Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

По творам Діккенса можна бачити про соціальне життя Англії ХІХ століття. Причому лише про офіційну життя Англії й її історії, а й дрібних, начебто не які входять у «велику історію» подробицях. Його твори - це енциклопедія на той час: різні класи, характери, віку; життя багатіїв і бідняків

Він прагне зрозуміти причину нестерпного становища "низів", знайти шляхи дозволу волаючого протистояння між бідністю й багатством.

Життя великого міста (переважно Лондона) - одне з провідних тим усієї творчості Діккенса. Не випадково. Саме великих промислових найбільших містах і насамперед у Лондоні виступають найбільш оголено протиріччя капіталістичного ладу. Тут бачимо, начебто, все плоди буржуазної цивілізації, створені в людини, - чудові заморські тканини, страви та поруч - удосконалені гармати руйнації, насильства, й вбивства, кайдани та домовини.

Порядки і започаткував традицію Викторианской епохи

Саме вікторіанську епоху проявляється турбота здоров'я. Розвиваються модні тенденції.

Ці та інші деталі викторианского побуту були украй важливі для побудови ідеології й формування національної ідентичності. І, звісно, усе це позначилося літературі цього періоду.

Для Діккенса що люди з народу - хоча й знедолені, принижені - чималенькі люди. Письменника захоплює їх моральне велич, душевна краса і чистота помислів. Коли ж починають говорити про представників "вищого світу", не упустить підкреслити, що вони немає і близько доброту чуйності простого люду. Людей з народу він протиставляє аристократам і буржуа. У сатиричних тонах зображує письменник духовну обмеженість і убогість почуттів "міщан у дворянстві", їх тяжіння до всього великосвітського "романтичному" і "фешенебельному".

Позитивний герой Діккенса завжди сповнений готовності допомогти тому, хто її потребує. Олівера Твіст, який пішки пішов у Лондон, рятують від голодної смерті бідняки -сторож у застави так жаліслива стара жінка, тоді як забезпечені крамарі, фермери, пасажири поштовоїкарети-грубо знущаються з нього.. Ці скромні, непомітні люди виявляють справжню силу духу, шляхетність почуттів. Коли Флоренс знайшов Уорлер і відвів до дядечки Соля.

Діккенс дуже цінував прихильність простого люду до домашнього вогнища, інколи навіть побільшено захоплювався цієї можливості їхнього рисою, що дозволило привід звинувачувати письменника, увоспевании міщанського затишку. (Коли Флоренс знайшов Уорлер і відвів до дядечки Соля)

У портретної галереї, створеної Діккенсом, велике місце відведено особам, належить до панівним класам.

Діккенс вже у ранніх романах показав розпад сім'ї у умовах капіталістичного суспільства.(стосунки містера Домбі з дружиною, Флоренс, з сином, з Едіт)

45. В английскую литературу XIX в. Уильям Мейкпис Теккерей (1811--1863) вошел как родоначальник той разновидности критического реализма, в которой важную роль играют сатира и гротеск. Для изображения безрадостной картины человеческой «ярмарки тщеславия» Теккерей использовал форму пикарески (плутовство,шутовство) и «романа воспитания», наполнив их новым эстетическим содержанием. В романе отчетливо ощутимо планомерное, в значительной мере полемическое отталкивание от развлекательной, полудетективной литературы, весьма популярной у читателей той эпохи.

В сущности, Теккерей изобрел абсолютно оригинальную форму. «Ярмарка» -- это четкая и логическая структура, скрепленная единством сатирико-пессимистического взгляда Теккерея, по которому два порока -- суетность и себялюбие -- определяют характеры и поступки людей. Формально структура была основана на продуманной симметрии (жизненные пути двух центральных персонажей -- Эмилии Седли и Бекки Шарп) и рассчитана на критическое изображение господствующих в обществе нравов, представленных во всей их социальной типичности.

За судьбами Бекки и Эмилии просматривается сатирическая модель английского общества в его иерархической сложности: из пансиона мисс Пинкертон, зараженного мелкобуржуазным, «дешевоблагородным» духом, мы попадаем в дома коммерсантов Осборна и Седли, затем в среду поместного, титулованного дворянства -- семейства Кроули -- и, наконец, в высшее английское общество. Общество в целом охвачено национальной болезнью -- снобизмом: каждый, кто не пробился наверх, мечтает о месте рядом с сильными мира сего.

Он заклеймил порок и через фамилии героев: например, Кроули -- производное от глагола «crawl» -- «пресмыкаться», «ползать» и т. д. Иронией проникнуты и собственные имена членов этого многочисленного семейства, каждый из которых окрещен в честь какого-нибудь политического деятеля, стоявшего при рождении этого «достойного» отпрыска у власти. Иронический, снижающий оттенок имеет фамилия даже наиболее симпатичного персонажа романа -- полковника Доббина: «dobbin» -- «кляча».

«роман без героя». В произведении даже невозможно определить главного героя, вокруг которого разворачивались бы события, и роман предстаёт своеобразной хроникой жизни английского общества того времени, поскольку прямо или косвенно он затрагивает представителей самых разных социальных классов, и автор показывает, как всё в этом капиталистическом мире решают деньги. Теккерей никого из этих классов не идеализирует и подаёт правдивую картину нравов: аристократы у него мелочны, распущены и капризны, однако автор не идеализирует и низшие сословия. Купцы, банкиры, военные, дипломаты, учителя, гувернантки, прислуга - всем досталась оценка острого на язык автора.

Автор не идеализирует даже Эмилию - несмотря на то, что она выступает положительным героем, она не является совершенством: «Так как она не героиня, то нет надобности описывать ее: боюсь, что нос у нее несколько короче, чем это желательно, а щеки слишком уж круглы и румяны для героини. Эта дурочка способна была плакать над мертвой канарейкой, над мышкой, невзначай пойманной котом, над развязкой романа, хотя бы и глупейшего».

В «Ярмарке тщеславия», хотя роман этот по своим жанровым признакам не исторический, а социально-бытовой, отразились и взгляды писателя на способ изображения исторических событий в художественном произведении. Истории незаметный, зядовых людей Разорение старика Седли, вдовство Эмилии, сиротство ее сына -- все это, как показал автор, не менее значительные события, чем деяния полководцев и монархов, прославленных официальной историей.

Уведя читателя за кулисы парадной истории, он раскрыл, во что обходится невольным участникам исторической драмы блеск побед. Он «отказывается» следовать за войсками на поле сражения при Ватерлоо и совершенно умышленно остается в тылу союзных войск в Брюсселе. Всеобщая паника, спекуляция, откровенное делячество весьма выразительно показывают, что скрывается под прикрытием казенного патриотизма и высоких фраз выскочек-буржуа.

Теккерей мастер сатирической иронии. И контраст между тем, что думают о себе и друг о друге его герои, и тем, что знает о них всеведущий автор, позволяет ему представить их во всем им присущем человеческом ничтожестве.

Ирония позволила Теккерею создать психологически многомерные образы и его «безнравственных» персонажей. Не приукрашивая и не идеализируя их.

И все же до конца преодолеть так называемый викторианский канон, по которому по одну сторону оказались «чистые сердцем», а по другую -- грешники, Теккерей не смог. Нравственный пафос искусства Теккерея наделил социальную сатиру морализаторскими чертами, а поэтому основной тезис как бы задан изначально. Несмотря на этическую терпимость автора и широту его взглядов, «Ярмарка тщеславия» -- это роман с заданным концом и во многом заданными героями. В книге ощущается некое внутреннее противоречие: с одной стороны, стремление следовать канону, с другой -- не меньшее стремление оттолкнуться от него. Но, видимо, это противоречие свидетельствует о рождении новой эстетической формы в «Ярмарке тщеславия».

Это особенно отчетливо видно при осмыслении многозначной метафоры кукол и Кукольника. Теккерей позаботился о том, чтобы определить свою роль в повествовании даже зрительно.

Интересна и трансформация авторских отступлений в романе. Их немало в тексте: в отступлениях как бы происходит раздвоение автора на всезнающего повествователя и на участника той же вселенской ярмарки тщеславия, против которого, как против любого персонажа романа, может быть обращено острие сатиры.

Принцип театрализации является очень важным для «Ярмарки Тщеславия» как элемент сатирического изображения мира.

Тема денег: у четы Кроули их никогда не было, и они жили за счёт других людей, часто разоряя их. Деньги являются невидимой движущей силой всех поступков и помыслов героев: ради денег Бекки вышла замуж за сына баронета; ради денег из наследства своей сестры старый баронет и всё его семейство терпело мисс Кроули, когда она приезжала, и всячески перед нею пресмыкалось; деньги были рычагом давления мистера Осборна на своего сына и они же стали причиной неодобрения брака Джорджа с Эмилией; опять-таки, деньги стали главным аргументом для того, чтобы Эмилия позволила мистеру Осборну забрать у неё сына, ведь она хотела, чтобы он рос в достойной его обстановке, которую сама она не была в силах обеспечить;

Люди -- пленники среды, игрушки в руках обстоятельств. Недаром столь важна в романе многозначная метафора куклы. Однако такая позиция и такой взгляд на мир заставляли Теккерея напряженнее искать правду -- социальную, психологическую и эстетическую, -- не позволяли ему отказываться от нее даже в угоду Идеалу, который был так существен в художественных, идейных и философских поисках многих его современников и коллег по перу.

46. Теккерей разделял общий для всех викторианских писателей интерес к нравственной проблематике. Он был сатириком, обличителем порока, но не мизантропом. Скептицизм писателя, основа его сатиры, не мешал ему верить в живительную силу добра, и проповедовал он свою веру столь же открыто, как Диккенс. И в оценке поведения людей, как его современник и соперник, он руководствовался эталонами христианской этики. Несмотря на все свои пороки, слабости, человек, по его убеждению, в глубине души содержит крупицу добра и света. Но Теккерей сдержаннее Диккенса: в нем больше рационального, умственного начала.

Именно поэтому для Теккерея даже больше, чем для Диккенса с его «рождественской» проповедью добра, характерен строгий нравственный суд. Рационализм в этике обусловливал рационализм и в эстетике: ни один второстепенный персонаж не существует у Теккерея сам по себе, только потому, что его жизненная история или манера поведения интересны как явление, самоценны. Каждый персонаж -- необходимое, связанное с другими героями звено в структуре повествования.

Произведения этих двух писателей - это энциклопедия того времени: различные классы, характеры, возрасты; жизнь богачей и бедняков;

Реализм Диккенса и реализм Теккерея как бы дополняют друг друга. Но в отличие от Диккенса, Теккерей мало писал о трудящихся и обездоленных массах Англии. В центре его внимания были правящие круги страны - эксплуататорский и паразитический мир аристократии и буржуазии. Тем не менее для реализма Теккерея характерны черты народности.

В "Ярмарке тщеславия" Теккерей развертывает широкую панораму английской общественной действительности. Он несколько отодвигает действие в прошлое - молодость его главных персонажей совпадает с концом наполеоновских войн.

Теккерей изображает типичные национально-исторические черты английской буржуазии и английской аристократии.

Система образов "Ярмарки тщеславия" задумана так, что дает полное представление о структуре правящих верхов страны. Переплетение буржуазного порока и буржуазной добродетели и относительность границ между ними смело и глубоко раскрыты Теккереем в сюжете "Ярмарки тщеславия". Его "героиня" Ребекка Шарп, дочь спившегося учителя рисования и захудалой танцовщицы, воспитанная "из милости" в мещанском пансионе, с самой ранней юности вступает в жизнь как злобная и коварная хищница, готовая любой ценой и любыми средствами отвоевать себе место "под солнцем". романтизм реалізм бальзак стендаль

Для Диккенса люди из народа - пусть и обездоленные, униженные - не маленькие люди. Писателя восхищает их нравственное величие, душевная красота и чистота помыслов. Когда же речь заходит о представителях "высшего света", он не преминет подчеркнуть, что у них нет и в помине доброты и отзывчивости простых людей. Людей из народа он противопоставляет аристократам и буржуа. В сатирических тонах изображает писатель духовную ограниченность и скудость чувств "мещан во дворянстве", их тяготение ко всему великосветскому "романтическому" и "фешенебельному".

Положительный герой Диккенса всегда полон готовности прийти на помощь тому, кто в ней нуждается. Оливера Твиста, который пешком отправился в Лондон, спасают от голодной смерти бедняки -сторож у заставы да сердобольная старая женщина, в то время как люди обеспеченные лавочники, фермеры, пассажиры почтовой кареты-грубо издеваются над ним. Уортер, который помогает Флоренс вернуться домой.

Диккенс уже в ранних романах показал распад семьи в условиях капиталистического общества, где с семейных отношений был сорван их "трогательно-сентиментальный покров" и они были сведены к "чисто денежным отношениям". (Отношения Эдит и Домби)В образах буржуазных дельцов Диккенс выделяет еще одну типическую черту-их лицемерие(Каркер-правая рука Домби)В романах Диккенса, как и в тогдашней английской жизни, аристократам принадлежит второе место после буржуазии. Диккенс подчеркивает их пустоту, бессодержательность, приверженность показному блеску. Это -прожигатели жизни(мать Эдит и она сама).

В своих произведениях Теккерей также показывает собственническую основу британской официальной и неофициальной табели о рангах, заявляющей о себе всюду, начиная со школьной скамьи (где бедняга Доббин, как сын мелочного торговца, должен пресмыкаться перед Осборном, отец которого ведет торговлю оптом).

Теккерей разоблачает пресловутую "независимость" британского буржуа, показывая, с какой готовностью при всем его чванстве он гнет спину перед титулованными ничтожествами. Он опровергает и легенду о стойкости патриотического духа британских капиталистов и помещиков. С великолепным сарказмом он показывает паническую растерянность, охватившую цвет британской колонии в Брюсселе при слухе о наступлении Наполеона, и те спекулятивные операции, которые поспешили совершить при этом, обирая своих же соотечественников, более предприимчивые "патриоты", вроде Беки Шарп. во время паники в Брюсселе, - выглядит как ядовитый сатирический комментарий к официальным реляциям о победе британского оружия при Ватерлоо.

Композиция "Ярмарки тщеславия" по своему призвана служить той же широте охвата общественной жизни, что и композиция зрелых романов Диккенса с их сложным переплетом перекрещивающихся сюжетных нитей.

Так раскрывается во всей его полноте значение подзаголовка романа - "роман без героя". Сами буржуазные добродетели его персонажей берутся Теккереем под сомнение. Эти добродетели оказываются лишенными подлинного героического, общественного, созидательного смысла, они никчемны, бессодержательны и бесполезны, они никого не радуют и ничего не изменяют в мире.

Недаром в заключении романа Теккерей, как бы внося последний разоблачительный штрих в образ Амелии, называет ее "нежной паразиткой".

Само заглавие "Ярмарка тщеславия", как и этот символический образ, проходящий через все произведение показывает как никчемны люди со своими желаниями, похотями и страстями; как все продается на этой всемирной ярмарке тщеславия.

Обычные для Диккенса фигуры переродившихся грешников, счастливые развязки конфликтов и обилие морализаторских сентенций, напоминающих воскресную проповедь, создали обманчивое представление о простоте и предугадываемости его книг. Однако на самом деле романы Диккенса никогда не становились идиллиями. В них затронуты острые социальные и этические коллизии, а отношение писателя к окружающей жизни со временем принимало нескрываемо критический характер, делая достаточно мрачным его взгляд на будущее.

Теоретические споры никогда не влекли Диккенса. В отличие от своих современников, например Теккерея или Шарлотты Бронте, он принимал минимальное участие в литературной борьбе. Поэтому так ценны скупые высказывания, встречающиеся в некоторых его произведениях.

Гуманизм и демократизм Диккенса. Свой положительный идеал писатель видит в бескорыстных и честных тружениках. Только в среде простых людей, утверждает Диккенс, возможно счастье, ибо только здесь могут во всей их красоте раскрываться подлинно человеческие чувства.

Для изображения безрадостной картины человеческой «ярмарки тщеславия» Теккерей использовал форму пикарески(плутовство,шутовство) и «романа воспитания», наполнив их новым эстетическим содержанием. В романе отчетливо ощутимо планомерное, в значительной мере полемическое отталкивание от развлекательной, полудетективной литературы, весьма популярной у читателей той эпохи.

В сущности, Теккерей изобрел абсолютно оригинальную форму. «Ярмарка» -- это четкая и логическая структура, скрепленная единством сатирико-пессимистического взгляда Теккерея, по которому два порока -- суетность и себялюбие -- определяют характеры и поступки людей. Формально структура была основана на продуманной симметрии (жизненные пути двух центральных персонажей -- Эмилии Седли и Бекки Шарп) и рассчитана на критическое изображение господствующих в обществе нравов, представленных во всей их социальной типичности.

«роман без героя». Теккерей никого из этих классов не идеализирует и подаёт правдивую картину нравов: аристократы у него мелочны, распущены и капризны, однако автор не идеализирует и низшие сословия. Купцы, банкиры, военные, дипломаты, учителя, гувернантки, прислуга - всем досталась оценка острого на язык автора.

Автор не идеализирует даже Эмилию - несмотря на то, что она выступает положительным героем, она не является совершенством: «Так как она не героиня, то нет надобности описывать ее: эта дурочка способна была плакать над мертвой канарейкой, над мышкой, невзначай пойманной котом, над развязкой романа, хотя бы и глупейшего».

В отличие от Диккенса, который сочувствует свои героям(это касается Флоренс, Поля, Уортера, капитана). Ну и, естевственно, чем отличается Диккенс от Теккерей, так это хэппиэндами. У Теккерея же, ярмарка тщеславия живет и по сей день, и автор намекает, что и все мы являемся ее частью.

Если у Диккенса дегои строго детятся на хороших и плохих. То Теккерей пытался показать обратное. В мире нет чистых злодеев, как нет и чисто положительных героев.

Доминанта психологизма Теккерея: в реальной жизни мы имеем дело с простыми людьми, а они сложнее, чем просто ангелы или просто злодеи. Теккерей выступает против сведения человека к его социальной роли (по этому критерию нельзя судить человека).

Ирония и сатира Диккенса неотрывны от его человеколюбия.

Тема денег присутствует у обоих

47. Творчість кожної з них - по-своєму значне і яскраве явище в розвитку англійської романістики в перехідний період з кінця 40-х років XIX ст. до наступних десятиліть. У добутках сестер Бронте відобразилися характерні риси часу: у них органічно зливаються й легко простежуються лінії, які поєднують романтичне мистецтво початку XIX ст. (Байрон, Шеллі) з реалізмом 1840-х років (Ч. Диккенс, В. Теккерей), у них формуються тенденції нових художніх відкриттів у жанрі роману другої половини сторіччя (Дж. елиот, Д. Мередит).

Особливу популярність одержали романи Шарлотти Бронте «Джейн ейр» і емили Бронте «Грозовий перевал». Нове життя в цей час одержали й створені енн Бронте «Агнес Грій» і «Незнайомка з Вайльдфелл-Холу». Всі три сестри Бронте народилися в містечку Торнтон в одному із глухих районів Йоркширу. Тут їхній батько - священик Патрик Бронте - мав прихід в 1815-1820 роках. Незабаром після народження молодшої дочки енн (вона була останньою, шостою дитиною в сім'ї) пастор Бронте переселився в Торнтон, розташований у тім же самому Йоркширі, за кілька миль від Бредфорда й неподалік від відомих своїми ткацькими фабриками Галифакса й Лидса. Під час, коли сім'я парафіяльного священика Патрика Бронте оселилася в будинку при церкві, побудованої ще в XV ст., Торнтон був тихим і спокійним містечком. Його населення не перевищувало п'яти тисяч чоловік.

Не доживши до тридцяти років, умерли емили й енн, на тридцять першому років умер Бренуелл, небагато довше прожила Шарлотта. Проте слід, залишений у культурі Англії цим дивним літературним феноменом - творчістю сестер Бронте, має величезне значення, і зацікавленість їм протягом от уже ста п'ятдесятьох років не тільки не вгасає, а й підсилюється. Романи сестер Бронте прочитуються нашими сучасниками по-новому. Екранізовані «Джейн ейр» і «Грозовий перевал», в 80-х роках снять телефільм по романі «Незнайомка з Вайльдфелл-Холу». Перша публікація сестер була загальною. В 1846 р. під чоловічими псевдонімами вони видали збірник «Вірші Каррера, елис і ектона Белл» («Poems by Currer, Ellis and Acton Bell»). Надалі кожна пішла своїм шляхом. За своє життя Шарлотта Бронте написала трохи десятка віршів і чотири романи - «Учитель» («The Professor», 1847; опубл. в 1857), «Джейн ейр» («Jane Eyre», 1847), «Ширли» («Shirley», 1849) і «Городок» («Viltette», 1853).

У романах піднімаються проблеми жіночої рівноправності й соціальної нерівності, відображені робочі хвилювання, обговорюються питання утворення. Добутку Шарлотти Бронте багато в чому автобіографічні, у них відобразилися враження й події її особистого життя. Кілька разів за своє життя Шарлотта залишала Гоуорт. В 1831 і 1832 роках вона відвідувала школу в Роехеде, в 1835-1838 роках у цій школі вчителювала.

Ярчайшие враження пов'язані з поїздкою в Брюссель, де в 1842 р. Шарлотта разом з емили вчилася в пансіоні егера, а в наступному році, одержавши місце вчительки, викладала в тім же пансіоні англійська мова. Після успіху «Джейн ейр», ставши відомої в літературних колах, вона кілька разів відвідувала Лондон, зустрічалася з письменниками й видавцями своїх добутків. Вона познайомся з В. Теккереем, якого вважала найкращим тодішнім романістом (йому Шарлотта Бронте присвятила «Джейн ейр»).

В 1851 р. вона була присутня на лекції В. Теккерея про англійських гуманістів XVIII ст. У свою чергу, автор «Ярмарку суєти» високо оцінив талант Бронте. Він із захопленням прочитав «Джейн ейр». Своєрідність манери Бронте він бачив в об'єднанні «чистого почуття з исповедальной щирістю». Його увага залучили в цьому добутку любов до істини й обурення від несправедливості, сміливість думок і простота оповідання. Автора «Джейн ейр» Теккерей назвав «строгою маленькою Жанною Д'арк». З літературних знайомих Бронте - критик Д.Г. Льюис, письменниці е. Гаскелл, Мартино. е. Гаскелл була серед тих, хто привітав появу «Джейн ейр». Вона назвала цей роман «незвичайною книгою» і відзначила, що новаторство автора виявилося в образі героїні. е. Гаскелл стала біографом Шарлотти Бронте, видавши в 1857 р. книгу «Життя Шарлотти Бронте» («Life of Charlotte Bronte»).

Романи Шарлотти Бронте привернули увагу значимістю проблематики, майстерністю захоплюючої оповіді, образами героїнь, наділених сильними почуттями, сміливістю, непохитними моральними принципами, здатними самостійно приймати рішення. її книга здійснили переворот в уявленнях про мораль. Своєрідним маніфестом боротьби за жіночі права став роман «Джен Ейр», а «Шерлі» та «Містечко» зміцнили цю думку.

Роман «Джен Ейр» належить до найзначніших творів англійської літератури. Новаторський характер його полягає в тому, що героїня сміливо обстоює свою людську гідність, право на самостійне трудове життя і кохання. Створений образ волелюбної та бунтівливої жінки, яка серйозно роздумує про життя, глибоко відчуває і вголос заявляє про свої прагнення та погляди. В образі Джен Ейр Шарлотта Бронте втілила свої уявлення про сучасну жінку, здатну влаштувати своє життя і стати не лише дружиною, але й гідним другом мужчини. В умовах вікторіанської Англії така постановка проблеми була сприйнята як прояв граничної сміливості поглядів автора. Героїні, схожої на Джен Ейр, не було ні в Ч. Діккенса, ні у В. Теккерея, навіть в Е. Гаскелл, яка перегукувалася з Шарлоттою Бронте у трактуванні жіночих характерів.

У творчості Емілі Бронте живе й домінує романсі традиція, яка зливається з реалізмом, проникненням в одвічно людські, а тим самим й сні колізії; її майстерність проявилась у глибині психологічних характеристик і романтичної символіки. Творчість була осердям її існування, через те говорити про її життя -- це означає говорити про її творчість.

Шарлотта Бронте зауважила, що «воля -- повітря Емілі». Дух волелюбності проявився у її поезії. Ліричний герой Емілі Бронте близький героям поетів-романтиків (П.Б. Шеллі, Д.Н.Ґ. Байрона, З. Вордсворта, С. Т. Колріджа). З двома першими її споріднює дух протесту і непримиренності, відвага виклику, безстрашність; з двома іншими -- пильна зацікавленість життям природи, образ самотнього мандрівця. Проте, на відміну від поетів «озерної школи», природа в зображенні Емілі Бронте -- це могутня стихія, а людина -- волелюбна і сильна, вона поборює страждання та гіркоту самотності.

Дух романтизму втілений у творі величезної емоційної напруги -- романі «Грозяний перевал».

Притаманна Енн Бронте сила зорового сприйняття проявилась у змалюванні ландшафтів, у лаконізмі та виразності пейзажу. Тонкість бачення, відчуття краси природи, реалії побуту, вміння втілити зоровий образ в художньо-словесний породжують радість від спілкування зі світом роману Енн Бронте.

Літературна спадщина сестер Бронте увійшла у скарбницю національної англійської культури, здобувши визнання далеко за межами Англії. Особливий успіх випав на долю роману Шарлотта Бронте «Джен Ейр».

48. Її книги здійснили переворот у поданнях про мораль. Своєрідним маніфестом боротьби за жіночі права став роман «Джейн ейр», а «Ширли» і «Городок» зміцнили цю думку. Роман «Джейн ейр» належить до найбільш значних добутків англійської літератури. Новаторський характер його полягає в тім, що героїня сміло відстоює своє людське достоїнство, право на самостійне трудове життя й любов. Створений образ волелюбної й заколотної жінки, що серйозно міркує про життя, глибоко відчуває й уголос заявляє про свої прагнення й погляди. В образі Джейн ейр Шарлотта Бронте втілила свої подання про сучасну жінку, здатної влаштувати своє життя й стать не тільки дружиною, але й гідним іншому чоловіку. В умовах викторианской Англії така постановка проблеми була сприйнята як прояв граничної сміливості поглядів автора.

Героїні, схожої на Джейн ейр, не було ні в Ч. Диккенса, ні у В. Теккерея, ні навіть в е. Гаскелл, що перегукувалася із Шарлоттой Бронте в трактуванні жіночих характерів. У романі мова йде про звичайну дівчину, змушеної звістки боротьбу за існування. Дитинство Джейн проходить у Ловудском притулку. Система виховання ґрунтується тут на придушенні волі й будь-якого прояву непокори. Жорстокі покарання, суворий режим роблять дітей покірливими й безмовними. Багато хто з них виявляється зламаним морально. Така й елен Берні. Але Джейн ейр знаходить у собі мужність для опору. «Коли нас б'ють без причини, - говорить вона елен, - ми повинні відповідати ударом на удар - інакше й бути не може, - до того ж, з такою силою, щоб назавжди відучити людей бити нас!».

Джейн розумного й спостережлива, її почуття сильні, пориви щирі, слова правдиві. Багатий і її духовний мир. Ставши гувернанткою в будинку поміщика Рочестера, виявившись у середовищі провінційного дворянства, Джейн явно перевершує навколишніх, її погляди суперечать загальноприйнятим поданням. Вона не приймає відносини до шлюбу як до зручної угоди, у її душі живе мрія про любов, вона прагне до незалежності й права самостійно вибрати собі супутника життя. Сила впливу й чари роману Шарлотти Бронте - у правді почуттів, у їхній істинності, в об'єднанні реального з романтичним, у захоплюючій історії простої маленької гувернантки, здатної на більшу й самовіддану любов, гувернантки, що змогла знайти своє щастя.

У книзі «Джейн ейр» є безсмертний мотив Золушки, що виникає в образі, схожому на самого автора, а через цього й цілком реальної Джейн ейр. Джен Эйр -- палка і сильна натура, носителька стихійного протесту проти всякого гноблення. Ще в дитинстві вона відкрито повстає проти своєї багатої і лицемірної виховательки і її жорстокого, розпещеного сина. У притулку, у бесіді з лагідною і терплячою Элен Бернс, вона висловлює думку про необхідність опору: «Коли нас б'ють без причини, ми повинні відповідати ударом на удар -- інакше і бути не може -- притім з такою силою, щоб назавжди відучити людей бити нас!»

Роман «Джен Эйр» залучив і вразив читачів образом головної героїні - сміливої і чистої дівчини, що самотньо веде тяжку боротьбу за існування і за своє людське достоїнство. Роман став важливою віхою в історії боротьби за жіночу рівноправність. Це поки ще не політична рівноправність -- виборчих прав для жінок не вимагали навіть чартисти, -- але рівність жінки з чоловіком у трудовій діяльності і родині. У постановці жіночого питання й у самій своїй творчості Шарлотта Бронте була близька французькій письменниці Жорж Санд, знаменитий роман якої «Консуэло» (1842 р.) дуже любила Шарлотта Бронте. Дух протесту і незалежності дається взнаки й у відносинах Джен Эйр із коханою людиною. Змучена дивної, вигадливою грою, що веде з нею її хазяїн, Джен, по суті, перша говорить йому про свою любов. Це було нечувано, неприпустимо у вікторіанському романі!

Саме пояснення Джен у любові приймає характер сміливої декларації про рівність. «Чи ви думаєте, що я автомат, байдужа машина?.. У мене така ж душу, як у вас, і таке ж серце... Я говорю з вами зараз, знехтувавши звичаї й умовності і навіть відкинувши все земне...»

Ставши нареченою коханої людини, на вершині щастя, Джен Эйр зберігає самовладання і тверезість. Вона стоїть на стражу своєї незалежності, її лякає перетворення в рабиню, в іграшку чоловіка. Вона продовжує давати уроки його дочці, відкидає розкішні подарунки нареченого, завзято нагадує йому, що вона бідна і некрасива (так, Джен Эйр некрасива -- це теж було нововведенням для англійського вікторіанського роману).

Довідавшись, що її улюблений одружений, Джен іде з його будинку і скитается без гроша по великих дорогах. Їй приходиться ночувати в полі, під стогом сіна. Ніхто не пускає її під дах, вона не може добути хліба навіть в обмін на дорогу шийну косинку. У країні безробітних і бездомних кожен бідняк викликає в ситих людей підозру в злодійстві й обрікаїться на голодну смерть.

Сюжет роману зв'язаний із тривалою романтичною традицією: він не дуже правдоподібний, хоча в цьому приховано і своєрідна чарівність. Позначилося читання готичних романів і добутків романтиків. Замок Рочестера, що ховає похмуру таємницю, раптові появи жахливої жінки, прерване весілля, отримана героїнею багата спадщина, пожежа, у якій гине дружина Рочестера і його замок, нарешті, щасливий кінець -- усе це цілком відповідає канонам захоплюючого, романтичного роману. В образі Рочестера явно відчуваються байронічні риси.

Але Шарлотта Бронте залишається реалісткою в самому головному -- у правдивому і типовому зображенні соціального середовища, соціальних відносин і людських характерів. Дочка священика, вона не зупинилася перед убивчою сатирою на духівництво. Найбільш відразливий і гротескний образ у романі -- священик Броклхерст, “попечитель” і, по суті, убивця дівчинок-сиріт у Ловудской школі. Ідеалізовані образи священиків, лагідних і далеких користі, що наводнювали вікторіанську літературу, відкинуті Шарлоттой Бронте, що добре знала клерикальне середовище. У ній вона зустрічала два типи священиків -- суворих фанатиків і сімейних деспотів (такий був її батько) і лицемірів, що прикривають благочестивими фразами свою прихильність до земних благ. Обоє ці типи виведені в її романі.

Шарлотта Бронте традиційно вважається першим в історії літератури автором, який представив в якості головної героїні роману бідну некрасиву гувернантку. Тим не менш, ще за дев'ять місяців до того, як Шарлотта приступила до роботи над «Джейн Ейр», Енн у своїй книзі «Агнес Грей» описала життя зовні непримітній дівчини, вимушеної влаштуватися на посаду домашньої вчительки [104]. Елізабет Ленгленд називає Енн в числі перших письменниць, провідних розповідь від імені жінки [105]. Вона ж вказує на безпрецедентність самого вибору героїнь обох романів молодшої Бронте. Агнес Грей - звичайна, нічим не примітна дівчина, яка не володіє ні красою, ні достатком; їй нічим привернути увагу читачів або чоловіків - персонажів роману. Але Енн робить Агнес Грей оповідачем - і ось звичайна дівчина починає збуджувати інтерес і цікавість [106] [107].

У творах Енн події, частково або повністю, викладаються з жіночих вуст. У романі «Агнес Грей» головна героїня використовує довірче звернення - «Читач». Можливо, все це стало прикладом для старшої сестри: очевидно, історія гувернантки, розказана в «Агнес Грей», мала значний вплив на подальшу творчість Шарлотти, особливо на її романи «Джейн Ейр» і «Городок». До «Джейн Ейр» старша Бронте ніколи - навіть у своїх ранніх творах - не описувати події від імені жінки [108].

Але головним матеріалом для роману “Грозовий Перевал” було саме життя, та жорстока, несхожа на ідилію вікторіанська дійсність, яку спостерігала проста учителька, донька пастора. Хоча письменниця відносить події свого роману до XVIII - поч. XIX ст., проте змальовує вона дещо пізнішу, сучасну їй епоху. Не дивно, що тогочасна критика сприйняла роман Е. Бронте вороже, адже письменниця дуже відкрито критикує устої та моральні принципи вікторіанської Англії, викриває примарну ідилію англійської провінції, де вчинками людини, часто керує жадібність, пияцтво, жахливі махінації з грошима, побої, жадоба помсти. Гнітючий вплив соціального середовища проявляється у характерах майже всіх персонажів роману «Грозовий Перевал».

Не цікаве життя англійської провінції, сповнене стереотипів і таємних злочинів, вчинених заради грошей та помсти, стало об'єктом зображення в романі «Грозовий Перевал».

Письменниця висвітлює у своєму романі дві основні теми: тему кохання і тему приниження гідності людини. Вони втілені і розкриті в долях та складних відносинах, які пов'язують членів двох сімей в двох поколіннях.

З неперевершеною майстерністю та конкретністю письменниця описує побут персонажів свого роману. Разом з ними читач, ніби, відчуває шум пронизливого, холодного вітру в кронах ялин, який дряпає гілкою по шибці. Читача наче зігріває тепло каміну, засліплює блиск посуду, розкладеного на широких дубових полицях. Але унікальність та неповторність роману полягає в тому, що реалістичний задум втілений в ньому через романтичну символіку (навіть ім'я головного героя Хіткліф означає «скеля, що заросла вересом»)

Мова персонажів роману - багата і різноманітна. Письменниця прагне передати, якомога точніше, пристрасну, уривчасту мову Хіткліфа, і спокійну, епічну манеру оповіді Елен Дін, життєрадісне базікання маленької Кетті, і безладне марення старшої Кетрін, охопленої божевіллям. Емілі Бронте детально відтворює говірку Йоркширу старого робітника Джозефа, чиї вислови звучать наче похмурий акомпонемент, злочинним діям, які відбуваються навколо.

Звертаючись до світу англійської провінції (іншого вона не знала), Е. Бронте подивилася на неї з іншої точки зору. Життя загубленої в глуховині садиби здається не патріархальною ідилією і не похмурим болотом, а нещадним двобоєм пристрастей. На диких вересових пустирях, під похмурим північним небом вона створила свій космос, в якому сплелися закони історичного часу і вічності.

Магічний реалізм письменниці дозволив їй “піднести” характери, втілені в “Грозовому Перевалі”, над історичним побутом, і це зробило її роман, у певному сенсі, “вічним”.

Роман «Грозовий Перевал» поєднує в собі конкретність та узагальненість, місцевий колорит і універсальність охоплення дійсності. Аналізуючи особливості місцевого колориту, бачимо, що Англія зображена в романі саме такою, якою була у 1847 році. Люди, які описані в романі, живуть не у вигаданій неземній країні, а в Йоркширі. Хіткліф народився в бідному кварталі Ліверпуля. Неллі, Джожеф та Хейртон говорять мовою корінних жителів Йоркширу.

«Грозовий Перевал» оповідає не про кохання взагалі, а про проблеми живих, реальних людей; про право власності; про вигоди, які забезпечує стійке становище у суспільстві; про шлюби за розрахунком; про значення освіти; про зміст і роль релігії; про відносини між багатими і бідними.

Особливу увагу привертає майстерність авторки при зображенні стихій, могутніх сил природи, які змінюються настільки повільно, що протягом життя людини вони здаються вічними і незмінними.

З неперевершеною майстерністю та конкретністю письменниця описує побут персонажів свого роману. Разом з ними читач, ніби, відчуває шум пронизливого, холодного вітру в кронах ялин, який дряпає гілкою по шибці. Читача наче зігріває тепло каміну, засліплює блиск посуду, розкладеного на широких дубових полицях. Але унікальність та неповторність роману полягає в тому, що реалістичний задум втілений в ньому через романтичну символіку (навіть ім'я головного героя Хіткліф означає «скеля, що заросла вересом»).

Мова персонажів роману - багата і різноманітна. Письменниця прагне передати, якомога точніше, пристрасну, уривчасту мову Хіткліфа, і спокійну, епічну манеру оповіді Елен Дін, життєрадісне базікання маленької Кетті, і безладне марення старшої Кетрін, охопленої божевіллям. Емілі Бронте детально відтворює говірку Йоркширу старого робітника Джозефа, чиї вислови звучать наче похмурий акомпонемент, злочинним діям, які відбуваються навколо.

Магічний реалізм письменниці дозволив їй “піднести” характери, втілені в “Грозовому Перевалі”, над історичним побутом, і це зробило її роман, у певному сенсі, “вічним”.

Особливу увагу привертає майстерність авторки при зображенні стихій, могутніх сил природи, які змінюються настільки повільно, що протягом життя людини вони здаються вічними і незмінними.

В зображенні цих сил немає недбалості, чи скажімо, злету фантазії. Навпаки, зображення максимально конкретне: читач ніби відчуває кухонні запахи Грозового Перевалу, силу вітру, що завиває і зарослях вересу, здається, відчуває навіть зміну пір року.

Центральним стрижнем твору є історія стосунків Кетрін і Хіткліфа. Ця історія проходить чотири стадії. В першій частині, яка закінчується відвідинами Трашкорс-Грейндж, розповідається про зародження духовного зв'язку між Кетрін і Хіткліфом та про їх спільний бунт проти Хіндлі і порядків, які він встановив на Грозовому Перевалі. В другій частині йде мова про зраду Кетрін Хіткліфа - ця частина завершується смертю Кетрін. В третій частині йдеться про помсту Хіткліфа, а в завершальній частині - найкоротшій, про зміну, яка сталася з Хіткліфом і його смерть.

Кожного персонажа змальовано різкими, детальними штрихами, із максимальним змістовим навантаженням.

Вся розповідь оповідачів, своїм трагізмом схожа на древню сагу. Оповідачі, ніби, перепускають оповідь через власне сприйняття і намагаються оцінити вчинки героїв з позицій логіки. Точки зору, які представляють обидва оповідачі, спонукають читача до пошуку власних інтерпретацій роману.

Увага читача є сконцентрована навколо двох головних тем. А саме: теми кохання з його життєдайною силою і теми приниження гідності людини. Письменниця висвітлює ці складні, багатозначні теми в долях сімей Ерншоу та Лінтонів, виписуючи їхні заплутані родинні зв'язки.

В романі утверджується думка про нескінченність життя, яке розцвітає знову і знову.

Авторка детально розкриває характери головних героїв, висвітлює мотиви їхніх вчинків, які здійснюються під впливом соціального середовища, у якому живуть і діють персонажі роману. В останні дні свого життя герой розуміє, наскільки безглуздими і марними були його дії. Він сподівається знайти спокій та умиротворення після смерті, відновивши особливу спорідненість своєї душі та душі Кетрін, яка тільки після такого єднання зможе відчути вічний спокій.

Емілі Бронте доводить, що незважаючи на всі злочини, які вчинив головний герой, він вартий співчуття читачів, тому що сповідує вищі цінності, ніж ті, які панують у сучасному йому суспільстві.

Твір Емілі Бронте відображає нескінченну боротьбу за високі моральні цінності, не абстрактно, уривчасто, а дуже конкретно і чітко, оповідає про життя Англії вікторіанської епохи зокрема, та про життя людей взагалі.

52. Новый этап реализма XIX века связан прежде всего с именем Флобера (1821-1880). Флобер был подавлен последствиями революции 1848 года. Глубоко презирая торжествовавшую буржуазию, писатель склонен был сомневаться в возможности какой-либо исторической перспективы.Именно в силу отвращения к современной жизни он пропагандирует необходимость особой сферы для художника - сферы прекрасного, искусства, которое сознательно отказывается служить буржуазной морали. Жизнь в искусстве представляется Флоберу в оригинальном образе, одновременно изящном и величественном, - «башни из слоновой кости».

В своей творческой практике он проявляет исключительное внимание к форме, добиваясь совершенной выразительности и чистоты стиля. Теоретически сближаясь с идеологами «чистого искусства», он склонен был рассматривать живую действительность как материал, приобретающий смысл лишь в руках художника. Однако у Флобера эстетизация действительности не снимала глубокого анализа жизненных противоречий. Под художественным совершенством писатель понимает насыщенность произведения строгой правдой.

В основе эстетических поисков Флобера лежит стремление к жизненной достоверности. Он разделяет принцип реализма своего времени: описывать «без воображения». Наследуя главную черту творческого метода Бальзака и Стендаля - социальную детерминированность образа, он изменяет и аспекты, и масштабы изображения в соответствии с новыми представлениями о действительности, с новым уровнем научных знаний о человеке. Человек для него - результат множества объективных факторов. Поэтому Флобер склонен относить к «романтическому» субъективные моменты в произведении - открытые авторские суждения и оценки: «Один из моих принципов: не вкладывать в произведение своего «я». «Объективный стиль» Флобера состоит в отказе от таких приемов, как портретная характеристика, контраст, гиперболизация, всего того, что в творчестве реалистов первой половины века обычно выдает авторское отношение к предмету. Этот новый метод реалистического изображения соответствовал новой эпохе.

Флобер - представитель позднего периода реализма с новым психологизмом. В то время необходимо было утвердить собственно человека и развенчать романтического героя. «Воспитание чувств» Флобера - развенчание всей романтической концепции.

Творчество Флобера стало переломом. Его психологизм дал корни всей последующей литературе. Флобер делает художественную проблему неоднозначности обычного характера. Мы не можем дать ответ на вопрос, кто такая Эмма Бовари - порядочная женщина-бунтарка или обычная прелюбодейка. Впервые в литературе появился негероический герой (Бовари).

Однако Флобер разоблачает этот мир не столько с помощью противопоставления ему героини, сколько с помощью неожиданного и смелого отождествления как будто противоборствующих начал - депоэтизация и дегероизация становятся признаком буржуазной реальности, распространяясь как на Шарля, так и на Эмму, как на буржуазную семью, так и на страсть, на любовь, которая разрушает семью.

Объективная манера повествования - Флобер удивительно реалистично показывает жизнь Эммы и Шарля в городах, неудачи, сопутствующие этой семье во время определенных моральных устоев общества. Особенно реалистично Флобер описывает смерть Эммы, когда она отравляет себя мышьяком - стоны, дикие крики, судороги, все описано очень подробно и реалистично.

В 50-е, 60-е годы - ИНДУКТИВНЫЙ психологизм реалистического романа (Флобер, Теккерей).

Основные черты:

1. непредвиденное поведение главного героя

2. установка на саморазвитие характера, множественность мотиваций.

3. Замещение описания кульминаций описанием действий, фактов.

4. Буря страстей - в простых разговорах

5. описание пейзажа - замена внутреннего монолога героя.

6. меняется речевая характеристика персонажа - далеко не всегда говорится то, что думается. Вводится ПОДТЕКСТ (непрямое выражение мысли).

7. Самые трагические сцены выражаются самыми простыми фразами.

8. Интерес к внутреннему миру - апогей. Личность развивается сама.

Произведения Флобера с неумолимой последовательностью и художественной силой выражают неприятие писателем мира буржуазной Франции, и в этом он остается верен социальному пафосу романов Стендаля и Бальзака. Но, наблюдая измельчание и вырождение того общества, становление и упрочение которого описали реалисты первой половины века, Флобер в отличие от них оказывается чуждым пафосу утверждения. Все, что он видит вокруг себя, внушает ему мысль о ничтожности, глупости, убожестве мира, где господствует преуспевающий буржуа. Современность мыслится им как конечный этап развития

Подобный взгляд на мир -- вовсе не результат врожденного скептицизма Флобера. Это и не романтический бунт художника против «низкой» толпы и вульгарной повседневности. Скепсис, даже мизантропия, не столько индивидуальная черта Флобера, сколько особенность мировоззрения определенной части французской творческой интеллигенции, которая, разуверившись в возможностях буржуазного прогресса, стала отрицать идею общественного прогресса вообще. Скептическое отношение к действительности стало для таких художников единственным «способом существования», позицией, позволявшей духовно выстоять под напором буржуазного бытия.

Флобер остается верным традициям реализма, однако реализм в его творчестве предстает в новом качестве и характеризуется и рядом достижений, и определенными утратами по сравнению с первой половиной XIX в.

Бескомпромиссное отрицание современного миропорядка сочетается у Флобера со страстной верой в искусство, которое представляется писателю единственной областью человеческой деятельности, еще не зараженной пошлостью и меркантилизмом буржуазных отношений.

Роман “Мадам Боварі” з'явився у 1856 р. і відразу ж став новим словом у європейському мистецтві. Таким чином літературних творів ще ніхто не писав. Знамените ствердження Флобера “Мадам Боварі - це я!”

-… роман, який писався “сірим по сірому” передає бачення світу Емми Боварі, тому ми співчуваємо героїні, жаліємо її. Сам Флобер ставився до Емми іронічно, бачив її обмеженість і егоїзм. Але під час створення твору перевтілився на неї. Точка зору Емми на світ є цілком протилежної світогляду письменника: те, що в Емми викликає огиду, наприклад сільське життя, Флобер дуже любив; література, якою зачитується “учениця Ламартина”, нічого, окрім іронії у письменника не викликає. Роман Еммою не починається і Еммою не закінчується. У фіналі письменник детально і іронічно розповідає про успіхи революціонера-кар'єрі ста аптекаря Оме, які відбулися тоді, коли Емми вже не існувало на цьому світі. Відповідь надає підзаголовок роману - “провінційні звичаї”. Письменник пише роман не стільки про пересічну жінку Емму Боварі, яка глупо прожила життя і глупо, хоча і трагічно, його закінчила. Флобер пише про Францію, про її долю, про її суть, яку може показати тільки провінція. Столиці завжди є космополітичними. Таким чином картина пересічного життя набуває якості багатовимірності, надає читачу можливість зазирнути у глибину життя. Емма, красива, елеґантна, емоційна до екзальтованості, узагальнює в собі Францію, з її трьома революціями, які Флобер вважав облудою. Так само, як Емма нищить життя своєї патріархальної родини, повірив у “романи-обмани”, так само Франція знищила саму себе, повірив у “ідеї-обмани”. Емма руйнує життя Шарля і Берти, але і сама при цьому страждає, і ми співчуваємо “нещасній” - роман Сервантеса “Дон Кіхот” породив термін “донкіхотство”, роман Флобера “Мадам Боварі” породив термін “боваризм”. “Донкіхотство” й “боваризм” мають загальні риси: обидва ці явища є пов'язаними із відірваністю мрії від реальності. Але Дон Кіхот, не дивлячись на всі свої помилки, викликає у людства глибоку повагу завдяки своїй сліпій вірі у добро. А всі її мрій є зосередженими на ній самій. “Комплекс боваризму” завжди є пов'язаним із егоїстичним спрямуванням особистості, яка вважає себе кращою за інших, і вірить у те, що вона є вартою кращого, ніж має зараз. Подібні люди часто перетворюють життя своїх близьких на нестерпне страждання, роблять їх жертвами свого честолюбства. “Боваризм” є явищем, протилежним християнському погляду на життя, тому і попадає Емма у пастку диявола, стає жертвою лихваря Леру, який цинічно пропонує жінці, все життя якої складалося із служіння “красі” і “духовності”, розплатитися за борг сексом. “Мене можна погубити, але не можна купити”, - розпрямивши спину відповідає Емма і відмовляється від пропозиції. І от тут наступає прозріння. Адже цинік Леру просто назвав речі своїми іменами. Сцену смерті Емми було сприйнято сучасниками на рівні естетизації безобразного. Публікацію роману вирішено було заборонити. Флобера звинуватили у тому, що він намагався представити французькій публіці твір, який тримав в собі “бездну хтивості” поряд з “бездною неподобства”. Суд відбувся у Парижі.Процес мав підтекст: деякі читачі зрозуміли, що в образі не вірної дружини Флобер вивів власне розуміння французької історії. Звинувачували його і в надмірно безобразному зображенні образу сліпого жебрака, в якому бачили естетизацію неподобства. Образ каліки, насправді, лякає буквально фізіологічним зображенням потворності. Але в романі Флобера каліка-сліпець набуває символічного значення. Емма зустрічається з ним по дорозі із Руану, коли повертається після зустрічі з черговим коханцем. Сліпець співає народну пісню про дівчинку та її мрію. А потім вже вмираюча Емма почує ту ж саму пісню під вікнами свого будинку і розсміється на смертному ліжку таким страшним сміхом, що перелякає оточуючих. Каліка буде судитися із учнем просвітників аптекарем Оме, який безсоромно обдурить його, пообіцявши вилікувати, але каліка залишиться сліпим. І от що дивно: пронирливий Оме виграє процес, тому що людина, яка підробила результати виборів у демократичній країні, виграє у цій країні будь який процес. Сліпець - це і двійник Емми, і глибоко песимістичний символ, який втілює вічний потяг людства до поліпшення свого життя.

53. Ґюстав Флобер був відвертим песимістом. Матеріальний світ він вважав великою ілюзією, все довкола викликало у ньому розчарування. Вартісним, на його думку, був лише внутрішній спокій людини, її примирення з життям. А досягнути цього можна через служіння мистецтву. І Флобер усе своє життя вірою і правдою, працелюбністю і відповідальністю служив саме літературі.