Романтизм та реалізм у зарубіжній літературі

Оноре Бальзак увійшов до світової літератури як видатний письменник-реаліст (хоча реалістом його стали називати лише по його смерті, в 50-60 рр. XIX ст.). Саме він задумав чи не найбільший у світі цикл романів про життя всього суспільства, який назвав «Людська комедія».

Оноре де Бальзак (справжнє прізвище Бальса) почав писати трохи пізніше за Стендаля. Він почав писати романи заради заробітку, покинувши нудну роботу в адвокатській конторі. І дуже швидко здивував світ абсолютною зрілістю свого стилю. «Останній шуан, або Бретань у 1800 р.» (1829) і «Сцени приватного життя» (1830), навіть, викликали думку: після цих творів Бальзак вже більше не ріс як художник, а просто випускав в світ один твір за іншим, за два тижні створюючи черговий роман. Як би там не було, «Останній шуан» - перший твір Бальзака, підписаний його справжнім ім'ям, вбирає в себе всі складові творчості письменника, який почав як автор суто комерційних романів про вампірів («Бірагська спадкоємиця», «Арденський вікарій», «Столітній старець») і раптом вирішив створити серйозний роман.

В учителя собі Бальзак обрав Скотта і Купера. У Скотта його приваблював історичний підхід до життя, але не задовольняли тьмяність і схематизм характерів. Молодий письменник вирішує піти у своїй творчості шляхом Скотта, але показувати читачам не стільки моральний взірець у дусі власного етичного ідеалу ( як це робив Скотт ), а описати пристрасть, без якої не існує по-справжньому геніального творіння. Взагалі, ставлення до пристрасті у Бальзака було протирічним: «вбивство пристрастей означало б вбивство суспільства», - говорив він; і додавав: «пристрасть є крайністю, вона є злом». Тобто Бальзак в повній мірі усвідомлював гріховність своїх персонажів, але і не думав відмовлятися від художнього аналізу гріху, який його дуже цікавив і, практично, складав основу його творчості. Бальзак створював типові образи по-різному. Він міг бути націленим тільки на типовість, як наприклад, в «Монографії про Рантье», а міг загострювати окремі риси характеру або створювати загострені ситуації, як наприклад, у повістях «Євгенія Гранд» і «Гобсек». От наприклад опис типового Рантье: «Практично всі особини цієї породи мають на озброєнні тростину або табакерку… Подібно всім особинам з роду «людин» (ссавці), він має сім клапанів на особі й, швидше за все, володіє повною кістковою системою… Його особа бліде й часто має форму цибулини, вона не має характерності, що і є його характерною ознакою». А от набитий зіпсованими консервами, ніколи не топлений камін у будинку мільйонера-гобсека, безумовно, є рисою загостреною, але саме ця загостреність підкреслює типовість, викриває тенденцію, що існує в реальності, граничним вираженням якої виступає Гобсек.

31. Письменник дав роману підзаголовок «Хроніка ХІХ століття». Хроніка, або літопис, як жанр претендує на всебічне охоплення історичної епохи в її найголовніших подіях, висвітлених максимально об'єктивно. Ще одна риса цього жанру -- лінійність, хронологічна послідовність композиції, що реалізується Стендалем через життєпис героя. Тобто доля персонажа пов'язана з суспільними подіями. Проте у Стендаля події передує складна робота свідомого героя. Тому такими важливими в романі є внутрішні монологи персонажів. Герой Стендаля сповідається тільки самому собі. Він абсолютно самотній у цьому жорстокому світі, де б він не був: у провінційному маленькому Вер'єрі, вигаданому автором, у центрі провінції -- Безансоні, де автор ніколи не був, у Парижі. Власне, ці три сфери життя і репрезентують широку картину життя Франції часів Реформації.

У постійному жаху перед революцією живе провінційна шляхетна родина де Реналів. Пан де Реналь під час минулої революції доніс поліції на чоловіка, що ховався на даху, бунтівника схопили і стратили. Цей злочин тяжіє над усією родиною, і пані де Реналь, впевнена, що під час наступної революції їм не врятуватись, благає Жульєна Сореля подбати про її дітей. Матильда де ла Моль, міркуючи про переваги кохання до простолюдина Сореля, вирішує, що під час майбутньої революції вигідно бути дружиною такого чоловіка. Пан де ла Моль, прагнучи відвернути соціальні зміни, бере участь у таємній змові з іноземцями. Тільки пан Вально, «новий француз», нічого не боїться. Адже внаслідок кожної революції збагачуються саме такі, як він -- не обтяжені моральними зобов'язаннями перед аристократичними предками, поняттями честі й совісті. Саме він, таємно отримавши посаду префекта, засуджує на смерть свого колишнього суперника, що завоював серце пані де Реналь -- Жульєна Сореля.

На думку Жульєна, столична знать нічим не відрізняється від провінційної -- ті ж лицемірство, егоїзм, підступність, жорстокість, але прикрашені аристократичним блиском, витонченими манерами та зовнішньою елегантністю.

Між зображенням провінції та столиці в романі подано опис життя Жульєна в семінарії у Безансоні. Жорстокі закони панують і тут, де справжню віру в Бога підмінили фальшиві почуття, облудні думки, брехливі обіцянки, негідні вчинки. Суворий та чесний абат Пірар, ректор семінарії, змушений залишити свою посаду, не спромігшись протягом багатьох років підвищити духовний рівень викладачів та учнів. Жульєна цькують у семінарії не лише тому, що він улюблений учень опального ректора, а й тому, що він розумніший, талановитіший за інших. Втрачає посаду вер'єрського кюре і добрий наставник Жульєна абат Шелан, друг Пірара, тільки тому, що наважився показати приїжджому з Парижа перевіряючому в'язницю та притулок для бідних -- установи, які безсоромно оббирав Вально. І тільки один веселий та освічений старий єпископ безансонський може втриматися в цьому багні. Але з точки зору ієзуїтів, він не є типовим служителем католицизму: його більше цікавить світська антична культура, ніж богословське середньовіччя. Він безмежно радий, коли раптово зустрічає в особі Жульєна однодумця і змагається з ним у знанні латинської класики. Це -- поодинокі світлі спогади про перебування Сореля у безансонській семінарії.

Молодий єпископ агдський, з яким доля звела Жульєна на святі прибуття короля в Безансон і на таємній раді в Парижі, -- не радий зустрічі з хлопцем. Адже Жульєн був свідком брудних ігор цього кар'єриста в Безансоні. Закономірне завершення ланцюга підлих вчинків єпископа -- його присутність серед змовників, які намагаються віддати Францію інтервентам. У цьому об'єднанні різних верств заможних та впливових людей, які зраджують свою країну, -- завершення сумного суспільного огляду: у гонитві за кар'єрою, багатством, владою немає і не може бути ні релігійної віри, ні патріотизму, ні честі й совісті.

Але провінційним і столичним дворянством не обмежується суспільне тло роману. Це ще і селянство та дрібні підприємці, до яких належить і батько Жульєна -- тесляр Сорель, власник лісопилки, який продає навіть сина. А коли засуджений до страти Жульєн вирішує зробити батька своїм спадкоємцем, старий Сорель радіє, адже він вважає, що багато витратив на харчування та навчання сина.

Серед персонажів, тим не менш, залишається категорія людей, ще здатних на чесність і щирі почуття. Відвернути лихо намагається друг дитинства Жульєна, лісоторговець Фуке -- людина самотня, віддана і чесна. Він пропонує продати все своє майно, щоб допомогти Жульєнові втекти з в'язниці. Фуке не може зрозуміти честолюбні поривання друга, але здатний любити його жертовно. Та любов і відданість Луїзи, Фуке і Шелана не врятували Жульєна від смерті. Перемагає підступний кар'єрист Вально.

На перший погляд, перед нами типовий соціальний роман, в якому дії пов'язані з гострою критикою режиму французької Реставрації, а основою сюжету стає конфлікт головного героя із суспільством. Внутрішня драма героя виникає як наслідок цього конфлікту. Проте не все так просто в цьому романі. За його соціальністю, за зрізами суспільства, яке давно вже відійшло в історію, проглядається роман психологічний, в якому психологія людини хоча й залежить від історичного періоду, проте залежність ця не є абсолютною.

32. Головний герой роману - Жюльєн Сорель - від народження плебей, син плебея-ремісника, який дуже рвався із дому свого батька та свого соціального положення у вище суспільство. Усі домашні його ненавиділи, і він зненавидів своїх братів і батька; у недільних іграх на міській площі він опинявся завжди побитим. Проте за останній рік його красиве обличчя стало притягувати співчуття юних дівчат. У безрадісному дитинстві Жюльєна, у його природній антипатії до патологічної жадоби батька Сореля вбачав Стендаль джерела того світлого, щедро обдарованого природою чудовими здібностями.

Ідеалом для Жюльєна став Наполеон, його стрімке сходження до влади. Він також мріяв дуже швидко зробити блискучу кар'єру, про яку вже давно думав. Вихователь Жюльєна, штаб-лікар і старий бонапартист, передав юнакові дух Французької революції. Жюльєн взяв свій кодекс честі з минулого. Але у часи Реставрації "людині 93-го року" немає місця. Світ змінився, і успіху в ньому неможливо досягти розумом, наполегливістю чи доблестю. Єдина можливість зайняти місце за здібностями - стати священиком. Поставлений перед вибором - безвість чи самоствердження - юнак почав таємну війну із суспільством. Одна з цих позицій (безвість, посередність), тим не менш, не вимагає від Сореля насильства від собою, залишаючи йому право притримуватися своєї істинної натури, не зважаючи на суспільний осуд - залишатися «природною людиною». Інша - самоствердження - вимагає від нього інтеграції у соціум через дотримання його штучних, викривлених законів - і саме ця позиція на деякий час перемагає, засліплюючи юнака і змушуючи його забути про свої істинні почуття. Хитрощі і лицемірство стали його зброєю. Стримуючи гостре почуття відрази, Жюльєн усе підпорядкував поставленій меті: пристосувався до міщанських смаків, удавав із себе святошу, приховував думки. Бідний юнак став честолюбцем тільки тому, що його піднесеність натури змусила його прагнути до радощів, які коштували грошей. Зневажаючи вище суспільство, він мусив жити за його законами. Натура його роздвоєна: честолюбство і щирість почуттів співіснували, почергово беручи гору одне над одним. Честолюбство Сореля було захистом від принижень, набутим, а не справжнім почуттям, поведінкою людини, поставленої класовою приналежністю в нерівні умови життя. До його честі свідчило те, що Жюльєн майже ніколи не чинив низького й непорядного, підступного й віроломного, не зраджував довіри чи дружби.

Роздвоєність, нездатність повністю подолати у собі природну чесність стали причинами того, що повного перетворення на самозакоханого егоїста не відбулося. Прозріння і відмова від омани, яка здавалася правдою життя, з'явилися у в'язниці після пострілу в пані де Реналь.

Жюльєн хотів довести суспільству, що такі як він заслуговували на кращу долю. Але зміст роману не можна зводити лише до історії кар'єриста, який рвав до багатства і слави. Бунт Сореля - це й спроба скинути соціальні й моральні кайдани, які зводили плебея до животіння, спроба будувати своє життя за власним вибором, а не відповідно до свого соціального статусу. І він правий, коли, підсумувавши своє життя, у заключному слові на суді визначив винесений йому смертний вирок як класову помсту власників.

У в'язниці герой зрозумів марність пройденого шляху. Щастя йому принесла зовсім не кар'єра, а жінка, в яку він стріляв, спілкування з другом Фуке. Сорель свідомо відмовився від помилування чи втечі, щоб уже відкрито кинути виклик у вічі суспільству.

Роман "Червоне і чорне" - це не просто історія краху надій на щастя і служіння реальній справі, а трагедія героїчного характеру, який не зміг себе проявити по-справжньому в затхлій атмосфері Реставрації і обрав смерть як єдиний засіб зберегти чистоту душі. Це трагедія приреченого на поразку самобутнього бунту непересічної особистості проти несправедливого суспільного устрою.

Ще одним героєм, що встає перед важким вибором, є пані де Реналь, дружина мера Вер'єра і провінційна аристократка. Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, та її обов'язком дружини, матері, християнки, з іншого. Тобто між «природною людиною», як і в Сореля, та «цивілізацією». Закохавшись у Жульєна, вона почувається злочинницею, яка порушує загальноприйняті норми моралі, тому стримує почуття; свою пристрасть визначає як «жахливе наслання». Її душа прагне щастя. Жінка часто впадає в крайнощі. Коли захворів її син, вона сприймає це як Боже покарання за подружню зраду.

Щойно дитина одужала, пані де Реналь підробляє анонімні листи, щоб захистити своє із Жульєном кохання. Мабуть, у таку хвилину каяття вона з намови духовника й відсилає маркізові де Ла-Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє в його долі фатальну роль.

Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу лише тоді, коли починає жити відповідно до своїх почуттів і прагнення щастя. Для неї вже не існують обов'язок перед чоловіком і моральний осуд. Вочевидь, така щира поведінка, «природне життя» є для автора ідеалом.

33. Про засоби і типи психологізму в романі

Ви вже знаєте, що утвердження реалізму як напряму пов'язане саме з літературою XIX століття, зокрема з розвитком форм роману. Професор Д. Наливайко, наприклад, серед типологічних рис реалізму XIX століття - аналітичний підхід до дійсності, «наукові» методики художнього дослідження, перенесення центру уваги митця на соціальну сферу, «романізація» жанрів (тобто вплив роману на усі інші жанри) -- називає і психологізацію індивідуалізуючого типу (на відміну від «типологізуючого» психологізму попередніх епох, де поставала не людська особистість, а загальнолюдський тип людини). У зв'язку з цим виникає необхідність і такої ознаки, як психологізація усієї атмосфери твору (портрет, пейзаж тощо). Психологізм реалістичних творів -- це відтворення духовного, внутрішнього життя людини у русі, тобто у поєднанні багатьох мотивів, їхній взаємодії.

А що таке соціальний психологізм? Це пояснення психічної діяльності людини переважно її соціальною роллю, місцем у суспільстві. Але абсолютизація цього положення, соціальний детермінізм, або визначеність, породжує лише копіювання суспільного життя. У реалізмі ж зображення психології людини залишає простір для індивідуальних проявів, які, власне, і складають людську неповторність. Тобто реалізм і висуває принцип адекватності персонажа самому собі, і сам його порушує.

Що таке «адекватність самому собі», тобто власному психологічному типу?

По-перше, це -- ознака психічного здоров'я. Людина завжди реагує на життєві події згідно із власною психічною особистістю, тобто не зраджує себе. По-друге, у теорії художніх напрямів, наприклад реалізму, психологічна адекватність персонажа означає умотивованість його вчинків й еволюцію психічної діяльності згідно з певними закономірностями. Для того, щоб персонаж сприймався адекватно, він повинен діяти згідно з власною логікою. Це правило соціально-психологічного роману зовсім не обов'язкове для будь-якого іншого роману, скажімо, модерністського, де вимагається якраз психічна неадекватність персонажа самому собі. Проте і в соціально-психологічному романі психологічно обумовлена адекватність не є абсолютною. Якби митці не шукали нових художніх форм, порушуючи існуючі канони, мистецтво не розвивалося б. Та безсумнівно, що у психологічному романі психологізації підлягають вчинки і висловлювання персонажів, пейзажі, авторські коментарі щодо поведінки і зовнішності героїв тощо.

Стендаль -- не лише глибокий аналітик, що простежує діалектику людських почуттів, а й майстер психологічної деталі, що відтворює стан душі персонажа в той чи інший момент. Деталь замінює довгі психологічні пояснення і діє не на розум, а на емоційне сприйняття, яке може не збігатися у героя та у читача. Пані де Реналь пише схвильованого листа до Жульєна з проханням написати анонімного листа її чоловікові... Лист був сповнений орфографічних помилок. «Звичайно пані де Реналь старанно додержувалась всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки». Якщо у читача орфографічна невправність героїні твору викличе посмішку, то для Жульєна вона -- свідоцтво безоглядності та сили почуття коханої і водночас зворушливий доказ її слабкості та наївності.

Важливим засобом психологічного аналізу в романі є монологи героїв. Дія роману швидше внутрішня, ніж зовнішня. Внутрішній монолог властивий і тим героям, яких, здавалося б, не цікавить нічого, крім прибутку. За Стендалем, перед обличчям страждання всі рівні: і натури делікатні, і натури вульгарні. Наприклад, внутрішній світ пана де Реналя для читача закритий до моменту, коли герой дізнається про невірність дружини. Автор дає йому визначення «нещасний чоловік». Пан де Реналь справді такий приголомшений новиною, такий безпорадний, що його жаліють навіть невірна дружина та її коханець. Але нещасний персонаж передусім тому, що не в змозі позбутися власного егоїзму навіть за трагічних обставин. Його внутрішній монолог викликає у читача співчуття до скривдженої людини й водночас іронію до героя, чиї дріб'язкові міркування аж ніяк не відповідають драматизмові ситуації.

Ще однією формою введення іронічного контексту у внутрішній монолог є авторський коментар думок героя.

Жульєн, запрошений на обід до пана Вально, чує непристойну вуличну пісеньку знадвору. За наказом Вально пісенька уривається. Незважаючи на звичку до лицемірства, Жульєн не зміг приховати душевного болю через таку зневагу: в нього по щоці скотилася сльоза. Далі подано внутрішній монолог Сореля: «Ось він, той дрібний добробут, якого й ти можеш добитись і тішитись ним, але тільки на таких умовах і в такій компанії. Можливо, ти матимеш посаду в двадцять тисяч франків, але, обжираючись м'ясом, ти повинен будеш не давати співати біднякові. Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш з його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаснішим». Цей монолог, гідний епохи Великої французької революції та наполеонівських війн, супроводжується авторським коментарем: «Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жульсном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним собратом тих змовників у жовтих рукавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки».

Чи такий коментар викликаний необхідністю рахуватися з цензурою напередодні Липневої революції 1830 року? Чи це -- художній прийом, елемент художньої структури роману-дзер-кала? Жульєн у Стендаля постає то як пристрасний романтичний герой, то як звичайний честолюбець і лицемір. Тому і його патетичний внутрішній монолог іронічно висвітлено автором. Адже Жульєн все ж таки обідає у людини, що його зневажає, а покидаючи дім Вально, з огидою думає про відсутність будь-якого аристократизму у поведінці цих людей, їхню брутальність. Отож і авторський коментар несе подвійне навантаження: дає змогу побачити героя відсторонено і забезпечити власну благонадійність за допомогою образу автора, що недвозначно оцінює діяльність змовників -- «лицарів без страху та докору».

Ще один приклад авторського втручання в текст -- коментар вчинків персонажів. Описуючи нерозважливі вчинки Матильди, автор вдається до коментаря, нібито для виправдання: «Ця сторінка може дуже пошкодити нещасному авторові. Люди з холодною душею обвинуватять його в непристойності. Але він зовсім не хоче образити блискучих молодих панночок, прикрасу паризьких салонів, і не допускає думки, ніби хоч одна з них здатна на подібні безумства, що принижують Матильду».

Читач розуміє, що автору імпонує його екзальтована героїня саме через те, що вона більше дбає про романтичне минуле своїх предків, ніж про власний добробут.

Ви вже знаєте, що автора об'єднує з цією героїнею розсудливість в аналізі почуттів. Вони обидва виступають у ролі психологів-аналітиків, при цьому внутрішній аналіз Матильди інколи збігається з авторською оцінкою. Ви знаєте також, що відсутність індивідуалізації у внутрішніх монологах персонажів дала привід Бальзакові закидати Стендалю недбалість щодо стилю. Але ставлення автора до персонажів в цілому позбавлене однолінійності. Ось, наприклад, його романні «взаємини» з Матильдою. Автор, віддаючи належне її благородству і безкорисливості, її душевній величі, що так відрізняли пані де ла Моль від звичайних панночок-аристократок, все ж не може не повернутися до її головної риси -- погордливості, яка схиляє її завжди розцінювати життя як театральну виставу, в якій вона грає головну роль. Це не давало їй змоги щиро віддаватися своєму почуттю: «Жульєн... стомився від усього цього героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, глядачів, вона плекала бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків». Матильда так і не зрозуміла, чому Жульєн стріляв у пані де Реналь в церкві, де його одразу схопили, а не таємно, сховавшись у саду де Реналів, звідки легко втекти. А чи зрозуміло це вам?

Автор настільки мало уваги приділяє зовнішній дії, що опис епізоду спроби вбивства у церкві подається без коментарів і займає менше сторінки. Мотиви вчинку Жульсна авторові цілком зрозумілі, хоча пізніше сам Жульєн намагається збагнути, чому хотів убити свою коханку -- з честолюбства чи з любові до Матильди? Авторові близька палка натура Жульєна, що не може утриматися у межах розсудливості. Погордлива ж душа Матильди «просякнута сухою розсудливістю, яка у вищому світі прагне замінити порухи людського серця, нездатна була відразу зрозуміти, яку радість дає людині нехтування всякою обачністю і яким сильним може бути це почуття в палкої натури». Отже, хоч і письменник, і його героїня -- аналітики, він спроможний зробити те, що нездатна вона -- зрозуміти людину, яку вона палко кохала.

Незважаючи на різницю в емоційній обдарованості цих двох натур -- Жульєна та Матильди, їх об'єднує спільна риса -- честолюбство, що спонукає до дії. Честолюбство, що змушує людину грати в житті певну роль, перетворювати інтимні почуття на предмет звеличення в суспільній уяві.

34. Психологія Жюльєна Сореля

(головного героя роману) і його поведінка пояснюються класом, до якого він належить. Це психологія, створена Французькою революцією. Він трудиться, читає, розвиває свої розумові здібності, носить пістолет, щоб захистити свою честь. Жюльєн Сорель на кожному кроці виявляє зухвалу хоробрість.

Отже, у Франції, де панує реакція, немає простору для талановитих людей з народу. Вони задихаються і гинуть, немов у в'язниці. Той, хто позбавлений привілеїв і багатства, повинний для самооборони і, тим більше, щоб домогтися успіху, пристосовуватися. Поведінка Жюльєна Сореля обумовлена політичною обстановкою. Нею зв'язані в єдине і нерозривне ціле картина вдач, драматизм переживань, доля героя роману.

Жюльєн Сорель -- один із самих складних персонажів Стендаля. Син провінційного теслі став ключем до розуміння рушійних сил сучасного суспільства і перспектив його подальшого розвитку. Жюльєн Сорель -- це майбутня революція.

Стендаль давно був впевнений у тому, що революція буде зроблена молодими людьми з незабезпечених шарів суспільства, які одержали освіту і навчилися мислити. Він відмінно знав, що революція XVIII століття була зроблена такими молодими людьми,-- про це говорили і її прихильники, і вороги.

Жюльен Сорель - юнак з народу. К. Ліпранді виписав з роману слова, що характеризують Жюльєна в соціальному відношенні: «син селянина», «молодий селянин», «син робітника», «молодий робітник», «син теслі», «бідний тесля». Справді, син селянина, що має лісопилку, повинний працювати на ній, як і його батько, брати. По своєму соціальному стані Жюльен - робітник (але не найманий); він чужий у світі багатих, вихованих, утворених. Але й у своїй родині цей талановитий плебей з «вражаюче своєрідним обличчям» - немов бридке каченя: батько і брати ненавидять «щуплого», марного, мрійливого, рвучкого, незрозумілого їм юнака. У дев'ятнадцять років він виглядає як заляканий хлопчик. А в ньому таїться і клекоче величезна енергія - сила ясного розуму, гордого характеру, непохитної волі, «шаленої чутливості». Його душа й уява - полум'яні, в очах його -полум'я.

Наскрізна дія честолюбця Жюльєна Сореля було типовим для епохи. Клод Липранди відзначає, що багато памфлетистів, історики, журналісти, політичні публіцисти зі збурюванням писали в роки Реставрації про кар'єризм, жорстоку боротьбу за місце під сонцем, як про «мерзенність століття». Герой «Червоного і чорного»,--нагадує К. Ліпранді,--«характерний для свого часу», «глибоко правдивий». І літератори епохи Стендаля бачили, що образ Жюльена «правдивий і сучасний». Але багатьох бентежило те, що автор роману змело, надзвичайно ясно і рельєфно виразив історичний зміст теми, зробивши свого героя не негативним персонажем, не пронозою-кар'єристом, а обдарованим і заколотним плебеєм, якого соціальний лад позбавив усіх прав і в такий спосіб змусив бороти за них, не вважаючи ні з чим.

Стендаль свідомо і послідовно протиставляє видатні дарування і природну шляхетність Жюльена його «злощасному» честолюбству. Видно, якими об'єктивними обставинами обумовлена кристалізація войовничого індивідуалізму талановитого плебея. Ми переконуємося й у тім, наскільки згубним для особистості Жюльена виявився шлях, на який його штовхнуло честолюбство.

Герой «Пікової дами» Пушкіна, Герман, молодий честолюбець «із профілем Наполеона і душею Мефістофеля», він, як Жюльєн, «мав сильні пристрасті і вогненну уяву». Але йому далека внутрішня боротьба. Він розважливий, твердий і всією істотою спрямований до своєї мети - завоюванню багатства. Він дійсно ні з чим не вважається і подібний оголеному клинку.

Таким же, бути може, став би і Жюльен, якби перешкодою перед ним не виникав безперестану він сам-- його шляхетний, палкий, гордий характер, його чесність, потреба віддаватися безпосередньому почуттю, пристрасті, забуваючи про необхідність бути розважливим і лицемірної. Життя Жюльена - це історія його безуспішних спроб цілком пристосуватися до суспільних умов, у яких тріумфують низинні інтереси. «Пружина» драматизму у творах Стендаля, герої яких молоді честолюбці,--говорить французький письменник Пиці Вайян у книзі «Досвід драми», - цілком полягає в тому, що ці герої «змушені насилувати свою багату натуру, щоб відігравати мерзенну роль, що вони собі нав'язали». Ці слова точно характеризують драматизм внутрішньої дії «Червоного і чорного», в основі якого щиросердечна боротьба Жюльена Сореля. Патетика роману - у перипетіях трагічного єдиноборства Жюльена із самим собою, у протиріччі між піднесеним (натурою Жюльена) і низинним (його тактикою, яка диктується суспільними відносинами).

Жюльєн погано орієнтувався і в новому для нього суспільстві. Усе було там раптове і незрозуміле, і тому, вважаючи себе бездоганним лицеміром, він постійно робив помилки. «Ви надзвичайно необережні і необачні, хоча відразу це і непомітно,-- говорив йому абат Пірар.-- І, однак, по цей час серце у вас добре і навіть великодушне, і розум великий».

35. Роман Стендаля «Червоне і чорне»

різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні -- пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання -- почуття суб'єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об'єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором'язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер'єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття -- кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили -- природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов'язку стосовно родини, чоловіка, нав'язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав'є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров'ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: «Мій обов'язок передусім -- бути з тобою». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль -- жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість -- вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д'Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни -- діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,-- для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» -- виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається -- «титул барона, титул віконта -- усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки -- королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» -- думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»,-- думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,-- його вищість лякає їх,-- розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого -- потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,-- у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав'язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання -- поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.

36. Носителем индивидуалистической идеологии сильной личности, «человеком высшего порядка», безоглядно преступающим любые законы, в романе «Отец Горио» является Вотрен, он же -- Жан Коллен, он же -- беглый каторжник «Хитрее смерти». В «Отце Горио» его попытки искусить Эжена Растиньяка приводят к череде происшествий. Здесь и убийство брата мадемуазель Тайфер, и заговор пансионеров, в итоге приводящий к аресту беглого каторжника. Вотрен выступает в роли катализатора, благодаря нему другие персонажи совершают ряд действий, раскрывающих их сущности. Бальзак создаёт образ желовека абсолютно независимого, живущего по своим собственным правилам, подминающего под себя существующие законы общества. Ловкий, находящий выход из любой, даже самой трудной ситуации, Вотрен - творец своего собственного мира.

Как и многие другие герои «Человеческой комедии» Бальзака, Вотрен еще в молодости пережил крушение своих идеалов и рано понял, что «законов нет -- есть обстоятельства», «принципов нет, а есть события». «Я еще верил кое во что, в женскую любовь, в кучу глупостей, во что и вам предстоит влипнуть», -- говорит он Растиньяку. «Влипнуть» -- для Вотрена значит погибнуть,-- это удел слабых, выжить -- значит перехитрить даже смерть. И вся жизнь этого человека свидетельствует о том, что он по праву «заслужил» свое прозвище.

В прошлом Вотрен добровольно пошел на каторгу, приняв на себя чужое преступление -- подлог, совершенный его другом, но, столкнувшись с законами «порядочных людей», он понял, что «продажность повсюду... продажность стала оружием... и острие оружия вы ощутите везде». К нему приходит убеждение, что в мире, который его окружает, нет места, где человек порядочный мог бы остаться честным, «общество всегда было таким, и моралистам никогда его не изменить». А посему в «людскую массу надо врезаться пушечным ядром или проникнуть как чума». Добродетель -- удел «жалких идиотов», которые, как каторжники, тянут свою лямку, никогда не получая вознаграждения за свои труды. И все законы придуманы против этих несчастных, которые обречены на страдание только для того, чтобы богатые могли себя чувствовать спокойно.

И не случайно, что именно Вотрен -- беглый каторжник и вор -- обосновывает главный закон морали собственников и тем самым обличает сущность «века золота»: «Если вы украли 300 франков или 30 000, то вас сажают в тюрьму, судят и посылают на каторгу... Но если вы сумели присвоить миллион, или нет, лучше всего -- три миллиона -- то вы никакой не вор, а великий финансист, перед вами будут открыты все двери, о вас будут писать во всех газетах...»

В 30-е гг. XIX ст., когда и был создан Оноре де Бальзаком роман «Отец Горио», пример Наполеона -- сильной и решительной личности, завладел умами и сердцами французской молодежи. «Сама мысль о том, что один человек мог приобрести столь безграничную власть над судьбами мира, как бы давала право отдельной личности вершить суд над несправедливостью». Наиболее последовательным художественным воплощением этой мысли в романе и является образ Вотрена: сначала в качестве «Наполеона каторги», затем, после своего перевоплощения, «Наполеона полиции».

Образ бальзаковского Вотрена далеко не однозначен: с одной стороны, в нем открыто воплощены писателем все пороки буржуазного общества; с другой -- именно он безжалостно и трезво обличает это общество.

Как натуре незаурядной, сильной и энергичной, Вотрену чужды любые сомнения, колебания и нерешительность. Он не старается выглядеть в глазах окружающих его людей лучше, чем он есть на самом деле: «Кто я? Вотрен. Что делаю? Что нравится». Он не просто приспосабливается к тем или иным условиям жизни, ибо сама жизнь для него «не лучше кухни -- вони столько же». Он опытный игрок, который в совершенстве владеет всеми тонкостями игры. И жизнь для него -- та же рискованная игра, а мораль -- всего лишь правила этой игры, которыми можно легко манипулировать, коль скоро сама игра нечестная и предполагает выигрыш только для одного, наиболее ловкого и расчетливого. «Если хочешь что-нибудь состряпать, пачкай руки, только потом умей хорошенько смыть грязь; вот вся мораль нашей эпохи». И Вотрен не прячет стыдливо эту мораль под личиной благонравия и добропорядочности, и не трепещет перед теми, кто диктует правила этой игры. Он сам претендует быть законодателем этих правил. Для него не существует авторитетов и репутаций на этом поприще, а по поводу самих правил он высказывается с «последней прямотой», без обиняков. Раскрывая перед Растиньяком перспективу его дальнейшей жизни, он предупреждает неопытного юношу о том, что может с ним произойти, если тот не попытается сыграть в эту игру краплеными картами: после окончания Школы правоведения тот будет обречен на самое жалкое существование. Но если Растиньяк рискнет и сыграет, то тогда, «имея покровителей, вы тридцати лет станете провинциальным прокурором с окладом в тысячу экю... Если вы пойдете на небольшие подлости в политике... в сорок лет будете генерал-прокурором... Имею честь заметить, что на всю Францию только двадцать генерал-прокуроров, а жаждущих попасть на это место двадцать тысяч, и среди них мазурики, готовые продать свою семью, чтобы подняться на одну зарубку».

Образ Вотрена, созданный Бальзаком, безусловно, является воплощением зла, но его дерзкие, почти легендарные поступки кажутся порой справедливыми и вызывают восхищение у читателя. И это происходит потому, что, воплощая зло, он наносит сокрушительный удар тому обществу, которое это зло породило, возведя его в ранг закона, объявив этот закон самым моральным, а неукоснительное следование этому закону -- наивысшей добродетелью человека.

В романе «Отец Горио» впервые изображена трагедия юноши в капиталистическом обществе, показана неизбежность его морального падения, если тот избрал путь эгоизма и корысти - едва ли не единственный путь, ведущий к успеху и богатству. Тема «проклятой страсти» к золоту переплетается в романе «Отец Горио» с другой не менее важной темой, которую можно сформулировать как проблему нравственного становле­ния личности. Художественное исследование данной проблемы является главным для всего эпического цикла романов «Человеческой комедии». И первая встреча читателя с одним из центральных героев этого цикла происходит именно в романе «Отец Горио», и именно в момент его нравственного ста­новления.

Эжен де Растиньяк, отпрыск обедневшей дворянской семьи, приезжает из французской провинции в столицу с большими и честолюбивыми замыслами. Честный, искренний, нежно привязанный к своей семье юноша сталкивается с жестоким миром собст­венников, с той роскошью и жаждой наслаждений, которые «источает, как заразу», Париж -- столица контрастов, «новый Вавилон», «вселенская блудница».Первая встреча с Парижем вызывает у Растиньяка массу противоречивых чувств. Он, привыкший к тому, что «семья питается не столько белым хлебом, сколько похлебкой из каштанов, папаша бережет свои штаны, у мамаши -- от силы одно платье для зимы и одно для лета, а сестры ходят в чем придется», ошеломлен резким контрастом меж­ду своим убогим существованием и блеском па­рижского света, куда он попадает благодаря род­ственным связям с высокородной виконтессой Босеан.

Аристократические особняки Сен-Жермена мгновенно завладели воображением юноши, и «демон роскоши уязвил его сердце». Он жаждет счастья, а счастье там, за воротами этих богатых особняков. Там жизнь, там карьера, золото, слава, признание. Он достаточно честолюбив и умен, и у него есть шанс. Вот только одна досадная мелочь: он располагает всего ста тридцатью франками на три месяца жизни. Этого катастрофически мало, чтобы сделать первый шаг к успеху. Нужны деньги, нужны приличные костюмы, позволяющие посещать аристократические салоны. «Лихорадка наживы» постепенно, но уверенно овладевает душой юного провинциала. И Растиньяк совершает первую, пока еще невинную жестокость. Прекрасно понимая, что посягает на последние гроши родителей, он обращается за помощью к матери. Но в то же время он еще не осознает, нас­колько безнравственна его просьба. «Завоевать свет» для него пока еще вопрос чести, а собственные эгоистические устремления оправданы страстным желанием осуществить надежды, возложенные на него семьей. «Дело идет о том, -- пишет он матери, -- пробью ли я себе дорогу или останусь барахтаться в грязи. Я знаю, сколько надежд вы возложили на меня, я хочу осуществить их побыстрее».

Сознание Растиньяка формируется под воздействием окружающих его людей. И взгляды бывшего каторжника Вотрена, и философствование виконтессы Босеан, отражающие дух времени, не являются для него принципиально неприемлемыми. Он сам уже кое-что понял в этой жизни, поэтому поучения виконтессы созвучны его собственным убеждениям и не вызывают у него чувства раздражения: «Чем хладнокровнее вы будете рассчитывать, тем дальше вы пойдете, -- советует юноше виконтесса Босеан. -- Наносите удары беспощадно, и перед вами будут трепетать. Смотрите на мужчин и женщин, как на почтовых лошадей, гоните, не жалея, пусть мрут на каждой станции...»

В более грубой форме, но столь же откровенно и цинично, как и виконтесса Босеан, указывает Растиньяку на единственно возможный в этом обществе путь к успеху и Вотрен. Для этого необходимо «обольстить женщину, чтобы взобраться на ту или иную другую ступеньку социальной лестницы, посеять раздор в семье между детьми,-- словом, пойти на все мерзости, которые совершают шито-крыто, но так или иначе в целях личной выгоды или наслаждения».

Так, постепенно, у Растиньяка исчезают последние иллюзорные представления о человеческих отношениях. А печальная судьба отца Горио ставит окончательно точку в его внутреннем споре с Вотреном. Париж, увиденный им с высот кладбища Пер-Лашез, отныне станет и его миром, в котором он должен жить и который он должен завоевать. Он уже знает, что этот мир беспощадно жесток и циничен, что в нем все покупается и продается, что в этом мире побеждает только тот, кто способен переступить через самые святые понятия, и он уже был готов бросить этому миру вызов: «А теперь кто победит, я или ты?»

Мир, который решил завоевать Эжен де Растиньяк, вызывает у него одновременно и отвра­щение, и восхищение. Честное сердце бедного юно­ши, потрясенное судьбой старика Горио, взывает к отмщению: он готов нанести этому жестокому об­ществу чувствительный удар. Негодование и сострадание вселяют в него решимость одержать победу над высшим светом, но одновременно он приходит к безнравственному выводу -- для достижения этой це­ли все средства хороши. Он пока даже не по­дозревает, что этот путь неизбежно приведет его к утрате благородных чувств, которые незаметно для него самого отступят, растают как дым перед пу­стым и всепоглощающим тщеславием.

37. Бальзак и его художественный метод (продолжение)

Оноре де Бальзаку лучше всего удавалось описании психологических последствий порочного господства буржуазии. Это особенно хорошо просматривается в романе «Крестьяне».

Раскрывают романы Бальзака и проявление стяжательства членами общества того времени. Например, в романе «Евгения Гранде» старым ростовщиком стяжательство овладело настолько, что даже его любовь к единственной дочери под влиянием жажды золота полностью испарилась. В свои последние мгновения жизни немощный старик жадными руками хватает протянутое ему золотое распятие. Эта жуткая сцена особенно хорошо удалась Оноре де Бальзаку.

Однако справедливости ради следует отметить, что чудовищность образов, созданных им, никоим образом не противоречит глубочайшему реализму произведений, вошедших в собрание произведений под названием «Человеческая комедия».

Эта немыслимая условность, этот гротеск героев Бальзака как нельзя более точно отражают зловещую и вместе с тем довольно реальную фантастику мира отчуждения человека и мира частной собственности.

Фантастические образы Бальзака содержат больше правды, нежели образы целой дивизии писателей, которые считают, что реализм заключён в описании, а точнее - в пустопорожней наблюдательности. Бальзак (как писатель) и его герои являются выдающимися людьми, настоящими гигантами мысли и дела, весьма далекими от посредственности. Бальзака не страшит правильная абстракция, отражающая действительность полнее и глубже, нежели множество поверхностных наблюдений. Мастер слова ставит их в положения глубоко типичные, однако, в исключительные, а не в обыденные. Основой начертанной им картины мира является не внешнее правдоподобие, а реализм внутренней правды.

Верность художественной детали -- характерная черта бальзаковского реализма. Создавая образ Гобсека, писатель использует целый ряд определений, позволяющих подчеркнуть и показать читателю психологически сложный характер. За счет гротеска Бальзак добивается особой выразительности образа, в котором органично проявляется бальзаковский синтез романтического и реалистического начал. Так, в характеристике образа Гобсека появляются определения: «человек-вексель», «человек-автомат», «удав ненасытный», «фантастическая фигура, олицетворение власти золота». Мало того, даже фамилия главного героя, вынесенная в название повести, является таким определением: «Гобсек» в переводе означает «Живоглот».

Художественная деталь играет исключительно важную роль и в создании портретной характеристики бальзаковских героев. Как правило, писатель дает сначала общий портрет героя, затем дополняет его отдельными характерными деталями, разбросанными в тексте всего повествования. Так, например, в повести «Гобсек» художественные детали («высохший старикашка», «голый череп, желтый, как старый мрамор», «густые черные брови», «беззубый рот», «пискливый голос») не только дополняют и уточняют облик ростовщика, но и раскрывают какие-то очень важные для понимания внутренней сущности Гобсека черты его характера.

Этой же цели служат детали, характеризующие «удивительный, необыкновенный взгляд» Гобсека. Так, глаза ростовщика под пером гениального художника становятся зеркалом его души, отражают его внутренний мир: «бесстрастные», «холодные», «проникающие в самую душу», «угасающие», «тусклые», «металлические».

В повести «Гобсек» немало страниц посвящено описанию быта героев, окружающей их обстановке. И в этих описаниях точно схваченные писателем детали раскрывают характеры и обстоятельства, в которых находятся герои. Особенно выразительны описания комнаты и кладовой Гобсека, спальни графини Анастази де Ресто.

38. Герой романів Стендаля і Бальзака: спільне і своєрідне

Бальзак и Стендаль ставят в центре своего творчества то поколение даровитой молодежи, чувства и мысли которого были взволнованы бурями героического периода: эти юноши еще не успели примириться с грязью и низостью эпохи Реставрации. Строго говоря, это относится в первую очередь к произведениям Бальзака. В них изображаются материальные катастрофы, идейные и моральные кризисы, вынуждающие, в конце концов, этих юношей к примирению, к тому; чтобы завоевать себе или, по крайней мере, попытаться завоевать хорошее место в обществе быстро капитализирующейся Франции (Растиньяк, Люсьен де Рюбампре и пр.). Бальзак прекрасно знает каким моральным кризисом сопровождается такое примирение с обществом. Не случайно Вотрен- фигура, преувеличенная до нечеловеческих размеров - Дважды появляется как своего рода Мефистофель, чтобы "спасти" поскользнувшихся на жизненном пути героев и направить их на путь "реальности", т. е. капиталистической подлости и ничем неприкрытой жажды наживы. Бальзак ставит себе целью изобразить, как выросший в безраздельно господствующую экономическую форму капитализм развращает человека, какую моральную реградацию он вызывает.

Концепция Стендаля существенно отличается от концепции Бальзака. Великий реалист, он видит, конечно все те важнейшие жизненные явления в современном ему обществе, которые усматривает и Бальзак. Всe это Стендаль видит ясно, иногда он здесь более "циничен" (в рикардовском смысле) и еще больше полон презрения, чем Бальзак. Как великий реалист он заставляет своих героев пройти через всю грязь продажного капиталистического общества, принимать участие в игре низких страстей и - иногда не без пользы для себя - точно соблюдать правила игры. Интересно, однако, то, что ни один из его основных героев не развращен в своем существе тем, что принимает участие в этой игре. Высокая и чистая страстность, неуклонное стремление к истине, вопреки всему, дает им возможность к концу рассказа о них (обычно - еще во цвете лет) отряхнуть с себя налипшую грязь и отойти от жизни в обществе, от участия в общественной жизни. Это - глубоко романтический момент в мировоззрении Стендаля, атеиста и просветителя. Стендаль испытывает все средства, которые помогли бы ему отыскать героизм в современности, и находит их прежде всего в своей героической и непреклонной душе; только в своих мыслях он находит гордую действительность, которую в насмешливо элегическом тоне и противопоставляет современному миру.