Реалізація крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки україни

Двнз «криворізький національний університет»

Криворізький державний педагогічний інститут

Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Реалізація крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів

Пальчикова О.О.

Кривий Ріг - 2016

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади реалізації крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів

1.1 Характеристика базових понять дослідження у філософському, психологічному, лінгвістичному, лінгводидактичному дискурсах

1.2 Крос-культурний підхід до навчання української мови студентів-іноземців як об'єкт теоретичного аналізу

1.3 Психологічні чинники реалізації крос-культурного підходу під час навчання української мови як іноземної

Розділ 2. Теорія і практика упровадження крос-культурного підходу до навчання української мови студентів-іноземців

2.1 Лінгводидактичний аспект навчання української мови іноземних студентів

2.2 Аналіз навчально-методичного забезпечення з української мови як іноземної

2.3 Критерії, показники, рівні сформованості крос-культурної компетентності студентів-іноземців

Розділ 3. Дослідно-експериментальне навчання української мови студентів-іноземців на засадах крос-культурного підходу

3.1 Зміст і структура експериментального навчання за розробленою методикою

3.2 Стан сформованості крос-культурної компетентності студентів-іноземців

3.3 Експериментальне навчання на формувальному етапі педагогічного експерименту

3.4 Контрольний етап педагогічного експерименту

Висновки

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Актуальність дослідження. Інтегрування України у світове співтовариство, прагнення українськомовної та іншомовної спільнот до продуктивної співпраці в різних сферах діяльності, освітній зокрема, зумовлюють пошук ефективних підходів до навчання української мови як іноземної задля формування стійких умінь і навичок успішної мовної комунікації. Сучасний освітній простір України перебуває на перехресті культур, у якому перетинаються мови, погляди, звичаї, манери поведінки, суспільні устрої представників різних етносів. Потреба у спілкуванні, взаєморозумінні, а також прагнення до міжкультурної взаємодії спонукають українськомовних та іншомовних репрезентантів з'ясовувати культурні розбіжності (звичаї, свята, обряди, кодекс комунікативної поведінки, жести, міміка, тактильні засоби тощо), нерозуміння яких часто перешкоджає коректному сприйманню та відтворенню інформації.

Навчання іноземних студентів розпочинається з опанування української мови, що зумовлює оновлення лінгводидактичного інструментарію, розроблення підходів, принципів, методів, прийомів, засобів навчання української мови на культурологічній основі. Сучасна методика навчання української мови як іноземної зорієнтована на залучення культурологічного матеріалу до змісту навчально-методичної літератури. Відтак закономірним стає утвердження крос-культурного підходу як важливого чинника в оволодінні українською мовою іноземними студентами, що передбачає зіставлення ціннісно-нормативної системи (традиції, звичаї, обряди, свята, мистецтво) і мовної, у межах якої розглядають відмінні та схожі риси на фонетичному, лексичному, морфологічному і синтаксичному рівнях рідної та української мов.

Про необхідність самоідентифікації, примноження й обмін суспільним досвідом задля ефективного співробітництва в полікультурному суспільстві зазначено в Законі України «Про освіту», «Про вищу освіту», Державній національній програмі «Освіта: Україна ХХІ століття», Загальноєвропейських Рекомендаціях з мовної освіти, Концепції мовної підготовки іноземних громадян.

Студіювання наукових джерел в аспекті обраної проблеми свідчить про активізацію інтересу дослідників до навчання мови як іноземної. Лінгводидактичні засади навчання української мови як іноземної розглянуто в працях Е. Азимова, Т. Балихіної, Т. Баркової, С. Бархударова, М. Берсенєвої, В. Вагнера, Є. Верещагіна, М. Вятютнєва, Н. Гез, М. Зінов'євої, Л. Золотих, С. Камишевої, В. Костомарова, М. Лаптєвої, С. Лебединського, О. Митрофанової, Н. Ушакової, С. Шатілова, Л. Шахової, А. Щукіна; особливості навчання української мови в іншомовній аудиторії відображено в розвідках З. Бакум, Л. Бєя, В. Вінницької, О. Горошкіної, Т. Дементьєвої, Г. Дідук-Ступ'як, В. Дороз, С. Карамана, О. Ковтун, О. Копусь, І. Кочан, Д. Мазурик, З. Мацюк, Л. Новицької, Л. Паламар, О. Палінської, С. Соколової, Т. Суржук, О. Тростинської та ін.; вербальні та невербальні аспекти міжкультурної комунікації розкрито в роботах Т. Астафурової, Н. Баграмової, Н. Бориско, Є. Верещагіна, Н. Гальськової, Г. Єлизарової, Р. Когделла, О. Коломинової, О. Красковської, О. Садохіна, К. Сітарама, О. Тарнопольського; проблеми подолання крос-культурних бар'єрів і конфліктів у міжкультурному спілкуванні порушено в працях М. Бергельсон, С. Бохнера, Р. Гестеланда, А. Григорян, В. Гудікунста, Д. Джаспарса, З. Кіма, М. Кірча, Л. Колза, Р. Льюіса, М. Мід, Л. Самовара, С. Тер-Мінасової, Т. Тумі, В. Фурманової, Н. Холдена, Е. Холла та ін.; формуванню крос-культурної компетентності в навчанні мов присвячено дослідження Н. Алмазової, М. Байрама, В. Дороз, М. Ернст, О. Заболотської, Т. Колосовської, В. Рощупкіна, Я. Садчикової, І. Циборевої та ін.

Незважаючи на різновекторність студіювань навчання мови як іноземної, в українській лінгводидактиці відсутні спеціальні дослідження, присвячені реалізації крос-культурного підходу. На периферії наукового пошуку перебувають психологічні чинники та лінгводидактичні засади формування крос-культурної компетентності студентів-іноземців. Відчутний брак наукових праць із проблем зіставлення лінгвістичних і культурних явищ, які не збігаються в рідній та українській мовах, а також формування умінь і навичок розпізнавання культурно маркованих одиниць та подальшого їх використання.

Водночас у контексті обраної проблеми дослідження виявлено суперечності між: важливістю практичного застосування знань, умінь і навичок та недостатнім навчально-методичним забезпеченням; здатністю іноземного студентства орієнтуватися в українськомовному середовищі, що передбачає взаємодію з українцями, уміння оперувати засвоєним матеріалом у незапланованих ситуаціях, правильно тлумачити вербальну / невербальну поведінку носіїв та оптимально її відтворювати, і традиційними підходами, принципами, методами, які спрямовані на засвоєння мовних і мовленнєвих знань, проте не враховують культурний компонент; необхідністю долати непорозуміння, бар'єри, конфлікти у процесі спілкування з носіями та недостатнім рівнем мовних і культурних знань, що сприяють успішній комунікації.

Розширення мовних і культурних контактів між представниками українськомовного й іншомовного суспільства задля обміну досвідом та продуктивної співпраці, запровадження компетентнісної парадигми в освіті, діалогічна взаємодія суб'єктів у межах полікультурного суспільства, переакцентування в системі навчання зі знаннєвих підходів на культурологічні, які сприяють оволодінню мовною картиною світу носіїв, формують уміння розв'язувати проблеми в комунікативних ситуаціях і зумовили вибір теми дослідження: «Реалізація крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація пов'язана із науковою темою кафедри української мови Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет» «Лінгвальний простір духовного коду» (№ держреєстрації - 30-94-14).

Тему затверджено вченою радою Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет» (протокол № 5 від 13.12.2012 р.) та узгоджено в Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень із педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 2 від 26.02.2013 р.).

Мета дослідження полягає в розробленні, теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці методики навчання української мови іноземних студентів на крос-культурній основі.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

1. Обґрунтувати сутність категорії «крос-культурний підхід» у взаємозв'язку з дотичними науковими поняттями.

2. Визначити психологічні чинники та лінгводидактичні аспекти навчання української мови як іноземної на крос-культурній основі.

3. Проаналізувати навчально-методичне забезпечення з української мови як іноземної.

4. Розробити критерії, показники та схарактеризувати рівні сформованості крос-культурної компетентності студентів-іноземців.

5. Створити методику навчання української мови для іноземних студентів на крос-культурній основі й експериментально перевірити її ефективність.

Об'єкт дослідження - процес навчання української мови іноземних студентів на підготовчому відділенні.

Предмет дослідження - зміст, методи, прийоми навчання української мови іноземних студентів на крос-культурній основі.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: загальнодержавні нормативні документи, які відображають основні ідеї навчання української мови в полікультурному соціумі (Закон України «Про освіту», «Про вищу освіту», Державна національна програма «Освіта: Україна ХХІ століття», Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти, Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку освіти»); наукові положення з культурної антропології: взаємозв'язок поведінки індивіда та створеної ним культури (Ф. Боас, Д. Мердок, М. Мід, Р. Наролл, К. Оберг, Х. Плеснер, Е. Холл); філософії та історії: особливості діалогу культур у полікультурному соціумі (М. Бахтін, В. Біблер, С. Лур'є, О. Чучин-Русов); психології: урахування індивідуальних психологічних особливостей суб'єкта в процесі пристосування до іншомовного соціокультурного оточення (І. Зимня, О. Леонтьєв, А. Маркова, В. Мерлін, Л. Почебут, С. Рубінштейн, Т. Стефаненко, Г. Тріандіс); лінгвістики: зіставний аспект вивчення мов (Л. Вайсгербер, О. Потебня, Е. Сепір, В. Телія, Б. Уорф, Л. Щерба); лінгводидактики: розроблення методики навчання української мови як іноземної (З. Бакум, О. Горошкіна, Г. Дідук-Ступ'як, В. Дороз, С. Караман, О. Копусь, М. Пентилюк, К. Таранік-Ткачук); основ міжкультурної комунікації: досягнення взаєморозуміння між представниками різних культур під час спілкування (Ф. Бацевич, М. Бергельсон, Т. Грушевицька, Г. Єлизарова, О. Малихін, О. Садохін, С. Тер-Мінасова).

Для розв'язання поставлених завдань застосовувалися такі методи дослідження: теоретичні - аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури та наукових досліджень із проблеми, що дозволило уточнити зміст понять «крос-культурний підхід», «крос-культурна компетентність», обґрунтувати психологічні та лінгводидактичні засади упровадження крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів, проаналізувати навчально-методичне забезпечення з української мови на підготовчому відділенні задля з'ясування сучасного стану досліджуваної проблеми; синтез, порівняння, конкретизація, систематизація й узагальнення теоретичних та емпіричних даних, за допомогою яких створено методику реалізації крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів на підготовчому відділенні, виокремлено критерії сформованості крос-культурної компетентності; емпіричні: опитувально-діагностувальні (анкетування, тестування, констатувальний зріз, співбесіда), аналіз продуктів мовленнєвої діяльності (усні відповіді) - для визначення показників та розроблення критеріїв сформованості компонентів крос-культурної компетентності; відвідування занять та їх аналіз - для узагальнення досвіду навчання в іншомовній аудиторії; педагогічний експеримент - для встановлення рівнів сформованості крос-культурної компетентності іноземних студентів підготовчого відділення, перевірки ефективності методики реалізації крос-культурного підходу до навчання української мови; методи статистичного оброблення й аналізу результатів експерименту - для інтерпретації отриманих даних.

Експериментальна база дослідження. Дослідження здійснювалося на базі ДВНЗ «Криворізький національний університет», Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного авіаційного університету (м. Київ), Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», Херсонського державного університету.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше обґрунтовано психологічні та лінгводидактичні засади навчання української мови студентів-іноземців на крос-культурній основі; з'ясовано зміст базових понять дослідження: «полікультурний», «мультикультурний», «транскультура», «інтеркультура», «крос-культура» та уточнено сутність термінів «крос-культурний підхід до навчання української мови іноземних студентів», «крос-культурна компетентність студента-іноземця у процесі навчання української мови на підготовчому відділенні»; визначено критерії, показники, рівні сформованості крос-культурної компетентності студентів-іноземців; створено методику навчання української мови іноземних студентів на крос-культурній основі; розроблено навчально-методичний супровід з української мови як іноземної.

Подальшого розвитку набула методика поетапного формування крос-культурної компетентності студентів-іноземців під час навчання української мови.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можна використовувати в освітньому процесі вищих навчальних закладів; розроблений та апробований навчально-методичний супровід: навчальний посібник «Калейдоскоп культур», комплекс текстів, діалогів, полілогів та система вправ сприятимуть формуванню мовних, мовленнєвих і культурологічних умінь і навичок, орієнтованих на встановлення й підтримання контактів між представниками різних культур. Дослідження надає змогу вдосконалювати зміст навчальних і робочих програм, посібників та підручників з української мови як іноземної.

Результати дослідження впроваджено в навчально-виховний процес ДВНЗ «Криворізький національний університет» (акт № 1242 від 10. 05. 2015), Київського національного університету імені Тараса Шевченка (акт № 1567 від 12. 06. 2015), Національного авіаційного університету (акт № 12.01.05 / 1549 від 17. 06. 2015), Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» (акт № 1371 від 03. 06. 15), Херсонського державного університету (акт № 01-28 / 1160 від 15. 05. 2015).

Особистий внесок автора в опублікованій у співавторстві з З. Бакум статті «Крос-культурний підхід у викладанні іноземної мови студентам-філологам» полягає в обґрунтуванні педагогічної технології розвитку мовних і мовленнєвих навичок крос-культурної взаємодії студентів-філологів у процесі викладання іноземної мови. У студії «Психологічні чинники формування крос-культурної компетентності студентів-іноземців у процесі навчання української мови» з-поміж основних чинників розглянуто соціокультурну адаптацію, інтерес до національного характеру та соціокультурних розбіжностей, пізнавальні, професійні та соціальні мотиви. У статті «Роль языковой картины мира в обучении иностранных студентов украинскому языку» (співавтор З. Бакум) порушено проблему навчання іноземних мов студентів через зіставлення національних мовних картин світу.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження було подано у виступах на міжнародних конференціях: «Теоретична й дидактична філологія: надбання, проблеми, перспективи розвитку» (Переяслав-Хмельницький, 2012), «Лінгвістичні й лінгводидактичні аспекти функціонування української мови в Україні та за кордоном» (Київ, 2012), III Міжнародній науковій конференції «Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри» (Кривий Ріг, 2013), «Молодий науковець ХХІ століття» (Кривий Ріг, 2014); «Modern Science: tendencies of development» (Будапешт, 2013); ІІІ Міжнародному симпозіумі «Американські та британські студії: мовознавство, літературознавство, міжкультурна комунікація» (Київ, 2015); Міжнародному віртуальному форумі в Японії «Социокультурные и филологические аспекты в образовательном и научном контексте» (Кіото, 2014); всеукраїнських конференціях: «Сутність і взаємодія інтелектуального й емоційного аспектів у сучасному освітньому процесі» (Кривий Ріг, 2011), «Молодий науковець ХХІ століття» (Кривий Ріг, 2012), «Образне слово Луганщини» (Луганськ, 2012), ХVІI Всеукраїнській науковій конференції молодих учених «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих учених» (Черкаси, 2015).

Публікації. Основний зміст і результати дисертації відображено в 17 публікаціях (13 одноосібних і 4 у співавторстві), із них 6 статей надруковано у фахових виданнях; 4 - у зарубіжних виданнях; 2 - в інших наукових виданнях; в 1 навчальному посібнику; у 4 тезах науково-практичних конференцій.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, (239 найменувань), 3 додатків. Повний обсяг дисертації становить 255 сторінок, основний зміст викладено на 193 сторінках. У роботі вміщено 23 таблиці, 10 рисунків.

Розділ 1. Теоретичні засади реалізації крос-культурного підходу до навчання української мови іноземних студентів

1.1 Характеристика базових понять дослідження у філософському, психологічному, лінгвістичному, лінгводидактичному дискурсах

На початку третього тисячоліття в освітньому просторі України можна простежити взаємовплив та взаємодію різних культурних спільнот, чиї представники, здобуваючи знання, перебувають з українськими студентами у тих чи тих комунікативних ситуаціях; намагаються якомога швидше знайти з ними спільну мову, стати «своїми серед чужих». У контексті тісного співробітництва з репрезентантами іноземних культур украй важливим постає питання побудови стійких і довготривалих міжкультурних контактів, формування яких неможливо уявити без таких ключових понять, як толерантність, терпимість, миролюбність. Останні є невід'ємним складником загальнолюдської культури, що посилює свої вияви в усіх галузях суспільного життя, сприяючи єднанню інтернаціональних знань, опануванню національних культур і налагодженню крос-культурних відносин між країнами. Відповідно, етнічне та культурне розмаїття є незамінним компонентом процесу встановлення крос-культурних зв'язків, а сучасне суспільство набуває статусу полікультурного.

Різноманітність культур у сучасному світі - важливий поштовх до духовного взаємозбагачення етносів, проте іноді породжує проблему взаєморозуміння соціумів та прийняття мовної картини світу носіїв тієї чи тієї культури, особливостей світобачення її представників. Носії різних мов бачать світ по-різному, оскільки всі процеси, що відбуваються довкола, закріплюються у свідомості та мають своє вираження в мові. Це означає, що мовні картини етносів суттєво різняться між собою, породжуючи проблему подолання мовних і культурних бар'єрів у процесі вербального та невербального спілкування. На цьому етапі, на думку В. Дороз, відбувається перехрестя культур, - перетинаються нетотожні ціннісно-нормативні системи, світоглядні позиції, способи життя і мислення, унаслідок чого виникають непорозуміння під час сприймання та відтворення іншомовної інформації [э62]. Означені труднощі можна подолати через зіставлення рідної та чужої культури, порівняння відмінних компонентів і реалій життя, що заважають зближенню культур, проникненню в іншомовне культурне середовище. Задля з'ясування специфічних культурних ознак необхідно розглянути поняття «крос-культура».

Термін «крос-культура» в освіті є новим і малодослідженим. Його часто вживають, а іноді й ототожнюють із такими поняттями, як: «мультикультуралізм» (О. Антонюк, С. Бенхабиб, В. Вардеккер, І. Воронов, Н. Глейзер, С. Дрожжина, В. Котигоренко, А. Куропятник, В. Мамонова, А. Перотті, М. Рагозін, С. Саржан), «полікультуралізм» (О. Гаганова, М. Крюгер-Потратц, В. Макаєв, З. Малькова, С. Новолодська, Г. Поммерін, Л. Супрунова), «транскультура» (Е. Бері, А. Гуревич, М. Епштейн, М. Пратт, М. Тлостанова) та «інтеркультура» (М. Байрам, П. Кайконен, М. Хаммер, М. Хохман та ін.). Ці терміни мають спільні риси, оскільки позначають взаємовплив та взаємодію різних культурних спільнот, про що свідчить наявність єдиної основи слова - «культура».

У різні епохи поняття «культура» тлумачили як: 1) вирощування рослин або вигодовування домашньої птиці чи худоби (ІІІ ст. до н. е); 2) культивацію розуму (ХVI ст.); 3) цивілізацію (ХVIII ст.). На початку ХХ століття термін «культура» стали вживати в багатьох галузях життєдіяльності, наслідком чого, як зазначає О. Чучин-Русов, була його диференціація та набуття стійкої форми множини «культури»: духовна і матеріальна культури, культура поведінки, спілкування, культура мови та мовлення, безліч національних культур [э204].

Наприкінці ХХ - початку ХХІ століття поняття «культура» починає розглядатися науковцями на міжособистісному рівні, у сфері спілкування між представниками різних етносів. Уживання терміна в певній площині зумовлено необхідністю установлення тісного зв'язку між репрезентантами різних держав, що виявляється неможливим без глибоких знань про традиції, культово-обрядові особливості, національні уподобання, світоглядні пріоритети країни-партнера. У цьому контексті «культура» є стійким підґрунтям, на якому відбувається взаємообмін досвідом між індивідами в усіх царинах життєдіяльності, та визначальним чинником у формуванні єдиного інформаційного культурно-плюралістичного соціуму. Отже, питання різноманіття культур, утворення довготривалих міжкультурних контактів набуває все більшої ваги, оскільки прискорює інтеграційні процеси у світовий освітній простір, проте породжує іншу проблему - взаєморозуміння країн, що співпрацюють; формування шанобливого ставлення до їхніх представників; віднайдення точок перетину в процесі комунікації осіб із нетотожними расовими, етнічними, мовними ознаками та усунення вербальних і невербальних перешкод, які стоять на заваді спілкуванню між членами культурних спільнот. Відтак проблема полікультур'я у ХХІ столітті набуває глобального характеру: розкриває етнокультурні особливості світу, висвітлює межі взаємодії та взаємовпливу між представниками різних етносів, під час яких виявляються культурно-мовні розбіжності.

Однією з форм культурного плюралізму є мультикультуралізм, який на думку А. Борисова, є синонімом «багатокультурності» та позначає фрагментацію соціуму і, відповідно, суперечить загальнонаціональній культурі [э25].

Значний внесок у розуміння мультикультуралізму зробив О. Куропятник, запропонувавши три аспекти його тлумачення: дескриптивний, ідеологічний, політичний. Перший рівень розглядає різні вияви культурного плюралізму суспільства, тому головним об'єктом його досліджень є «мультикультурні суспільства». Такий аспект описує здебільшого зміни національних суспільств, що мають демографічний і етнокультурний характер та перебувають під впливом міграційних і еміграційних чинників. У цьому контексті мультикультуралізм ототожнюється з політикою інтеграції іммігрантів до нових умов життєдіяльності [э105]. У межах ідеологічного рівня відбувається обговорення концепцій національних ідеологій, велику увагу приділено питанням соціального і політичного порядку й прав людини в умовах полікультурності суспільства. Щодо третього - політичного аспекту, то можна сказати, що він має практичну орієнтацію та спрямований на застосування ідеологічних і політичних принципів мультикультуралізму, які реалізують програми соціальної підтримки культурних і національних меншин. Відтак мультикультуралізм як політична програма здійснює гармонізацію відносин між багатокультурним поліетнічним суспільством і державою, причому остання відіграє роль регулятора як державно-суспільних відносин, так і взаємин усередині меншин [э105].

Підсумовуючи, погодимося з визначенням поняття «мультикультуралізм», яке подає С. Дрожжина, - співіснування в єдиному соціальному просторі різних етнічних, культурних, релігійних груп, що не пов'язані між собою, проте прагнуть до свободи вираження культурного досвіду, визнання культурного розмаїття як на суспільному, так і державному рівнях [э66].

Поняття «полікультуралізм» і «мультикультуралізм» є дуже близькими, однак мають деякі розбіжності в значенні. Із культурологічної позиції, термін «полікультурний» позначає «наявність різноманітних культур, що поєднуються з історично сформованими різновидами спільностей людей» [э147]. В освітньому контексті цей термін розглядають як процес, зорієнтований на створення оптимальних умов для формування плюралістично розвиненої особистості на основі її залучення до світової культури, що передбачає розвиток планетарної свідомості, готовність до конструктивного співробітництва та вміння жити в багатонаціональному середовищі. За визначенням «Міжнародної енциклопедії освіти», у полікультурній освіті є дві або більше культур, що різняться за мовною, етнічною, національною та расовою ознаками [э234].

На думку Г. Поммеріна, полікультурна освіта є педагогічною відповіддю на реальність мультикультурного суспільства; вона відкрита до сприйняття суспільних змін та ініціює інноваційні процеси; визнає індивідуальні відмінності; є діяльнісно спрямованою та відкритою новим знанням і досвіду [э231].

Як зазначає М. Крюгер-Потратц, полікультурна освіта спрямована на орієнтацію суб'єкта в суспільстві, у якому життя визначається етнічною, мовною, релігійною і соціальною гетерогенністю; «…воно [життя] повинно навчити його [суб'єкта] поводитися з цим різноманіттям і знайти своє місце» [э224, с. 172].

Із позиції лінгвістики, терміни «мультикультурний» і «полікультурний» є синонімічними, оскільки позначають множинність, проте в певних контекстах зміст указаних понять є нетотожним. Найбільш виразно це твердження виявляється в у словосполученні «мультикультурне суспільство», де, на думку С. Новолодської, акцентовано не на множинності сучасних культур, а на багаторазовості повторень, тиражуванні культурних відмінностей: «Підтримуючи політику мультикультурного розмаїття, ідеологія мультикультуралізму тиражує допустимі відмінності та поширює їх», - зазначає науковець [э147, c. 235]. Це дає підстави стверджувати, що мультикультуралізм - політика заохочення паралельного функціонування культур, однією з вимог якої є збереження і розвиток в окремій країні і світі культурних розбіжностей.

Поняття «полікультурний» позначає інтегративну якість, властиву суб'єкту, що перебуває в багатокультурному середовищі; тобто це сукупність якостей, здібностей, умінь установлювати міжкультурні контакти з представниками різних національностей; орієнтація на діалог культур, адаптація до цінностей іншої культури під час міжкультурного спілкування, активна життєва позиція [э147]. Означене поняття є складноорганізованим субстратом, у якому, окрім простої сукупності культур, представлені різноманітні культурні вияви, що різняться за національним, етнічним, конфесійним, расовим, статевим, соціальним та іншим показниками, взаємодіючи і доповнюючи одне одного. Відтак полікультуралізм - концепція взаємозв'язку культур, що пропагує ідею їх взаємовпливу, взаємозбагачення та обміну досвідом у багатоетнічному суспільстві.

Важливим етапом у розвитку вільної, культурно плюралістичної особистості стало поняття «транскультура», що виникло на початку 80-х років ХХ ст. під час проведення зіставного аналізу культур. Концепція «транскультура» отримала розвиток у працях таких науковців, як Е. Бері, А. Гуревич, М. Епштейн та ін.

За визначенням М. Пратт, «транскультура» - феномен «контактної зони», що розглядає постколоніальні зв'язки з позиції взаємоприсутності, взаємозв'язку і взаємодії в межах нерівномірного розподілу влади [э232, c. 6-7].

Найбільш повного обґрунтування концепція транскультурного простору набуває у працях М. Епштейна. На думку дослідника, транскультура поряд із наукою, мистецтвом, політикою та філософією має право називатися сферою творчості: «…це культура, яка творить себе не в межах окремих галузей, а безпосередньо у формах самої культури, під час взаємодії її складників» [э211, c. 627]. У праці «Транскультурні експерименти: Російська й американська моделі творчої комунікації» М. Епштейн та Е. Бері визначають транскультуру як явище, завдяки якому відбувається «розсування меж етнічних, професійних, мовних та інших ідентичностей на нових рівнях невизначеності та віртуальності» [э215, c. 25]. З цієї позиції, транскультура - належність індивіда до багатьох культур через його «позазалученість» до будь-якої з них. Саме в транскультурному просторовому вимірі суб'єкт звільняється від замкненого кола рідної культури, полону рідної мови і традицій та натрапляє на нові культури. Водночас формується наше ставлення до «Іншого», а чужа культура розглядається як можливий різновид власної [э137].

Транскультура проголошує ціннісне рівноправ'я, відкритість і взаємовплив культур, взаємообмін досвідом, що відбувається завдяки «розсіюванню» символічних значень однієї культури в межах іншої [э137]. Отже, «транскультура» - сфера свободи індивіда від «вродженої» культури; вихід за межі національної ідеології та стереотипного мислення; відчуття індивідом своєї належності до різних видів культур та водночас незалежності від них.

Відповідно, у лінгвістичному дискурсі транскультура позначає, з одного боку, рух через культуру, з іншого, - перебування поза межами однієї культури. У лінгводидактичному аспекті під транскультурною освітою розуміємо освіту, що виходить за межі однієї культури.

Безпосереднє відношення до культурологічних термінів має також поняття «інтеркультура», яке, за визначенням М. Байрама, указує не лише на взаємовплив, а й на міжкультурний обмін [э218, c. 241]. Це означає, що інтеркультура є сполучною ланкою у формуванні контактів між культурами та сприяє встановленню комунікації всередині різних культурних спільнот, створює умови для продуктивного «живого спілкування» між етнічними групами заради порозуміння і визнання прав одне одного. Це поняття має діалогічну природу, проте воно здебільшого спрямоване на аналізування культури і цивілізації рідної країни, зіставлення культурологічної інформації своєї та чужої культури, висвітлення переваг і недоліків культурного життя обох народів задля віднайдення оптимальних шляхів для розвитку продуктивних міжкультурних відносин.

В освітній галузі основним завданням інтеркультурного напряму дослідження є розвиток комунікативної компетенції, що надає змогу встановлювати міжсуб'єктні контакти задля подолання непорозумінь між представниками різних культур. Увага педагогів при цьому фокусується на створенні програмного забезпечення для реалізації навичок міжкультурної комунікації. У межах окресленого принципу В. Остапенко зосереджує увагу на важливості таких суб'єктивних якостей, як «соціокультурна спостережливість, культурна неупередженість, готовність до спілкування в іншокультурному середовищі, мовленнєвий і соціокультурний такт» [э152, c. 542]. Отже, під час інтеркультурного спілкування студенти мають відчути себе натхненниками та виразниками ідеї не лише своєї, а й чужих культур, пропагуючи взаємозв'язок між ними. Відтак уважаємо, що інтеркультура - сфера міжкультурної взаємодії, яка, головним чином, спрямована на розвиток комунікативних умінь і навичок у процесі контактування представників різних культур.

На сучасному етапі розвитку науки термін «крос-культура» набуває поширення в таких царинах, як культурологія, психологічна антропологія, етнографія, психологія, економіка, лінгвістика, лінгводидактика, де акцентовано на особливостях побудови крос-культурних відносин.

«Сrossculture» в перекладі з англійської дослівно означає «перетин культур», «перехрестя культур», «на межі культур», тобто зіткнення культур на певному етапі задля виявлення та подолання розбіжностей між ними [э234, с. 97].

Особливий інтерес до поняття «крос-культура» виник у 30-ті роки минулого століття, підґрунтям чого стали дослідження з етнографії та психологічної антропології. Так, із-поміж визначальних положень для теоретичних напрямів крос-культурного дослідження Д. Мердок виокремлює такі: засвоєння культури через навчання; прищеплення культури через виховання; соціальний характер культури; ідеаційність; задоволення культурою первинних і вторинних потреб; адаптивність та інтегративність культури [э127]. Водночас у праці М. Мід психологічна антропологія постає як міждисциплінарний напрям, що вивчає взаємозалежність культури й особистості та ставить за мету розкрити психологічне життя індивіда, зумовлене культурною соціалізацією [э226].

З 50-80-х рр. ХХ ст. поняття «крос-культурний» значною мірою поширюється на сферу філософських досліджень. Прибічники крос-культурної філософії (В. Бушкова, Ф. Віммер, В. Лекторський, У. Макбрайт) акцентують на важливості спілкування з «Іншим», що передбачає відмову від привласнення чужої культури та абсолютизації своєї. Відповідно до цього В. Лекторський робить висновок, що людина може існувати і сприймати навколишній світ лише за допомогою «Іншого». У процесі взаємодії з індивідами відбувається зіставлення свого і чужого досвіду. Якщо людина ділиться своїми почуттями, переживаннями з «Іншим», вона збагачує світ, привносячи в нього свої цінності, думки, стиль життя. З огляду на це кожен суб'єкт своїми вчинками, моделлю поведінки, готовністю до діалогічного спілкування сприяє створенню нової культури, запорукою чого є встановлення гармонійних міжкультурних відносин [э108].

Отже, поняття «крос-культура» у філософії позначає прагнення гармонізувати різні «голоси», що перебувають у постійній суперечності; зрозуміти іншу думку та прийняти позицію «Іншого». Завдяки динаміці крос-культурних зв'язків, за умови визнання рівноправ'я культур, останні можуть взаємозбагачуватися, ставати ближчими одна до одної, стираючи межі непорозуміння.

Особливої актуальності поняття «крос-культура» набуває в контексті психологічних досліджень, що сприяло виникненню наукової дисципліни - крос-культурна психологія. Розширюючи межі соціальної психології, означена царина досліджує соціокультурні аспекти міжособистісних відносин, а саме: визначає моделі поведінки представників різних країн, аналізує партнерські стосунки в діловій сфері міжнародного спілкування.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. в одному з напрямків крос-культурного дослідження, зокрема у визначенні культурних відмінностей усередині суспільства, з'явилися праці психологів (М. Бонд, Г. Ховстеде, С. Шварц). У межах крос-культурних проектів науковці закликають до боротьби з «етноцентризмом», агітуючи за мультикультурне розуміння сучасного світу та визнання важливості різних «культурних профілей». Вивчаючи культурні відмінності на національному рівні, Г. Ховстеде звертається до розбіжностей у системі цінностей, оскільки ті є «ядром» культури. За допомогою факторного аналізу науковцю вдається підтвердити «культурні виміри», тобто проблеми, спільні для всіх культур, до яких відносять зв'язок з авторитетом, концепцію «Я» і способи розв'язання конфліктів. Дослідження Г. Ховстеде вказують на взаємовплив культур, визначну роль у якому відіграють культурні універсалії, або ж цінності, що сприяють зміцненню міжкультурних зв'язків на різних культурних рівнях [э222].

На думку відомого психолога Дж. Беррі, крос-культурні дослідження відрізняються від інших специфікою методу: зіставленням певної кількості несхожих чинників у контексті нетотожних культур, визначенням впливу культури на людську поведінку, установленням систематичної кореляції між культурними та поведінковими змінними. Тому, судячи зі слів науковця, завдання крос-культурної психології полягає у виявленні співвідношень двох систем на рівні групового та міжособистісного аналізу [э216].

Проблема необхідності зіставного аналізу одразу породжує запитання: що і як зіставляти в культурах? Задля цього Е. Коен та Р. Наролл пропонують увести поняття культурної одиниці, яким послуговуються для називання людей, що, спілкуючись спільною мовою, належать до однієї держави або контактної групи [э227]. Для з'ясування меж культурної одиниці Р. Наролл запропонував розглянути локальну групу в певний історичний період і дослідити її в тих межах, у яких функціонує одна або кілька зрозумілих її представникам мов. Після визначення галузі взаємного розуміння допускається функціонування не однієї, а більшої кількості одиниць. Установлення меж здійснюється у двох напрямках: від мови А до мови Б. Після того, як буде встановлено, що більшість мовців із групи В не розуміють мови А, буде доведено, що дві одиниці дійсно нетотожні [э227].

Відомий психолог Г. Тріандіс включив до характеристики культурної одиниці час, місце і мову. Перший чинник було обрано для того, щоб задовольнити інтерес про особливості певного історичного періоду; другий - зважаючи на те, що суб'єкт зазвичай концентрується на міжособистісному контакті або політичній організації; останній - з огляду на те, що увага мовця фокусується на взаємному непорозумінні. На думку науковця, у крос-культурній психології змінними є такі системи, як екологічна, до складу якої входять фізичне оточення, ресурси, географія; система засобів існування: сільське господарство, промисловість; соціокультурна система: інститути, норми, ролі та цінності; індивідуальна система: сприйняття, навчання, мотивація, суб'єктивна культура, що залучає сприймання елементів культурної системи; інтеріндивідуальна система, яка передбачає моделі соціальної поведінки [э236].

Отже, поняття «крос-культура» у психології означає вплив культури на людську поведінку, що виявляється через зіставлення досвіду культурних груп, які перетинаються під час комунікативної взаємодії задля виявлення подібностей та відмінностей у поведінці.

Говорячи про поняття «крос-культура» з позицій лінгвістики, на сучасному етапі розвитку антропологічної системи знання важливо виокремити проблему толерантності всіх етнічних груп та їх мовних систем. Сьогодні, на думку багатьох науковців, єдиним правильним підходом у вивченні іноземних мов є взаємопроникнення цінностей різних культур, зіставлення їх спільних і відмінних рис. Лише за таких умов відбуватиметься інтеграція мовних світів та долатиметься прірва між ними.

Фундаментальною основою означеного терміна в лінгвістиці є лінгвокультурологія і теорія міжкультурної комунікації. Перша спрямована на встановлення взаємозв'язку між культурою і мовою через гуманістичний аспект, що полягає в розумінні цінностей «чужої» культури та передаванні отриманого комунікативного досвіду наступним поколінням. На думку В. Воробйова, специфіка вивчення лінгвокультурології - культурні цінності, особливості формування та сприйняття мови, володіння мовою, риси національного менталітету, мовної «картини світу» та реалізація освітньо-виховних й інтелектуальних завдань навчально-виховного процесу [э42]. Оскільки в мові фіксується сприймання дійсності, то вона віддзеркалює неповторну картину світу, що відбито у специфіці мовної особистості окремого індивіда. У більш широкому витлумаченні лінгвокультурологія вивчає особливості культури народу, чиї вияви вбачаються в мові. Так, за визначенням В. Маслової, лінгвокультурологія - це галузь лінгвістики, що акцентує на матеріальній і духовній культурі, а саме: міфах, звичаях, обрядах, ритуалах, символах культури, закріплених у формах ритуальної поведінки і мові [э123].

Hезважаючи на те, що предметом вивчення означеної дисципліни є взаємозв'язок мови і культури, а також відображення на мовному матеріалі особливостей мовних картин світу, до сфери її компетенції не входить розгляд взаємозалежності між комунікацією і культурою. Натомість, окреслені проблеми вивчає теорія міжкультурної комунікації, яка завдячує своєю появою американському антропологу Е. Холлу. Важливе місце у вченні антрополога посідає теза про необхідність виховання культури спілкування з іншими народами. На погляд дослідника, міжкультурна комунікація має бути не лише предметом наукових досліджень, а й стати самостійною дисципліною, оскільки вона вивчає практичні потреби для успішного міжособистісного спілкування [э221].

Завдяки діяльності Е. Холла міжкультурна комунікація стала предметом наукових розвідок, а її головним завданням є дослідження практичного аспекту спілкування між представниками різних культур задля подолання культурних розбіжностей і мовних бар'єрів. Розглядаючи вказану дисципліну в лінгвістичному аспекті, М. Бергельсон виокремлює коло питань, що першочергово цікавить лінгвістів:

- як відбувається процес реалізації міжкультурного комунікативного акту;

- що сигналізує про наявність міжкультурної взаємодії під час надання інформації;

- що саме є відмінною рисою мовних повідомлень, якими обмінюються представники різних культур;

- у яких комунікативних контекстах це має вираження;

- як відбувається непорозуміння, а також які мовні механізми дозволяють чи не дозволяють компенсувати його [э19].

Важливим напрямом лінгвістичних досліджень міжкультурної комунікації є вивчення дискурсу як ключового процесу комунікативної діяльності. М. Бергельсон наголошує, що дискурс на певну тему (наприклад, діловий лист, вираження співчуття, різного роду вибачення) відрізняється в межах суто дискурсивних правил залежно від певного типу культури, в якій він був сформований. Це особливо помітно під час зіставлення текстів ділового стилю країн Південно-Східної Азії та Заходу. Аналізуючи стильові особливості писемного мовлення країн першої групи, можна простежити таку закономірність побудови: причина - обставини - вимоги / ділові пропозиції. Натомість, представники другої групи країн не вважають такий стиль діловим, оскільки, на їхню думку, діловий лист повинен мати таку схему: формулювання основної вимоги / пропозиції - її обґрунтування - деталізація [э19]. Отже, у просторі дискурсивної граматики культурні чинники суттєво впливають на висловлювання.

На думку В. Гончарова, як лінгвокультурологію, так і теорію міжкультурної комунікації об'єднує запитання: «Навіщо пізнавати культуру через мову?» Відповідь на нього науковець убачає в необхідності однієї культури зрозуміти іншу, у потребі взаємопроникнення задля пізнання іншого, відмінного від власного, світу, що створюється простором чужої культури. На погляд дослідника, лінгвокультурологія і теорія міжкультурної комунікації вивчають процеси взаємодії різних культур та етносів, а також виявляють культурні і мовні відмінності та труднощі, які вони викликають у мовній діяльності [э46].

Із позицій лінгвістики, поняття «крос-культура» ґрунтується на поєднанні лінгвокультурології та теорії міжкультурної комунікації, які сприяють утіленню ідей крос-культурної освіти.

Останнім часом термін «крос-культура» все частіше вживається в лінгводидактичних дослідженнях. Основні аспекти крос-культурної лінгводидактики досліджено у працях А. Акопянц, Н. Алієвої, В. Аракіна, З. Бакум, Н. Баришнікова, Н. Гальськової, В. Гончарова, Г. Дідук-Ступ'як, В. Дороз, А. Загаштокова, Р. Мільруда, Л. Паламар, А. Рогової, П. Сисоєва, В. Фурманової та ін. Зарубіжні та вітчизняні дослідники вбачають залежність успішності комунікації і взаємодії комунікантів від рівня знань концептів культури, правил переходу від концептосфери до лексико-семантичної системи із урахуванням засвоєння норм її реалізації. На думку Г. Дідук-Ступ'як, таке поєднання знань дає поштовх розвитку багатомовної міжкультурної особистості, якій властиві новий погляд на буття в полінаціональному оточенні; толерантність, терпимість і ввічливість, усвідомлення особливостей чужої мови і культури, яка виявляється в реалізації варіативної стратегії й тактики, корекції своєї мовленнєвої поведінки згідно з ситуацією спілкування [э60].

Досліджуючи особливості крос-культурної лінгводидактики, Н. Алієва вважає, що остання є похідною від лінгвістики, а її головне завдання - практичне освоєння принципів крос-культурності в межах поліетнічного та культурного простору. Крос-культурну лінгводидактику науковець розглядає як взаємопроникнення мов і культур, поєднання спільного та відмінного. Відтак «крос-культурна лінгводидактика - це навчання мови з позиції крос-культурної лінгвістики, тобто формування крос-культурної мовної парадигми особистості. Моральним аспектом крос-культурної мовної парадигми є формування поліетнічної свідомості, що органічно поєднується з повнотою етнокультурного розвитку» [э4, c. 101-102].

Таку ж позицію відстоює А. Рогова, яка наголошує, що в сучасному полікультурному світі особливої важливості набуває уміння компетентно й ефективно послуговуватися комунікативними засобами під час сприйняття, осмислення та відтворення іншомовної інформації; здатність досягати взаєморозуміння в іншомовному культурному середовищі, здійснювати комунікативні наміри в межах тактик мовленнєвої поведінки, що відповідають культурно-мовним традиціям її носіїв. Для студентів необхідною виявляється культурно-мовна практика, зумовлена потребою поглянути на світ не відчужено, а побачити дійсність «очима носія», занурившись у багатолику поліетнічну реальність. На думку науковця, таке призначення має лінгводидактика, оскільки вона відійшла від традиційних методів, що сконцентровані на формуванні суто мовної та мовленнєвої компетенцій, і звернулася до міжкультурного навчання й виховання, крос-культурної комунікації, поєднуючи традиції, звичаї, цінності різних етносів [э166]. За визначенням А. Рогової, завдання-стратегії крос-культурної лінгводидактики позначають формування та виховання людини як суб'єкта всіх інноваційних перетворень, що передбачають готовність до безперервної освіти на міжнародному рівні, освітню й професійну маневреність, здатність до критичного осмислення подій, творчість, уміння швидко орієнтуватися у висококонкурентному середовищі. У своєму змісті та принципах навчання ця дисципліна спирається на мовні, етнокультурні, етнопсихологічні особливості студентів, академічні та освітні традиції їх країни чи регіону, досвід і досягнення в галузі навчання інших іноземних мов [э166].

Беручи до уваги погляди Н. Алієвої та А. Рогової, визначимо термін «крос-культура» в лінгводидактичному аспекті як сферу культурного розвитку, у якій превалюючими є знання про мовні і культурні розбіжності, що спричиняють виникнення непорозумінь, казусів, бар'єрів, конфліктів у процесі вербального і невербального спілкування.

Відповідно, дослідивши сутність понять «мультикультуралізм», «полікультуралізм», «транскультура», «інтеркультура», «крос-культура» у філософському, психологічному, лінгвістичному і лінгводидактичному дискурсах, можна зробити висновок про їх орієнтацію на виявлення взаємозалежного характеру мови і культури, результатом чого стає формування мовної парадигми особистості в межах полікультурного суспільства.

Говорячи про генезис поняття «крос-культура», важливо виокремити спільні для всіх наукових напрямів риси:

1) орієнтація на вивчення мови через занурення в іноземну культуру;

2) співпраця з «Іншим»: вияв емпатії, толерантності до представника іншомовної культури; взаємообмін культурним досвідом задля культурного взаємозбагачення;

3) ознайомлення з етнічними особливостями через зіставлення спільних і відмінних характеристик мов і культур;

4) акцентування на культурних і мовних розбіжностях, труднощах, бар'єрах у культурно-мовному розвитку етносів задля їх запобігання та подолання.

1.2 Крос-культурний підхід до навчання української мови студентів-іноземців як об'єкт теоретичного аналізу

Для сучасного освітнього простору України, який можна вважати полікультурним, характерним є розширення культурних меж та установлення контактів із представниками іноземних спільнот, які щороку приїжджають для навчання до українських вишів. Нині Україну з упевненістю можна вважати осередком перехрестя культур, оскільки в освітній галузі до навчання залучаються представники різних країн, чиї мови, погляди, звичаї, манери поведінки, життєві устрої так чи так перетинаються під час здобуття знань. У результаті культурного перетину виникає необхідність у міжкультурному спілкуванні як важливому засобі встановлення контакту між репрезентантами різних суспільств, пізнання й обміну культурним досвідом.

Нове соціальне замовлення, яке полягає у вивченні іноземної мови як засобу крос-культурної комунікації та формуванні особистості, готової до спілкування з представниками іншомовного суспільства, знаходить відображення у низці програмних документів України: Закон «Про вищу освіту», «Національна доктрина розвитку освіти» (2002); на особливу увагу заслуговують такі документи Ради Європи, як Болонська декларація «Про Європейський простір вищої освіти», «Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання», «Європейський мовний портфель».

Так, Закон України «Про вищу освіту» передбачає сприяння виходу держави на міжнародний ринок освітніх послуг, що є можливим за умов побудови демократичних відносин між представниками різних культур, визнання повноважень та прав іноземних громадян, які на певний період часу вважаються суб'єктами вищої освіти [э74].

Визначальними напрямами «Національної доктрини розвитку освіти» (2002) вважають залучення вітчизняної освіти до європейського та світового освітнього простору, виховання поваги до національних і загальнолюдських цінностей, надання усім громадянам України рівних можливостей у здобутті знань [э194].

Беручи до уваги основні досягнення країн Європи в царині освіти, доцільно виокремити один із провідних принципів Загальноєвропейських рекомендацій, у якому зазначена важливість володіння європейськими мовами задля полегшення спілкування і підтримки європейської мобільності, взаєморозуміння та співпраці, подолання упереджень і дискримінації [э72].

Сучасна нормативно-правова база і державна освітня політика України характеризуються новою тенденцією в навчанні іноземної мови, спрямованою на інтеграцію України до світового освітнього простору, розвиток крос-культурного співробітництва, обмін культурним досвідом та, найголовніше, антропоцентричною зорієнтованістю, де головне місце в навчанні посідає суб'єкт: ураховуються його індивідуальні особливості, культурна належність, інтереси, тоді як предмет навчання повинен підпорядковуватися певним намірам мовця згідно зі сферою застосування знань.

Успішність навчання іноземних студентів, як зазначає Т. Дементьєва, залежить першочергово від їхньої мовної підготовки, що передбачає уміння утворювати зв'язні висловлювання в навчально-професійній сфері, лаконічно передавати зміст прочитаного або почутого задля інформування оточення, запитувати та адекватно сприймати отримані повідомлення, висловлювати свою думку та відстоювати власну позицію [э56]. Водночас практика міжкультурного спілкування свідчить про те, що задля ефективної взаємодії між представниками різних культурних спільнот саме знання фонетичної та лексико-граматичної будови мови є недостатнім. Важливим чинником установлення і підтримання продуктивного співробітництва є занурення в культуру країни, мова якої вивчається, що враховує ознайомлення з її історією, культурними нормами, цінностями, правилами невербального спілкування, психологічними характеристиками носіїв тощо.