Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Уже згадуваний вище Антін Крушельницький, у 1919 р. - міністр освіти УНР, після її падіння емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». Тут у 1923-1924 рр. (рік видання не зазначався) вийшла окремими книжками ціла низка перекладних творів, зокрема: романи Ґі де Мопассана «На воді» і «Монт-Оріоль», Теофіля Ґотьє «Панна де Моен» (переклав Микола Шраг), «Айвенго» Вальтера Скотта, «Маленький лорд Фаунтлерой» Френсіс Елізи Бернет, а також Діккенсова «Святочна казка», «Цвіркун у запічку», «Подорож до Індії» В. Бонзельса (переклала Надія Суровцева), «Останні дні Помпеїв» Е. Бульвера (переклав Юрій Русов), «Саламбо» Ґюстава Флобера і «Сафо» Альфонса Доде (переклав В. Чорний), роман «Адріан і Антіной» Георга Еберса (переклав Микола Троїцький), «Записки мисливця» Івана Тургенєва (переклав С. Назаренко), «Батько Горіо» Оноре де Бальзака та трагедія Віктора Гюго «Лукреція Борджія» (переклала Валерія О'Коннор-Вілінська), роман Е. Золя «Рим», книжки оповідань Стендаля «Ченчі» і «Абатеса ді Кастро», а також драма Альфреда де Мюссе «Андреа дель Сарто» і його ж повість «Тіціанів син» (переклав Сергій Пащенко). Серед перекладачів, що працювали в рамках «видавничого проекту» Антона Крушельницького, бачимо відомих політичних емігрантів, для яких переклад художніх творів був, крім усього іншого, і засобом виживання (про це досить докладно писала Надія Суровцова Життя Надії Суровцової, описане нею самою // Наука і культура. Україна. - Вип. 24. - Київ, 1990. - С. 485, 491, 521.) за вкрай тяжких економічних умов життя у вигнанні.

Огляд перекладацьких набутків «нерадянської» України від самого початку 1920-х років свідчить і про те, що широка участь вихідців із центральної та східної України в літературному процесі на західноукраїнських землях і в діаспорі створювала і певні умови для уніфікації загальноукраїнської літературної мови на західних теренах, сприяла звільненню багатьох перекладачів-галичан від частини локальних мовних особливостей на користь єдиної української літературної мови (а ми знаємо, як нелегко вдосконалювалася з роками мова навіть у такого великого майстра слова, яким був Іван Франко). «Наддніпрянці» в галицькому та діаспорному середовищі, можливо, й не завжди це до кінця усвідомлюючи, ставали чинником прискореного мовного й стилістичного розвитку та унормування. Навіть короткий, далеко не повний перелік українських перекладних книжок 1920-х років, що виходили друком у Галичині, а також у Відні та Ляйпцігу, дає підстави говорити про своєрідну «злуку» західноукраїнських та наддніпрянських сил. Вибір авторів і творів для перекладу, крім природних культурницьких міркувань, визначався тогочасними уявленнями про місце того або іншого письменника у європейському та світовому літературному контексті, його «славою», репутацією, модою, інтересом, який він становив би для широкого читача, якоюсь мірою - політичною орієнтацією авторів, і, нарешті, не в останню чергу, особистими уподобаннями видавця, перекладача, найближчого до видавця і перекладача літературного середовища. Отже, серед українських перекладів, що побачили світ у перше міжвоєнне десятиріччя, були: Редьярд Кіплінг. Мауглі. Оповідання з життя дитини між звірями. Переклав Юрій Сірий (Київ-Відень, 1920); Генрік Ібсен. Пер Гюнт. Драма. Переклав Микола Голубець (Львів, 1921); Артур Конан-Дойль. Пропащий світ. Роман. Переклала Софія Вольська (Львів, 1922); Карло Коллоді. Пригоди Піноккіо. Переклав Євген Онацький (Київ-Львів, 1923); Олександр Блок. Дванадцять. Переклав Василь Бобинський (Львів, 1923); Антон Чехов. Оповідання. Переклав Олесь Бабій (Київ-Львів, 1923); Микола Гоголь. Тарас Бульба. Історична повість. Переклав Володимир Супранівський (Коломия, 1924); Джек Лондон. Оповідання південного моря. Переклала Софія Куликівна (Львів, 1924); Чарлз Діккенс. Різдвяна ніч. Переклала Софія Куликівна (Львів, 1924); Гі де Мопассан. Вибрані оповідання. Переклала О. Храпко-Драгоманова (Відень-Київ, 1924); Анатоль Франс. Злочинство Сильвестра Боннара. Переклала Ганна Чикаленко (Київ-Ляйпціг, 1924); Ернест Сетон-Томпсон. Мої знакомі. (Нариси з життя звірів, яких я знав). Переклала Софія Куликівна (Львів-Київ, 1925); Редьярд Кіплінг. От так казки. Переклав Юрій Сірий (Прага-Львів-Київ, 1925); Халіда Едід. В огні. Повість з турецької визвольної війни. Переклав Василь Софронів-Левицький (Львів, 1927); Ґі де Мопассан. Серце людини. Оповідання. Переклав Василь Софронів-Левицький (Львів, 1927); Микола Гоголь. Ревізор. Переклав Іван Брик (Львів, 1927); Ганс Гайнц Еверс. Біснуваті. Збірка оповідань. Переклав Іван Кедрин (Стрий, 1927); Василь Наріжний. Бурсак. Роман. Переклав Володимир Дорошенко (Львів, 1928); Микола Гарін-Михайловський. Дівочі літа Тьоми. Повість. Переклала Константина Малицька (Львів, 1929); Джеймс Олівер Кервуд. З тавром убійника. Роман. Переклав Михайло Лотоцький (Львів, 1929); Гуго фон Гофмансталь. Лірика. Переклав Іван Крушельницький (Львів, 1930). Певна річ, «Київ» на титульних аркушах частини названих тут видань мав значення суто символічне.

Крім того, щонайменше кільканадцять книжок перекладів побачили світ у цьому регіоні у Львові в 1930-х роках - до початку Другої світової війни. (Щонайменше - тому що бібліографія книжкових видань цього періоду все ще належною мірою не розроблена, отже, відомості, що наводяться тут, найімовірніше, будуть згодом доповнені). Ось найпомітніші переклади цього часу: Альфонс Доде. Маціцький. Історія одного дітвака. Повість. Переклав Михайло Рудницький (Львів, 1931); Ґрація Деледда «Поцілунок горбатенького» й інші оповідання. Переклав Михайло Островерха (Львів, 1932); Проспер Меріме. «Блакитна кімната» та інші оповідання. Переклав Василь Софронів-Левицький (Львів, 1932); Редьярд Кіплінг. У джунглях. Переклав Кирило Вербин (Кахникевич). (Львів, 1932); Ганс Христіан Андерсен. Ялинка. Переклав Юрій Шкрумеляк (Львів, 1932); Емілія Бронте. Буреверхи. Роман. Переклав Михайло Рудницький (Львів, 1933); Жюль Верн. Плесом Амазонки. Переклав Мирослав Капій (Львів, 1934); Карл Шпітелер. Вороги дівчат. Оповідання. Переклав Василь Софронів-Левицький (Львів, 1935); Оноре де Бальзак. Чародійна шкіра. Роман. Переклав Василь Софронів-Левицький (Львів, 1936); Сальваторе Фаріна. Любов, оповита брехнею. Переклав Михайло Островерха (Львів, 1937); Кнут Гамсун. Під осінніми зорями. Переклав Іван Ставничий (Львів, 1937); Редьярд Кіплінг. Казочки та сторінки для малих дітей. Переклав Юрій Шкрумеляк (Львів, 1938); Олександр Дюма. Три мушкетери. Роман. Переклав Микола Голубець (Львів, 1938). До 100-річчя поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» у Варшаві 1934 р. було перевидано переклад Максима Рильського, який уперше вийшов друком у Києві 1927 року (про цей переклад буде мова далі).

Названі тут перекладні книжки, що побачили світ у 1920-1930-х рр. у Кам'янці-Подільському, Львові, Відні, Варшаві та інших містах, попри безсумнівну з сьогоднішнього погляду застарілість стилю та лексики більшості текстів, відіграли свою визначну роль у культурному житті України, як органічна складова частина загальноукраїнського перекладацького процесу. Переклади, що попри значні економічні труднощі з'являлися в цій частині України, на відміну від України радянської, не підлягали ідеологічній цензурі й іншим обмеженням та були переважно справою вільного вибору перекладачів у конкретній культурній ситуації. Як бачимо, перекладацькі інтереси найбільшою мірою зосереджувались навколо світової літературної класики XIХ - початку XX століть.

Значна частина перекладів була також опублікована у західноукраїнській періодиці міжвоєнного двадцятиріччя. Хоч періодичного друкованого органу, повністю або значною мірою присвяченого зарубіжній літературі, не існувало, на сторінках преси (переважно львівської) з'являлося чимало публікацій прозових та поетичних перекладів, частина з яких були надзвичайно вагомі. Загальне уявлення про широту перекладацьких зацікавлень і неослабний інтерес культурних сил Галичини та діаспори до зарубіжних літератур дає вперше випущений надзвичайно цінний бібліографічний покажчик «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914-1939)» (Львів, 2003), у якому зафіксовано 1414 публікацій перекладів за названі роки; якщо ж узяти до уваги вимушену неповноту покажчика (не всі місцеві періодичні видання збереглися), то можна припускати, що таких публікацій насправді було дещо більше. Тлумачі, які друкували свої роботи в періодиці Західної України та в діаспорі, - емігранти з Наддніпрянщини, і галичани, волиняни та буковинці, - в цілому витворили розмаїтий, багатоплановий і поліфонічний шар української перекладної літератури цих десятиліть.

По-різному склалася доля найвідоміших перекладачів, учасників визвольної боротьби, що у 1919-1920 роках покинули більшовизовану Україну. Так, Володимир Самійленко, що працював у різних держустановах УНР, опинився 1921 р. у Тарнові, а згодом, тяжко бідуючи, мешкав у прикарпатському селі Милованне, потім - у селі Карлів неподалік од Снятина, в середині 1924 р. повернувся на радянську Україну (розробку цього «добровільного» повернення здійснив НКВС, у руках якого перебували, як фактичні заручники, дружина і старша донька поета). За роки цих поневірянь В. Самійленко надрукував, здається, тільки один свій переклад - вірш Е. Вергарна «У червні» (ЛНВ, 1922, т. 76); проте в цей період він перекладав драматичні твори - комедію «Шалений день, або Одруження Фігаро» Бомарше (книжка вийшла в Харкові лише посмертно, 1930 р.) та трагедію О. Толстого «Цар Федір Іванович» (досі не опублікована, переклад зберігся в архіві В. Самійленка). Микола Вороний, що 1920 р. емігрував до Варшави, де працював старшим аташе з правами радника при уряді УНР, а згодом переїхав до Львова, - як і В. Самійленко, друкував свої нечисленні переклади у ЛНВ (1922, т. 76): «Ноктюрн» Ж. Мореаса та вірш П. Верлена «Великий гарний сон...». Уже після повернення поета (1926 р.) у радянську Україну у львівських часописах «Зиз» (1929, № 4) та «Поступ» (1930, № 1/2) друкувались окремі його переклади з П. Бурже та А. Сюллі-Прюдома. Дещо з перекладеного Миколою Вороним у цей період встигло побачити світ у радянській Україні до початку репресій 1930-х років, про що буде сказано далі. Ще один відомий політемігрант, згадуваний вище Максим Славинський, який у 1919-1923 рр. очолював дипломатичну місію УНР у Празі, а згодом був професором у Подєбрадській академії, опублікував цикл своїх перекладів із чеських поетів Отокара Бржезіни, Квідо Марії Вискочіль, Ярослава Врхліцького, Терези Дубровської, Яна Нечаса, Йозефа Пелішека, Йозефа Сладека (ЛНВ, 1924, т. 83); в різний час перекладав також твори Б. Пруса, Р. Роллана, А.Франса. Євген Маланюк (1897-1968), у роки Визвольної боротьби - старшина армії УНР, а в наступні десятиліття - найвизначніший поет української еміграції, залишив кількісно невеликий перекладацький доробок; проте, його тлумачення належать до класики українського перекладацького мистецтва: досить точні і в більшості випадків версифікаційно досконалі, вони разом з тим несуть на собі безсумнівну печать яскраво вираженого індивідуального стилю і потужного творчого духу поета. До них, зокрема, належать вірші чеських поетів Йозефа Сватоплука Махара «Крізь псальма» (ЛНВ, 1928, т. 95), «Псальма» (ЛНВ, 1930, т. 10З), «Шорска псальма» (ЛНВ, 1930, т. 104), «Під Єрусалимом» (ЛНВ, 1931, т. 105), «Голгота (Поема)» («Ми», 1934, № 2); Сватоплука Чеха «Пісні раба» (ЛНВ, 1931, т. 107);Ольдржіха Земека «На варті» (ЛНВ, 1931, т. 107), польського поета Казімєжа Вєжинського «Ялівець» («Ми», 1934, № 2). Крім того, в поетичній книжці Є. Маланюка «Перстень Полікрата» (1939) були вміщені його переклади віршів «Маяки» Ш. Бодлера та «Любов» М. Гумільова; вже в післявоєнних збірках друкувалися також Маланюкові переклади з Бодлера «Альбатрос» (книжка «Проща», 1954) та «Людина й море» («Серпень», 1964), але зроблено їх було значно раніше, у 1920-х - 1930-х роках. Товариш Є. Маланюка по зброї, вояк армії УНР і поет Леонід Мосендз (1897-1948) дебютував як перекладач своєю версією вірша Р. М. Рільке «Якби хоч раз цілком було тут тихо...» (ЛНВ, 1928, т. 95). Більшість інших своїх поетичних перекладів (утім, нечисленних) Л. Мосендз опублікував протягом 1934 року: в часописах «Дажбог», № 6 (вірші «Портрет Чосера» Г. Лонгфелло та «Ельдорадо» Е. По) та «Вісник» (поезії «Трійця», «Листопадова ніч», «Пересторога» Аделаїди Кресні та «Арктур восени», а також «Лиши це забутим» Сари Тіздейл, усі - т. 4; вірш Р. М. Рільке «Карло XII, король шведський мчить по Україні» (т. 10). Крім того, у «Вістнику» 1936 р. (т. 4) було надруковано Мосендзові переклади віршів Петра Безруча «Кактус» і «Царева смерть». Перекладач опублікував також низку своїх переспівів («Вістник», 1934, т. 2), серед яких привертає увагу уривок із старосаксонської «Пісні про Беовульфа».

Серед поетів, творчо близьких до Є. Маланюка та Л. Мосендза, були такі, що зверталися до перекладу епізодично,- зокрема, Олекса Стефанович (1899-1970), що 1936 р. надрукував кілька своїх тлумачень із болгарської поетеси Я. Язової, Оксана Лятуринська (1902-1970) - перекладачка поезій чеха К. Ербена, Олег Ольжич (1907-1944), чий, можливо, єдиний переклад з Р. Бернса «Джон Андерсон» був надрукований лише посмертно. Чернетку перекладу вірша «Джон Андерсон» автор цього огляду (Михайло Москаленко. - Л.К.) виявив серед паперів О. Ольжича, які зберігаються у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Переклад опубліковано в антології: Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі. - К.: Дніпро, 1995. - С. 563-564. Вже згадана вище Наталя Лівицька-Холодна у львівському часописі «Ми» (1934, № 2) опублікувала свої переклади з французької (вірші «Розлука» Марселіни Деборд-Вальмор, «Сплін» і «Коти» Ш. Бодлера, «Джоконда» Моріса Роллінб) та польської поезії (вірші «Біла троянда», «Червона троянда» і «Верес» Казиміри Іллаковичувни), а в наступному числі цього ж часопису - сонет П. Валері «Цезар». Пізніше з'явилися друком перекладені нею вірш білоруської поетеси Наталі Арсеньєвої «Нова зима» («Назустріч», 1938, № 7/8) та оповідання італійських письменників Луїджі Піранделло «Перша ніч» («Ми», 1939, № 2) та Массімо Бонтемпеллі «Майже кохання» («Ми», 1939, № 4); згодом перекладала вона і вірші Роберта Фроста. У творчому світі письменника, публіциста, лікаря і громадського діяча Юрія Липи (1900-1944) перекладам належало дещо помітніше місце. Серед понад двох десятків його поетичних тлумачень - переклади з німецької (сім віршів Р. М. Рільке, друковані в 1923-1927 рр. у «Літературно-Науковому Вістнику», шість поезій О. Бірнбаума, опубліковані там же в 1923-1928 рр., уривок із «Пісні про німців» Ф. Гельдерліна - ЛНВ, 1927, т. 93, а також із французької поезії: вірші «Дикі гуси» та «Прагнення» Ґі де Мопассана (ЛНВ, 1924, т. 83; 1927, т. 92), «Антоній і Клеопатра» Ж.-Ж. Ередія (ЛНВ, 1925, т. 87), «Венеція» А. де Мюссе (ЛНВ, 1927, т. 92), «Перший дав мені намисто» і «Він став у тінь гущавини» П. Луїса (ЛНВ, 1927, т. 94), «Пісеньки Маніяни, молодої малайської дівчини» («Вістник», 1934, т. 2), крім того, переклав він і вірш бельгійського поета Жоржа Роденбаха «В провінції» (ЛНВ, 1927, т. 92).

Переклади Юрія Липи здобули прихильну оцінку сучасників. Так, Євген Маланюк у своїй статті «Юрій Липа - поет» надзвичайно схвально відгукнувся про деякі з його перекладів: «Коли поетичний «роман» Липи з Гельдерліном кількісно позначився вельми скупо, то «роман» Липи з Рільке обдарував нашу поезію рядом перекладів, що їх можна назвати винятковими. Справді, рідко знайдемо в світовій поезії так конгеніальні переклади. Вони такі природні, такі невимушені, такі ненавмисні, що, власне, на них літературознавець може студіювати трудне мистецтво і складну природу перекладу». Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літератури. - Київ: Дніпро, 1977. - С. 284. Добрих слів заслуговують також і переклади Юрія Липи з французької.

Цікаво, що в тій самій статті Є.Маланюк окреслив найголовніші риси поета-перекладача, за своїми творчими принципами близького йому самому, тлумачеві Ш. Бодлера та Й. С. Махара, якого, за словами автора «Стилета і стилосу», «можна б уважати за спізненого чеського Шевченка»: Там само. - С. 57. «Перекладник, якщо він є справжнім поетом, перекладає лише тих і те, що він справді покохав. Тим пояснюється факт, що найліпші, цебто найбільш творчі (конгеніальні чи навіть лише живі) переклади трапляються не часто, випадково і досить несподівано... Справжній-бо переклад поезії є творчістю, з тією різницею, що вона не безпосередня, а посередня, що й становить її трудність і скомплікованість.

Нормально поет інспірується позалітературно, але коли поет - з не меншою ж силою інспірує чужий твір, то це й є натуральна причина народження справжнього перекладу». Там само. - С. 284. У зв'язку з перекладами Юрія Липи Є. Маланюк, певна річ, у чомусь посилався й на власний перекладацький досвід: йому був близький тип поета-перекладача, який береться за працю лише зустрівши вірш чужомовного автора, інтимно близький або принаймні досить суголосний перекладачеві, - настільки, що поет у принципі може включати свій переклад до книжки власних віршів.

А проте слід визнати, що не Юрій Липа, не Леонід Мосендз, і навіть не Євген Маланюк посіли ключове, центральне місце в західноукраїнському та діаспорному поетичному перекладі міжвоєнного двадцятиліття. Такою постаттю став Юрій Клен (Освальд Бургардт, 1891-1947) - один із «п'ятірного ґрона» київських поетів, що йому, як німецькому підданому, наприкінці 1931 року пощастило емігрувати з радянської України.

1.2.2 Публікації у періодиці: 1920-ті роки

Картина перекладацького процесу в Україні міжвоєнного двадцятиліття залишатиметься вкрай збідненою, якщо не залучити до неї масиву публікацій у періодичних виданнях на всій її території.

Журнальні публікації являли собою потужну ланку перекладацької літератури як у Великій, так і в Західній Україні, особливо у 1920-х роках, у період активної українізації в Радянській Україні, що тривав до 1929 р. Перекладні твори в художніх частинах масових журналів, які охоплювали найширші кола читачів, не тільки знайомили українське суспільство з літературним життям зарубіжжя, а й долучали його до культурно-естетичних цінностей та надбань світової цивілізації, активно сприяли формуванню самоідентичності української нації як європейської, слугували впливовим контекстом літературної творчості українських митців. Якщо окремі видання художніх творів, які становили огром т.зв. «великої літератури», здійснювалися, переважно, на харківсько-київсько-одеській книговидавничій базі, причому невеликими накладами, і не доходили до віддалених населених пунктів країни, то завданням масових журналів якраз і було донести літературний матеріал до масового читача, поширити літературу «в маси», виховувати й формувати художні смаки.

Чимало перекладних творів, які виходили окремими виданнями, спершу чи згодом з'являлись і в часописах. Разом з тим, значна кількість іншомовних творів доходила до тогочасного українського читача лише в журнальному чи газетному форматі. Публікації у періодиці розширювали коло перекладів з окремих авторів, а імена деяких зарубіжних письменників та їхні твори були відомі українському читачеві лише зі сторінок періодичних видань.

РАДЯНСЬКІ ВИДАННЯ

Найпопулярніші харківські часописи того періоду: літературно-мистецький журнал Всеукраїнського державного видавництва «Шляхи мистецтва» (виходив у 1921-23 рр., від другого номера - орган мистецького сектору Головполітосвіти УСРР; головні редактори - Василь Блакитний і Гордій Коцюба, згодом - Володимир Коряк; на сторінках журналу знайшли відображення дискусії про шляхи розвитку української літератури, в яких брали участь відомі тогочасні поети-перекладачі - Іван Кулик, Майк Йогансен, Валер'ян Поліщук; тут друкували ориґінальні твори вказаних авторів, а також Павла Тичини, Володимира Сосюри, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Михайля Семенка та інших визначних письменників, які зробили свій внесок і у справу віршованого перекладу), альманах «Гарт» (орган Союзу українських пролетарських письменників «Гарт», що видавався протягом 1927-32 рр., ставши наступником часопису «Шляхи мистецтва», вихідці з котрого творили більшість однойменної літературної організації, заснованої 1923 р. Василем Елланом-Блакитним, яка проіснувала до 1925 р., розпавшись і частково реорганізувавшись у новостворену Миколою Хвильовим «Вільну Академію Пролетарської Літератури» - «Вапліте», що до її складу входили, серед інших, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Майк Йогансен, Павло Тичина, Микола Бажан; 1927 р. організація видавала журнал «Вапліте»), літературно-науковий та громадсько-політичний місячник, який об'єднав і групових, і позагрупових письменників, - «Червоний шлях» (виходив у 1923-36 рр.; у різний час редакторами були Г. Гринько, О. Шумський, В. Задонський, Н. Калюжний, з початком 1933 р. відповідальний редактор - М. Яловий, з № 7 цього року - І. Кириленко; одним із завдань журналу було протидіяти певним національно свідомим еміґраційним осередкам; навколо журналу згуртувались як досвідчені письменники, так і початківці, представники західноукраїнських та еміґраційних кіл), літературно-художній та критичний місячник «Плужанин» (орган Спілки селянських письменників «Плуг»; виходив у 1925-27 рр., а протягом 1927-32 рр. продовжив публікуватись під назвою «Плуг»), літературно-мистецький журнал «Нова ґенерація» (орган групи українських футуристів з однойменною назвою; виходив у 1927-30 рр. за редакцією Михайля Семенка), журнал «Молодняк» (видання організації комсомольських письменників, які оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту»; філії організації були у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Миколаєві та інших містах; журнал виходив протягом 1927-37 рр.), щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал «Всесвіт» (заснований Василем Елланом-Блакитним і Миколою Хвильовим; виходив у 1925-34 рр. як ілюстроване двотижневе видання), присвячений проблемам сходознавства літературно-мистецький і науковий журнал «Східний світ» (виходив у 1927-31 рр.; друкований орган Всеукраїнської Наукової Асоціації Сходознавства).

У харківському часописі «Шляхи мистецтва» за 1921 р. друкувалися твори видатних авторів: поема «Авель і Каїн» Шарля Бодлера у перекладі Павла Филиповича, поезія Еміля Верхарна у перекладі Володимира Гадзінського, уривок із драми правителя Чорногорії, мудреця і поета першої половини XIX ст. Петра Нєгоша «Гірський вінець» у перекладі Сергія Пилипенка (вказана драма, в якій описана не тільки війна між сербами і турками, а й історія взаємин реального чоловіка і реальної жінки, є головним поетичним твором Нєгоша, що його називають одою героїзму та доблесті).

Найпродуктивнішим часописом на ниві художнього перекладу був харківський місячник «Червоний шлях», де за період з 1923 по 1930 рр. вийшли друком десятки й десятки перекладених творів. Для часопису перекладали авторитетні тогочасні письменники, літературні та громадські діячі. Свої переклади тут публікували (у хронологічній послідовності): В. Чугай (переклав вірш Максима Богдановича), Гео Шкурупій (перекладав з Еміля Верхарна: вірші «Жебраки» й «Повстання»), Василь Атаманюк (переклав вірші Давида Гофштейна, Іцика Фефера, поезії «Телеграма звітчика» Станіслава Ришарда Станде та «Заручники» Бруно Ясенського, твори якого не раз видавались і окремо, а також поему «Остання війна» Владислава Броневського (Бронєвські), збірка вибраних поезій котрого теж вийшла згодом окремо), Микола Зеров (чий перекладацький доробок до «Червоного шляху» включав сонети Жозе-Марії де Ередіа (Ередія), твори французького гуманіста XVI ст., учителя Монтеня Марка-Антуана Мюре в перекладі з латині, вірші Г. Сковороди «Хвала бідності» і «Музам колись дев'ятьом на шляху зустрілась Венера…», фраґмент із поеми «Про природу» (De natura rerum) Тіта Лукреція Кара), Освальд Бургардт (у «Червоному шляху» вийшли його переклади «Залізних сонетів» Йозефа Вінклера, які публікувались і окремим виданням, твори діяча німецького й міжнародного робітничого руху, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта, вірші «До британського люду», «Ода до західного вітру», «Монолог з "Розкованого Прометея"» Персі Біші Шеллі, вірш «Лихо» видатного поета, одного з найчільніших представників французького символізму Артюра Рембо (Ренбо), вірш «Вітер» Еміля Верхарна (Верхарена), оповідання «Смерть Мурдо» американського прозаїка Конрада Берковичі, твори якого видавались окремо і в перекладі Бургардта, і в інших перекладах, а також вірші «Корабель революції» та «Хліба» видатного німецького поета, перекладача, представника революційної поезії 1848 р. Фердинанда Фрайліґрата), Микола Хвильовий (який під псевдонімом С. Кароль опублікував свій переклад із Григорія Петнікова, чиї вибрані твори видавались також окремо), Юр(ій) Меженко (переклав оповідання «Шляхи, що ми обираємо» О'Генрі, твори якого кількаразово виходили в радянській Україні окремими виданнями), Микола Терещенко (котрому належать переклади з Еміля Верхарна), Дмитро Загул (перекладав з Вальтера Газенклевера - німецького драматурга і поета, одного з основоположників німецького експресіонізму, твори якого, крім згаданих двох віршів у «Житті й революції», більш ніде не виходили), Богдан Крушельницький (перекладав з Йозефа Гори, поезії якого друкувались у кількох періодичних виданнях, але окремо не виходили), Володимир Самійленко (перекладав вірші Ади Неґрі), Володимир Сосюра (переклав вірш Григорія Петнікова «Шляхи, які ми вибіраєм» і вірш Андрія Александровича «Завжди казали нам»), Іван Кулик (переклав розділи 1, 2 і 3 з поеми «Листя трави» Уолта Уїтмена, здійснив переклади із книг «Молотярі» та «Дим і криця» відомого продовжувача традицій Уїтмена Карла Сендберґа, котрий оспівував сучасне місто й промислову революцію і поетичну збірку котрого «Дим і криця» в цьому ж перекладі згодом було видано окремо; І. Кулик також переклав для «Червоного шляху» вірші Вечела Ліндсея, вірш «Самотній пес» Ірини Маклеод, три оповідання американського поета і письменника Едвіна Маркгама, оповідання «Химерний похорон у Браддоку» Майкла Голда, чиї твори двічі видавались окремо), Павло Тичина (переклав «Оповідання пари черевиків» - перший прозаїчний твір вірменського радянського письменника Гургена Маарі (1923), відомий також під заголовком «Історія однієї пари черевиків», з єврейської - поезії «Молодість», «Весна», «І цей секрет…» Ошера Шварцмана, вірш «Справедливість», із циклу «Поля» Давида Гофштейна, вірш «Нана» Езри Фінінберґа, з турецької - вірш «Залізо» та із циклу «Анатолія» Мехмета (Мехмеда) Еміна), Люціана Піонтек (переклала поезії Оскара Канеля, вірш «Відень» німецького лівого письменника Йоганнеса Бехера, чиї твори також видавались окремо), Аркадій Любченко (переклав кілька оповідань Маріон, зокрема оповідання «Газетяр»), Михайль Семенко (переклав поему «Ода революції» та вірш «Про дрянь» Володимира Маяковського), Валер'ян Підмогильний (переклав оповідання «В'язниця» П'єра Ампа, твори якого кілька разів друкувались окремо), Антін Павлюк (перекладав твори чеської плеяди початку 1920-х рр. - поезії Їржі Волькера, «Елегію» Вітезслава Незвала), Максим Рильський (переклав поезію «Морський вітер» видатного французького поета-символіста Стефана Малларме, який разом з Бодлером і Рембо заклав підвалини сучасної європейської лірики, а також вірш «До приятелів-москалів» та уривки з видатної поеми «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича, котру, як зазначалося, було повністю опубліковано окремим виданням у цьому-таки перекладі), Євген Касяненко (переклав оповідання «Патріот» Гермінії Цур-Мюлен), Мирослав Ірчан (переклав вірш «До панів поетів» польського письменника, режисера і громадського діяча Вітольда Вандурського, який 1929 р. еміґрував до СРСР, у 1929-31 рр. керував польським театром у Києві, а з 1931 р. жив у Москві; статті та поезії Вандурського друкувалися в часописах «Життя й революція», «Вікна» та ін. Ірчан також перекладав уже згаданих тут чеських поетів: вірші «Поезія кохання» Їржі Волькера, «Поезія» Йозефа Гори), Михайло Драй-Хмара (переклав вірш «Слони» французького поета, глави Парнаської школи Шарля Леконта де Ліля, низку віршів Максима Богдановича - «Ворожба», «Переписувач», «Привіт тобі, життя на волі», «Додержане слово», «Погоня», - окремим виданням поезії Богдановича вийшли в цьому ж перекладі), Клим Поліщук (переклав вірш «Брати» великого польського поета Юліана Тувіма), Олексій Баранников (переклав оповідання «Саут» індійського письменника і публіциста Премчанда (справж. Джанпатрай Шрівастав), який писав мовами урду і гінді, - він вважається одним із засновників Асоціації проґресивних письменників Індії (1936), Майк Йогансен (переклав оповідання Майкла Голда «Пастка злиднів»), С. Сердюк (переклав вірш Еміля Верхарна «Заколот»), Микола Терещенко (переклав «Оду до кількох людей» Жоржа Дюамеля), Б. Гризько (переклав оповідання Ярослава Гашека «Солідне підприємство»), Б. Наміс (переклав іще одне оповідання Ярослава Гашека - «Портрет цісаря Франца Йосипа»), Горський (Г. Наморадзе) (переклав сентиментальну повість Паоло Яшвілі «Кольорові бульки»), О. Байкар (переклав поему Сергія Єсеніна «Русь Радянська»), Василь Мисик (переклав пісню з поеми «Веселі бригади» Роберта Бернса), Сидір Сакидон (переклав «Пісню про громадянську війну» вже згаданого польського поета Владислава Броневського), Борис Чигиринець (переклав поему Володимира Маяковського «На весь голос»), Н. Щербина (переклав вірш «Знов зима» турецького поета перших трьох десятиліть XX ст. Ахмеда Хашіма, який стояв на чолі поетів «чистого мистецтва», прагнучи у своїх віршах відійти від реальної дійсності).

З-поміж вартих згадки радянських видань: харківська газета «Культура і побут» (видавалась у 1925-28 pp. як додаток до найпопулярнішої газети періоду українізації «Вісті ВУЦВК» - органу Всеукраїнського центрального виконкому (ВУЦВК) рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і Харківської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів; від жовтня 1920 р. - орган Українського ЦВК; від 25 червня 1934 р. виходила в Києві; від 30 липня 1938 р. мала назву «Вісті Рад депутатів трудящих УРСР»; у різний час «Вісті ВУЦВК» редаґували В. Блакитний, Є. Касяненко, М. Новицький та ін.), журнал «Музика» (заснований 1923 р. в Києві; у різний час виходив під назвами «Музика - масам», «Музика мас», «Радянська музика»; останній - орган Правління Спілки радянських композиторів України, виходив у Харкові в 1933-34 рр. як місячник і в Києві у 1936-41 pр. як двомісячник; редактори А. Ольхівський і О. Білокопитов), харківський сатирично-політичний двотижневик «Червоний перець» (видання «Вістей ВУЦВК», виходив у 1927-1934 рр., редактор В. Чечвянський, серед головних співробітників - Остап Вишня) та з десяток інших.

З-поміж часописів, де переклади з'являлися бодай раз, - ілюстрований двотижневик для дітей шкільного віку «Червоні квіти» (виходив з 1923 р. у Харкові, з 1930 р. по 1931 р. у Києві; редактор - О. Громов), тижневик «Література - Наука - Мистецтво» (додаток до щоденної урядової газети «Вісті ВУЦВК»). Так, у тижневику «Література - Наука - Мистецтво» за 1924 рік натрапляємо на вірш Міхася Чарота в перекладі Івана Шевченка.

1926 року харківська газета «Культура і побут» публікує вірш польського поета, учасника Першої світової війни Владислава Броневського «Невідомий солдат» у перекладі Мирослава Ірчана.

У харківському часописі «Плужанин» за 1926-27 рр. публікувалися переклади з білоруської: зокрема, Андрій Панів переклав вірш «Відгомін» Якуба Коласа, Володимир Кузьмич - вірш «Білі примари» Міхася Чарота; з польської: Василь Чапля переклав вірш «Капрі» Марії Конопницької; з чеської: Мирослав Ірчан переклав вірш «Сестра» Їржі Волькера.

Харківський універсальний ілюстрований журнал «Всесвіт» упродовж 1926 - початку 1930 рр. розмістив у своїх випусках переклади Григорія Петренка (два оповідання німецького пролетарського письменника Курта Клебера, твори якого виходили й окремими виданнями), Марії Ільтичної (такі оповідання німецьких письменників, як «Дрібнота», «Перлина», «Штепсель» Гермінії Цур-Мюлен, чиї твори також з'являлись окремими виданнями, зокрема, і в перекладі Марії Ільтичної, «Спадщина» Лео Вайса, «Жертва» Гайнріха Вольфа, «Оповідання про другу Жанну» Курта Клебера, оповідання «Невмируще» Вальтера Мерінґа, оприлюднене також окремо, оповідання «Хліб» данського письменника-комуніста Мартіна Андерсена-Нексе, чиї твори теж публікувались окремо, оповідання «Месник», автором котрого є Онги Огмар, та оповідання «Кахетинське червоне», автор якого - чесько-німецький журналіст і письменник, автор політичних репортажів, який писав німецькою мовою, Егон Ервін Кіш, - ставши членом Компартії Австрії 1918 р., він приїжджав до СРСР у 1925, 1926, 1930 і 1931 рр.). Знаходимо у «Всесвіті» й переклади Івана Кулика (вірш канадської поетеси Кармен Блісс «Пісня бродяги» в перекладі з англійської), Павла Тичини (вірш Якуба Коласа «Ой неба того квітного…»). Андрій Панів переклав для часопису фраґмент із поеми Янки Купали «Без назви» (варіант заголовку поеми: «Безіменне»), Сергій Пилипенко - вірш «Чорт» Кіндрата Крапіви та оповідання «Страйколом» Цішки Гартного, Михайло Драй-Хмара - вірш «Зів'яли польові квітки…» Максима Богдановича, Христя Алчевська - оповідання «Пісенька солдата» Анрі Барбюса, Г. Горський - оповідання «Два присуди» М. Джавахішвілі в перекладі з грузинської та оповідання «Без заголовку» Йосипа Татішвілі, Мар'яна Хмарка - вірш «Без притулку» Ади Неґрі, Марія Дика - оповідання «Голос крові» французького письменника Поля Морана (автора серії книг, новел і романів під спільним заголовком «Хроніки XX віку», який після поїздки по СРСР 1924 р. написав памфлет «Я палю Москву», за що був затаврований радянською критикою як «ідеолог фашистської імперіалістичної буржуазії»), Ілля Шкрум - оповідання «Коли танцюють мерці» Назарлі в перекладі з грузинської, В. Ковалевський - оповідання «Німецькі судді року 1940» німецького журналіста і письменника єврейського походження Курта Тухольського. Курт Тухольський - один із найвідоміших публіцистів часів Веймарської республіки, який також писав під псевдонімами Каспар Хаузер, Петер Пантер, Теобальд Тіґер та Ігнац Врубель, працював на терені громадської критики і зарекомендував себе як талановитий сатирик, кабаретист, поет-пісняр, автор романів та лірик, а після приходу до влади в Німеччині нацистів еміґрував до Швеції, де покінчив життя самогубством.

Перекладачами-дописувачами до харківського аванґардного часопису «Нова ґенерація» у 1927-30 рр. були Люціана Піонтек (переклала куплет у прозі Вальтера Мерінґа «Оксамитними рукавицями» з підзаголовком «Робота німецького дадаїста»), Клим Поліщук (переклав вірш Юліана Тувіма «Ми - люди» та прозовий твір Ґійома Аполлінера «Празький прохожий»), Марійка (Марія) Дика (переклала поезію у прозі Ґійома Аполлінера «Метаморфоза», поетичний твір Бруно Ясенського «До французького пролетаріату»), А. Санович (переклав твір Курта Тухольського «Німеччина, Німеччина над усе!»), Михайль Семенко (переклав твір Володимира Маяковського «Масам не зрозуміло»).

Харківський пролетарський часопис «Гарт», зокрема, за 1927 р. публікував переклади Івана Кулика (з американської письменниці Джоакін Міллер, канадського поета Дж. Е. Логана, оповідання «Жебраки життя» американського письменника Джіма Тюллі), Марії Пригари («Спів лісових робітників» М. Аламедичі). Того самого року близький до «Гарту» харківський журнал «Молодняк» розмістив на своїх сторінках переклади двох віршів Андрія Александровича, які виконав Терень Масенко, поезію Йозефа Гори «Робітницька Мадонна» у перекладі Василя Бобинського. А харківський-таки сатирично-політичний двотижневик «Червоний перець» опублікував того року байки білоруського письменника Кіндрата Крапіви в перекладі Сергія Пилипенка (невдовзі «Крапівині байки» вийшли окремим виданням у тому-таки перекладі).

Харківський часопис «Вапліте» (скорочено від назви письменницької організації «Вільна Академія Пролетарської Літератури») у 1927 році видав переклади Павла Тичини з вірменської (вірші вірменських поетів - «Дні робітниці» Олександра Цатуряна та «Ніч» Левона Шанта), турецької (вірш «Дівчинка з сірниками» вже згаданого раніше турецького письменника Мехмета Еміна), єврейської (вірш із циклу «Німеччина» визначного єврейського поета Льва Квітка, чиї твори багато разів публікували окремими виданнями). До часопису також подавали свої переклади Валер'ян Підмогильний (переклав із французької повість «Життя А-Кі» основоположника сучасної китайської літератури Лу Сіня, яка також вийшла окремим виданням під заголовком «Справжня історія А-К'ю»), Антін Павлюк (переклав «Баладу про палячеві очі» Їржі Волькера), Аркадій Любченко (переклав оповідання «Літератор» Франсуа Моріака - одного з найповажніших католицьких письменників XX ст., члена Французької академії з 1933 р.), Василь Вражливий (переклав оповідання «Дрібниця» білоруського письменника Цішки (Тішки) Гартного, твори якого представлено й окремими виданнями).

В епізодичному періодичному виданні «Червоні квіти» за 1927 р. знаходимо переклад Павла Тичини (вірш «Колискова» видатного єврейського поета Давида Гофштейна).

Харківський-таки часопис «Східний світ» упродовж 1927-30 рр. розмістив на своїх сторінках переклади Павла Ріттера з бенгалі (8 віршів та «Поемка прозою» Рабіндраната Тагора), із санскриту (4 гімни Ріг-Веди), 15 віршів індійського поета VII ст. Бхартхарі), Павла Тичини з вірменської (по 1 віршеві Ованеса Ованісяна, Акопа Акопяна, Єгіше Чаренца, окремо - вірш «На Алагяз-горі…» Ованеса Ованісяна), Ф. Пущенка з японської (два японські оповідання), Олекси Кирія з черкеської (чотири черкеські (адигейські) пісні), П. Лозієва з перської (44 перські анекдоти про Ходжу Насреддіна, «Робайяти» (1-26) славнозвісного перського поета-філософа кінця XI - початку XII ст. Омара Хейяма (Хайяма)), Федора Бахтинського з корейської (7 «пісень корейців»).

Ілюстрований місячник «Універсальний журнал» («УЖ»), який виходив у Харкові з листопада 1928 до серпня 1929 р. (головний редактор - Юрій Смолич), становив собою приклад кваліфікованої української журналістики й, окрім белетристичних та публіцистичних творів, присвячував увагу питанням культури, мистецтва, театру, публікував і переклади. З журналом співпрацювали письменники Остап Вишня, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Олекса Влизько, Олесь Досвітній, Володимир Ґжицький, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко та ін. Серед цінних перекладів, розміщених у часописі, зокрема, оповідання «Людина на береговому телеграфі» Брета Гарта - американського прозаїка другої половини ХІХ ст., який зажив собі слави описами життя золотошукачів у Каліфорнії: № 1 (листопад) за 1928 р., переклад Виноградова; оповідання «Містер Бландель удосконалює» тогочасного англійського письменника-гумориста Вільяма Джекобса: № 1 (січень) за 1929 р., переклад з англійської Бориса Ткаченка; ще одне оповідання В. Джекобса «Кругом капітани»: грудень 1929 р., переклав з англ. Борис Ткаченко (в цьому ж номері анонсували вихід у «ДВУ» збірки В. Джекобса з 10 оповідань під назвою «Три моряки на суші» в перекладі того-таки Б. Ткаченка); оповідання «Таємниці Давнінг Стріта» маловідомого тепер німецького письменника Тео Авербаха: № 2 (лютий) за 1929 р., переклад з нім. з манускрипту О. Коваленкової; алегорична новела «Розпач» молодого на той час і забутого нині англійського письменника Едвардза: № 3 (5) за 1929 р., авторизований переклад із манускрипту, з англ. мови Ол. Досвітнього; фрагменти «Повісті про терпеливого піхотинця» уродженця Львівщини, польського поета, прозаїка, перекладача, критика Юзефа Віттліна - представника лівого крила неокласичного угруповання «Skamander»: № 6 (8) за 1929 р., переклав з польської Клим Поліщук; гумореска французького письменника Жоржа Куртеліна на тему невмирущого бюрократизму (грудень 1929 р.). Із поетичних перекладів, опублікованих в «УЖі», такі: вперше перекладена Іваном Юліановичем Куликом драматична за своїм змістом і водночас іронічна балада «Як я спалив Сема Мак-Ґі» англомовного канадського поета Роберта Сервіса, якого через величезну популярність називали свого часу «класиком»: № 1 (3) за 1929 р.; уривок з поеми «Ленін» популярного німецького поета Йоганнеса Бехера, який наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років керував Союзом німецьких революційно-пролетарських письменників і був редактором його журналу «Лівий поворот» (цей уривок уміщений у тексті повісті Ол. Досвітнього «Фріц і Йоган», переклад з нім. Люціани Піонтек); гумористичний переклад широковідомого вірша «Зима! Крестьянин, торжествуя…» з роману «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна під назвою «Наступ зими»: № 7 (9) за 1929 р., переклад «УЖа».

Із київських часописів найпомітнішими були: ілюстрований журнал «Глобус» (виходив двічі на місяць протягом 1923-35 рр.; тут друкувались ориґінальні твори відомих письменників, які працювали й на ниві художнього перекладу: вірші М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, В. Поліщука, статті М. Зерова, прозові твори О. Кундзіча тощо), літературно-науковий місячник «Життя й революція» (позапартійний загальноукраїнський журнал, який спершу кваліфікувався як науково-популярний, інформаційно-реферативний, а згодом став літературно-художнім; виходив упродовж 1925-34 рр. за редакції О. Дорошкевича, М. Терещенка, Є. Черняка, І. Лакизи та ін., об'єднав навколо себе письменників різних напрямків), літературно-мистецький та економічно-науковий журнал «Нова громада» (орган Всеукркоопспілки; виходив у 1922-31 рр.; з 1932 р. називається «Соціалістична громада»).

Радянські часописи відводили на своїх сторінках поважне місце для перекладів. Так, київський «Глобус» із 1924 по 1927 рр. опублікував «Баладу про синій пакет» Миколи Тихонова в перекладі Якова Савченка, поезію «У вигнанні» французької революціонерки, феміністки, письменниці й поетеси другої половини XIX ст. Луїзи Мішель у перекладі Миколи Бажана, вірш не раз згаданої нами Ади Неґрі в перекладі Володимира Самійленка, оповідання «Трубка» Гермінії Цур-Мюлен, відомої українському читачеві як з періодичних, так і з окремих видань, та «Борги червоних» Бели Іллеша, чиї твори теж рясно публікувались окремими виданнями, в перекладі Дмитра Загула, оповідання П'єра Ампа «Пригода», «Що сталося?» та Жигмонда Моріца «Сім копійок» у перекладі Валер'яна Підмогильного, оповідання Джека Лондона «Мудрий план Її-Чин-Гоу», «Хінчук», Казиміра Едшміта «Джек Скоттенс» і Ґустава Майрінка «Винахід професора Д.» у перекладі Віри Чередниченко.

Часопис «Нова громада» за 1924-26 рр., зокрема, опублікував низку перекладів Павла Тичини: з білоруської - поезії «Вечір» Максима Богдановича, «У тюрмі» Якуба Коласа, з вірменської - вірш «На червоній на весні» Акопа Акопяна, з єврейської - вірш «Свіжий вітер» Давида Гофштейна.

Київський часопис «Життя й революція» у другій половині 1920-х рр. опублікував чимало перекладів, виконаних, зокрема, неокласиками. Так, ув одному з випусків часопису були оприлюднені три вірші Валерія Брюсова в перекладі Миколи Зерова, Павла Филиповича і Максима Рильського відповідно. Серед перекладачів, окрім названих (Микола Зеров також підготував переклади з Жоржа Дюамеля), - Освальд Бургардт (теж із Жоржа Дюамеля, опріч того - оповідання французького романіста Клода Фарара «Історія одного розбишаки», два вірші Вальтера Газенклевера, два вірші німецького поета-експресіоніста єврейського походження Яна ван Годдіса, який уславився передусім своїм віршем «Кінець світу» (Weltende), вірші Генріка Ібсена «Гага» і «Світлополох»), Михайло Драй-Хмара (з Жюля Лафорґа, вірш одного з найвидатніших чеських поетів ХХ ст. Йозефа Гори «Захід і Схід», сонет Максима Богдановича «Межі»), Дмитро Фальківський (вірш білоруського поета Міхася Чарота, вірші німецького поета Оскара Канеля), Микола Терещенко (поезії Еміля Верхарна «Бунт» і «Місто»), Василь Атаманюк (вірш «Nike!» польського поета Владислава Броневського, який 1925 р. видав у співавторстві з В. Вандурським і С.-Р. Станде відомий програмний поетичний бюлетень «Три залпи»), Павло Тичина (з Д. Гофштейна, Л. Квіткб, А. Кушнірова, П. Маркіша, О. Туманяна, І. Фефера, Є. Чаренца, О. Шварцмана, зокрема, вірші «Не пускай дітей до мене…» Льва Квітка і «Тому, що вітер б'є у вікна…» Арона Кушнірова), Валер'ян Підмогильний («Лист про вчених» та «Лист про аматорів» Жоржа Дюамеля), Дмитро Загул (три вірші Карела Томана (справж. Антонін Бернашек) - чеського поета, журналіста й перекладача з французької, представника т.зв. ґенерації анархістських творців, майстра верлібру), М. Туркало (оповідання «Сумління» відомого латиського радянського романіста, поета, драматурга, сатирика і критика, державного діяча Андрія Упита), Галина Яр (оповідання Макса Бартеля «Мандрівка»; нагадаємо, що Галина Яр також підготувала окреме видання творів цього німецького письменника), Борис Козловський (повість Панаїта Істраті «Степові будяки», яка вийшла в цьому-таки перекладі й окремим виданням).

Зустрічаються переклади і в музичних періодичних виданнях, зокрема, в київському журналі «Музика» за 1925 р. надруковано переклади Максима Рильського (вірш «Солдат» Ганса Хрістіана Андерсена та вірш «Лірник» Вільгельма Мюллера), Дмитра Ревуцького (два вірші Гайнріха Гайне).

Об'єднав письменників старшого і молодшого поколінь (від Дмитра Яворницького до Остапа Вишні) катеринославський (дніпропетровський) літературно-науковий та політично-громадський ілюстрований місячник «Зоря» (виходив з 1925 р.; засновник та відповідальний редактор - Іван Ткачук; із 1931 р. формат «Зорі» змінюється в напрямку надмірної заідеологізованості та звуження тематики до робітничої, а з 1935 р. змінюється й сама назва журналу на «Штурм» - із цією назвою часопис проіснував до 1937 р.). Окрім письменників Дніпропетровщини, автори журналу - і неокласики, і аванґардисти, представники «обох Україн». Так, перекладачами-дописувачами до «Зорі» у 1925-27 рр. були Освальд Бургардт (із «Залізних сонетів» Йозефа Вінклера, які в цьому-таки перекладі виходили й окремим виданням, вірш «Сонця вечірні» Поля Верлена), Микола Зеров (поезії «Джерело юності» та «Забуття» Жозе-Марії де Ередія), Клим Поліщук (вірш «Ремесла атрибути» тодішнього польського поета Мечислава Брауна, який під час Другої світової війни загинув у варшавському єврейському гетто), Василь Атаманюк (вірш Адама Міцкевича «Блоха і рабин» та «Балада про невідомого солдата» Станіслава Ришарда Станде), Мирослав Ірчан (вірш «Спогад» польського письменника, поета, автора політичних фейлетонів та комедій Антоні Слонімського та «Оповідання босяка» О'Генрі), Василь Чапля (вірш Миколи Некрасова «На смерть Т.Г. Шевченка»), Михайло Драй-Хмара (поезії Шарля Бодлера «Вечорова гармонія» та «Сплін»), Борис Чигиринець (вірш німецького поета XIX ст. Фердинанда Фрайліґрата «Берлін»).

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ТА ДІАСПОРНІ ВИДАННЯ

На сторінках літературно-мистецьких часописів друкувались і класичні твори зарубіжних авторів, і модні новинки. Так, із періодики насамперед слід назвати львівські видання: місячник літератури, мистецтва й культури «Життя і мистецтво» (виходив 1920 р., редактори - Микола Голубець, Федь Федорців, Степан Чарнецький; видавець - Михайло Струтинський), перша українська щоденна газета «Діло» (1920 р. після закриття «Діла» починає виходити «Українська думка», а 1921 р. - «Український вістник», за редакцією М. Струтинського; 1922 р. виходить «Громадський вістник», за редакцією О. Кузьми, а з першого вересня 1922 р. відновлюється часопис «Діло», який через два місяці знову було закрито; з січня 1923 р. його заступив «Громадський вістник», який виходив до вересня 1923 р., аж доки знову не було відновлене «Діло»; у 1920-30-х рр. редакторами були Дмитро Левицький, Іван Кедрин-Рудницький та ін.), Як пишуть автори навчального посібника з історії України, газета «Діло» відігравала величезну об'єднавчо-політичну роль у тогочасному західноукраїнському суспільстві: «Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіційним органом українська газета «Діло». Програма партії передбачала створення незалежної об'єднаної України легальними, демократичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітників. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям» (Див.: Гарін В. Б., Кіпцар І. А., Кондратенко О. В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 240 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.bookbrains.com/book_306.html). ілюстрований часопис для дітей «Світ дитини» (виходив у 1919-1939 рр.; видавець і редактор - Михайло Таранько; у 1919-22 рр. - ілюстрований часопис для українських дітей і молоді, з 1923 р. - ілюстрований альманах для дітей), галицько-український громадсько-політичний часопис «Літературно-Науковий Вістник» (1922-32 рр.; з 1933 р. по 1939 рр. видання виходило під назвою «Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя», головний редактор - Дмитро Донцов), щомісячний журнал «Вікна» (1927-32 рр. - орган літературної організації пролетарських письменників Західної України «Горно»; перший редактор і видавець - Василь Бобинський, згодом - Степан Тудор), літературно-науковий журнал релігійного спрямування «Дзвони» (виходив у 1931-39 рр.; редактор - Петро Ісаїв; до редколеґії входили: д-р Йосиф Сліпий, о. д-р Микола Конрад, о. д-р Гавриїл Костельник, проф. Микола Чубатий).

Друкувалися переклади, хоч і рідше, також у таких періодичних виданнях, як львівський студентський вісник «Поступ» (виходив у 1921-26 рр., редактори - Олекса Надраґа, Маркіян Марисюк; у 1927-30 рр. публікувався під назвою «Вістник літератури й життя» - часопис релігійного спрямування, попередник літературно-наукового журналу «Дзвони»), львівський ілюстрований мистецько-публіцистичний двотижневик «Світ», львівський щомісячний журнал для жінок «Нова хата» (виходив у 1925-39 рр., а з 1935 р. - двічі на місяць; редактори - Марія Громницька, Лідія Бурачинська-Рудик; 1925 р. мав підзаголовок «Журнал присвячений модам і справам домашнього жіночого господарства», з 1926 р. - «Журнал для плекання домашньої культури»), львівська позапартійна газета «Новий час» (виходила тричі на тиждень з 1923 р. до вересня 1939 р. на базі видавничого концерну Івана Тиктора «Українська преса» і уособлювала основний пресовий орган галицьких українців протягом свого існування, фінансований українською діаспорою США й Канади; у редколегії газети - З. Пеленський та ін.; замінила часопис газета «Вільна Україна», яка почала виходити за радянських часів), львівський журнал сатири і гумору «Зиз» (виходив двічі на місяць у 1924-33 рр., редактори - Осип Боднарович, Левко Лепкий, Едвард Козак та ін.), львівська півтижнева газета «Наш прапор» (виходила двічі на тиждень у 1923-24 рр., відновилась на базі видавничого концерну Івана Тиктора «Українська преса» у 1932-39 рр., головний редактор - журналіст, доктор політичних наук Григорій Стецюк), часопис для українського жіноцтва «Жіноча доля» (виходив у Коломиї в 1925-39 рр.; у 1925-26 рр. - щомісячник, 1927-29 рр. - двотижневик, 1930-31 рр. - тижневик, а з 1932 р. виходив двічі на місяць; редактори - Олена Кисілевська, Марія Ставнича), львівський часопис для української молоді «Вогні» (виходив протягом 1931-39 рр. із різними підназвами: «Місячник для української молоді», «Ілюстрований місячник для української молоді», «Ідеологічний журнал нового покоління»; редакторами в різний час були Євген Юлій Пеленський, Ярослав Рудницький, Василь Кархут), львівський щомісячний літературний журнал молодих письменників «Дажбог» (виходив у 1932-35 рр.; редактори - Богдан Кравців, Євген Юрій Пеленський, Богдан Ігор Антонич; 1935 р. виходив двічі на місяць), берлінський «Літопис політики, письменства і мистецтва», ілюстрований літературний і популярно-науковий тижневик «Наш світ» (виходив у Варшаві 1924-25 рр.; видання відновлено в 1935-36 рр. у Луцьку як річник із підзаголовком «Ілюстрований журнал літератури, мистецтва, науки»; редактор і видавець - Володимир Островський), «Народний ілюстрований календар товариства "Просвіта"» (виходив у Львові в 1871-1939 рр., редакторами були знані представники науково-педагогічної інтеліґенції Галичини, зокрема, в останні роки - Юрій Шкрумеляк).