Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

10. «Поема про старого моряка»

(стар. англ. The Rime of the Ancyent Marinere) -- одна з найдовших та найвідміших поем англійського поета Семюела Колріджа, написана в 1797--1799 роках і опублікована в першому виданні «Ліричних баллад» (Lyrical Ballads) в 1798 році. Сучасні видання зазвичай публікують переглянуту версію поеми, опубліковану в 1817 році. Разом з іншими поемами «Ліричний баллад», ця поема була першим кроком на шляху до сучасної поезії та одим з перших творів британського романтизму. «Поема про Старому Мореплавателе» розпочинає працю з розповіді про весільному банкеті, який поспішають троє молоді. Один із них зупиняє старий і це змушує вислухати історію свого життя. Корабель, де вона колись пішов у плавання, віднесло штормом до Південного полюса. Крізь туман і льоди вздовж прилітає Альбатрос, і команди сприймає його приліт як добрий знак.

Цілком зненацька і без видимих причин мореплавець вбиває Альбатроса. Через це вбивства над кораблем і командою тяжіє прокляття. Корабель пливе до екватору, і потім застигає непорушно під палючим сонцем. Члени команди як вішають вбиту птицю мореплавцю на шию. З'являється примару-корабель-примара, на борту якого Смерть і Життя розігрують до кісток долю мореплавця. Виграє Життя, супутники мореплавця вмирають, він є один. Захоплений красою морських зміїв, які у місячному сяйві, герой благословляє їх, і чари падає з корабля. Мореплавець щасливо сягає того місця, звідки почалося його плавання, але заради спокути свого гріха він мусить постійно розповідати людям у тому, що він довелося зазнати.

Є чимало інтерпретацій цієї поеми. Нерідко дослідники проводять паралелі між «Поэмой про Старому Мореплавателе» і старозавітної історією Каїна, першого вбивці у людському роді. Найчастіше роблять зауваження близькості образу старого мореплавця і Агасфера, який через образу Христа був приречений на блукання у світі досі Страшного суду. Підставою для порівнянь служить наявність сильно вираженого притчевого запрацювала творі. «Поему про Старому Мореплавателе» можна як спробу дослідження складного людського природи, яке поет проводить, спираючись на досвід нової романтичної епохи. Саме із метою вдається до дуже традиційному для англійської літератури прийому -- вириває героя з монотонного кола повсякденного буття й відправляє в подорож. Зміна обстановки і екстремальна ситуація змушують героя з велику увагу придивитися і прислухатися перед самим собою і до світу. Подорож в «Поэмы про Старому Мореплавателе» -- це плавання героя до таємничим південним широтам, але його таку символічну подорож на такого ж таємничий і екзотичний світ власного «я». Убивство Альбатроса руйнує ту органічну живу зв'язок, яка між людиною і природою. Лише витримавши страждання та любить самотність, мореплавець починають розуміти мудрість божественного плану, що лежить у основі світобудови, усвідомлює необхідність любові до всього живого:

Дія поеми «Кристабель» перенесено у середньовіччя і також пов'язані з подіями фантастичними і надприродними. Зла чарівниця Джеральдина з допомогою обману проникає до замку, де живе зі своїми батьком юна Кристабель. Невдовзі Кристабель починає здогадуватися, що й гостя -- чарівниця, але чари Джеральдины не дозволяють їй повідомити правду батькові. Поема залишилася недописаною. Колриджу вдалося надзвичайно талановито відтворити в «Кристабели» таємничу, страшну атмосферу готичного роману.

Окремо у творчості Кольриджа стоїть невеликий поетичний фрагмент «Логово Хана». Вважають, що написав його, з під дією опіуму, та її стан викликало незвичний характер вірша. Причиною вживання Колриджем опіуму була застуда, отриманий ним у дитинстві, що згодом переросшла в хронічний ревматизм, що супроводжується гострими нападами болю. Опіум у період Колриджа був, по суті, єдиним знеболюючим засобом, і вживати його він почав в університеті. У передмові до «Логову Хана» автор розповідає у тому, як після вживання опіуму він узявся за читання книжки «Подорожі Перчеса».

Дійшовши до епізоду, де йшлося наказ Хана Кубли вибудувати палац, садок і обгородити їх парканом, поет впав у транс, а оговтавшись, раптом зрозумів, що написав під час цього стану поему. Він взявся записувати її, але роботу перервав прихід гостя. Коли ж за кілька днів Колридж спробував продовжити розпочате, то зрозумів, що що залишилося зміст він безповоротно забув. Сюжет як такий у «Логове Хана» отсутствуюет, фрагмент складається з низки поетичних образів, символічно що з такі як вічне і тимчасове, мистецтво поетична фантазія. Пізніше неодноразово висловлювалися припущення, що історія, викладена Колриджом в передмові, -- лише містифікація; попри зовні незв'язність зображених в уривку поетичних картин, у ньому є продуманий план і відчувається серйозна проробка автором змісту твору.

Розчарувавшись у Французькій революції, з якою Колридж, як і з романтики, пов'язував сподіватися відновлення західноєвропейського суспільства, поет звернув свою увагу Німеччину. У 1798 р. разом із Вордсвортом він у цій країні, де зайнявся серйозно мови, німецької філософії природничих наук. Після повернення там Колридж перевів віршовану драму Й.К.Ф. Шіллера «Валленштайн».

У 1800 р. Колридж разом із Вордсвортом замешкав у тієї частини Англії, яку як завжди називали Озерным краєм. Тут поет познайомився з Саррой Хатчинсон, майбутньої своячкою Вордсворта, і закохався у неї. Їй він присвятив вірш «Любов» (1799). Залежність Колриджа від опіуму у роки стала настільки сильною, що перетворила її майже в інваліда. Різко погіршилися його стосунках із дружиною. Про всіх своїх лихоліттях, про неможливість щасливому коханню з Саррой Хатчинсон поет розмірковує в оді «Смуток» (1802). У 1807 р. Колридж розлучився з дружиною, а 1810 р. після кількох значних сварок відбувся його розрив із Вордсвортом. Протягом наступних років поет пережив жорстоку кризу і він на грані самогубства.

Тільки після 1814 р. йому не вдалося подолати цю кризу і до літературної творчості. Він створив в поетичну драму «Запилля» («Zapolya», 1817) і кілька робіт, у яких звернувся безпосередньо до філософським проблем і питанням літературної теорії. Известнейшими творами Колриджа, присвяченими літературної теорії, стали лекцію письменника про У. Шекспірі, опубліковані згодом як серія статей, і «Літературна біографія».

Головне увагу свої роботи Колридж приділяє не проблемі сприйняття літературного тексту, а самому творчому процесу. Він погоджується на з провідних основ естетики Аристотеля, за якою є успадкуванням природи. Разом про те мистецтво для англійського поета -- як успадкування, а й «посередник і примирювач природи й людини». Художник наповнює фарбу, форму, рух і звук, якими наділена природа, людськими думками і пристрастями.

11. В 1809-1811 гг. Байрон совершает большое путешествие, он посещает Португалию, Испанию, Грецию, Албанию, Турцию, Мальту. Путевые впечатления легли в основу первых двух песен лиро-эпической поэмы «Паломничество Чайльд-Гарольда», опубликованных в 1812 г. и принесших поэту широкую известность. Поэма произвела огромное впечатление не только на английскую читающую публику, но и на всех передовых людей Европы. За один лишь 1812 год она выдержала пять изданий, что было в то время исключительным явлением.

Поэзию Байрона воспринимали как манифест поколения, считавшего свою эпоху историческим безвременьем. Поэт затронул в «Чайльд-Гарольде» самые «больные вопросы времени», в высокопоэтической форме отразил настроения разочарования, которые широко распространились после крушения свободолюбивых идеалов французской революции. Лозунги «Свободы, Равенства и Братства» Великой французской революции на практике обернулись подавлением личности, эпохой политической реакции диктатуры и наполеоновскими войнами. «Чайльд Гарольд» отразил целую эпоху в духовной жизни английского и европейского общества.

Романтический мотив разлада между пошлой обыденностью и высокими, но неисполнимыми порывами души приобрел у Байрона особый драматизм. Его стихотворения и поэмы передают сложную, изменчивую гамму чувств: от безоглядного бунтарства до отчаяния, вызываемого всевластием «тьмы». Обостренная гордость, мятежный дух, болезненное ощущение своей невостребованности временем и «преждевременная старость души», соединившись в сознании лирического героя Байрона, создают уникальное умонастроение. Оно вызвало бесчисленные подражательные и полемические отклики, оставшись в истории культуры под именем байронизма.

С первых строк перед читателем предстает образ юноши, который изверился в жизни и людях. Его характеризуют душевная опустошенность, разочарование, беспокойство и болезненное стремление к бесконечным странствиям. Под напускной личиной холодного равнодушия скрывается «роковая и пламенная игра страстей». Он «бросает свой замок родовой», садится на корабль и покидает родину; его тянет на Восток, к чудесным берегам Средиземного моря, в волшебные южные страны.

Главную отличительную черту Гарольда составляет индивидуализм, что особенно подчеркивается Байроном в третьей песне поэмы, написанной в тот период творчества, когда поэт уже определенно ставил под сомнение «героичность» своего романтического персонажа.

Положительное в образе Гарольда - его непримиримый протест против всякого гнета, глубокое разочарование в уготованных для него идеалах, постоянный дух поиска и желание устремиться навстречу неизведанному, желание познать себя и окружающий мир. Это натура мрачная. Смятенная душа его еще только начинает открываться миру.

В образе Чайльд Гарольда его творец дал большое художественное обобщение. Гарольд - это «герой своего времени», герой мыслящий и страдающий. Гарольд стал родоначальником многих романтических героев начала XIX в., он вызвал много подражаний.

Образ Гарольда является основным организующим компонентом в построении поэмы. Однако тематика ее отнюдь не ограничивается раскрытием духовного мира главного героя. Композиция поэмы строится на новых, романтических принципах. Четкий стержень утрачивается. Не события жизни героя, а его перемещение в пространстве, переезд из одной страны в другую определяют разграничение частей. Перемещения героя при этом лишены динамики: нигде он не задерживается, ни одно явление его не захватывает, ни в одной стране борьба за независимость не волнует его так, чтобы он остался и принял в ней участие.

Действие романтических поэм и лирических драм английских романтиков развертывается либо на фоне целого мироздания, либо на необозримых географических просторах; грандиозные социальные потрясения, смысл которых романтикам зачастую не был вполне ясен, изображаются ими при помощи символов и метафорических образов титанов, вступающих в единоборство друг с другом. Таково изображение борьбы поборника прав угнетенного человечества Прометея у Байрона. Таково же изображение зловещих сил захватнической войны в «Чайльд Гарольде», которые олицетворяет Кровавый гигант, исполинский образ смерти.

В поэме отразились основные события европейской жизни первой трети XIX в. - национально-освободительная борьба народов против захватнических устремлений Наполеона I, гнета турецкого султана. Описание путешествия Гарольда позволяет соединить огромное количество фактов из жизни народов Испании, Греции, Албании, сопоставить национальные типы и характеры.

Таким образом, композиция имеет два пласта: эпический, связанный с путешествием Чайльд-Гарольда, и лирический, связанный с размышлениями автора. Но особую сложность композиции придает свойственный поэме синтез эпического и лирического пластов: не всегда можно точно определить, кому принадлежат лирические раздумья: герою или автору. Лирическое начало вносят в поэму образы природы, и прежде всего образ моря, становящийся символом неуправляемой и независимой свободной стихии.

Забывая о своем герое, поэт постоянно делает отступления, он оценивает события политической жизни и деяния отдельных исторических лиц. Он призывает к борьбе за свободу, осуждает или одобряет, советует или порицает, радуется или скорбит.

Внимательно прочитав первые две песни поэмы, нельзя не заметить, что образ Гарольда как бы постоянно заслоняется и отодвигается на задний план другим героем поэмы - собирательным образом народа тех стран, по которым путешествует Чайльд Гарольд,- образами испанских партизан (гверильясов), албанских патриотов, свободолюбивых греков. Создание Байроном этих образов явилось идейным и художественным новаторством для того времени; английский поэт сумел подчеркнуть огромное значение народно-освободительных движений для судеб европейского общества начала 10-х годов XIX в. В этом сказалось художественное и философское обобщение опыта народных движений за целую историческую эпоху, начиная с Войны за независимость в Северной Америке (1775-1783) и Французской революции 1789-1794 гг. вплоть да начала 10-х годов XIX в.

Поэма «Чайльд Гарольд» создавалась в течение ряда лет и отразила не только поиски Байроном героя, наиболее ярко воплотившего время, но и эволюцию повествовательной, описательной поэмы в английской литературе, с традициями которой не порывал ни один крупный поэт-лирик. Лиро-эпическая поэма Байрона, стоявшая у истоков не только английского романтизма, но и мировой литературы романтической поры, значительно расширила возможности художественного изображения жизни. Это, прежде всего, выразилось в более углубленном показе духовного мира людей, в изображении могучих страстей и переживаний героев, в лирических размышлениях о судьбах человечества и народов.

12. Ліричний герой Джорджа Байрона

Джордж Гордон Байрон був романтиком як у творчості, так і в своєму житті. Байрон був красивим, але кульгавим від народження. Його рід був дуже давнім, мав родинні зв'язки ще з англійськими і шотландськими королями, але маєток і титул Байрони отримали лише в XVІ столітті, а в XVІІ столітті англійська буржуазна революція призвела рід до занепаду. Все це сформувало особистість поета і теми його творчості.

Байрону дорікали, що його вірші схожі на багато інших, коли з'явилася його перша збірка поезій. Але сміливий, гордий і щирий Байрон дав гідну відповідь критикам. Такими ж рисами характеру наділений і його герой у поемі "Паломництво Чайльд Гарольда".

Поема має вигляд щоденника, який пишуть дві особи: сам автор і його герой. Герой поеми після перших рядків автобіографічного характеру стає лише ім'ям, його витісняє автор, дистанція між ними майже зникає.

Прагнення пізнати людей, незадоволеність дійсністю, намагання випробувати свої духовні можливості і сили - такі цілі паломництва Чайльд Гарольда, які були близькими і самому Байрону.

Розчарування і смуток Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особистих мотивів, які відіграють значну роль у його попередників у літературі. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його бездіяльність і споглядання - це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу - його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності.

Байрон ставить питання про причини суспільних вад, національно го занепаду, замислюється над протиріччями і загадковістю історично го процесу, але виражає глибоке незадоволення собою і розмірковує над значенням своєї творчості.

Герой Байрона відчуває "Світову скорботу", тому що жага життя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного використання. Гарольд палко і щиро сприймає реальність, але саме вона гнітить його. І він постає проти всього світу, відстоюючи право на внутрішню індиві-дуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш "Душа моя похмура". Відчуття "Світової скорботи" - головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. "Я хочу сліз!" стає своєрідним референом, в якому звучить виклик. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає таке дивне прохання. "Я хочу сліз, бо серце розривається від страждання". Ліричний герой мислить так: відійти від життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

Такий романтичний герой був близьким багатьом поетам. Тому твори Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини, який дістав назву "байронізм".

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзеркалив основні проблеми того часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки і почуття. Такий герой не знає ні причин "світової скорботи", ні як її позбутися. І він залишає за собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.

13. Ліро-епічні поеми Байрона

Байрон, як поет, ще з початку своєї творчості ставив себе поза поезією взагалі, перша збірка підписана його ім'ям «Години дозвілля» йшла з невеличкою передмовою від автора, де він прохав не критикувати його занадто сильно, адже поезія для нього всього лише дозвілля, а не зміст життя (цього постулату Байрон дотримуватиметься все життя, відмовляючись від авторських гонорарів). Не дивлячись на прохання (а скоріше всього навіть завдяки йому), його дуже жорстко і анонімно розкритикували, сказавши, що вірші Байрона є незрілими і наслідувальними. Сам Байрон, хоч і став пізніше іконою романтизму, постійно вступав в жорсткі дискусії з представниками цієї течії, він не приймав думки, що поет повинен бути понад світом, а волів би, щоб поети в першу чергу були публічними та політичними діячами, що він намагався показати своїм маніфестом - «З Горація». Та цей твір був досить холодно сприйнятий, на відміну від наступного: «Паломництво Чайлд Гарольда», що започаткував новий жанр - ліро-епічні поеми, де влучно поєднуються ліричний жанр притаманний романтизму та епос, що робить поему довершеною історією з сюжетом та чітко вираженими характерами, написаною у ліричному ключі.

Лондонський період (1812--1816) -- час важкої для Байрона романтичної слави, років успіху, який виявився нелегким випробуванням. Залишитися собою, жити своїм життям -- це повною мірою не вдалося. Йому довелося розриватися між нудним сидінням у Палаті Лордів та написанням своїх віршів. Саме в ці роки Байрон створив цикл так званих «східних поем», у котрих розробляв вже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр ліро-епічної поеми зі складним переплетенням стосунків автора та героя. У новому циклі автор дещо відходить у тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, центральним у якій майже завжди є інтимний епізод. Поеми примножили славу Байрона як несамовитого, самотнього романтика. Їх одразу ж перекладали іноземними мовами. До «східних поем» Байрона увійшли: «Гяур», «Абідоська наречена», «Корсар», «Лара», «Облога Коринфа», «Парізіна».

Ким би не був герой, він завжди залишається чужинцем серед людей. Часто він -- людина, яка зневажає закони та заборони існуючої моралі, розбійник, пірат, але в глибині його озлобленого серця не вмерла шляхетність. Його остання надія, остання рятівна соломинка -- кохання. Сила і трагедійність романтичного кохання полягає в тому, що воно завжди єдине; у ньому, як в останньому пристановиську, злилися найкращі властивості душі, а поза її межами -- лише ворожнеча ображеного нерозумінням, самоошуканого у своїх найкращих пориваннях героя. І завжди це кохання приречене, оскільки супроти нього -- зла воля людей, заздрість богів. І найбезнадійніше воно приречене в самому героєві. Загибель кохання -- останній акт трагедії в романтичних поемах. Створювалися захоплюючі уяву легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, колись трапилося і з автором. Сама переконливість, якої надав своїм героям (типу свого героя) Байрон, спонукала до такого штибу здогадів. Те світовідчуття, яке у попередників Байрона поставало розмаїтими гранями, майже невловимо дихало настроєм, фантазією, в його поемах набувало зримості, наочності, поставало людським характером. Герой Байрона увібрав у себе різноманітні романтичні риси, які замкнулися з ньому єдністю біографії та образу. Тиражування цього героя, значна кількість наслідувань йому в житті та в літературі створили «байронізм».

14. Розквіт драматичної поеми як жанру

в якому органічно поєднуються форми драми та ліро-епічної поеми, на думку багатьох вчених, пов'язаний із перемогою в європейській літературі романтизму [1: 36]. Серед письменників, які своїми творами долучилися до процесу творення нової жанрової структури, найчастіше згадується ім'я видатного англійського поета-романтика Д.Г. Байрона, автора відомої ліро-епічної поеми "Паломництво Чайльд Гарольда". Увагу дослідників привертає його поема "Манфред", яку сам автор характеризував як "...необузданна, метафизична и необъяснима…" [2: 820]. Але не тільки поема "Манфред" викликає зацікавлення в дослідників жанру драматичної поеми, є у творчості англійського письменника ще один твір, який сам Байрон вважає подібним до вище згаданої поеми. Так, в листі до Мура в 1821 р. поет писав про свій новий твір: "Трагедия написана в метафизическом стиле "Манфреда" [3: 347]. Мова йде про містерію "Каїн". Тому логічно буде для з'ясування генотипу драматичної поеми, створеної Д.Г. Байроном, звернутися до цих двох творів: поеми "Манфред" і містерії "Каїн", тому що "...Сравнение не уничтожает специфического качества изучаемого явления, напротив, только с помощью сравнения - можно установить, в чем заключается это качество…" [4: 137].

Теми обох творів підказані автору подіями його особистого життя (втрата родини, багаторічне, добровільне вигнання) і бажанням зрозуміти сенс людського існування. І в "Манфреді", і в "Каїні" Байрон звертається до серйозних філософських питань: життя й смерть, призначення людини. Цікаво, що ці проблеми в названих творах хвилюють тільки одного головного героя, що є характерною рисою романтизму. Саме він у своїх роздумах намагається вирішити поставлені питання: Слід зазначити, що близькість до архітектоніки давньогрецької трагедії спостерігається й у взаємодії головного героя з другорядними. Якщо Манфред і Каїн посідають місце "протагоністів", то про другорядних героїв можна сказати, що їм дісталася роль античного хору: вони розповідають про героя й репліками спонукають до певних роздумів, тобто виконують роль автора. Лінійна композиція, в якій "... моменти індивідуалізму персонажів, їхніх діянь і вчинків наче спроектовані виразним актом волі... " [6: 69], добігає логічного кінця, запрограмованого автором. Ще В.Г. Белінський пропонував літературу, в якій " поэт… пересоздает жизнь по собственному идеалу, зависящему от образа его воззрения на вещи", назвати ідеальною [7: 262]. Таким чином, критик підкреслив, виділив роль суб'єктивного, ліричного, а в якості прикладу наводив поему Байрона "Манфред". Продовжуючи думку В.Г. Белінського, можна висловити припущення, що саме завдяки пафосно-емоційному забарвленню внутрішнього сюжету й особливо через трагічний кінець, поема набуває драматичного звучання. Але з іншого боку, драматична поема є драматичною не тільки завдяки трагічним переживанням героїв, але і формально, бо нагадує драму переліком дійових осіб, скупими ремарками, власне дійством, яке розгортається ніби-то саме по собі, без участі автора. Хоча можна зауважити, що власне дійства в поемі "Манфред" і в містерії "Каїн" немає: внутрішній сюжет породжує схематичність характерів другорядних героїв, інтер'єру й пейзажу.

І як наслідок, проблематичність постановки на сцені, бо "... драматична поема - це твір, написаний у драматичній формі, але без звернення особливої уваги на сцену та її закони. Входи і виходи, рух на сцені, зміна декорацій, слухові і зорові ефекти - все те, що зветься сценічністю, - все це небагато важить у жанрі драматичної поеми... Основний наголос падає на сам текст літературного твору" [6: 147].

Ще М.В. Гоголь зауважував, "что драма живет только на сцене", а не придатну до постановки п'єсу називав "неоконченным произведением" [8: 150].

Отже, драматична поема, створена Д.Г. Байроном, є неосинкретичним жанром, у якому головну роль відіграє ліричний елемент, що набуває підсилення завдяки драматичній формі.

«Манфред» -- драматична поема, написана Лордом Байроном у 1816--1817 рр. Твір не призначений для сценічного виконання, хоч і написаний як драматичний. «Манфред» став відомим головно завдяки композиторам Роберту Шуману та Петру Чайковському, які написали музичні твори на цей сюжет.

Байрон окреслив «Манфреда» як «метафізичну драму». У творі описуються внутрішні переживання й духовні муки головного героя, спричинені важким почуттям провини щодо загадкового вчинку, скоєного у минулому. Манфред шукає порятунку й спокути у різних «духів», але в решті решт помирає.

Твір містить автобіографічні елементи, оскільки був написаний незадовго після складних подій у житті Байрона, пов'язаних із його особистим життям, які спричинились до його виїзду з Британії до Швейцарії.

15. Проза англійських романтиків

Хронологічні рамки англійського романтизму майже збігаються з німецьким (1790-1820). Англійцям, у порівнянні з німцями, властива менша схильність до теоретизування й більша орієнтація на поетичні жанри. Зразковий німецький романтизм асоціюється із прозою (хоча вірші писали майже всі його адепти), англійський - з поезією (хоча романи й есе теж користувалися популярністю).

Мері Шеллі (1797-1851) і її роман "Франкенштейн, або Сучасний Прометей" (1818). Поєднання традицій просвітительського й готичного роману. Проблема відповідальності вченого не тільки перед людством, але й перед своїм витвором. "Роман-попередження". Поєднання в головному герої двох особистостей: вченого-раціоналіста просвітительського типу й романтика-індивідуаліста. Полеміка автора з обома типами мислення.

Вальтер Скотт (1771-1832) - творець історичного роману. Історичне минуле - різновид екзотики, до якої тяжіє романтизм. Шотландський етнографічний матеріал. Перший період творчості - збирання фольклору ("Пісні шотландської границі"), створення романтичних поем на його основі ("Пісня останнього менестреля", "Діва озера"): оспівування середньовіччя, елемент фантастики, місцевий колорит.

У романах (з 1814 р.: "Уеверлі", "Роб Рой", "Пуритани" й ін.) - звертання насамперед до конфліктних історичних подій (війн, повстань, "смут"). Головний предмет зображення - доля особистості в історичних катаклізмах. Центральний персонаж, з яким зв'язана основна фабульна лінія (звичайно любовна), виявляється в гущавині подій, причому між двох ворогуючих таборів. Його функція майже службова - бути сполучною ланкою, тому в різних романах ці герої дуже схожі. Другорядні герої виписані більш яскраво й рельєфно, саме в них відбитий дух епохи.

До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 -- 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 -- 1834) і Роберт Сауті (1774-- 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 -- 1832). Всі названі письменники були людьми глибоко віруючими, за своїми політичними переконаннями консерваторами і монархістами, що зрозуміло, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, спосіб життя, навіть місце постійного проживання -- провінційні міста або поміщицькі маєтки, зв'язки з панівною верхівкою (Сауті був поетом-лауреатом, тобто офіційним придворним віршувальником; від нього цю честь "успадкував" Вордсворт; Скотт одержав титул баронета, бував при англійському дворі і приймав у себе представників правлячого дому). Саме через релігійність і консерватизм, особливо в зрілі роки, Вордсворта, Колріджа і Сауті в радянському літературознавстві називали реакційними романтиками, хоча цей ярлик позбавлений сенсу, бо романтизм -- явище художнє, а не політичне. В царині ж художній вони якраз були революціонерами, принаймні великими новаторами, що викликало негативну реакцію їхніх колег традиціоналістів і консервативної, в плані естетичному, критики. Не бракувало і політичних обвинувачень, бо всі троє побували в роки революції у Франції й зазнали певного впливу просвітительсько-революційної думки.

Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" -- "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через небажання "лейкистів", аби їх так величали. Вони вважали, що факт їхнього проживання у північно-західній Англії, де дуже багато озер й надто гарні краєвиди, ще нічого не означає, що вони не належать до якоїсь спільної школи. Кожен з них був оригінальною мистецькою індивідуальністю й не хотів бути одним з групи. Вони справді товаришували в молодості, були зв'язані дружніми стосунками й пізніше, хоча після 1808 р. шляхи Вордсворта і Колріджа розійшлися. Звичайно, дружніх, сусідських, навіть родинних стосунків (Колрідж і Сауті були одружені на сестрах) замало для створення літературної школи. Але, незважаючи на заперечення самих "лейкистів", термін прижився і закріпився в історії літератури.

Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. На них впливав той же "дух часу", усі вони зазнали спокуси руссоїзму й революційно-демократичних ідей, усі відсахнулися від кривавих крайнощів революційного терору, заперечували бонапартизм тощо. Вони були видатними романтиками, першовідкривачами, теоретиками нового напряму. Особливо це стосується Вордсворта і Колріджа, які видали разом суто романтичний поетичний збірник "Ліричні балади" і передмову до нього, в якій сформулювали засади нового підходу до художньої творчості, її принципи, тематику, проблематику, роль почуттів та інтуїції в поезії, нарешті, мету нового літературного напряму. За задумом двох авторів збірника, твори одного повинні були відтворювати правду звичайного, окрилену незвичними почуттями поета, освітлену його особливим художнім баченням, а твори іншого мали втілити у слові незвичне, фантастичне, незбагненне, надприродне. Так приблизно розподілилися ролі Вордсворта і Колріджа відповідно до вдачі, уяви, смаків кожного. І не лише у цій першій ластівці англійського романтизму -- "Ліричних баладах". Більше того, можна твердити, що і в інших романтиків ми спостерігаємо це тяжіння до одного з двох полюсів романтизму -- зображення близького до реальності і більш фантастичного, уявного: міражів, снів, надприродних явищ. Часто ці тенденції вступали в химерні сполучення, дивні сплетіння у творчості того ж самого письменника.

16. Жанр історичного роману

було започатковано творами про Александра Македонського, Троянську війну та французькими і Іспанськими історичними містифікаціями та псевдоісторичними романами. Першими справжніми історичними романами вважаються твори Вальтера Скотта, який успішно поєднав історичні факти з художнім вимислом, спираючись на романтичні засади. В добу романтизму, поети та письменники часто зверталися до історичної правди, а також захоплювалися історієсофією, що призводило до того, що найпопулярнішим жанром епохи став саме історичний роман.

В.Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив В.Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

В більшості випадків, історична частина використовувалася лише як тло для повісті, навіть якщо підіймалися сучасні (для тодішнього читача) теми, такі як скнарство, марнотратство, ницість думок, підлість та зрада. Адже для романтизму особливістю є «незвичайний герой у незвичайних обставинах», а історичний роман давав найнезвичайніші обставини, переплітаючи історію з фантастикою. Також важливою зміною в той час стала загальна зміна поетики творів. Романтизм протиставляв себе класицизму, та усіляко намагався відійти від системи канонів, правил та принципів останнього, поети та письменники стали самі вказувати свою точку зору, і вести мову саме з неї. Особливістю розповіді історичного роману стало те, що хоч і використовувались реалні історичні події та історичні персоналії - вони не були у центрі роману. А становлення головного персонажу йшло шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз. Історичний роман вилився у окрему романтичну течію - «вольтерівську течію», що стала переходом від романтизму до реалізму.

17. Жанр історичного роману було започатковано творами про Александра Македонського, Троянську війну та французькими і Іспанськими історичними містифікаціями та псевдоісторичними романами. Першими справжніми історичними романами вважаються твори Вальтера Скотта, який успішно поєднав історичні факти з художнім вимислом, спираючись на романтичні засади.

Особливості історичного роману В. Скотта:

- Поєднання правдивого зображення минулого життя і цікавої динамічної інтриги, рушійними силами якої були великі людські пристрасті - заздрість, ревнощі, мстивість, зажерливість і любов до свого краю, роду, сім'ї та ін.

- Опис, оповідь, діалог - 3 компоненти роману - які у своєрідному співвідношенні поєднані в єдине ціле.

- У романах В.Скота поєднано романтичні пригоди, високі почуття і ницість окремих героїв, які керувалися у своїх вчинках часто протилежними мотивами.

- Усіх героїв поділено на кілька груп: реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді; люди з народу - брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ - народ, який включив у себе різні соціальні групи; молода людина - з нею пов'язана фабула - не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

- Виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз.

- У романі відчутний тісний зв'язок історичного життя з особистим, історичної події з долею героя; але центральне місце у творі зайняло зображення історії, її руху і розвитку, розуміння письменником історичного процесу.

- Письменник далекий від ілюзій. Введений у розповідь авторський текст підводив читача до правильних суджень про цю епоху.

В.Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив В.Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

За тематикою і проблематикою всі прозові твори В. Скотта можна поділити на З групи:

- романи шотландського циклу, написані в основному до 1820 р. («Уеверлі, чи 60 років тому» (1814), «Гай Маннерінг» (1815), «Антикварій» (1816), «Пуритани» (1816), «Роб Рой» та ін.);

- романи, присвячені середньовічному історичному минулому Англії («Айвенго» (1819), «Монастир» (1820), «Абат» (1820), «Вудсток» (1826));

- романи, присвячені історії інших європейських країн («Квентін Дорвард» (1823)). Вальтер Скотт, шотландський баронет ( справжнє ім'я - герцоґ Бокль ), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат.

До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував збірку “Пісні шотландського кордону”, до якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи. В числі своїх попередників на цьому поприщі Скотт називав численних авторів “ґотичних” й “антикварних” романів, особливо його захоплювали книги Мері Еджуорт, яка присвятила свою творчість зображенню ірландської історії. Але Скотт шукав свій, власний шлях. “Ґотичні романи” не задовольняли його містицизмом, “антикварні” - незрозумілістю для сучасного читача.

Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника.

Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence - Божа воля ). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром, який теж був прихильником збереження старовинних традицій монархії і церкви. Але не в усьому Скотт наслідував Шекспіра.

Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію на рівні “історії королів”, Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розбрат між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином Скотт показав: рухаючою силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта.

У Шекспира впереди шло предание, вынуждавшее своим авторитетом верить изображаемому в пьесе; Скотт развертывал летопись как бы с другого конца, начиная со страниц частных, малоизвестных и вымышленных. Он скорее проверяет, а не подтверждает предания. Шекспир следовал легенде, традиции, с необычайной яркостью вышивая по канве общей памяти. Вальтер Скотт сам создавал канву, представляя традиционные фигуры заново. Даже в «Роб Рое», где имя исторического лица стоит на обложке и где судьба этого реально существовавшего человека подробно излагается в предисловии, Роб Рой возникает лишь в конце книги, впрочем исподволь постоянно присутствуя в разговорах действующих лиц, образуя фон, из которого сам он выступает на авансцену только под занавес.

Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. Скотт - абсолютно точний у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він відкрив явище історичного колориту, тобто вперше показав своєрідність окремих історичних епох. Іще одна деталь: попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходити своє вирішення у минулому.

Особливо цікавила Скотта “шотландське питання”, йому він присвятив романи “Уеверлі” (1814), “Роб Рой” (1818), “Пуритани” (1816). Шотландія і Англія йшли до об'єднання декілька віків і кінцево об'єдналися у ХУІІІ ст. Проте об'єднання не задовольняло старовинні шотландські клани, і вони почали боротьбу. Англійці придушували одне повстання за іншим. Ставало зрозумілим: маленька, економічно недорозвинута Шотландія не може протистояти силою зброї могутній, індустріально розвинутій Англії. І тому Скотт зайняв позицію примирення. Ствердженню мирного співіснування шотландців й англійців він присвятив цілу низку романів, показуючи боротьбу між Шотландією і Англією у різні історичні епохи і завжди закінчуючи свої романи романтичним і символічним весіллям, одруженням парубка і дівчина з двох ворогуючих станів.

Следом за серией «шотландских» романов Вальтер Скотт приступает к романам из английской истории, среди которых наиболее выдающимся является «Айвенго». Действие этого романа отнесено почти к самому началу английской истории, когда англичане еще только формировались как единый народ, когда сильно чувствовалось различие между коренным англосаксонским населением и пришельцами-завоевателями, норманнами. На других рубежах Вальтер Скотт продолжает разработку все той же проблемы -- столкновения местного и общегосударственного, патриархальности и прогресса. Народ, угнетаемый корыстолюбивыми феодалами, -- таков стержневой образ романа, складывающийся из многих лиц, в числе которых -- народный заступник Робин Гуд, выведенный под именем Локсли. Сам сюжет условен и как бы сковывает живой материал, который все же с мощной силой пробивается в эпизодах народных волнений, баронского самоуправства, рыцарских турниров.

Головні герої, також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб'єктивізму. І це є слабкою стороною його спадщини. Адже протагоніст виступає не стільки як розвинутий характер, скільки виконує функцію зв'язування двох ворогуючих таборів.

Провіденціалізм Скотта привів його не тільки до сприйняття народу як „руки Божої” (тут, безумовно, позначились враження від Великої Французької революції), а і до віри у неминучу перемогу більш культурно розвинутих націй над менш культурними.

Письменник ніколи не приховував власних симпатій. В романі “Айвенго” ми бачимо, що прихильності автора віддано саксам, які страждають під гнітом жадібних феодалів-норманів, але національна єдність є неминучою: через століття на місці двох ворогуючих таборів виникне єдина англійська нація, яка вбере у себе елементи як саксонської, так і норманської культур.

Сохранив элементы романа приключенческого и «готического», свободно вводя фольклорные мотивы и документально точные сведения, Вальтер Скотт подчиняет все центральной задаче: созданию убедительной истории человеческих судеб в пределах определенной эпохи. «Силой своего разумения, -- писал он в предисловии 1830 г. к переизданию «Айвенго», -- автор отделяет черты индивидуально-характерные от общих, видовых, а его воображение воссоздает эпоху и ее героев, показывая, как они мыслили и говорили». Иными словами, цель состоит в том, чтобы показать, почему «люди прошедших веков поступали так, а не иначе под давлением обстоятельств и политических страстей».

Універсальну структуру історичного роману, яку створив Скотт, було підхоплено у багатьох країнах (Гюґо, Купер, Куліш та ін.), причому не тільки романом історичним. Роман завжди є історичним, тому що він осмислює події, які, хоч на декілька років, але віддаляються від сучасності, і тому що реалістичний роман сприймає людину на фоні руху історії ( Стендаль, Бальзак, Толстой ). Тому Скотта вважають одним із творців сучасного жанру роману і першовідкривачем художнього історизму.

Следует отметить некоторые общие композиционные особенности произведений Вальтера Скотта, связанные с позицией автора и распространившиеся в последующей литературе, ставшие хрестоматийными. Прежде всего, рассказчик, сам по себе почти безликий, однако постоянно присутствующий в повествовании, выполняющий не очень выразительную, но существенную роль: он в прямом смысле передает прошлое, служит связующим звеном между стариной и современностью. Это не участник событий, поскольку времена описываются слишком давние, а все же -- наследник, хранитель живой преемственности. Даже в «Айвенго», где действие отнесено на шесть веков назад, Вальтер Скотт несколькими предисловиями, серией постепенных подступов к повествованию стремится поставить читателя в непосредственное соприкосновение с отдаленным прошлым. В романах, описывающих прошлое пятидесяти-столетней давности, повествование тем более преподносится читателю как изустная, из поколения в поколение передаваемая правда о прежних днях. Воспроизводя прошлое, Вальтер Скотт избегает параллелей с нынешними событиями, не пользуется аналогиями или аллюзиями -- намеками, иносказаниями, превращающими историю в переодетую современность. Конечно, романист воспроизводит прошлое не ради него самого, а в связи с современностью, но показывает прошлое не как параллель, а именно как предшествование, как источник современности. Это не притча, составленная на материале истории, а старательное выявление отдаленных причин того, что совершается сегодня.