславився в Бостоні як чудовий лікар, здогадується про провину Дімсдейла. Охоплений жагою помсти, він вкрадається в довіру нещасного і під приводом його лікування піддає священика витонченим моральним тортурам. Прагнення помститися перетворює вченого на жахливу потвору. Він деградує морально і фізично, стає схожим на диявола. Вузол трагічних стосунків розв'язує лише смерть. Наважившись, нарешті, визнати свій гріх, вмирає Дімсдейл. Вмирає і месник Чіллінгворт, бо помста випалила його і з загибеллю священика-грішника йому нема чим жити. Естер лишається живою для того, щоб творити добро тим людям, які переслідували її.

У драмі, розказаній Готорном, є ще одна діюча особа -- "дитина гріха", маленька Перл -- найромантичніша і найзагадковіша постать роману. Вона символізує своєю дивною вдачею те, що гріх падає й на тих, хто ні в чому не завинив. У дитині примхливо змішані добро і зло, вона не по-дитячому мудра й прониклива, її інтуїція межує з дивом, вона читає в серцях і передбачає події. Перл може бути веселою й доброю, а може вражати своєю невгамовністю, навіть жорстокістю. Вродлива, як і її мати, вона буває схожа на маленького злого, шкідливого ельфа, страшного в гніві, немилосердного навіть до Естер. Лише покаяння Дімсдейла знімає злі чари з дитини і вона стає здатною на кохання і добро. Пробудження душі дівчинки -- ще один доказ центральної думки роману про благородну силу правди і руйнівну -- брехні. Зростаючи в атмосфері ненависті, підозри, двозначних таємниць, які оточували її матір і які вона не могла до кінця збагнути дитячим розумом, Перл формується як негативна особистість, і лише правда про батьків знімає з неї чари зла.

Найвдалішими в романі з точки зору психологічної глибини є образи Естер Прінн і Артура Дімсдейла. Кожен з них проходить свій шлях пізнання через страждання і автор докладно розглядає й описує саме в плані психології етапи цього шляху. Естер всупереч усьому не оздоблюється, не ламається, а стає ще міцнішою й перебирає на себе біль і муки інших людей, стаючи їм підпорою, сіючи навколо себе світло добра і віри. Священик Дімсдейл, не наважуючись сказати правду, як пише Готорн, "був притиснутий до землі, як і найниціші". Але, і в цьому письменник розкриває парадоксальність ситуації грішника, несе в душі муку невизнаного гріха: "Цей тягар тісно поріднив його з усім грішним братством людей і змусив серце священика трепетати разом з їх серцями. Разом з ними він переживав їх горе і тисячам слухачів виливав своє власне страждання...". В усьому, що пов'язане з цими двома персонажами, автор виходить на загальнолюдський універсальний рівень психологічної проблематики, надає їм актуальності для наступних поколінь. Історично обумовлені характери набувають ширшого змісту.

Образи Чіллінгворта і Перл психологічно не такі виписані. В них подекуди діє авторська романтична сваволя. Вона із зайвим натиском перетворює першого на повчальний приклад руйнівної дії сліпої мстивості, а другу -- на втілення думки про широту впливів гріха і неправди, які втягують у своє хибне коло і тих, хто лише опосередковано до них прилучився.

Стенлі Т. Вільямс сформулював у канонічній "Літературній історії Сполучених Штатів Америки" у вигляді риторичних запитань моральну проблематику "Червоної літери" (риторичних, бо автор не дає на них остаточної відповіді):

"Чи було гріхом одруження Чіллінгворта, бо він на нього нездатний? І якщо ні, чи не вступає його покарання у жахливу суперечність з його провиною, такою малою? Чи є його головною помилкою те, що... він присвятив своє життя науці? Чому його жага помсти Дімсдейлу переросла у протиприродну любов-нена-висть? Як можна пояснити ту обставину, що падіння Дімсдейла починається... біля брами раю -- з духовної чарівності Естер? Чому боягузтво Дімсдейла, котрий не визнав своєї провини, піднесло його на височінь, з якої він повчав свою паству? Чому визнання власної вини звільнило Естер від почуття каяття? І справді, чому все, що сталося з Естер, збагачує та ушляхетнює її?".

Відсутність відповідей на ці запитання в романі уявна, автор підштовхує читача до певних роздумів. Треба думати, він хотів змусити тих, хто взяв до рук його твір, роздумувати над цими етичними, моральними проблемами і самостійно доходити висновків, що і було б універсальною школою виховання моральності.

Наступного 1851 р. з'явився другий роман Роторна "Будинок з сімома фронтонами". Тут сьогодення має своє коріння в далекому минулому, тема провини і її спокутування розгорнута не лише в моральному, а й у соціально-побутовому плані.

Колись якийсь полковник Пінчен звинуватив фермера Моулда у чаклунстві, бо хотів приєднати його землю до своїх просторих полів, які він награбував у тубільного індіанського населення. Моулда було страчено, а на його ділянці підступний полковник збудував собі дім з сімома фронтонами. Та за злочином настає кара. Син Моулда помстився за батька і задушив Пін-чена в його кабінеті. Заможність Пінченів, збудована на чужій крові, обертається для родини прокляттям. Нащадки полковника ворогують між собою, йдуть заради спадщини на злочини -- вбивства, наклепи тощо.

Найгірші риси свого предка успадкував останній з багатих і респектабельних Пінченів -- Джефрі. Через трупи і скалічені долі він досяг багатства і політичної влади в окрузі. В цьому образі з небувалою досі соціальне-політичною заангажованістю змальовує Готорн тип сучасного письменникові буржуазного хижака, святенника і красномовця, котрий заради досягнення своєї мети -- багатства чи політичної влади -- з полегкістю піде на все. На злеті своєї політичної кар'єри, готуючись до виборів на пост губернатора штату, Джефрі раптово вмирає. І його дістала кара -- прокляття старого Моулда, яке він кинув на родину Пінченів перед стратою. Закляття, однак, не залишається вічним. Від нього звільняє кохання двох наймолодших представників зв'язаних злочином і карою родин.

28. Романтична новелістика Е. А. По

На відміну від Старого Світу (Франції, Англії, Німеччини), де домінуючі позиції залишалися за романом, у США не меншу популярність мали оповідання, новели та повісті. Основи американської новелістики заклали письменники-романтики: Натаніель Готорн, Вашингтон Ірвінг та Едгар По. Останній запропонував одне з найоригінальніших у світовій критиці теоретичне обґрунтування жанру оповідання. Найвідомішими майстрами оповідання, новели і повісті в США є такі всесвітньо відомі письменники, як Марк Твен, Амброз Бірс, Стівен Крейн, Г. Джеймс, О'Генрі та багато інших. Вони створили чимало шедеврів соціальної, соціально-філософської і психологічної прози.

В оповіданнях Едгара По багато чого від загальних світоглядних та естетичних принципів романтизму: це й інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, схильність до фантастики, незвичності сюжетів тощо. Водночас письменник був справжнім революціонером жанру. Він створив у цьому жанрі не так багато - лише 73 оповідання, але кожне з них настільки відрізняється одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю, тематикою, що можна стверджувати: творчий доробок По відбиває в мініатюрі весь світовий досвід новелістики XIX ст.

Уже на різні простої класифікації за змістом та формальними ознаками виокремлюється велика кількість груп його оповідань: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи стали підґрунтям нових жанрів, які протягом XX ст. здобули широку популярність у всьому світі).

Він здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити, Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, виняткові маніяки - усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики - надають творам По таємничої атмосфери. Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображає психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні "Провалля і маятник" він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях ("Чорний кіт", "Вільям Вільсон", "Серце вказало", "Чортик суперечності") автор подає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства. В оповіданнях По однією з центральних тем є смерть під різними виглядами і обличчями. Це загибель від таємничих хвороб, повільне вмирання, образи переходу в інше життя, дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного не існування. Наявний в оповіданнях і образ молодої вродливої жінки, яка передчасно залишає цей світ ("Лігейя", "Морелла" та ін.). Отож, повторимо, смерть для По - і символ завершення земного страждання, і найбільша загадка буття, і наукова та релігійна проблема.

Едгар По був першим письменником, який вловив у нових тенденціях розвитку американського суспільства загрозу бездуховності, небезпеки, яка йшла поряд з комерціалізацією "серединних штатів", діловитим практицизмом ново-англійського пуританства і "новим аристократизмом" Південного Заходу. Предметом уваги Едгара По стала людська душа, яка вжахнулася при зіткненні з світом, в якому для неї не залишалось місця. Звідси, біль і хвороба душі, звідси її страх і жах як об'єкти уважного художньо-психологічного дослідження.

29. Новаторство новелістики Е. По

Едгар По був першим письменником, який вловив у нових тенденціях розвитку американського суспільства загрозу бездуховності, небезпеки, яка йшла поряд з комерціалізацією "серединних штатів", діловитим практицизмом ново-англійського пуританства і "новим аристократизмом" Південного Заходу.

Для викладення По використовував три типи розповідей: фантастико-пригодницьку, готичну та логічну. Готична розповідь є тим, чим По найбільше запам'ятався нащадкам, темними оповіданнями про смерть та божевілля. Логічну ж розповідь як жанр, Едгар Алан По придумав та започаткував сам, а вона в свою чергу привела до появи детективного жанру в літературі.

Предметом уваги Едгара По стала людська душа, яка вжахнулася при зіткненні з світом, в якому для неї не залишалось місця. Звідси, біль і хвороба душі, звідси її страх і жах як об'єкти уважного художньо-психологічного дослідження (напр.: «Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» та ін.). Для «страшних» оповідань характерні риси, які дозволяють констатувати загальність художнього світу, створеного цією новелістикою. У ній переважає ситуація жаху, викликаного напівсвідомими страхами героїв не в меншій степені, ніж внутрішніми обставинами, лише поступово - і не обов'язково до кінця - відкритих читачеві. При насиченій щільності інтриги сюжет оповідання По найчастіше створюють не самі події, а причини, які роблять ці події необхідними і взаємопов'язаними. Виявлення цих причин вимагає немалих логічних зусиль, і вся оповідь, не дивлячись на екстраординарність фабульних ходів, являє собою жорстку логічну конструкцію, яка визначає стилістичне рішення: «Не повинно бути жодного слова, яке б прямо чи непрямо не було спрямоване на здійснення початкового задуму». Для поетики цих новел характерними є ефект контрасту, замкненого простору, що створює враження відокремленої події, «ефект рами до картини», проста оповідь на відносно невеликій за обсягом кількості сторінок, її закінчення стрімкою і виразною розв'язкою, поетика «статичних контрастів», наприклад, карнавалу і катакомб, де буде замурований вбитий під час свята, радості і жаху, веселощів і чуми («Король Чума»). Те ж саме сусідство Смерті зі сміхом можна віднайти і в оповіданнях, які не відносяться до арабесок, як «Береніка». Взагалі, жахливе в Едгара По - це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос. Загалом у своїх новелах По поєднав сміливий політ уяви з математичним розрахунком і залізною логікою, він змішує науку і фантастику в своїй творчості.

29. Новогрецька література

-- період грецької літератури, нижньою межею якого умовно визначено 15 століття (від османського підкорення Константинополя та власне Греції) до нашого часу.

Відтак формування новогрецької літератури тісно пов'язане з визвольним національним рухом в Греції, який прагнув знищення турецького панування. Верстви торговців, викладачів на цьому етапі вибудовували свою культуру на уламках культури Візантії і класичної давнини. Виразником настроїв бунтівних низів з'явилася усна поезія клефтів -- «розбійників», як їх називали іноземці. Ця своєрідна реставрація візантійської та давньогрецької літератури, з одного боку, і народна усна поезія -- з іншого, лягла в основу новогрецької літератури.

Діячі визвольного руху, виховані на раціоналізмі франзуцьких енциклопедистів, творили поезію книжкову і холодну, до того ж мовою, позбавленою життя. Супротивником схоластичної «чистоти» мови виступав Адамантіос Кораїс, «просвітитель новогреків», який багато працював над пристосуванням літературного мови фанаріотів до народної мови. В основу своєї новогрецької філології Кораїс поклав новогрецьку народну мову, збагативши її повсякденними виразами із давньогрецької мови, створивши штучну мову -- кафаревусу. Запропонована ним реформа викликала численні нападки з боку пуристів-фанаріотів. Наприклад, Іаковос Різос Нерулос (1778--1850) написав спрямовану проти Кораїса комедію «Коракістіка» (грец. КпсбкЯуфйкб)^[1]. Ідея Кораїса мала й своїх прихильників, серед яких Александрос Суцос (1808--1863) та Александрос Ризос Ранґавіс (1809--1892); автор «Граматики сучасної грецької мови» Візантінос, що виступив у 1863 рцоі з оригінальною сатирою «Вавилонська вежа» (грец. Вбвйлпнйб), в якій представлялися жителі різних областей Греції, що розмовляють кожен на своєму власному діалект; Іоанніс Віларас, який оспівував бога любові Ероса легкими віршами народною мовою. Цей рух пихильників кафаревуси відомий узагальнюючою назвою Афінська школа.

Багато поетів, які писали до звільнення Греції народною мовою, згодом повернулися до сюжетів минулого і аттичного діалекту. Такими були згаданий поет і драматург, Александрос Ризос Ранґавіс, автор історичних драм, який прагнув просвітити греків щодо їх минулого і виховати їх в національному дусі; Дімітріос Вернардакіс, популярний драматург, який намагався створити національну трагедію і писав у псевдокласичному дусі; поет Спіридон Василіадіс (1845--1874) і талановитий поет, драматург і критик Ангелос Влахос (1838), що вводив у свою вигострену мову забуті стародавні мовні звороти.

У той час, як в Афінах та Константинополі освічені греки культивували мертву аттичну мову, намагаючись прищепити її народу, на Іонічних островах розвивається літературне рух, відомий як Іонічна школа, що особливо яскраво розквітнув після Визвольної війни 1821--1829 років. Найвизначніший представник іонічного періоду новогрецької літератури -- поет Діонісіос Соломос (1798--1856), вся сучасні Греція вважає його національним поетом. Його перу належить популярний «Гімн свободі», який з'явився слідом за звільненням Греції, написаний 1824 року народною живою мовою -- дімотикою. Покладений на музику, він став національним гімном нової Греції. У пізніших творах, пройнятих песимізмом, Соломос черпає матеріал з життя селян. За Соломосом послідували ряд поетів, яка більшою чи меншою мірою навіть перевершували його як художника. Андреас Калвос (1792 -- 1867), що писав на своєрідніймові, не схожому ні на народну, ні на «очищену» мову пуристів. Кальвос, як і Соломос, оспівував страждання рідної країни і боротьбу за звільнення («Хіоська різанина», «Порохові льохи», «Море» тощо).

На зміну героїчній боротьбі після звільнення Греції прийшла внутрішня політична боротьба з парламентськими буднями. До Іонічної літературної школи у другій половині XIX століття належали Георгіос Терцетіс (1800--1874) -- поет селянського повстання 1848 року, він писав народною мовою під сильним впливом клефтської поезії; Іаковос Полілас (1824--1896) -- побутописець села, який ставив своїм завданням перевиховання селян; Юліос Тіпальдос (1814--1883), Герасімос Маркорас (1826 -- 1911). До поетів героїчних сюжетів відноситься романтик Аристотеліс Валаорітіс (1829--1879), поезія якого в основі своїй цілком виросла з клефтських пісень, Георгіос Залокостас (1805--1858), що писав під впливом італійців, і Лорентзос Мавіліс (1860--1912), що наслідували поетам «Молодої Німеччини».

Поетів Іонічної школи об'єднував героїзм епохи боротьби за визволення Греції, боротьби за народну мову в літературі і нові літературні форми. Проте їх новаторство в області форми не йшло далі перенесення літературних форм Заходу в новогрецьку літературу. Дещо осібно стоїть своєрідна фігура сатирика суспільного укладу і звичаїв Греції того часу -- Андреаса Ласкаратоса (1811--1901), який писав на народному діалекті свого рідного острова Кефалонії. Популярність він придбав своєрідним романом «Кефалонійські таїнства», в якому показує нікчемність і збоченість вищих класів, їх розумову обмеженість, неохайність. У своїх сатиричних віршах Ласкаратос висміює церкву і культ святих.

Наслідування романтикам

Іонічна школа грецької літератури виросла в епоху боротьби за незалежність. Багато хто з її представників бралися за зброю при кожному новому повстанні; деякі гинули, інші йшли в організовану громадську боротьбу, змінюючи поезію на публіцистику. Для зміцнілої Греції це бунтарство стало «зайвим». так з'являються нові поети і белетристи, твори яких характеризують перехідний період 1870--1880 років. Епігони романтизму, вони наслідують літературним зразкам Заходу. До них належать Ахіллеас Парасхос (1838--1895), Георгіос Візійнос (1849--1896), Арістоменіс Провеленгіос (1850 -- 1936), Дімітріос Вікелас (1835--1909) та багато інших. Вікелас відоміший тим, що умовив свого друга Пєра де Кубертена провести Перші Олімпійські ігри сучасності в Афінах, а сам згодом став першим президентом Міжнародного олімпійського комітету.

Дуже типовим для того часу явищем став щотижневий журнал «Ромі», який видавав Георгіос Суріс (1852 -- 1919). Цей журнал цілком складався з віршів у повчальному дусі, що описували події афінського життя за тиждень на мові, яка становила суміш зі схоластичних і народних виразів. Серед безлічі такого роду письменників зустрічалися по-справжньому талановиті, зокрема Іоанніс Пападіамандопулос (1856 -- 1910), який прагнув вирватися з міщанського середовища, переїхав у Париж та здобув загальноєвропейську популярність під ім'ям французького поета Жана Мореаса, і Ніколаос Епіскопопулос (1874 ?1944), який прийняв псевдонім Ніколя Сегюр і набув популярності визначного романіста у Франції.

Найталановитіший критик цього періоду наслідування західноєвропейським романтикам -- Еммануїл Роїдіс (1835--1904), який здійснив величезний вплив на покоління молодих письменників Греції. Втративши надію на появу у своїй батьківщині геніального поета, Роїдіс бачив у зміні соціальних умов життя єдиний шлях до поліпшення становища країни і створення самостійної літератури. Захисту дімотіки і боротьбі проти пуристів, прихильників кафаревуси, він присвятив книгу під назвою «Ідоли», хоча сам усе життя писав очищеною мовою.

Нові течії кінця 19 століття

Зростаючий клас грецький торговців прагнув долучитися до європейської культури; цьому сприяли й європейські держави, головним чином Великобританія і Франція, які прагнули зміцнити свій вплив в Греції. Прагненням зміцнити своє становище пояснюється підвищений інтерес до народних низів. Всі ці моменти знайшли своє відображення у новогрецькій літературі кінця 19 століття. Тяжіння до європейської цивілізації позначалося у впливі європейських поетів і художників на грецьких поетів.

Молоде покоління поетів з 1888 року групувалося навколо журналу «Естія» (грец. ?уфЯб -- вогнище), керованого поетом-романтиком Георгіосом Дросінісом (1859 -- 1951), представник Нової афінської школи в літературі. Найбільш видатним поетом цієї групи був Костіс Паламас -- поборник народної дімотичної мови. Паламас у своїй творчості поєднував риси різних європейських літературних впливів і грецьких літературних груп, належав до богеми. Він був індивідуалістом, який проповідував красу заради краси. Творчість Паламаса відрізняється досконалістю форми. Водночас він був значним науковцем у галузі лінгвістики, одним з найвидатніших в історії сучасної Греції. Усі наступні поети вважали його своїм учителем. До цієї ж групи доєднався Костас Крісталліс (1868--1894), вірші якого, побудовані за клефтським зразком, пройняті глибоким смутком.

Особливо сильний поштовх молодому літературному руху надав поет Янніс Психаріс (1854 -- 1929), уродженець Одеси. Своєю книгою «Моя подорож» (1888) він різко поставив питання про мову. Психаріс став на чолі нової філологічної школи, відомої під назвою психаризму, яка ратувала за народну мову і оголосила війну традиціям у мовознавстві та пуризму в літературі. Прозові твори Психаріса -- психологічні етюди. У п'єсах своїх він виступав противником ніцшеанської філософії надлюдини. Соратник Психаріса Александрос Палліс виступив ще радикальнішим дімотістом. Створивши переклад «Іліади» на дімотичну мову (1904), він змінив метрику оригіналу -- гекзаметр -- на політичний вірш, розмірами якого співали пісні клефтів, і часто вживав провінціалізми. Після цього випустив перекладене ще більш вульгаризоване «Євангеліє для народу». Видання «Євангелія» викликало запеклу боротьбу між прихильниками народної мови і пуристів, які звинуватили перекладача в блюзнірстві.

30. Літературний процес у Франції XIX ст

відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір'я всесвітньовідомих письменників-реалістів. (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.). Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками.