Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Бібліографічний опис зроблених у 1920-30-ті роки українських художніх перекладів з різних мов та висвітлення біографії як більш чи менш знаних сьогодні, так і забутих перекладачів того періоду. Характеристика картини перекладацького процесу того часу.

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 23.12.2015
Размер файла 5,9 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ТА ПЕРЕКЛАДАЧІ 1920-30-х РОКІВ

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ"

Навчальний посібник

Л.В. Коломієць

УДК 81'25-051(=161.2)"19"(075.8)

ББК 81.411.4-7я73

К61

Рецензенти:

д-р філол. наук, проф. Л.В. Грицик,

д-р філол. наук, проф. О.І. Чередниченко,

д-р фіз.-мат. наук, старш. наук. співроб. М.В. Стріха

Затверджено до друку вченою радою Інституту філології

(протокол № 4 від 20 листопада 2012 року)

Коломієць Л. В.

К61Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу "Історія перекладу" : навчальний посібник

/ Л. В. Коломієць. -. - 565 с.

ISBN 978-966-439-612-4

Ця книжка складається з біо-бібліографічних матеріалів до курсу "Історія перекладу" і призначена для студентів спеціальності "Переклад" вищих навчальних закладів освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр". Вона має характер бібліографічного опису зроблених у 1920-30-ті роки українських художніх перекладів з різних мов та висвітлює біографії як більш чи менш знаних сьогодні, так і забутих перекладачів того періоду. Зібрані у посібнику матеріали покликані максимально повно подати картину перекладацького процесу 1920-30-х років у персоналіях, заповнивши багато «білих плям», допомогти студентам набути поглиблені знання з історії українського художнього перекладу ХХ століття.

Для філологів-викладачів і студентів філологічного напряму, перекладачів та перекладознавців, істориків літератури, культурологів, журналістів, політологів.

УДК 81'25-051(=161.2)"19"(075.8)

ББК 81.411.4-7я73

ISBN 978-966-439-612-4 © Коломієць Л. В., 2013©

Зміст

український художній переклад мова

Вступ

Розділ І. Історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття

1.1 Загальний огляд перекладацької діяльності українських літераторів у 1920-30-ті роки

1.2 Джерела до історії перекладу міжвоєнного двадцятиліття (на основі рукописної бібліографії перекладів 1920-30-х років

з архівної спадщини Михайла Москаленка)

1.2.1 Окремі видання

1.2.2 Публікації у періодиці: 1920-ті роки

1.2.3 Публікації у періодиці: 1930-ті роки

Розділ ІІ. Історія українського перекладу доби національного ренесансу (1920-ті роки) та «великого терору» (1930-ті роки) у заломленні людських доль

2.1 Чільні перекладачі міжвоєнного двадцятиліття

2.1.1 Київські неокласики

2.1.2 Валер'ян Підмогильний

2.1.3 Михайло Рудницький

2.1.4 Павло Тичина

2.1.5 Микола Бажан

2.1.6 Володимир Свідзинський (Свідзінський)

2.2 Перекладацькі родини

2.2.1 Модест і Зінаїда Левицькі

2.2.2 Людмила Старицька-Черняхівська та Вероніка Черняхівська

2.2.3 Наталя Романович-Ткаченко та Наталя Ткаченко-Ходкевич

2.2.4 Дмитро та Марія Лисиченки

2.2.5 Перец Маркіш (Маркиш), Зінаїда Йоффе, Борис Ткаченко

2.2.6 Іван Кулик і Люціана Піонтек

2.2.7 Сестри Кардиналовські та Сергій Пилипенко

2.3 Перекладачки - визначні громадські діячі

2.3.1 Ганна Чикаленко

2.3.2 Надія Суровцова (Суровцева)

2.3.3 Софія Куликівна

2.4 Забуті та малознані перекладачі 1920-30-х років

2.4.1 Микола Сагарда

2.4.2 Олександр Левитський

2.4.3 Марія Тобілевич і Домініка Дудар

2.4.4 Леонід Пахаревський

2.4.5 Андрій Ніковський

2.4.6 Михайло Калинович

2.4.7 Михайло Лебединець

2.4.8 Олекса Варавва

2.4.9 Євген Касяненко

2.4.10 Микола Іванов (Іванів)

2.4.11 Вероніка Гладка і Катерина Корякіна

2.4.12 Єлизавета Старинкевич

2.4.13 Ганна Касьяненко

2.4.14 Варвара Чередниченко

2.4.15 Василь Софронів-Левицький

2.4.16 Олександр Сорока

2.4.17 Віктор Вер

2.4.18 Анатоль Волкович

2.4.19 Терень Масенко

2.4.20 Марія Пригара

2.4.21 Леонід Гребінка

2.5 Становлення славетних перекладацьких імен

2.5.1 Борис Тен

2.5.2 Василь Мисик

2.5.3 Григорій Кочур

Післяслово

Бібліографічні джерела

Додаток

Вступ

У цьому виданні вперше здійснюється біо-бібліографічний огляд перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття у Великій (Наддніпрянській) та Західній Україні. Подається масштабне охоплення перекладацької діяльності українських літераторів на різних політичних мапах тогочасної України - російсько-більшовицькій та польській - в історичному контексті особистої і творчої долі десятків українських митців.

Як відомо, збройний конфлікт між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) у 1917-21 рр. за контроль над колишніми південно-західними губерніями Російської імперії, тобто над українськими землями, - а конфлікт цей був складовою частиною громадянської війни на території колишньої Російської імперії, увійшовши в історію як українсько-радянська (чи українсько-більшовицька) війна, - закінчився поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) до складу Радянського Союзу в 1922 році. Формально ж це була війна між захисниками незалежної України зі столицею в Києві (УНР) та прихильниками більшовицької маріонеткової держави - Української Соціалістичної Радянської Республіки (до 1919 р. відомої як Українська Народна Республіка Рад) зі столицею в Харкові.

Західна Україна у 1867-1918 роки входила до Австро-Угорщини. Збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) та Польською державою у 1918-19 рр., відомий як українсько-польська війна 1918-19 років, закінчився поразкою уряду ЗУНР. Після радянсько-польської війни 1921 року за Ризьким мирним договором, укладеним між РСФРР і УСРР та Польщею, західна частина України відійшла до Польщі, точніше, Західна Волинь і вся Галичина увійшли до складу польської держави, придунайські землі та Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини. За рішенням країн Антанти Польща окупувала Галичину тимчасово, тому до 1923 р. у Відні продовжував існувати емігрантський уряд ЗУНР. Проте в березні 1923 р. держави Антанти, зацікавлені у сильній Польщі як буферній державі проти Радянської Росії, визнали територію Галичини частиною польської держави.

Проте важливо наголосити, що переважна більшість населення Західної України (а тут мешкало більш ніж 5,5 млн. українців, 2,2 млн. поляків і близько 1 млн. євреїв) не визнавала прав Польщі на Волинь та Галичину. Тому ще 1920 року був організований антипольський рух і створена підпільна Українська військова організація (УВО), яка хоч і була пізніше ліквідована, але самй «українське питання» в Польщі залишалося невирішеним. Адже стрижнем політики польської держави стосовно українського населення була ідея його «полонізації». Так, 1924 року польська влада заборонила вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість українських шкіл перейшла на польську мову. Крім того, десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів, т.зв. «осадників», переїздили до Галичини та на Волинь, отримуючи тут кращі землі та користуючись урядовими кредитами й пільгами. Зрозуміло, що на тлі цих дій польської влади у 1920-ті рр. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, особливо в зв'язку з політикою «українізації» в УСРР, куди в цей період виїхало кілька сотень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, обдурених радянською пропаґандою. Практично всі вони загинули під час репресій, які почались у 1930-ті роки. Так само були знищені на території СРСР і лідери Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), утвореної 1923 р. з метою сприяння приєднанню західноукраїнських земель до Радянської України, які необережно критикували колективізацію, голод чи репресії, що відбувались у Радянській Україні протягом 1930-х рр. [за матеріалами видання: 11].

Авторитетний історик українського художнього перекладу Михайло Москаленко так зрезюмував уплив історичної ситуації на характер та розбіжності у перекладацьких процесах

1920-х рр. на українських землях, розділених між Росією та Польщею: «У 1920-х роках, як і пізніше, діяльність українських перекладачів, природно, так само залежала від історико-культурної та політичної ситуації в Україні. Як відомо, вирішальним історичним чинником у цей період стала поразка українських державних сил у Визвольних змаганнях. 1919 р. польська армія здолала опір збройних сил ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки), і Галичина та частина Волині були приєднані до Польщі. 1920 року війська Червоної Росії, завдавши поразки УНР (Українській Народній Республіці), остаточно закріпилися на більшій частині української території; був сформований маріонетковий український радянський уряд, який ввів контрольовану ним українську територію до складу московсько-більшовицької імперії. Цей фактичний черговий поділ України між Росією і Польщею зумовив і принципові відмінності історико-культурних обставин по обидва боки Збруча. Щоправда, ці відмінності виявилися не одразу, а поступово, в міру зміцнення більшовицької влади в радянській Україні» [70, с. 1].

Наше дослідження художнього перекладу охоплює і Велику, і Західну Україну, які були розділені кордоном до 1939 року. Але, попри те, що зв'язки між ними були утруднені, принаймні впродовж 1920-х років культурно-мистецькі зв'язки існували, в т.ч. і в царині художнього перекладу (переклади мешканців Західної України оприлюднювали у радянських видавництвах та публікували у радянських часописах і навпаки: переклади, зроблені в УСРР, потрапляли на шпальти західноукраїнської періодики та в еміграційні видавництва). Передусім, вартий згадки вплив українського мистецького відродження у Великій Україні періоду «українізації» 1923-29 рр. на процес національного самоусвідомлення українців у Західній Україні (для прикладу, демонстрація львівським прокатним товариством «Соня-фільм» художнього фільму «Тарас Шевченко», виготовленого в УСРР в середині 1920-х років, дала студії «Соня-фільм» найбільший касовий збір на Галичині). У цей період виразно проявлялось національне піднесення й західноукраїнських митців, ба більше - сформувався національний ідеалізм частини політично наївної західноукраїнської інтелігенції, яка прагнула до об'єднання з великоукраїнцями й була готова назовсім переїхати до УСРР.

Показовим прикладом жертв сталінського терору з Галичини, символом знищення української інтелігенції більшовицьким режимом стала відома родина Крушельницьких: письменник, літературознавець, педагог, міністр освіти УНР, який у жовтні 1919 р. очолив педагогічну місію міністерства з випуску підручників, Антін Владиславович Крушельницький і всі його діти - донька Володимира, сини Іван, Богдан, Тарас та Остап - були знищені «енкаведистами». Працівниками сталінських органів безпеки, відомих під абревіатурою НКВД (Народный комиссариат внутренних дел). Так називався у 1934-46 рр. центральний орган державного управління в СРСР. У липні 1932 р. Антін Крушельницький переїхав із цілою родиною до Харкова і вже 1934 р. всю родину Крушельницьких репресували.

До слова, славний слід імені Крушельницьких зберігся у художньому перекладі. Так, батько родини Антін Крушельницький (1878, Ланьцут, Польща - 1937, Сандармох, Карелія), відомий як редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919-22), видавець і редактор громадсько-літературних часописів радянофільського спрямування «Нові шляхи» (Львів, 1929-33) та «Критика» (там само, 1933), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін., після падіння УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка», навколо якого в рамках проекту видання перекладної літератури об'єднав чимало політичних емігрантів з українських земель. Сам Антін Крушельницький перекладав твори німецького письменника, драматурга, Лауреата Нобелівської премії (1912) Гергарта Гауптмана та інших європейських авторів.

Поет, художник, драматург, мистецтвознавець і літературний критик Іван Крушельницький (1905-1934), який навчався у Віденському університеті та в Карловому університеті у Празі (останній закінчив 1926 р.) й добре знав західноєвропейське мистецтво та підтримував особисті зв'язки з культурними осередками Європи, 1930 року видав у власному перекладі збірку «Лірики» знаного австрійського письменника Гуґо фон Гофмансталя, з яким його пов'язували дружні взаємини.

Богдан Крушельницький перекладав твори чеського поета Йозефа Гори (1891-1945), - ці переклади друкувались у харківському місячнику «Червоний шлях».

Національно-мовні питання гостро стояли і для наддніпрянців, і для галичан, об'єднуючи всіх українців в один народ. У дореволюційні часи в Галичині видавались українською мовою книжки та періодика, зініційовані наддніпрянцями й заборонені царською цензурою в межах Російської імперії (згадаймо публікацію у Львові перекладених Пантелеймоном Кулішем п'єс В. Шекспіра, випуск газети «Народ» за участю М. Драгоманова тощо).

Але існували й соціальні, психологічні та діалектні відмінності. Були і взаємні розчарування - ще з часів перед Першою світовою війною. Зокрема, цікаві спостереження залишив син лікаря, письменника і перекладача Модеста Левицького Віктор Модестович: «Вражіння від Львова й братів галичан у нас з батьком залишалося сильне, але… не позитивне. Воно ніби й українці і не українці… Достатньо вражало вільне друковане слово, але в якій же мові!.. Особливо в поточній мові ми почувалися цілком чужинцями. І вражала величезна різниця в ментальності на Великій Україні й в Галичині. Вражала не на користь галичан. На нас дивились у Львові як майже на дикунів десь з Сибіру, а ми не знаходили у галичан того нашого щирого донкіхотства в національній справі. Що ці наші перші вражіння були правильні - довели ближчі знайомства з галичанами по революції 1917-20 рр. Батько боляче відчував ту різницю і пояснював її географічними та історичними умовами, відмінними від наших» [63, с. 26-27].

Маятник антиукраїнської реакції розхитувався між Великою Україною й Галичиною то в один, то в інший бік. Якщо на початку ХХ ст. Західна Україна була територією відносно більшої свободи для українців, то у 1920-х роках - після входження Західної Волині й усієї Галичини до складу польської держави, запровадження політики «полонізації» українського населення та заборони української мови в усіх державних установах - ситуація з національним питанням виглядала значно привабливішою в УСРР, де провадилась політика «українізації», нехай і поверхова та непослідовна. Звернімося до спогадів того-таки Віктора Левицького, в яких він ділиться враженнями від національної ситуації на Волині наприкінці 1920-х років, - Волинь «під Польщею» істотно відрізнялася від тієї Волині, якою вона була ще перед Першою світовою війною: «Боляче це говорити, але, зрештою, кожна акція викликає реакцію і за національну свідомість волиняків і хомлщаків треба дякувати… полякам і їх нерозумній політиці. Але цей процес освідомлювання Волині й Холмщини був болісний, боліли й ми з батьком за всі ті знущання над нашими людьми. Та й на нас дивилися поляки зверху вниз і підкреслювали всюди свою вищість, де тільки можна було» [63, с. 37]. І коли в Луцьку, де Віктор Левицький оселився разом зі своїм батьком Модестом Пилиповичем, повернувшись з еміграції наприкінці 1920-х років, українська мова викорінювалась, то в радянській Україні в той час виходили друком українські переклади чужомовних творів Модеста і Зінаїди Левицьких.

З початком 1930-х років правляча у Великій Україні партія більшовиків «згорнула» політику толерування українського національного ренесансу, помітно потіснила українську тематику з наукових, видавничих та кіностудійних планів і розгорнула широкомасштабну акцію цькування національних митців, проголошуючи найменший прояв українського патріотизму «буржуазним націоналізмом» та «фашизмом». У той же час - в умовах розкручування маховика «великого терору» в радянській Україні - західноукраїнські письменники, культурно-громадські та духовні діячі мали все-таки порівняно більшу свободу друку й мистецького самовияву. Варто згадати хоч би львівський часопис «Літературно-Науковий Вістник», довкола якого на початку 1930-х років об'єднались поети «празької школи» й де друкувалися вірші та статті «неокласика»-емігранта Юрія Клена. Тогочасні західноукраїнські й еміграційні українськомовні часописи охоче надавали свої шпальти для художніх перекладів, відповідаючи на культурні запити читачів, збагачуючи українськомовну перекладну літературу, зміцнюючи літературні зв'язки українців з Європою та світом.

Завдяки багато в чім подвижницькій перекладацькій праці спільно як наддніпрянців, так і Галичан, за 1920-30-ті роки в українських перекладах з'явилися сотні чужомовних творів, окремими виданнями - десятки й десятки книжок, включаючи багатотомники та перевидання (багатотомні видання здійснювали державні видавництва в УСРР). Публікувались і класичні твори зарубіжних авторів, і модні новинки. У Великій Україні окремі видання художніх творів здійснювались, в основному, на державній харківсько-київсько-одеській книговидавничій базі, хоч і невеликими накладами. Проте завдяки державній системі книгорозповсюдження ця література мала шанс дійти до міських та сільських бібліотек країни, до масового читача.

Всеохопний огляд книжкових та журнально-газетних видань художніх перекладів за вказаний період подається вперше. Такий огляд є нагальним, актуальним і, по суті, міждисциплінарним завданням сучасної української філології, адже перекладна література виступає невід'ємною ланкою національного літературного процесу. Наша мета полягає в тому, щоб панорамно показати широкий розмах перекладацької діяльності українських літераторів у період національного піднесення, чим довести непересічну роль перекладного слова у формуванні літературно-естетичних смаків і знань тогочасного читацького загалу та вагомий внесок українського письменства у культурно-духовне збагачення національної літератури перекладними творами, а також, що не менш важливо, - окреслити в єдності й цілісності перекладацький процес на Великій та Західній Україні, які хоч і були в міжвоєнне двадцятиліття розділені між собою кордоном, але жили спільною ідеєю національного відродження й прагненням збагатити рідну культуру перекладними творами, донести до українського читача світову класику та сучасну зарубіжну літературу рідною мовою.

Бібліографування українських художніх перекладів 1920-30-х років фактично здійснив, розпочавши їх нарисовий опис, талановитий перекладач, перекладознавець, видатний історик художнього перекладу, один із найкращих знавців української мови М. Н. Москаленко (1948-2006). Справжній подвижник української перекладацької справи, Михайло Никонович планував написати нариси з історії українського художнього перекладу міжвоєнного двадцятиліття, а потім послідовно охопити у своїх нарисах і всю історію художніх перекладів українською мовою аж до найближчого часу, але не встиг здійснити задуманого. У своєму огляді книжкових видань українських перекладів 1920-30-х років ми спираємося на автограф укладеної М. Н. Москаленком бібліографії з його власного архіву, що зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Вважаємо також за доцільне подати в рамках першого розділу нашого посібника текст незавершеного нарису М. Н. Москаленка, присвяченого описові перекладів 1920-30-х років, над яким Михайло Никонович працював до останніх днів свого життя і автограф якого нині зберігається в архіві М. Н. Москаленка, що в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, адже ця праця М. Н. Москаленка публікуватиметься вперше.

Широка панорама перекладних видань зі слов'янських, західних та східних мов, здійснених у міжвоєнне двадцятиліття, дозволяє стверджувати тогочасну ренесансну піднесеність не тільки в оригінальній, а й у перекладацькій творчості українських літераторів, вести мову про їхнє ставлення до перекладацької діяльності як до важливого чинника й органічного компонента національного відродження.

Перекладна література становить собою невід'ємну ланку національного літературного процесу. Колосальні масштаби перекладацької діяльності українських літераторів міжвоєнного двадцятиліття заслуговують на подальше ґрунтовне осмислення, чимало перекладів цього періоду ще чекають на своїх дослідників. У панорамно-оглядовому ракурсі художні переклади 1920-30-х років формату окремих книжкових видань виглядають багаточисельними й різноджерельними, вони доволі повнокровно відтворюють світову літературу для тогочасного українського читача. Чимало серед них і справжніх перлин перекладацької творчості, які не затерлися часовою відстанню, а, навпаки, увійшли в золотий фонд українського канону зарубіжної класики.

Кількісне зростання перекладної літератури на рубежі 1920-30-х років пояснюється кількома причинами. По-перше, свідомим прагненням представників української інтелігенції, які здобули освіту ще до жовтневої революції й знали по кілька іноземних мов, збагатити рідну літературу перекладними творами (причому, перекладами займались не лише професійні літератори, а й науковці, педагоги, адміністратори). По-друге, більшовицькою політикою культурного зближення народів СРСР та популяризації серед них російської літератури (саме тоді активно формувався радянський канон російської класики, тож переклади слугували інструментом утвердження цього канону, «м'якою формою» русифікації «братніх народів»). І, нарешті, по-третє, з кінця 1920-х - початку 1930-х років переклад ставав єдиним, бодай і мізерним, джерелом літературного заробітку й можливістю ще якийсь час протривати в літературі для тих українських письменників, які не зробилися відвертими більшовицькими аґітаторами, - особливо це стосується старої української інтелігенції, покоління діячів УНР, пильнованих і переслідуваних органами НКВС (рос. НКВД). Після падіння УНР для відомих (і менш відомих) політичних емігрантів, які опинилися на Заході в суворих економічних умовах життя у вигнанні, переклад художніх творів також був і засобом виживання, і способом самореалізації.

Проведене в Першому розділі посібника історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття доповнюється у Другому розділі біографічними есеїстичними довідками про перекладачів того періоду: від «найпродуктивніших», таких як Максим Рильський, Валер'ян Підмогильний, Михайло Рудницький, до цілих перекладацьких родин, видатних громадсько-державних діячів УНР та членів ВУАН, славетних активісток жіночого та громадського руху, відомих мовознавців, літературознавців, публіцистів, до нині фактично забутих літераторів та перекладачів тієї натхненної, стрімкої та невимовно трагічної епохи.

Відтак Другий розділ посібника став спробою поєднати в панорамному висвітленні перекладацький процес тогочасся з життєвими шляхами його творців, їхніми особистими долями, втіхами і стражданнями. В контексті осмислення творчих, професійних і суто людських доль українських літераторів, учених, державних та громадських діячів, які зробили свій внесок у царину художнього перекладу, перекладна література постає не лише інтеґральною частиною цільової національної літератури, але й невід'ємною ґранню культурно-духовного буття української нації, а разом з тим - і важливим штрихом чи навіть центральною рисою у творчому портреті багатьох українських митців тогочасся, чиї імена сьогодні необхідно повернути із забуття.

Тож у Другому розділі висвітлюються ключові аспекти біографій, наукова та художньо-перекладацька спадщина обдарованих українських літераторів 1920-х років, у т.ч. непересічних учених, мовознавців, наукових співробітників тогочасної Всеукраїнської академії наук (ВУАН), які були долучені до підготовки загальних перекладних та галузевих словників у 1920-ті й на початку 1930-х років і які пізніше стали жертвами більшовицьких репресій проти української інтелектуально-професійної еліти. Так, любов до української мови і культури, спільна справа художнього перекладу об'єднали талановитих лінгвістів та вчених інших напрямків навколо видатного проекту того часу - «словника живої української мови», над яким працював Інститут Наукової Української Мови при Всеукраїнській академії наук. Ця блискуча команда членів Академії змогла упорядкувати та відредагувати в 1920-ті - на початку 1930-х років понад п'ятдесят загальних та спеціальних словників, включаючи двомовні російсько-українські словники обох типів, більшість із яких були знищені в 1933 році, а низка інших також будуть знищені радянською владою до кінця 1930-х років.

Для подальшого адекватного розуміння матеріалів цієї книжки, завданням якої є об'єктивний опис того, ЩО і КИМ було зроблено в галузі художнього перекладу за 1920-30-х років, конче важливо чітко з'ясувати наступне. Якщо на початку 1920-х років твори репресованих радянською системою авторів (таких як М. Гумільов, Г. Чупринка й ін.) ще могли з'являтися друком, то з початку 1930-х вирок щодо автора і/чи перекладача автоматично означав заборону всіх його книжок усіма мовами. Звідси (за умови фізичної відсутності інших версій) - по-перше, поширена практика анонімного видання перекладів, як-от у хрестоматіях О. Білецького, яка взагалі стала масовою у 1940-ві роки, тільки тоді тексти репресованих вже й редагували до невпізнанності; по-друге, підписування перекладів чужими прізвищами (скажімо, як це зробив Б. Петрушевський під Зеровським перекладом «Бориса Годунова» О. Пушкіна); по-третє, термінове виготовлення нових версій - нехай гірших, але інших (докладніше про це див. монографію М. В. Стріхи «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням» [120, с. 206-207]).

Автор цього посібника, який складається з біо-бібліографічних матеріалів до курсу «Історія перекладу», присвячених перекладацькому процесу 1920-30-х рр., своєю цільовою аудиторією вбачає філолога широкого профілю: передусім, перекладознавця (особливо, історика перекладу), а також літературознавця, історика української та світової літератури. Корисним він буде і для істориків, журналістів, культурологів та політологів.

Розділ І. Історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття

1920-ті - початок 1930-х років небезпідставно можна назвати періодом розквіту перекладацької справи, яка за умови подальшого природного розвитку літературного процесу в Україні обіцяла висіятися значно багатшим перекладацьким досвідом, більшим розмаїттям шкіл і концепцій, ніж ті, що вціліли в лещатах режиму. Адже випробовували себе в перекладацтві десятки й десятки талановитих українських письменників. Окрім неокласиків, тоді формували свою перекладацьку майстерність і В. Мисик, і М. Йогансен, і П. Тичина, і М. Бажан, і Л. Первомайський, і Ю. Шпол (М. Яловий), і Г. Шкурупій, і М. Терещенко, і Т. Масенко, і В. Свідзинський, і К. Поліщук, і М. Ірчан, й І. Кулик, і багато інших обдарованих поетів, прозаїків, літераторів. Пам'ять про перекладацьку гілку українського ренесансу в наші дні відновлюється, але не так інтенсивно, як на це заслуговують і справжні майстри, і скромніші, проте помітні й досвідчені працівники на ниві художнього перекладу (як-от С. Буда, Б. Петрушевський, Б. Козловський, М. Іванов, О. Косач-Кривинюк), - репресовані, забуті й просто маловідомі, з понівеченими долями, нездійсненими задумами, втраченими рукописами; ті, хто вже зробив собі ім'я, й ті, хто не встиг утвердитись, не виявив свого таланту повною мірою, але сумлінно доклав свою частку праці до перекладацької справи.

Вже в період Хрущовської відлиги першим почав повертати пам'ять про перекладацьку гілку Розстріляного Відродження Г. П. Кочур - учень М. К. Зерова, сучасник і учасник літературного процесу 1920-30-х років. Його ґрунтовні статті, присвячені перекладацькій справі тих часів, нещодавно були передруковані в ювілейному двотомнику праць Г. П. Кочура (виданому до 100-річчя від дня народження) [55; 56]. Вказане видання є вагомим внеском в історію українського художнього перекладу і фактично виконує роль першої енциклопеції з перекладацької справи в Україні, особливо стосовно 1920-30-х років.

1.1 Загальний огляд перекладацької діяльності українських літераторів у 1920-30-ті роки

Серед розмаїття тогочасних перекладачів зустрічаються як відомі раніше імена (приміром, С. Васильченко, Н. Романович-Ткаченко, Х. Алчевська, М. Вороний, С. Буда, Л. Пахаревський, М. Чернявський), так і нові (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович, В. Підмогильний, Борис Тен, В. Мисик, Г. Кочур та десятки інших). Зокрема, до представників попереднього літературного покоління належав Володимир Самійленко, в перекладі якого в зазначений період вийшли «Тартюф» Мольєра, іспанська проза (деякі твори Вісенте Бласко Ібаньєса), поезії Ади Неґрі. Разом з тим, дещо з раніше перекладеного В. Самійленком з'являлося вже в нових перекладах. Так, 1933 р. у перекладі С. Буди виходять «Вибрані пісні» П.-Ж. Беранже, якого раніше перекладав В. Самійленко.

З поетичних авторитетів, які в той час відзначились і в галузі перекладу, не можна проминути таких імен, як Володимир Свідзинський, Дмитро Загул, Василь Бобинський і, звичайно ж, Павло Тичина. В. Свідзинський - перекладач Гесіода, Арістофана, В. Гюґо, О. Пушкіна. В. Бобинський перекладав французьких поетів. Д. Загул і В. Кобилянський - перекладачі німецьких поетів, зокрема Й.-В. Ґете, Й.-Ф. Шіллера, Г. Гайне. Так, протягом 1930-33 років вийшли чотири томи творів Гайнріха Гайне (із запланованих п'яти) - виключно в перекладах Дмитра Загула, який ще раніше разом із своїм приятелем, талановитим поетом В. Кобилянським зробив переклади для «Повного збірника творів Гайнріха Гайне» (1918-19 рр. з'явилися три частини першого тому цього збірника). Однак для п'ятитомника Д. Загул підготував або зовсім нові переклади, або ґрунтовно перероблені. В 1920-ті роки було опубліковано кілька перекладацьких праць Д. Загула, зокрема, «Вибір німецьких балад» (1927 р.), переспів поеми Дж. Ґ. Байрона «Мазепа» (1929 р.). За його редакцією також анонсувався вихід шеститомного видання творів Й.-Ф. Шіллера, десятитомника Й.-В. Ґете, але ці наміри Загулові вже не дали змоги здійснити.

Окремою темою для дослідження можуть бути переклади Павла Тичини, чия поетична індивідуальність своєрідно відбивалася і на тому, що він перекладав. Переклади Тичини з О. Туманяна, О. Блока, М. Богдановича, Я. Коласа, А. Акопяна, Р. М. Рільке й ін., виконані в 1920-30-ті рр., є самобутньою сторінкою в історії українського перекладацького мистецтва.

З'являються десятки перекладів з європейських, слов'янських та східних мов. Зокрема, у Харкові на початку 1926 р. була заснована Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), з філіями в Києві та Одесі, яка поряд з дослідницькою роботою також розгорнула видавничо-перекладацьку діяльність. Проте багато масштабних напрацювань цієї асоціації залишились нездійсненими. Так, 1934 р. була підготовлена до друку об'ємна «Антологія староіндійської літератури» в перекладах визначного професора-індолога П. Г. Ріттера із вступною статтею О. І. Білецького, яка довгий час лишалась у рукопису. З перекладів Павла Ріттера тоді були опубліковані лише деякі вірші Рабіндраната Тагора та староіндійська поема-елегія Калідаси «Хмара-вістун» (із санскриту, 1928 р.).

Щоправда, наклади видань 1920-30-х років були відносно невеликими (порівняно з накладами української прози того ж часу, до речі, сьогодні ці наклади ще в кілька разів менші!): «Роман про Трістана та Ізольду» Ж. Бедьє у перекладі М. Т. Рильського (1927 р.) - 3100 примірників, «Мадам Боварі» Ґ. Флобера в перекладі О. Бублик-Гордон (1930 р.) - 4000 примірників, збірка «Французькі класики XVII століття», до якої входять «Мистецтво поетичне» Буало, «Сід» Корнеля, «Мізантроп» Мольєра та «Федра» Расіна в перекладах М. Т. Рильського (1931 р.) - 3000 примірників.

Масштаби видання зарубіжної літератури (переважно класиків) висували потребу у значній кількості перекладачів з різних мов. Характерним для тих часів було те, що поряд із перекладачами-професіоналами перекладацькою діяльністю займалося чимало письменників, - окремі з них досягли в цій справі вершин професіоналізму, сформувавши українську школу художнього перекладу. Передусім у цьому зв'язку слід згадати Максима Рильського в галузі поезії й Валер'яна Підмогильного в галузі прози.

За нетривалий період розквіту українського книговидання окремі перекладачі встигли наскладати з власних перекладів по цілій бібліотечці. Найпомітніший серед таких працьовитих перекладачів прози - Валеріан Підмогильний. Він дебютував як перекладач 1925 р. перекладами оповідань Анатоля Франса - свого найулюбленішого письменника. Приблизно за одне десятиріччя в його перекладі вийшли друком такі твори: «Кандід, або Оптимізм» Вольтера (1927 р.), «Черниця», «Небіж Рамо», «Жак-фаталіст та його пан» Д. Дідро (двотомник; 1933 р.), «Про людину» Гельвеція, «Батько Горіо», «Кузен Понс» і «Кузина Бета» Оноре де Бальзака (Підмогильний готував до видання і багатотомне зібрання творів Бальзака, перший том якого з'явився 1931 р. за його редакцією), «Коломба» П. Меріме (1927 р.), «Листи з вітряка» А. Доде, «Любий друг», «Сильна, як смерть», «Щоденник на воді» та «Монт-Оріоль» Ґі де Мопассана (як учасник десятитомного видання творів Мопассана за редакцією проф. С. Савченка), «Таїс» (1927 р.), «Корчма королеви Педок» (1929 р.), «Пінгвінський острів», «На білому камені», «Вербовий манекен», «Тінявий берест» А. Франса (останні чотири твори увійшли до зібрання творів А. Франса, розпочатого 1930 р. й розрахованого на 24 томи, яке почало виходити за редакцією В. Підмогильного), «Атака автобусів» Ж. Ромена, «Оповідання» П. Ампа, повість «Життя А-Кі» китайського класика Лу Сіня (з французької мови). Перекладацька доля Валеріана Підмогильного була типовою: його творчий доробок, в тому числі й перекладний, надовго зник з літератури разом з ім'ям письменника.

Майстер літературної мови, В. Підмогильний і в перекладах виявив себе як тонкий, вправний стиліст. За проникливим спостереженням Григорія Кочура, «Підмогильному доводилося виступати в багатьох випадках піонером: він мусив перший знаходити відповідники для багатьох термінів, синтаксичних зворотів, тонкощів стилістики. І в багатьох випадках він переможно виходив з цих труднощів. Мова його перекладів, а надто пізніших, надзвичайно багата і барвиста й одночасно дуже природна» [57, с. 115].

1920-го року з'явилась «Антологія римської поезії» М. К. Зерова, до якої входили 22 переклади з шістьох авторів. Водночас це був початок великої, незавершеної праці Зерова над перекладанням античних митців, якої поет не припиняв до кінця свого життя, що увірвалося разом з коротким періодом пожвавлення літературного процесу й відносно сприятливого політичного клімату. Сергій Єфремов високо оцінив цю книжку в своїй «Історії українського письменства», написавши про її автора наступне: «Не дилетантом заходиться він біля своєї праці, а озброєний солідною підготовкою, і це, разом зі справжнім поетичним хистом, дало прегарні, немов ковані, переклади, що староримський побут влучно зодягають в одежу українського слова» [цит. за публікацією: 59, с. 209]. Це свого роду символічна праця. Зеровську антологію можна розцінювати як гідний наслідування приклад, як своєрідний дороговказ, мистецький орієнтир для розвитку перекладацької майстерності.

За спогадами Г. П. Кочура, 1921 р. група київських поетів почала працю над антологією французької поезії ХХ ст., але ця праця не була завершена. 1924 р. вийшла окремою книжкою тільки вступна стаття до цієї антології М. Я. Калиновича під назвою «Шляхи новітньої французької поезії». Пізніше, в 1928-30 рр. за редакцією С. В. Савченка та М. К. Зерова готувалася до видання антологія нової французької поезії - від «романтичного декадансу» (Теофіль Готьє, Ж. де Нерваль) до останніх днів, але вже підготовлена книга не вийшла друком. У ній М. Зеров виступав не тільки як перекладач парнасців, але й у «трохи несподіваному амплуа: поруч з класичним Л. де Лілем у нього бриніла зухвала пісенька Ш. Кро про копчений оселедець <…>, у нього чудово звучав Верхарн, верлібром він перекладав Дюамеля» [52, с. 84]. До антології мали увійти переклади й інших неокласиків. Тут, за висловом Г. П. Кочура, «М. Рильський змагався з Зеровим у відтворенні сонетів Ередіа, перекладав Верлена і Реньє». [52, с. 84] До речі, до участі в антології були залучені й західноукраїнські поети (за спогадом Г. П. Кочура, «вірші Кро надіслав М. І. Рудницький, деякі поезії Рембо повинні були йти в перекладі В. Бобинського» [52, с. 84]. М. Драй-Хмара зробив для антології переклади з Ш. Бодлера, Т. Готьє, Леконта де Ліля, С. Малларме, П.-М. Верлена, П. Клоделя, Ж. Лафорґа та ін. Працював над перекладами до цієї антології й Борис Тен, розквіт перекладацької діяльності якого припав на повоєнні роки (для вказаної антології він перекладав таких поетів, як Е. Верхарн, П.-М. Верлен, Ф. В'єле-Гріффен та ін.). Переклади Бориса Тена (а це п'ять віршів А. Шеньє та кілька пісень Великої французької революції) також увійшли до третього - і єдиного виданого з п'яти запланованих - тому «Хрестоматії з історії західних літератур», яку впорядковували Олександр Білецький та Микола Плевако, виданого 1931 року [137].

Г. П. Кочур не проминав нагоди вказати на майстерність Зерова-перекладача. Зокрема, у статті «Майстри перекладу» висловлено високу оцінку мовностилістичної природності Зеровських перекладів поряд з їх змістовою точністю, вказано на те, що вони по-справжньому втілюють якісно нову сходинку в розвитку українського поетичного перекладу: «Простежуючи еволюцію перекладацької манери М. Зерова, можна дійти висновку, що з бігом часу він досягав щоразу більшої точності у відтворенні всіх особливостей оригіналу, в тому числі й ритмічних. Але природністю мови він не поступався ніколи. Переклади Зерова з римських поетів - це гордість українського перекладацького мистецтва, школа й дороговказ для тих, хто пізніше брався привласнювати античних авторів українській літературі» [57, с. 111]. Переклади Зерова «прищеплювали українській поезії навички до строгої класичної форми, традиції посиленої роботи над словом, над віршовою технікою» [57, с. 111].

Як співредактор М. Зеров готував переклади до трьох нездійснених видань: вищезгаданої антології французької поезії, збірки поезій П.-Ж. Беранже (яку він готував разом з П. Филиповичем і М. Рильським) та збірки перекладних сонетів, маючи намір представити найвидатніших сонетистів світу. Проявив себе М. Зеров і як редактор чужих перекладів, удосконалюючи українську стилістику таких творів, як «Кандід» Вольтера (переклад В. Підмогильного), «Місячна трилогія» Юрія Жулавського (власне, третя частина трилогії, яку переклав Борис Тен, підписавшись «В. Томашівський»). Як засвідчив М. Рильський у передмові до свого перекладу «Пана Тадеуша» А. Міцкевича (перше видання 1927 р.), М. Зеров був корисним, невтомним порадником для багатьох тогочасних перекладачів.

З російської літератури також виходило чимало перекладів, над якими працювали найпомітніші на той час майстри. Так, збірку поезій Валерія Брюсова уклали М. Зеров, М. Рильський та П. Филипович. Цей задум виник ще 1923 р., коли літературна громадськість відзначала п'ятдесятиріччя В. Брюсова: до цієї дати й готувався вихід збірки перекладів його поезій з передмовою Бориса Якубського, приятеля й однодумця неокласиків; однак поява книжки затрималась - і збірка вийшла вже після смерті Валерія Брюсова.

1927 р. до дев'яносторіччя загибелі Олександра Пушкіна вийшли його «Вибрані твори» в перекладах неокласиків з передмовою П. Филиповича «Пушкін в українській літературі». П. Филипович, перекладацький доробок якого був відносно невеликий, окрім вже згаданих поезій В. Брюсова та О. Пушкіна, перекладав також Є. Баратинського, О. Барб'є, П.-Ж. Беранже, Ш. Бодлера. В цьому ж виданні поряд із П. Филиповичем та М. Зеровим (який, до речі, перекладав не тільки лірику, а й прозу О. Пушкіна, лірику М. Лермонтова, твори І. Буніна, М. Гоголя,

А. Чехова) як один з перших перекладачів О. Пушкіна в українській літературі радянського періоду виступив і М. Рильський.

Друге, доповнене видання вибраних творів О. Пушкіна з'явилося 1930 року. В цьому виданні дебютував як перекладач Василь Мисик. Тут поряд із перекладами таких визнаних майстрів, як М. Вороний, М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, розмістилися і три переклади В. Мисика. А через два роки в перекладі та з передмовою В. Мисика окремою збіркою вийшли «Пісні та поеми» Роберта Бернса. Крім перекладів з О. Пушкіна (серед них «Цигани»), Михайлові Драй-Хмарі належать переклади з М. Лермонтова (в т.ч. «Демон»). 1929 р. в перекладах і зі вступною статтею М. Драй-Хмари вийшла збірка поезій Максима Богдановича - перша збірка цього білоруського поета українською мовою; перекладав він і чеських поетів, працював над перекладами «Калевали» та «Божественної комедії» Данте, але не встиг завершити цієї праці.

1929 р. у видавництві «Книгоспілка» розпочалося тритомне видання «Вибраних творів» Антона Чехова, в якому взяли участь найкращі тогочасні перекладачі: М. Зеров, Б. Антоненко-Давидович, В. Підмогильний, Д. Тась (справжнє імя - Дмитро Михайлович Могилянський). Максим Рильський виступив тут у ролі силістичного редактора. Надзвичайно сумлінні, вдалі стилістичні правки Рильського до цього видання Григорій Кочур назвав «дуже повчальним зразком блискучої редакторської роботи» [58, с. 101]. Сам Рильський прочитав доповідь про принципи своєї праці на засіданні, присвяченому 25-річчю смерті А. Чехова. Ця доповідь була надрукована в другому томі вказаного видання під назвою «Чехов по-українському». Однак, і це видання також не було закінчене: вийшли тільки два томи.

До перекладання творів Миколи Гоголя долучилися представники різних поколінь і літературних шкіл. Цей повною мірою український, як і російський, класик став містком між старшими (як-от Степан Васильченко, в перекладі якого 1930 р. вийшли «Оповідання» М. Гоголя) і молодшими перекладачами (як-от Максим Рильський чи Андрій Ніковський (псевд. А. Василько), в чиїх перекладах того ж 1930 р. вийшли «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» і «Тарас Бульба» відповідно).

У другій пол. 1920-х - першій пол. 1930-х рp. вийшло чимало багатотомних видань зарубіжних класиків: 1927-30 рр. - повна збірка творів Джека Лондона (за редакцією Освальда Бургардта), десятитомник Ґі де Мопассана (за редакцією проф. С. Савченка), 1929-32 рр. - двадцятисемитомник Еміля Золя, 1930-33 рр. - вісім томів «Творів» Анатоля Франса із задуманих 24 томів (за редакцією В. Підмогильного), також окремо вийшли три більші твори й три збірки оповідань А. Франса. На першому томі припинилося видання «Вибраних творів» Оноре де Бальзака (1934 р.), хоч окремими виданнями його твори виходили в ті роки кількаразово. видання творів Ґюстава Флобера увірвалося на двох томах («Мадам Боварі» та «Саламбо»). З'явився в друці двотомник творів Дені Дідро (1933 р.). Окремими томами виходили твори Мольєра, Вольтера, П. Меріме, Ж. Верна та ін. Перекладалися й твори третьорядних, але популярних у ті часи авторів на кшталт П. Ампа, якого переоцінювали як ледь не єдиного по-справжньому сучасного пролетарського письменника. І все ж, твори сучасних письменників перекладалися рідше, ніж класиків (перший том роману «Жан-Крістоф» Р. Роллана, роман «Грозова ніч» Ж. Дюамеля, оповідання Ж. Ромена).

Редакторами названих видань та авторами вступних статей були такі видатні літературознавці, як О. І. Білецький, С. В. Савченко, С. І. Родзевич.

Видатний мовознавець, літературознавець, дослідник перекладу Олександр Іванович Білецький (1884, Казань - 1961, Київ) увійшов в історію перекладної літератури і як упорядник, і як автор вступних статей до перекладних творів. Так, у супроводі статті О. І. Білецького вийшов переклад «Ґарґантюа і Пантаґрюеля» Ф. Рабле (щоправда, неповний) у виконанні напрочуд працьовитого, вправного перекладача Миколи Іванова, який також перекладав твори Ж. Верна, А. Доде, В. Гюґо, Г. Уеллса, Дж. Свіфта, М. де Сервантеса та ін. Син Олександра Івановича - Андрій Олександрович Білецький - сьогодні майже невідомий як перекладач художніх творів. А йому належить переклад роману Жюля Верна «Від Землі до Місяця» (видозмінена назва роману «Подорож на Місяць»), який був оприлюднений 1935 року в харківсько-одеському «Дитвидаві». Цей роман класика жанру фантастики вийшов 1928 року під назвою «Подорож на Місяць» у видавництві «Український робітник». Тоді переклад здійснили Леонід Пахаревський і Н. Пихова, одначе в подальші роки ім'я Леоніда Пахаревського вилучили з літератури, тож постала потреба в новому перекладі, який і зробив Андрій Білецький. Йому належить також переклад роману Вальтера Скотта «Квентін Дорвард» (Харків-Одеса: «Дитвидав», 1936; перевидання було здійснене 1956 року).

З сучасної літератури в 1920-ті рp. багато перекладався великий бельгійський поет Еміль Верхарн, чия творчість була надзвичайно популярною в той час. 1922 року Микола Терещенко підготував в українському перекладі збірку поезій Е. Верхарна, яка містила близько двох десятків поетичних творів. Це було перше окреме видання, що знайомило українського читача з творчістю Верхарна, поодинокі вірші якого з'являлися друком в українській періодиці й раніше, але не могли скласти цілісного уявлення про його творчу манеру. Вказана збірка - в розширеному перекладачем вигляді, з переробленими й поліпшеними перекладами - була перевидана 1927 р. Частковою реалізацією ще одного творчого задуму М. Терещенка - дати у власних перекладах антологію французької поезії від найдавніших часів до сучасності - стали поодинокі публікації в часописі «Життя й революція» та в окремих збірках (зокрема, В. Гюґо, Л. Арагона).

На рубіж 1920-30-х років припадає пік випуску перекладної літератури в радянській Україні. Якщо в 1928-29 рр. лідирувала харківська «Книгоспілка», то 1930 р. (злившись із «Книгоспілкою») домінувало Державне видавництво України. Причому виходили друком різновартісні твори зарубіжних письменників, у т.ч. чимало книжок-метеликів на одне оповідання забутих нині авторів, як-от: Джеймс Вотермен. Боягуз. Опов. Перекл. Марія Рябова та Григорій Оберемок (Х.-Одеса: ДВУ, 1930, 40 с.); Ф. Марс. Дикий газ. Опов. Перекл. Марія Рябова і Григорій Оберемок (Х.-Одеса: ДВУ, 1930, 28 с.); На чужині. Опов. Перекл. Марія Рябова (Х.: ДВУ, 1930, 24 с.); Шибай-голова. Опов. Перекл. Марія Рябова (Х.: ДВУ, 1930, 22 с.); Віл Мек Мегон. Перекинчик. Опов. Перекл. Марія Рябова (Х.-Одеса: ДВУ, 1930, 28 с.); С. Олдін. Джім. Опов. Перекл. Я. Мексін. (К.: «Культура», 1930, 12 с.); А. Стефенсон. В приймах у шкільного колективу. Перекл. Пантелеймон Ковальов (К.: «Культура», 1930, 46 с.); Узда (Луїза Рам'є). Мовчання. Опов. Перекл. С. Якимович (К.: «Культура», 1930, 24 с.); Не сказала! Опов. (Х.: ДВУ, 1930, 18 с.); М. Рансмайєр. У чорній фашистській Баварії. Опов. (Х.: «Молодий більшовик», 1931, 32 с.).

У цьому різнобарв'ї оповідних творів траплялися й інші форми малого жанру, зокрема, одноактівки та сцени: Луїс Інфанте, Міґель Прієто. Оборона Мадріда. Фарс для лялькового театру. Перекл. Максим Рильський (К.: «Радянська школа», 1939, 8 с.); Альф Рабатц. Червона повідь. Сцени. Перекл. з нім. Ірина Стешенко (Х.: Рух, 1931, 24 с.).

А з-поміж зарубіжних авторів опублікованих у той-таки період повістей та романів теж немало забутих у наші дні письменників. Назвемо деякі з видань цього штибу: Гарі Домела. Самозваний принц. Життя і пригоди Гарі Домела. Власноручно написані ним самим у тюрмі в Кельні (Х.: ДВУ, 1928, 260 с.); За сюжетом цього твору на початку 1930-х років у Свердловському театрі музичної комедії була поставлена оперета під назвою «Гарри Домела». Капітан д'Анрі. В полоні морському. Повість. Перекл. М. Зубаровський (Х.: «Книгоспілка», 1928, 340 с.); М. Ґрен. Чорний месник. Перекл. Надія Янко-Триницька (К.: Час, 1929, 128 с.); Афім Асанга. Чорна хвиля. Негрський роман. З нім. перекл.

О. Довгопіл (Х.: ДВУ, 1929, 196 с.); А. Алорж. Небо проти землі. Наук.-фант. роман. З фр. перекл. М. Романенко. (Х.: ДВУ, 1929, 157 с.); Густав Янсон. В Пітьмі. Роман. З нім. перекл. Охрім Соболів (Х.: ДВУ, 1929, 198 с.); Ален Лобро. Ян-Метис. Повість. Перекл. Микола Іванов (Х.: ДВУ, 1930, 156 с.).

Варто згадати, що художньо невибагливі пропагандистські твори виходили у 1920-30-ті роки не лише на території радянської України, а й у зарубіжних прорадянських видавництвах, на підтвердження чого можемо навести таке джерело: А. Лянгман. Зрадник. Робітнича драма. Перекл. Мирослав Ірчан (Вінніпег, 1925).

Протягом 1935-40 рр. інтенсивність видання перекладної літератури спадає. Прикро, що залишаються невиданими підготовлені до друку рукописи, незавершеними багатотомні видання, розпочаті раніше. Так, із п'яти запланованих томів «Хрестоматії з історії західних літератур», яку впорядковували О. І. Білецький та М. А. Плевако, світ побачив лише третій том (1931 р.). З відомих політичних причин переклади почали нерідко друкуватись анонімно. Так вийшли, наприклад, «Легенда про Уленшпігеля» Шарля де Костера (1937 р.) із зазначенням: «переклад за редакцією Татаринова», «Борис Годунов» О. Пушкіна (переклад Миколи Зерова, який вміщено у двотомнику Пушкіна 1937 р. під прізвищем Б. Петрушевського, який підписався під цим перекладом, по-перше, щоб той міг вийти друком, а по-друге, щоб передати гонорар дружині Миколи Костьовича - Софії Федорівні Зеровій). Зібрання творів Дж. Лондона, О. де Бальзака, Г. Гайне залишились незакінченими, а зібрання творів Й.-В. Ґете, Й.-Ф. Шіллера, М. Лермонтова так і не побачили світ. Окремі масштабні проекти, все ж таки, були здійснені, зокрема, в 1937 р. вийшов двотомник творів О. Пушкіна, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі в перекладі Миколи Бажана, «Орлеанська діва» Вольтера в перекладі М. Рильського, поема «Німеччина (Зимова казка)» Г. Гайне в перекладі Л. Первомайського.

За цей час з'являється ще кілька примітних нових публікацій, зокрема, «Хрестоматія західноєвропейської літератури для середньої школи» (1936 р.; перевидання 1937 р.), хрестоматія «Антична література. Зразки старогрецької та римської художньої літератури» (1938 р.) в упорядкуванні О. І. Білецького, твори сучасної літератури (для прикладу, антивоєнний роман «Вогонь» А. Барбюса), окремі твори класиків (О. де Бальзака, Ф. Стендаля, В. Гюґо). Однак розмах видавничої діяльності звужується. При цьому деякі твори перекладалися вдруге. Зокрема, «Батько Горіо» О. де Бальзака (шкільне видання в перекладі Єлизавети Старинкевич), роман «Любий друг» Ґі де Мопассана (у перекладі Володимира Державина), - попередні якісні переклади обох цих творів В. Підмогильного не могли з'явитися друком через загибель перекладача в радянських концтаборах. 1940 р. вийшов перший том «Творів» П. Меріме (в перекладі Сергія Буди).

...

Подобные документы

  • Бібліографічний опис як сукупність логічно цілісного тексту, зміст інформації на матеріальному носієві. Методика складання бібліографічного опису. Види бібліографічного опису. Бібліографічний опис як результат наукової обробки документів.

    реферат [47,0 K], добавлен 30.11.2008

  • Особливості стилю Р. Бернса, тематика творів. Короткий опис найвідоміших віршів поета, головні герої. Внесок Василя Мисика в українську бернсіану. Роль П. Грабовського й І. Франка як популяризаторів і перекладачів Бернса. М. Лукаш і його переклади поета.

    дипломная работа [203,6 K], добавлен 03.11.2010

  • Этапы і асаблівасці развіцця беларускай культуры ў часы грамадзянскай воны 1917-1920 гг. Ўклад у развіццё культуры прадстаўнікоў літаратуры. Аналіз найбольш выбітных твораў таго часу. Актывізацыя нацыянальна-культурнага руху, грамадска-палітычны выдання.

    курсовая работа [41,9 K], добавлен 20.03.2013

  • Вивчення біографії, років життя та головних рис творчості видатних українських письменників: І.П. Котляревського, І.Я. Франко, Ліни Костенко, Марко Вовчка, М.Г. Хвильового, О.П. Довженко, Ольги Кобилянський, Панаса Мирного, Тараса Шевченка та інших.

    реферат [30,2 K], добавлен 14.05.2011

  • Народження та ранні роки життя поетеси. Перебування за кордоном та знайомство з видатними людьми того часу. Вихід першої збірки творів "Народні оповідання" та знайомство з майбутнім чоловіком. Значення творчості Марка Вовчка та її міжнародний вплив.

    презентация [1,0 M], добавлен 09.04.2012

  • Характеристика позицій українських вчених, письменників та істориків щодо твору Г. Боплана "Опис України", виявлення їх своєрідності та індивідуальності. Аналіз впливу змісту твору на подальші теоретичні та художні праці українських письменників.

    статья [24,6 K], добавлен 18.12.2017

  • Коротка біографічна довідка з життя Василя Шкляра. Тема боротьби українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках у романі "Чорний Ворон". Відображення війни Холодноярської республіки. Жанрово-стильові різновиди історичної романістики.

    реферат [26,9 K], добавлен 28.04.2013

  • Аналіз проблеми "Адам Міцкевич і Україна" в українській літературній критиці. Загальна характеристика та особливості творчості А. Міцкевича, її оцінка українськими літературними митцями. Дослідження українських перекладів та публікацій творів Міцкевича.

    дипломная работа [109,3 K], добавлен 22.10.2010

  • Апавяданні З. Бядулі як адны з першых у малой прозе 1920-х гг. Вобраз новага героя, рабочага-рэвалюцыянера, актывіста, камуніста малюецца ў апавяданнях. Сюжэтныя рамкі беларускага "сярэдняга" эпасу. Арганічнае зліццё мастацкасці і дакументальнасці.

    реферат [34,3 K], добавлен 23.02.2011

  • Короткий нарис життя та творчості деяких вдатних українських поетів різних епох: І. Величковського, В. Герасим'юка, В. Забіли, І. Котляревського, Г. Сковороди, Т. Шевченка. аналіз відомих творів даних літературних діячів, етапи формування їх світогляду.

    контрольная работа [379,2 K], добавлен 04.03.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.