Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Теорія перекладу розвивалася поруч із практикою. Це засвідчують численні статті та рецензії неокласиків і близьких до них літераторів, таких як С. Родзевич, С. Савченко, А. Ніковський, В. Державин та ін., у яких розглядалися актуальні проблеми перекладання. Як влучно висловився про неокласиків Г. Кочур у своїй фундаментальній статті «Перекладацький доробок неокласиків»: «До кожного з них можна застосувати латинське означення "poeta doctus" - учений поет, бо вони були не лише поети, а ще й критики та історики літератури, не тільки перекладачі, але й теоретики перекладу» [59, с. 208]. Так, ще один з п'ятірного ґрона неокласиків - Освальд Бургардт, про якого досі тут не згадувалося, - автор не лише численних поетичних перекладів з німецької, французької, англійської мов, а також публікацій про творчість західноєвропейських поетів (зокрема, про англійського лірика П. Б. Шеллі). О. Бургардт друкував літературно-критичні та перекладознавчі статті, рецензував твори українських письменників (оповідання В. Підмогильного, поезії М. Драй-Хмари, О. Журливої та ін.), переклади зарубіжних творів, зокрема, оповідання А. Франса в перекладах В. Підмогильного (Київ: ДВУ, 1925).

Крім неокласиків, розвиткові українського перекладознавства в 1920-30-ті роки прислужилося немало тогочасних літераторів і літературних критиків, як-от Григорій Майфет та Іван Кулик - засновники української критики в галузі англомовної шевченкіани [64], Володимир Державин, Майк Йогансен та ін.

Зокрема, Володимир Державин (перекладач творів Ґ. де Мопассана, Ч. Дарвіна, Лонґа й ін.) був знаний і відомому російському теоретикові Андрію Федорову, співавтору разом з Корнієм Чуковським вельми популярної праці «Искусство перевода» (Чуковському належить розділ, присвячений перекладові прози, Федорову - розділ про переклад поезії), вперше виданої 1930 р., в якій він робить посилання на «харківського теоретика» перекладу В. Державина (зокрема на його публікацію в журналі «Плужанин» за 1927 р., № 9). Особливо багато В. Державин як рецензент друкувався в харківському часописі «Червоний шлях», менше - в київському часописі «Життя й революція», а в харківському часописі «Критика» вів розділ «Новинки зарубіжної літератури», де друкував свої рецензії на перекладні й неперекладні твори зарубіжної белетристики. В харківському часописі «Красное слово» з'являлися рецензії В. Державина на російськомовні переклади творів українських письменників (П. Панча, М. Хвильового та ін.). Спорадично його рецензії на переклади зарубіжної літератури російською мовою з'являлись і в журналах «Пролетарий» та «Харьковский рабочий».

Протягом 1920-30-х рр. В. Державин писав вступні статті до українських перекладів зарубіжних класиків, зокрема до «Декамерона» Дж. Бокаччо (Харків: ДВУ, 1929), рецензував переклади зарубіжних творів («Хрестоматію з історії західних літератур» за ред. О. Білецького та М. Плевака, п'єсу «14-е липня» Р. Ролана, філософську повість «Кандід, або Оптимізм» Вольтера, роман «Життя» Ґ. де Мопассана, поеми Е. Верхарна, оповідання Дж. Лондона, роман «Дев'яносто третій рік» В. Гюґо, драму Й.-Ф. Шіллера «Вільгельм Телль», комедії Мольєра, твори О. Пушкіна, М. Гоголя та ін.), в т.ч. й російськомовні переклади («Поэтику» Аристотеля тощо), літературно-критичні есе та книги з теорії й історії літератури, в т.ч. російськомовні, франкомовні та німецькомовні видання.

Зокрема, в харківському часописі «Червоний шлях», у якому незрідка друкувались поетичні переклади неокласиків (сонети Ж. Ередіа та фрагмент із поеми Лукреція Кара «Про природу (речей)» у перекладах М. Зерова, поезії Леконта де Ліля, М. Богдановича в перекладах М. Драй-Хмари, поезії С. Малларме, А. Міцкевича, Н. Ушакова в перекладах М. Рильського, поезії П. Б. Шеллі, Е. Верхарна, А. Рембо, Й. Вінклера й ін. у перекладах Освальда Бургардта), знаходимо рецензії В. Державина на такі книги: «Техника писательского ремесла» та інші праці В. Шкловського, «Введение в этническую психологию» Г. Шпета, «Формальный метод в истории литературы» Б. Енгельгардта, «Теория романа» Б. Грифцова, «Задачи искусствоведения. Вопросы теории пространственных искусств» Д. Недовича, «Язык и общество» Р. Шора, «Теория литературных стилей» П. Сакуліна, зб. «Современная литературная Украина» за редакцією А. Гатова та С. Пилипенка, зб. «Природа новелі» Г. Майфета й ін. Широко рецензував В. Державин і художні твори українських письменників (зокрема, збірку поезій В. Свідзинського «Вересень», роман Є. Плужника «Недуга», збірки поезій Г. Косяченка «Віхоли» та «Шторм», п'єсу І. Микитенка «Іду», поетичні збірки В. Поліщука «Металевий тембр: Поезії індустріальної доби» та «Геніальні кристали», історичну повість К. Гриневичевої «Шеломи в сонці» й інші твори).

Поряд з літературно-критичними дослідженнями тогочасної західноєвропейської та північноамериканської літератури (публікації про таких різних письменників, як Джек Лондон, Шервуд Андерсон, Еміль Верхарн та багато інших) В. Державин у той період публікував статті, в яких поєднувалось зарубіжне літературознавство з перекладознавством, як-от у статті «Наші переклади з західних класиків та потреби сучасного читача» («Червоний шлях», 1930, №10). Цілком закономірно, що в еміграційний період своєї літературної діяльності В. Державин долучився до популяризації й пропаганди поетичної та перекладацької творчості близьких йому за духом неокласиків.

У тому-таки часописі «Червоний шлях» друкувались і цікаві рецензії Григорія Майфета - талановитого літературного критика й теоретика, дослідника західноєвропейської та північноамериканської літератури, автора багатьох статей про творчість зарубіжних письменників (зокрема, Стефана Цвейга), а також автора відомої збірки літературних розвідок «Природа новелі» (Харків: ДВУ, 1929). Серед численних рецензій Г. Майфета: рецензії на твори українських письменників (І. Франка, М. Хвильового, Ю. Яновського, М. Ірчана, Я. Качури, Д. Фальківського, Н. Забіли, В. Петрова, М. Ялового, М. Рильського, Г. Епіка, А. Любченка, С. Пилипенка, С. Скляренка, В. Чечвянського й інших), а також на українські переклади творів Е. Золя, роману «Отель Савой» Й. Рота, історичної повісті «Фараон» Б. Пруса, «Декамерона» Дж. Бокаччо та інших зарубіжних творів.

Відгукнувся Г. Майфет рецензією в «Червоному шляху» й на перевидання «Гамлета» в перекладі М. Старицького за редакцією, зі статтею й примітками А. Ніковського та зі статтею С. Родзевича (Харків: Книгоспілка, 1928). Блискавичною була реакція Г. Майфета на історичної ваги працю О. Фінкеля «Теорія й практика перекладу» (Харків: ДВУ, 1929) - перший на теренах СРСР підручник з перекладознавства («Червоний шлях», 1929, № 12).

Іван Кулик досліджував та багато перекладав тогочасну північноамериканську поезію й, поміж іншого, впорядкував «Антологію американської поезії. 1855-1925», що вийшла друком у Харкові (ДВУ) 1928 р. (оперативну рецензію О. Бургардта на це видання вміщено в «Червоному шляху» за 1928 р., № 11). І. Кулик був добре обізнаний з американською літературою, перебував у США та Канаді. «Антологія американської поезії», котру можна назвати основною перекладацькою працею Кулика, містила твори сучасних поетів, а поряд з ними чимало уваги було приділено творчості їх попередника - Уолта Уїтмена. Кулик був першим перекладачем Уїтмена українською мовою (в т.ч. його знаменитої поеми «Листя трави»); перекладав він і Р. Бернса. В основному, І. Кулик робив переклади з англійської, менше - з німецької та російської (зокрема, Е. Багрицького). До третього тому «Хрестоматії з історії західних літератур» («Літератури XVII-XVIII ст., доби абсолютної монархії та буржуазних революційних рухів») в упорядкуванні О. Білецького та М. Плевака (Харків: Державне видавниче об'єднання України : Радянська школа, 1931. - 649 с.) Іван Кулик подав кілька невеликих уривків з американських поетів ХVІІІ століття. 1932 року він переклав поему Бруно Ясенського «Слово про Якуба Шелю». 1936 року в його перекладі вийшла повна збірка віршів Ніколоза Бараташвілі. Він також рецензував твори українських письменників (М. Ірчана, Д. Борзяка й ін.) та англомовні переклади української літератури. Так, вельми цікавою є його рецензія на доволі відому збірку англомовних перекладів українських народних пісень та поетичних творів Т. Шевченка, С. Руданського, С. Воробкевича і Ю. Федьковича [152] («Червоний шлях», 1924, № 6).

Обдарований письменник, літературний критик і перекладач Майк Йогансен перекладав німецькомовну поезію (зокрема, Р. М. Рільке), а також дещо з російської та єврейської поезії. На сторінках «Червоного шляху» за 1923-25 рр. зустрінемо рецензії М. Йогансена на твори українських письменників (Гео Шкурупія, С. Пилипенка, О. Слісаренка, В. Елланського, Остапа Вишні), мовознавців (В. Сімовича, О. Синявського, І. Огієнка, О. Курила й ін.), а також його рецензії на мистецькі (журнал «Шляхи мистецтва»), наукові («Записки Історично-філологічного відділу ВУАН») та навчальні (Д. Загул «Поетика: Підручник по теорії поезії») видання.

Як переконуємось, у 1920-30-х рр. перекладацька та перекладознавчо-критична діяльність складала органічну частку творчості багатьох визначних українських письменників, літературних критиків, професорів-філологів. Це були справжні ренесансні особистості, з широким гуманітарним світоглядом, оптимістичним поглядом на суспільно-просвітницьку та націєтворчу роль літератури, вірою в майбутнє свого народу.

Перекладачі такого рівня, як В. Підмогильний, безумовно, заслуговують на окреме дисертаційне дослідження (серед перекладачів прози поруч із Підмогильним варто згадати професора-мовознавця М. Я. Калиновича, який перекладав Дж. Конрада та Г. Уеллса). Взагалі, бракує дисертацій про перекладацький метод письменників-перекладачів цього періоду. Корисним було б видання бібліографії художнього перекладу 1920-30-х рр., яку не встиг завершити й, відповідно, опублікувати визначний перекладач і перекладознавець М. Н. Москаленко (1948-2006). Слід також налагодити пошукову працю з відтворення біографій маловідомих перекладачів тієї епохи. Адже про багатьох із них просто немає біографічних відомостей. Зокрема, про харківського мовознавця Б. Ткаченка, який разом з М. Йогансеном перекладав Е. По; про вінничанина С. Смеречинського, який 1927 р. видав у Вінниці свій переклад «Пісень Білітіди» П. Луїса (їх згадує Г. П. Кочур у своїх «Зауваженнях до проекту тематичного словника УЛЕ») [53, с. 180]. У видавничих планах повинно знайтися місце для видання збірників літературно-критичних і перекладознавчих праць неокласиків та їхніх однодумців, окремої антології перекладів неокласиків, включаючи ті, що були опубліковані вже посмертно (в часописі «Всесвіт» та інших джерелах - завдяки зусиллям таких подвижників, як Г. П. Кочур), а також - у перспективі - неопубліковані переклади, які ще можна сподіватися знайти у приватних, академічних та музейних архівах.

На окрему увагу заслуговує й така важлива сторінка українського перекладацтва, як переклади для опери, яку тоді вважали «найелітнішим» жанром. Українські переклади оперних лібрето робилися ще з початку ХХ ст. Варто згадати хоч би переклад Миколою Садовським лібрето відомої опери чеського композитора Б. Сметани (1824-1884) «Продана наречена» Текст лібрето, відомого своєю глибокою народністю, написав знаний чеський поет, публіцист, письменник Карел Сабіна. для репертуару театру Товариства українських артистів, створеного ним 1906 року, - ця опера входила до плану «європеїзації» українського театру, розробленого Товариством.

Про переклади Миколою Карповичем лібрето двох опер дізнаємося зі спогадів артистки і письменниці Софії Віталіївни Тобілевич (1860-1953): «Буряні події 1905 року налякали російський уряд і тому цензори трохи пом'якшали у справі українського репертуару. Було дозволено перекладати твори російської та іноземної класики. Звичайно, Садовський поспішив використати цю нагоду і почав працювати над тими п'єсами, які по духу були зрозумілі нашій українській публіці. Перш за все його увагу привернув «Ревізор» М. Гоголя, а в короткому часі після того він переклав лібретто двох опер, зміст яких був близький до життя нашого народу: "Продана наречена" Сметани і "Галька" Монюшка». Тобілевич С.В. На роздоріжжі (Частина третя) / Софія Віталіївна Тобілевич. Мої стежки і зустрічі. - Ч. 8. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

library.kr.ua/elib/tobilevych_sv/sofya8.html

Авторитетний перекладознавець нашого часу Максим Стріха дослідив створення українських лібрето, зокрема, в період «українізації» оперних постановок, запровадженої з 1926 року. Ось як Максим Віталійович описав історичні передумови появи українських перекладів оперних творів: «Одним із найбільших здобутків політики «українізації», яка послідовно здійснювалася в радянській Україні протягом 1923-29 років, стало рішення Раднаркому УСРР про утворення 1926 року об'єднання трьох державних оперних театрів - Харківського, Київського та Одеського. Всі оперні вистави у цих театрах мусили виконуватися виключно українською мовою. При цьому було взято курс на домінування в репертуарі саме західних і російських опер. <…> Державну оперу імені Карла Лібкнехта в Києві (тепер - Національна опера України імені Тараса Шевченка) було урочисто відкрито 1 жовтня 1926 року виставою «Аїда» Дж. Верді» [119].

У своїй статті «Опера: проблема мови виконання» Максим Стріха наводить факт участі у першому сезоні української опери в Харкові славетного російського тенора Леоніда Собінова, який спеціально вивчив українську мову, щоб заспівати нею на українській сцені партії Лоенгріна та Ленського. За власним висловом співака, який пишався своїми успіхами в опануванні української мови, ця мова «звучить поетично, красиво й легко» (див.: Собинов Л.В. Том первый. Письма / Леонид Витальевич Собинов. - Москва: Искусство, 1970. - С. 618) [цит. за публікацією: 119].

До створення перекладів для української опери долучилися провідні тогочасні митці. Найпершою варто згадати Людмилу Старицьку-Черняхівську, яка переклала лібрето багатьох класичних опер - «Орфей» К.-В. Глюка, «Ріґолетто», «Аїда» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні, «Золотий півник» М. Римського-Корсакова (після засудження письменниці 1930 р. й заслання до м. Сталіно, звідки вона повернулася до Києва лише 1935 р., в її перекладах продовжували йти оперні вистави на сцені Київського оперного театру, але - анонімно, а після того, як вона подала в суд на дирекцію Київської опери, - у незначній редакції за підписами інших осіб. Микола Вороний, який у 1920-ті роки завідував літературною частиною Харківської опери, теж брав жваву участь в українізації лібрето зарубіжних опер. Багато зробив для українізації оперного мистецтва і Максим Рильський, який від 1935 до 1942 року був завлітом Київської опери й переклав у цей період низку лібрето для репертуару оперного театру. До створення українськомовних лібрето долучився і Микола Бажан (який 1938 року переклав лібрето для опери грузинського композитора Захарія Паліашвілі «Даїсі», що того-таки року йшла у Київському театрі опери та балету), а пізніше переклав лібрето для класичних російських опер «Борис Годунов», «Хованщина» Модеста Мусоргського, «Князь Ігор» Олександра Бородіна. Лібрето іншомовних опер перекладали Павло Тичина, Борис Тен, Діодор Бобир, Микола Лукаш та ін.

Варто наголосити, що створений українськими літературними діячами «корпус перекладів лібрето класичних опер за своїми якостями здебільшого суттєво перевищував ті застарілі переклади ХІХ століття, які використовували тоді оперні театри Росії» [119]. Пояснюється це поєднанням літературного й музичного хисту, яким володіли більшість із українських перекладачів лібрето. Зокрема, Павло Тичина, - який керував у Чернігові семінарським хором, а пізніше кількома хорами в Києві, грав на кларнеті, фортепіано, бандурі, чудово знав теорію музики, писав про музикантів та композиторів, - перекладав лібрето таких опер, як «Лоенгрін» Р. Ваґнера, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Син мандарина» В. Крилова, «Східний дантист» А. Пароняна та ін.

Отже, за правомірним висновком Максима Стріхи: «"Українізація" опери (як найбільш престижного й «статусного» на той час мистецького жанру) мала в 1920-ті роки й пізніше велике значення для утвердження повностатусносності української культури й української мови» [119]. На жаль, більшість перекладених лібрето лишилися неопублікованими, а в наш час, як нагадує Максим Віталійович, «у зв'язку з масовим переходом театрів на виконання опер мовами оригіналів, і взагалі ці тексти перебувають під загрозою знищення» [119].

Опубліковано в ті часи було лише кілька лібрето, зокрема, 1928 р. - лібрето опери Джоакіно Россіні «Севільський цирульник», яке переклав Олексій Варавва (Харків: «Рух»), 1937 р. - лібрето опери М. А. Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана» за О. Пушкіним у перекладі Павла Тичини. А от неопублікованими залишилося значно більше перекладених лібрето, частина з яких уже втрачена безповоротно. Серед таких, що не збереглися, - лібрето опери Ваґнера «Нюрнберзькі майстерзінґери» в перекладі Бориса Даниловича Ткаченка (сина письменника Данила Ткаченка, відомого під псевдонімом Данило Пісочинець та низкою інших псевдонімів, який передав синові своє захоплення театром та оперним мистецтвом і сам писав українські п'єси й оперні лібрето).

Після згортання політики «українізації» на початку 1930-х рр. під загрозою опинилися й українські постановки опер. За нагадуванням Максима Стріхи, українські митці у той час вдавалися до «відчайдушно-сміливих акцій на захист укpаїномовності оперних театрів», зокрема Максим Рильський, ризикуючи собою і своєю родиною, «1939 року написав листа до першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хpущова з пpотестом пpоти планованого пеpеходу до виконання pосійських опеp мовою оpигіналу» (див.: Рильський М. Зібрання творів у 20 томах / Максим Рильський. - Т. 19. - К.: Наукова думка, 1988. - С. 178-180) [119].

Долі майже всіх українських перекладачів міжвоєнного двадцятиліття складались типово трагічно: як і долі тих літераторів, які не займались або лише фрагментарно займались художнім перекладом (хоча таких, не захоплених перекладацькою справою, лишалися одиниці!). Вже з початком тридцятих років сталінська коса смерті почала викошувати українську культуру та її творців. Тим ціннішим і пошаннішим для нащадків лишається їхній перекладацький доробок.

1933 року морально зламався найтонший український лірик Павло Тичина, написавши для дитячої газети сумнозвісне «Партія веде», збожеволів чи удавав божевілля найзадушевніший ліричний поет Володимир Сосюра. Одними з перших арештували й розстріляли як «ворогів народу» головного редактора офіціозної газети «Вісті ВУЦВК» Євгена Касяненка, фундатора організації селянських письменників «Плуг» Сергія Пилипенка й ін. Репресовано письменника-гумориста Остапа Вишню (відбув «десятирічку»), письменника Клима Поліщука (загинув на Соловках), перекладача, літературного редактора Г.Ф. Піддубного, перекладача Павла Івановича Іванова й багатьох-багатьох інших українських літераторів, долучених до перекладацького процесу, який брутально спотворювався і нищився в радянській Україні ще з початку 1930-х років, а наприкінці 30-х тотальна ідеологічна чистка викреслювала з перекладних видань імена десятків перекладачів, більшість із яких були цинічно позбавлені права на життя. Так, 1937 р. були розстріляні поет, прозаїк, поліглот, завзятий мандрівник Майк Йогансен, поет-футурист Михайль Семенко, письменник і перекладач Василь Вражливий (справж. В.Я. Штанько), поет, прозаїк, теоретик літератури і критик Валер'ян Поліщук, вишуканий прозаїк і визнаний перекладач французької класики Валер'ян Підмогильний, голова Спілки письменників України з 1934 р., талановитий і працьовитий перекладач Іван Кулик, який на момент арешту був і членом московського ЦК ВКП(б) та ЦВК УСРР, і директором Партвидаву ЦК КП(б)У, розстріляли і дружину Івана Юліановича Кулика - Люціану Піонтек, яка працювала над перекладами канадської та американської літератури разом з чоловіком, була літредактором у видавництві «Мистецтво». Розстріляні були члени літературного об'єднання «Західна Україна», до якого входили 57 письменників-емігрантів з Польщі до радянської України, - Д. Загул, В. Бобинський, М. Ірчан, І. Крушельницький та ін. Зокрема, моторошною виявилась історія учителя, поета, мистецтвознавця-графіка Івана Крушельницького - старшого сина відомого письменника, видавця, педагога і журналіста, міністра освіти в ЗУНР Антона Крушельницького: 1934 р. репресували всю велику родину Крушельницьких, яких у 1932 р. було вислано з Польської (Західної) України до Великої України за прорадянську діяльність, двох старших синів Івана і Тараса того ж року розстріляли, батька розстріляли у 1937-му, а двох молодших синів і доньку зробили «заключенными каналоармейцами» (простіше «зеками»). А хто пережив страшні тридцяті роки й воєнні лихоліття (так, відомий єврейський поет і перекладач Арон Копштейн загинув у фінській війні), той не уникнув репресій у повоєнний час. Показовою в цьому сенсі є доля видатного єврейського поета і перекладача Льва Квітка, якого арештували й розстріляли вже у 1952 р. у т.зв. справі шпигунської діяльності Єврейського антифашистського комітету (детальніше про розгром, зокрема, харківської літературної громади, переслідування письменників, які мешкали у знаменитому письменницькому будинку «Слово», див. уривок з рукописної книги «На добрий спомин… (Повість про батька)» Наталки Дукиної - дочки українського письменника, перекладача, одного з лідерів літературного об'єднання «Плуг» Миколи Володимировича Дукина, який загинув 1943 р. в концтаборі ГУЛАГ) [30].

Завдяки подвижницькій праці на перекладацькій ниві багатьох чудових стилістів і тонких літераторів тогочасся перекладні твори охоплювали найширші кола читачів, знайомили українське суспільство з літературним життям зарубіжжя, долучали його до культурно-естетичних цінностей та надбань світової цивілізації, активно сприяли формуванню самоідентичності української нації як європейської, слугували впливовим контекстом літературної творчості українських митців. 

1.2 Джерела до історії перекладу міжвоєнного двадцятиліття (на основі рукописної бібліографії перекладів 1920-30-х років з архівної спадщини Михайла Москаленка)

Як було зазначено у вступі, справу бібліографування українських художніх перекладів 1920-30-х років розпочав подвижник перекладацької справи, видатний перекладач і блискучий стилістичний редактор Михайло Никонович Москаленко, який передчасно відійшов у вічність 2006 року. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України разом з іншими архівними матеріалами одержав від родини покійного автографи рукописних записів бібліографічного характеру, які засвідчують, що Михайло Никонович в останні роки життя працював над укладанням повної бібліографії української перекладної літератури, включно з періодом 1920-30-х років. Укладена М.Н. Москаленком бібліографія перекладів відповідного періоду нараховує під дві сотні сторінок рукописного тексту і охоплює окремі видання й періодику Великої та Західної України, а також зарубіжні українськомовні часописи, - автограф цієї бібліографії з архіву М. Н. Москаленка зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (с. 100-281). Висловлюємо щиру подяку Інститутові літератури ім. Т.Г. Шевченка за надані для дослідження архівні матеріали.

Це історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття з'явилося в результаті опрацювання, систематизації та доповнення вказаної рукописної бібліографії М. Н. Москаленка, титанічна праця якого з бібліографування українського художнього перекладу 1920-30-х років, що окреслює масштаби перекладацької діяльності українських літераторів міжвоєнного двадцятиліття, варта широкого оприлюднення та ґрунтовного осмислення. При відтворенні власних імен зберігаємо тогочасну орфографію, ключаючи можливі реґіональні відмінності у їхній графічній формі.

У цьому розділі також уперше подаємо незакінчений і досі неопублікований нарис М. Н. Москаленка, присвячений описові перекладів 1920-30-х років, автограф якого зберігається в архіві М. Н. Москаленка у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [70]. Цей незавершений нарис ми умовно розділили на чотири тематичні блоки (фрагменти), які подаємо тут із люб'язної згоди Інституту літератури, назвавши кожен його фрагмент відповідно до тематичної спрямованості: «Переклади Святого Письма та богословських книг», «Переклади з античних літератур у Західній Україні», «Переклади з давніх літератур у Західній Україні» та «Переклади творів світової літератури XIX-XX століть у західній Україні та діаспорі».

1.2.1 Окремі видання

ПЕРЕКЛАДИ БІБЛІЇ

Українські церковні переклади Святого Письма та богослужбових книг у 1920-30-ті роки ретельно дослідив М. Н. Москаленко, працю якого на цю тематику ми вперше тут подаємо. Що стосується світського, літературного перекладу тексту з біблійного канону, то цю сферу репрезентовано окремим виданням перекладу (радше переспіву) «Пісні пісень» у виконанні Богдана Кравцева (Львів, 1935), про який детальніше йтиметься у дослідженні Михайла Москаленка.

Нижче наводимо фрагмент із неопублікованого нарису М. Н. Москаленка «Переклади 1920-30-х років», присвячений перекладам Святого Письма та богословських книг [70]. Усі примітки до тексту нарису належать автору - М. Н. Москаленку. Зберігаємо особливості авторських посилань.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Москаленко. Переклади Святого Письма та богослужбових книг (фрагмент із нарису)

На рубежі 1910-х - 1920-х років істотне місце у процесі українського державотворення належало українській церкві. Рух за відновлення Української православної церкви був одним із яскравих виявів українського національного відродження. У цьому зв'язку великої ваги набуло питання перекладу богослужбових книг живою українською мовою. Над його вирішенням працювали видатні церковні діячі України - і ті, що лишилися в «радянській» Наддніпрянщині, і ті, що разом із урядом УНР опинилися в Польщі та на окупованій поляками західноукраїнській території. У зусиллях цих груп діячів двох частин української православної церкви було багато спільного - власне, вони робили одну й ту саму справу.

Найактивнішим перекладачем і організатором церковної перекладацької справи у Великій Україні 1920-х років був митрополит УАПЦ (з 1921 р.) Василь Липківський (1864-1937). У червні 1920 р. в Кам'янці-Подільському вийшов друком перекладений ним (але опублікований за підписом Київської Церковної Ради) «Чин Божественної Літургії Святого Іоанна Златоустого»: це видання побачило світ ще за української влади, адже більшовики остаточно захопили місто лише в листопаді 1920 р.). Перевидання перекладу були здійснені майже одночасно, 1922 р. в Харкові та в Рівному. Далеко не завжди в церковних виданнях вказувалося прізвище тлумача, проте дещо про перекладачів тих років ми все-таки знаємо. Так, на початку 1920-х років були надруковані перекладені Василем Липківським «Часословець», «Требник» та «Молитовник». Сам перекладач у своїх мемуарах назвав «щасливим випадком» державний дозвіл на випуск цих видань. Були в його доробку й інші переклади: зокрема, в листі до отця Петра Маєвського в Канаду (від 13 грудня 1933 р.), говорячи про потребу осучаснення церковного обряду, Василь Липківський писав: «У мене є перекладені св. Євангелія і Апостол з новим розподілом читань. Особливо вимагає кращого перекладу Апостол, бо той, що є, не дуже добре перекладений». У тому ж листі, повідомляючи про відправлені до Канади посилки з українськими перекладами церковної літератури (дозвіл на ці пересилання був добутий відправником із труднощами, які нині важко уявити, - але в 1933 р., у розпал голоду-геноциду та репресій, зокрема, після розгрому УАПЦ інакше й не могло бути), - Василь Липківський зауважив: «Ми й відносно друку, як знаєте, завжди були в надто несприятливих умовах, а багато перекладів так і залишились недруковані». Липківський В. Листи. 1933-1937. - ЗДА, 1980. - С. 21.

Утім, навіть і надруковані видання українських перекладних богослужбових книг після ліквідації УАПЦ 1930 р. та масових репресій проти її кліру та вірних підлягали безумовному вилученню та знищенню. Тому згадані епізоди з пересиланням перекладів до Канади в 1933-1934 роках характеризують не лише діяльну вдачу митрополита Липківського, його саможертовне прагнення працювати для українського народу та української церкви за умов, які ні з чим і порівняти. Як слушно відзначає сучасний дослідник, завдяки цим пересиланням, на Заході «збереглися переклади митрополита Василя Липківського та результати видавничої праці ВПЦР (Всеукраїнської Православної Церковної Ради) часів його керівництва Церквою». Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. - Київ: Дніпро, 1997. - С. 285.

Від початку 1920-х років розгорнула свою діяльність перекладова комісія при ВПЦР, що її очолював архієпископ УАПЦ Нестор Шараївський. Зокрема, комісія підготувала до друку «Псалтир» у перекладі протоієрея Федота Хорошого (згодом - архієпископ Михаїл Торонтський і Східної Канади). Переклад вийшов друком 1926 р., причому його текст ретельно вивіряли і редагували митрополит Василь Липківський, архієпископ Нестор Шараївський, протоієрей Микола Хомичевський (він же згодом - класик українського перекладу Борис Тен) і протодиякон Василь Потієнко.

Загалом же про репертуар богослужбових книг в українських перекладах, що їх мала у 1920-х роках УАПЦ, можна судити за каталогом книжкової комори ВПЦР у Києві. Вийшли друком: вже згадувані київське та херсонське видання «Євангелії», «Псалтир», «Чин Божественної Літургії Святого Іоанна Златоустого», «Часословець» (Київ, 1925), «Требник», «Молитовник», а також «Октоїх» (Київ, 1923), «Мінея» (Харків, 1927), «Чин Всеношної», «Служба в Страсний Четвер, П'ятницю, Суботу», «Служба Великодня», «Літія», «Акафіст Покрову Божої Матері». Крім того, протягом цього ж десятиліття з'явилися (звичайно, в невеликій кількості примірників) розмножені на гектографі переклади: «Збірка служб Великого Посту», «Служба в Страсний Понеділок, Вівторок і Середу», «Требник» (2 частина), «Акафісти» (збірки 1-ша, 2-га, 3-я ), «Чин Маслосвяття», «Канон св. Андрея Критського». Цит. за: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Т. 4. - Част. 1. - Київ: Либідь, 1998. - С. 212. Деякі перекладні богослужбові тексти навіть не були гектографовані й існували в машинописному вигляді. Перелічені переклади, у своїй більшості, зроблені митрополитом Василем Липківським або ж його найближчими сподвижниками (в такому випадку він найчастіше був редактором цих текстів) - досі ще вкрай недостатньо досліджений масив української перекладної літератури 1920-х років. Його хронологічні рамки - від уже згаданого кам'янець-подільського видання «Чину Божественної Літургії Іоанна Золотоустого» до 1929-1930 рр.: арештів у «справі СВУ», суду над 45 «фігурантами» сфабрикованої справи, жорстоких репресій проти багатьох тисяч «учасників» цієї міфічної організації та проголошення 1930 року «самоліквідації» (а насправді - гепеушної (від ГПУ: Государственное политуправление. - Л.К.) ліквідації) УАПЦ в Україні. Останньою крапкою в розгромі УАПЦ стала мученицька смерть 73-річного митрополита Василя Липківського, який після нелюдських допитів був розстріляний енкаведистами в Лук'янівській тюрмі 27 листопада 1937 року. Імена вбивць відомі, санкцію на арешт митрополита дав в.о. начальника відділу в спецсправах Прокуратури УРСР Ф. Аудрінг (Фердинанд Аудрінг під час Другої світової війни співробітничав з німцями, помер 1943 року у Харкові. - Л.К.), допити вів лейтенант держбезпеки М. Ґольдфарб, він же сформулював обвинувальний висновок і передав справу на розгляд Особливої трійки при Київському облуправлінні НКВД. Це рішення затвердив начальник IV відділу УГБ НКВД УСРР майор А. Хатеневер (Аркадій Хатеневер у період «чисток» сам був розстріляний. - Л.К.). Протокол засідання трійки, що винесла митр. Василю Липківському смертний вирок, підписав в.о. начальника відділу УГБ НКВД С. Альтзіцер. Вирок виконав комендант НКВД УСРР капітан держбезпеки А. Шашков (див.: Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. - Київ: Дніпро, 1997. - С. 317-318). Наркомом внутрішніх справ УСРР восени 1937р. був Ізраїль Леплевський.

Незрівнянно сприятливі умови склалися для церковного та культурного життя в Західній Україні; це повною мірою стосувалося і перекладу богослужбових книг. Найбільше в цій справі зробив видатний вчений і церковний діяч Іван Огієнко (1882-1972), міністр віросповідань в уряді УНР, пізніше - ректор українського державного університету в Кам'янці-Подільському, професор слов'янської філології у Варшавському університеті; під час Другої світової війни був висвячений на архієпископа УАПЦ Холмщини і Підляшшя, прийнявши ім'я Іларіон, згодом став митрополитом Української греко-православної церкви в Канаді. Огієнкова перекладацька праця, як одна з найістотніших частин його пастирського служіння, розгорталася від самого початку 1920-х років. Саме тоді у Польщі митрополит Діонисій, ще як єпископ Кременецький, благословив для вжитку в церквах переклади Івана Огієнка «Свята Великодня Відправа», «Свята Відправа на Зелені Свята», «Свята Відправа Вечірня й Рання мовою українською» та «Свята Служба Божа св. Отця нашого Іоанна Золотоустого» (дві останні вийшли друком у Львові 1922 р.). Відомо, що Голова Директорії УНР Симон Петлюра надавав великого значення перекладацькій діяльності Івана Огієнка і в листі від 19 листопада 1921 р. висловлював йому сердечну подяку за зроблену працю - щойно закінчений переклад «Літургії святого Іоанна Золотоустого». Власовський І. Нарис... - С. 105. Починаючи з 1922 р. і до кінця 1930-х років кілька разів виходив друком у перекладі Івана Огієнка укладений ним «Український православний молитовник» та деякі інші богослужбові тексти. Крім того, 1924 р. вийшла у світ «Свята Служба Божа св. Василія Великого» в перекладі священика Петра Табінського. З 1925 року розпочала свою роботу Комісія з перекладу при Священному Синоді Православної Церкви в Польщі, що сприяло організації перекладацького процесу на наукових засадах і мало на меті підтримку розпорошених перекладацьких сил. У 1932 році було утворено Комісію з перекладу Святого Письма та книг богослужбових при Українському Науковому Інституті у Варшаві (до її складу ввійшли митрополит Діонисій, директор Інституту О.Г. Лотоцький, секретар комісії В.О. Бірнов, архимандрит Полікарп (Сікорський) та інші). Заходами Інституту у Варшаві були видані: 1936 р. - «Псалтир» та «Літургія св. Іоанна Золотоустого», 1939 р. - «Божественна Літургія св. Василія Великого» та «Божественна Літургія Раніш Освячених Дарів» св. Григорія Двоєслова. Також у Луцьку завдяки зусиллям єпископа Полікарпа (Сікорського) у 1937-1939 рр. було видано такі переклади, як «Чин Таїн Святого Хрещення і Миропомазання», «Чин Тайни шлюбу», «Чин Тайни Сповіді», «Акафісти», «Апостол», «Часослов» та ін. Переклади, що виходили у Варшаві та Луцьку, мали багато спільного з текстами, які з'явилися у Києві та Харкові в середовищі УАПЦ, оскільки в обох частинах України перед перекладачами стояли однакові завдання - дати по можливості точні переклади богослужбових книг живою українською мовою. Проте, природно, неминуче виникали й певні лексичні та стилістичні розбіжності у загалом близьких між собою версіях. Загалом, як бачимо, у 1920-х -

1930-х роках були видані в українських перекладах якщо не всі, то переважна більшість найнеобхідніших богослужбових текстів.

Існують свідчення про те, що Іван Огієнко розпочав свою працю над повним українським перекладом Біблії з 1921 року, Німчук В. Християнство й українська мова // Українська мова, 2001. - №1. - С. 20. - це був, судячи з усього, підготовчий період. З- під його пера, поряд із численними історико-філологічними студіями, вийшла й перекладознавча розвідка «Методологія перекладу Святого Письма та богословських книг на українську мову» (Варшава, 1927): у ній він з'ясовував, зокрема, й головні принципи своєї перекладацької праці. Особливо активно він працював над перекладом Святого Письма у 1930-1940 рр. Жукалюк М., Степовик Д. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою. - К.: Українське Біблійне товариство, 2003. - С. 56. 1940 року переклад був закінчений, але перекладач працював над його вдосконаленням, не раз повертаючись до тексту, протягом ще двох десятиліть. Лише під час Другої світової війни було опубліковано окремим виданням: «Новий Заповіт» Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької переклав Іван Огієнко. «Книга Псалмів». З давньоєврейської переклав Іван Огієнко (Стокгольм, 1942). Повний текст Огієнкової Біблії побачив світ лише 1962 року.

У міжвоєнне двадцятиріччя з'являлися й католицькі видання книг Святого Письма. Так, у перекладі Ярослава Левицького заходами отців Василіан з'явилася друком книжка «Новий Заповіт. П'ятикнижжя» (Жовква, 1921). «Новий Завіт» у перекладі Михайла Кравчука побачив світ у Львові 1937 року. Також виходили і богослужбові книги, наприклад, перекладений М. Баричком «Акафіст Благовіщенню Пречистої Діви Марії» (Жовква, 1927), і переклади «популярної», близької до Церкви літератури, як-от «Кривава незабудка, або Хресна дорога Спасителя» Франца Гатлера в перекладі О. Партики (Жовква, 1923), і такі твори, як «Наслідування Христа» Томи Кемпійського, що його переклав Йосиф Боцан, єпископ Луцький (Львів, 1930).

1935 року у Львові вийшла в світ «Пісня Пісень» у перекладі Богдана Кравцева (1904-1975) - відомого поета і літературознавця. Переклад (або переспів, як його скромно називав сам перекладач), став помітним явищем нашої літератури. Як відомо, цей твір, що входить до складу біблійного канону, водночас являє собою дорогоцінну пам'ятку давньоєврейської обрядової поезії (власне, це збірник весільних пісень, укладений, найімовірніше, в 3 ст. до н.е.), що стоїть в одному ряду з весільними піснями Шумеру, Аккаду і особливо стародавнього Єгипту. Богдан Кравців, підходячи до твору саме як до літературної, а не церковної пам'ятки, у своїй передмові до книжки формулював цю проблему досить зважено: «У своєму переспіві підходжу я до «Пісні Пісень» як до високомистецького твору, поеми, що низкою пов'язаних незнаним автором ліричних визнань, настроєвих картин і порівнянь оспівує одну тему: любов двох і завжди тих самих осіб. Це не суперечить тому, що «Пісня Пісень», як і багато притч біблійних, переспіваних давнішими й сучасними поетами, може мати й має вищий, понадземський зміст і значення. Найкраще і найглибше людське почуття - кохання ставало не раз у старинних і сучасних символом величного, таємного й недовідомого - Божого». Кравців Б. Поезії. - Львів: Фенікс Лтд; УПІ ім. І. Федорова, 1993. - С. 408. Переклад-переспів Богдана Кравцева, новаторський для свого часу і зігрітий непідробним ліричним чуттям, хоч і не позбавлений неминучих галицьких діалектизмів і по-своєму тактовної «нострифікації». (Ще Євген Маланюк відзначав, що «інтуїція поета, сина гірської Галичини, спрямувала щасливо його уяву в бік пастушеського гуцульського соuleur lосаlе... барвисто-коломийковий світ карпатських вівчарів у своїй первісно-чистій зв'язаності з ще не зрадженою природою ніби перегукується там з тим безповоротно далеким, опаленим жагучим біблійним сонцем Ліванських гір». Маланюк Є. Пісня Пісень // Вісник. - 1935. - Т. 4. - Кн. 2. - С. 930. За свідченням самого Б. Кравцева, при перекладі він користувався з латинського тексту Вульгати та грецького - Септуагінти, а також брав до уваги церковнослов'янський переклад Кирила та Мефодія, український - П. Куліша, німецький - Лютера, польський - Вуйка; звертався він у міру можливості й до давньоєврейського першотвору. Дотримання характерних для першотвору паралелізмів - і розмаїття віршованих розмірів (від ямбів, амфібрахіїв, анапестів та коломийкового вірша - до праслов'янського за походженням колядкового десятискладовика та до античного елегійного дистиха з його правильним чергуванням гекзаметричних рядків і пентаметрів), лексичне багатство та елегантна формальна викінченість, грайлива легкість інтонації та смислова наповненість вірша - все це робить «Пісню Пісень» Богдана Кравцева значущим і навіть етапним явищем в історії українського художнього перекладу.

Приблизно водночас із Богданом Кравцевим над перекладом цього ж твору працював Михайло Кравчук: його «Пісня над Піснями» побачила світ у львівському католицькому часописі «Дзвони» (1936, №№1/2, 3).

З АНТИЧНИХ ЛІТЕРАТУР

За період міжвоєнного двадцятиліття в українських перекладах з'явилися окремими виданнями сотні книжок, включно з багатотомниками і перевиданнями. Проте частка творів античних авторів у їх сукупності - відносно незначна: заледве понад десяток книжок. Так, 1920 року київське видавництво «Друкар» випустило добре відому історикам художнього перекладу «Антологію римської поезії» (твори Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія та Марціала) в упорядкуванні та перекладах Миколи Зерова, в поетичній збірці якого за назвою «Камена», опублікованій 1924 р. київським видавництвом «Слово», містився розділ перекладів, що включав твори Ередія, Буніна, Горація, Овідія, Тібулла, Марціала. У книжці поезій Володимира Свідзинського «Вересень», виданій у Харкові 1927 р., також містився перекладний твір: уривок із поеми Гесіода «Роботи і дні». А до збірки «Поезій» того-таки автора, опублікованій у Львові 1940 р. видавництвом «Радянський письменник», був уключений фраґмент із поеми «Метаморфози» Публія Овідія Назона під назвою «Сонців палац». Окремою книжкою в перекладі Володимира Свідзинського видавалися лише комедії «Хмари», «Оси» та «Жаби» Арістофана (в імені автора дотримуємося тогочасної орфографії) - київським «Держлітвидавом» 1939 року. Комедія Арістофана «Лісістрата» вийшла друком ще 1928 р. в перекладі К. Лубенського, за редакцією Майка Йогансена (Харків: «ДВУ» - скор. від «Державне видавництво України»). Міфологічне оповідання Луція Апулея «Амор і Психе» в перекладі Івана Франка вийшло в харківському видавництві «Рух» 1930 року. Тоді ж у перекладі Петра Ніщинського з'явилося третє видання «Антігони» Софокла (Харків-Київ: «ЛіМ» - скор. від «Література і мистецтво»). Книги I-VI «Енеїди» Публія Верґілія Марона в перекладі Михайла Білика вийшли друком у м. Стрий 1931 року. Книги 1-3 «Анналів» Публія Корнелія Таціта опубліковано у м. Станіслав 1935 року (перекладач - А. Бойкович). «Опис Скитії» Городота із Галікарнасу (зберігаємо орфографію цієї публікації. - Л.К.) переклав Теофіль Коструба (Львів, 1937). «Пастушу повість про Дафніса і Хлою» давньогрецького письменника і поета Лонґа було видано в перекладі Володимира Державина (Київ-Харків: «Держлітвидав», 1936). Довгоочікувана хрестоматія «Антична література (Зразки старогрецької та римської художньої літератури)» в упорядкуванні О. І. Білецького побачила світ у харківському видавництві «Радянська школа» 1938 р.

Далі подаємо ще один фрагмент із незавершеного нарису М. Н. Москаленка «Переклади 1920-30-х років», присвячений перекладам з античних літератур у Західній Україні, який охоплює також публікації у періодичних виданнях [70]. Усі примітки до тексту нарису належать автору - М. Н. Москаленку. Зберігаємо особливості авторських посилань.

Михайло Москаленко. Переклади з античних літератур у Західній Україні (фрагмент із нарису)

Твори античних літератур протягом міжвоєнного двадцятиріччя, природно, мислилися в Західній Україні як наріжні камені світової культури, а латині та давньогрецькій мовам, на відміну від «підрадянської» України, належало помітне місце у шкільному навчанні. З'явилась тут, а також в еміграції, ціла низка українських перекладів з античних літератур. Перевидавалося дещо з давніших тлумачень, наприклад, Платонова «Оборона Сократа» в перекладі В. Кмичикевича (Київ-Ляйпціг, 1921), з'являлися й нові перекладацькі імена, і переклади вже відомих майстрів. Так, поет-молодомузівець Остап Луцький опублікував свої переклади з Алкея, Сапфо, Анакреонта («Життя й мистецтво», 1920, №4/5; ЛНВ (скор. від «Літературно-Науковий Вістник». - Л.К.), 1923, т. 79); вірші Анакреонта перекладав також Г. Гонтарський (ЛНВ, 1924, тт. 83, 84). Пізніше твори Тіртея, Алкея, Сапфо, вибір з Анакреонтики з'являлись у львівському журналі «Дажбог» (1933, №№ 1, 3, 6). Переклади-перекази байок Езопа в 1920-х роках з'являлись у часописі «Світ дитини» у тлумаченнях Юрія Шкрумеляка (1895-1965), щоправда, перекладач не завжди свої роботи підписував. Пізніше, 1938 року кілька публікацій своїх перекладів з Езопа у львівських «Українських вістях» зробив відомий філолог і літературознавець Юрій Мушак (1904-1973); окремим виданням зібрання байок Езопа в його тлумаченнях побачило світ більше ніж через двадцять років. У львівському часописі «Дзвони» (1932, № 6) друкувались уривки з «Законів» Платона, що їх переклав видатний історик, філософ і політолог В'ячеслав Липинський (1882-1931). З'явилися друком і українські переклади давньогрецької ораторської прози, як-от «Олінтийські промови» Демосфена в перекладі Д. Николишина (Коломия, 1923), і зразки прози історичної, зокрема «Опис Скитії» Геродота, перекладений Теофілем Кострубою (Львів, 1937). Тоді ж, у 1930-х роках розгорнув свою перекладацьку працю над творами Платона, Геродота і Ксенофонта учасник Визвольних змагань, вояк Української Галицької армії, а згодом - відомий класичний філолог і педагог проф. Михайло Соневицький (1892-1975). Тексти повністю перекладених ним діалогів Платона і творів Геродота загинули наприкінці Другої світової війни, а переклад «Анабазису» Ксенофонта був знайдений вже після смерті вченого в його паперах і побачив світ заходами НТШ лише 1986 року. Зверталися перекладачі й до жанру давньогрецької трагедії. Так, у перекладі Василя Сімовича з'явилися уривки з трагедії Есхіла «Орестея»: спочатку у львівському журналі «Назустріч» (1937, № 20), а відтак і окремою книжкою: Есхіл. Орестея. Вийнятки з трилогії (Львів, 1937). Трагедії Еврипіда «Медея» та «Іпполіт» переклав молодий Тарас Франко, але надруковані вони не були і збереглися в рукописі. Содомора А. До глибин людської душі. - У кн.: Еврипід. Трагедії. - К.: Основи, 1993. - С. 19.

Порівняно з давньогрецькою літературою, твори письменників Давнього Риму були представлені в українських перекладах дещо скромніше. Поезії Горація перекладали В'ячеслав Заїкін («Наш світ», 1924, № 10/12), Д. Николишин (ЛНВ, 1924, т. 82) та відомий поет, перекладач, художник і мистецтвознавець Святослав Гординський (1906-1993) (див. часопис «Назустріч», 1936, № 2). Два переклади Миколи Зерова з Катулла публікувалися в «Літературно-Науковому Вістнику» (1928, т. 96), але це був передрук із зеровської «Антології римської поезії» (Київ, 1920) і, власне, до «позарадянського» літературного процесу не належать. У 1930-х роках з'являлися й інші помітні перекладні видання. Перша половина Вергілієвої «Енеїди» (6 книг) у перекладі відомого літературознавця і перекладача Михайла Білика (1889-1970) побачила світ у Стрию 1931 р., але повний переклад цієї поеми вийшов лише посмертно, 1972 р. У Станіславові 1935 р. з'явилися друком «Аннали» Таціта (книги 1-3), що їх переклав А. Бойкович. Як бачимо, частина перелічених перекладів позначені незавершеністю: низка робіт була перервана Другою світовою війною, терором, нерідко - еміграцією або загибеллю письменників та (або) їхніх творів. Ті, що вціліли в роки лихоліття, продовжували свою працю в післявоєнний час.

З ДАВНІХ ЛІТЕРАТУР

(ДАВНЬОРУСЬКОЇ, ІНДІЙСЬКОЇ, ПЕРСЬКОЇ)

До перекладів з давньоруської літератури. Віршовані переклади однієї з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури - епічної поеми невідомого автора княжої доби «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова» - двічі видавались у Львові 1936 року: пера Святослава Гординського під назвою «Слово про Ігорів полк: Український героїчний епос кінця XII ст.», (перевидання: Мюнхен, 1946) та пера Миколи Матіїва-Мельника під назвою «Слово про Ігорів похід: Український лицарський епос княжих часів». У Києві віршований переклад цього твору, що належав Максимові Рильському, був виданий окремо 1939 року під назвою «Слово о полку Ігоревім». А роком раніше, тобто 1938 р., віршовані переклади «Слова…» з'явилися на сторінках київського «Літературного журналу»: один із них належав Володимиру Свідзінському (Слово про похід Ігорів, Ігоря Святославича, внука Олегового // Літературний журнал. - 1938. - №5. - С. 95-110), а інший - Наталі Забілі (Слово про Ігорів похід // Літературний журнал. - №8. - 4-18; 1939. - №8. - С. 26-35). У рукописі до 1982 року залишався переклад «Слова…» Леонідом Гребінкою («Слово про похід Ігорів, Ігоря Святославича, внука Олегового»), який створювався протягом 1937-41 рр. Прозовий переказ «Слова…» здійснив 1923 р. Михайло Грушевський (див. розділ Творчість ХІІ-ХІІ вв. «Слово о полку Ігоревім» у кн.: Грушевський М. С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 2. / Упоряд. В. В. Яременко. - К.: Либідь, 1993), а львівський мовознавець і поет Петро Петрович Коструба (1903-1979) переклав його ритмічною прозою, свідомо орієнтуючись на буквалістськи точний перекладацький принцип (Слово про Ігорів похід / Вступ, переклад і пояснення. - Львів, 1928).

До перекладів з індійської літератури. Давньоіндійська література представлена в українських перекладах, передусім, гімнами Рігведи - одного з чотирьох канонічних текстів індуїзму та індійської літератури загалом. Так, 1927 р. харківське вид-во «Пролетарій» випустило невеличку добірку творів славетного поета, письменника, драматурга, композитора кінця ХІХ - перших чотирьох десятиліть ХХ ст. Рабіндраната Тагора. Книжка містила 8 віршів Тагора і 4 гімни з Рігведи - стародавнього збірника релігійних гімнів, написаних ведичних санскритом. Усі тексти були перекладені з бенгалі та санскриту знавцем індійської літератури Павлом Ріттером.

Друкувалися також твори найвеличнішого поета індійського середньовіччя Калідаси (час та обставини життя достеменно невідомі), який використовував санскрит і був автором двох епічних поем. Серед відомих ліричних віршів Калідаси - «Меґхадута» («Хмара-вістун»). Цю староіндійську елегію Калідаси, опубліковану 1928 р. харківським «Пролетарієм», переклав із санскриту Павло Ріттер (який також здійснив переклад цього твору російською мовою). Драму Калідаси «Шакунтала», видану харківським «ДВУ» 1929 р., переклав український письменник, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, театральний і громадсько-політичний діяч Гнат Хоткевич, який на тему «Шакунтали» написав 23 інструментальні та 7 вокальних творів.