Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

Отже, представимо головні принципи зображення історії, які були відкриті В. Скоттом:

- історичний роман повинен звертатися до конфліктних, переломних епох, що вплинули на формування національної культури, однак при цьому слід уникати буквального відтворення подій; потрібно показувати епоху у всіх її суперечностях, а не повторювати документи; кращим помічниками тут можуть стати історичні фольклорні жанри, в яких звучать голоси мільйонів учасників і безпосередніх свідків минулого;

- історичний процес не є прерогативою окремих осіб; це масовий рух, в якому окремі представники і народ в цілому грають основну роль, тому роман не повинен перетворюватися на життєпис видатних персоналій, він повинен показувати сполучення простих людських доль із ходом історії;

- кожна історична епоха, так само, як і окрема нація, має свій неповторний вигляд, що виявляється в особливостях побуту, вдачах, звичаях і т. д.; тому автор історичного романа повинен не тільки володіти хронікальним фактажем, але й знати епоху в її різноманітній речовинній і духовній деталізації;

- письменник не має морального права виступати від імені однієї з ворогуючих сторін; він повинен захищати не окрему політичну партію, а добру волю і здоровий глузд, тому підходити до історії слід з урахуванням її впливу на сучасність і прагнути примирення ворогуючих таборів.

Після довгих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального й вигаданого так, щоб показати, що не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника. Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провіденціалістським (від лат. Providence - Божа воля). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні "історії королів". Скотт перевів історичних особистостей у площину тла, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких впливає зміна епох. Таким чином, Скотт показав, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його давнина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною; Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище Історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її з сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходили своє вирішення в минулому. Отже, Скотт -- творець жанру історичного роману; перший із них - "Уеверлі" (1814) - з'явився анонімно (наступні романи аж до 1827 року виходили як твори "автора "Уеверлі"").

У центрі романів Скотта лежать події, що пов'язані зі значними соціально-історичними конфліктами. Серед них - "шотландські" романи Скотта (що написані на основі шотландської історії) - "Гай Маннерінг" (1815), "Антикварій" (1816), "Пуритани" (1816), "Роб Рой" (1818), "Легенда про Монтроза" (1819). Найбільш вдалими з-поміж них є "Пуритани" і "Роб Рой". У першому зображено повстання 1679 року, що було спрямоване проти реставрованої 1660 року династії Стюартів; герой "Роб Роя" - народний месник, "шотландський Робін Гуд".

У 1818 році з'являється том Британської енциклопедії зі статтею Скотта "Лицарство". Після 1819 року посилюються протиріччя у світогляді письменника. Ставити гостро, як раніше, питання класової боротьби Скотт більше не наважується. Проте тематика його історичних романів стала помітно ширшою. Виходячи за межі Шотландії, письменник звертається до давніх часів історії Англії і Франції. Події англійської історії зображено в романах "Айвенго" (1820), "Монастир" (1820), "Абат" (1820), "Кенілворт" (1821), "Вудсток" (1826), "Пертська красуня" (1828). Роман "Квентін Дорвард" (1823) присвячений подіям у Франції часів правління Людовіка XI. Місцем дії роману "Талісман" (1825) стає східне Середземномор'я. Якщо узагальнити події романів Скотта, то ми побачимо особливий, своєрідний світ подій і почуттів, гігантську панораму життя Англії, Шотландії і Франції протягом кількох століть, з кінця XI до початку XIX століття.

У творчості Скотта 20-х років, при збереженні реалістичної основи, часом збільшується присутність і суттєвий вплив романтизму (особливо в "Айвенго" - романі з епохи пізнього середньовіччя). Особливе місце в ній посідає роман із сучасного життя "Сент-Ронанські води" (1824). У критичних тонах показано обуржуазнення дворянства, сатирично змальовується титулована знать. У 20-х роках було опубліковано низку творів Вальтера Скотта на історичні та історико-літературні теми: "Життя Наполеона Бонапарта" (1827), "Історія Шотландії" (1829 - 1830), "Смерть лорда Байрона" (1824). Книга "Життєописи романістів" (1821 - 1824) дає змогу уточнити творчі зв'язки Скотта з письменникам XVIII століття, особливо з Г. Філдінгом, якого він називав "батьком англійського роману".

Зазнавши наприкінці 20-х років фінансового краху, Скотт за кілька років заробив стільки, що майже повністю розрахувався з боргами, які перевищували сто двадцять тисяч фунтів стерлінгів. У житті він був зразковим сім'янином, людиною доброю, чутливою, тактичною, вдячливою; любив свій маєток Ебботсфорд,- який перебудував, зробивши з нього невеличкий замок; дуже любив дерева, свійських тварин, хороше застілля в сімейному колі. У 1830-1831 Скотт зазнає три апоплексичні удари. Помер він від інфаркту 21 вересня 1832 року.

Створивши історичний роман, Скотт встановив закони нового жанру й блискуче втілив їх на практиці. Навіть сімейно-побутові конфлікти він пов'язав з долями нації й держави, із розвитком суспільного життя. Творчість Скотта суттєво вплинула на європейську та американську літератури. Саме Скотт збагатив соціальний роман XIX століття принципом історичного підходу до подій. У багатьох європейських країнах його твори лягли в основу національного історичного роману.

"Айвенго" (1820)

Роман "Айвенго" - чи не найпопулярніший з усіх романів Вальтера Скотта. У творі зображено кінець довготривалої боротьби між саксами та норманами, яскраво змальовано бурхливу картину минулого Англії за перших часів феодалізму. В основу роману покладено традиційне для В. Скотта переплетіння любовної та політичної інтриг. У центрі розповіді перебуває закохана пара - лицар Айвенго та леді Ровена, доля і благополуччя яких повністю залежать від розвитку історичних подій.

Конфлікт розгортається між двома ворогуючими таборами: норманами, які завоювали Англію в кінці XI століття, та англосаксами, які володіли нею вже впродовж кількох століть, витіснивши, у свою чергу, племена бриттів. Герой діє на тлі мальовничих історичних подій, він відданий кодексу честі, у будь-якій ситуації поводиться відповідно до почуття обов'язку й зберігає вірність прекрасній коханій. Айвенго - справжній лицар, оскільки здійснює всі вчинки, що відповідають лицарському кодексу честі.

Під маскою паломника-пілігрима - він єдиний, хто зглянувся на слабкого старця - лихваря Ісаака, поступився йому місцем біля вогнища. Анонімно він викликає на бій лицаря Храму нездоланного Буагільбера; заступаєтся за честь сина Седріка (тобто за свою власну, але ж знову анонімно); рятує Ісаака від пограбування та смерті; перемагає в кількох поєдинках лицарів-тамплієрів; змагається разом із Річардом Левове Серце; бере участь у хрестовому поході; рятує красуню Ревекку, протягом усього роману не зраджуючи лицарським поняттям честі.

Побудований на захоплюючому відгадуванні загадок, що послідовно виникають (таємниця сина Седріка Сакса, таємниця пілігрима, таємниця Лицаря, Позбавленого Спадку, таємниця Чорного Лицаря), роман поєднує в собі інтригу, мальовниче видовище й філософське осмислення подій.

Крім Айвенго, в романі присутній ще один справжній лицар. Звичайно ж, це Річард Левове Серце. Річарда з роману понад усе цікавить життя простого мандрівного лицаря, для нього найдорожче - слава, яку він здобуває самостійно своєю твердою рукою й мечем, ніж перемога, здобута на чолі стотисячного війська. Це про нього Ревекка, яка спостерігала з башти за поєдинком, каже: "Він йде на битву, мов на веселий бенкет. Не тільки сила м'язів керує його ударами - здається, ніби він усю свою душу вкладає в кожен удар, що наносить ворогу. Це страшне і величне видовище, коли рука й серце однієї людини перемагає сотні людей". Важливо вказали на відмінності між історичним прототипом і його літературним двійником.

Справжній лицар Айвенго, якого не існувало в дійсності, та справжній лицар Річард Левове Серце, чий історичний образ, м'яко кажучи, не зовсім відповідає романтичному образу необхідні Вальтеру Скотту для втілення в романі власних ідей, причому він прекрасно усвідомлює те, що реальний Річард І не був романтичним лицарем без страху й догани.

Особливу увагу в романі привертають жіночі образи. Якщо білява леді Ровена являє собою досить типовий романтичний образ прекрасної дами, заради якої лицар здійснює свої подвиги і яка у фіналі блискуче грає роль заслуженої винагороди, то образ красуні-єврейки Ревекки більш складний. Через своє походження вона поставлена в особливе становище. Смілива й великодушна Ревекка висловлює своє ставлення до подій, що відбуваються, які гідні вуст свого творця. Вступаючи у суперечку з Айвенго, в якого вона таємно закохана, Ревекка називає лицарські подвиги пожертвою демону марнославства та самоспалювання перед Молохом. Ревекка також має власні поняття про честь, вона дорікає Буагільберу в тому, що він збирається заради неї зрадити своєму Ордену та своїй вірі. Саме вона в ситуації вибору між життям і смертю веде філософські суперечки з непокірливим храмівником про роль долі. Вона здатна об'єктивно оцінити характер свого жорстокого викрадача Буагільбера. Вона приречена бути нещасливою: Ревекка втілює ідею автора про те, що "самовідречення і пожертва своїми пристрастями в ім'я обов'язку рідко бувають винагороджені і що внутрішня свідомість виконаних обов'язків дає людині справжню винагороду - душевний спокій, який ніхто не може ні відібрати, ні дати". Дослідники творчості В. Скотта зазначають, що у своїх романах письменник осмислює філософські ідеї історичного розвитку. З точки зору Скотта, історія розвивається за особливими законами, суспільство проходить через періоди жорстокості, поступово просуваючись до більш морального свого стану. Ці періоди жорстокості пов'язані з боротьбою підкорених народів зі своїми покорителями, а в результаті кожен наступний етап розвитку, примиряючи ворогуючих, робить суспільство більш досконалим.

Недаремно роман "Айвенго" закінчується весіллям Айвенго та Ровени, і присутні під час одруження знатні нормани й сакси розуміють, що "мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів, ніж у результаті ненадійного успіху в міжособовій війні", "побачили в союзі цієї сім'ї запоруку майбутнього миру і згоди двох племен; з того часу ці ворогуючі племена злились і втратили свою відмінність".

19. Романтизм у Франції

початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Мандзоні. Романтизм виник як протиставлення раціоналізму і бездуховності суспільства, естетиці класицизму і філософії Освіти. В основі романтичного ідеалу - воля творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду - гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва. У Франції знайшла своє втілення тема революції, зруйнованого дому, блукань, «втрачених ілюзій», «хвороби століття». Про консолідацію романтичного руху в добу Реставрації свідчить поява гуртків однодумців («Сенакль», тобто група сотрапезників). Романтизм у цей час охоплює інші мистецтва (живопис - Делакруа, музику - Берліоз). Найвизначніша роль належить 3-м письменникам: Ламартін, Він'ї, Гюго. Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.

Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу.

- 1795-1815 рр. - період вступу в літературу перших романтиків, виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан. Так виникло 2 школи в ранньому французькому романтизмі - школа де Сталь і школа Шатобріана.

- 1815-1827 рр. - час виникнення широкого романтичного руху, в якому формувалися течії, школи, угрупування, гуртки; поява романтичної поезія (Ламартін, де Він'ї, В.Гюго), історичного романтичного роману (В.Гюго, де Він'ї), перших романтичних драм («драми для читання» П.Меріме, Віте, Гюго). Слід пам'ятати, що романтичний рух ще не був об'єднаний загальним художнім методом, в його основі лежала єдність художнього спрямування. Тому окрім романтичних течій (лірично-філософська (Ламартін), історико-живописна (Гюго)) з'явилася і течія реалістичного спрямування, на чолі якої постав Ф.Стендаль. Інакше склалися стосунки з класицистами, які більшою мірою співпрацювали з романтиками.

- 1827-1835 рр. - у цей час романтизм повністю набуває рис напряму (тобто романтики об'єдналися єдиним художнім методом), і цей напрям став провідним у французькій літературі. Початок цього етапу ознаменований появою головного естетичного маніфесту французьких романтиків - "Передмови до "Кромвеля" В.Гюго.

- 1835-1843 рр. - у цей час від романтизму виокремилася течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем, тому цей період ще називали "періодом міжцарювання", коли в літературі панувало 2 напрями. Але вони ще не протистояли один одному, навіть недостатньо були диференційовані.

- 1843-1848 рр. - криза романтизму. Маніфестом пізнього романтизму став трактат В.Гюго "В.Шекспір". Успішно розвивалася лише романтична течія, пов'язана з утопічним соціалізмом (Ж.Санд, Сент-Бев, Гюго та ін.), особливою популярністю користувалися також романи - фельєтони О.Дюма-батька, Е.Сю.

Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. До 1870 року романтична течія остаточно занепала, на її основі виникли символізм і неоромантизм.

38. Романтична драматургія Гюго

Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці.

Віктор Гюго - єдиний у Європі, хто залишився вірним романтичному напряму до кінця життя, тоді, як загалом романтичний рух у французькій літературі вичерпався уже в 40-50 роках 19 ст., а в німецькій літературі в 20-ті роки. Він один з багатьох, хто не прокляв Французьку революцію, ідеї революції взагалі, хто зберіг віру та оптимізм у можливість розумного поступу і творчого потенціалу людини і людства. Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні.

У творчості В. Гюго слід виділити деякі періоди, так 1820-1850 рр. ознаменовані переходом письменника на позиції романтизму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням роману «Собор Паризької Богоматері», що є одним з найкращих представників романтичної течії. Як драматург Гюго розробив та реалізував принципи романтичного театру. До драматургії Гюго звертався протягом усього життя, але є період, коли вона була основною сферою його творчої діяльності (1827-1837 роки). Розпочинається «Кромвелем», далі - «Маріон Делорм» (1829), «Ернані» (1830), «Король розважається» (1832) та ін. І кожен з них ставав значним явищем французької романтичної драматургії. Спершу Гюго завойовував ними театральну сцену романтизмові, далі закріплював і розвивав успіх. Сюжети всіх цих драм Гюго брав із історії Франції та інших західноєвропейських країн XVI-XVH ст., і це не була випадковість. Названі століття - велика переломна епоха європейської історії, сповнена бурхливої динаміки, гострих суперечностей та конфліктів, що приваблювало до неї Гюго, бо якнайкраще відповідало принципам його романтичної драматургії. Водночас це була епоха кризи старого феодального світу, посиленого розвитку третього стану та зародження сучасної демократії, і цей її суспільно-історичний зміст теж викликав активний інтерес Гюго та знаходив своєрідне відображення в його драмах. Власне, в основі сюжетів усіх драм Гюго, написаних в зазначений період, за винятком хіба що «Лукреції Борджіа» (1833), лежить конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією і монархією.

З більшою гостротою й послідовністю конфлікт простолюдинів із «сильними світу цього», з родовитою аристократією і монархом, трактується Гюго в драмі «Король розважається», де блазень Трібуле знущається з аристократів, використовуючи як знаряддя короля Франсуа І, а потім влаштовує замах на самого короля, котрий збезчестив його доньку Бланш. У своїй драматургії Гюго дотримувався принципів романтичної поетики контрастів, які домінують і в композиції його драм, і в розгортанні інтриги, і в системі діючих осіб, і в засобах їх змалювання. Важливо відзначити, що Гюго прагнув до демократизації драматургії і театру. Це проявляється як у проблематиці драм, так і в їх поетиці і стилі. За художньою структурою драма Гюго - антипод класицистичної трагедії. Драматургія Гюго ламала класицистичну ієрархію жанрів: в його драмах поєднуються елементи «високих» та «низьких» жанрів, трагічне і комічне, тощо.

20. Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці.

Віктор Гюго - єдиний у Європі, хто залишився вірним романтичному напряму до кінця життя, тоді, як загалом романтичний рух у французькій літературі вичерпався уже в 40-50 роках 19 ст., а в німецькій літературі в 20-ті роки. Він один з багатьох, хто не прокляв Французьку революцію, ідеї революції взагалі, хто зберіг віру та оптимізм у можливість розумного поступу і творчого потенціалу людини і людства. Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні.

У творчості В. Гюго слід виділити деякі періоди, так 1820-1850 рр. ознаменовані переходом письменника на позиції романтизму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням роману «Собор Паризької Богоматері», що є одним з найкращих представників романтичної течії.
«Собор Паризької богоматері» - перший великий роман Гюго, який був тісно пов'язаний з епохою історичних романів. Гюго писав свій роман під час піднесення і перемоги демократичного руху, що ознаменувалися остаточним падінням династії Бурбонів.

Власне романтичні риси роману проявилися у яскраво вираженому контрасті «Собору», різкому протиставленні позитивних і негативних характерів, несподіваній невідповідності зовнішнього й внутрішнього змісту людських натур. Цій же (романтичній) меті служить скрупульозно розроблена лексика роману, що добре показує мову, якою розмовляли різні прошарки суспільства (тут трапляється термінологія в галузі архітектури, латина, архаїзми, арго натовпу, суміш іспанського і італійського). Ознакою романтизму є і дивовижні характери в надзвичайних обставинах. Головні герої - Есмеральда, Феб, Квазімодо і Клод Фролло - втілення дуже яскравих характерів. Вулична танцюристка Есмеральда символізує моральну красу простої людини; красень Феб - світське товариство, зовні блискуче, а внутрішньо спустошене, егоїстичне і як наслідок безсердечне; осередком похмурих сил є Клод Фролло, представник католицькій Церкві; у Квазімодо втілилася демократична ідея Гюго: потворний і відринутий за соціальним статусом, дзвонар собору виявляється істотою найбільш високоморальною. Цього не можна сказати про людей, котрі посідають високе положення у громадській ієрархії (сам Людовік XI, лицарі, жандарми, стрілки - "ланцюгові пси" короля). І в Есмеральді, і у Квазімодо, і в знедолених Двору чудес автор бачить народних героїв роману, повних моральної сили та повних гуманізму, романтизує їх. Народ у сенсі автора це не просто порожня маса, це грізна сила, що прагне справедливості.

Але справжнім романтичних героєм роману є Собор богоматері, і опис, і характеристика якого дає всі підстави називати його не фоном, не пейзажем, не місцем дії, а повноцінним героєм. Всі ключові події роману пов'язані з ним, і він романтизується понад усім. Протиставлення похмурої зовнішності, та його глибокого символізму - також один з принципів романтизму. Собор тут також грізна сила, але не народна, а вища, «форс-мажор», що керує життям абсолютно усіх героїв оповідання. В дечому ця сила релігійна, але крім цього вона показана і як об'єктивна дійсніть, а не примха всемогутньої істоти.

«Собор Паризької богоматері» був найбільшою перемогою, здобутої у сфері прози молодим вождем французьких прогресивних романтиків. Принципи романтизму, що ним були проголошені у передмові до «Кромвеля», Гюго успішно застосував у романі. Реальність картини життя середньовічного міста з'єднується тут із вільним польотом фантазії, історична достовірність перебуває поруч з поетичною вигадкою, минуле перегукується з сучасністю. Стиль роману і композиція - побудовані на контрастах: іронічна мужність засідань суду змінюється гумором натовпу на святі хрещення і святі блазнів; романтичне кохання до Есмеральди Квазімодо протиставляється жахливій любові Клода Фролло до Есмеральди. І це і є головною особливістю романтичного методу Гюго.

21. Роман «Собор Паризької Богоматері»

що належить перу великого французького письменника Віктора Гюго, ось уже понад півтора століття залишається популярним серед читачів.

Гюго звертається у своєму творі до історії французького середньовіччя. Середні віки постають у романі у вигляді історії-легенди, що базується на вічному протистоянні двох начал -- добра і зла, милосердя та жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму.

Герої «Собору Паризької Богоматері» -- це не тільки яскраві, живі характери, їхні образи перетворюються на романтичні символи, а подеколи й літературні типи (Квазімодо).

На романтизацію оповіді вказує і сюжет твору. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, пов'язаних з ними персонажів, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями.

Доля Квазімодо виняткова за нагромадженням жахливого і жорстокого, але така ситуація була вповні природною для тієї епохи і тогочасного суспільства.

Клод Фролло -- це втілення похмурого середньовіччя, що відзначалося спотвореним розумінням людської природи.

Есмеральда -- це опоетизована душа народу, її образ майже символічний. З іншого боку, трагічна доля вуличної танцівниці можна сприймати і як уособлення долі будь-якої реальної дівчини з народу тих часів.

А в образі капітана Феба, який тільки закоханій Есмеральді може здаватися лицарем і героєм, втілено зовні блискуче, а насправді нікчемне дворянство.

Як бачимо, справжня людяність притаманна лише людям із низів суспільства, саме вони справжні герої роману.

Долі героїв дивним чином перетинаються. Квазімодо намагається вкрасти Есмеральду за наказом Клода Фролло, але дівчину випадково рятує варта на чолі з Фебом. За замах на Есмеральду Квазімодо карають. Але саме вона дає нещасному горбаню ковток води, коли він стоїть біля ганебного стовпа, і своїм вчинком сприяє його миттєвому переродженню. На мою думку, автор тут використовує суто романтичний прийом. В озлобленому на весь світ горбані Квазімодо любов пробуджує добре, людське начало. У Клоді ж Фролло кохання, навпаки, будить звіра.

Священнослужитель Клод, аскет і вчений-алхімік, уособлює холодний раціоналістичний розум, що бере гору над усіма людськими почуттями. Цьому розуму недоступні жаль та співчуття, він є для Гюго злою силою. У романі Фролло протистоїть Квазімодо, чиє серце відчуває потребу в любові. І Квазімодо, і Есмеральда, що проявила до нього співчуття, є цілковитими антиподами Клода Фролло, оскільки вони вчиняють за покликом серця, неусвідомленим прагненням до любові й добра. Якщо в Клоді потяг до Есмеральди є насамперед бажанням тілесним, що призводить його до злочину і загибелі, яка сприймається як відплата за скоєне ним зло, то любов Квазімодо стає вирішальною для його духовного пробудження та розвитку. Загибель Квазімодо у фіналі роману, на відміну від загибелі Клода, ми сприймаємо як свого роду торжество краси духу.

На мою думку, і Есмеральда, і Квазімодо виконують у романі роль жертв несправедливого суду, жорстоких законів: Есмеральду катують, засуджують до смерті, зацькованого усіма Квазімодо відправляють до ганебного стовпа. Гюго в такий спосіб робить доволі відчутним соціальний мотив, але як справжній романтик зосереджує увагу на іншому -- на проблемі одвічної боротьби добра і зла, самовідданості й егоїзму, прекрасного і потворного.

Що ж губить Есмеральду і Квазімодо? Як на мене, на це чітко вказує похмурий образ Собору, що виступає в романі як символ забобонів, поневолення народу, середньовічного страху. Недарма «душею собору» автор обирає гротескний образ Квазімодо, що живе під його склепінням. Середньовіччя мстить Есмеральді за те, що вона вільна, а Квазімодо за те, що він звільнився з-під влади його законів, забобонів, звичок.

У персонажах, конфлікті, сюжеті «Собору Паризької Богоматері» панівним залишається романтичний принцип відображення життя: виняткові характери діють за виняткових обставин. Успіх роману був зумовлений, очевидно, тим, що Гюго ніколи не переставав вірити, що добро переможе зло.

22. «Мазепа»

1828 року, натхненний поемою Д. Байрона та творчістю, Луї Буланже Гюґо написав твір під назвою «Mazeppa». Він увійшов до збірки «Поезія сходу» (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми він узяв перший рядок твору Байрона -- Away! -- Away!

Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи -- це не єдина роль Мазепи Гюґо. У першій частині поеми Гюґо наголошує на зв'язку між людиною і природою, що її оточує -- українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюґо повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l'Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв'язують від трупа, він спроможний досягти вершини -- стати гетьманом.

Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа -- це символ митця, що прив'язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія -- тобто коня -- несе митця з банального світу на межу ідеалу.

23. Одной из важнейших особенностей исторического жанра в конце 20-х годов было воспроизведение нравов и обычаев народа. Каково же соотношение «правды» и «вымысла» в историческом романтическом романе? Это еще одна из проблем, занимающая писателей-романтиков в эти годы. Их целью в конечном итоге было воссоздание духа эпохи, поэтому так тесно переплетаются в историческом романе правда (исторические события и исторические персонажи) и вымысел (романтическая интрига и вымышленные персонажи). Таким образом, изображение конкретных исторических фактов зависело от творческого воображения художника.

Вальтер Скотт, шотландський баронет ( справжнє ім'я - герцоґ Бокль), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат.

До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував збірку “Пісні шотландського кордону”, до якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи. В числі своїх попередників на цьому поприщі Скотт називав численних авторів “ґотичних” й “антикварних” романів, особливо його захоплювали книги Мері Еджуорт, яка присвятила свою творчість зображенню ірландської історії. Але Скотт шукав свій, власний шлях. “Ґотичні романи” не задовольняли його містицизмом, “антикварні” - незрозумілістю для сучасного читача.

Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника.

Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence - Божа воля ). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром, який теж був прихильником збереження старовинних традицій монархії і церкви. Але не в усьому Скотт наслідував Шекспіра.

Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію на рівні “історії королів”, Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розбрат між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином Скотт показав: рухаючою силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта.

У Шекспира впереди шло предание, вынуждавшее своим авторитетом верить изображаемому в пьесе; Скотт развертывал летопись как бы с другого конца, начиная со страниц частных, малоизвестных и вымышленных. Он скорее проверяет, а не подтверждает предания. Шекспир следовал легенде, традиции, с необычайной яркостью вышивая по канве общей памяти. Вальтер Скотт сам создавал канву, представляя традиционные фигуры заново. Даже в «Роб Рое», где имя исторического лица стоит на обложке и где судьба этого реально существовавшего человека подробно излагается в предисловии, Роб Рой возникает лишь в конце книги, впрочем исподволь постоянно присутствуя в разговорах действующих лиц, образуя фон, из которого сам он выступает на авансцену только под занавес.

Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. Скотт - абсолютно точний у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він відкрив явище історичного колориту, тобто вперше показав своєрідність окремих історичних епох. Іще одна деталь: попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходити своє вирішення у минулому.

Особливо цікавила Скотта “шотландське питання”, йому він присвятив романи “Уеверлі” (1814), “Роб Рой” (1818), “Пуритани” (1816). Шотландія і Англія йшли до об'єднання декілька віків і кінцево об'єдналися у ХУІІІ ст. Проте об'єднання не задовольняло старовинні шотландські клани, і вони почали боротьбу. Англійці придушували одне повстання за іншим. Ставало зрозумілим: маленька, економічно недорозвинута Шотландія не може протистояти силою зброї могутній, індустріально розвинутій Англії. І тому Скотт зайняв позицію примирення. Ствердженню мирного співіснування шотландців й англійців він присвятив цілу низку романів, показуючи боротьбу між Шотландією і Англією у різні історичні епохи і завжди закінчуючи свої романи романтичним і символічним весіллям, одруженням парубка і дівчина з двох ворогуючих станів.

Следом за серией «шотландских» романов Вальтер Скотт приступает к романам из английской истории, среди которых наиболее выдающимся является «Айвенго». Действие этого романа отнесено почти к самому началу английской истории, когда англичане еще только формировались как единый народ, когда сильно чувствовалось различие между коренным англосаксонским населением и пришельцами-завоевателями, норманнами. На других рубежах Вальтер Скотт продолжает разработку все той же проблемы -- столкновения местного и общегосударственного, патриархальности и прогресса. Народ, угнетаемый корыстолюбивыми феодалами, -- таков стержневой образ романа, складывающийся из многих лиц, в числе которых -- народный заступник Робин Гуд, выведенный под именем Локсли. Сам сюжет условен и как бы сковывает живой материал, который все же с мощной силой пробивается в эпизодах народных волнений, баронского самоуправства, рыцарских турниров.

Головні герої, також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб'єктивізму. І це є слабкою стороною його спадщини. Адже протагоніст виступає не стільки як розвинутий характер, скільки виконує функцію зв'язування двох ворогуючих таборів.

Провіденціалізм Скотта привів його не тільки до сприйняття народу як „руки Божої” (тут, безумовно, позначились враження від Великої Французької революції), а і до віри у неминучу перемогу більш культурно розвинутих націй над менш культурними.

Письменник ніколи не приховував власних симпатій. В романі “Айвенго” ми бачимо, що прихильності автора віддано саксам, які страждають під гнітом жадібних феодалів-норманів, але національна єдність є неминучою: через століття на місці двох ворогуючих таборів виникне єдина англійська нація, яка вбере у себе елементи як саксонської, так і норманської культур.

Сохранив элементы романа приключенческого и «готического», свободно вводя фольклорные мотивы и документально точные сведения, Вальтер Скотт подчиняет все центральной задаче: созданию убедительной истории человеческих судеб в пределах определенной эпохи. «Силой своего разумения, -- писал он в предисловии 1830 г. к переизданию «Айвенго», -- автор отделяет черты индивидуально-характерные от общих, видовых, а его воображение воссоздает эпоху и ее героев, показывая, как они мыслили и говорили». Иными словами, цель состоит в том, чтобы показать, почему «люди прошедших веков поступали так, а не иначе под давлением обстоятельств и политических страстей».

Універсальну структуру історичного роману, яку створив Скотт, було підхоплено у багатьох країнах (Гюґо, Купер, Куліш та ін.), причому не тільки романом історичним. Роман завжди є історичним, тому що він осмислює події, які, хоч на декілька років, але віддаляються від сучасності, і тому що реалістичний роман сприймає людину на фоні руху історії ( Стендаль, Бальзак, Толстой ). Тому Скотта вважають одним із творців сучасного жанру роману і першовідкривачем художнього історизму.

Следует отметить некоторые общие композиционные особенности произведений Вальтера Скотта, связанные с позицией автора и распространившиеся в последующей литературе, ставшие хрестоматийными. Прежде всего, рассказчик, сам по себе почти безликий, однако постоянно присутствующий в повествовании, выполняющий не очень выразительную, но существенную роль: он в прямом смысле передает прошлое, служит связующим звеном между стариной и современностью. Это не участник событий, поскольку времена описываются слишком давние, а все же -- наследник, хранитель живой преемственности. Даже в «Айвенго», где действие отнесено на шесть веков назад, Вальтер Скотт несколькими предисловиями, серией постепенных подступов к повествованию стремится поставить читателя в непосредственное соприкосновение с отдаленным прошлым. В романах, описывающих прошлое пятидесяти-столетней давности, повествование тем более преподносится читателю как изустная, из поколения в поколение передаваемая правда о прежних днях. Воспроизводя прошлое, Вальтер Скотт избегает параллелей с нынешними событиями, не пользуется аналогиями или аллюзиями -- намеками, иносказаниями, превращающими историю в переодетую современность. Конечно, романист воспроизводит прошлое не ради него самого, а в связи с современностью, но показывает прошлое не как параллель, а именно как предшествование, как источник современности. Это не притча, составленная на материале истории, а старательное выявление отдаленных причин того, что совершается сегодня.

Отже, представимо головні принципи зображення історії, які були відкриті В. Скоттом:

- історичний роман повинен звертатися до конфліктних, переломних епох, що вплинули на формування національної культури, однак при цьому слід уникати буквального відтворення подій; потрібно показувати епоху у всіх її суперечностях, а не повторювати документи; кращим помічниками тут можуть стати історичні фольклорні жанри, в яких звучать голоси мільйонів учасників і безпосередніх свідків минулого;

- історичний процес не є прерогативою окремих осіб; це масовий рух, в якому окремі представники і народ в цілому грають основну роль, тому роман не повинен перетворюватися на життєпис видатних персоналій, він повинен показувати сполучення простих людських доль із ходом історії;

- кожна історична епоха, так само, як і окрема нація, має свій неповторний вигляд, що виявляється в особливостях побуту, вдачах, звичаях і т. д.; тому автор історичного романа повинен не тільки володіти хронікальним фактажем, але й знати епоху в її різноманітній речовинній і духовній деталізації;

- письменник не має морального права виступати від імені однієї з ворогуючих сторін; він повинен захищати не окрему політичну партію, а добру волю і здоровий глузд, тому підходити до історії слід з урахуванням її впливу на сучасність і прагнути примирення ворогуючих таборів.

Путь Виктора Гюго в 20-е годы -- это путь осознания того, что мир, история и человек действительно полны глубочайших противоречий; что история не только «поэтична», но и трагична; что надежды на монархию и ее «порядок» столь же эфемерны, как надежды на классицистическую гармонию; что романтическое искусство с его острым ощущением разорванности бытия и в самом деле более современно. Но сама идея порядка и гармонии дорога для Гюго -- как прочна его вера в преобразовательную миссию поэта, одновременно и романтическая и просветительская. И Гюго предпринимает попытку организовать гармонию в искусстве и в мире средствами романтическими. Он и берется прежде всего за идею драматического контраста, гротеска (предисловие к «Кромвелю») во всеоружии уверенности, что искусству лишь надобно овладеть этим взрывчатым материалом, коль скоро он приобрел такую настоятельность, и обратить его на всеобщее благо.

Гюго-романтик оценивает исторические события с точки зрения общечеловеческих понятий добра и зла, любви и жестокосердия, единых и незыблемых для всех эпох.

В этом смысле «Собор Парижской богоматери» (1831) В. Гюго стал лучшим образцом романтического исторического романа, отразившим картину средневековой французской жизни. Что касается исторических событий, то писатель совсем отказался от их изображения, чтобы устранить все препятствия к свободному воспроизведению истории. В романе указано только одно историческое событие (приезд послов для заключения брака дофина и Маргариты Фландрской в январе 1482 г.), а исторические персонажи (король Людовик XIII, кардинал Бурбонский) оттеснены на второй план многочисленными вымышленными персонажами. Правда, ни одно из имен второстепенных действующих лиц, в том числе Пьер Гренгуар, не придумано Гюго, все они взяты из старинных источников, что говорит о тщательной подготовительной работе писателя над романом.

«Одушевляя» средневековый, «археологический» роман, Гюго остается верен «местному колориту» и с особой тщательностью выписывает темный плащ Фролло, экзотический наряд Эсмеральды, блестящую куртку капитана Феба де Шатопера, жалкие отрепья затворницы Роландовой башни. Той же цели служит скрупулезно разработанная лексика романа, отражающая язык, на котором говорили все слои общества в XV в.; встречаются терминология из области архитектуры, цитаты из латыни, архаизмы, арго толпы Двора Чудес, смесь испанского, итальянского и латинского. Гюго использует развернутые сравнения, метафоры, антитезы, проявляет удивительную изобретательность в употреблении глаголов. Контрастны стиль и композиция романа: например, ироническая торжественность заседаний суда сменяется раблезианским юмором толпы на празднике крещения и празднике шутов; мелодраматизм главы «Башмачок» (сцена узнавания) - ужасающей сценой пытки Квазимодо на Гревской площади; романтическая любовь Эсмеральды к Фебу дается в противопоставлении любви Клода Фролло к Эсмеральде. Черты романтизма в романе проявились в резком противопоставлении положительных и отрицательных характеров, неожиданном несоответствии внешнего и внутреннего содержания человеческих натур. Персонажи романа обрисованы посредством романтической символизации: это исключительные характеры в чрезвычайных обстоятельствах; эмоциональные связи возникают между ними мгновенно, а их гибель обусловлена роком, который служит способом познания действительности, ибо в нем отражается противоестественность «старого строя», враждебного человеческой личности.

Главные персонажи романа - Эсмеральда, Квазимодо, Клод Фролло - воплощение того или иного человеческого качества. Эсмеральда символизирует нравственную красоту простого человека; красавец Феб олицетворяет высшее общество, внешне блестящее, внутренне опустошенное, эгоистичное и бессердечное; средоточием темных мрачных сил является архидьякон Клод Фролло, представитель католической церкви. В Квазимодо воплотилась демократическая гуманистическая идея Гюго: уродливый внешне, отверженный по своему социальному статусу, звонарь собора оказывается человеком высоконравственным. Этого нельзя сказать о людях, занимающих, высокое положение в общественной иерархии (сам Людовик XI, рыцари, жандармы, стрелки - «цепные псы» короля). Таковы нравственные ценности, установленные писателем в романе и отразившиеся в романтическом конфликте высокого и низкого. Именно в Эсмеральде, в Квазимодо, отверженных Двора Чудес видит Гюго народных героев романа, полных нравственной силы и подлинного гуманизма. Народ, в понимании автора романа,- не пассивная масса, а грозная сила, в слепой активности которой пробиваются идеи справедливости (только трюаны оказались способными выступить в защиту безвинно осужденной Эсмеральды). В сценах штурма собора народными массами заключен намек Гюго на будущий штурм Бастилии в 1789 г., на «час народный», на революцию, которую предсказывает королю Людовику XI гентский чулочник Жак Копенолы «... когда с вышины понесутся звуки набата, когда загрохочут пушки, когда с адским гулом рухнет башня, когда солдаты и граждане с рычанием бросятся друг на друга в смертельной схватке - вот тогда-то и пробьет этот час». В этих сценах содержится намек на преемственность событий далекого прошлого и настоящего, что отразилось в размышлениях писателя о своем времени, запечатленном в третьей и четвертой книгах романа. Этому способствовали те бурные политические события (Июльская революция, холерные бунты, разгром архиепископского дворца народом), во время которых создается «Собор».

Экскурсы в историю помогают Гюго объяснить и зарождение свободомыслия у человека, освобождение его сознания от религиозных догм. Это показано, например, в случае с Квазимодо. Сущность этого «почти» человека («квазимодо» означает по-латыни «как будто бы», «почти») преобразила любовь, и он оказался способным не только разобраться в конфликте Эсмеральды и Клода Фролло, не только вырвать из рук «правосудия» прелестную плясунью, но и решиться на убийство ее преследователя Фролло, своего приемного отца. Таким образом, разрешается в романе тема исторического прогресса. Этот прогресс ведет к появлению более гуманной морали (образ Квазимодо, суд трюанов над Гренгуаром), а в более обобщенном смысле - к смене книгой печатной символической «каменной книги средневековья», воплощенной в соборе. Просвещение победит религиозное сознание - именно эта мысль заключена в одной из глав романа, носящей название «Это убьет то».